Anonymous female narrator, b. 1912 in Kyiv, one of 9 children of a former
tsarist officer who was disenfranchised. Narrator recalls revolution and civil
war. She graduated from a 9-year school in 1929 and, being forced to leave Kyiv,
went to Leningrad and studied medicine for a year, returning home for a visit in
1930 and 1931 and to stay in 1932. narrator married a governmental kolhosp
inspector to get support for her family and vividly describes the hard life of
“unpersons” who were denied all rights. During the famine narrator was a medical
worker at a grain collection station and visited 5 starving villages in
Vynnytsia region as part of an effort spontaneously organized by the doctors:
“No one would believe that there could be such horror. Some people died, people
wept, people moaned, and people were completely silent. That was the worst, when
the swollen lay and spoke not a word about who or what they were. You'd ask them
a question and they'd just look at you”. Women would die and there would be
nothing to feed their children. This lasted a whole year and got better in late
1933. Narrator saw people arrested for eating a child. Narrator recalls massive
numbers of homeless orphans; her mother suffered a stroke after one of them
stole bread from her .
Відповідь: Київ... для того, щоб Ви зрозуміли
більшість мене, як я сама себе тоді розуміла. Я родилася в 12-му році в великій
родині. Нас було дев'ятеро - шість братів і троє сестер. То було зо мною,
пам'ять. Після того я не знаю нічого. Була мама, тато, бабуня. Я вчилася в школі
лише з 12-го року. До сім років я вчилася в приватній школі, бо все була війна.
Війна почалася в десь в 14-му році, потім революція. Я пам'ятаю холод. Мені було
п'ять років. Пізніше переміни владу - приходили хто хотів. Колчак і Денікін і
всі й Корейський, всіх не пам'ятаю, але потім прийшов Петлюра, був може з два,
два з половиною років. Я вже підростала, вже була велика, час було до школи, але
не було ніякої. Батько вчив сам, як міг, далі вже дав нас до школи приватної.
Поки були коні поїздні і робочі, батько возив. Пізніше коні забрали, то ніби
довго коли ходили, коли ні. Коли по вулицях ходили військові, кожний день
мінялися, військо кожний день мінялося. В 22-му році скінчилося все, почалася
радянська влада. Пішла я до школи. В 27-му році я скінчила семилітку. То був
період мойого життя. Мені, я все не рахувала бути доктором, або хоч акушеркою.
Коли я скінчила семилітку, я пішла в сему, восьму, дев'яту колону за колоном
медицини. В 29-му році я скінчила дев'ятилітку, а лишитися в Києві не було
можливості. Батько не мав праці, я не була в Комсомолі, бо тому, що батько не
мав права голоса, так як бувший військовий, царський військовий. Хотя він не
був, як вони тоді казали, що "действующий воєнний," бо, що він лише працював при
війську, але ходив в уніформі, то вже було вистарчено. Батько не мав права
голосу, я не була в Комсомолі. Вчитися було безплатно, але жити дорого
коштувало. Я поїхала в Ленінград. Там була мамина родина, мамин брат. І я там
залишилиася. Голод тоді ще в нас в Києві не почався, але на селах вже почали
розкуркулювати. Багато з тіх селян, що там вже розкуркулені, приходили до міста,
валялися на базарі, під вікнами, під дверима. В 30-му році я скінчила перший
курс медичного технікума, приїхала додому, застала жахливо. Вже починався голод.
Мама просили мене не їхати, будем разом якось переживати. Я на все то не могла
дивитися. Ходили люди так як мертві. Приходили багато селян брудні, оброслі,
скучно було дивитися. Я поїхала назад. В 31-му році був уже голод тоді в Києві.
Мама писала: -Приїжджай. Будем бідувати разом. Я боялася їхати додому. Я знала,
що то значить. Приїхала я додому, дивлюся на маму. Бабуня вже вмирала. Я спитала
маму: -Чого бабуня хвора, чому ти мені не написала? Мама каже: -То по старості.
Бабуня має 84 роки. Успокійся, будем якось жити. Потім прийшла моя сестра. Я
подивилася на ту сестру - вона вже вся опухла, вся в ранах. Вона була заміжня;
дітей не було. Брати пішли в чергу, кожний день один ночувати, а другий стояв 24
години. Як я подивилася на все це, я не могла перенести, їхати назад не було
можливості самій то все, втримувати сама себе, діставати свій пайок. Там я
вступила в Комсомол. Я діставала 200 грам хліба, а тут в Києві я і того не
дістаю. Я не могла бути в Комсомолі. Коли то все прийшло, настало літо, мені
треба було думати, чи я поїду назад чи ні. Мама сказали, що ні. Баба вмирала
-тільки очі вставила, дивлилася цілий час в стелю. Я не могла дивитися на
сестру. На бабу кожний раз ж я дивилася, я думала, що то лежить моя мама. Одного
дня мені вже вистарчило. Я не могла, я мусила щось придумати, кудись їхати, щось
зробити. Сидіти вдома, дивитися час від часу ходила в чергу, помагала братам, а
більше була з мамою. Одного дня я пішла надвір. Я вийшла й пішла до сараю. Сарай
то там, де в нас дрова лежали. Певно, я за дровами не заскучила, але чомусь я
пішла там. Я прийшла, подивилася на ті мотузки на якими вішали білизну. Я
рішила, що тут я спокій найду. Видно я так там заснула. Мої думки десь полетіли
далеко, далеко. Я відчула якийсь спокій. Нічого нема, простір, хмари, й я там.
Нічого не думаю, ніхто мене не зачіпає. Нарешті я почула мамин голос, мама
кликала мене так нервово й сердито. Я розсердилася дуже. Я вийшла й спиталася
маму: -Що ти хочеш від мене? Мама подивилася на мене й сказала: -Я нічого не
хочу. Я лише хочу тобі сказати, бабуня померла. Мені стало шкода баби, шкода
мами. Я не плакала, але нічого не відповідала, нічого не питала. Прийшла,
подивилася на бабу - очі були закриті, мама поклала монети мідяні - не знаю для
чого - на очі. Я нічого не питалася. Тато щось почав до мене говорити, я не чую.
Тато ще підійшов більше, взяв мене за руки й сказав мамі, що я маю велику
температуру - я хвора. Мама поклала мене в ліжко. Я нічого не чула. Покликала
доктора, доктор сказав, що я маю запалення обох вух, два нариви й якщо мені не
зроблять операцію, то я ж буду мати, що одне зайде до мізкової оболочки, й я
буду ненормальна. А як зроблять операцію, то я буду глуха. Вуха пройдуть, але я
буду глуха. Тато сказав: -Ні. Жити глухою чи дурною, то те саме. Нехай буду, що
Божа воля скаже. І тато не дав на операцію. Баба померла. Мама закрила всі
вікна, зеркала, так полагалося. Всі вийшли з кіманти, мене лишили саму, бо я
велику температуру мала й нічого не говорила, нічого не питала, нічого я не
хотіла, лише спала. Бабу поклали в куті, засвітили лампадки, прийшла
законниця-монашка, поховали без мене бабуню. Коли я вже не чула, я спала. На
другий день поховали без мене бабуню. Коли я вже проснулася, бабуні вже не було.
Мені ще гірше стало. Через кілька днів мої вуха прорвали, стало легше. Поїхала
моя товаришка зі школи й сказала мені, що її чоловік працює в такім збирательном
пункті, її чоловік був лікар, де збирають всіх хворих від голоду яких
підгодовують, і вони йдуть в колгосп записуватися. А ті, що не витримують,
значить, ховають. А найбільше було жінок з дітьми або вагітні жінки. І вона
просила мене, щоб я їхала з нею, так я от трошки знаю скорої допомоги давати,
щоб я помогла їй. Вона жила в Вінницькій області, село Грумівка. І я зголосилася
куди-небудь аби з Києва вийти. І я поїхала до неї. її чоловік був доктором. Ми
платні там ніхто не мав, але ми мали їсти, два рази на день їли - то вистарчало.
Ми їздили по хатах. Я не знаю за всі села. Я взагалі туди ніколи не була. Я не
знаю, що значить село. Але в той час я добре навчилася. Ми їхали від хати до
хати. Те, що я проїхала, ну з другими чоловіками підводою, то було Тяжко(?),
Стадниця і Гавришівка, пізніше Тяжило в й село Михайлівка, Мала й Велика. Тих
п'ятеро сіп. Ніхто не повірить, що то було за жах. Люди вмирали, люди кричали,
люди стогнали й люди зовсім мовчали. То було найгірше, коли напухлі лежали, ані
слова не скаже, хто він, що він. Питаєш, а він тільки дивиться на тебе. Ми таких
людей зібрали. Навіть не можна було розібрати, чи то молодий чи старий. Жінки
вмирали, діти пишалися. А діти, чим же годувати дітей? Молока нема, колгосп
щойно організувався. Вінниця це найгірше була осталася в колгоспі. Ніхто не
хотів до колгоспу йти, бо тому найбільше пострадала. І так пройшов цілий рік. В
32-му році приїхав там якийсь інспектор перевіряти, чи ми так добре господарюємо
й добре людей відгодовуємо. А чим же годувати? Того ніхто не питав. Ну, прийшов
доктор і каже: - Прийшов інспектор і хоче з тобою познайомитися. Чи ти хотіла би
запізнатися? В нього е город, посаджена бараболя, кукурудза. І я вже далі нічого
не питала. Я сказала: -Так, я хочу познайомитися. Передо мною зразу стали мішки
картоплі, що я можу мамі відіслати кукурудзу. Я не спитала ані його ім'я, ані як
він виглядає, ані скільки йому років. Я сказала: -Так, я хочу. Коли той
інспектор прийшов, ми запізнилися. Перше, що я його спитала, чи я можу помагати
батькам. Він сказав: -Так. Я зголосилася в один день. І що навіть його ім'я не
знала, що я так піду замуж за нього. І я вийшла замуж. Він своє слово дотримав.
В 32-ом році 29-го серпня. Він поміг моїм батькам, завіз бараболю, брат став
приїжджати. Одного брата я забрала до себе. В 32-му році люди почали сіяти на
осінь і вже голодівка переходила. Умирало так багато людей, що я не знаю
взагалі, чи в хто-небудь на світі, що міг би порахувати. У могили ховали й по
троє і по п'ятеро й по шестеро. Я знаю, що я помагала могили копати, помагали й
закопувати, помагала витаскувати тих дітей, тих мамів. Ніколи не живого духа.
Пізніше я вже поїхала в 32-му році до свого села, поїхала на свою господарку, що
була мініятурна хата, якої не бував в світі такої маленької. То я була рада, що
в бараболя, кукурудза, квасоля. І я помагала своїм батькам. Сестра прийшла до
себе. Ставали до мене їздити, я їх відгодувала. Взяла брата, йому було 16 років
і я його віддала до механічної школи. Школу він скінчив на шофера. Пізніше вони
поїхали й й лишилася я сама з дітьми, але довго не прийшлося чекати й завжди
бідою.
Пит. Ви поїхали до Києва в якому році?
Від. 3
Києва?
Пит. До Києва.
Від. 3 Ленінграду, я в 31-му перші
вакації, а в 32-му другі. В 31-му я вернулася, назад не їхала.
Пит. А
чи Ви голодували в Ленінграді?
Від. В Ленінграді я тільки голодувала
тому, що там безплатно вчитися, але їсти мама вже мені не могла помогти, то я
голодала. Я діставала 200 грам хліба, так як я вже була комсомолка. Там в Києві
я не могла бути, бо тато не мав права голосу. Але в Києві я приїхала, я і 200
грам не мала. Так, а решту я вчилася. Я ходила й потім на працю, але то дуже
тяжко. Я хотіла йти в медицину, я пробувала бути доктором, я ту скінчила
практику.
Пит. Ну, чи люди голодували в Ленінграді або в Росії, що Ви
бачили?
Від. Ті, що там жили, ті не голодували. Як на місці родичі,
так ні. Я ще лиш дитина була, 17 років. Значить, якби мені була яка-небудь
допомога, то я би могла жити там, я і вчилася, але мені в Києві не давали
допомоги, бо мама голодала.
Пит. Скільки Вам було років?
Від. В сімнадцять років я скінчила. І в 31-му році як я вже приїхала,
то два роки я вже скінчила то друге, то було 19 мені років. А як школу скінчила
дев'ятилітку, то було 17 років. Ну, але вже йти на працю або вчитися - щось
одне. Ну, як там іти й працювати, то мені шкода мами було, як школи нема, то
нема чого їхати.
Пит. А як Ви поїхали з Ленінграду до Києва, що Ви
бачили по дорозі? Чи були станції де люди голодували?
Від. Страшно
забиті станції, люди спали на землі, я навіть не знала, що воно таке. А потім,
як я приїхала в Вінницю, то нема як пройти. Хто мертвий, хто живий, ви не могли
розібрати. А де ви не знаєте, чи то молоде чи старе. Ви нічого не знаєте. Я
хотіла скоріше вийти, а йдете по вулиці, даю Вам чесне слово, переступаєте через
мертвого й далі йдете й далі й далі йдете. І так як хтось пішов з чемності,
візьме за ноги, під вікно покладе комусь, то той не хоче. То ви переступаєте і
йдете далі. Діти, не тільки дорослі, а молодь просто втікала зі села. Батьків
розкуркулили, то не здорово ж чекати. А що ж вони прийшли до Києва, нічого нема.
Наприклад, мої брати чотири поїхали, й зразу один тут помер, а другого
заарештували, й ми до сьогодні не знаємо, чи він живий чи ні. Усі порозбігалися,
так із сіл розбігалися люди, бо їсти хотіли, розбігалися, то все. І я як
приїхала, то доки я дійшла додому, то був жах. Ти йдеш і переступаєш всіх
мертвих людей. То ж прийшов до мами, просить напитися. Ну, води є в крані. Мама
дала води, він ще не випив воду, як він помер. І нам треба було - вже в нас
самих сил не було, взяти за ноги й за руки й витаскати, під вікно покласти, що
от підвода їде й забирає от так як дрова - накладають і їдуть. То ще не можна
повірити. То не можна повірити, як хто не бачив. Особливо найгірше було в 31-му,
32-му роках. У нас в селі й в Вінниці, в Вінницькій області. Я була в п'ятьох
селах - то що я бачила. Я до того ніколи в селі не була.
Пит. В яких
селах Ви були?
Від. Там я сказала: - Гавришівка, Вінницька область;
Стадниця Вінницької області; потім Стрижівка, села Михайпівки, Мала Михайлівна і
Велика Михайлівка, а найбільше село Гавришівка. Там був доктор Аполон
Карницький, я можу сказати навіть.
Пит.: чи Ви можете сказати
приблизно, яса частина селян вимерла?
Від. Бачите, були села
абсолютно порожні. А наприклад, Стадниця була, велике село, дуже велике, знаєте,
був район, а область перше, потім район. І потім то був район, то там так.
Пізніше воно згоріло. Його підпалили, тому, що вже нікого не було, а хто
залишився, мусив згоріти, бо не було кому поховати. Стадниця, Стрижівка й село
Михайлівни, то я знаю, що більше половини, більше. Як ті, що лишилися, що вже
збирав, були такі ці збирательні пункти, що їх збирали й кормили, а ті, де не
було тих пунктів, то села повмирали цілі - може лишилося п'ять процентів. І то
тільки тому може лишилося, що вони не всі були в ріті. А потім прийшли ті
організувати люди, збирательні комітети і все збирали. Так же брали на підводу,
привозили ні живих, ні хворих, ніяких, ні мертвих і все. Не кормили. Ото доктор
Каришинський; він ними займався. Можу сказати, доктор Каришинський, то
Каришинський доктор Кирило дченко, що зі мною працювали, я з ними працювала. То
не була лікарня, то був лікарний такий допоможний комітет, як то все е. Мали
коні, мали, збирали, потім коняка здохла, в 33-ій рік, кінець 33-го року стало
легче, вже сіяли деякі на 34-ий, бо вже давали насіння і давали лишали бараболі,
тоді люди сіяли вже були. Бо то штучний голод, то не урожай був, ні. А в 32-му,
на 33-ий восени було б, якби хтось поміг їм, було б вже не голод, бо люди
зібрали б бараболю, пшеницю, все, але люди йшли копати, коли бараболя така була,
люди псували, а не розуміли, а так ніхто не розумів у той час нічого. Різали
колоски зелені, в тих нічого нема, але думав, що то добре. То не добре, ви
знаєте, отруїтися можна. Арештували, стріляли просто в жито й так стріляли, але
люди спасалися, як могли. Ходили, шукали, бо бараболя от така, відкопають, хоч
пропав, це все.
Пит. Чи Вам відомо випадки людоїдства?
Від. Прошу?
Пит. Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від. Ах власне, людоїдство, так відомо. Я в Технічанах(?) знайшла
родину, що їла. І навіть то сусідство потім стало зі мною. То село Технічани(?),
перше село від Вінниці. Як я там прийшла, мені сказали, що там урхани живуть.
Знаєте, що то урхани? Ну, Шрргез. Добре, живуть, хай собі живуть. Там більше так
не було, як тут в Америке. А потім мені кажуть, що їх заарештували. Питаю: -За
що? Кажуть: -Що дитину якусь з'їли. Я пішла подивитися на цих людей, як вони
виглядали. І я в дійсності знайшла там м'ясо людське. І то по сусідству. Оце те,
що я можу переконатися, а то, що люди часто говорили, то я не можу сказати, чи
мені відомо було. Відомо було, а чи то було, я не можу сказати. А це в
Технічанах то я можу сказати точно, де то було й все на вулиці Мічурина в
Технічанах, Вінницька область. Це точно.
Пит. А коли люди почали
вмирати з голоду?
Від. Село почало скорше, потім, що то там
позабирали, а в Києві ще снабжали, Київ іще мав. Десь село прийшло до них там.
Знаєте, аж тоді в нас почався голод. Там зовсім інакше життя. Там місто не може
без села жити. Знаєте, так, що як згине село, то згине й місто. Як місто буде
жити, то й село має, що продати, то ні гроші нічо не поможуть. Так. То в нас не
були. Село нам не принесло, в них відібрали й тоді не можем гати закупити.
Приватної торгівлі нема. Значить, ми вже стали голодувати після села, як село
було голодне. Відкрили такі торгсини. В 30-ім році сказали всім: -Зберіть золото
й принесіть до нас. Здавати мусите. Ніхто не дурний понести, але понесли, як не
маєте стільки, то ви понесли тільки так, а решти сховали. Ми почали голодати, в
мами повно золота було, але вже не мала права здати, бо вона сказала, що в неї
нема. І її заарештували за те, що вона не здала, не за те, що має, за те, що
вона не здала. Але як баба померла, то мама пішла, здала. Як її затримали: -Чому
ти не здала? То мама сказала, що то бабине й вона не здала, що баба ховала. То
була частинно правда, в баби було, але потім мама могла й своє виносити й
сказати, що то баби. Це нас спасало, але ним почала. Якби нам дозволили то
золото відкрито продавати й їм же по їхній ціні, тоді наша родина не голодала б.
В мами дуже багато золота було. Я тепер дивуюся, вони видно колись дуже багаті
були, що такі то шарили; в батька було все. Такі самовари, підносники, такі таци
золоті - страшно багато. Але не мали права винести, не мали права, вони б
заарештували за те, що вона то має. От що. І ми голодали. В них то стали
голодати, вже дійсно голодати, в 30-му, так 32-му роках. Я як в 30-му приїхала
на вакації, то мама вже дуже грлодала. І я поїхала, я не могла в Києві бути. І я
як виїхала в 17-му мені було 17 років тоді, ніколи не вернулася - ніколи. Я не
могла - вони дуже хворі. Це тому я така. Я сама не розумію, чому я тікала від
мами. Не від мами, я не могла того перенести - просто не могла, то все. Я
покинула всіх і тепер я одна, всі вмерли. Нікого, я сама.
Пит. Хто з
Вашої родини померли дійсно з голоду?
Від. Ну, з голоду, в дійсності,
то тільки брат і баба померли. Брат був опухший і сестра дуже опухша, так вода
тут була, й з води то інфекція крові вже йде й рани, такі рани кругом, але
потім, як я вже вийшла замуж ту бараболю, то не сміх, то не було сміху. Тепер
мені також смішно, а то я істину правду кажу - то сестра відійшла, не стала до
мене приїжати, багато яблук я мала, садок був там гарний. Ну, тепер воно
вартості не мав, то тоді в той час, як ми нічого не їли, то мало вартості
багато. Я передавала. Ще до того і вулики він мав, шість вуликів, то вже нам
було добре, то я вже їм помагала. То фактично в моїй родині то тільки двоє
померло з нас дев'яти.
Пит. Із знайомих?
Від. О, знайомих
маса. І то я як виїхала, то не хотіла знати. Я ніколи не хотіла знати. Я ніколи
не поїхала назад. Я не хотіла знати, не хотіла бачити, я не хотіла нічого. Я як
виїхала, я ніколи не поїхала... Мама приїжджала до мене, брати приїжджали, я
взяла брата до себе, молодшого, віддала його до школи, бо такий період був, що й
до школи нема куди йти, бо голодних хто там піде вчити й вчитися. Ну, то він
пішов, бо в нас так ні, у нас як механік, а тоді шофер. А як пізніше шофер не
механік, то він не може бути шофером. Ну, він на ГАЗІ їздив і ?гис?-ами, то він
прийшов часом працював, дешо він хліб якраз возив з хлібзаводу. Ну от так, про
людей я не можу так сказати, але про родину й з Києва, бо я як виїхала, я вже не
знаю, помер один брат, но я не знаю, від чого він помер, а чого він помер. Чи
слабував може після голоду також багато вмирало. Уже було що їсти. Ну, як було?
Воно було приблизно, то люди хворіли дуже. Най буде, в чергу підійде, дістане
того хліба, то був такий комерційний хліб, називався, дала 50 кілограм на руки,
і він взяв той хліб, почав їсти й вмер з хлібом у руках, почав їсти й вмер. То
було багато таких. Уже потім повмирали, вже не з голоду, але фактично від
голодуй все. То було. А те, що я бачила по селах і то, що я як проживала, й за
хату й за ноги, як бачите ховали. Ми їх ховали в гробах - просто кидали в яму -
ніякої могили, ніякого гробу, нічого, ні труни, нічого нема, просто в яму
закопали, як то не людину, й то все. Ніякого ні хреста ні нічого. Пізніше вже
ставили хрести і все. Навіть ні написи, ні переписи, нічого, могли шукати, та
людина давно там, ніякої реєстрації. Як ви могли реєструватися, бо то, я ж кажу,
найгірше було, як ви принесли й все. Ви не знаєте, хто він. Як він очуняв, Ви
спитали, а як він помер, ну то помер чи Іван, чи Петро, чи хто, помер. Ніхто за
ним не спитає, ніхто вас до відповідальності не бере, ніхто нічого. Пішов,
пішов. Чи то дитина, чи то дорослий, чи то старий, чи молодий, ми дуже багато
навіть не знали, як він уже прийде в себе, побриємо його, покупаємо, то він
молодий, але виглядав гірше 90-ти років.
Пит. А чи Ви просто знайшли
тіх людей, чи вони були в хаті?
Від. Просто знаходили їх, під хатою і
на вулиці, заходили в хату. Часом зайдеш, уже мертвий. Ну, то нема що брати, то
пішов.
Пит. І родина не була?
Від. Нікого, нікого. Або
порозходилися,, або також повмирали. Багато, що підуть так з дому, більше в
Росію їхали. Мої чотири брати поїхали в Росію і там залишилися. Так і ті, для
того, щоб поїхали зі села, треба до міста добратися, а в місті треба якось сісти
на той потяг, щоб виїхати з Києва. Куди? Ну, в Росію і вже все. Вже будеш
багато, ну щось попросить десь кусок хліба якогось, то все. Але потім уже на
станціях, наприклад, на Київській, Вінниця, то вже потяг навіть не ставав -
проїжав зі села на друге - так багато людей чеплялося - і за колеса, за гальми й
на даху й кругом їдуть. І що в них товарний потяг їде, там щось везе, то вже там
начеплено як мух. Іде, хто упав, то впав, розрізало -розрізало.
Пит.
Чи Ви мусили рахувати тих людей, де Ви не мусили написати щось про них?
Від. Ви не знаєте, хто він.
Пит. Навіть влада не питала?
Від. Влада? Вона виарештовувала нас, як хочете знати, за те, що ми
підбирали.
Пит. Вона не хотіла, щоб Ви підбирали?
Від.
Певно, що ні.
Пит. Ну що ж зробити?
Від. Для того вони
зробили голод, щоб люди повмирали, так?
Пит. Так.
Від.
Вони казали, що нібито організує, як ходили селяни, колгоспів ще не було,
казали, що таке робиться. І в Москву їздили й Сталіну казали: -Добре,
організуєте пункти, ми будем давати продукти, будете годувати. Вони не дбали,
кого ми підбирем чи не підбирем, чи взагалі зорганізовано. То приватне
організувалося доктором, то моя товаришка по школі. Вона вийшла замуж за
доктора, то він організував. Платні ніхто нам не давав, тільки ми варили, два
рази ми їли і ніхто нас не питав, ніяких книжок, ніяких списків. Як він уже
прийшов до себе, то ми знали, в нього спитали, то ми записали де його взяли,
все. А як хтось помер, то помер. Скільки їх померло.
Пит. Де Ви
ховали?
Від. Де прийдеться. Переважно ховали на цвинтарі. Йшли й
просто де місце в. Чи там вже хтось похований чи ні, де вдалося покопати. А
бувало так, що просто в нього на городі, як його там знайшли, він уже мертвий,
пішли в садок, викопали яму, закопали й пішли. І пішли.
Пит. Скільки
Вас було?
Від. Там де я з ними була, отже моя товаришка й давала нам
двох, трьох мужчин, тих вже хворих, що трошки відійшли, то давали нам підводу
таку, грабарка називалася так вона. То все. І ми туди клали, як ми то покладем
одного й другого, третього нема де класти. Ми тоді зверху його, щоб якось скорше
завезти до пункти. Мали доктора, доктора жінка, в нього був, значить, жінки
тато, фельдшер, значить, він так як тут сказати гедізіегей пигзе був -
фельдшером в нас називався помічником він добрим був доктора - довгий час був.
То він голова, мама й тато, її чоловік і я. Я вже як присілася ,якось думала, що
як на доктора не вийду, то я бодай на акушерку вийду. Ну, не прийшлося. Ну, то
вона вже знала, що два роки, то я вже знаю як там перев'язати, як там дати, то
вона приїхала за мною і ми поїхали, я поїхала, я погодилася, я волю виїхати й то
все. Мені не треба ні плачу ні нічого. Ніякі перев'язки. Люди першу людину
спухають тут і ноги, як то називається, просто от так починає вода текти. Як ви
роздражаєте, тоді в вас кругом рани то інфекція від води то інфекція в крові.
Антибіотиків ніяких нема, то вже тоді було так як тепер пеніціліна, ну то дехто
до доктора поїде, в Москву їздили, в Київ їздили просипи. Кожний обіцяв, кожний
казав, ну в нас ніхто не питав, кільки померло, скільки ви поховали, й ми самі
не знали. Ми самі не знали, ніхто не знає, ніхто не знає, бо таких пунктів вже
кільки було, люди організували просто, звичайно, більше всього з міста приходили
помагали, бо більше було грамотніших, розумілися шось. Як же можеш то записати
чи поховати, як ви не знаєте, чи він взагалі живий вже. Він очі дивиться, а він
вже може на тому світі, вже мізок не працює. Хто прийшов, того записали, хто ж
прийшов до себе. Ну, то сталося все. Такий, такий, там то його взяли, бо деякі
відмітали де й звідки він, то можна позаписувати, де його взяли, все. А тіх, що
ховали, ніякого рахунку, ніякого, ніхто нічого не робив. Нас ніхто не питав, ото
що власне мій чоловік не любив потім. Він пішов і почав перевіряти, чи ми добре
годуємо, ніхто не привіз і не сказав, що продукти. Самі їздили, де вдалося,
потім зі села їздили, привозили. Ну, що більше гречану крупу варили, суп
ріденький такий - горох, крупу, найбільше крупи таки було на літо, то вже, на
літо легше було, то зразу яблуко якесь зірвали, також не дали поспіти, все таке
воно вже. Зірвемо й зваримо компота, то що. Літом то було ліпше, але люди не
тому, що не розуміли, розуміли, але голодні й не давали дозріти. І що можна було
в 32-му році прикоротити? Той голод - то також не можна, бо то просто люди зісЬ,
хворі, вони не могли чекати, то все.
Пит. Чи лікарі мусили, як хтось
помер з голоду, наприклад, так от в шпиталі, чи лікар мусив писати, що він помер
з чогось іншого?
Від. Ні, нічого не мусив. Так якби його не було на
світі. Пізніше якби він прийшов до себе, а потім помер, то ми вже знали. Тоді ми
зареєстрували, такий помер тоді й тоді від голоду, але написали, що він був,
пирйшов, а потім помер, бо що він прийде до себе, але пішло йому на нирки й чи
пішло йому на інфекцію, але голівне може всякі, тоді писали. А як він помер і ми
не знали хто він і що він, пропало й все.
Пит. Чи Ви чули про таку
хворобу: ББО?
Від. Я не знаю такої хвороби. Ну я чула те, що я
вчилася, я знаю, так. Вона інакше бері-бері називається.
Пит. Або, як
хтось мені казав, що це безбілкові опухи чи щось?
Від. Ні, бо то
опухи живе, а то переважно коли раніше голоду не було, як то по-медичному, як по
школі я знаю, що то переважно в дітей, невідживлених дітей, хто мав такий живіт
великий і діти дуже худенькі робляться, все. Чи можна то прирівняти, я не думаю,
тому що то люди не були на якусь хворобу, просто що не відживлені, то все. То не
можна прирівняти до того. В дітей то так. Діти родилися, їх не годували нічим,
то в них такі животи робилися, але він вже хворий був, а це люди не були хворі,
треба їм дати їсти. То була різниця.
Пит. Що Ви можете сказати про
владу в тих часах? Наприклад, Ви чули про Скрипника, про Хвильового?
Від. Я знаю, бо я сама з Києва, там жила, зв'язок мала, хоч не їздила
в Київ, не могла, але зв'язок мала. Так, люди це знали, люди знали про цей
голод, їздили до Москви й говорили, просили, й нам обіцяли, й відізнали, що то
зроблена спеціяльно, а не який неврожай, бо всі знають як то, який урожай був
тоді, то було тільки роблене, але всі обіцяли й всі казали: -Так, так, ми
зробимо, поможемо. Але на самом ділі того хотіли, от так як і голокост. Вони
хотіли, щоб то було й так і наші, вони хотіли, щоб то пройшло, вимерти, особливо
Вінницька область. Вона не хотіла йти, вона найпізніше пішла, через те в нас
таке було. Я ніяк не розумію, що він любить і не любить, але нам було вільно
після такого голоду, після такого нещастя. Та ми ще мали кватирку.
Пит. А чи звичайний селянин знав про Скрипника?
Від. Ну, в
Радянському Союзі все робиться, що й тоді що й тепер - дуже таємно. Наприклад, в
35-му році - то було 25-го січня - вбили Кірова, а всі по радіо нам сказали, що
хтось убив Кірова. То сам Сталін його застрілив - Берія. Ну, а нам сказали:
-Вбили Кірова. Вже було, що всі боялися - не так шкода того Кірова, бо його
вбили в Ленінграді, на самий день моряка, а всі боялися, що почнеться чистка. І
зараз скажуть: - Ви. А ви знайомі з кимсь, то той і також - найдуть фотографію:
-Ага, той і там, ніде не був, а він убив Кірова, той товариш Кірова, а той бачив
Кірова й так. От того люди боялися. Але то було все так секретно, як там від
Скрипника чи Аркадія Любченка - застрілився, то було все секретне, там преси
нема, люди знали, але більше то зараз скінчиться, скінчимо.
Пит. Що
міщани думали про Сталінський режим?
Від. То що й тепер. Всі знали,
всі знали й всі от так як був голод, так як мені мама казала: -Ми мусим терпіти,
вічно так не буде - ще рік, ще два - а вже від 17-го року.
Пит. Що
українці думали про українських комуністів?
Від. Як на зрадників -
ото зрадили нас - і то все.
Пит. Що вони думали про Скоропадського?
Від. Про Скоропадського? Він був не довго, інтелегенція знала. Я
нічого не знала, нічого не говорила, нічого не знала. Так само як і за Петлюру,
як Петлюра прийшов, не всі знали хто він, не всі знали, що як з ним обходитися,
як його приймати. Одні приймали, другі й били. І так само Петлюри війська. Деякі
грабували, ходили, в нас коні забрали. Я й не знала, чи то добрі люди, чи то не
добрі люди, то війна, то революція, то війна, проходили війська, дуже багато
проходили війська часто, а під час революції то кожного місяця інакше, аж поки
Петлюра не прийшов. Арешти, розстріли, від кого радянські керівники своїх
охороняли, й все воно так було й далі. І воно є й тепер, і було й буде. І то
все.
Пит. Що Ви знали тоді про величину голода?
Від. Так,
ми то знали. Ми знали. Значить, більше ті люди, що свідомі, що більше грамотні,
ці знали. ТІ що люди не знали, вони навіть приходили зі села в село, думали,
може в тому селі нема тільки в нашому. І так зі села до села ходили, поки не
дойдугь, то повмирають по дорозі, багато по дорозі мертвих було, що вони не
свідомі були, що то вся Україна зайнята. Вони старалися виїжджати, а поки я піду
до того села, а може звідти вийду. А ще й повмирали з голоду. Не дойти до
другого села, як він уже вмирав, до міста не доїхав, а за місто не виїхав і
також вже вмирав. Вихід, положення було таке, сідати на потяг і виїжджати в
Росію. І все. Але то не кожний, поки ще їв, поки його дійшло до остатку, він вже
не в силах був сісти й поїхати. І все. Ну а як з родиною, то ще гірше. Мати
йшла, кидала дітей і сама йшла. Приходили до міста. От то, що я того точно знаю,
що мені знайоме. Прийшла сільська жінка, привела двох дітей внуків і взяла їх в
другому, двері відкрила й в коридор пхнула й сама пішла. Значить, мов міста
візмугь і буде годувати, а місто також не дуже мало. І потім де ті діти
поділися, не відомо, отже на вулиці повмирали й потім де ті діти поділися, не
відомо, може на вулиці повмирали й потім вона шукала, але малих не знайшла.
Пит. Чи було багато таких безпритульних дітей?
Від. Маса
безпритульних була. І так пам'ятаю, один раз мама купила хліб, той комерційний,
то всім, й так взяла й несе. Так у нас буханцями. І той безпритульний хлопчик -
просто ззаду так витушкав в неї, бо вони навіть тапіру не дадуть ні нічого, бери
й йди. Ну, й той хлопчик витушкав той хлібчик. Ну, мама звичайно дістала строк -
від нервів, такий строк. Прийшла така о. І кого чи будеш доганяти? Дитина. Ну,
мама не побігла, але й свої діти голодні. То що, то мама строк дістала. Вона
може лежала півроку так вже. А звідти просто нерухома й все. І це вам, але діти,
діти. І тепер скажіть, було на селі, діти розкрадуть потворилися і все. Так
діти. Діти були. Одні то такі були переселенці. Вийде зі села, щоби куди-небудь
вийти, ну й куди більше? Скорше до міста, а щойно де пекарня, пекли хліб,
пекарень тут й там пара іде, то вони й зляжуть як мухи. Там тепло звідтам йшло
їм в зимі. Як мучилися й діти по 10, по 12, по 15, по вісім років. ТІ молодші не
доходили, вмирали по дорозі. А потім як почали знімати вже зовсім. Ніхто не
збирався нікуди йти, бо так і так вмирав. Нетоплена хата й все, як їсти нема, то
хоч дерево стоїть, так як ви є здорові, ви пішли зрізати його, а як у вас вже
нема й сили, то все так було. Заповісти той голод можна було. І легко можна було
б. Можна було за один рік зліквідувати, якби то було в дійсності неврожай, не
вродило. А так от то штучно було. Як неурожай, ви страждаєте на одно літо. Аби
на осінь вам було що посіяти. Як уже осінь пройшла, зима повстала, так вже ви
можете відпочити, бо вже посіяли, посадили картоплю вже, скоро буде вона.
Пит. Чи багато також забирали посівного?
Від. Не було чим
посіяти, не було. А вже організувалися колгоспи в 32-му році, то посіяли, то
люди як колоски ходили й зрізали колоски, то їх стріляли там же на місці. Так,
оні забороняли. Забирали, а селяни не сіляли, бо нема що, все позабирали.
Пит. Чи влада примушувала городських людей працювати на селі?
Від. Так, дітей особливо. І я їздила, я працювала, а я нічого не
розуміла. А ти то те, не розумієш, що ти слухаєш? Я нічо не розуміла, як я йду з
тою самою, я рубаю і пішла далі. А нас заставляли. Ну, нічого не знала, ні, ні.
Пит. Чи вчителі й другі грамотні люди мусили працювати для
хлібозаготів.
Від. В той час як забирали, розкуркулювали,
поарештували всіх учителів просто для того, щоб не було їм кому боронити, щоб не
було інтелігенції. І коли почався голод, то були вчителі. Як був якийсь дядько,
що сам живе, то там ще лишився, а так інтелігенція знала, але інтелігенція та,
що була зв'язана, що нікому не могла допомогти, просто не могла ну. Ні сил, ні
права, нічо не було їй, щоб помогти. Та й чим поможе, як нема чим просити, а
місто навіть і не опитне, навіть не знає, наприклад, я нічого не знала, що в
селі робиться, як мені товаришка взяла, ми нічого не знали, я нічого не знаю, що
там робилося. Але всі знали, що то є штучна й що то ніхто не допоможе, їздили
делегації, їздили в колгоспи, все. Як організували, каже голова, що пришлють
кого згада, я поїду, я взнаю, і то все.
Пит. А чому, Ви думаєте, був
голод на Україні, чому, думаєте?
Від. Колгоспи ставили, щоб заставити
голодом насильно йти до колгоспу.
Пит. А чому вони хотіли колгосп?
Від. Бо кожний би мусив свою коняку, свою корову віддати й свою землю
віддати в колгосп, а користі з того не маєте й так нема чого. І там голодають.
Там більше пшениці як у Америці, то все.
Пит. А чи цей голод мав
також політичні чи інші причини.
Від. Це були національні, просто
знищити національність українську, яса найбільше повставала проти Росії. Завжди,
не тільки в цих роках, а перед багато років. То був тиск чисто політичний -
знищення українського народу, і то все. І взагалі Україна за часів козацтва ще
повставала завжди проти Росії і проти Росії. Це чому вони хотіли перше робити ті
всі колгоспи.
Пит. А чи Ви маєте щось додати до того, бо я вже не маю
більше що питати.
Від. Ну то я вам там дала, то вже дуже вистарчаюче.
Пит. Дуже, дуже Вам дякую за свідчення.
Від. Я рада, хочби
прізвище сказати, може ці й б ліпше було, але за внуків я боюся. Бо вона вже
спрактикувала, поїхала на цю візиту, там вони б її арештували.