Anonymous male narrator, b. 1908 in Budylka, Lebedyn district, Sumy region,
the son of a peasant who had 7 desiatynas of arable, Ѕ desiatynas pasture, and
almost a desiatyna of black forest. Before the revolution, “everybody seemed to
like the tsar” despite the fact the Ukrainians in his village “did not like
Russians”. On the revolution: “Oh, I remember what the revolution was like. The
Russians themselves cried, 'Beat the Jews and save Russia'. Because before the
revolution a Jew couldn't stay in Russia more than 24 hours, but in Ukraine
there were whole Jewish towns… And there were the Hetmans. And there were the
Whites that fought against the orther Russians. And the other Russians came,
too. And Petliura came. They all passed through. We had horses, and very good
horses they were, so the whole village went with them all day and all night into
the woods and swamps”. People lived “very well” during NEP. Collectivization
began in the fall of 1929 with “10 or 15 lazy and poor families singing up” for
the collective farm. Dekulakization began in 1930 and there were several waves
of it, such that over 100 families out of 700 in the village were collectivized.
The middle peasants were forced to join the collective farms in early 1931.
grain procurements were followed by two increasingly burdensome supplementary
plans. Narrator's family was expelled for failure to meet its third quota by
narrator's maternal uncle, who was head of the sil'rada. Narrator's father fled
to Kharkiv and since in 1932 the collective farmers received only 137g of bread
per labor day, narrator also found work in a Kharkiv factory as a cobbler,
getting 400g bead daily and remaining in the city to May 1933. Narrator believes
the 25,000-ers were sent only to Ukraine and that because of this there was
famine only in Ukraine. During the famine one saw no hungry peasants in downtown
Kharkiv, but saw them and dead bodies on the outskirts. In narrator's village of
Rozsokhuvate no one died because the Jewish director of the distillery
surreptitiously allowed the workers to steal food and grain. There was a case of
cannibalism in narrator's village. In neighboring villages 20% of the people
died.
Пит. Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли
Ви народилися?
Від. В 1908-му.
Пит.: А де саме?
Від.: Село Будилка.
Пит.: А район і область?
Від.: Лебединський район, там де Шевченко був, а область була
Харківська, а в 37-му році зробили Сумську, то до Сумської приписали в 38-му
році.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Були
селяни. Велике село, 700 дворів село в нас і другі села маленькі й хутори,
поверх 1.000 дворів до нашої сільради, до нашої церкви.
Пит.: А
скільки десятин землі мали Ваші батьки?
Від.: Сім десятин поля, пів
десятини пуга і чуть не десятина ліса чорного. Мали молотарку, сіялку, віялку,
коней більше було троє як двоє. А в нас земля, ми по лівому березі Псла, то
піщаний, багато піску й багато лісу. А земля в нас піщана, а десь кілометрів за
п'ять за сім там вже чорнозем був.
Пит.: А скільки десятин вони мали
до революції?
Від.: Те саме, те саме.
Пит.: А що люди
говорили про царський режим?
Від.: Усі любили ніби царя. Але то є
Росія, а ми є українці, але ми не любили росіянів. Але нічого не можем зробити,
бо коли революція вже повстала, то зовсім інакше було.
Пит.: Що Ви
пам'ятаєте про революцію?
Від.: О, пам'ятаю, як була революція, самі
росіяни кричали: -Бий жидів, спасай Росію.-Бо до революції в Росії жид не міг
більше бути як 24 години, а на Україні цілі міста були жидівські.
Пит.: А хто переїхав Ваше село під час революції -чи білі, червоні,
петлюрівці, чи хто?
Від.: Вежі. І гетьмани їздили. І білі були, що
воювали проти других росіянів. І росіяни щи другі їздили. І Петлюра їздив. Всякі
переїздили. І ми з кіньми, в нас дуже добрі коні були, нас все село, то ми в
лісі в болоті там і ночували й днювали.
Пит.: Хто належне до партії в
Вашому селі, що вони були за люди?
Від.: В нашому селі вже всі
партійці повмирали.
Пит.: Мене цікавить зразу ж після революції.
Від.: Так, зразу в революцію був Григорій Кучер. Він був
комсомольцем. А потім Петро; вже забув як його прізвище. Комуністів у нас дуже
мало було. Але в нас при селі спиртовий завод, школа ФЗУ, відкормочний пункт при
заводі, що худобу відкормлювали й відправляли в Москву й Ленінград. І
комсомольців багато було. І до нас після революці були прислано Сталіном
вишколених 25.000 росіянів послалих на Україну в кожне велике село. І ті, хто в
вас комуніст, хто комсомольці -давай сюди й кажуть (той, що приїхав, його
назвали 25.000-ником), каже: - "Нам надо найти в вашой деревне 10 кулаков." А
наші комсомольці й комуністи: -Десять. Ми вам 20 дамо. Кого? Отой і записали. І
тоді починають визивать і судить.
Пит.: Чи був комнезам у Вашому
селі?
Від.: Був комнезам, багато було їх - всі глитаї і молодість. А
були синки багатих батьків. Так. Батько казав: -Залишишся в комсомольці. І він
ходив штрикав, ніби шукав десь хліба, а там батька вже вигнали з хати. І нас так
само вигнали.
Пит.: Скільки Вас було в родині?
Від.: В нас
в родині менше було як вісім душ і більш не було як 10.
Пит.: А хто
був головою сільради?
Від.: Тоді нашої матері рідний брат був головою
сільради. Здоровий, ну вибачте, такий дурний, що в хаті ото лежанка була й бурок
попід підлогою був. Піч з дощок намочених, а тут отак колодязі всі грубі в хаті,
не в кухні, там тільки кухня була й хата. І цей брат материн розваляв оці всі
колодязі й шукав зерна.
Пит.: Коли це було?
Від.: То було
в 32-му і 33-му.
Пит.: А перед тим як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Дуже добре. До 28-го року так сільське господарство пішло, шо
дуже забагатіли всі. В революцію ж дали землю, хто немав нічого. Дуже добре було
при НЕПові. А як Ленін здох, а Сталін став, уже інший закон вийшов. Бо Сталін же
свою жінку застрелив, а Кагановича доньку взяв і з нею жив.
Пит.: А
коли почалася колективізація в Вашому селі?
Від.: Восени 2?-го року.
Пит.: А як відбувалася колективізація?
Від.: Десять чи 15
родин із села таких ледачих і бідних записалося, а вже після Різдва як почали
ходити, то вся біднота й всі багачі записалися, а середняки не боялися. А в
31-му році після Різдва зразу всіх загнали в колгосп середняків. І вся земля, і
коні, й машинерія -все пішло до колгоспу.
Пит.: Чи всі були
колективізовані?
Від.: Аякже, ми всі були в колгоспі.
Пит.: Чи люди спротивлялисл колективізації?
Від.: Трошки
спротивлялися, але то не помогло, бо багатьох арештували.
Пит.: Чи
цей спротив дійшов до повстання?
Від.: Ні, ні. Боялися всі.
Пит.: Чи люди різали худобу, щоб не дати до колгоспу?
Від.: Тільки коні дали до колгоспу. Корови, свині, вівці були в
кожного. Тільки коні і вози, плуги, борони, сіялки, машини -все віддали. А
корови, свині й вівці, й кури, й качки, й гуся були ще в людей.
Пит.:
А коли почалося розкуркулення в Вашому селі?
Від.: Розкуркулення в
30-му році почалося, а в 31-му -ще більше, а в 37-му - ще найбільше.
Пит.: Скільки осіб були розкуркупено?
Від.: В нас село
мало 700 дворів і сусідні хутори й села -до сотні людей. Більш як сотня
розкуркулених.
Пит.: А як відбувалося це розкуркулення?
Від.: Накладали хліб. Виповнили -другий раз накладали дубельтово. Як.
ми, то другий раз і зерно віддали й ще поїхали на хутори й купили дві підводи
жита й віддали. Так вони тоді третій раз наклали в три рази більше. А в нас уже
нема нічого. Тоді вигнали з хати. Ми всі порозбігалися, а все майно колгосп
забрав.
Пит.: А як проводили посівкампанію?
Від.: Колгоспи
провадили. Кожна бригада й свою землю мала, й худобу, й інвентар весь. І було в
нас 11 бригад в селі.
Пит.: А хто вони були в бригаді -комсомольці,
чи вони були місцеві люди, чи приїжджі?
Від.: Більше місцеві. Але
голова колгоспу й голова сільради завжди були приїжджі, прислані. Завжди.
Пит.: Я думала, що Ви сказали, що це був брат Вашої матері головою
сільради.
Від.: Так, і він нас з хати вигнав. І свого брата старшого
хотів вигнати. Але той хитрий. Приймака прийняв, бо в них дітей не було. І
приймак взяв її племінницю і він записався тоді, як було, в батраки. Він
записався в батраки. І той, дядько мій, переписав на його господарство. А його ж
брат прийшов виганяти з хати. Так він взяв хомут з коня і кинув йому на голову й
каже: -Потягни сяк так -ще й матом його попер -так я і в пана тіг. А їх багато
було. Як оженив батько, тоді каже: - Тепер, сину, довів тебе до розума, на всі
чотири сторони, хай тебе Бог благословить, іди куди хоч. І він пішов до пана. В
пана жив років 10 або 15. Дітей не мали.
Пит.: А як відбувалися
хлібозаготівки?
Від.: Накладала сільрада. Виконали. Другий раз -у два
рази більше. Третій раз - утри рази більше. Уже немає ні грошей, нічого -тоді
забрали господарство в колгосп.
Пит.: Хто забирав хліб?
Від.: Той представник, що Сталін виховав 25.000, спеціальну школу
мали й всі росіяни, і тоді послав у кожне велике село по чоловікові на Україну.
В Росії не було цього. В Росії голоду не було.
Пит.: А після того, як
Вас викинули з хати, що Ви робили?
Від.: Батько втік у Харків. Мій
молодший брат у Харкові був. А наймолодший, мав 14 років, також поїхав у Харків
і там ходив в ФЗУ. А мене в кінці січня, я робив в колгоспі, а як куркульський
син, а жив я вже на квартирі, як куркульський син, мені не дали нічого зерна. А
в 32-му році дали по 137 грам на робочий день авансом за гов року. А більш
нічого нікому не дали. А мені й того не дали. Так я пішов в завод працювати.
Тоді виїхала Харківська обласна виїздна сесія і нас ЗО з нашого села судили. То
мій брат там колегу мав, бо він робив в конторі в колгоспі, а його колега, та й
він же й мій був той колега, то в ночі при кінці січня прийшов брат.
Голос іншої особи: В якому то було році?
Від.: Тридцять
першого. Ну, почекайте, 32-го. В кінці січня в ночі. Каже брат: - Мій колега був
на суді й зачитали 15 осіб на Сибір без терміну, в тім числі й ти. А в мене вже
приготовлені вікна відчиняти, бо ми в квартирі жили крайній, у жінкиного діда й
баби жили ми. Ну, мені там трошки хліба, сала і я до сусіда. Стодола була
обкладена околотами, що хати криють, то я там сховався, а жінка пішла до другого
сусіда до бідного й принесла мені кожух. І я на станцію приїхав. Жінка пішла, її
батько був вартовим на конюшні на колгоспній, так він запріг свого коня і догнав
мене за чотири кілометри. І тоді там далеко коня прив'язали. Я йому дав гроші,
пішов взяв іісЬеі мені до Харкова. А в нас рукав був, далі не йшов потяг, один
раз на ціпу добу й тільки один вагон пасажирський, а то вантажні. І він мені
купив квиток, приніс, потяг підійшов, я вскочив і поїхав. То я і ще один з
нашого села приїхали в Харків, а 35 душ в Охтирку на станцію і в Гадяче -по 45
кілометрів туди й туди. Туди пішли, бо боялися, що застануть нас тут. А вони
ранком приїхали -вже нікого нема, повтікали.
Пит.: А жінка залишилася
на селі?
Від.: Жінка й двоє дітей. Ні, одна дитина тоді була.
Осталася в діда і баби.
Пит.: А як довго Ви були в Харкові?
Від.: В Харкові був аж до травня 33-го року.
Пит.: І жінка
ще була в селі?
Від.: Раз приїжджала й все. Але тоді в травні
викликало НКВД мене й каже, він сидить там, а я тут, дивлюся через стіл -штамп
мого села -й каже мені: -Ти сьогодні мусиш виїхати. Кажу: - Я не зможу, мене ж
не розрахують. Напишіть записку, щоб мене розрахували. Він написав. Мене в той
день розрахували. Я переночував, а на другий день брата викликали. Так ми тоді
приїхали обидва додому.
Пит.: А під час голоду, Ви були в Харкові,
так? А чим Ви працювали тут?
Від.: Шевцем працював при двох
інститутах -Землебудівельний та Інженерно-економічний. То мені добре було, що
легка праця і в сухому, й теплому. А вдома я працював 12 годин - від шостої до
шостої в день, другий тиждень - від шостої до шостої в ніч. Кукурудзу в мішки,
на вагу, з ваги на воза, а тоді 200 метрів провезли і в заводі змійка 22-ві
ступеньки, й то носили. То їв дуже багато й робив дуже багато.
Пит.:
А як Ви жили в Харкові, коли Ви перше бачили голодних селян, які приїхали?
Від.: У центрі Харкова їх не було, не бачив, бо я з краю в край ходив
пішки. Молодий. Здоровий. Я любив ходити. Але по окраїнах Харкова лежали мертві,
лежали ще живі й такі, що вже ходити не могли. То цілий день можна було бачити
20, 30 душ. На окраїні. А в центрі ніколи не побачиш. Підбирають зразу, а
вечером заїжджають і забирають усіх. А як у 33-му році 25-го травня я приїхав
додому, то два рази тікав з хати. Приходили арештовувати мене. А то так. Із хати
сюди двері, туди хвіртка на вулицю, бо загороджено все парканом. А тут городина,
соняшники, кукурудза. І вони повернули сюди. Як плигнув через отакий заборчик,
як пішов, то той 25.000-ник вистрелив, але він мене вже не бачив де я, бо
сонешники, кукурудза, городина, а я ж був молодий здоровий, я так любив бігати.
А тоді в 33-му році нас сусіди, три тари, ми знали, що за 10 кілометрів дуже
великий голод був. Це село Розсохувате Лебединського району Харківської області.
І ми жнивували там дві неділі. Десь чечевицю, десь щось знайшли й їли сяке-таке.
І в тому селі, центр села трошки нижче й озеро, тут сільрада, тут і колгосп.
Сюди трошечки вище й туди й туди три вулиці великих і на одній найбагатшій
вулиці там 100 дворів було, то осталося шестеро людей живих. Із 100 дворів! Ще
одна родина, що дід там вітряк, що вітром молов, то він там молов, то в його
родині ніхто не вмер. А крім тієї родини, то шестеро людей живих осталося. І що
вони робили? Барок чи орчик. Знаєте що то? Коня запрягають, як орати або
волочити. Построноки. А тут дубовий барок або орчик. То всіх мертвих людей або
за шию, або за ноги й до криниці. Накидали повно. Бо людей не було носити, а хто
живий і конем. Повну криницю накидали -завалили. Нема криниці -в погріб. Знаєте
погріб? Погріб повний накидали -завалили. І всі криниці, всі погреби -все
завалено було людьми. А по вулицях такі буряки! Дико! Ніде нічого -ні собаки, ні
кота, ні корови, ні теляти в нікого нічого не було. Все поїли. Але повмирати, то
повмирали, бо хліба не дали. А хліб відправляли закордон. Я, як поїхав - у
Мадярщині був - Ужгород, там де самі українці. Та українців отаке казали: - Що
ти брешеш, що в 33-му голод був - а нас було там чотири, неодружені поїхали -що
там голод був, як ми російську пшеницю й цукор купували багато дешевше як
мадярські. -Що ви брешете, що Сталін голодом поморив. А я казав: -Почекайте, за
тиждень, за два вони прийдуть і взнаєте. А тоді я їх бачив аж під Віднем. Душ 20
таких, німці забрали. -Нам, каже, газети російські писали, що там рай в
Радянському Союзі. Але на Україні тоді вмерло, ніхто не міг рахувати, а так
приблизно рахували близько 8.000.000.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно
скільки померло в Вашому селі?
Від.: В нашому селі ніхто не вмер, бо
жид був директором заводу спиртового й хто ввійшов у завод набрав в кишені
кукурудзи, проса, ячменю, що попало. І ніби й вартові стояли на воротах й
переймали і на кожного по п'ять, по 10, по 20 актів було. І хтось заявив НКВД.
Приїхав голова НКВД з району й його помічник. А в нас був директором жид - така
страшно добра людина. І хтось заявив. Вони приїхали. Ось кажуть: -Дивіться
скільки тих актів на людей -по п'ять, по 10. А чого ти їх не судиш? -А хто в
мене робитиме?! А люди говорили, що такий жид мав у Верховній Раді брата
рідного. І він нічого не боявся. І всі ті акти -в пічку, запалив сірником, а
НКВД дивиться. -Що ти робиш? Каже: -Те роблю, що потрібно. Я завод поставив на
ноги. То правда, що він поставив на ноги, бо в революцію все розламали. А він
поставив. Ну й дав по четвертині спирту їм. Знаєте що четвертина? І вони й
поїхали з тим. Він нікого не боявся, і його брат, говорили в Верховньому Совіті,
то він нікого не боявся. І ніхто в нас не вмер. Дві ями було такі, що ціле літо
відход від спирту йшов - кукурудза. І от, вода вся ввійшла, а отак ями такі, як
оце в Михайла лота, і то ціле літо люди ходили з лопаткою, копали і в відра, а
вдома сушили й товкли й тим спасалися. Лупа з пшона -те їли. Груші сухі, кислиці
сухі, щось таке, листя, жаби, котів поїли, собак поїли, але ніхто не вмер з
голоду. А те село, в яке ми ходили жнивувати, то я ж кажу, на одній найбагатшій
сотні шестеро людей. То називається село Розсохувате Лебединського району
Харківської області.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Я знаю що люди їли. В нашому селі одна бідна така нездібна
родина, так вони найменшу дитину зарізали й з'їли. А в тому Розсохуватому, то я
ж кажу, там поголовний голод -на сотні дворів шестеро людей.
Пит.: А
як довго Ви там були?
Від.: Дві неділі жнивували. Жнива кінчили й
пішли додому. ІЬгг.: Чи жнива була багата?
Від.: Не була багата, бо
нікому було косити, то нас три пари, ми за дві неділі викосили шестеро гектари
жита. Скосили, звязали й в копи поклали.
Пит.: Для кого Ви працювали
тоді?
Від.: Для того села.
Пит.: Так, але хто був головою?
Від.: Не було ніякої голови. Зайшли в контору, нам сказали: - Ідіть о
туди косити. І ми то жито, неважне жито було, 33-ий рік, але жито неважне було,
бо там вже нікому було й сіять.
Пит.: Чи було багато безпритульних
дітей?
Від.: У нашому селі майже не було, але садочок був. Колгосп
мав садочок і то діти в садочок матері вели, чи хто там, а вечером забирали.
Пит.: А скільки кілограм хліба вони давали робітникам на колгоспі?
Від.: Сто тридцять сім грам за трудодень, хто працював у колгоспі.
Сто тридцять сім грам за півроку авансом дали, але мені й того не дали й більш
нікому нічого не дали. Сто тридцять сім грам і більш нікому нічо й то найгірше
зерно, найгірше, жита не давали.
Пит.: А чим вони платили Вам?
Від.: Нічим не платили. Тільки 137 грам та й все. Грошей не давали
нікому нічого.
Пит.: А як Ви спасалися?
Від.: У Харкові, в
Харкові був до 25-го травня. Так. Там я робив в швецькій майстерні. Сидяча
праця. Чотириста грам хліба, невипечений, отакий кусочок, нема що їсти. І в
Харкові багато на окраїні города приїжджали люди відкілясь і, як приїхав як сів
і не встав. А кожний вечір ІгисІ: під'їжджав і забирав.
Пит.: А після
того, як повернулися до себе до села, після того, як було в Вас на тому селі, де
всі померли. Що Ви робили після того?
Від.: Ми там нічого не робили,
тільки жнивували.
Пит.: Так, а після того що?
Від.: А
після того прийшли додому й мене два рази заарештували вдома й я обидва рази
тікав.
Пит.: В той час, що Ви їли?
Від.: Як я приїхав з
Харкова, то в нас були там квартиранти. Робили шосе, дорогу. То я купив картоплі
поганенької, 25 рублів заплатив за 16 кілограм. І я з Харкова привіз п'ять
хлібин по два кілограма й фунтів сім муки білої, бо ми обслуговували макаронну
фабрикуй ми там діставали те. Я там був у повазі. А такі, як супи, не знали що
робити, а я три роки в школу ходив, але в церковну школу, й в третій класі дроби
вистеричні(?) й десяткові вчили. То я то знаю добре. Ну, з практики також багато
знаю. І як я вернувся додому, то два рази арштувалнй обидва рази я тікав і жив у
лісі. З дубів кору стругав. Там давали мені шклянку пшона кожний день, 200 грам,
і 40 грам хліба, але отакий кусочок, бо ж недопечений, всі хотіли красти. І то в
нас була одна дочечка й дід старий, і баба стара, й жінка, й я, то ми так жили.
У діда була коронка й так ми пережили. Шароку, а потім лупу зі проса їли, і де
груші які чи кислиш сушені були -все товкли й їли. І брага та найбільше, що з
заводу носили. Посушим, у ступі потовчем, бо змолоти ніде було.
Пит.:
Чи Ви були пухлі?
Від.: Ні, ні. Мій брат молодший, ноги попухли були.
Але ми мали, батькову сестру він мав, такий бистрий, такий все він знав, і він
найшов документ з печаткою, стер усе, а написав братові записку від сільради.
Печатка була, а бланк від руки він написав. І той брат поїхав у Харків і зразу
дістав пашпорт. А я, як приїздив додому, секретар сільради був, але така сволоч.
Я йому давав тоді 250 рублів. -Дай справку. -Не можу, не можу. Секретар сільради
боявся, бо хто ж підпише?
Пит.: А чи в Росії був голод?
Від.: Ні. В Росії ніколи голоду не було. Тільки на Україні. А
найбільше в Полтавській області. Мої сусідні села понад річкою Псьол, ми на
лівому березі три кілометри від Псла, тут кругом соснові ліси і піски, а там
правий берег крутий, чорнозем, так там всі черепахи половили, всі поїли, й рибу,
ну риби було мало. І в сусідньому селі 20% померло з голоду.
Пит.: Як
називалися ш села?
Від.: Село Боброве, Пристайлове, Чернлене,
Кам'яне, Будища -це все по правому березі Псла. Я знаю від Сум і до Гадяча, це
100 кілометрів, то я знаю ці всі села.
Пит.: А там люди дуже
голодували?
Від.: Дуже багато померло. Були такі села, що половина
померла, і нашого району й нашої області. В нас, я ж кажу, завод трошки спас
людей.
Пит.: А коли та як скінчився голод?
Від.: Голод
скінчився в 33-му році в травні. Уже картопля -скороспілка була. Картопля вже
зав'язалася, така картопелька, і вже люди брали де більшу й варили. А по других
селах, то ще й картопля не цвіла, а люди вже й вмирали.
Пит.: А що Ви
робили після голоду?
Від.: Працював у лісі день і ніч. Жінка
приносила їсти. Додому не приходив, бо боявся, бо мене два рази арештовували й
стріляв той 25.000-ник, але він не попав мене, бо не бачив вже, соняшники,
кукурудза. Я був молодий здоровий. Такий парканчик, вищий, так я плигнув як. Бо
ж колись у Охтирці в армії був три місяці, й молодий здоровий. Я був бідовий
такий, ніколи не дався в руки. В полоні був і то втік, з-під дротів.
Пит.: А як інші люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: У нашому селі ніхто нічого не міг перебудувати. Кой-які, що
судили їх, то повтікали в міста й там осталися робити поки пашпортизація
прийшла. Документів нема. Додому. І тоді вже додому всі поприходили й нікому
нічого. То так фалево йшло, що страшне.
Пит.: А чому по-Вашому був
голод на Україні?
Від.: Тому що держава не дала, й колгоспи не дали,
нічого хліба людям, а все відправляли закордон.
Пит.: А чому вони так
зробили?
Від.: Поки був Ленін то добре було. А як Ленін вмер, Сталін
став. Обсіли й 25.000 вивчили і послали на Україну і помордували людей голодом -
до 8.000.000-ів на Україні. Росіянин і один і не вмер.
Пит.: Чи маєте
щось додати до того? Я вже не маю більше питань.
Від.: Та що я можу
додати? Я можу додати, що по багатьох селах був і знаю - були такі села, що
половина людей вимерло й більш. Було і менш. А що за Розсохувате, я кажу, що я
там був. То таких сіл дуже багато було, дуже. Там було село, так називалось
Довжик, по яру кілометрів п'ять -село й село, і село, то там більш як половина
вимерло. То було Лебединського району Харківської області.
Пит.: Дуже
я Вам дякую за свідчення.
Від.: Прошу тільки мого імені не давайте
туди.