Anatolii Rozniatowsky, b. September 1924 in Volosin', a khutir of 30-35
families, under jurisdiction of village of Zabuiannia, Makariv District, Kyiv
region, one of 5 sons of a peasant who had 5 desiatynas of land. The village
church in Zabuiannia was Ukrainian Autocephalous Orthodox, was closed in 1929,
and the cross was taken ca. 1934. Narrator recalls forced collectivization,
which began in his area in the spring of 1931 and took about a year to complete.
The antireligious campaign and collectivization were led by outsiders assisted
by local activists from the sil'rada, komnezam, and komsomol. Dekulakization
consisted of the expropriation of one household that had about 20 desiatynas and
took place in 1930. the khutir, which had a total of about 200ha of arable land,
was organized into a collective farm separate from the village. Narrator
describes life under collectivization as “like a frog under a wheel”, i.e., the
collective farmers were squashed. The kolhospnyks received 100-200g of bread per
labor day and very little meat. Two of narrator's uncles were repressed for
Petliurist connections. People started to go hungry already in 1930, but it was
in the fall of 1932 that everything was taken, and starvation got very bad
around New Year's Day. However, the famine made less of an impact in narrator's
area than in most of Ukraine, including the surrounding area: only two old
people on the khutir died during the famine, 40-50 people in Zabuiannia, while
in the nearby village Dytynets' (Myn'kivka sil'rada, Radomyshl' district,
Zhytomyr region) over half the population perished. People on the khutir
survived eating frozen beetroot, wild sorrel, corncobs, etc, and many families
still had a cow. The khutir also had an oil press. The village cooperative store
had no food whatsoever, and a few people went to Kyiv to buy bread. Narrator
recalls the extreme want of the children of the dekulakized family and of his
family taken in a starving child from Dytynets'. There were homelss orphans in
both Zabuiannia and Dytynets'. Narrator estimates that 95-98% of the people
cursed the regime in private. The famine ended in the late summer of 1933.
Narrator mentions hunger in Belorussia and Kuban as well as Ukraine, but denies
that there was famine in Russia (he did not, however, go there) and recalls
people saying that the border with Russia was closed. The crop was good; “the
famine was absolutely, purely, completely artificially created” because the
Ukrainian peasantry opposed communism. After the famine, collective farmers got
200-300g of bread per labor day but no money.
Питання: Будь
ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Анатолій
Рожнятовський.
Пит.: А в якому рощ Ви народилися?
Від.: В
вересні 24-го, в 1924-му.
Пит.: А де саме?
Від.: На
Україні, в хуторі Волосіння. Волосіння, від волосся -Вол осіння. А то е
Макарівський район, Київська область.
Пит.: Чим займалися Ваші
батьки?
Від.: Селяни.
Пит.: Скільки десятин землі вони
мали до революції?
Від.: П'ять десятин.
Пит.: Чи вони були
бідняки, середняки?
Від.: Ні, це рахувалося бідняки вони.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Дітей? У батька? П'ять
хлопців.
Пит.: А як Вам жилося? Чи Ви можете описати Ваш хутір? Чи
була церква близько, чи була школа?
Від.: Ну, наш хутір -не було ні
церкви, ні школи. То був, маленький хутір. А ми належали до села, Забуяння.
Забуяння називалося, Забуяння. Ну, а в нас церкви не було на хуторі, то ми
належали до села, школи також. Ходили в село, читальня – село Забуяння. Ну, як
ви кажете: питання таке, що як, де я жив? То це де я жив. Ну, а що ще до цього
питання, не знаю більше - що ще відповідати до цього самого питання. Бо це,
бачите, було яких може хат 30, 35 в цьому хуторі. Десь так.
Пит.: А,
як довго існувала церква в селі?
Від.: Ну, звичайно, до революції.
Після революції вона існувала. Я зараз Вам скажу, бо якраз ходив уже в школу й
сам там був свідком, як знімали хрести, зривали хрести. То був четвертий кляс,
десь мені було 10 років. Десь у 34-му, чи 35-му році. Закрили церкву раніше, вже
в 29-му році закрили церкву. А зривали хрести десь в 34-му, чи 35-му році. Як я
вже ходив в школу. Я сам бачив те, був свідком як зривали хрести. Пнт.: А чи
люди спротивлялися?
Від.: який був спротив? Звичайно, ніхто цим не
був задоволений і критикували між собою. Але офіційно -про який офіційний
спротив? В той час, то там ніякого спротиву не можна й подумати не можна було.
Бо зразу якийсь Сибір, або ще гірше, та й все -вас чекало. Спротив там не міг
бути якийсь, відкритий спротив. А так, в родині, звичайно, критикували й злилися
і т. д. Але ж який там міг бути спротив?
Пит.: Чи Ви знаєте, чи
церква була Автокефальна?
Від.: українська. Вона була на основах
21-го року автокефальності. В нас була в дійсності автокефальна церква. Бо я ще,
ще був малесенький, як я був пару раз у церкві. Пам'ятаю -на українській мові. І
звичайно, я тоді цікавився після -тим. В мене тітка була донька священика, то
вона розказувала вже пізніше, як вже пізніше, 10,15 років мав. То пізніше більше
говорили на ці теми. Тобто, була Українська Автокефальна Церква.
Пит.: А хто очолював боротьбу проти Церкви? Хто вони були? Чи
комсомольці, чи комнезами?
Від.: Ну, то це, звичайно, походить від
влади, від центральної влади. І приказ і на села і т. д., то в певні часи і в
певні періоди. Там розбивали, там церкву. І звичайно комнезами, або комсомольці.
Там я не бачив тих молодих, щоб знімали. Оці, які участвували, тої - Червона
гвардія, там я чув, що мала бути народна - там десь в Ленінграді й звичайно
виконавці. І там, як ви були в цьому уряді села, тієї сільради, так би сказати,
цієї радянської вже вправи в селі -ви мусили виконувати. Вам сказали, приїхала
міліція. Чи ви хочете з тим жити, чи ні -ви виконуєте; і на тому кінець. Там вас
не питають. Якби не виконав, вам би зразу пришили -що ви е антисоветчик і зразу
вам пахне Сибір, або інші речі. Тепер, я думаю, що там не такі розстріли вже в,
або щось таке, може. Не знаю, але в той час -між 29-им і 37-им роках, то був
жах! Там ви не могли подумати якийсь там спротив відкритий робити. А як ви там
були якимсь рахівником в колгоспі, або там якимсь виконавцем, якимсь головою -
ви мусили робити. Там вас ніхто не питав, а казали.
Пит.: А як Вам
жилося при НЕПові?
Від.: А при НЕПові, якраз я народився в НЕПІ
-24-го року. Але НЕП протягнувся десь так, в нашому селі, чи там де я жив отак
28-ий, до 28-го року приблизно. Я пам'ятаю, як ще маленький був, маленький
хлопчак. Але, вже пам'ятаю із маленьких літ деякі певні речі. Теж пам'ятаю -
батьки робили наших тих п'ять десятин землі. І наскільки я знаю, звичайно, їсти
було досить і т.д. І вже пізніше, як підріс, то вже ми, звичайно, знаємо, що НЕП
був економічно багато ліпше, ніж інші роки, пізніше. І батьки казали й інші, що
при НЕПові було досить можливо. Вони не були там багаті, але в крайнім разі -хоч
не голодували, і такі інші речі. То ще можливо було. Бути, бути при НЕПі було
можливе. Але вже пізніше, звичайно, ні.
Пит.: А чи Ви знаєте, яку
частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: Ні, це я не
скажу. Там також частину брали, звичайно. Але яку частину? Поперше то було напів
приватне - НЕП, тобто ви мали право продавати свою річ на ринку. І держава брала
певну частину. Звичайно, багато меншу ніж уже після колективізації. Бо тоді, то
було жахіття, о!
Пит.: Чи Ви, вони думали, що то було забагато -люди,
селяни?
Від.: За НЕПа не обіжалися. Я не чув уже й пізніше, не чув
від батьків, або від когось, щоб дуже нарікали на НЕП, ні. Не дуже так нарікали.
Звичайно, комуністів не любили, бо вони знали. Бо вони знали, що несуть безбожжя
і т.д., безвірники. І церкви починають там закривати, чи що. Але за життя, не
так дуже нарікали. Ще так, більш менш можливо було.
Пит.: Чи був
комнезам у Вашій околиці?
Від.: Наскільки я знаю, персонально я знаю
-одного комнезаме. З ним, з його хлопцем - сином - ходили до школи разом. То він
був такий, Пелюшка(?) -завжди по вулиці ходив, такий, що нічого не робив. Але в
нас було, це такі як - що я персонально знаю одного. А що були комнезами, то
так. О, іа -то нема чого говорити були.
Пит.: Чи Ви б могли належати
до комнезаму? Ви були бідняки?
Від.: Бідняки ми були. Але в нас
розуміння, ж кажуть -не було колективне, або комензамне розуміння сільського
господарства, або взагалі політичної думки якоїсь комнезамської. То ще нічого не
значить, що якщо бідняк -то вже він е автоматично, це вже комнезам. Комнезам, це
так: бідняки. Але це е така ледача частина народу - включаючи нашого народу.
Дуже маленька частина, дуже маленький регсепіаде, але був. Ті комнезам які, так
є: -Не роби! - Й робить не хотіли, аби тільки жити з когось. Як кажуть -паразит,
паразитьске життя, або такі інші речі. І так, ото їх там в колгосп.
Організувалися вони там, туди ніби то йшли в ті колгоспи. Але воно з них толку
не було, як кажуть, з тих комнезамів. Бо ті, які йнші, хоч і були проти
колгоспу, то вони й в колгоспі працювали, як кажуть, більш-менш совісно, бо
працював. А комнезами, то так. А що в нас були комнезами, то так. В селі були
комнезами.
Пит.: Коли почали організовувати колгоспи?
Від.: У нас, в нашому селі -весною 30-го, 31-го року. Якраз перед
голодівкою, в нашому селі. Але воно, я бачу, я знаю деякі є варіяції. Тобто на
рік, або на півтора с різниці по інших місцях. То я це знаю. Але в нашому селі,
весною почали колективізувати в 31-го року, весною.
Пит.: То вже
досить пізно, так?
Від.: Та, трошки пізніше.
Пит.: Коли
вони скінчили?
Від.: О, то скінчилося то дуже скоро. То там не
тягнули роками. Воно більш-менш за рік ото й скінчилося, та колективізація.
Забрали все чисто, хто не схотів - забрали. А хто дісно спротив робив, то його
засудили. Вислали та й все. Там великого спротиву не могло бути. Ми зрозуміли,
що як там нема, нема ніякого спротиву. Так що батькові сказали: -Дай коня і
корову й воза! - І на тому скінчилося. От, то і все! А чи, звичайно, ми -ніхто
того не любив, але то мусили. То було, як ще кажуть: - Не там він -добровільна
спілка, колективізація. А то було -диктатура, диктатурний приказ. Або здавай
коня й корову і то не корову, корову оставляли ще, й воза. А ні, то підеш
-викинуть з хати й підеш на Сибір, або куди тобі інше. І все!
Пит.: А
хто забирав землю?
Від.: То приїжджали з району виконавці такі
спеціяльні, - значить цієї, колективізації. Були, були -яких назвали
25.000-ники, що Москва їх там навчила. Із району приїжджала й сказали: -Так що,
так і так і так, організувалися колгоспи. Ви мусите здати, прийняти й здати й
все! - то з району, звичайно, під комуністичною партією керівництвом, тієї
партії комністичної. То були партійці, звичайно, в тому, які оце приїзджали й
робили ці пропаганди й збирали людей на збори, на засідання ці. І говорили, що:
-Так і так і на тому кінець!
Пит.: Чи також були місцеві люди?
Від.: А, теж були місцеві, що виконували волю комуністичної партії.
Траплялися, то нема чого говорити, що траплялися.
Пит.: Чи люди
різали худобу під час колективізації, щоб не дати до колгоспу?
Від.:
Ні, цього ви не могли так добре дуже відкрито зробити. Може десь, хтось * там і
якесь телятко зарізав. Але телятко дозволяється, бо то на м'ясо здачу. Ви мусили
здавати стільки-то м'яса в рік. Так що то й офіційно можна то було робити. А щоб
так у розумінні спротиву, я певний - що то випадки траплялися. Але, щоб так
загальний спротив вийшов: -Давайте знищим все, не дамо в колгосп! -там би вас
зразу НКВД те, чи ҐПУ, чи що там було -зразу вам би забрали тоді без, і на тому
кінець. То відкрито ніхто не міг робити! Якусь там, десь курку хтось лишню
зарізав може, то що то є? То нічого.
Пит.: А що Ви можете сказати про
владу в Вашому селі, на хуторі? Хто був головою сільради, чи Ви знаєте?
Від.: На скільки я знаю, у селі, де ми належали до цієї сільради, то
переважно були місцеві. Один час з іншого села був, але все рівно місцева
людина, люди були, їх знайомі приїжджають, той якийсь там партіець і то
організовує збори й вибирайте собі вправу, і на тому кінець. І в переважності
були - місцеві: голова там сільради,, чи секретар, там рахівник, там фінансовий
референт, як ми кажем тут. Так само в нас у хуторі була окрема, не сільрада -а
окремий колгосп. Так само голова там, секретар і т. д. Але з місцевих людей все
рівно.
Пит.: А коли почалося розкуркулення в Вашому селі?
Від.: Розкуркулення? Воно почалося, ото в час колективізації. Але в
дійсності розкуркулення почалося дб колективізації. В нас десь в 30-му році
почалося. В нас таке було: один чоловік, що мав 20 десятин землі -найбагатший на
все село, 20 десятин. Ну звичайно, вже його разували, що він той -куркуль. І
його забрали, зразу його забрали. Ще до колективізації від нього забрали все це.
Десь рік перед тим, чи щось так -восени. А колективізація в нас почалася весною.
Пит.: А тільки він був розкуркулений?
Від.: У нашому селі
так, бо в нас таких багатих більш не було. То він рахувався - 20 десятин, це вже
рахувався більш-менш кріпший. І в їхніх очах, звичайно, це вже був куркуль. То
його розкуркулили так: прямо забрали все. Не питали там, чи ти будеш іти до
колгоспу. Забрали й все. Власне, він ще був у нас сусід, через хату сусід.
Пит.: А як провадили посів-кампанії?
Від.: А,
посів-компанії, це вже були, як кажуть, накази з району. З Москви до Києва; з
Києва до району; з району до, по селах. І коли й що сіяти і т. д. і т. д.
Більш-менш: що коли, що сіяти -то місцева влада мала маленьку автономію, ніби
то, що сіяти й як. Але ми, але все рівно були центральні прикази -як, що й до
чого й скільки може бути, здати їм і т.д. Але так, дрібніші речі - то таки вже
місцеві, по місцевому там деякі свої, значить -управа колгоспу. Там треба на
площі, там те посіяти, а там те. Але ж по центральному, все рівно все давали ці
накази з вище, як кажуть.
Пит.: А як відбувалися хлібозаготівлі?
Від.: Хлібозаготівлі? Уже за колгоспів там коли вашої посівної площі
стільки-то є гектарів, наприклад, наше маленьке село, хутір там, ну там на
приклад, ну 200 гектарів землі посівної. Чи ви маєте, чи ви не маєте -з цієї
посівної площі ви мусили здати певну частину, яка дуже величезна, до держави. Чи
ви маєте там урожай, чи не маєте. А там, що в вас осталося, то вже там маленька
-по 200 чи по 100 грам на трудодень припадало колгоспникам цім. Так що то не
залежало, держава бере своє в першу чергу. А що осталося, то там вибачте, як
кажуть: -Як з носа скапало -вже тим колгоспиникам, що попало. У них, отак у нас
зі всім було -і з городу так само й так само все мусили певну частину. Як має
колгосп 500 гектарів, він мусив здати там 200 центнерів землі. Чи в їх вродило
чи ні, того - зерна. Чи в них вродило чи ні, то мусили здати. А що там осталося,
якась полова осталася -то для вас. Тоді вже остається, яка там, дрібниці ті.
Пит.: Як Вам жилося в тому часі?
Від.: Вже за колгоспного
життя? (Сміх.) Як у нас кажуть: -жабі під колесом. - (сміх.) Так жилося і нам
так. Поперше, коли почався колгосп, це ж тоді ж і голодівка почалася. Це вже
окремо цілком питання. А взагалі й окрім гол оцінки, завжди так. Не маєш за що
купити навіть якихсь черевиків, або якихсь там чоботів. А, особливо, ще гірше
було з тим, із матеріялом, таким значить тапи/асіиге зіиЦ. То, й хоч нібито ми
селяни на землі робили й так далі -а ми все рівно не мали, як кажуть, досить
їсти. А за м'ясо, нема чого й говорити, що не було досить навіть, о, ніколи
його. Там коли не коли якась там курка, або раз у рік якесь там - свинячку
заріжуть. То що то є, раз у рік. Життя, порівнюючи до американського -то навіть
даже смішне. Тут, не можна того порівняти. Від 33-го і до самої війни майже -на
приклад нам жилося туго, дуже туго. Його як порівняти, ну з чим його порівняти?
Тут ліпше в 100 раз ліпше живуть ніж там, що робили на землі. Продуктивники з
цієї землі.
Пит.: А чи Ви були репресовані тоді?
Від.: А,
наша родина ні. Ми, батько ото -ми зрозуміли, що нічого не зробите. Здали в
колгосп все й не були репресовані. Але мій дядько, два дядьки - були
репресовані. А один уже, обидва були, як кажуть з уже більш з політичної точки
зору були репресовані в Сибірі. Із стосунків з Петлюрою. Один був у Петлюри,
взагалі був у Петлюри, служив -то із-за того. А де не за економічної частини, не
як куркулі, але з політичної частини були репресовані в Сибірі. Бо були зв'язані
з Петлюрою, з армією Петлюри. Тоді один служив в Петлюри навіть.
Пит.: А коли почалася голодівка в Вашій околиці?
Від.:
Голодівка почалася 30-го року вже, бо вже в 32-му році, вже восени почали все
забирати. Вже тоді почало дуже погано бути. До нового, до 33-го року вже почало
бути погано. Але ще можно було, як кажуть, вижити. Не те, що там бути наїдженим,
але як кажуть: -Ще не вмирали люди. А вже зимою 33-го, весна і початок літа, то
був жах звичайно. Вже було все забрано й вже був жах тоді. І то зима, весна
особливо й ще й літо. Можна сказати - 33-ій рік -ото була найгірша частина тієї,
того періоду, тієї гол о дівки.
Пит.: А коли люди почали вмирати з
голоду?
Від.: В нас у хуторі багато не вмерло. На скільки я пам'ятаю
- двох старших людей вмерло. Це село, до якого ми належали -то там -я вже був
тоді підлітком. То казали, що десь чи 40, чи 50 людей вмерло, до якого села ми
належали. А ще село за цим, за Забуянням. То так: буяння називається
по-українські -то таке: як зштрз, або щось таке. Уои зее вшгор, як
по-американському, то там буян називавтсья. А те Забуяння, то за тими зштр-ами -
то наше село було. Тобто, перед цим, перед вштр-ами, а за цими вшшр-ами було
село Дитинці. То там майже згинули всі люди, більша половина.
Пит.:
Чому там було гірше?
Від.: А хто його знає, то тяжко сказати. Видно в
їх було може менше збіжжя, може. А може був ще, й був ще в них і спротив
більший. То могли їх прикрутити ще гірше ніж нас. А тіх чинників: як і чого
-залежить від також, від так само, від умов природніх. Може, там ото ліси -там
не було даже якогось коріння накопати, щоб щось. Бо в нас хоч щавель там коли
рвали, то ми таке їли. Або там навіть ці жолуді й жолуді з дубів. Ці насіння з
дубу, той жолудь такий смердючий -то той їли. А в їх і цього не було. То в них
більше як половина села згинула тоді, в той час.
Пит.: А чи Ви дуже
голодували в Вашому селі?
Від.: О, звичайно що так. Я кажу, що в нас
тільки двоє людей вмерло. Нам що щастило, що ми б були на хуторі -окермо від
села. І звичайно так: то якісь там буряки де замерзли, то коріння, то щавель там
рвали. Або, а в нас ще помогло в нашому хуторі, що в нас була олійниця, тобто -
де видушували олію з цього зерна. То оте, що вже видушене, оте - отой “салуг" то
як кажуть, таке, що вже після того, як із зерна видушують опію. Там як те, що
остається. Воно таке, як цемент, або що. Ну, не як цемент. То ще нам коли не
коли вдавалося дістати того. А олію всю забирали, звичайно держава. А то не
забирали так, що в нас в нашому хуторі не багато вмерло. Але що голодували - то
жах то був! Ще з восени 32-го року, то ще туди й сюди, тако. А як почалася зима,
або весна цього, 33-го року - то ми їли, доїлися до того, що із кукурудзи. Не
сама кукурудза, а той качан у середині, терли його й їли. І то ще не було
погано. А як цієї макухи дістали трішки, то був, як Великдень, звичайно. А як
доїлися до того, що те мерзле таке коріння, або що. Або ції жолудь, цей oak,
називається oak, насіння ці - жолуді в нас називали. Як вже те їли, то вже були
голодні тоді, то вже страшне. То таке противне і вже, що мусили їсти. А будь що,
таки то, чи мерзла картоплина десь попалася -то.
Пит.: А листя певне?
Від.: Листя те, чи що. А качани оці, не кукурудза, це не согп, а сам
той зіет. То крутили, терли й то їли. Ну, тільки то звичайно, то не пожива. То
є, як то кажуть, голод страшний, то не можна собі уявити -який то голод є. Коли
людей, бачиш людина вмирає з голоду -то там оті, то страшні речі.
Пит.: Чи Ви можете описати деякі картини з того голоду? Пам'ятаєте?
Від.: Ну, як я можу описати? Я знаю, що як викинули цих -що це я
казав, цього куркуля. Його дочка була замужем за одним простим, тобто бідняком.
Але все рівно, вона була замужем за таким біднішим, то їх викинули з хати при
мені -зимою. В 33-му році я бачив, як дітей викинули. І вони по снігу йшли
(плач) я ніколи не плакав, але сьогодні не можу! із того, прямо з хати. І нам
сказали: -Що ви ні в якому разі не беріть до себе до хати, бо й вас викинемо!
Ну, й ми пішли, не могли брати дітей. А вони їх десь пішли, там десь аж у другий
кінець нашого хутора й там все рівно їх якось приютили, тобто взяли до хати. Ну,
й так воно було, що то було жах дивитися на тих людей! (Плач.) А нам то самим
-нас не викидали, бо ми все ж бідняки і то був колгосп. Ще такий один епізод я
бачив, ось з оцих Дитинців, які були від нас сім кілометрів. Ну, й в тих
Дитинцях, як я вже казав перед тим -було багато мертвих, більше як половина
села. Я вже в школу ходив тоді, в третій кляс. Це вже було весною 33-го року.
Вже було так як -не така погода, як сьогодні, але трошки пізніше. Десь в березні
місяці, чи в квітні. І я пам'ятаю -йду з школи. А нам було три кілометра ходити
з нашого хутора до школи, три кілометра в центральне село. Я так бачу -іде, та
ще щось так, іду так, це як зараз, сонце по полі. Там така дорожка по полі й
бачу: таке щось, таке далеченько від мене щось так ворушиться. Ну, так собачка
там бігав, ну ворушиться. Я не звернув уваги, сам голодний - там всяке, хіба
думаєш -що там ворушиться? Підходжу, та це ж маленька дитинка! Підходжу ближче
-хлопчик. Може років було, я не сказав би, не знаю точно. Як наші казали -десь
років шість йому було, цьому хлопчику. Мені було вже в той час - дев'ятий,
десятий рік. А той хлопчик мав років шість, може щось там, приблизно так. А то
бачу, дитина мала йде. Таке обдерте, зачухане, голодне видно! Що то, на полі
-між селами, на полі! Питаю його: -Хто ти є? Що ти є? Каже: -Я вовк. Ну, що за
вовк? Каже: -Я вовк.
Пит.ю: -Це так тебе звати? Каже: -Так мене
звати. Воно вже звичайно, вже говорило в цей час -по-українському, звичайно.
-Так, каже, мене назвали. Кажу: -Як же звати? Каже: -Микола Вовк. Знало, знав
цей хлопчик -як його звати. Ну, Вовк Микола та й Микола -все. Звичайно, воно
плаче, їсти хоче, цей хлопченятко. Каже, просить мене їсти. Я сам голодний іду
зі школи. Ну, там мати може мала щось вдома - якийсь там щавельний борщ, чи там
що. Взяв я за руку, ідемо додому. Я його розпитую: -А де ж, звідки ти йдеш?
Каже: -Я з Дитинців. А я знав, що вже в Дитинці майже всі вимерли там. Це село
Дитинці. А це вісім кілометрів -він уже пройшов яких не менше шість, сім
кілометрів від тих Дитинці в по полях, по дорогах. Я вже ото йшов зі школи, його
зустрів і побачив його. Каже: -Я чув вже за ті Дитинці, але ще мені 10 чи
дев'ять років, чи 10-ий рік. Думаю, це ж ніколи б не цікавився, де тепер ті
Дитинці. Знав тільки, що це за тим бур'яном туди, під ліс. Привів я оце хлопченя
додому. Там мати щось мала, не знаю що там мала -якісь там, щось із листя було
спечене, якесь таке, якісь пляцки з листя чи що воно таке було. Ну, ото ми поїли
й так, де цей хлопчик Микола, цей Вовк, і так з нами і жив там декілька років. А
як підріс, тоді вже, він в школу не ходив, а я тоді його вдома там учив. Так
значить, що я знав, де в школі, то я то вдома вчив. А він тоді як підріс, то він
тоді, як чуть чуть полегшало в 35-му, 36-му роки, отам, тоді він маленький був,
а вже з років з 10 чи там дев'ять, то він тоді вже пас корови. Бо так, деякі, не
всі люди мали ще ті залишені корови, але переважно ще мали, бо влада таки
дозволила по корові, корову тримати. То він тоді пас корови. І так він жив аж до
війни у нас там у селі. І ми з ним разом поїхали ще й до Німеччини. Тоді нас
забирали до Німеччини.
Пит.: Чи було багато таких безпритульних
дітей?
Від.: Я б сказав би, що в нас у хуторі ні. Бо, ото ж наш хутір
не був вимерший. Але ж то ті безпритульні, а звичайно, їх було в селі, ж в цьому
центральному селі Забуянні, то там був при колгоспі тоді якийсь такий
організований, цей, притулок сиріт.
Пит.: Патронат?
Від.:
Називався патронат, або там було. Деякі люди які залишилися та деякі, оті малі
діти-сироти, то були.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей які померли з
голоду, з Вашої родини?
Від.: В нас двоє померло -одна жінка, ця одна
старша жінка. Вона, як кажуть, вона не, не blood relation, але вона була мати,
як би сказати, воно таке вже, "через дорогу-" Вона була мати цього сусіда, якого
викинули з хати. Із цього, зимою, з хати. Вона була мати цього сусіда нашого.
Вона померла. А сестра цієї сусідки, яку викинули з хати, вона в, була замужем
за моїм братом, то вона вже також померла. Так що вона не була в дійсності
родичка ніяка, ця стара жінка. А я її знаю, це її одну знаю - Гвіздіківська, але
ім'я не знаю, вже забув. А другої жінки так і не знаю -чи Фунтані? Там були
італійці, такі мішані італійці з українцями, чи щось там таке; померла. Не
пам'ятаю, але двох, двох жінок померло.
Пит.: А чи Вам відомі випадки
людоїдства?
Від.: Мені персонально не відомі. Я чув тоді вдома що
такі речі траплялися. Але мені персонально щоб відомо -в нас у селі цього не
було. Майже певний того, що не було. Але що чув як батьки там, чи хто їздив до
Києва, або в інших селах, там де Дитинці, в інших селах то я чував, що були
випадки. І то майже факти, були й в Києві навіть продавали деякі речі, що були
зповпення, або що, з людськими частинами там, чи палець, чи щось таке, інші
речі. Але в нашому селі цього не було, люди з тим боролися. Тільки, що я чув, що
в інших місцях були.
Пит.: Чи багато людей їздили, щоб дістати хліб у
місті?
Від.: Не так багато, але звичайно їздили. То бо так, як в
корова у вас, наприклад. От в нас була корова в той час, але щоб не подохнути з
голоду -ми мусили. В тебе поперше забирали зразу все молоко майже. А та
манісінька частинка, яка оставалася і того пів фунт, чи фунт масла за місяць,
якщо його зіб'єте! Ви мусили везти в Київ продати, щоб якийсь кусок хліба
купити, бо ви в селі не мали жодного хліба. От яка справа.
Пит.: Чи
були торгсини?
Від.: О, торгсини -це ще були. Вони ще звичайно, то
був в Києві торгсин.
Пит.: Ні, от біля Вас, у Ваших околицях?
Від.: Ні, ні! По селах торгсинів не було, в дійсності. То може де
якісь може нас район там, Макарів, може там щось мали. Але торгсин це в великих
містах такі торгсини були. І то, і хто там може якусь сережку мав, або що,
звичайно все, й воно пішло в торгсин, щоб щось дістати -чи якусь лахмину, чи
щось до їжі, чи якийсь хліба кусок.
Пит.: Чи можна було купити
продуктів в магазині?
Від.: У цей час у нас була така як кооперація,
також такий магазин такий. Там із їжі нічого не було, взагалі. Катергорично
нічого не було. А тільки їздили до Києва, бо було 50 кілометрів, то там коли
ніколи там вдавалося там хліба там чорну якусь буханку купити, або щось таке. А
в нас у селі, хоч і був у центральному селі цей магазин, але там жодної їжі в
той час не продавалося там. Якісь там сірники, там ще якась така, нитка.
Пит.: Сіль?
Від.: Там солі, там трохи таке, там якісь там
-голка, чи нитка, щось таке коли ніколи там діставали. Але щоб їжа, то не було.
Пит.: А Ви сказали, що Ви ходили до школи тоді. На якій мові там Ви
вчилися?
Від.: Ну, в нас була гопівна все -вся школа була на
українській. А звичайно, російська й німецька -вже дві додаткові були. А вся
школа в нас була на українській мові.
Пит.: І що там вивчали?
Від.: Як звичайно в радянській системі науки, то в початкові школі,
то мова, аритметика, географія, історія і т. д., і т. д. А вже пізніше там, тоді
соціологія, там ботаніка, анатомія. Або як у нас називалося цієї вже за
політичні цієї -про партію і т. д. -це вже звичайна типічна радянська школа та й
все. Так що це там не то що так, що там щось було. Я думаю, що там і сьогодні
великих змін немає у тих науках. Всі голівні науки, звичайно, то не можна
відняти, там добре вчили всі головні науки. І звичайно, радянська ця політична
частина й т. д., так, що це було додаткове. Але типічна, звичайна радянська
школа, називали повна десятирічна школа, середня школа. Це я б сказав, що це тут
нема ніякого що там хтось. За школу радянську всі ми знаємо й всі й те, то є
школа й та й все. Тільки, що то частина політична вже вивчалася звичайно,
комуністична марксистська теорія й т. д.
Пит.: А що Ваші батьки
думали про радянський режим? Чи вони говорили про те з Вами?
Від.:
Звичайно, ми в родині говорили відкрито про радянський режим. То ми всі так
думали, щоб він провалився в цей же день та й все. Але офіційно ми ніхто не міг
ніде відкрито нічого сказати. Але це що кляли всі, не тільки мої батьки, а всі
селяни. Може якийсь вивертень, що пішов 100%-во на комуністичну сторону. І такі
то звичайно комнезами, або якісь там комуністичні вивертні, звичайно що вони то
мусили хвалити. Але десь 95, 97, 98 відсотків всього населення, я скажу, що вони
його проклинали день і ніч ту систему й те житті під тею системою. Може не саме
життя в розумінні життя, але умови того життя, проклинали його день і ніч. А
систему тим більше, звичайно.
Пит.: А коли цей голод скінчився?
Від.: Він тягнувся в 33-му році аж до жнив. Хоч і все літо був голод,
звичайно, але літо все рівно, як совєти не забирали всього, все рівно якесь там
-груша виросла, вже якесь яблуко, або якось там малина там десь там попалася,
або щось там інші речі. Так що вже літом вже не було цього поголовна,
поголовного вмирання людей. А вже під осінь. Хоч і тоді навіть за колоска вас,
як збираєте попадані колоски, вас на Сибір висилали автоматично за ці речі. Що
воно ж пропадав, все рівно не мали права. Але вже туди літом і вже під осінь, то
вже я б не сказав що був, що люди падали мертві від голоду. Але, що були всі
голодні, то так. Тільки, що такими вже природніми речами там коли-неколи
вдавалося вже щось з'їсти. А голод уже, так би сказати, вже самий голод такий як
у розумінні повний дійсно голод; він то скінчився вже в середині літа. А восени,
хоч то ввесь 33-ій рік він був тяжкий страшно й восени ніхто ніколи не був
наїджений, але вже трошки іначе було. І вже восени вже, сказав би, я сказав би
що вже тоді голод вже дійсно, як в розумінні голоду, вже скінчився. А що ми були
голодні й босі і не вбраті як треба, то звичайно що там.
Пит.: Чи Ви
знаєте, чи в Росії був голод? Що люди думали, що вони говорили?
Від.:
В самій радянській Росії, тобто Російська Федеративна Республіка, тобто суто
Російська республіка, я не сказав би, що там голод, то ми не чули за те що там
був голод. І власне, якщо комусь удавалося проїхати туди, то там можна було
купити й хліб легше й т. д. У самій Радянській Російській Федеративній
Республіці не було голоду. Це тільки Україна, а тут Кубань, Білорусія трошки
захватало, а самий так, ні. Але туди не можна було навіть їздити під час голоду.
Може там комусь вдалося проїхати купити, а то як кажуть було: "Границя на
замке”. Вас перевіряли в потязі - де ви живете, й могли, завертали навіть. Отакі
речі. А на Україні, й прямо цей голод був, як кажуть "обгороджений”: Україна, то
Білорусь, Кубань оце захаватило. Отуг-то, як би сказати - обгороджений тут,
трималося тут його.
Пит.: Чого Ви думаєте був голод такий?
Від.: Це е відома річ - чому. Що найбільше українське селянство,
нарід, спротивився колективізації, був найбільше противником комуністичної
системи взагалі, український нарід. А тим більше, що був спротивився, проти,
пасивно робив спротив колективізації. І політичне українці були завжди проти
комунізму й економічно такий пасивний спротив робили. І Сталін побачив що нема,
що нема, як кажуть з цими українцями, як їх зломити. То їх зломити голодом. І це
було, звичайно, штучно зроблено, бо в ті роки надзвичайно були великі природні
урожаї і т. д. Так що природнього голоду не тільки не було б, а було б то
великий збут був би від природи, природньо. Але ж це було штучно зроблено, все
було забрано, абсолютно все чисто й штучний голод зроблений був.
Пит.: Чи Ви всі були разом під час голоду?
Від.: Ви маєте
на ввазі в моїй родині?
Пит.: Так.
Від.: Ну, мій брат, два
брати добре робили, а один брат був найстарший. От не пам'ятаю чим, де й саме
чим, десь на Полтавщині, робив мій найстарший брат. Молодший брат від нього, що
ще тепер живий, робив тут у нас на Київщині. А нас трьох братів останніх то ми
були вдома, вчилися в школі, в тім Забуянні, в десятирічці. Я був наймолодший,
то був у третій клясі, а другий брат був у п'ятій, а цей третій був десь уже в
сьомій чи в восьмій. А два найстарших братів не були вдома. Вони були вже по
працях, робили поза. Один на Полтавщині був, чи в Лубнах, чи щось таке. А цей
другий був у Кагарлику, Київська область.
Пит.: Чи вони приїжджали
додому часами?
Від.: Старший ні, не був вдома, взагалі не був. Тобто,
він тільки раз здається приїхав. А цей другий, молодший, то він приїхав, робив
тут близько нашого села Забуяння. То були великі торфові копальні. То він там
робив, вже якраз у саму гоподівку, весною. Там і робив він, як робітник. То він
там діставав щось, я не знаю скільки грамів на день, 200 грам, чи 300 грам. Не
хліба дійсно, як хліба, а кукурудзяного такого трошки хліба, кусочок такий
маленький діставав ж робітник.
Пит.: І Ваш батько працював на
колгоспі?
Від.: У колгоспі. О, так. Мати й батько вже в колгоспі
працювали. Пиг.: А що вони дістававл й?
Від.: У той рік, у той рік
-майже нічого не платили. Не тільки, що не дістали, від нас все забрали. А вже
так, 34-ий, 35-ий роки, так як я казав -там держава вам дав певні "предподаток"
називався, від вашої частини землі в колгоспі. Все забирають, ту там, не
дивилися чи там виросло чи ні. Там від вас певну частину, певний процент. Вони
кажуть наперед, що там мусить бути стільки й кажуть: -Дайте нам стільки! А там
що оставалося то так, там чи по 100 грам, чи по 150 грам було на трудодень
збіжжя діставалося в кінці року. Ну, діставали там в кінці року десь там, я знаю
що таке як три, чотири пуда збіжжя. Це -16 кілограм один пуд, яких там 45
кілограм за рік праці -збіжжя. Попробуйте прожити, на якихсь 45 до 50-ти
кілограм на рік. А то треба було щось такого комбінувати, як кажуть -там
маленький городчик, якась цибулинка, й т. д. Або де там вигребеться, або щось
таке. Отакі речі. Так що ці після гол о дівки роки страшно тяжкі, то дуже мало
діставалося. Навіть пів кілограма збіжжя будь-то, бо за ввесь трудовий робочий
день все не діставали: 200-300 грам, це було добре, ще добре було 200-300 грам
за один робочий день, який називався трудодень.
Пит.: Вони також
платили грішми?
Від.: Ні, в колгоспі не платили грішми. Ото тільки
дістануть ото того збіжжя трохи і т. д. І ті, що там виростите в себе на тому
50-их називалося, то пів гектара землі коло вашої хати вам давалося. Ото що
виростите на пів гектару, пів гектару, це так о як ос я де від вулиці, оце ж
хата, оце вам 1/2 гектара, це все. І що виростите там, ото ваше. Ото в капустина
яка там, чи огірок, чи що.
Пит.: А як люди перебудували своє життя
після голоду?
Від.: Його ніхто ніяк не перебудував, в моєму
розумінні. Як ви могли його перебудувати, як у них була система радянська,
колективна система, колгоспи ці. Як ви могли його перебудувати?! Ото тільки що
одне змінилося, що вже з голоду не мерли, а ввесь час були на пів голодні люди
ті селяни. Деякі вже в пізніші роки може вже і не так голодні були. І так воно
так трошки поліпшало в тому розумінні, що живіт вам день і ніч так не крутив, що
аж у голові боліло. Ото тільки різниця в тому, а ніякої там перебудови не було.
Як організували той колгосп. В житті перебудови після колективізації, або після
голодівки там великого не було. Тільки одна та різниця, що трошки було може
їсти. Не те що їсти в розумінні, що ви були наїджені там, там ні. Але порівнюючи
з гол о дівкою, то вже нібито мали, бо були трохи вже в ліпшому стані. А так
само страшна була біднота. Або щось купити,то був жах. То неможлива річ була!
Ота корова, що надоїте і там за місяць і два фунтики масла то зіб'єте -ми його
ніколи не могли їсти. То тільки нас мати там, на ножичка попробувати яке воно, а
то мусів везти в Київ продати щоб щось купити.
Пит.: А молоко
здавали?
Від.: А то окреме, молоко те, якщо маєте корову, ви мусите
здати стільки-то молока на рік. Чи корова ваша дає молока багато, чи ні -мусите
здати. А що вам осталося, то не питайте -що там осталося. Якийсь, як перегон, як
там вип'єте чашку за день, то це вже добре було. Оце що вам оставалося. А там
може, як вже там якусь дитину, чи щось так, там чашку молока, а так то в трудах.
Там не було ніколи, до самої війни. А звичайно, після війни то має бути тяжко.
Саме й так воно так було - на пів голодні люди й на пів взуті й на пів голі. Бо
то не було там так, що як має жінка, або там дівчина дві блузки, якісь там
ситцеві блузки, таке як воно там -паскудненьке таке та й все, то вже була дівка
ого-то, куди там. А то, а то ткали оте полотно своє і то тоді носили, селяни
переважно. А як має таку блузку, не таку як Ваша, це ще гарна, а собі ситцева,
то це тільки на свято надіне там, або щось таке.
Пит.: Я вже не маю
більше питань, чи Ви маєте щось додати до того що Ви вже сказали?
Від.: на цю тему то це тяжка, можна говорити багато, але що додати?
Що можна додати? Дав би Бог, щоб воно змінилося. А коли воно зміниться, звичайно
ми не знаємо того. І дуже мало від нас залежить, так що в цьому відношенні
додавати там мало що. Тільки ми маємо надію, що може воно щось, якийсь прийде
комусь до розуму, щоб якісь зробити поліпшення людям же. Бо то в жах, щоб так
система відносилася до своїх, до свого власного народу. Але так воно е, так було
й по сьогонішній день так воно є. Хоч там ніби то ліпше кажуть, але нас, кільки
ми знаєм, там політична система не змінилася. Може трошки, замість дві блузки,
то може якась щаслива дівчина, або хлопець мав штани одні, а може другу блузку,
ото може тільки те. А поза тим, я не вір'ю щоб там щось, щоб так змінилося, що
там люди вже там розгулялися. Ні. Я не мав ні одних штанів ніколи. Що з брата
осталося, там підрізали чи відпускнуге, то я мав те. А може б тепер, може б мав
би свої штани. Ото тільки й різниця. А то як тоді там за ввесь рік відколи в
школі був, страшно мені хотілося тіх gym shoes, у нас казали "балетки," gym
shoes. Вдалося в 37-му чи в 38-му році купити в Києві, батько купив і то
попалися за малі, бо не знайшов. І то якраз не міг зносити, бо за малі. Оце вам
таке життя! За ввесь вік, що я там за 20-18 років, що я прожив в Радянському
Союзі не вдалося мені мати gym shoes, ані одного разу. То, життя!
Пит.: Дуже дякую за свідчення.
Від.: Прошу, прошу дуже.