Odarka Okopna, b. February 2, 1919 in Vovkivtsi, a khutir in Romny district
,Sumy region, one of five children of a middle peasant who had 12 desiatynas of
land. Collectivization was carried out such that “those who didn't join had
everything seized. And they took everything away from my father. The farm, the
horses, the cattle, and the pigs. They took it all. Plus, they took the geese
and chickens. They took everything. Father was not in the kolhosp. My father was
not in the kolhosp for one single day. And after they had taken everything, the
famine began, and we had only our house, so Father fled. He didn't live at home
but hid out from the communists so they wouldn't sent him to Siberia. And we –
Mother, two brothers, and I – sat at home. And the famine came. There was
nothing to eat – everything had been taken, so already in 1932 – I don't
remember the day, but ut was December – my two brothers – first the one younger
than me and then my older brother – died. Mother survived, but just before
Christmas at the end of December, she died. In 1932”. Narrator's brothers were 9
and 19 years old and her mother 45 years old. Narrator's father surreptitiously
returned to visit from time to time, bringing bread a couple of times and once
some fish, which the sil'rada seized. Narrator stopped going to school because
there weren't any children in school. People ate whatever they could find, such
as acorns buried under the snow. Later narrator's family ate chaff, leaves, etc.
Narrator lived with her father outside in a woodshed, and her father was able to
make a little stove from bricks. Then they got a little shack for 30 rubles per
month. Narrator worked on a state tree farm, and her father got various jobs.
Narrator gives two accounts of how birds stripes the flesh from the bodies of
the dead. After narrator's aunt perished, it was discovered that she had cooked
her child. Bodies were picked up and loaded on wagons to be buried at a place
unknown to narrator. (The famine occurred “because they (i.e., activists from
the komnezam and sil'rada) took everything” in order to force people into the
kolhosp. People went to Russia to obtain food, although narrator did not. The
famine ended in 1933.
Пит.: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і
прізвище.
Від.: Одарка Окопна
Пит.: А в якому році Ви
народилися?
Від.: Другого 19-го – лютого другого, в 1919-му.
Пит.: Де саме?
Від.: На Полтавщині
Пит.: Чи Ви
можете сказати район і село?
Від.: Район Ромни, село Вовківці
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Селянством,
хлібороби
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: 12
Пит.: До революції також?
Від.: До революції я не
пам'ятаю. А по революції 12
Пит.: Значить, вони були середняки?
Від.: Середняки, так
Пит.: Як Вам жилося при Непові?
Від.: Я мало пам'ятаю
Пит.: Що люди говорили?
Від.: Дуже були задоволені
Пит.: Скільки вас було?
Від.: У родині нас було п'ятеро дітей.
Пит.: 5 дітей і
мама й тато
Від.: Так
Пит.: Коли почалася колективізація у
Вашому селі?
Від.: У 28-му році. Ні, у 27-му році.
Пит.:
Як відбувалася колективізація?
Від.: Відбувалася так, що хто не йшов,
то позабирали все. І в мого тата забрали все. І господарку, й коні, й корови, й
свині. Все забрали. Плюс до того, що й гуси, й кури. Все позабирали. Тато не був
в колгоспі. Мій тато не був у колгоспі ні одного дня. А як позабирали все, а
тоді прийшла голодівка, то ми лише хату мали, то тато втікав, не жив вдома,
ховався від комуністів, щоб не забрали в Сибір. А ми, нас два брати, й я і мама
сиділи в хаті. А прийшов голод, їсти не було що - позабирали все, то вже в
1932-му році, я не пам'ятаю якого дня, але в грудні місяці, то за той місяць два
брати, перше молодший за мене, а пізніше старший мене брат, помер. Мама ще
трималася, і акурат перед святами Різдвяними, в кінці грудня померла. У 1932-му
році.
Пит.: Коли почалася голодівка в Вашому селі?
Від.: У
1932-му році в зимі. Уже в зимі люди не мали що їсти.
Пит.: Чи Ви
знаєте приблизно, скільки осіб були розкуркуленних?
Від.: Ой, Боже,
не знаю. Не можу сказати. Це тяжко сказати, я ще тоді не була зросла, я ще була
молода, я не можу сказати, не пам'ятаю.
Пит.: А тато поїхав на
Донбас?
Від.: Тато був на Донбасі, але приїжджав, відвідував нас. Але
ховався, щоб не бачили комуністи.
Пит.: Він привозив зі собою щось
їсти?
Від.: Привозив тато хліба трошки. Пару раз привозив. І один раз
привіз сухої риби, але з сільради взнали, то прийшли й позабирали, не дали їсти
нам.
Пит.: Чи мама працювала? В колгоспі?
Від.: Ні, мій
тато не працював ні одного дня в колгоспі.
Пит.: Вибачте, я питала чи
Ваша мама працювала?
Від.: Ні, не працювала. Ні.
Пит.: Чи
Ви ходили до школи під час голоду?
Від.: Я ходила до школи три кпяси,
на четвертій клясі, як розкуркулилй тата й вже голодівка почалася, то я лишила
шкоку, бо в школі навіть не було дітей, їсти не було, що й діти не йшли до
школи. Може там який десяток прийде коли. Але на селі не мали що їсти, так що
наука не йшла в голову в той час.
Пит.: А що люди їли?
Від.: їли, хто що міг найти.
Пит.: Наприклад?
Від.: Наприклад, ми жолуді їли. Як у мого тата розібрали такий сарай,
то там дах був і на даху ми ще збирали для свиней жолуді з-під дуба. Носили ми
відрами й там висипали, вони сохли на даху. А тоді, як той хліб розкидали, як
забрали худобу, то там було на даху багато жолудів. І ми ті жолуді вибирали
з-під снігу й парили водою гарячою й товкли в ступі й робили такі пляцки. А мій
тато мав пасіку, то мали віск, смарували сковороду тим віском і пекли ті пляцки.
І пляцки їли. То в нас вже в всіх зуби були чорні від тих жолудів. Пізніше
полову їли. Товкли гречану, від гречки. З вівса не їли, бо то дуже шорстке воно,
тяжко, а з гречки м'якша. А як уже на весну, зимою мама й два брати померли, а
ми переживали тими жолудями, а весною, як стало розвиватися дерево, то ми пекли
хліб. Обдирали листя і сушили на сонці, дебудь, чи на сонці, й тоді товкли те
листя і робили такі маторженики. І ті маторженики їли. Я й тепер споминаю.
Маторженики, й ото таке ми їли. Ну й так, в мене самої ноги були пухлі, мало що
не померла. І так я на тому вижила, а вони померли.
Пит.: Що Ви
робили після того, як вони померли?
Від.: Як вони померли, то до нас
приїхало з сільради 10 підвод з колгоспу й забрали нашу хату, а ми залишилися
там, де дрова складали - в дровітнику. Я з татом спала аж до половини листопада
в холодному. Тато зробив з цегли таку маленьку піч, і ми там варили їсти й там
спали між тими дровами. Уже був мороз великий і дуже було зимно, а нас ніхто не
хотів пустити, бо казали, що ми куркулі, не допускали в хату, ніхто не хотів
пустити на мешкання. А вже при кінці листопада нас пустили люди в хату; не в
хату, в хатинку. Маленька хатинка така, тільки для двох і то дуже тісні було. І
ми там мешкали, я мешкала зі своїм татом у тій хатинці. І мусили платити 30
долярів кожний місяць, карбованці, перепрошую, за ту хатинку.
Пит.: А
де тато дістав ті гроші?
Від.: Мусив іти десь заробляти. Я робила
перше в радгоспі, в лісгоспі робила. І тато робив там, ходили ми до пращ. А
пізніше, останнє, аж до самої війни я робила в агрошколі. І заробляла. І так ми
з татом у двох бідували аж заки німці прийшли. Як прийшли, я вже тоді вийшла
заміж, нас було троє. То за німців татові мовму віддали хату в колгоспі, в мого
дядька в дворі. І ми там у тій хаті жили. І ця моя мала родилася там. А як німці
вже прийшли, як німці нас евакуювали, то ми виїхали. Мусили виїхати. Бо нам не
було ні так, ні своєї хати, нічого не мали. Нас провадили аж до самої Німеччини,
власне до Дубного нас провадили на конях німці. А тоді забрали нас на потяг і
потягом завезли до Німеччини. А в Німеччині ми були в таборі, дуже тяжко було,
їсти так само не було доволі й на працю ніхто не хотів брати, бо в мене тато
старий і дитина мала. Ми перейшли, нас забрав бауер. Ми в бауера були, це по
німецьки фермер.
Пит.: Перепрошую, але я не мушу збирати спогади про
війну, тільки про голод.
Від.: Ага, добре. Тепер, моя тьотя
називалася Порфіевич, моя тьотя мала тров дітей і дядько був живий. Дядько
перший помер, бо чоловік хоче більше їсти, а не було що. І двоє дітей померло
маленькими під час голоду. То вже було в 33-му весною. Уже цілком розвинутий був
голод. У 33-му померла, й дядько й двоє дітей більшеньких. А тітка осталася, а
тітка осталася з маленькою дитиною, бо то була грудна дитина. То вона ще груди
давала, поки мала силу; а пізніше не знаю, що сталося, як сталося, що не знаю,
не буду казати, найшли тьотю під горою в лісі. Тьотя йшла до криниці по воду,
набрала води, а на гору вже не мала сили вийти. І там під горою померла. То
найшли тільки пізніше; люди покликали й нас, мене покликали й мого тата, й
сказали: "Чи це її волосся?" Коса в тьоті була така довга і густа дуже. То
найшли тільки косу, а то все поїли птахи, поїли хробаків і комашок. Повиїдали
все, не було нічого вже. Кістки й коси. Із сільради приїхали виконавці й зайшли
до хати, то в хаті був дуже великий сморід. І вибрали з печі, в горшку якесь
м'ясо було, але вже було згнило, а кісточки маленькі були, так казали, що то з
тієї дитини малої. Як видно, що дитинка та померла й вона її варила їсти. Але,
напевно, що не їла, бо ще пішла по воду й вже не вернулася. Ото, що сталося з
моєю тьотьою. Пізніше мій дядько один, знаю де, на другому боці села, йшов до
радгоспу, щоб заробити, їсти дістати, бо так робили в тому радгоспі -за те, щоб
поїсти, бо голодні. І мій дядько, то був і мій хрещений тато, Іван
Богуславський, то моєї мами брат, то він вийшов за село й степом ішов. А там
були такі ліси великі, то там були орли. А над дорогою були верби, такий потічок
ставок десь був, і там під тією вербою мій дядько сів відпочивати й не встав.
Помер. То моїй сестрі ближче було, як до мене, бо до мене ще було далі від того
місця, то люди йшли й казали до моєї сестри, що дядько її померший лежить там.
Уже, кажуть, очі повидирали орли й м'ясо розклювали, мало що можна пізнати. Але
ми його пізнали, бо ми його бачили в тебе в хаті. Тобто в моєї сестри, заки він
був ще молодий, здоровий, гарний. І пізнали. І казали, що то мій хресний тато
там помер і його орли рознесли. І моїй сестрі казали: "Піди, візьми лопату, та
хоч прикопай свого дядька. А вона сказала: "Як я піду, коли в мене самої ноги
пухлі!" Оце таке, що я знаю за свою родину. Надумала: моя тьотя була Наталка
Артеменко. Оце й все, що я пам'ятаю.
Пит.: Я ще маю деякі питання.
Хто перший вмирав з голоду: чи старші, чи чоловіки, чи діти. Чи хто?
Від.: Я Вам скажу, що в моїй родині, то молодший брат помер -дев'ять
років. А тоді старший -19 років. А мама мала 45 років як померла. А взагалі я не
можу сказати, бо я не знала. Бо в той час, як люди голодували, то мало хто до
кого ходив, бо кожний спасав себе й не мав сили кудись вийти, вже негодний був.
Сусіди такі були, що пухлі були, бачила. І одна жінка під двором лежала. Ну, я
Вам не скажу чи вона вже була мертва, але я бачила -лежала в людей під плотом
голодна, вже дуже пухла була.
Пит.: А були такі підводи, які
підбирали трупи?
Від.: Так. Але ми своїх двох братів і маму з сестрою
13 сусідами закопали в своєму садку. А других - приїжджали з сільрад підводи й
збирали й везли. А куди везли, не скажу, не бачила.
Пит.: Хто тоді
був у сільраді? Що вони були за люди? Вони були прїжджі чи місцеві? Українці чи
чужинці?
Від.: У нас був у сільраді, голова сільради -циган.
Зірниченко, пам'ятаю, бо він мені надокучив, щоб я йшла до колгоспу, як я вже
осталася без нічого. Він все казав: - Тато старий, а ти молода, пишися в
колгоспі. А я сказал: -Ні, як тато не записався, витерпів, згубив усе, а чого я
тепер піду! Я собі сама найду, зароблю, як кажуть, на кусок хліба.
Пит.: А хто були активісти в Вашому селі?
Від.: Не скажу.
Бо я кажу, що я була тоді ще молода; скільки мені тоді було, всього 11 років. То
що я пам'ятаю! А нам до села було 10 кілометрів. Так що я не пам'ятаю.
Пит.: Ви жили на хуторі?
Від.: Так, на хуторі.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно, яка частина Вашого села вимерла?
Половина, чи більше половини?
Від.: Не скажу, не можу сказати. Я
кажу, що ми далі жили від села, на хуторі, то я й не скажу Вам за село. Бо я в
те село ніколи й не ходила. Як мені було 10,11 років, то мене й не пускали
нікуди. У нас була господарка, то я корови пасла й що треба було в господарці. І
до школи ходила, але багато не ходила, три класи.
Пит.: Чи Ви знаєте,
а може Ви й не знаєте, як часто ті бригади приїздили, щоб розшукувати в хатах?
Від.: Щоб оббирати хати, щоб розкуркулювати? Приїжджали так, що було
на тиждень по три рази. Шукали хліба, розвалювали печі, розвалювали в хатах. По
під хатою така призьба, та йдуть до хлібів, де шукають такими залізними палками,
і шукали, швиряли, чи нема де схованого хліба.
Пит.: А чи люди
спротивляпися?
Від.: Боялися?
Пит.: Ні, спротивлялися.
Від.: Не спротивлялись, бо боялися.
Пит.: Чи люди різали
худобу під час колективізації, щоб не дати до колгоспу?
Від.: Були
такі, що різали. Не скажу, чи всі, але були, бо їсти хотіли, однако же заберуть.
Були, що різали й продавали.
Пит.: Чи був комнезам?
Від.:
А певно! Що робили, то ж вони самі й були.
Пит.: Що вони були за
люди?
Від.: Присилали їх з сільради. Я Вам не скажу, бо не знаю. Із
сільради присилали, із села. Вони казали: .Сільрада, то є сільська рада. Вони
засідають, обраджують, кого розкуркулювати першого. Того, того, того. А тоді там
докучають, поки не заберуть усього. Тоді до других переключаються. Ходять і
знищують.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей в Вашій околиці?
Від.: А, отже, я вам не скажу, тому що в селі був приют, то я не
скажу, бо не знаю.
Пит.: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: Була церква.
Пит.: А як довго існувала церква?
Від.: Ой, як я ще молода, то я Вам не можу сказати точно. То вже в
голодівку була закрита. Була закрита, не було церкви.
Пит.: Чи Ви
знаєте чи була українська чи старо-слов'янська?
Від.:
Старо-слов'янська, а пізніше вже українська стала.
Пит.: Чи Ви
знаєте, скільки хліба давали робітникам у когоспі?
Від.: Як
уродиться, дадуть більше, а як не вродиться, то дадуть тільки грами, а пізніш
живи -як хочеш. 110 соток городу. Я знаю, бо моя сестра то мала. Тим жила й троє
дітей кормила.
Пит.: Були трргсини в Вашому районі?
Від.:
У місті був. Але в ті торгами носили, хто що мав. То, як понесе хтось у торгсин,
я не скажу, бо я тоді мала була, не носила, не мої роки, як кажуть, а хто носив,
то казали, що однесе в торгсин або сережки або хрестик або перстень, то виміняє
та принесе додому, то були ще такі, що ще з'їдять то, що принесе -муку, чи якусь
крупу, а були такі, що тільки принесе, а за ними НКВД приїде й забере, й завезе,
що його вже більше ніхто й не баче. Оце те, що я знаю. Але я не бачила сама.
Пит.: Як відбувалися ті розшуки?
Від.: Які саме?
Пит.: Хлібозаготівлі.
Від.: Та як відбувалися? Та
приходили, кажу, з такими палками залізними й шукали по хаті всюди. Де, що
знайшли, де квасолю в горшку хтось сховав, і те забрали. Квасолю, чи горох, щоб
тільки знайшли, все забирали. А люди залишалися без нічого. Тоді став голод.
Після того став голод великий.
Пит.: Чи Ви можете сказати, чому був
голод на Україні?
Від.: Чому? Бо позабирали все.
Пит.:
Чому вони забіїрали?
Від.: Бо комуністи то хотіли. То їхня, як то
кажуть, то їхня ідея була. Вони хотіли колгоспи зробити, а люди не йшли. І
позабирали в людей їду всю. І люди мерли з голоду.
Пит.: Чому люди не
хотіли записуватися до колгоспів?
Від.: А тому, що там треба робити,
а однаково там не давали їсти доволі, не давали продуктів. Кождий хотів своє
власне мати. Як кажуть в Америці - по демократичному жити. А вони не давали,
хотіли, щоб тільки колгоспом були. І щоб вони мали тільки те, що з колгоспу
дадуть.
Пит.: Чи Ви знаєте, чи в Росії був голод? Чи їздили до Росії,
щоб дістати хліб?
Від.: Так, їздили. Я не була, а люди їздили. Міняли
й за одежу й за взуття. І як мали цінні речі, возили в Росію і діставали й
приносили звідти. Щось приносили, або якусь крупу, якусь муку, щось принесуть.
Але то було дуже тяжко. То трохи було задалеко. Я там не була, не знаю, як то
виглядав.
Пит.: Коли та як скінчився голод?
Від.: У 33-му,
як вже почало дещо рости. Яблука, садки стали дозрівати, то тоді вже люди почали
їсти то. Пізніше, як ще хтось мав щось, посадив, то стало виростати. То почали
люди їсти те, що виросло. А заким не виросло, особливо в 33-ім весною, аж у
липні й місяці, тоді трошки дещо підросло, цибуля на грядках, може в когось за
зиму лишилася на посів, то видирали й їли.
Пит.: Як інші люди
перебудували своє життя?
Від.: Як кому удавалося. Не можна казати, як
то. Різно. Спасав кожний себе, як хто міг. А кому вдалося, а кому й не вдалося і
пішов у землю.
Пит.: Я не маю більше питань. Якщо Ви маєте щось
додати, прошу.
Від.: Що ж я буду додавати? То, що я знала, то
сказала. А більш не споминати то, бо то дуже на нерви шкодить й здоров'я останнє
на старість убивав, то я стараюся його обминути, стараюся його обійти, ніколи не
споминати. Але, як коли приходиться такий час, що прийде те все на думку, то хоч
і хочеш, то не можеш забути. Пригадаєш. Ну, то що? Тільки пригадаєш, заплачеш.
Пит.: Дуже дякую за свідчення.