Case History SW82

Natalia Sadovs'ka, b. August 18, 1916, in Penizhkove ,a village of 300 households, Khrystynivka district, Cherkasy region. Narrator's father died in 1918, and her mother remarried, raised 4 children including narrator, and died in 1929. the family had 3 desiatynas of land and was poor. One sister died in 1930, and narrator lived with her oldest and last remaining sister. Narrator talks at length of how she and her sisters – teenaged orphans – were constantly harassed for non-payment of taxes and quotas. Narrator's sister joined the kolhosp in the spring of 1930 and left in 1931 to work in a radhosp. Both the sil'rada and kolhosp were run by non-Ukrainians. Narrator survived the famine because her sister was given food in the radhosp and also went to the fields in order to be fed for her work. In addition they had a cow and a couple of pigs. People were reduced to eating leaves, tree bark, etc. Narrator dates the famine from 1930 through 1933. Narrator finally gave up farming and got construction work in Kyiv. Her account is noteworthy in its vivd depiction of individuals, especially the character and various depredations of the village boss.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Наталія Садовська.
Пит.: В якому році Ви народилися?
Від.: Родилася 16-го року, восьмого, 18-го.
Пит.: А де саме?
Від.: Село Піньожкове, Христинівського району, область була тоді Київська, а зараз е вона Черкаська, то я не знаю, чи по тому як Київська була, чи Черкаська теперки. Вони перемінили по війні.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батько хлібороб був, але я свого батька не знаю. Батько помер у 18-му році, то мені було рік і пів, а мама осталася. Вони хліборобством займалися і так працювали. А мама осталася вдовою - четверо дітей було: одній два місяці, мені було півтора року, а третій було яких п'ять років, а четвертій сім років і так мама працювала тяжко з цими дітьми.
Пит.: Чим вона працювала?
Від.: При землі, при дому, при полю.
Пит.: Скільки десятин землі Ви мали?
Від.: Три десятин було. Мали одну корову, мали вівці, мама тримала порося, ну, свиню, скільки могла то викормити скільки для себе, тільки для себе, бо то мало землі було. Ну, й життя таке складалося в той час. Ми малі, мама бідна мучилася з нами. Сама меншичка вже була та, що два місяці, то й вона померла. Разом зі мною була на віспу хвора. Бачите, що я маю кабиці? То е ганьба, що докторів не було, ані мені не дали вакцини, й за то сестричка моя померла, а я осталася так в житті, аж до Америки дійшла. Три нас осталося далі з мамою й так працюємо. Я маленька - шість рочків вже мусила корову пасти. Ті дві дівчині старші мусили з мамою працювати. І так ми працювали в 26-м мабуть вліті, мама, або раніше може в яких роках у 22-му, 23-му дістала епилепсію. Мама дуже працювала, дуже переживала тяжко, що то її діти малі, нема кому працювати, нема мужчини й вона так приймалася з тим усим, що вона дістала й ту хворобу вона мала аж до 27-го року й ми мусили за нею пильнувати. Мама не могла до ставка йти, бо ми жили де, ставок такий, знаєте, ріка. Мама до криниці не могла йти, бо могла впасти, то тільки вона знервувала чи зажурилася і нею кидало. Ви знаєте, що це таке є. Потім я пасла корову, дівчата вибирали, це вже в осінь у 27-му році, й мама перебирала ту картоплю, сушила й носила, й така пивниця так- то викопана, як на Україні. Як мама туди знесла картоплю, і вона там упала й хвороба її та там дістала, а там дуже зимно й вона дуже простудилася і як вона обудилася, то вона рачки вилізла. Вона дістала нараз кільки великі, й вона вилізла нагору рачки й то вона вже лягла там і чекала поки дівчата - ми всі: я з коровою, дівчата прийдуть з поля, і ми її втягнули в хату. До доктора - нема ніяких докторів в нас в той час, а на селі особливо докторів не було. Була Верхнячка за два кілометри - три. Ну, то потім ми спровадили доктора. Ну, вона таке велике запалення дістала. Ну, й побула там два тижні, полежала й мусила йти на поле буряки копати з дітьми, бо треба господарку вести. І так мама прокашляла, прохворіла до 29-го року й мама померла. Ми осталися втрьох. Мені не було 13-ти років, тій другій не було 15 може, а тій було 17 -найстарша. Ну, й ми ще той рік самі втрьох хліб зібрали - ми в 29-ім році. А вже колективізація починається, то моя сестра посеридині, середня, пішла буряки копати боса й також застудилася. Це їй було 15 років. І вона тільки через зиму покашляла: ні доктора не бачила, а вони вже село, район ходили по 20 душ щодня, щотижня хліб забирали -викачували хліб і забрали той хліб у нас, що вже хвора сестра лежить і не можемо її навіть хліба вжі білого дати, ну, не могли вже нічого й вона через зиму тільки покашляла, а на весну мій вуйко, дядя в нас кажуть, вуйко. Взяли ми її повезли до міста Умань, то 20 кілометрів і там її на рентген взяли й її подивився доктор і сказав до мого вуйка: -Везіть цю дівчину додому, бо ви її чи довезете додому. А вона ніколи доктора не могла бачити й їсти не було чого їй дати, бо забирали, забирали до держави, викачували: злишки, злишки, злишки, а потім усе забрали. Ну, й моя сестра побула весну й три дні до маминого року не добула і померла, й ми осталися вдвох із сестрою -це вже 30-ий рік. 31-ий рік починають до колгоспу гонити, щоб ішли на працю. Моя сестра пішла, трошки попрацювала тувеснуодну в 30-ім році, 31-ім і вона кинула. А в нас у селі був радгосп, такий пан, пан колись великий був, ну то земля та панська була вже під урядом. І сестра пішла туди працювати, а я вже вдома. Гонять до колгоспу й гонять на працю. Прийшли, що я хвора була, не могла йти норму займати-прийшли, нам забрали все з хати, а ми бідні, там знаєте в селі як то? Що там було вдягнутися: голі й босі, але все забрали, навіть ті рядна, скатерки забрали в скриню, це, шоб до праці я йшла, й повезли в церкву. А вже священиків повиганяли вже років три, чотири тому, тільки церква стояла. Повезли ту скриню, поставили, вона постояла там три дні. Моя сестра пішла, такі були політвідділи, зараз КОВ, але тоді політвідділи рахувалися. Вона пішла до них і каже, що я працюю в радгоспі -не маєте права, а то такий закон був, хто робив при радгоспі, то не мали право до колгоспу зачіпати. Ну, вона принесла справку й мені ту скриню привезла на четвертий день додому. Але то не помогло: накладають м'ясозаготівку - 21 кіло, податок, штрафовка не пам'ятаю, скільки то було, але культзбір такий пам'ятаю, 48 рублів. За той культзбір прийшли нам усе з хати забрали, це вже забрали до сільради. Мали одну хустку таку велику, як це ви, але чорна вся була й ті рядна, скатерки, те все таке, шо встидно показати людям -я то здала в музей в Бавнд Брук, бо то тато мій робив Бог знав коли, може ще молодим хлопцем, може як оженився. То тим рушникам 100 років, а вони їх забирали до сільради. І мій троюрідний брат там працював і він по рублю заплатив і то викупив і віддав моїй сестрі назад. Ну, й потім 34-ий рік, 33-ий рік - голод. Вже, моя сестра як у радгоспі працювала, то там давали кусочок хліба на день, знаєте.
Пит.: А Ви ще були вдома?
Від.: Я вдома, до праці я ще не йшла.
Пит.: Чи Ви ще була вдома?
Від.: Я вдома, до праці я ще не йшла.
Пит.: Чи Ви ходили до школи? Я ходила ще при мамі в першу клясу -не закінчила, бо чобіт не було, не було в що взутися -це ще при мамі. Пішла на другу зиму до школи -книжки нема. Мама не мала за що книжки купити. Походила й перервала. І третій рік також якісь були недостатки, й я нічого не могла зробити, аж уже як ті колгоспи почалися, то вони лікнеп такий зробили, й я пішла до того лікнепу й вже трошки я підучилася більше. То що я навчилася в школі, а то в лікнепі, що малограмотна цілком. Розвинута була б, якби школа була б, але як нема школи, то немає рятунку. Не було кому школу дати мені - боса й гола була. У 33-ім році пішла на поле з сестрою, вже в радгоспі я; і голодна, там уже як з'їла такої юшки з сої, така соя велика, вонюча. Я як з'їла, я стала на рядки й зімліла. Я земліла і нежива була. Мене привезли додому -то далеко було, з поля -привезла сестра кіньми, дали її з радгоспу, й я аж удома десь надвечір убудипася. І питаю, що зі мною, я була на полі, пам'ятаю, що є? Плаче сестра, каже: - Ти земліла , ти впала й твій організм не може вже далі тримати, голодна. Ну, я вже знову нікуди не йду на працю. Починають накладати податки, це вже з хати забрали все. Теперки ми маємо хату під бляхою, їм треба до колгоспу бляхи. То приходить голова сільради й голова колгоспу -чужинці, не були наші, чужі, десь такі партійні, їх прислали.
Пит.: Чи були українці?
Від.: Говорили, здається, по-українському, не пам'ятаю. Каже, твоя, ти маєш вийти з хати, бо хата не твоя. -Як не моя хата? Куди я піду? Каже: - Ви не виконали м'ясозаготівки, вас оштрафували 70 рублів. І ніхто про це не знав, ніхто мені це не заявляв. І то ніхто не знав. Це вони мені так удвох кажуть, що вони оштрафували 70 рублів. -Ви й штрафу не платите в цих 70 рублів, то ми забираємо з хати бляху. Плачу я. Я не знаю, що робити. Молода дівчина - ну ні сюди ні туди. Ну й я й хворовита була з молодих років. Дуже хворовита була. Нічого не зробимо. Приходять на другий день, привозять сніпки, що в людей ламали, або клуні забирали та й нас розламали хліви й клуню. То такі сніпочки. Солома. Ви розумієте. Ви вже мусили з кимсь говорити. Ви знаєте. Взяли привезли, все то зняли: дошки, бляху, а покрили тими такими деревцями, й тими сніпками прикрутили бока, а верх не виклали, бо не було їм часу. Вночі, як пішов дощ, а нам уся та стеля попадала, залило нам і то все глина та сильські(?), пішло все попадало -так як вдове хата. І ми вже не знаєм, плачемо з сестрою, вже немає рятунку, що ми будемо робити. Коли нам бляху забрали з хати, то нам друга хата, то було дві хати. Одна хата вже та повалилася, вже ми її мусили відрізати. Ну, попросили ми одного чоловіка з радгоспу, то він ще як у 29-їм році, коли ми зібрали самі по собі хліб, то ще купка такого мокрого зосталося, то той чоловік чужий вирубав в городі молоденьке дерево, поробив такі крокви й ми з сестрою тягали йому той гній, то солому перегнути він нам ото виклав. А я, шкода, не взяла фотографії, бо я маю тої хатки й фотографію. А в селі, як люди вмирали, то я не бачила, бо я то не могла бігати. Я знаю, що жив у третій хаті в нас, по мамі вона якась ще далека родичка була.
Пит.: Коли почала голодівка в Вашій околиці?
Від.: Голодівка почалася вже так як забирали в 30м році, в 31-ім, 32-ім, 33-ім вже цілком пропадали люди. То такий був росіянин -Биков прізвище -але ми його росіянином тоді не називали, ми його "кацап" називали, то він звозив людей, де хто по селі помер. А в нас стодола, як це хлів такий, де корови колись стояли, то це моєї вуйкової, мого вуйка, але їх не було, то чужа жінка, яка прийшла до радгоспу, бідна, хліба заробити, щоб не вмерти з голоду, та й знайшла притулок у чужім хліві. Лягла там, такі руки були набракнуті, ноги, лице і все їй лопало, попало, знаєте, та пухлотина й вона лилася -то я бачила своїми очима. Ну, й вони тоді вже зробили в 33-ім році так через ставок -хата там порожня була, то вони котли такі замурували й почали таку, такий суп або кашу таку густу варити й то всі люди з села мали йти в чергу. Ми йшли туди й то ми по черпаку діставали й тоді вже ми начали відживати люди. Ну, оце про себе, що я могла сказати.
Пит.: Добре, я ще маю деякі питання. А скільки осіб було в Вашому селі?
Від.: Осіб, я вам не можу сказати.
Пит.: Дворів?
Від.: Триста номерів. Триста номерів було. Так.
Пит.: Яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: Тоді, як самі по собі, то я не пам'ятаю.
Пит.: Чи то було забагато, чи Ви могли собі ради дати?
Від.: Ми могли мати. Ми могли й коровку тримати й прокормити пару свиней і самі для себе. Мама то йшла в осінь, брала чоловіка, наймала таку підводу, фуруй везла до млина в чуже село й на цілу зиму намолола хліба й навіть просіяла, така тільки біленька, як тут у Америці, біленька, а то для свиней висівки й для корови хватало. Державі давали й хватало нам і на посів мама оставляла ще щоб то ж весною сіяти ж треба було.
Пит.: А чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Так. Люди багато спротивлялися: деякі грамотні, деякі мудрі були - втікали, Бог знає куди. Коли були мудріші, грамотні -повтікали зі села, а деякі бідні, такі неграмотні, не знали нічого, я вже за теперки за свого вуйка, за дядю Вам свого 'розкажу. Він був вдівець. Остався з чотирма хлопцями й з одною донькою, як його жінка померла. Він сам не женився, він сам хліб пік, сам варив, сам прав і так дітей виховав і до школи почав посилати. Як він не пішов до колгоспу, один син виїхав десь у Херсонщину, бо там ми мали тьотю, туди десь він виїхав -ми про нього нічого не знали. Другий оженився. Як. стали вони розкуркулювати, то один син, той що жонатий, взяв зрікся батька. Ви розумієте, що таке "зрікся"? Не хотів його знати. Оданий син був у школі -він закінчив десятирічку, й він пішов вище вчитися десь, але як почали тягати вже його судити. Його засудили, то й він бідний. Брат прийшов, Олекса звався. Саме в той день, як мого вуйка судили в селі -суд судив з району прїжджав, але я не була, бо я то недосщпна, ще я молода була й я тим не цікавилася. То він прийшов до хати й каже: -Що є, як ситуація стоїть? Ховалися, ховався, бідний. Кажу: -Судять тата твого зараз. А я не мала нічого йому ані напитися дати, й він обернувся і як пішов, і так я ніколи й не знали про нього, де він є. А один син остався, то вуйка нашого засудили на два роки з половиною в в'язницю, що він не пішов до колгоспу й що він не виконав, як він не здав хліба, скільки їм потрібно. В його було сім десятин поля. Хата стара -може 150 років тій хаті було -стара-стара, боком стояла, клуня і хліви й дві коняки мав: одна велика, а одна менша, то так ми ще й сміялися, що той мусить більше тягнути, а те шле не може допомогти йому. То ті коні подохли в клуні, як дядька це вже почали розкуркулювати, то вони подохли в клуні там, то це вже колгосп забрав і те все господарство все розкидав: і ту стару хату, що їй 150 років, і ту хату розкидав. Його засудили й його вивезли до Києва, й він був у Лукяновка, то я як сьогодні пам'ятаю. І він, туди його завезли, але звідти він ішов пішки з Києва, це було 180 кілометрів, то 200 кілометрів і він пішки з Києва на будову -молодих дівчат. Моя сестра завербувалася, що я, а я в полі працювала для радгоспу. Як я прийшла, то вона мені тільки лист написала й просить мене: не плач, не журися, не бійся -усе тьоті. Локайка(?) там така була, старенька бабушка, то каже: - Слухай їх і Стася, це їхня дочка, щоб я не боялася, щоб я з ними все так трималася, з сусідами, а я як устроюся на працю, я тобі напишу листа, я тобі й гроші вишлю і так вона й робила. Я рік часу побула: вона в 35-ім, а я в 36-ім, вона мене через рік забрала до Києва. Вони не хотіли мені справку видати, але моя сестра звідти прислала справку й тоді вони мені дала справку, я дістала пашпорт у районі й я виїхала до Києва. А в Києві ми на будові носилки не носили: цеглу, камінь, цемент, все то будували вагонне йероі і так ми працювали там.
Пит.: Я вже питала, чи люди спротивлялися колективізації? Чи цей спротив дійшов до повстання?
Від.: Ні, не могли. Це тільки так спротивлялися, якби й ми ще ми з сестрою, яка померла. Приходили по 20 душ і "записуйтеся до колгоспу, записуйтеся до колгоспу," а сестра моя покійна каже: - Що то за колгосп? Чого це ви нас туди тягнете? І так вона, бідна, вмерла й ми не записувалися, нас самі втягнули. То самі, як сироти, то вони самі записали. Ну, а так, що спротивляпися, які не пішли до колгоспу, то їх позасуджували, так як я вам кажу за мого вуйка. А щоб такі демонстрації, як тут або комусь щось сказали, не можна! Воронь Боже!
Пит.: Чи люди різали худобу під час колективізації, щоб не дати до колгоспу?
Від.: Я цього не можу вам сказати, бо в нас була корова з телям, такий бик коло неї. Ми її не могли кормити, то ми в 32-ім році продали за 135 рублів: корову й того, те теля коло неї велике. Не було де тримати, бо то все порозвалювалося, їсти нема де нічого, вже поле колгосгавське, ви не підете; потім вже я чула, що люди ноччю ходили в колгосп, крали, а потім я не знаю як, чи вони коней вперед соединили, за корови я не пам'ятаю. Ще люди, хто міг, здається, тримали корови вдома, я вже за це не можу Вам сказати, бо я виїхала до Києва, потім і то так. В своїй хаті я оставила ж оцю ж двоюрідну сестру, а потім я в 38-ім році поїхала й продала ту хату. І так на тому ми село зоставили. Так ми працювали аж доки сестра вийшла заміж у Києві, а я працювала по фабриках, в гуртожитках жила, де разом живуть, знаєте, там нема квартир, ви не можете дістати. Аж війна вибухнула. Як війна вибухнула, мене забрали до Німеччини.
Пит.: Що можете розказати про владу в Вашому селі, наприклад, чи був комнезам?
Від.: Робили той комнезам, робили -це ще я молода дівчина була. Та то сором як вони згонили людей до такого будинку, сельбуд називався. То ті люди не розуміли' що то таке комнезам, їм розказували, а вони сиділи й спали люди й казали: -Та що воно, що вони нам кажуть, та ми сільські люди, старші, неграмотні, не розуміють. Вони тільки працювали на свої землі, вони трудолюбиві, чисті люди наші українці, то гріх сказати. Щирі, добрі, для себе працювали. Але тоді комнезам якийсь робив. Женуть людей. Ті старенькі люди кажуть: - Ну що воно за комнезам, та я його не знаю і знати не хочу. Ну, а потім то вже, що там вони в тім колгоспі. Теперки ще одне хочу сказати. Мій тато женився другий раз із моєю мамою. Зато я кажу, що мій тато старший був, що то ті рушники 100 років може мали, як він робив, бо тато другий раз женився. Він мав двоє дітей: доньку й сина. Донька померла, бо хвора бра в той час, а син оженився. І в 32-му році, я думаю, що то всі люди наші пам'ятають: в колгоспі коні кормили не пареною, як то? Полова така, ячмінна. Вона колюча дуже, а ті люди може холодно бралися за ту працю, то треба було попарити, щоб то зробити, з чимось перемішати тим коням, а вони сухо насипали й ті коні попід'їдали язики й почали язики обпадати. А мій брат, поставили його завідующий, цебто, по-татові брат, його поставили головою господарки, колгоспу, а господарка в дворі тільки. Ного засудили за те, що коням язики під'їдало! Його засудили до в'язниці й він, бідний, мав астму й його на скільки років засудили, вже я не пам'ятаю. Я знаю, що він в в'язниці, в в'язниці помер. Він скоро помер, то тільки ту свитину бідну передали додому родині й то все. Оце такий той колгосп будувався і такий порядок вони заклали й по сьогодні вони той порядок мають у колгоспі.
Пит.: Чи Ви знаєте хто був головою сільради?
Від.: Чужинці.
Пит.: А голова колгоспу?
Від.: Чужий тоже був.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте прізвище?
Від.: Ні. Знаю, не пам'ятаю. Знаю, що тільки голова був чужинець й колгоспу чужинець був. А як забрали нас з хати й хустка така чорна, то він своїй жінці дав і люди мені казали, що Дарка носить вашу хустку. А ми плакали, плакали, бо то мама моя ще дівчиною була й в пана робила, бо колись пан був у нашому селі, радгосп був, пан був. То мама в пана робила дівчиною і хустку купила й навіть двоє було: для дітей, а вони забрали й за податок, за культзбір нам за тіх 48 рублів. То з нашого села був в другім селі головою сільради й там ми зібралися при радгоспі при такім клубі й я плакала з сестрою до його жалілася. А він каже: -Ідіть до району. Я кажу, що чужинці голова колгоспу й голова сільради не хочуть нічого з нами говорити. Ми бідні, ми не маємо нічого. Каже: -Ідіть до району -а я в район ніколи не пішла, бо то район на село накладав те виконувати, а в селі виконували. І ті бідні люди. Як за ці податки, це було хай я вже візьму це по голодівці прийшло в 34-ім році, то зроблять листу до сільради - це один виконавець. Одному дадуть моє прізвище - йди до сільради, й другому дадуть. А було то осінню, зимно, я взутися не мала в що, боса. Тільки стукає в вікно: -Йди до сільради. Іди до сільради. Боса, болото, зимно. Чи Ви знаєте, як там в селі дороги які, болото? Чи Ви знаєте про те? Знаєте. І зараз там так є, бо я була. Прийду до сільради, сидить чужинець і кричить до мене: -Ти виконаєш, ти виконаєш податок! А я плачу. Молода дівчина, які ж то роки були? Кажу -3 чого ж я виконаю, як я голодна? Я не маю сама нічого, не маю крупинки в хаті, щоб щось дати до горщечка зварити собі їсти, тільки, що то сестра робила в радгоспі й ото там кусочок хліба мені оставити або супу десь у щось у горнятко й принесе мені то. Кажу -Я не виконаю. Ну, й то вони почали то робити. Тільки що прийду додому, обмию ноги - щемлять від холоду -тільки обмию холодною водою, бо там Ви знаєте, в нас немає, треба соломи або дров розпалити в печі, тоді воду ви загрієте, а то нема. Друге, другий вже з другої сторони гукає: -Іди до сільради! Кажу: -Тільки-що була. -Ні, ти в мене на списку є, іди до сільради! Ну, й нема ради, мусила знову йти. І так простудилася і я, правда, була простудилася перед тим, а то така то все так, то все так. Я й зараз боюся зимноти, страшне, страшне зимноти боюся. Я мала таку хворобу - золотуха -що мала дитина, тече з вуха, знаєте, то я ціле життя так промучилася, аж у Бельгії мені зробили операцію і теперки вже з зшмв-ом, вже робили операцію. В Києві ще робили ліву сторону. Тетерки тут вже обидві сторони біда. Хзлоду страшно боюся, шо я дуже хворовита така я, а живу сьогодні. Такі роки вже мої, але ще я живу.
Пит.: Чи вони забрали Вашу землю так?
Від.: Пішла до колгоспу.
Пит.: Чи Ви знаєте, скільки осіб були розкуркулені в Вашому селі?
Від.: Було доста. Було доста, але я не припоминаю, бо то я молода дівчинка була. Я що близьке своє знала, знаєте. А я вам казала, що які були мудріші, грамотні, то вони повтікали зі села, кинули все й десь Бог знає, куди виїхали. А мого, як цей Олекса, цей двоюрідніий брат десь учився, він у Криму був, я вже дізналася від того брата, що зрікся був від батька, він так і жив у селі, то від нього дозналася, що він у 33-ім році їздив в Крим по хліб, то Іван, найстарший, і Панас, й Олекса там вони в Криму він їх застав. То Олекса, той що хотів кінчити школу, то він у день робив на каналізаціях, де дороги каналізації роблять, а ноччю вчився, вечірнїє. Але щомісяця, щопівроку приходило на сільради маєтковий стан дати про його, а дядько вже помер, це вже нема дядька. Як. були добрі люди в сільраді, то все справку виспали, знаєте, кращу, але як вже тих людей не стало, а що вже стали чужинці, дали маєтковий стан, шо розкуркулений і все. Вже тих братів більше нічого. Я їздила до Києва три рази й я поїхала в 72-їм році в село подивитися на ту свою хатку що стояла. Я в осінь була. Дощі, болото. Аж страшно розказувати за те. Вони ж ще що, як вони перше як колгоспи заснували, вони вирізали й повиволікали, такий був у нас пляц, степок ми називали, коло церкви, й вони туди все стягнули, й вони не зробили нічого, все погнило те дерево там, а людям забрали з города, повирубували. Оце таке, та колективізація, оце таке те все будівництво. А я як у 72-ім році поїхала туди, то так: хотіла, щоб хтось мене забачив, бо знали, що я приїхала з Америки, то 12-та ночі були, а їх іще вони не могли прийти мене зобачити, як із другого села, бо вони від рання і до ночі на буряках, то осінь була, буряки копають. Бідні люди, бідні люди. Ну, вже тетерки вони трошки, ну знаєте, як вони. Вони тепер хліба ж не роблять, там уже їм не дають, вони купляють печений. Ну, то вже там у них іначе. Ну, а що в городі вони там зроблять, то, я навіть не мала нагоди в них розпитати, бо я так більше-менш знала -вже вони в городах що копали чи садили, то вже їм було чи щось там корову тримали чи свиню якусь, то там я не знаю чи вони до держави здавали чи не здавали -це я не можу сказати, бо я вже 30 років у Америці, а 10 років я була в Бельгії.
Пит.: Як люди спасалися від гоподівки?
Від.: Боже, дорогенька, в той час саме як весною, то чим було спасатися? Розцвілися сливки в кого дерево яке було, то тільки обпали те листячко, те цвіточки обпали, й вони вже ті сливочки діти й люди стали вже обривати, хто мав. А то ще знаєте як то, хто там може десь може приховав, може десь хтось купив. Хто й в кого родина більша була, то десь пішов може десь купив, десь заробив, десь заміняв щось, розумієте? Так ще було, що деякі люди може десь якусь мали, так як я в Києві ходила, як німці прийшли, то я пішла по коліна, по пас сніг, а я пішла хліб виміняти до Києва. Та й йшла, йшла, йшла, йшла й не знала куди я йду. Перестрашилася і злякалася, то добре, що людей знайшла, бо то заметіль зимою! То теж ходила: наміняла там пшона, там за одіяло якесь старе, що там було в Києві чи там, що було - то там пара шклянок пшона там виміняла, там то, там то, й верталася додому. То я вже з сестрою цею жила. А її чоловік був у стрілковій охрані й робив на залізній дорозі, то їх вигнали аж до Дарниці й там десь їх присипало, як бомбили. Там вони сиділи днів три, чотири вдвох чи втрьох чи в чотирьох, не знаю скільки ну й добився додому. Ну, а мене забрали до німців.
Пит.: Я мушу питати чи Ви не знаєте приблизно, яка частина Вашого села вимерла з голоду? Половина чи більше?
Від.: Бог його знає. Я знаю, що цей сусід Радіон, навіть знаю Радіон Биков звозив по селі, їздив по хатах і де кого знайшов, то страх був тоді. То був страх, то не виходили люди з хати нікуди, не виходили, не з ким не сходилися, знаєте, нічого не знали в той час, що робиться. То сільрада там і цей і ще я чула, цього я аж не потверджу, але чула, що казали, що цей Радіон Биков казав, що ще людина була жива, а він каже: - То що ти думаєш, що я ще завтра буду по тебе їхати? Але це я не чула, це так тільки говорили. Померли, я думаю, Бог його знав скільки їх. Ніхто ж не дав нам, нам же ж ніхто не підрахував ані не сказав скільки.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Ні, цього я не знаю. Чула, що по других селах робилося, але цього я в той час я не можу Вам цього казати. То в селі я не чула.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей, які вимерли з голоду?
Від.: На моїм кутку одні дві мами і дві сестри померли, то тих я знаю, а далі. Я не знаю. Це на одні вулиці. Чужа жінка, що померла бідна, то прийшли витягнули, то й жеж таки Радіон Биков витягнув. Прийшла хліба шукати в радгосп і десь забрали. Де вона, де радгосп далеченько, а як вона найшла цей хлів у нас у моєї дядини, вуйкової, що вона там бідна лягла в тім хліві й так і померла там. Може вона їсточки, житоньки може просилася, а ніхто не чув, бо там нема корів, нема свиней, ніхто туди ані, поки вуйкова туди не ходила.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Також Вам не можу сказати. Я сама про себе знаю. А моя приятелька то на одній вулиці була, що її мама померла й її тато помер потім, а вона де пішла, Бог його знає: чи до тьоті якоїсь, до тьоті до рідної пішла жити. А я так не припоминаю, не знаю.
Пит.: Чи був приют?
Від.: Був десь, але не в селі в нас, десь був, але не знаю де.
Пит.: Чи Ви тимчасово залишили своє село під час голоду?
Від.: Ні, я залишила в 36-му році.
Пит.: Але під час голоду ні?
Від.: Ні, ні. Я була, я робила в радгоспі вже там і я Вам казала, вже колгосп робив на другім, ставок такий великий, на другій стороні хата була, там замурували котли і вони там на день уже такий суп варили й то все село туди йшло із своєю посудиною і то дістав там то один такий, знаєте, ту ложку велику, або чи дві, я вже не пам'ятаю як. То в чергу ми стояли й то дістали. То вже таке, таку кашу вони густу варили, то вже як то трошки з'їла, то вже шлунок непокоївся. Тоді вже почали, вже почали люди на працю йти, вони вже почали замовляти, що хто йде на працю, то хліба дістане.
Пит.: Це в 34-му?
Від.: В 34-му, так. Ну, а я не йшла на працю, то мені здирали те все, бо я не йшла і податків не виконувала. То страшні податки були. То був податок, самообложення, але то я не пам'ятаю скільки й культзбір, то пам'ятаю, 48 рублів було. То за той купьтзбір і м'ясозаготівка 21-го кіло було. Що вони то робили! То хто корову мав, то я кажу як родина: тато, мама або брати, сестри є, ну, то вони якось пішли дівчата чи брат і сестра пішли до колгоспу працювати, а мама вдому.
Пит.: Значить, Ви не працювали. Ви були хворі?
Від.: Я хвора була. Я хворовита була, я не могла до колгоспу йти на працю і вони, як я Вам уже розказувала, що прийшли забрали нам скриню. Така скриня. Все поскидали й забрали нам і в церкву завезли. Постояла три дні, й наша замкнута була, ще на два замки замкнули, бо то був внутрі таким ключом, а вони ще на замок замкнули, а сестра як принесла їм ту справку від політвідділа, й вони привезли нам на четвертий день ту скриню, перевернули воза, викотили й внесли в хату. Але вони забрали потім за культзбір все забрали нам.
Пит.: Чи селянські люди були свідомі про політику тоді?
Від.: Були пари, були люди, які мудріші. Вони політикували потаємне. Оце ж, власне, мій вуйко, він мало грамотний був, а в політиці він з тими людьми політикував, де вони збиралися, і то все його ще й добавило, та політика його з'їла. Бо ті мудрі, які були грамотні, то вони пішли до колгоспу, а мій вуйко неграмотний, і він то опирався, але вони політикували, вони знали про те, бо він нераз Японію споминав у хаті в нас приходив, а як ми вже, наш вуйко йшов до нас, то ми його японцем призвали, бо то вже чули, що про якісь держави говоре, то як вуйко йде по дорозі: -Хто то йде до хати? - То японець іде. Оце вже такі ми жарти робили з вуйка. То політикували вони. Вони мали про другі держави розмову, але то боялися.
Пит.: Що вони думали про державу, про владу горовити?
Від.: Нічого не знаю, ні з ким я не була в той час. Я молода дівчина -нічого не знаю, але як би ми жили так, як до колгоспів ми жили, то казали НЕП якийсь, але що то за НЕП, то я Вам і сьогодні не знаю, що то таке НЕП. То вже люди стали файно, дуже гарно жити, то я Вам скажу, що хоч мама моя була з трьома дівчатами бідна вдовиця, але ми мали їсти. Ми мали корову, ми молоко тримали, мала мама 10 овечок на всякий випадок і тримала там порося, два, щоб заколоти одне, а одне продати й тоді знову двов маленьких брала биків, кур, гуси були, качки, бо ми до ставка жили. Не багато, але було. А наш вуйко, то дуже гусей багато тримав. Нічого не тримав, а гуси тримав. Не мав корови, не мав нічого, він нічого не тримав, а гуси тримав багато, бо то до ставка, то вони собі росли там і тоді на цілу зиму він м'ясо мав. А потім, як то все розгорали, бур'ян такий виріс -город той позаростав бур'янами, й мій город заріс бур'яном. Я вже не могла копати його. 32-ий, 33-ий рік, 34-ий, я його копала, я нічого не садила, бо не могла, не було чого садити й за то все й в яких людей я кажу хто був родиною: три, чотири, або старші там уже той город скопали, якось там засадили, десь знайшли й якось там робилося покищо, то іначе, але я то особливо, я дуже бідно, бідна сирота була. Дуже бідна. Без допомоги. ГІит.: Чи можна було купити хліб?
Від.: Ні, не видно було, та не бачили того хліба.
Пит.: Чи був торгсин?
Від.: Не було в нас нічого. Колись, за цього НЕПу, то якийсь там магазин такий, лавка така, казали. Чому то так лавку називали? Ну, як оце ж такий зіоге, то казали лавка. Чому то так до лавки? Ну, то там керосин був, або сіль була, знаєте, таке все домашнє, а як ви щось хотіли для дитини з одежі, то ми йшли в Христинівку, в район, то Вже то сім кілометрів від нас, то там уже більше може магазинів було, вже там можна було щось дитині або на ярмарку приватне. Такі базари були, знаєте, то можна було так, але ми, знаєте, ходили. Як одну суконочку мали, або мама одну блюзочку й спідничку мала, то й все. То на неділю попрала й далі в тому ходила. Отак було
Пит.: Як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Я, пані, як наїхала, дорогенька, я виїхала до Києва вже, то там вони вже працювали бідні працювали від ночі до ночі, від ночі до ночі працювали й працювали й більш нічого не знали. А що воно там уже в тих колгоспах робилося, то я вже цього не знаю. Я знаю що е далі в Києві життя бідне. В гуртожитку знаєте, як то є. На будові працювала, такі на руках тут мозолі мала, бо то носилки носила -то високо. Витрухали в вагони цемент, і цеглу, і камінь, все ми вивантажали. То так надихаємося того цементу. Боже мій, зав'язували, але, то жінки працювали, все жінки. Чоловіків там мало, мало. То кругом. І так і в селах. Чоловіків то позабирали до війська, а деякі повтікали з села й то самі жінки бідні працювали.
Пит.: Як сестра працювала на радгоспі, чи Ви знаєте, скільки кілограм хліба вони давали їй?
Від.: Двісті грам на день. Це в цей голод. Тоді, як не було голоду, то вона могла скільки видавали рано порцію хліба людям, які працювали. Рано, я думаю, там 200-300 грам і чи скільки з'їсть людина, в обід і ввечері. І був магазин там, був при радгоспі, то так само хліб був -люди могли купити. А як голод був, то тільки давали 100 грам може на день, а може й нічого. Тільки в обід давали таку юшку, знаєте, пара квасолинів або така біб, то в нас, що то ніколи й то худобі давали те. Ну, то вони наварять у юшку, посолять і то люди їли. Ото людей кормили, що робили в радгоспі.
Пит.: Ну, я вже не маю більше питань. Чи Ви маєте щось додати до того?
Від.: Ніби нічого, дорогенька, бо то я доста вам уже розказала. То, що може життя, це вже правда. Бог над нами, я в Бога ввірувала, моя мама в Бога ввірувала, й ми ввірували в Бога, бо моя сестра померла в Києві й як її похоронили: вона не дивилася на те, що їм забороняли, вона все собі придбала. Вона собі придбала, щоб Ісус Христос - покривало таке - її покрив. Хрест у руках, свічка в руках, її зробили чисто так, як колись ховали. Васильків дістали. То мені прислав з Києва її син і невістка прислала мені фотографії, то ніхто не може, хто в Бога ввірує, ніколи не можуть переконати того. І так мене ніколи не переконали, я правда не з тими людьми й не хочу й говорити. Не хотіла б, щоб хто би мене переконував. Я в Бога ввірувала, я сирота, й і я була в Бельгії. Я мала дуже погане життя і по війні.
Пит.: Дуже Вам дякую за свідчення.
Від.: Дуже дякую Вам. Щиро дякую Вам і дай Бог, щоб Вам більше людей розказали, бо це все правда. Це все правда

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz