Case History SW83

Teodora Trypniak (nee Soroka), b. 1924 in Lozuvatka, a Cossack khutir in Tsarychans'k district, Dnipropetrovs'ke region, daughter of a village scribe. Narrator's family was quite well-to-do on both sides. Collectivization began in 1931, at which time narrator's family was dekulakized. Forcible grain requisitions began in 1932. The 1932 harvest was extremely rich. “The harvest was simply unforeseen in '32. when the Soviets say that the harvest failed, that's untrue. There was everything, both grain and vegetables. There was a big harvest in everything. And the people brought in a very good harvest. But when collectivization started, they organized the so-called “red broom”. They came and took the bread from people”. Narrator states that her parents and several other adult relatives belonged to the SVU and for this reason had to flee and wander from village to village. The local Ukrainian Autocephalous church was closed in 1932. The local authorities, including those who seized bread and “tow brigades” (burkurni brigady) were mainly local Ukrainians. There were very many informers (donoshchyky). During the famine, the local school was closed, but a number of villages had orphanages. Narrator was afraid of orphanages, because of rumor that children were killed there secretely, but some neighboring children did go. Narrator manifests a negative attitude towards Russians ijn general. In late February 1933, “a terrible famine had already began because whenever a person was able to get something they seized it, such that just as soon as a person stepped into the house they would come immediately, and if you had brought a little something, they immediately would come and take it. Even if someone got a handful of ground millet somewhere, put it in a pot of water and cooked it, they would even smash the pot, throe it out the door. That means they wanted to completely liquidate us through starvation because they couldn't do it with guns”. Narrator estimates that over half the population of her khutir died out, the bodies being cast into a pit ,such that the khutir largely died out. Narrator describes her younger sister dying in her arms, begging to be given a piece of bread. Narrator saved herself and her mother because she could still walk and went to various collective farms to beg for food. “There were some people who chased me and hit me. And there were those who said, “Go over ther to the rubbish heap, hide, and wait awhile, and I'll come there and throw out some peelings. I can't give them to you because they might arrest and punish me'. So. I'd go there and get a little something”. Narrator also was able to glean surreptitiously. Narrator's mother could barely stand up on her swollen and cracked legs, from which liquid ran out. Narrator's other relatives died. Narrator's cousin was arrested for eating her children's and husband's bodies after they had perished. People also ate cats, dogs, mice, rats, tree bark, etc. Those driven to cannibalism did not survive .horses also starved to death.

Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Я називаюся Теодора Сорока з дому, по чоловікові Трипняк.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1924-му.
Пит.: Де саме?
Від.: Я народилася на Дніпропетровщині, на козацьких хуторах.
Пит.: Чи Ви можете сказати район і найближче село?
Від.: Царичанський район, хутір називався Лозуватка.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батько мій був при сільській сільраді писарем. Мати вдома, як звичайно, господиня була. Дід мій з козацького роду походив. Ми жили на хуторі. То такий більш родинний хутір був і займався господарством.
Пит.: Скільки десятин землі Ви мали?
Від.: Я Вам точно не можу сказати, але мій дід був з вищих багачів, з тих куркулів. Отже, він мав десь коло 300 десятин, але то не було при купі. То було порозкидано. Він скуповував і він в оренду здавав, бо він не міг усю обробляти й йому не потрібно було. То він в оренду наймав - люди винайшли й користала, а йому платили за те. Але то було порозкидано. Він скупляв, бо баба моя була також з хутора, але досить далеко. А колись багачі, як женилися, то вони все десь питали за невісткою, хтось їм казав: -На отім хуторі отам отакий багач. В нього в донька, дуже порядний чоловік, господинний, все. То їй посилали сватів. То моя баба із-під Крижанського хутора. То досить далеко було. І вона також з багатої родини. То мій дід і там мав землю. І мав у Царичанському районі тут землю. І свою власну, яку він дістав у спадщину від свого батька. Мешкали ми, це хутір був, значить, мого діда ще якогось там прадіда, називався Боднар. І він закупив цей хутір від пана. Колись, як ще панщина була, а потім як знесли ту панщину, то пізніше хто був багатший, гроші мав, то закуповував землю, розпродували. То якийсь предок з моєї мамини сторони закупив ту землю. То була панська земля. І там це вже мій прадід, поселився там, мешкав. То досить велика була площина землі, знаєте. І дід мав двоє синів, і він то розділив. Молодший син залишився там на старому, значить, обійстю, а мій дід зараз побудувався рядом, але хата-від-хати так було може кілометр і гав. Тому, що то була страшно велика левада. Там сади були овочеві. Був навіть маленький такий ліс. І ми там жили до 31-го року.
Пит.: Як Вам жилося? Чи Ваш тато тільки був писарем, чи він працював на землі також?
Від.: Він на землі працював. Значить, коли треба було працювати на весні й в жнива, восени, то він мусив там, лишень години якісь відробити, годину чи дві полагодити найважніші справи, а тоді треба було. Але мій дід мав найману силу. Значить, він наймав людей в жнива і в полівку, як треба було полоти, то він наймав, і восени, як уже під осінь збирали збіжжя, все, то він наймав людей і за те радянська влада над ним страшно познущалася. Не лише над ним, але з цілої родини, тому що він рахувався як експлуататор. Родину мою знищили в нелюдський спосіб. Налітали вдень і вночі; приходили всякі комсомолові^.
Пит.: У якому році? Від.: У 32-му році.
Пит.: Чи Ви можете сказати раніше як почалася колективізація в Вас?
Від.: Колективізація вже почалася в 31-му році. Найперше вони взялися за великі хутори, там де найбільші багачі жили. То вони найпшерше за куркулів взялися. Бо то були куркулі. Були куркулі, підкуркульники, тоді були середняки, а тоді були батраки. Батраки -це вже такі селяни, що там мав маленький огород біля хати й може там мав яких 50 сотих землі, то все. А може й того не мав. То батраки. То бідні люди вже були, які потім у літі нічого не робили, а які були не ледачі, то йшли до багатих людей на заробітки. То в 32-му році то почалося, вже по збірці хліба почалося. У 33-му році був дуже великий урожай. Я пам'ятаю, що все казали, що жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно голови було. А колоски такі повні були, що ламалися, просто відламувалися. А урожай був такий просто непредвиджений в 32-му році. Як совєти твердять, що то неурожай був, то неправда. Урожай був на все -як на збіжжя, так і на овочі, на огородину. На все був великий урожай. І люди позбирали дуже гарний урожай. Але коли почалася колективізація, вони зорганізували, так називали "червона мітла”. Вони приїжджали й викачували хліб у людей.
Пит.: Хто вони були? Чи вони були місцеві люди, чи приїжджі?
Від.: Це були селяни. Це були бідні, яких радянська влада підбуряла проти багачів, що, мовляв, ви е раби їхні, а вони ваші експлуататори й вони дороблялися вашими мозолями. Але нарід був неграмотний як за царя, так і за совєтів. Старалися в неграмотності тримати людей, тому що таких людей легко спровокувати на будь щось. Отже, людей-селян дуже спровокували легко й просто. У селі були такі люди, що йшли, зголошувалися до ударної комісії, як вони називали, й вони йшли по хатах викачували хліб. Навіть лазили, де полова була для коней. То навіть вистужували, чи там зерно не перемішане, не сховане де. У мого батька на стріху то знайшли. Знайшли, і то мусили потім у мішки все поспаковувати, забрати. Нас викинули з хати, забрали хату. А приходили вночі ще до того. Приходили все вночі такі, називалися ударники. Уночі проходили. В мене релігійна дуже родина була, багато ікон висіло в баби і в діда, приходили стріляли в ікони, брали релігійні книжки, рвали, крутили цигарки з тютюну, курили, щоби нас духом убити. Щоби нас цілком зломити. І ми то мусили терпіти, страшенно. Приходили батька мого не раз дуже побили, діда. Пізніше арештували батька, арештували діда. Мама мол, батько мій і дід і майже ціла родина дорослих належали в той час до СВУ, то е сільська визвольна організація, значить, Україна -за визволення. Мама була, брала участь як виконавець. Вона мусила вночі сідати на коня і розвозити, де потрібно було, деякі документи. Деякі розпорядження, як партія мала якісь. От треба до якогось району достатися.
Пит.: Це було в якому році?
Від.: Це був 32-ий, 31-ий. В 30-их роках, значиться. Часто я і моя маленька сестра - ми жили на хуторі, хата від хати далеко - часто були замкнені самі в хаті, бо діда вже не було, тата не було, але мама ще була. На маму накладали деякі справи. Вона мусила виконувати - як українкою почувала себе, ставала в боротьбі за свою батьківщину, дбала про майбутнє своїх дітей, щоб вони виростали в демократії, а не в неволі. Пізніше такий час надійшов, що ми мусили цілком хату покинути й ховатися від села до села, бо вже почали й за мамою шукати. Ми так до 33-го року аж до весни так все від села до села, від села до села переховувалися, далі від своїх хуторів, де нас мало хто знав. Старалася мама під псевдом жити. Отже, мамина сестра, яка мала семеро дітей і чоловіка -вони все з гол оду вимерли.
Пит.: Коли почалася голодівка?
Від.: На весні в 33-му році. Уже десь так під кінець лютого. Уже почалася страшна голодівка, бо викачували навіть як людина пішла десь щось дістала, то так уже слідили, щоб зараз тільки в хату ввійшов, зараз приходили, щось у вузлику привіз, вони зараз то забрали. Навіть як десь пшона жменьку здобув хтось і вкинув у воду -варив у горшку, то навіть той горшок розбивали, викидали надвір. Значить, цілком старалися зліквідувати нас голодом, бо зброєю вони не могли. Українці старалися, селянство й жінки, старалися боронитися вилами, граблями, сокирами й всяким. Отже вони мали зброю. Вони зброї не вживали, але може замішатися Гітлер у те, а вони ще були слабі. Вони ще не мали тієї сипи, щоб вони могли -десь відкрилася війна -відбиватися. Вони були слабі ще в тому. Тому вони дуже обережно. Вони придумали спеціяльно штучний голод зробити й цим вони найлегше зломлять українцям шиї і опанують цілу Україну, їм не коштуватиме дуже багато. Вони вислали 25.000 росіян, комуністів, озброєних. Певно, ми, українці, ми не мали зброї, ми не мали чим виступати. Ми були беззбройні люди, й вони нас голодом зпомали нам найскорше карк. Люди вмирали -селами вимирали.
Пит.: А в Вас на хуторі скільки вимерло?
Від.: Усі! Хутір залишився пусткою. Так як на кіно Ви бачите. Отак залишився, тільки павутина поснували. Люди померли, копати ями навіть не було кому, бо всі були пухлі, люди недійшлі, а деякі би як ще могли ворушугися, то старалися викопати таку величезну яму, де можна було б 500 людей нараз укидати. Вони старалися, копали велику яму, й вони не хоронили в один день. Вони звозили, часами тиждень забирало, поки наповнили яму, а тоді пересипали вапном, а тоді перетрушували уже землею. Так що деякі села, такі більші села, великі села, то там мерли люди, але ті села якось ще залишилися, але малі села, хутори спустошилися. Не лишилося нічого, тільки розвалини. Пізніше й хати порозвалювалися, як уже людей не було й вовки поробили собі гнізда там. З моєї родини тілько я і мама залишилися, що врятувалися.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Значить, у моїй родині, тато, мама, я і маленька сестра. Маленька сестра вмерла з голоду в мене на руках. Вмираючи так просила кусочок хліба. Бо в нас вдома хліб -це життя було. І вона так просила: -Дай мені кусочок хліба! І я плачу, я їй кажу, що ми не маємо. Вона каже: -Ти не хочеш дати мені, ти хочеш, щоб я померла. Знаєте, яке то мені тепер болюче. Я тоді маленька була. Я плакала, але мені так серце не краялося, бо я ще тоді не могла зрозуміти, чому це так сталося. Але сьогодні, відколи я стала дорослою людиною, я одного дня в житті не мала, щоб я не плакала. Я однієї ночі не засну, щоб я не думала про свою родину, що з нею сталося, це все залишиться зі мною до моєї смерти. Я не матиму спокою. І це ще як вона померла, не було кому хоронити. Моя мама вже пухла лежала, але ще встала й помила її. То знаєте, то в травні місяці було, тепло. Вона померла, така шума йшла їй біла якась з рота. Я сиділа, весь час витирала. Треба самому яму копати. Мама пішла, викопала якусь яму, хоч таку неглибоку й в сусідки корито свиняче було. Свиней вже ніхто не мав, але те корито було ще, то мама попросила. Вона віддала, мама вимила, вишкрябала там, зняла спідницю зі себе, подерла, пооббивала трошки, і так поклала дитину. Шнуром накинула на себе і так тягла до цвинтаря, поки там дотягла. Я навіть не бачила, бо голодом так людина була забита, що якось мертва людина лежить, ви проходите, не звертаєте вваги. Людина була така як опіюму наїлася -байдужа. Я навіть не бачила, як мама її вже хоронила, лишень мама казала, що коли привезла, то якогось чоловіка привезли й хотіли, щоби поверха покласти. Мама каже: -Я викопала яму й якогось чоловіка тоді й поклали мою маленьку сестричку. І мама сама вже позагортала там. Якусь, казала вона, калину посадила там. Бабця моя померла також у хаті з голоду. Я рано встала одного ранку, вона лежить, так рот розкритий, очі розкриті. Я до неї, кличу, кажу. -Бабцю, бабцю! Вона не обзиваєтеься. Я до неї -все, вже кістяк такий, захолонула, знаєте. І мама пухла. Лишень -якось Бог дав -я не була пухла. Я така була страшна, худа. Я ніколи в люстро не дивилася тоді, але мама казала, каже, що: -Ти так виглядала, як те дерево обчесане, що цілком кору обчистили й сучки пообтирали, отак ти виглядала. Ти така суха виглядала. Але я могла ходити. То я ще ходила там де по колгоспах, уже як зорганізовані були колгоспи, там людям варили щось їсти. То я ходила просила, там, щоби мені щось дали. То бували такі люди, що гнали мене й били. А бували такі, що казали: - Іди там на смітник і сховайся і посиди трошки, а я там щось завину помежи лушпиння там то, і кину, бо я не можу тобі дати, тому що мене можуть за це арештувати й покарати. О, то я такими способами ходила туди, то там трошки щось дістану. То ще маму трохи на ноги потім підняла. Моїй мамі вже ноги тріскали, вода витікала. І я так трималася і маму трохи підтримала й якось дав Бог, що мама перейшла то, лишилася жива. І то нас тільки двох уціліло. Моя кузинка. Бо ми ходили й помежи хати, в людей просили, щоб якось рятуватися, то мою двоюрідну сестру, першу двоюрідну сестру, жінка забила лопатою і порубала на куски. Поки я там добігла до людей, до хат, і сказала, що там щось сталося з моєю двоюрідною сестрою, а та жінка каже: - Ой, Боже мій, та жінка дітей своїх поїла. Двоє дітей поїла. Чоловік помер і вона пообрізала й чоловіка мертвого й то поїла. І та жінка каже: -Щось сталося. Ну, знаєте, всі були такі в той час, що ніхто скоро ходити не міг. Ця жінка до чоловіка каже: -Біжи до сільради, міліціонера заклич. Поки той недійшлий міліціонер прийшов, вона вже варила. Склала в баняк і вже посунула до печі, вже варила. То мого стрийка сестра. Вона з того самого року була, а була вуйкова дочка, з того самого року, що я, і ми завжди з нею так удвох ходили, бо їх було семеро в родині. І ми то якось мусили ходити -то колоски збирали, вимивали, приносили додому і якось то вже її мама зварила й там трохи погодувала. Але не могли витримати: цю, значить, жінка забила, а ті шестеро з голоду померли, вуйка розстріляли, а жінка його також лежала дуже пухла. Вона вийшла - то дитинка маленька, восьма, народилася. І воно не могло витримати й также померло. Так що в мене в родині дуже багато померло з голоду. Якщо взяти батькову сторону й моєї мами сторону, то яких поверх 100 людей, що то родичі мої. Бо якось так, що в мого тата нас тільки двоє було, але його брати мали по семеро дітей. Одна сестра, найстарша, яку я не пам'ятаю, ще до голодівки померла, то вона мала дев'ятеро дітей. Знаєте, багатші старалися більше дітей мати, щоб менше чужої сили наймати, знаєте, щоби то свої більше обробляли. То померли всі, з мого тата сторони тільки три сестри залишилося, але вони перед 33-ім роком ще пішли до міста. Там собі десь знайшли працю, повстроювалися, і вони таким способом уціліли, але ті що на хуторах, по селах лишилися, ті всі з голоду померли. А татову бабцю то навіть викинули через вікно надвір у сніг. Вона вже така лежала, знаєте, ну вже з голоду вмирала, то вже не мала ніякої сили. То вже прийшли, подивилися, каже: -Та їй уже три чисниці(?) віку, викинь її через вікно. Викинули і вона так докінчилися. Страшно було. Знаєте, в 20-му сторіччі така багата Україна, як могла рік прогодувати всю Європу без жадних ушкоджень для себе, так пострадапа -від берега до берега.
Пит.: А що люди їли під час голоду?
Від.: Поїли котів, поїли собак, поїли миш, щурів, все повзюче, що було, не можна було нічого зобачити. Під весну вже, під травень місяць, не видко нічого. Дерева були голі, де в травні місяці на Україні дерева дуже розвивалися тоді. У нас травень місяць завжди був дуже теплий і гарний, то вже дерева на повно розвивалися, цвіли деякі, то ті дерева були голі. Я сама, як могла дістати, то ті листочки молоденькі обтіпувала, приносила додому, мама їх ножем сікла, якось там водою парила, а тоді як де дістала качани з кукурудзи, стовкла, то так перемішала й такі як ппяцки. Вони такі сухі були, ними можна було скоро вдавитися. То таке сухе було, так застрягало в горлі. Мама мене завжди заставляла багато води пити, бо, каже, знаєш, з кукурудзи, з качанів, то може до кишок прилипати й на тому буде людині кінець. То я мусила, як з'їла, то страшно багато води пити, щоб то там розмішалося з водою. Так що ні щурів, ні мишей, ні ніякої такої звірини не можна було побачити десь, щоб існувало. Навіть ходили, бо то вже так як березень місяць під кінець, то вже порозставало, вже жаби там десь лазили. Люди ходили, де жаби були в болоті, витягали, жаби ловили, все що живе було, все те люди поїдали. Але все рівно не витримали, помирали. Деякі, так як щурі, миші, вони мають трутизну, то, як з'їла людина, то потім дістала якийсь скрут кишок, або якусь іншу комплікацію, і так померла. Мого одного, маминого стрийка, вкинули в студню, а тоді плуг кинули зверху. А двоє було доньок в нього, яких я пам'ятаю. Вони не були замужні. Одна була глухоніма, а друга також якась була така якби троха геіагйей. І тому десь їм народилося, десь у 55 роках, казала мама, дівчина, яка тоді мала десь може 16 або 17 років, то приїхали. Дядька вкинули в студню живого, а тітку приїхали забрали й вивезли в стеж. Така була порожня хата, там якийсь один дуже колись пан великий жив, багач. Але та хата була розвалена, лишень мав сад великий і там сторож був колгоспний, який сторожив. То той сторож бачив, як розстріляли тітку, а дівчину взяли за руки, за ноги й кинули об стінку й так забили. І ще було в них два хлопці, десь мали може по 20, 22 роки. Один Василь, а другий Іван. То близнюки були. То так зв'язали задом, одного до другого задом зв'язали й кинули в копанку. Вони так там втопилися. А ці дві тітки вже, то вони були -одна глухоніма, одна ніби, але вони як побачили, що їде, значить, їдуть кіньми ті, що матір забрали, матері нема й тієї сестри нема, то вони не вспіли вже з хати втекти. Одна хотіла в вікно втекти, заднє вікно, зі садком якось хотіла втекти, десь сховатися, голову відрубали, бо він стояв коло вікна. Він знав, що буде тікати. А друга за двері так стала, думала, що може не побачить. Але він як ішов у хату, він через ту щілину побачив, і він як вистрілив щось два рази, то їй мозги по стіні розплилися.А знаєте, радянська влада сьогодні каже, що то неурожай був. Це не було правдою. Урожай дуже великий був на Україні. Але вони сплямували зробити штучний голод. Так. Бо так як казав Ленін Сталінові: -Картоплі не давай, а хліба не показуй. Лк будеш тримати голодних хохлів, вони менше про політику будуть думати. І це було в дійсності. Що ми потім, по 33-му році, як уже залишилися живі, хліб був на картки, то ніхто про політику не дбав. Ніхто не думав про політику. Кожний дивився, де черга, де може хліб дають, картоплю або так кусочок цукру дістати. Кождий лишень уставав рано й вже чи чоловік до жінки, чи жінка до чоловіка, каже: - Слухай, ти там як ітимеш з праці, дивися, може де черга буде, то стань, щоб хоч хліба десь дістав. Ніхто про політику не говорив, про визволення України, бо люди після голоду, то так, знаєте, як ото в Гірошімі. То в 33-му році Україна виглядала точно так, як Гірошіма після атомової бомби. Знаєте, то страшно було. Навіть були такі випадки, що з якоїсь то родини там донька пішла служити десь до жидів у місто. Ну а голодівка. Вона там назбирала якогось трохи хліба й прийшла, принесла їм; в нас так по сусідстві була родина. Уже батько й мати померли, два сини лишилося. І коли сестра прийшла, вона, знаєте, в жидів служила. Звичайно, вона мала що їсти, то вона така прийшла, знаєте, пухкенька виглядала, то той один сидів на дворі, й вона каже, що я вам принесла -тут в хліб і тут є крупи, що ви можете собі зупи зварити. Він вже не дивився на хліб і на крупи. Він вже дивися на неї, так міряв очима, що вона така повна, що мовляв, тих крупів нам, на скільки вистачить. Як я тебе заб'ю, то я бодай тиждень житиму. І вона як замітила, що він вже так за сокиру мацав, знаєте, то вона кинула ту торбу й тікати. Він став за нею. Але він надійспаний був за нею гнатися. Вона була моцна і вона втекла. Знаєте. Вони померли також потім обидва. Повмирали з голоду. Вона більше ніколи вже не показувалася. Пізніше ми в місті зустрілися десь перед самою мабуть війною. Мама її зустріла. Вони так спізналися і мама питає, каже: -Галю, як ти вціліла? Вона каже: -Ви знаєте, що якби я була не втекла, мене були б брати з'їли, я маю чоловіка, маю свою тепер родину, я ж принесла їм їжу. Я думала їм помогти, але він на мене дивився, що то, мовляв, там мажу кусочки сухарів і може фунт, два крупів. Я тебе як заб'ю, то я буду мати на тиждень що їсти. І вона то зараз зміркувала, кинула й навтеки. Люди їли людей. Були такі мами -з'їдали своїх власних дітей, задушували. Воно ще живе, долущували, з'їдали.
Пит.: А що сталося з тими людоїдами?
Від.: Вони повмирали. Вони не витримали. Вони повмирали. То не було досить. Ну вона з'їла й пізніше вона ходити вже не може, пухла, знаєте. Вони повмирали. Було так, що такий сморід був. Деякі лежали по хатах, не було кому збирати. Навіть коні були голодні. Я не знаю, чому тих бідних коней радянська влада карала, що ті коні навіть здихали. Хай вже нас карали, бо ми хотіли самостійної України, але що той кінь був винуватий? Що й коневі не лишили їсти, все викачали зі села погоповно. Навіть для коней не лишили їжї.
Пит.: Що Ви можете сказати про владу в Вашому селі? Наприклад, чи Ви пам'ятаєте, хто був головою сільради?
Від.: Не пам'ятаю, знаєте, бо я була мала. Я не пам'ятаю. Я лишень пам'ятаю по ім'ї, а тих, що по буксірних комісіях були, викачували хліб, то я пам'ятаю -були два брати Микол енки, був такий Іван Мариненко й його мати, й були такі Жуковські писалися. Ціла родина: й батько й мати. Вони з бідних походили, й вони були в тій буксірній комісії, що вимітали до мітли. Викачували хліб.
Пит.: Чи були сексоти?
Від.: Були донощики, так. Донощиків було дуже багато. Донощиків то було більше, ніж їх потрібно було. Донощики -то були з усіх боків. Так що як ви вийшли з хати, то вас з усіх чотирьох сторін бачили, куди ви пішли й що ви принесли. І зараз ви ще не всій лй порога переступити, а вас уже ззаді хапнули за ковнір: -Давай сюди те, що ти принесла.
Пит.: Чи Ви ходили до школи під час голоду?
Від.: Ні. Під час голоду не було школи, знаєте. Закрита була школа. Хто міг іти голодний до школи? Не було кому. Знаєте, деякі лежали, деякі таково повиходили на двір, посідають, діти сидять такі страшні скелети. Де йому, про яку він міг школу думати? Не було школи. Школи вже, я думаю, десь аж у 34-му році, уже по голодівш. По селах були, відкрили патронати такі. Збирали, як уже батьки померли, дітей збирали. Але що вони робили? Вони потім тих дітей вивозили й вкидали в такі провалля, бо то багато з тих дітей було, що батьки були противники радянської влади. І вони навіть не хотіли, щоб ті діти лишалися, бо та дитина рано чи пізніше дізнається, хто її батьки були й радянська влада страшно тіні боїться капіталістичної. І вони страшно боялися, що коли ті діти повиростають, вони зможуть нам клопіт спричиняти. Тому вони й тих дітей вивозили. На Україні багато таких провалів було різних, то вони їх - дитина вже ледве що дихає - то вкидали їх так живцем, та й вони там доходили. Знаєте, я патронатів боялася. Я не йшла до патронату, хоч деякі -там ще сусіди жили -йди до патронату, там хоч їсти дадуть та врятуєшся. Але, як ми потім чули, що роблять з тими дітьми, то я обминала ті патронати, бо збирали й по вулиці, як бачили, що отак хитається дитина така йде, вже бачугь, що воно з гол оду вже гине, то підбирали. Я старалася десь помежи хати, десь глухими стежками ходити, щоб у ті патронати не попасти.
Пит.: Чи Ви можете сказати, чи Ви знаєте приблизно, скільки осіб було розкуркулено в Вашому хуторі?
Від.: Наш хутір мав десь коло 30 дворів. Всі були розкуркупені, всі. То невеликим хутір рахувався, бо то родинний був хутір.
Пит.: Чи люди різали худобу під час колективізації, щоб не дати до колгоспів?
Від.: Не можна було різати. Не можна. Приходили, накладали облогу на стайню. В стайню не маєш права заходити, бо чи завтра чи після завтра прийдуть, заберуть корову, овець, птиць, яку ви мали, коней - все, що ви маєте, одежу. Вдома, по селах, такі переважно скрині, сундуки мали. Накладали -то не твоє вже. Тоді звозили на такий двір і то розпродували, як тут називають аисііоп за/е. Я вже забула, як тоді по-українському вони називали. Того розпродували, килими зачинали від 10 рублів, й хто більше. Скільки вони набили найбільше. То нам відразу прийшли в хату, все сконфіскували. Ми не мали права до нічого доторкнутися. Все. А за різання худоби. Якби зарізав хто худобу, то його б на місці зарізали.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте приблизно, яка частина нашого села вимерла з голоду? По л овина чи бі л ьше пол овини?
Від.: А, половина то певно. Половина повмирала. Можу сказати, що залишилися самі ударники. А такі чесні люди всі повмирали. Селяни. Навіть і бідні чесні повмирали Залишилися ті посіпаки, які працювали для радянської влади. Але під кінець самий й їх половину вимерло з голоду. Бо радянська влада й їх не годувала добре. І вони повмирали. Я вже не була в селі, але як мені було 16 років і мені треба було пашпорт діставати, то я мусила йти там до сільради діставати свою метрику, то чула вже від людей, які залишилися при житті, працювали в мого діда, я тих людей не знала, я мала була, але як я прийшла до села, то мене пізнавали, вони мене бачили як я маленька була. То казали мені: - Ті посіпаки, що розшарпували, дерли вашу шкіру, померли й їх у порожню студню сторч головою повкидали, бо ніхто не хотів навіть для них яму копати. Так що радянська влада їх нацьковувала, й вони те сумлінно виконували для Москви. Але Москва їм не прислала куска хліба. І вони потім здихали як собаки.
Пит.: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: В нас була велика церква.
Пит.: Чи вона була автокефальна?
Від.: Автокефальна. Вона вже була автокефальна десь у 28-му році. Казала моя мама, що вже приїхав до них автокефальний священик. Але зараз заборонили правити. Відправив, здається, якесь свято й його заарештували. Церкву зачинили.
Пит.: Коли?
Від.: Церкву зачинили в 32-му році, й там зробили з церкви щось друге. Поздирали ікони, все те попіквідували, хрести зняли й там ізсипали оце, що забирали в людей - збіжжя. То там зробили, як вони називали, зернозвоз чи якось. То була велика церква, бо село було величезне й тепер хутори були, то все то тієї церкви належало. Я пам'ятаю, що церква так, знаєте, обширною була, дуже велика. Два престоли було. Пам'ятаю, що два престоли було. То я думаю, що то навіть собор був, бо на Україні, де два або три престоли в церкві, то вже собор був.
Пит.: Хто очолював боротьбу проти церкви?
Від.: Мій дід був довголітній староста церковний, і мій дід на хуторі перший, що прийняв автокефальство, значиться, зрозумів, що ми мусимо відділиться від Москви. І мій дід і там ще другі, значиться, які створили управу, бо деякі люди не так легко давалися перемовити, їх переконати в автокефалсьтво, бо навіть мого діда середня донька, то одна вона в родині, що значить, з нею проблема була, що як це так -перейти на живу мову, бо, мовляв, слов'янська мова -це є ближче (так здавалося людям), ближча до Бога, а на живу мову перейти. І то так москалі називали "живистими" нас. Неправильними, живистими, бо ми відлучилися, мовляв, від вселенської мови. То, знаєте, труднощі були намовляти людей на автокефальну переходити, але якось мало-помало люди, коли приїжджали священики, пояснювали священики, то мало-помало люди почали потрохи розуміти. Як правив священик і люди приходили й бачили, що нічого злого в тому нема. Бо дехто собі думав, що то ціла Служба Божа буде перевернута. То вже не буде таке. Але ж побачили, що воно виконується в українській живій мові то саме, немає в канонах ніякої зміни й що ми не мусимо молитися за тих царів. Бо багато людей, багато людей було, вірили в царя і коли в церкві правилося і співали "Господи, помилуй силою царя!" то були такі українські бабці, що вона так щиро на груди й на чоло клала хрест, бо то "силою царя" було, знаєте. І таких людей, що вірили в ту силу царську - їх не було легко переконувати. Але почало вже зорганізовуватися помалу, але що -прийшла та вже пора, що взялися за церкву совєти і нищити, бо вони боялися автокефальної церкви дуже. Тому що, якщо автокефальна церква увійде в силу, тоді з "хохлами" буде велика проблема й не так легко буде їм зломати шию. Тому вони зліквідували відразу автокефальну церкву.
Пит.: Чи Ви можете описати, як відбувалися хлібозаготівлі?
Від.: Хлібозаготівлі для чого?
Пит.: Для колективізації, для розкуркулення.
Від.: Як відбувалися? Вони приходили, зараз ішли в комору, дивилися, скільки ви маєте пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, соняшникового насіння, просо, пшоно й таке всяке. Вони відразу на око міряли, що ось у цьому закладі лежить ось стільки-то пудів пшениці, тут стілько-то того. І відразу пломбу накладали. Пломба, і ви не маєте права ані однієї зернини з того взяти. І пізніше заставляли власного господаря вантажати той хліб і на хлібозаготівлю вивозити. Знаєте, як тому господареві краялося серце, що він уставав до сходу сонця і робив по заході сонця, при місяці, щоб зернина ніде на полі не пропала й пізніше треба було радянській владі віддавати без грошей, без нічого.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Спротивлялися. Особливо по селах жінки воювали, не давали корів забирати чи овець чи свиню, чи зерно, чи що. Жіноча оборона була -вила, сапа, сокира. Але в них стріляли. Якщо'вперто ставали жінки, то було багато випадків, що стріляли в них і забивали на місці. І вони своє докопували.
Пит.: Що Ви знали про величину голода?
Від.: Знаєте, я до школи не ходила, я в мільйонах і в числах так тоді не знала, але людей мерло страшно. Під кінець голоду, вже хліб появився. Уявіть собі, вже появився хліб, а в той час люди найгірше мерли. Як мухи падали. По вулиці багато трупів лежало. Я не знаю, може якісь десь звірки ще вилазили, зі степів приходили. Лежали люди, що їх вуха були пообгризай, руки були пообгризені, ноги пообгризені, обличчя вже обгриз якийсь звірок. Страшно багато лежало трупів. Я сама ходила й переступала через ті трупи. Пізніше, як я прийшла до себе вже, стала дорослою людиною, то я так мертвих боялася. Навіть як умер нормальною смертю, то я так обминала того мертвого, щоб на нього не дивитися і близько не бути. А вночі не могла спати, так боялася. Мені здавалося, що та мертва людина встане, ви знаєте. Бо, ті люди на вулиці багато лежали, вони не живі були й не цілком мертві. І я ото помежи тим ходила, я то бачила, й мені то якось потім привиджувалося, я вночі сама в хаті, то це мені бути самій в хаті, то це хіба за якусь кару треба було мені відтерпіти.
Пит.: Як скінчився голод?
Від.: Голод скінчився тим, що ті люди, що їм не потрібні, всі з голоду повмирали. Вони їх поліквідували. Лишень лишилися вже ті люди, що добровільно пішли до колгоспів. Ті, що добровільно пішли, то ті врятувалися, бо тим якось там ще той "кандьор" варили й трохи там хліба давали, може 300-400 грам на людину, то ті врятувалися. А ті люди які їм не потрібні були, значить, на списку ліквідації, вони їх зліквідували. Тих нікого не лишилося. Якщо десь якийсь, скажем, куркуль якось урятувався і вже хотів піти до того колгоспу, бо інакшого рятунку не було, то не прийняли. Не прийняли й дали "вовчий квиток," що вас ніде на працю не приймуть. Де не подивляться на вашу оправку сільську, ви є "ворог народу/ Вас ні на фабрику не приймуть, ні до колгоспу. Були ще такі -радгоспи називалися. То при заводах. Вас ніде до праці не приймуть. І така людина тому жила з ласки інших людей. Значить, доживала до своєї смерти. Пізніше уже, пізніше, десь уже в аж 38-му році, уже трошки то присіло, знаєте, переслідування. Уже без справки могли вас прийняти на завод чи де, уже не вимагали оправку "о соціальном положенію," о вже трошки в 38-му році, то вже трошки. Але що з того -людей не лишилося, люди погинули. Моя мама то довший час на псевдові жила, на чужому прізвищі, то за гроші собі купила документ, щоб пристроїтися, бо не могла пристроїтися. Пізніше ми пішли в місто, зараз після голодівки.
Пит.: Ну, Ви кажете "після голодівки”. Коли голодівка скінчилася?
Від.: Голодівка скінчилася десь уже так у червні місяці. Червень, по червню. Уже коли почав новий хліб.
Пит.: Тридцять третього року?
Від.: Тридцять третього року. При кінці червня, то вже люди, хоч ще колоски були не так дозрілі, але вже почали їх. Уже косили трохи, й люди вже мали трохи хлібу. Самі собі на жорнах якось то там мололи, й пекли якісь такі балабушки. Уже городина була, то цибуля, то якась там салата, така зеленина всяка. Але на весні то трави не було. Всякі такі трави, що мали такі грубі стеблини -я сама їх їла -то зривали люди, листя там якось обірвали, обчистили, й стеблини ті їли, з'їдали.
Пит.: Що ще Ви можете мені сказати про Вашу маму й її діяльність у СВУ?
Від.: СВУ. Ну вона належала до тієї партії, і те, що її накладала партія, вона старалася виконувати.
Пит.: Чи вона мала освіту?
Від.: Вона мала п'ять клясів. Бо вона з другого року. Вона якраз ж скінчила п'ять клясів, то треба було переходити до гімназії і треба вже було до району до школи ходити, тоді вже революція була, в 14-му році. Революція була й на хутори нападали дуже. Тоді Будьонний йшов, там якась "Квітка" бігала, й ще якісь. Ну їх багато було організацій. Махно. Це така людина була. Він ніякої партії не мав. Він ні проти України, ні за Україну. Він грабував людей. І він наскакував переважно по хуторах, де багаті люди. Мама оповідала раз до них прискочили власне оці махновці й сказали їм, щоб вони дали їм 25.000 карбованців. Ну, знаєте, ніхто ж не тримав у хаті стільки грошей. Дід був багатий, і він мав гроші, але то в банку все було. То були тоді гроші, й в золоті були. Червінці були золоті, знаєте. І поставили всіх на коліна й коло кожного, казала мама коло кожного стояв (вони в цивільному бігали), з шаблею. Вони позрубують голови, як не дадуть 25.000. Тоді той старший, що то командував тою групою, каже: -Ви пошліть сина, щоб син десь позичив у людей, і як він за годину не вернеться, то вам голови позлітають. Мамин брат пішов до йнших людей, сів на коня, поїхав з їхнім одним вершником. Поїхали на йнший зараз хутір і там мій стрийко назбирав -напозичав то там. Бо ніхто не має стільки в хаті грошей. Може тисячу має, може пів у хаті. То він мусив об'їхати кожну хату: там тисячу, там дві дістав, там 500, щоб зібрати на 25.000. І він привіз, дав їм до рук і вони лишили. А в сусідів, казала мама. Бо то ще мене тоді на світі не було, в 14-му -15-му році. А в сусідів, зараз так, ну може яких метрів 200 від них, то жінка, чоловік утекли в берег і там десь в очереті заховалися, як побачили, що тут уже в нашому дворі щось робиться. А старенького дідуня і малесеньку дитину залишили в колисці, бо думали, що то старенький дідуньо. То вони як прискочили, подивилися - нема нікого, то вони того штиками, ножами покололи й дитину закололи в колисці. Ці махновці. Казала мама, що каже, то страшне діялося. А будьонновці в уніформі хоч були, а ті решту всякі банди літали без уніформи. І "червоні" літали, будьонновці, армія -в уніформана була. А партизани, такі цивільні, ті не мали уніформи. І от признайся, хто ти е -чи ти е більшовик, чи ти є немшовик, чи ти є взагалі проти того всього. Не можна було нічого казати, бо ти не знаєш, хто вони є. Приїхали, каже, до сусіда, а коні обміняти, бо їхні загонені дуже коні, а в сусіда коні здорові, так вони йому свої. А він обізвався, каже: - Товариші, я також за радянську владу! А то наоборот -то були якісь, що проти радянської влади. Так вони кажуть: -О, ти за радянську владу -ходи з нами. Забрали, вивезли в степ, викопали яму й до шиї закопали. І він так помер. І так не знали, хто то був, з якої то партії були. Так, що каже мама, ми з хутора мусили тікати в село, як бачили, що вже кінець. Бо то хутір так під гору був. Як тільки показалися вершники на горі, а гора ще так далеко була від хутора, так, що було часу через береги, через річку перейти на другу сторону до села, бо село вже велике. Там людей багато. То, каже, все тікали, а часами треба було в зимній воді в черзі стояти до паса. А одного разу прийшли будьонновці, а хтось з сусідів сказав, що це є великий куркуль, то дуже били мого діда. Казала мама, такими залізними нагаями. Так побили, що якби був не засунувся під ліжко вже, то були б докінчили. Казала мама, потім мочили такі простирила, полотно, мочили в зимній воді й обклади клали, бо потріскало тіло.
Пит.: Як люди перебудували своє життя після революції, після голоду, після всього?
Від.: Заможніші люди, які лишилися при житті, то тікали в міста. В селі вже ніхто не лишався. Бо в селі життя неможливе було, переслідували. Увесь час. Сусіди ваші переслідували вас. То люди тікали в міста, й так, що він мусив виїжджати. Деякі, багато людей на Кавказ тікали, в Росію тікали туди аж у Сибір їхали самі. Там легше було худобу вирощувати, й там в Сибірі вже як ви приїхали, то легше було, не так уже дуже прискіпувалися, бо ви не є вислані туди. Ви приїхали собі самі, добровільно там встроїлися. Звичайно, що тоді Сибір почав розстроюватися допіро й потрібно було робітників, то вони брали, вже не питаючи по твоїй соціальності хто ти є. Брали до праці, тому, що не було так як тепер вони техніку мають -бульдозери й все. Треба було все вручну, дерево тесати вручну треба було, мальту мішати. Все вручну. То їм потрібно було людей до цього. Вони там цілі міста позастроювали на Сибірі, де раніше пустота була. То вони позастроювали. То їм треба було багато робочої сили. То вони людей брали й таким способом багато людей собі порятувало життя. І так аж до війни собі якось. Хоч та людина не спала, вона сподівалася, що кожної ночі може застукати ,чорний ворон”. Але більш-менш бодай хоч хліба кусок мав і щось до хліба.
Пит.: Чому, на Вашу муку, був голод на Україні?
Від.: Вони хотіли зломити українцям шию. Тому, що вони весь час боялися українців, бо на Україні такі були організації як СУМ, СВУ, і ці організації діяли досить сильно. І Україна велика, 47.000.000. І вони боялися, що якщо вони не зроблять, не зменшать людність на Україні, не зломлять їм добре карку і не застрашать їх добре, щоби їхні внуки пам'ятали про це, Україна може відірватися від Росії. А Росія без України, то це так як рибу хвиля викине на берег і вона без води. Це так було. Так, що сьогодні, і навіть сьогодні, москалі й сьогодні потерпають за Україну, не дай Боже, щоб Україна відірвалася. Вони воліють Азію віддати всю. їм Азія -там нема нічого дуже цікавого, але Україну ніколи в світі вони не хочуть попустити. Білорусія, Україна -це в дві землі. Скажем, на Білорусії -там страшно картопля росте, пшениця також. Вона в багата. На Україні все! Скажіть Ви мені, що Україна не мав?! Вона мав свій уран, свою руду, своє залізо мав, нафту мав, золото мав -все мав свов. Тому для москалів то не хіба очі видовбати й бути сліпому -так без України.
Пит.: А чи Ви маєте щось додати до того? Я вже не маю більше питань.
Від.: Що я додам? Я засуджую радянську владу, російський комунізм. Бо Росія- чи "біла” чи вона буде “червона” чи вона буде "синя” -то в нарід, який мав азійську культуру, варварську. Вони ж були 240 років під Монголією. Вони не мають інтелігентності тієї, що на Заході мають. То є варварський нарід. Той нарід навіть сам себе потрафи карати. Навіть сам себе потрафи своїх людей розпинати. Так, що я засуджую не лишень тому, що комуністи, але нам Росія багато лиха причинила -царська Росія, бо нищила нашу культуру, нашу інтелігенцію і наше культурне багатство, яке наші прапрадіди працювали століттями на те, щоб здобути. Нам вони то забрали. Я засуджую їх і думаю, що як не я, то мої діти дочекають або побачити очима, або почути, що таки той брутальний нарід колись згине, його розтягнуть оті 15 республік. Бо ті 15 республік терплять і уже гряде час, що не врятує ні Горбачов, ані ніякий інший, хоч він пускає там якусь полеглість, але то вже той час прийшов. То вже скінчилася для них та ера.
Пит.: Дуже дякую за свідчення. Дуже дякую.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz