Oleksandra Pyshch (nee Bondarenko), b. in June 1921 in Babai, Kharkiv
district and region, one of 3 children of a skilled worker in a railroad
construction factory. The mother and children tended a few head of livestock and
a couple of chickens. Collectivization began almost simultaneously with the
famine in 1932. narrator stressed that her village, really a working-class
suburb of Kharkiv, did not have it so bad as elsewhere. No one died, although
shortages were severe. About half the inhabitants of her village favored
collectivization ,with the other half opposed but generally quiet. Narrator's
family was allowed to keep a cow, and, although it was not always possible to
meet the milk quota, they were able to borrow or buy milk to make up the
difference. In general, they survived by meeting all state requirement and
helping each other out as needed. People were also able to gather black currants
which grew by the river. Living only 8km from Kharkiv, narrator saw starving
peasants fleeing to the city ,many to eat the mash thrown out by a local
distillery. In narrator's village, there were people who were hungry, but she
never saw and die, except peasants who had fled from other areas. Narrator saw
trains carrying starving peasants out of Kharkiv. In the city she saw mainly
peasant women and a few children. In both 1932 and 1933 the crops came in, but
were taken by the state ,and narrator knows of people dying of starvation only
in 1933. During the famine narrator's mother was able to travel to Russia ,where
there was no famine, and “people knew that in Russia there was no famine”.
Narrator believes the famine was a punishment meted out for Ukraine's resistance
to collectivization.
Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і
прізвище.
Від. Моє ім'я е Олександра Бондаренко, по дівочому, Пищ
-тепер.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.:
Народилася в червні 1921-го року.
Пит.: А де саме?
Від.: Я
народилася на Харківщині. Це є село Бабаї, під Харковом, це так би сказати, як я
ходила на піхоту за німців до Харкова, півтори години в мене брало на піхоту. Це
вісім кілометрів від центра Харкова.
Пит.: А район?
Від.:
Це Харківський район так само, 22-ий Харківський район.
Пит.: А чим
займалися Ваші батьки?
Від.: Мій тато був робітник. Він працював в
Харкові на паровозобудівельному заводі, де будували потяги, паровози. Він на
будові був, він був майстром цеху великого, де виробляли ці паровози. Пізніше
він їздив у поїздки, відвозити на Кавказ ціво нові паротяги. І як пам'ятаю
одного року він приїхав додому.
Пит.: В якому році?
Від.:
Це було в роках, коли він працював там, можна сказати, від 22-го року аж до
кінця, поки ми виїхали з дому. Ніби, я виїхала раніше, а вони виїхали в 43-му,
лишили, втікали. То я пам'ятаю, де працював в той час, то виробляли в мирний
час, виробляли паротяги, а вже як підходило до війни, то вони почали виробляти,
як я пам'ятаю в 42-му році, в 41-му, почали виробляти танки, військові речі,
літаки.
Пит.: А Ви жили на селі, так?
Від.: Оце, якраз
вісім кілометрів під Харковом, це так як харківський район.
Пит.: А
чи Ви мали землю там?
Від.: Ми мали, як би сказати, присадибу біля
хати, досить велику широку, сказати, в три рази широка як, я знаю, як три lot-и
тут, така широка. А на долину дуже довгу. І ми то мали сад, овочевий сад мали,
багато мали своєї ярини, садили всякої городини. Та була наша присадиба, то була
так, наша хата на горі, а пізніше половина була рівної, а половина йшла під
гір'я і на саму долину; там рівчак ішов, на самій долині. То там на долині
садили такі речі, що води потребують, а по горі самі овочеві дерева були,
повосюди. То, що до присадиби. Але ту присадибу ми довго не мали. Як я пам'ятаю,
ми мали її приблизно може, може з 10 років. Пізніше в нас почали ту присадибу
відколювати. Відкололи попід гору й почали будувати там хати, для інших, для
колгоспників, що в колгоспі працювали. А пізніше почали, підійшли до хати й ще
половину відібрали від хати. То я вже не знаю, що там робили, мене вже там не
було, це не за мого часу, але то відобрали й та земля стояла. Але там, біля того
рівчака, то там таки зробили хати, на долині.
Пит.: Чи Ви можете
описати Ваше село? Наприклад, скільки дворів було?
Від.: О, скільки
дворів було? Наше село поділялось, поділялось на дві частини, як би сказати
"старе”, "гніздо” де було, так би сказати, як "на долині”, а пізніше йшли так,
як під гору все навколо йшло. А то ніби була так, як би сказати, як низина. То
старе село було "низини” і там був ставок, там потікала річка так само. Але
решта - то було “підгір'я." І пізніше, як уже я пам'ятаю, як моя мама, то ще
жила в 20-их роках у своєї мами, то жила ще там. А як моя мама вже віддалася в
20-му році, то їм почали давати там ті землі на будови уже на тих підгір'ях;
ніби не цілком підгір'я, а вже трошки вище від долини. То тоді вже молоді почали
там будувати. Але дехто вже мав там, на підгір'ях, як мій дід, тата батько, то
вже мав там хату. Мама просто до нього пішла мешкати в тих роках. Отже, це все
підгір'я навколо долини тієї, то вже були, як би сказати, молодші люди, діти
тих, що там були, почали розбудовувати. І на цьому верху ніби було вже багато
лісу, багато поля. За старого часу то поле було все людське, порозділине
госпосдарям, кожний господарив. А йще я пам'ятаю як мій дід брав мене на поле,
прекрасне поле, і де його ділянка була, й то пшениця, то така була пшениця дуже
висока в нас, то приємно було подивитися. А пізніше, по голоді, то було може в
якому 35-му році, бо перед тим то я ще ходила з дідом до церкви, а по церкві він
мене брав на ту лінійку, що була такаво, на чотирьох колесах, така легенька, і
кінь запряжений, він мене возив на поле. А потім вже ні, бо вже забрали поле,
вже не було куди їхати. Почали забирати понад річкою присадиби, що були куди
їхати. Почали забирати понад річкою присадиби, що були поділені спеціяльно
вирощувати тіво 6/ас& сигппіз, чорну смородину й червону смородину, де росла
над самою річкою. Почали то все забирати. І тоді, в тих роках - 35-их роках, я
думаю, а може навіть перед 35-ми років, уже крім колгоспу, радгоспу не було.
Пит.: Коли вони почали організувати колгоспи?
Від.:
Колгоспи були організовані відразу десь, я би сказала, під час голодівки, під
час 32-го, 33-го року вже колгоспи були, були малі, але були вже там, і до
колгоспу люди переважно пішли, що як би сказати, як вони називали - пролетаріят,
такі, що не мали праці, не мали розуму, а їм сказали: - Ідіть туди, ви там
будете все мати - й вони полетіли там, відразу на організацію. Але полетіла там
дуже мало, бо дуже мало таких людей було, на організацію того колгоспу, де в нас
то був. І вони забрали поля в людей; поля було багато, садиби було багато,
навколо городи, а працювати не було кому. То тоді вийшло насильство, насилування
людей вступити до колгоспу. І спротив людей дуже пошкодила всьому селі й всім,
хто мешкав там, бо почалися переслідування, погони всякі за людьми, висилка
людей, хто не бажав працювати в колгоспі. Бо перед тим люди мали свою землю, то
вони були задоволені працювати для себе, а це нараз їм кажуть: - Іди й працюй
поки сонце зійде, ще за темно й до ночі, й не обіцяють нічого за працю, бо вони
не те, не що вони будуть мати. Гроші не платили, гроші не давали, тільки обіцяли
людям все, а під кінець люди нічого не мали, тільки животіли. Ото так починалися
ті колгоспи в нас, там, де я була.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: В нас було троє, два брати мої й я.
Пит.: Чи Ви були
репресовані, чи Вас примушували?
Від.: Ні. Наша родина не була
примушена з причини, бо мій тато працював на фабриці. І то важна праця була. Він
фах мав той в руках, він там працював і його не чіпали, а по-домашньому, вдома
ми тримали й корову, й свині - одну чи дві, й кури, й ми були обтяжені
податлами, здатком, хоч тато працював там, він був безпечний там, на праці, але
був переслідуваний так само, бо він не був у партії. А мама працювала разом з
нами, з дітьми, як ми почали підростати, то все ще я пам'ятаю з того, все мама
казала, що всі ті яйця треба здати до держави, де молоко треба здати до держави.
Як забили свиню, відкрито й не запитали уряду на дозвіл, то її забрали, всю
свиню відразу, цілком, як забили, так і забрали. А як брали дозвіл, щоби забити,
то вони брали тільки половину й шкіру, а половина пишалася родині. Одного разу,
я знаю, що був випадок, бо переважно, як не було де тримати м'ясо, схоронити
його до зими, чи більше на місяці щоб до вжитку добре було, то я знаю, пам'ятаю,
одного разу вночі забили свиню, велика свиня була, така величезна, забили свиню
і обсмалили, бо шкіру не хотіли здати обсмалена на соломі, то воно смачне і
пахуче, солонина дуже добра. І видно хтось почув запах того, як смалили ту
свиню, і хтось поїхав і сказав у поліції, і вони приїхали в ночі вже розібрали,
бо то швидко родина прийшла, помогли й то все зробити швидко, й вже поскидали
там те в такі великі дерев'яні миски в нас, які були, але вдома в нас називали
такі лаханки. Лаханки були до купання, менші ноги мити, а ще менші -начиння мити
все з дерева було в той час, чомусь вживали то з дерева, бо воно більш практичне
було як метал. А метал тяжко було дістати, цинк, то з цинку було так само. Отже,
я знаю, що порозбирали, і то було вночі, всі ми в хаті, бо то тільки-що
скінчили, все порозбирали уже родині дещо повіддавали, так як перед забили, то
все якась частина до родини йшла' бо не всі були в той самий час. То прийшли,
забрали все, навіть ті во кишки, що ще мама не вичинила, знаєш, так як скинула в
те кишки всі разом, всі ті кишки забрали з посудиною, зі всім, абсолютно все
забрали, навіть я ж кажу з тим, що непотрібно, то все забрали.
Пит.:
Це було в якому році?
Від.: Оце було, я би сказала, може оце було
десь, може 34-ий, 35-ий роки.
Пит.: Вже оце після голоду, так. Але
цей закон віддавати половину й віддавати яйця, то все це він існував від самого
початку, ніби сказати -революції, може там пару років як я не пам'ятаю, то не
було, але відколи я пам'ятаю почала пам'ятати, з вісьми чи кілька років, то
цілий час то було, що треба було віддавати. Певно, що люди старалися з'їсти і не
віддати, але їх то не обходило. Вони кажуть: - Курка має знести на день яйце й
воно має бути. Чи ти з'їв, чи ти вкрав, чи не вкрав, ти маєш віддати, й то все.
Пит.: Що Ви можете сказати про владу в Вашому селі? Наприклад, чи Ви
пам'ятаєте хто був головою сільради, може не прізвища, але що вони були за люди,
чи вони місцеві люди, чи приїжджі, чи українці, чи чужинці?
Від.: В
нас властиво там, де я виховувалася в нас не було чужинців, крім декілька родин
по відданню, які приїхали з Білорусії вже як повіддавалися наші дівчата за
хлопців, то з Білорусії, або з Росії, російські мужчини, вже дівчата
повіддавалися, то були такі, але ми не рахували їх за чужинців, бо вони були
самітні, без родин, тільки з нашими родинами були. Але декілька родин було
жидівських і декілька родин було поляків. А ми так само на них не звертали
вваги, бо вони нам не були на перешкоді якось - вони собі, а ми собі. І як вони
сказали .добрий день," то ми сказали "добрий день." В нас суперечок не було
жадних, бо їх було мало. Ніхто нічого, війну жадну не зчинав, а при владі
переважно в нас були свої люди. Свої люди були ті, що дуже вірили в Леніна, в
Маркса, в Енгельса, вірили в його книжки, вірили в його пропаганду, й то вірили
так, як то читали "Отче наш" кожного дня. Що то тільки так, як вони казали все
йшло.
Пит.: А що люди думали про них?
Від.: Думки були
різні, як би сказати, люди були розколені завжди на половину, майже на половину.
Одні були думки ті, що голова сільради був, бо не хотіли мати проблем жадних.
Він сказав: - Принеси пів свині чи свиню, вони принесли й пішли, може купили
десь, у другому селі, на чорно купили й їли, але не хотіли жадних проблем мати,
бо то був вплив на дітей і на родину. Боялися, щоб у них не забрали ту бідну
хатинку, що вони мали, ще й під соломою накрита. Отже, а деякі були, як би
сказати, люди своєї думки, й впертої думки, і цілий час мали суперечку. Як
приходило до зборів, бо я знаю, що мої батьки ходили на такі сходини, то тіво,
що були з головою, то вони сиділи тільки й мовчали, сиділи й мовчали, і
приглядалися до людей, навколо, хто що хоче запитати. Як тільки хтось у когось
запитав, чому ми з колгоспників, наприклад, чому ми цього року не дістали ані
одного рубля за нашу працю, тільки дістали мішок якогось зерна, то вже ті, що
завжди стоять по боці управи, вже то ставили на список, ту кожну людину. І
пізніше вони тих людей завжди, хто давав такі питання, що тій частині не
подобалося, вони завжди були, клали їх на чорну книгу й ті люди були, друга
сторона завжди була пильнована. Уже як хтось запитав питання, що їм не
подобалося, ніби проти влади трошки, та вже людина, уже стоїть на чорному списку
на роки, на майбутність. Отже, то село майже було на половину розколено, бо та
половина цілком інакшу думку мала, а друга цілком інакшу. Отже, ця половина, що
завжди питання давала, вона була менш-більш забезпечена, так як мій тато, бо він
мав працю сталу, він мав гроші. А що мама вдома мала, вона так само могла дещо
продати з городини, овочі з городу, зі саду. То ця частина була відважніша
питати в них, бо вони не дуже дбали, що вони могли зроботи, нехай підуть
деревину викопають, заберуть, ні! Гроші не заберуть, бо гроші тільки дістав --та
й вже потратили на що треба. Так що ця частина була пильнована владою аж до того
часу, аж поки їм було забагато. І вони почали на них більше, як би сказати,
накладати податки. Отже, як я пам'ятаю, ми вже почали, тому що в нас велика хата
була, ми ліпше стояли, як та частина, що завжди - ми їх називали пролетаріят,
бідняки, не хотіли працювати, не хотіли за себе дбати, жили аби на чому, аби в
них була кімнатка одна, то вони будуть спати один на одному й не хочуть, такі
ледачі, не хочуть добудувати собі трошки більше місця. Можуть, але не хочуть. А
тоді були заздрісні нам, що в нас була велика хата. Тоді уряд до таких людей, що
давав якісь питання, хотіли щось більше знати, що мали багато вікон в хаті, так
як ми мали, почали накладати податки на вікна; чим більше -моя правда! -чим
більше вікон і більше дверей в хаті, тим більше податку. Ми мали податок навіть
за вікна. А в нас багато вікон було, але нам то не шкодило дуже, то таке було
притиснення, таке ніби, така кара, тихенька така, підпільна кара на цих людей,
що хотіли щось сказати. Розумієш, але нам то не шкодило, бо тато мав сталу працю
й завжди могли то заплатити.
Пит.: Як відбувалася хлібозаготівля у
Вашому селі? Коли вони почали збирати хліб?
Від.: В нас хліб забирали
цілий час, бо в нас крім колгоспу як я говорила, що почався від пролетаріату, що
перші вступили туди й в того то все почалося, а нас ще був радгосп. Радгосп, то
був такий колективський колгосп, організований. Радгосп у нас був організувала
держава, забрала присадиби, як повідбирали від людей ті від річки, багаті землі,
порозбудовувала собі, й то все держава зробила, порозобудовувала прекрасні такі,
як би сказала, будинки, які в нас називали гуртожитки, й вони так, як то юнець
в, вони там, що там могли мешкати, кожна родина в одній кімнаті, ті що працюють
там. То вони то так зробили ті такі так відгородили цілком від села, як до села
йдеш, то на лівий бік то так як маленьке містечко вони до річки то відгородили.
Величезний, брама величезна туди. То вони там мали все, що ти хочеш. Вони мали
свою пекарню, вони мали величезну свою їдальню, вони мали свої корови, вони мали
своїх свиней, вони мали своїх курей. Це державне все, але там працювали люди,
які держава наймала й платила їм за працю, не так, як у колгоспі -обіцянки. А
тут їм платили дуже мало, але платили їм. Крім того вони мали свого доктора там.
Як хтось захворів у колгоспі, то лікар з радгоспу там не йшов, він тільки
пильнував своє гніздо, а там він не дбав, що колгосп був на другому боці, й
бідний був. Ціле життя, відколи пам'ятаю, був бідний, все там ті корови
виховували й все більше свиней, то давали їм ті нагороди, тим свинаркам. А в
радгоспі йнакше, там була організована державою все й вони туди багато грошей
давали з якихось причин. Я навіть не знаю чого, яка то причина була, що воно
дуже на високому рівні стояло те все. Ми туди ходили завжди як студенти, як до
школи ходили на забави. Там була кожного вечора забава з оркестрою, і ми там
завжди ходили. І пізніше там, як почався етап розкуркулення.
Пит.: А
як це відбувалося?
Від.: Отже, це відбувалося так: хто був, мав так
як ми мали малу присадибу, ми мали, хоч ми й продавали з тієї присадиби й овочі,
і городину, що ми мали, що плодило собі й продавали трохи, то нас не рахували
заможними й куркулями, тільки рахували тих, що мали більше землі, як ми,
наприклад, може і сама родина не могла обпрацювати те, а наймали робітників до
праці. То вони вважали, що то ж експлуатація людей, хоч вони були плачені,
грішми господар платив. Вони називали, що то була експлуатація і то було, то
було куркульство, яке займалось цим і вони в них забирали всі землі, забирали
хату й на Сибір вивозили. І залежить кому кілько років - багатшому більше років,
менше зажиточному, то менше років. І вони висилали так саме, залежить, як їм
подобалося, висилали батьків, а дітей забирали - й багато дітей забирали. Тому
власне, оцей радгосп, що ми мали в Бабаях, він мав спеціальний будинок, так би,
як ипіі, величезна ипіі, і там жило, як я пам'ятаю, десь 50, або 60 дівчат і
хлопців, діти розкуркулені. Як вони їх батьків забрали й вислали до праці, на
Сибір, то дітей вони лишили в цьому радгоспі в нас. Я навіть з одним хлопцем
ходила, Петро -гарний хлопець був. То це уряд виховував тих дітей і ці діти
навіть не знали, бо я говорила з ними, там ходила до них, вони навіть не знали,
де їхні батьки були. Тільки їх забрали й ці діти, з часом вони забули за своїх
батьків, бо їм відразу мозги перевиховали тим, щ0 їм дали помешкання, їх вбирали
всіх однакових як військо: всі однакові шапки, всі однакові плащі, однакові
черевики, однакові сорочки, так як дівчата, чи хлопці йшли, все однакове, їх там
виховували аж поки, я пам'ятаю, поки я скінчила середню школу. І вже аж як я
виїхала, то цих дітей, як вони повиростали вже, оцей во, як би сказати, з
розкулачення оці діти, як я скінчила в 38-му році, то вони вже в моїх роках
були, то їх повіддавали до вищих шкіл, і вони так само вчилися вже в вищих
школах, і уже почали розходитися повсюди. То після того вже жадних дітей там не
виховували, бо вже розкуркулення не було. Всі ті діти повиростали й
порозходилися. То вони, я не знаю, яка то ментальність їх була, що вони тим
зробили, що забрали дітей від батьків, хібащо виховали в своєму комуністичному
дусі, бо ті діти, що виросли, аби хто одно слово сказав, як почала, почала в нас
розбивати, серед площі була церква й в тих роках, приблизно від голодівки поки я
скінчила школу, почали розбивати ту церкву й розтягати всякі речі церковні
звідтам, і як ми стояли й боялися там підходити, то вони казали: - А ви що
стоїте? Та йдіть, помагайте нам то розбивати, бо нам ті дзвони заважають, і
школі. То вони вже були виховані цільком в іншому дусі як ми, як я сиділа в
клясі й я чула дзвони, я не знаю чому, то хіба вроджене може, як я чула дзвони,
то мені було якось, якось радісно, я все прислухалася коли, як вони довго будуть
грати, вухом до вікна, як ті дзвони, бо дзвони дзвонили на похорон, хтось помер
-то здвони дзвонили завжди. Як на якісь свята, тож ми до школи ходили в свята,
ми не святкували, то так само. Але ці діти, що були виховані в цьому радгоспі,
цих розкулачених, то вони були проти нас, вони нас навіть, як би сказати,
жалувалися до вчителів на нас, як ми не хотіли їм помагати, те що вони хотіли
робилти - розбирати церкву, там ходити, розтягати все. А ми не хотіли.
Пит.: Чи Ви знаєте, чи то церква була автокефальна церква, чи
старослов'янська?
Від.: Я думаю, що то старослов'янська була, бо як я
ходила там, маленькою була, то в старослов'янській мові правилася Служба Божа.
Може навіть могла бути автокефальна, але в той час, то я не знаю, я не думаю.
Пит.: А що сталося з священиком?
Від.: Так як священики,
то вони їх не зачіпали в нас, бо відколи я пам'ятаю, як діти родилися за мого
часу, то моя навіть баба, як мої двоюродні родилися, як я мала, наприклад, 10
років, чи 15 років, а в моєї тітки родилися діти, то моя баба брала ту дитину -в
нас уже церкви не було -то вона ту дитину малу брала на цілий день і несла дуже
далеко, на друге далеке село, десь несла похрестити ту дитину, й сама була
хресною мамою. Я кажу: - Бабуню, а де ви йдете? -А понесу Валентина, знаєш де?
Понесу там, далеко. І сама носила, моя бабця, сама носила хрестити ті діти,
далеко, на яке село -ми навіть не знаємо де; де ще не порозбивали церкви. А
священиків, так як їм держава їх не втримувала, вони жили з руки, з ласки людей,
то я не бачила, щоб у нас нікого не чіпали з них. Вони такі були бідні, такі
нещасливі, й вони навіть десь сховалися. То така біда, що їх не чіпали, вони
нічого не мали. Вони навіть не мали своєї хати, вони десь мешкали, десь в
куточку, як хто їм дав, з них не було що брати. А за те, що вони були
священиками, то як їм сказали нічого не говорити і не правити, то вони не
правили й мовчали; їх не чіпали. Вони не протестували, ті, що я знаю, в нас
були. Я ще одного священика пам'ятаю - він був такий голодний і прийшов до нас і
каже до мами: -Я маю ось хутряну шапку - і виймає каракуль, із баранкова. А я
ніколи в житті не думала, я баранки ніколи не бачила, я тільки бачила кожухи, а
він приніс ту шапку й просив у мами, щоб вона дала йому їсти. Мама йому дала
солонини , й я ту шапку зі собою привезла, я її маю в Канаді, така о, знаєш,
чорна така, і то попівська шапка, то священика того, якогось, і я його не знаю,
того священика, пам'ятаю, що він чорну бороду мав і віддав ту шапку за кусок
солонини.
Пит.: Коли почалася голодівка в Вашій околиці?
Від.: Тому, що та голодівка до нас прийшла, в наші сколиці прийшла
можливо пізніше як де-небудь на південь чи на схід, чи на захід -не на північ,
бо на північ були уже москалі -на схід, на захід і на південь від Харкова, а
найбільше далеко на південь, то прийшла найскорше. А до нас прийшла пізніше, до
нас прийшла тоді, як ті всі люди почали втікати звідтам. Ви знаєте, якщо газета
була, то ми її не читали, ми її не дістали, на радіо ніколи нічого не сказали,
хоч і був голодний в хаті. А ті люди, чим більше людей почало приходити до
Харкова й сидіти під будинками на цементі, тим більше прийшло до розуму до
людей, що щось е не в порядку. Бо там, де ми мешкали, в нас наразі все в порядку
було, ми так приблизно не запримітили нічого. Колгосп працював, радгосп
працював, ми мали великий, велику фабрику, що спирт виробляла, спирт, алкоголь
виробляли, й там завжди багато привозили кукурудзи, бараболі, зерна й вони то
насипали, величезні такі, як вони називали, бункери, бип&еге, бункери такі,
де пророщували те зерно й ту кукурудзу все, й тоді робили з того алкоголь. В нас
ніби все в порядку було, аж поки, в Харкові ми бачили, ті люди, що вже дуже
багато їх лежало й все просили їсти. А нам не приходила, так як я мала була, а
мама все казала: -Де ті люди понабиралися, видно те, може, ті розкуркулені так
швидко повертали з Сибіру. Але то неможливо, то ще за мало часу пройшло як їх
посилали, повисипали на яких 10, 15 чи 20 років, чи на життя. А то так виглядав
пізніше, як мама їздила до Харкова, то пізніше вона довідалася, що ті люди
втікали з голоду з південної частини України, де вже не було нічого їсти. Там
люди вже повиїдали все, й хто ще мав силу дібратися на північ до міста великого,
вони там приходили, а решта лишалися там. Лишали села й скупчувалися по лісах.
Це вже інакша справа. Але як до нас то пройшло, до нас прийшло, я б сказала,
голод не в дуже великій силі, бо в нас приблизно люди мали що їсти, й тільки ми
бачили, що як, наприклад, цей завод, що виробляв алкоголь, вони мали величезні
такі рови, дуже великі рови, такі довгі, такі ями, дуже глибокі, й вони той
відхід, тойво пали, що виходив із алкоголю такими величезними металевими трубами
то виходив у ті величезні ями, що були викопані. І ми тойво риір, чути було
алкоголем, він був дуже густий, часами він такий густий був, що треба було
різати його як хліб, як він довше стояв. А їх було таких багато, таких ям. То
почали люди звідкись приходити до тих ям і черпати ту брагу, називали брага й
почали, як начерпали відразу в відро, почали то їсти відразу. Нам було дивно, що
тоді вже нам прийшло до розуму, що то вже дійсно е голод і ще, як ще люди
почали, бо ми тою брагою годували худобу. Я з мамою ходила, відрами носила.
Тільки ми брали горячу, не ту, що вже застоялася на сметану. Тверда така була,
що можна було різати. А ті люди, вони то витягали, так, як вони витягнуть
відром, то її можна було, не то що рукою, різати ножем і їсти. Я навіть сама то
їла, мені було цікаво,, як вона смакувала. На смак була алкогольна, солодка й
квасна, й можно було їсти, але ми того не їли, нам тільки було дивно, чому ті
люди їли. Але до тих людей ми не могли говорити, бо вони ні з ким не говорили,
ті люди. Вони тільки набирали того й втікали, й ми не знали навіть де. Ніхто їх
не пильнував, бо ж в той час, як ми того, нам того не треба, то ми не питали
чомусь, в той час так було, я не знаю, кожний дбав про себе.
Пит.:
Держава не забирали від Вас?
Від.: Держава ні. В той час, то ще ми
мали, наприклад, ми багато в той час і не мали: то, що ми здавали як податок, а
то що було для себе. А якщо мама пішла до міста й продала якийсь кошик буряків,
то вони навіть і не знали про те, й мама, як продала те, то купила цукру. Дуже
тяжко було дістати в той час цукру чи рижу, чи муки, майже було неможливо
дістати, а за хлібом, то ми їздили, бо бараболя була, городина була, а хліба не
було, ні цукру не було, ні рижу не було. То діти що їли, мама, якщо солонину ще
заховали під землю, десь закопали й витягпи кусок, бараболю зварили й той
кусочок солонини, й то їли. То так ми в хаті їли. Корову в нас не забрали,
перепрошую, тільки молоко здавали. Але ж ми мали так само трохи молока, молоком
запили -то вся їда була. Хліба не було, а до хліба треба було їхати до Харкова й
стояти в чергу день і ніч, в черзі за хлібом.
Пит.: Що Ви бачили там,
в Харкові?
Від.: Отже, що я бачила в Харкові, там? Маленький магазин,
так би сказати, як оцей, оця кімната, вітальня, такий магазин. Кілько там може
хліба бути, міститися, а як держава й дала там декілька хлібин, кілька там,
кілька йогеп. А черга стоїть така величезна: й діти, й дорослі, й жінки, й з
дітьми. І стоїмо цілу ніч в черзі за тим хлібом. На рано, дуже рано, десь в
шостій годині, той склеп відкривається. Тут приходять зі заду партія, цівр
сильні, що мають владу в руках, що не бояться нас бідних, що можуть на нас стати
й ніхто не буде відповідати, чи на дитину, чи на мене, чи на кого. Нас усіх
повідступали, всіх повідкидали, самі прийшли наперед, набрали того хліба, а ми
стоїмо -пише: Хліб випроданий. І так день і ніч пропали, й ми йдемо додому,
назад. І так на другий раз. І певно, що люди пробували, ми пробували на чорно,
на чорно в тих людей можна було купувати. Вони набрали багато хліба, нам навіть
не лишилося по кілограмові а вони до декілька хлібин мали. То можна було, вони
продавали, можна було, хто мав гроші, в них можна було купувати хліба, хто мав.
А хто не мав гроші, то був голодний.
Пит.: Чи селяни також стояли в
чергах? Дозволяли?
Від.: Селяни стояли. Так, всі стояли, всі, бо
якраз у той час з якоїсь причини, я не знаю, хіба то, та гоп о дівка, як так, як
відомо, вона була штучно приготовлена, то від селян забирали весь хліб, все
зерно, все забирали. Все те, наприклад, як селяни діставали за працю, за
трудодні, як вони рахували багато годин людина відпроцьовуе, багато днів, а
запишуть вам, наприклад, робите, 50 годин відробите, а вам запишуть і дадуть
тільки 10 трудоднів, 10 працівників і за то вам заплатять по кілограмові зерна,
що ви маєте з того, утримати родину й самим. Але наші люди, я скажу, в нашому
селі якось собі раду давали, я не знаю, один одному хіба помагали, ті що
працівники сталу працю мали, мали велику родину, то значить помагали всім
рештам. В нас в родині в колгоспі ніхто не працював властиво, в нас всі були
працівники державні, на працях, і ніхто в колгоспі не працював, і самі себе
втримували цим, що мали грошей, а як ти маєш гроші, ти можеш дещо на чорно
купити завжди. Потому, що то навмисне все позабирали й може попалили й
повикидали все зерно, й всю муку й весь цукор, і все, щоб не дати людям. То ті,
що при владі й їхня та підтримка, вони все мали й як ви мали гроші, ви могли
купити все щось, хоч по мало, але могли. Не було жадних запасів, але час від
часу, я пам'ятаю, що мама навіть цукерки принесла, такі во цукерки, знаєш, такі
шкляні, такі як подушечки були, ти не пам'ятаєш те, такі малесенькі, такі о,
саме шкло, самий цукор як шкло.
Пит.: Чи Ви самі голодували?
Від.: Я голоду властиво, сама не відчувала, бо ми ще мали в той час
гол о дівки, навіть в нас ще корова була. Вони в нас не забрали, бо ми стали,
тому що тато працював, а мама дуже пильнувала податку, то що вони вимагали.
Багато разів було тоді, як корова тільна й вже молока нема, а ти мусиш здавати
молоко, хоч ти його не маєш, то родина давала молоко, собі не лишали, а самі
здавали й мамі давали, і мама носила то молоко, й тому не чіпали, бо були би,
якби молока не здавала, вони б забрали корову. А тому, що родина родину
підтримувала й мама ходила, і як сказали нам кілько молока занести, то мама
відразу пішла до баби чи до сестри, до другої, взяла те молоко й занесла, а
самим були без молока поки корова мала теля. І так само ми помагали іншій
родині, тому вони не забирали. Так, як довго, як вони слухали їх і підчинялися
їхнім законам, і віддавали ті всі податки, вони не чіпали, бо вони нас рахували
так, як би сказати, як робітників, тому що тато був робітником і працював для
держави, то вони нас чіпали тільки податком. Великі податки були, а голоду,
властиво, бракувало багато всього. Найбільше ми були позбавлені таких річей, як
білий хліб, такі речі, як солодощі якісь, риж, якісь крупи на зулу. Все, що ми
вживали, то найбільше вживали ми сушені фрукти, що мама кожного року сушила й на
даху, на хаті, на даху, повен дах був всякого сушеного, хоч там і хробаки
позаводилися, але милося і то все їлось, сушене: яблука, груші, сливи, черешні й
чорна смородина. То все сушене, то багато робило для нас, велика допомога була,
була, сушене, бо все таки, як мали 10 дерев, то назбирали й посушили. Так що ті
роки проходили в нас, властиво, в нашому селі були голодні люди, але я нікого не
бачила, щоб хто помер у нас. Чужі, ті що приходили, може ті, що втікали зі
засипки, як їх висилали, то так у нас говорили, ті приходили й ховалися в нас;
вони були дуже голодні, то вони їли брагу тут. Я знаю, що ані пса не було в той
час голодівки, в тих роках, ані кота не зобачиш ніде, перед тим, то було завжди,
то з одного боку пес виє, то з другого то коти вічно кричать, між собою десь
ганяють. А то все завмерло - спокій і тишина, ні кота, ні пса ніде ви не чули.
Навіть в нас були, декілька були, називали їх каліки, каліки такі, що з роду, з
родження в них нога була вивернена, або рука була така якась, що вони були
безвладні на одну руку, на одну ногу, або без ноги цілком роджені й вони в нас
називались каліки й старці. Вони не мали притулку ніде, родина їх не хотіла, бо
вони були непрацездатні, то вони найбільше, люди були, давали, давали, кільки
можна давати, то вони такі були бідні. За них держава не дбала, їх держава
ніколи не втримувала, й то так як я ще мала була, як я на то дивилася, як той
чоловік прийде до хати, й мама йому щось кине, щось їсти, чи чогось, то ми як на
то дивилися, то ми не могли вечерю їсти спокійно. Які ті страшні люди були й
ніколи за них ніхто не дбав, ніколи.
Пит.: Чи було багато
безпритульних дітей?
Від.: Таких було, таких калік, о, в нас було
десь може, небагато, о десь п'ять, шість на село, й вони всіх людей знали, й
вони знали, де вони йдуть кожного дня щось з'їсти, а спали вони, десь літом, то
вони спали на дворі, на лавках, а зимою, я кажу, кожна людина не хотіла ту
людину мати ніде в хаті, бо вони були обірвані, брудні, недоглянені, страшні,
позаросші й так як дитина подивиться на того, чи жінку, чи чоловіка, то кричить,
бо страх на то дивитися. Але вони живі й вам в очі дивиться і просить кусок
хліба, і ніхто їм не відмовляв, хто мав. А зимою де вони спали, то вони спали в
тих стогах, у колгоспних, там де солома, знаєш, такі стоги сіна й соломи, де
вони там були надворі й там у тих гнойниках, що як чистили корови зимою, то в
солому й то як постеляли таку солому коровам чи свиням, пізніше то вигрібали на
двір і то робили такі великі купи, й вони завжди той гній і та солома, вони
давали пару, горіло всередині, горяче робилося, і вони біля тих стогів спали, бо
там завжди було тепло зимою, горячо просто як підійти до того, бо томоча і то
все, відхід зі соломою робить горячу, то ті люди були дуже бідні й ніколи за них
ніхто не дбав. Але навіть вони не померли в той час, вони жили з ласки людей, і
навіть вони далі ходили. Вже, я пам'ятаю, школу скінчила -вони далі ходили,
скакали.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Я
не була очевидцем людоїдства, але з розмов, так, то ж люди сповідали, що
значить, то оповідали, бо я не бачила. Але, на мою думку, як люди оповідали, ми
вірили, то бо випадок був такий, що в той час мама була в місті й купила
ковбасу. В нас така ковбаса була, така дуже широка й така називали її, була суха
ковбаса, так як тут е такі сухі, тіво висушені, тіво італійські, як вони заіаті.
В нас так само така була, вона інакше називалася, суха ковбаса називалася, а це
була свіжа така як Ьоіодпа, тільки дуже велика така й була начинена в природні
кишки з корови, знаєш, вони такі горбаті ті кишки коров'ячі, й вони були м'ясом
начинені, то були начинені м'ясом, і вона, та ковбаса, називалася чайна, й дуже
була, не була дуже дорога, була дуже смачна. І моя мама, як іде до міста й як
мав там продати два кошики картоплі, чи якихось овочів, вона продала, то вона,
як могла дістати десь щось, як хтось сказав, що там можна десь купити щось, то
вона одного разу в той час, в голод, я думаю, що то був 33-ій рік, купила кусок
тієї ковбаси, принесла додому. А ми вже давно тієї ковбаси не бачили, й ми їли
ту ковбасу, мама почала різати ту ковбасу, вона різала так, вона кусками й перед
тим ще, поки ми їли, мама давала нам по куску, тоді мама дивилася на ту ковбасу,
а там, в тій ковбасі вони давали отакими кусочками солонину. Біла, знаєш, там
така біла солонина була. Ту є така ковбаса, мортаделя називається. На вигляд
така була, то мама якраз, так як вона відтяла, зобачила отакого, отакого який
оце во кусочок м'яса й ніготь. Це міг бути ніготь й ми то бачили, то не є
брехня. Мама каже: -Але я щось зобачила тут, якусь кістку, ви то їсти не будете.
Але ми то бачили, так виглядало нам, це міг бути мій ніготь, міг бути діточний
ніготь з м'ясом такво. І від того часу ми ніколи ту ковбасу не купували, більше,
і нікому було невільно то сказати й запитати, бо якби ви кому сказали, або
запитали, то ви б згнили на Сибірі відразу. Тепер моя тітка, мамина сестра
середня, вона жила в Харкові відколи віддалася, вона цілий час там мешкала й
далі там, може й наразі ще живе, то вона нам оповідала, що так як ми, ми своє
мило робили вдома, бо мила не можна було купити, ми своє мило робили, а з чого
робили, так само, з відходів м'ясних. Так, наприклад, свиню зарубали, чи корову,
корова переїлася й здулася і ми її мусили забити, розумієш, то з тієї шкіри і з
тих кісток робили, додавали Іуе, як він по-українському називається, тойво
складник, забула. То додавали, робили своє мило. Отже моя тітка жила в Харкові
самому, то вона казала, то мама їй возила цього мила до прання, вона казала, що
вона привикла в Харкові жити, вона ніколи не могла дістати мила. Але, каже, за
деякий час появилось дуже гарне, пахуче мило, і багато того мила. І вона нам
говорила, що були такі слухи, що то мило почали робити з тих людей, що вмирали з
голоду, попід хатами що сиділи, на цементі на вулицях.
Пит.: У
Харкові?
Від.: У Харкові.
Пит.: А Ви бачили, що сиділи і
вмирали?
Від.: Я бачила, що сиділи.
Пит.: Мертві були?
Від.: Я бачила живими. Може вони були мертві, але я їх бачила, я їх
бачила, сиділи, як би сказати, як людина сидить, то вона сидить так, худенька
так, а як я бачила, то сиділи як якась купа чогось. Вони були пухлі, спухлі, в
них ноги були такі, руки були такі, очі були такі великі, такі, як ніби наверх,
виходили очі, й такі були, як шкляні очі. І то так, як я з мамою проходила, то я
бачила, може два, три рази, і то я не хотіла на то дивитись, не хотіла бачити,
але ми мусіпи там йти, і ми то бачили, то мама мені казала, що, каже, бачиш, для
тих людей, що вже шкляні очі мають, їм вже допомоги жадної немає. Вони доходять,
вдень, поки багато людей там ходить, по вулицях, хтось їм щось кине з доброго
серця, але вони вже не можуть їсти. А вночі їх забирала державна опіка,
робітники державні й вивозили геть, за місто, в ліси. І один такий ліс був десь
у нас на південь від Харкова, бо в нас дуже багато лісів було там, і дуже багато
було вовків, звірини всякої було багато, ми боялися навіть у ліси часами за
далеко ходити. То так говорили, дуже багато людей, що ті в пухлі люди з такими
очима шкляними, що вже не могли встати, їх ночами забирали. З початку їх
забирали так, щоб люди не бачили, на якісь закриті, чи truck-и, чи вони закриті.
А пізніше їх вивозили на південь тими, знаєш, в нас були такі дороги, в нас,
якраз як я йшла на потяг, то я переходила цю, називалася сошейна дорога, з
камінчиків зроблена така, такі дороги. Величезна така, як highway, як, може
бути, two-ways чи three-ways, може три авта пройти навіть, широкі, але всі
такихво, може Ви бачили на знимках з України, такі дороги з каміньчиків, з таких
з каміння пороблені. І як тих людей вивозили з Харкова, ночами, тих пухлих, то
ті люди бідні, вони не знали, куди їх везуть, їх тільки складали, вони вже не
могли навіть говорити нічого, їх складали на такі, ці вози, а ці вози мали такі
драбини, чотири колеса, коняка чи дві коняки, як сіно возили двома, такі драбини
з сіткою з такою на два боки гарби такі. І то тих людей в ті гарби скидали й
ночами, цими дорогами возили в глибокі ліси. І якраз возили побіля нас, але це
мені було годину йти до станції, де я мешкала, а 20 хвилин потягом їхати, як я
до університету їздила, наприклад, чи з мамою на базар, але годину треба було
від станції йти. Як раз ішли через цю дорогу, переходили її на гору, он станція,
то ті яюди, що там ближче мешкали, то казали, що ночами таво дорога цілий час
гуркотіла, бо знаєш, як везуть ті вози -то труту, тугу, тугу, тугу, тугу, цілий
час, воно дає звук страшенний догори, а на горі, так під гору, а на горі люди
живуть, то ті люди все казали, що не було спокою день і ніч, все щось возили,
все щось возили. І пізніше вийшли така справа, що то всіх тих людей вивозили,
там був у нас на південь від Харкова, називали, називали "вовчий яр," дуже
глибокий ярок, ніби що там вовки заводилися, тому його назвали той "вовчий яр”.
Він був дуже глибокий і дуже довгий, не треба було копати, і тих людей жадним
транспортом не можна було завезти, тільки тою конякою і тими бричками, туди
далеко в ліси, й скидати тих людей там. Вони ж були ще живі, вони не були
мертві, але вони вже нічого не знали ті люди, їх там скидали й їх посипали
вапном білим.
Пит.: А закопували?
Від.: Ні. Так як би
тільки вапном посипали, бо їх же привозили ж, їх же привозили, їх же привозили.
А всіх закопали тоді, як та голодівка скінчилася, їх накрили, бо як посипали
вапном, то хто там буде йти, там у "вовчий яр/ як там повно завжди тих звірей,
звірини тієї. Може тих людей навіть і вовки їли -ніхто не знає, ніхто там не
ходив подивитися на те страхіття. Але вони їх туди вивозили, й то далеко,
глибоко в ліси, так що ті люди, які випадково, можливо, там були, а можливо, хто
був відважний -з цікавості, то оповідали, де їх возили. Але багато ті люди, що
ми біля них ходили, то казали, що завжди був величезний рух ночами. Чому такий
великий рух, як колись не було, а тепер, у цей час як голодівка, величезний рух
на тій дорозі? Бо то все вивозили й на рано вулиці були почищені. Ті, що годні
встати і піти, то вони ховалися, не сиділи, щоб їх забрали, а ті, що вже негодні
були, безсильні, вони вже розум стратили й не знали, то вони лишалися, вони не
мали, де їх забирали, а ті, що сиділи, ще просили, люди їм давали, вони їли, на
ніч вони ховалися під мости десь, десь під будинки, на базарі десь під лавки,
десь на окраїну десь ховалися. І люди їх ховали де могли, знаєш, всякі були такі
де повітря йде, там де вода сходить, повсюди ті люди ховалися, поки вони мали
розум, поки їм люди давали їсти. Але ті люди, що лежали спухлі, кожного дня,
Харків є велике місто, й вони повсюди лежали.
Пит.: А як то було - чи
діти, чоловіки, жінки?
Від.: Ні, переважно жінки. То що я бачила
-жінок. Дітей дуже мало я бачила, бо що з дітьми сталося -то цікаво власне -
можливо в така річ, як у нас було від розкупачення, отих дітей виховували. Вони
не могли всіх дітей врятувати й виховати не правдивих комуністів, на патріотів,
але, можливо вони їх десь забирали й висилали й лишали самих батьків, бо їм
треба було праці, їм треба було працівників, обробляти землі й вибирати врожай,
а діти заважали. То е можливість, що тих дітей забирали, бо багато їли своїх
дітей маленьких, з голоду, а більших дітей, в можливе, що забирали й вивозили,
так як і тепер в Чорнобилі повивозили дітей, і батьки тих дітей ніколи не
зобочать, вони їх вивезли, виховають на правдивих патріртів-комуністів. Так само
й в той час було. Мало дітей було пухлих, переважно жінки. Мужчини напевно десь
повтікали й лишили жінок; ті що ми бачили в Харкові -переважно жінки. Але ще
один випадок був у той час, як оце саме, як мій молодший дядько, мамин брат
наймолодший, він працював на фабриці, де виробляли делікатетні, делікатетні
таківо деталі до медицини, всякі інструменти медичні. Він дуже великі гроші там
заробляв, йому було 25 років у той час, як він там працював і він все казав, що
то такі речі вони виробляли, що то і взагалі тільки спеціяліст мусить то робити.
І мені було дивно, що одного разу баба каже: - Знаєте, що сталось? Сашка забрали
на транспорт і вивезли на південь, до колгоспів на урожай, збирати цукрових
буряків. Йому сказали, візьми собі тільки сорочку й штани, їх запакували цілу
фабрику, мужчин, на транспорт, тисячі -не одна тисяча й не дві, і вивезли на
південь, на села, де всі люди повимирали й повтікали, й пусті хати стояли, ніде
нікого було живого, а треба було, якраз осінню підійшов час, вибирати буряки
цукрові з землі. Уже приморозки почалися, не було кому, то вони цілу фабрику
забрали, мужчин, вивезли в вагонах на південь, і мій дядько там був, Сашко.
Пит.: Але коли він повернувся назад? '
Від.: Він
повернувся відразу, як вони вибрали всі ті буряки, як зібрали той урожай.
Пит.: То було в якому році?
Від.: Як. би сказати, урожай
був або в 32-му, або в 33-му, я точно не можу сказати, "' можливо 33-му році, бо
ще в 32-му році ще не було так дуже тяжко, а то як вже всі люди повимирали в
33-му році, я думаю. То був тоді той рік, бо це вже як він приїхав, то він
оповідав, що їх було тисячі там, і то потяги стояли, і їх було в кожному потязі,
вони ? спали на соломі, їм давали їсти, вони мали охорону військову зі собою, і
вони йшли на поле й викопували в землі ті буряки й складали на купи. А пізніше
там забирали то й вивозили то геть, поки то були величезні поля, що в них там
багато часу, може з два тижні, може навіть місяць вони там були, довший час, бо
транспорт далі йшов і вони далі те робили. То, що він оповідав, чому вони, я
казала: -А нащо вам там військо? І баба казала: -Ви там, кого ви там боялися, що
там військо було. А він казав, що ті люди, що поїли все в селах, навколо, ті, що
належали до тієї землі, мали той урожай вибирати ті колгоспники. Вони все поїли,
що було живе. І навіть своїх дітей. Все. І нічого не лишилося, і від того вони
врятували себе, що вони їли своїх дітей. Вони ще були при розумі й втікали в
ліс, і харчувалися буряками, бо в той час, як почалася голрдівка, то ще буряки,
було листя, то вони, що могли -з'їли, а пізніше жили тим у лісі; в лісі спали,
ніколи не виходили з лісу до хат, в лісі жили. І пізніше, як дядько мій
оповідав, то каже, тому їхня охорона охороняла. Були такі випадки, що ті люди з
лісу, мужчини, вискакували й хапали цих робітників і тягли в ліс, тому вони мали
охорону. Чи вони кого вкрали чи не вкрали, я не можу сказати, але вже та
охорона, видно, охороняла й буряків й людей. Нащо та охорона була? Бо як вони
відразу з військом приїхали туди, бо вони знали вже, що ці люди голодні напів
розум стратили, на половину, так як зробилися як, як звіри, що були в лісах,
сиділи й пили з буряків, то вони буряків їм жалували. Взяли охорону й зібрали
всі буряки. І виїхали.
Пит.: Але дядько не міг у село піти
подивитися.
Від.: Ні, ні, ніхто там не мав права йти, бо там було
мертвих багато, там вони боялися набратися хвороби всякої, по тих селах, де були
-вони йшли тільки так: за вагонами, по-своєму зробити, в вагоні спати, рано
встати, в вагоні з'їсти, що там кухарі з ними приїхали, у тихво величезних
вагонах, що їм їсти варили, то їх по 50 в вагоні спало на соломі. Вони з'їли й
до праці, з'їли й до праці, з'їли й до праці, й крім того, і на цей бік, і на
той бік їм не вільно було, бо охорона була з ними, їм не вільно було ніде,
напевно, ще й тому, щоб вони не дізналися, що там е, то охорона з ними була. То
це, що мій дядько цей, 25 років він мав, він це страхіття оповідав, він там був.
А пізніше, як вони скінчили той урожай, він поїхав і пішов до праці.
Пит.: Чи вони бачили, що сталося з урожаєм?
Від.: То
урожай держава забрала, бо буряки вони завезли до фабрик на вироблення цукру. І
то вже все державне, ніхто не мав права до того.
Пит.: А як той голод
скінчився?
Від.: А той голод скінчився так: як він прийшов,
нераптово, так поволі, так і він скінчився поволі. Як ми пішли, бо ми поїхали до
Харкова стояти в чергу, то вже ті склепи не були такі маленькі, як під час
голодівки, а вже були такі величезні, й вже хліба почало бути багато. І хоч нас,
як ми в чергу стояли, хоч ті поприходили, ті спекулянти, ледарі, хоч вони і
повідпихали нас і понабирали хліба мішками, торбами, багато, на плечі, й пішли,
й нам лишилося, і ми вже могли діставати. Тоді вже кожному з нас прийшло до
розуму, що вони вже винищили на кілько, що вже їм вистачило й вже решті, хто
витримав, вони вже так, ніби як дали як би сказати розрішення, ніби, за всі
провини, що бідні люди їм зробили під час голоду, що домагалися куска хліба. І
так, поволі, поволі, все, як я пам'ятаю, же мама почала привозити з міста, бо ми
їдемо до школи пому кожного разу мама приїде, каже: - Ну, сьогодні маєте кусочок
халви, привезла з міста. А та халва ще була зроблена з найгіршої якости зерна, з
тими всіми остюками, а під час голоду нас багато рятували, що з халви робили
макуху, знаєш, робили халву, витягали оливу соняшникову, витягали оливу з зерна,
з соняшників. Тепер, з пали робили, те що лишилося на густе, то робили халву,
додавали цукру, а ті остюки й все, що там ще відходи були - робили макуху.
Макуха вона, як подивишся на неї, вона була такими великими брилами так, як оце
пів стола, такі великі, треба було гати лити добре, щоб розбити на кусники, то
та макуха, дуже багато людей врятувалося тою макухою, хто міг її дістати, її
діставали майже за дармо, бо ніхто за неї, що то прийде такий час. То люди
багато, ми навіть мали, вона стояла соломою накрита, під соломою, як треба, то
кинули свиням, щоби гризли, як не треба, то лежить. І то так всі люди мали, бо
макуху ніхто не вживав майже, а всі люди тримали, на випадок, неврожай або щось,
вона стоїть, вона ніколи не псується, вона була суха, дуже засушена. Та макуха,
то під час голоду, якраз та макуха людям дуже придалася. Я навіть їла її, так
само.
Пит.: Справді?
Від.: О, я макуху їла. Там таківо
насіння, часами я куплю тут насіння навіть, там є, попадаються, знаєш, кусочки
шкірки, там то їли, нічого не шкодило. Може щось пошкодило на тепер, може там
щось робиться, за роки, але в той час все виходило, так як черешні їли з
кістками, ніхто кістки не викидав. Наші черешні як їли вдома, чи вишні, все їли
з кістками, цікаво, чому й мармоляду варили з кістками, все з кістками, не мали
моди викидати кістки з черешень, чи з вишень.
Пит.: Що люди робили
після голоду? Як вони перебудували своє життя?
Від.: У нас, там де я
мешкала, то було потрясеная моральне, психічне, для всіх людей, як прийшла
зміна, ліпша зміна. Але люди почали продовжувати життя так, як було перед тим і
далі: колгоспи, радгоспи, той туди, той на фабрику, той туди, кожний на своє
місце. Я певна, що по голодівці, я би сказала, що помимо того, що уряд почав
забирати оці наші городи й землі, й податки платити за вікна, мені здається, так
як я пам'ятаю, була якась по легша людям, після тієї голодівки, бо навіть мої
батьки, я пам'ятаю, не так нарікали на все. Мої батьки чомусь, я пам'ятаю, мали
більше грошей, мама могла більше піти на базар і щось продати й купити, й так
само батько мав більше грошей чомусь, я ніяк не можу зрозуміти: чи тому, що
мільйони людей згинуло й менше людей стало й може більше нагоди було там, що
лишилися, купити чогось, чи тому, що уряд до розуму дійшов і вже викинув більше
всього, що потрібне до життя, на випродаж. Я до цього часу навіть, якби я в той
час була, може в 20-их роках, я б більше того схопила в своєму розумі. Тому, що
мені було 10, 11 років, мені в той час, так як я була обмежена в харчах, ми всі
були обмежені дуже вдома, але ми не спухли, ніхто з нас. Обмеження велике було,
але аж страшного голоду в нас у родині не було, й так там в селі ніхто дуже, до
смерти не голодував. Але зміна прийшла, так як ми не могли виробляти те, що ми
споживали й ми мусили надіятися на уряд, піти до міста й купити, як вони нам
дали, то в склепах почали появлятися всякі речі -одежа. Уже, я пам'ятаю, я могла
поїхати до міста й вибрати собі якусь сукню, одну на рік, чи одну на два роки,
але я вже могла подивитися на вішаки й подивитися, який я кольор хочу мати, я
пам'ятаю, що мама казала, який ти кольор хочеш, чи той, чи той. Але як я ту одну
суконку мала, то я її мала поки не виросла, поки не знати кольор, роками,
роками. І все купували на виріст, як щось злапалось в склепі, то не купували,
щоб вона мені пасувала, а все купували на виріст, а тоді мама пішла додому, ту
на долині підшила, зробила мені якийсь пасок, мене підперезала, щоб не була ні
за довга, ні широка, і так я ходила три, чотири, п'ять роки в тій самій сукні,
до школи. Тільки попрали й ходили, попрали і ходили. Ми були задоволені, бо
інакшого ми не бачили й ліпшого не сподівалися. Ліпше було жити в одній суконці
як сидіти голодному, то що ми бачили, й мати кусок хліба й шкллнку молока.
Тільки міма здоїла, вже ми мали, здоїла корову, вже мали по шклянці теплого
молока. Тепер то комусь скажи: - Випий теплого молока, з-під корови, корова
хвора, чи що, а ми пили, ми не боялися чи корова хвора, чи ні. То була вся
пожива - сире яйце й шклянка теплого молока й кусок чорного хліба з остюками. А
пізніше, уже пізніше, як би сказати, як 37-ий, 38-ий рік, то я пам'ятаю, що уже
на кілько було хліба досить в магазинах, що не треба було в чергу стояти, 37-ий,
38-ий рік, 39-ий, вже в чергу ми не стояли. Уже мама, як поїхала на базар і
продала щось з городу - чи яйця, чи що вона мала, то вже привозила декілька
хлібин, чорних, такий як ми їли, такий самий, він смачний був, той чорний, дуже
чорний хліб, житній, але такий чорний, як смола й дуже тяжкий був, і такі великі
хлібини, таківр. То вона кілько могла, дві в один кошик, два в другий, і то
привозила й вже той хліб на приманку давала корові як доїла, знаєш, кусочок
вітне того хліба, щоб корова пустила молоко, вона доїть корову, то вона кусочок
той дасть. Багато не вільно було давати, тільки маленький кусочок, бо той хліб
був дуже гливкий і він міг у шлунку зробити заворот кишок, так як у нас собак,
як хотіли собаку отруїти, то перепічку спекли, гарячу перепічку кинули псові,
пес схопив і здох від тієї перепічки, в кишки пішло, гаряче й закалене, бо то
дуже твердий хліб, такий во, й він відразу заворот кишок і пес здихав. Так само
людина могла від того то. Ми з тим хлібом були завжди дуже обережними. Про те
знали. Так само мама корові давала, той кусочок хліба дасть і тоді вона пускає
молоко. То я ж кажу, вже в той час, в тих роках, 37-ий, 38-ий рік, то вже можна
було дістати білий хліб, хто хотів. І називали, вийшли в той час, вийшли,
називали французькі булки, так, як тут є ті італійські булочки, отакі довгенькі,
такі розтяти посередині, такого розміру. Отакі в нас були, тільки більші
наполовину, на подвійно більші, отакі вже були, нам мама купувала, можна було
вже то дістати. А вже майже перед самою війною, я б сказала, то, що ми мали,
ліпшого ми не знали й не вимагали.
Пит.: А чи можете сказати, чи в
Росії був голод, що Ви чули, чи Ви знали?
Від.: Ні. Харків межує на
півночі з Росією відразу, бо я знаю, як я ще мала була, то мама, як щось сталось
у нас з коровою то часами було й здихала корова й пішла, то мама їздила, сідала
на поїзд, їздила на північ, бо на південь не можна було купити ніде корови, там
були колгоспи. А на північ, як до Росії поїхати, взяти потяг, тільки за кордон
переїхати, то там іще приватні якісь були. Росія не була так сколгоспщена як
Україна. То мама каже, як вони поїдуть, стануть, то так їдемо, каже, в потяг
сідають, як знали, де кордон України, а де Росії. Як з Харкова виїжджаєм, то
люди, багато бачиш, мають чоботи на собі, як під'їжджаємо до кордону до
російського, всі люди в чоботах виходять, а в лаптях всідають, розумієш, то вже
мама каже, то вже недалеко мені до того Богодухова, що там вона мала їхати й
купити корову. Розумієш, то там, так як мама говорила з тими, як вона купувала,
там з ними говорила, вони цілком інакші люди, цілком інакше жили по тих селах,
там де мама їздила. Наші люди цілком, хоч і бідні були, але наші люди інакше
жили. У наших людей то хіба за козацького часу, що часник на стінах висів,
знаєш, поплетений тим, у нас часник був або на даху, на горіщі, де тепло, знаєш,
зимою зберігали, або в коридорі висів -не в хаті, не в спальні, не в кухні. А
там, мама каже, як зайшла до хати, а ті лаптьошники, каже, один на одному
сидять, отакі бородаті всі, часнику повно навколо висить, на стінах, як образи,
каже, просто не до повірений брудно, страшений бруд, цілком, не хочеться
повірити, що це інакший світ, ось тільки переїхати й то навіть не пише де кордон
є, то вже як до хати зайшла, то знаєш, де ти є.
Пит.: А з півдня
приходила, а з півночі ні, в лаптях не було пухлих?
Від.: Ні, ні, ні,
ні. В нас ті люди, що з голоду вмирали, всі були в чоботях чи в черевиках,
ніколи я не бачила в лаптях нікого, в тих російських лаптях, ніхто з голоду не
вмирав, з півночі ніхто не приходив. Голод почався в півдні України й приходили
на північ, тому, що ми межуємо майже з росіянами, Харків, тому вони якнайбільше,
й люди знали, що в Росії голоду нема, тому вони так дуже багато до Харкова лізли
ті люди, пхалися все, там рятунок шукали й дуже багато втікали до Росії, так як
жінки, жінок лишали пухлих в хатах й на вулицях, а мужчини тікали далі, рятували
себе там, у тих кацапів, у Росії.
Пит.: А чи Ви можете сказати,
по-Вашому, чому був голод на Україні?
Від.: У той час так само, я би
сказала, люди підозрівали, але боялися говорити. Старші люди були напів свідомі
того, чому то сталося, але приблизно, приблизно знали, бо був великий спротив
колективізації. Як люди не хотіли йти до колгоспу, то вони, вони знали, що вони
мусять бути покарані, в один бік або в другий бік колись. Спротив завжди
карається, і так ті люди знали, як вони відмовлялися іти до колгоспу працювати
за дарма й шукали десь, втікали, навіть виїжджали десь, шукали праці -то вони
знали, що час прийде, що вони будуть покарані. А то на Україні був дуже
величезний спротив колективізації, і я знаю чому, я знаю те, хоч я була й мала в
той час, бо в літку, як ми мали вакації від школи, то нас дітей, по вісім,
дев'ять, 10 років, забирали цілу школу, забирали до річки на городи збирати
смородину для радгоспу, й малину, й крижовник. Чому, чому нас брали, дітей? Нас
брали тому, щоб ми допомогли владі зібрати врожай, така пропаганда була. А чому?
Тому, що старші противилися цій колективізації, не хотіли там йти до праці, а
вони нас дітей вважали, що вони нам сказали й ми йшли. Всі. І ми збирали страшну
масу, весь той урожай ми, діти збирали.
Пит.: А платили Вам?
Від.: Не платили нічого нам, ні.
Пит.: А давали їсти?
Від.: То, їсти щось давали, мені здається, як я пам'ятаю, щось давали
нам їсти.
Пит.: Так Ви будували Радянський Союз?
Від.:
Так, ми будували, так, дітвора, зі школи. Ну, а в нас школа як була: перша,
друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома, восьма, дев'ята і 10-та кляси -то е
багато дітей в одній школі. По 50 дітей в клясі, величезна школа, й то на ціле
літо. Але щось нам давали, щось нам привозили, не пам'ятаю що, щось привозили
нам їсти на обід. А то зрана до вечора, ми то завжди, кожного року нас туди. Нас
властиво, як би сказати, за шнурок не тягли, а тільки обов'язок, наш піонерський
обов'язок допомогти державі в критичному стані зібрати врожай овочів. І то все.
І ми всі йшли. А вже як я бра студенткою, в вищих закладах, як пішла до
університету, то вже в той час, в 39-му, 40-му році, 40-му, 41-му, вже того
примусу не було студентам. Одна тільки пропаганда була: іти до війська, для
хлопців, уоіипіеегз, як то є.
Пит.: Добровільці.
Від.:
Добровільцями записуватися до війська, хто хоче. Пізніше була, добровільна була
справа виїздити на Сибір, за мого часу, і до Казахстану.