Case History SW85

Barbara Dohan, b. December 25, 1915, Protasivka (?), Smile district, Sumy region. Narrator's father died when she was 5 month's old, and narrator's mother had 7-8 desiatynas of land in the village of Khustianka 6km away. Collectivization began at the end of 1929 or beginning of 1930, and almost everyone was collectivized by the late 1931. Some people were arrested for slaughtering livestock, and some fled to the Donbas. Narrator's brother was arrested ,signed up for the collectivization farm while incarcerated, and was let go. People started to go hungry in the fall of 1930, in 1931 it got a little worse, in 1932 it got really terrible, and the first half of 1933 was the worst. People started to die already in 1932, and in the spring of 1933 whole street died out. Both 1932 and 1933 witnessed good harvests, but they were seized. People ate ground corncobs, leaves and bark from trees. Narrator survived because she attended pedagogical courses in Romny and had a daily ration of 200g of bread. There was a torgsin in Romny ,and narrator describes human meat being sold in the town marketplace. In the fall of 1933 narrator became a teacher in Chernecha Sloboda, where there was an orphanage, and many of her pupils were orphans. Narrator states that she knows there was no famine because people went there for food. In 1934, food was a little more available, but not much. In 1941 there was no first grade class in narrator's school because there were no surviving children who had been born in 1932-1933 and very few who had been born in 1934. Narrator's husband worked on the 1937 census. Narrator also gives considerable detail on the anti-religious campaign.

Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Від. Моє ім'я в Варвара Доган. Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: Я народилася 25-го грудня, в 1915-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: То в село Протасівка, Смілянського Району, Сумської Області.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Я свого тата не знаю, бо я мала шість місяців як тато помер, але він займався столярством, а мама звичайна селянка і так працювала в господарстві.
Пит.: Чи Ви мали землю?
Від.: Мали землю, але в той час, як уже підросла, то нам землю обрабляли люди які мешкали в селі Кустянка, то шість кілометрів від нас і вони обробляли землю, привозили нам половину й половина була їм - це їхній був заробіток.
Пит.: А скільки десятин землі було?
Від.: Було сім чи вісім, бо я в той час, уже як я підросла й стала розуміти це все, то вже землі не було.
Пит.: Коли вони забрали землю?
Від.: Землю то 29-ий рік, 30-ий рік, але то вже для мене не було, значить, ніде.
Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село, наприклад, скільки дворів було, чи була церква, чи була школа?
Від.: село, я не можу сказати яке, але село було велике, біля нас, рядом з нашим селом було містечко Сміле, й в нас було сім церков, так, що дуже велике село було. У нашому селі була семилітка, у містечку Смілому була також семилітка, пізніше ті школи були десятилітки. Ці околишні також села так як Кустянка, Томашівка, вони мали також церкви й мали також школи, але там були чотирьохрічні або початкові називалися.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Так, церкви були майже в кожному, у кожному цьому селі, бо Томашівка була вісім кілометрів від нас; ця Кустянка була шість кілометрів від нас, у Смілому то було три церкви на одній місцевості, що разом Успеньска, Преображенська й Покрова; але з них, одна згоріла в 32-му році, ніби запалила якась жінка яка збожеволіла від того переживання, що діти померли з голоду, й вона з розуму зійшла, й вона зайшла до церкви, розпалила, розклала вогонь, ніхто не бачив як церква почала горіти. Друга церква була вже збудована майже, але вже той час підійшов, що церкви закривали, то з тієї церкви збудували десятилітку, будинок розібрали й побудували десятилітку.
Пит.: Чи церква була автокефальна?
Від.: У той час привилися в нас в старословянській мові, відбувалися служби, але одна з церков яка називалася Цвинтарська, маленька церква яка стояла на цвинтарі, то там - точно не можу сказати - але мені здається, що то був 28-ий рік, де приїхав новий священник і відправляв на українській мові.
Пит.: Коли вони закрили церкву?
Від.: Церкви почали закривати в нас у 30-их роках, а 29-ті вони не закривали їх, а накладали податки, й цих податків церква не могла виплатити, перше як я знаю за свою церкву, яка в нас вона була, це, храмове свято, значить, престіл то Друга Пречиста була, ну то вдовиці ходили й збирали по дворах хто, що дав і тоді вони цим заплатили податок. Як вони заплатили цей податок, присланий був податок удвоє більший, знову ці жінки зібралися й знову почали ходити, а священик їм сказав: - Ви цього не зробите, бо невсилі будете. Як ви це виплатите - пришлють знову й не трудіться. Але все ж таки вони ще другий раз заплатили, неповністю зібрали, заплатили, але церкву було закрито було, бо не через податок ніби, що податку не виплатили й почали священика виряжати, де священник мешкав вони його вирядили з того помешкання, бо перше він мешкав при церкві, був будинок, сторожка й для нього було дві кімнати, сказали, що тут потрібний цей будинок для школи, хоч будинок шкільний був зовсім окремо й не один, а два було кінцем, але його звідси вирядили тоді. Він приватне перейшов на помешкання до Марійченко називався; він був учитель і його мама була окремо, в одному будинку тільки так якби тут було два аратітепі-л й та мама його старенька відпустила одну кімнату для священика. Він пожив там три місяці й йому сказали, щоб він звідтам вибрався. Він звідціля переїхав, отець Петро, переїхав у Ромни за 25 кілометрів і там улаштувався в відділі Райземвідділ, там він працював якимсь, я не знаю, яку він функцію виконував, але його дружина переїхала до Києва, там була їхня донька в Києві яка була віддана - прізвище було чоловіка Писаренко, і вона забрала маму. У 33-му році весною я зустрілася з тим священиком у Ромнах і він казав, що його звільнили з праці тому, що він ходив у тій одежі в підряснику, звільнили його з праці, він зустрів мене, розпитував за життя, що робиться в селі й казав, що він до своєї доньки Галі написав листа, щоб туди переїхати до Києва й тепер дістав відповідь, що вона сказала: -Тату, ти ще не приїжджай, бо ти нам перешкодиш. А другого дня ідучи до школи мене зустріла така його якась далека рідня Анна Устивна Ганевич і сказала мені, що вчора отець Петро кинувся під потяг і його перейшов.
Пит.: Чи люди спротивлялися як закрили церкву?
Від.: Та не було так, що люди спротивлялися, люди пробували всякими способами, щоб були відправи в церкві, але це все найбільше робили жінки старшого віку. Яка причина, ніби чому? Бо жінок менше арештовували й менше їх допитували, бо жінка скоріше могла вийти з того положення як воно є, а чоловіки, може чоловіки, я молода була тоді, то я не могла, не можу сказать як бо якби теперішній час, то я б сказала, а тоді я не знаю, може якраз чоловіки радили, що робити, а жінки тільки виконували ту роботу, але я не знаю за це, що так було. Один із священників, він не був у нашій, не правив, а він правив у Покровській церкві, в Смілому, то його арештували й посадили в в'язницю, він посидів там, а потім випустили й казали, щоб він не виконував цих своїх релігійних обов'язків. Одна старенька жінка, не пам'ятаю прізвища, взяла його на помешкання, але люди як люди із хуторів із сіл приїжджали туди й привозили дітей хрестити, замовляли панахиди й то його вдругий раз забрали і тримали й давали різні йому праці. Він навіть тачкою чистив виходки й возив це в тачці через містечко, а пізніше вже 30-ий, 31-ий, 32-ий рік, то він жив у тієї самої бабусі, але він уже працював у колгоспі не фізично, а як садівник, бо перед колективізацією як називали СОЗ - Суспільна Обробка Землі - звернулися до бідних, щоб всуспілили свою землю, і що вони оброблятимуть разом. А потім будуть ділитися, а до других звернулися частиною за селом Царина - яке так називалася, бо ніби там був глинястий такий грунт - і дозволено було, ще як хто хоче можна було взяти гектар, або два гектари тієї землі й посадити садок і це в той час, як я ходила до школи, то ми під час нашої лекції сільськогосподарства нас учитель брав, і ми йшли туди, садили ці садки, копали ямки й садили овочеві деревка, але дуже дивно було мені як я приїхала в 34-му, а особливо в 37-му, 38-му роках, які ті були садки гарні і того священика з Покровської церкви зробили там садівником, щоб він ходив і пильнував. Йому давали робітників із колгоспу скільки там треба було, обрізували те дерево весною, підчищали його, й він там жив, але він все таки виконував ту працю, хрестив дітей, відправляв панахиди й особливо в Провідну неділю люди зверталися, і він виходив на цвинтар і вже його тоді не чіпали, але він був дуже старенький і як німці відступали в 43-му році, то йому пропонували, щоб він виїхав, він не схотів, він сказав: - Я вже на дуже схилому віці, й як я вже до цього часу нікуди не втікав, то я вже тут свої кістки складу.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Е, в той час я мала була, але, що люди в той час були дуже задоволені, але були організовані кооперації, де люди становилися членами тієї кооперації, вкладали вкладки, це було для того, щоб більше закрити, або припинити, або позбутися приватної власності, хотіли якось підійти до того тим способом, щоб людей чимсь зацікавить й було так: Були крамниці які мали приватні люди, в тих крамницях крам був дорожчий, а в цих коопераціях був крам багато дешевший й люди платили ту членську вкладку, то що член у першу чергу мав право взяти матеріал якийсь чи будь-що, значить, йому в першу чергу давали, це було зацікавлено й більше й більше було волі, але я кажу що, це я ходила до п'ятої кляси чи до четвертої, я не пам'ятаю.
Пит.: Що Ви можете сказати про владу в Вашому селі, наприклад, чи голова сільради був місцевий чи приїжджий, чи українець чи чужинець?
Від.: Я б сказала одно тільки те, що голови сільрад то в більшості там де я знаю то були місцеві, а уже в районах то голова райвиконкому. Голови райвикомкому всі були немісцеві, приїжджі, такий як в останній час був Букриньський, який дуже хотів загладити все, особливо в той час під час війни як евакуювали людей, він хотів, щоб люди виїжджали, а дехто не виїжджав. Він дуже противився тому хоч люди не мали куди виїхати вже то.
Пит.: Чи був комнезам у Вашому селі?
Від.: Був.
Пит.: А хто належав до нього?
Від.: Перше вписувалися туди люди які - одні вписувались такі - що передбачали, що воно буде, а другі вписувалися такі, що були бідні й були такі, що любили робити всякі різні доноси от так, що не були з тих, щоб до незаможного селянства, щоб де вписувалися ті які трудівники які чесно працювали.
Пит.: А, коли почали організувати колгоспи в Вашому селі?
Від.: То 29-ий, початок 30-ий, в 31-му році вже колгоспи йшли на повну пару, працювали.
Пит.: Чи люди добровільно пішли до колгоспу?
Від.: Одні приходили добровільно, а другі були змушені йти, тут також я можу пару слів сказати. Наприклад, мій брат був арештований, й він підписав заяву до колгоспу в камері. Він підписався, його випустили на другий день звідти, він працював трактористом, а пізнійше він добув собі освіти самотужки, виписував журнал, бо він дуже робив, любив механізацію різну, й він став механіком. Пізніше він працював уже в МТС - Машино-Тракторна Станція -старшим механіком.
Пит.: Коли почалася колективізація в Вашому селі?
Від.: Я здається сказала, що то початки були десь 29-ий, 30-ий.
Пит.: Як відбувалася?
Від.: Відбувалася колективізація в такий спосіб: перше скликали збори й приїхав з району чи з області представник і представляв їм, як це буде виглядати, це господарство, перш за все, що знищать ті межі на які багато відходило землі, яка не вживається, не використовується, друге, що на малому клаптику землі не можна запровадити машинізації і це дасть велику кількість прибутку, що збільшиться урожай. І одні люди думали так, а другі думали інакше, одні хитріші, заможніші вони просто всуспіли своє майно, реманент цей сільськогосподарський і вписалися, а пізніше вони виїхали зі села, лишили все й виїхали десь улаштувалися. Найбільше людей виїжджало на Донбас, або в інші промислові центри, де улаштовувалися, пізніше забирали свої родини.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Так, щоби більшість людей як вони поділили їх на групи: куркулі й середняки й бідняки. То більше з усих то середняки ніби стояли з опором тим, що не хотіли йти, а бідняки казали, та їм ніби однаково, вони так не мають, може їм буде ліпше, але до цього поки підходили, тож вони зробили, що вони цих заможних селян зліквідували, частину їх вивезли на Сибір, частина з них, господарі повтікали, виїхали, а родини лишилися і знищилися ті родини.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей, які були розкуркулені?
Від.: знаю прізвище такий Новак був, він мав молотарку, був заможний господар, його донька - вже позабувала, позабувала навіть імена їх, то вона дуже заможна, заможні були, й найбільше те, що вони, також так само, зразу накладали великі податки, й якщо податку не виконав один, вони давали той зустрічний плян і знову і ті господарі старалися виконати, але бачили, що не можуть виконать, то тоді оставалися, а як оставалися, що він е, підривав владу й їх арештовували. Але ще раз повторюю, що були такі, що вони знали, що вони просто лишали родину, брали торбину зі собою і їхали собі десь у міста. Але виїхати пізніше, зразу можна було втекти, а пізніше не можна було, бо треба звернутися було в сільраду, щоб мати посвідку, а як посвідки немає, то не маєш права виїхати, а спочатку можна було виїхати без цих посвідок.
Пит.: Чи люди різали худобу під час колективізації?
Від.: Так, бо знали, що забирають те.
Пит.: І що сталося з ними? Чи їх карали?
Від.: Як хто зловився, то покарали, а хто не зловився, то попробував, що зарізав, вивіз на базар. У нас у Смільному були базари, кожного дня базар був так, що пробували продати. А чому це? Тому, щоб продати, щоб зібрать якусь частинку грошей і, щоб можна було кудись рушитися в дорогу. Я забула прізвище - то цікаво була моя приятелька Галя, і я не можу пригадати прізвище як їх було прізвище, то їх вивезли на Сибір. Я вже тоді працвала в колгоспі. То був час, що якраз обробка була городини, ми картоплю саповували, сапали там на полі й мені сказали, що їх вивозять й я під час обідньої перерви побігла туди, щоб побачити Галю, але як я прибігла до їхнього двору, то була міліція і в міліції були другі, які сказали, що в двір не можна заходити, не пустили мене. Я питала, чого? Вони сказали. Я вже прийшла з колгоспу додому, то вже мені брат сказав, що їх вивезли. То було троє дітей, батько й мати, діти й бабуся, то батько не доїхав до Сибіру, їх як то завантажали в потяг, то він покінчив своє життя, що взяв ізняв зі себе пас і задушився там у кутку, а тих не знаю, де вони. А одні ці, ах, як його, що вони виїхали, також їх вивезли на Сибір, і я в 37-му році зустріла Ніну - вона працювала, ми приїхали на конференцію, я зайшла в книгарню і побачила й не знала як до неї звернутися, тільки зайшла, то кажу - Ніна, де ти взялася? А вона поклала на вуста палець, щоб я мовчала, а тоді я перепросила, кажу: - Може я помилилася. Вибачте. Вона моргнула до мене і після того як люди розійшлися, вона підійшла до мене, обняла мене, ми поцілувалися, каже: -Так, я та сама Ніна, але моє прізвище тепер не так як ти знала мене, не Нечитайло, а інше. Кажу. -А де Грицько? - Це брат її, з яким я ходила до школи разом. Вона сказала, що він у Харкові, то вони вернулися з Сибіру, батько й мати там згинули, померли, а їм удалося втекти. Як вона втекла я й посьогодні не знаю, але вона під чужим прізвищем приїхала й працювала, але то пройшли довші роки.
Пит.: А який вплив мала колективізація на Вас?
Від.: На мою родину? Моя мама цілий час казала, що люди віками надбали, то все пропало, хоч я казала до мами: -А, мамо, ви неграмотні, ви не знаєте, ви не читаєте й то вам так здається що, тепер є добре. Тепер можна все говорити, то того не можна було говорити.То одного разу так було, що я дістала за ті свої слова, й вона мені сказала таке: - Як були пани то й ми коло панів жили, а як вийду в містечко на базар, то як ідеш там попід магазинами, то один виходе крамар, то ходи до мене, що ти хочеш і другий і третій бо в нашому містечку Смілому багато було євреїв і там цілий ряд було цих магазинів і вони давали ніби на виплату, в борг давали, можна було набрати, то мама було каже: -Я піду, куплю собі, що я хочу, а він іще й в хустину зав'яже, ту хустину задармо дасть, а я виплачую так як я можу, поскільки можу, а тепер піду, в черзі стою, стою, підійду, мені, що треба, його вже немає а й того, що хочби щось узяла та й немає. То тепер скажи мені, каже, коли ліпше було чи тепер чи тоді? А я кажу. -Ні, все одно. Тепер все можна, а тоді ні, ну то і дістала за те одного разу й більш не говорила мамі ніколи з" те що як було.
Пит.: Як вони забрали Вашу землю, що Ви робили?
Від.: То лише город був коло хати, тоді лишився і ми фактично, так як жила то ми більше з мамою працювали в людей як вдома, бо нас п'ятеро лишилося, як я сказала, шо нас чотири дівчат і хлопець, найстарша сестра вийшла заміж, а брат займався столярскою роботою, він виконував, робив вікна, двері, крісла там, меблі робив і то він ніби перебрав ту працю, що колись тато робив, а мама - бо коней не було в нас і корови в нас не було, було часами по двоє, по троє поросят і так як качки, кури, так то домашня птиця, так, що як приходила весна - йшла до людей городи садити. Ми йшли і як мені було вже девять, 10 років, я ходила з мамою вже на ту поденню. Перше мені нічого не платили люди за те тільки, що я пішла. Ну, там снідала й обідала й вечеряла, а дехто був такий, бачив, як я роблю, що я старалася робити, ну то й дав іще мені щось в подарок за те, так що мов, особисте мов життя, дитинство все було в злиднях і все було на чужій праці.
Пит.: Коли почалася гол оцінка в Вашій околиці?
Від.: У нашій околиці почалася в 30-их роках, 30-го року осінню а 31-ий вже трошки більше, бо тоді почалося, що як не вписалися до колгоспу, то на них більші були податки, й ото з того почалося. А якщо не виконали, то ті пляни які не виконали - хлібоздачі - то тоді приїжджали бригади з районів, з області й ходили, щоб люди виконували те. І від того почалося, люди ховали де хто міг що заховати. У 31-му році було вже гірше, ще гірше, а 32-ий рік вже він був найтяжчий, а в 33-му весною, весна й особливо перед жнивами, то найтяжчий в тій околиці, де я була, то найтяжче.
Пит.: Ну, копи люди почали вмирати з голоду?
Від.: Вмирати люди почали в 32-му році. Вже були смерті, але вони не були такі великі, скільки в 33-му весною - то були цілі вулиці, Що по два, по три, по чотири й по п'ять дворів, що були пусті, що повимирали люди.
Пит.: Як люди спасалися, що вони їли?
Від.: Що їли? Перше люди їли з кукурдзи качани, це що я на власні очі бачила, не кукурудза зім'ята, а ті качани мололи, воно дуже в неприємне, бо воно як нічого не мав в собі, шелуха. Навіть їли полову, її пробували терти й якщо десь у когось лишилося, що мав, міг дістати якогось, хоч трошки якоїсь муки, то добавляв до того, щоб аби хоч трошечки трималося купи, щоб можна було спекти якісь такі млини чи щось, бо воно не можна було замісити його, щоб хлібину спекти, бо воно не трималося, їли люди листя, молоде листя на дереві, їли люди жолуді, жолуді мололи, розтирали їх, але жолуді дуже пізніше вплинуло на зір, на очі, сліпли люди від того; кленове листя найбільше їли. І так, у 32-му році осінню, то люди вже почали сушити, якщо бараболю обчищали, то ті лушпиння, якщо гарбузи обчищали, то лушпиння сушили, все що тільки можна було сушити. Люди все сушили й тоді терли його й пробували, і закип'ятити води й заколотити, щоб можна було, що з'їсти.
Пит.: А як Ви спасалися?
Від.: Мене спасло те, що я була на курсах вчительських в Ромнах і там давали нам 200 грам хліба на день і ми могли купити собі квитки до студентської їдальні, хоч утих їдальнях багато було що їсти, але все ж таки, щось було. Наприклад, як студенти приходили, то вони не їли ложками там - прийшов, узяв, сів, взяв випив з тієї мисщинки і то все. І пробували перш за все нам давати там 60 карбованців на місяць стипендію студентам, із тих 60 карбованців треба було заплатити собі помешкання, бо ми не мали гуртожитку, а ми були по помешканнях і то, що лишилося, було на харчі. Так як я жила, то як я приїхала, то не було навіть добрих чи чобіт чи черевиків, то я зразу на другий день пішла до того директора й питала коли вони стипендію даватимуть, а він каже: - Коли ти приїхала? Кажу: - Вчора. - А якже ж ти просиш стипендію? Я розплакался, бо то мені не було далеко, 25 кілометрів до Ромна, а я як їхала, я їхала на сім місяців, мала зі собою один карбованець грошей по три копійки, по дві копійки, то що мама назбирала, а братова дала мені кусочок макухи, бо вона казала, що вдень вона може, має спекти хліб, то макуха й трошки муки, але то в колгоспу їхала підвода, що могла мене підвезти туди, й я поїхала й так вона мені відбила кусок макухи й то, як хтось розумів то хай подумає сьогодні: я їхала на сім місяців, мала зі собою один карбованець копійками грошей і кусочок макухи такий як сьогоднішній якийсь, і я не думала за те, що мене зустріне -я тільки хотіла виїхати зі села, бо я бачила, що тут в біда, а там тих 200 грам можна було з'їсти. Хоч я і ті 200 грам перші чотири місяці я майже кожного тижня йшла додому, щоб принести мамі, хоч трошечки того хліба, а потім мама сказала мені, що ти мене не врятуєш й себе не врятуєш й заборонила мені, щоб я приходила додому. І вже в селі була дуже й дуже велика біда, бо вже люди ходили такі як чумою засмучені, що нічого ніхто ні до кого не говорив нічого.
Пит.: А хто залишився на селі?
Від.: Залишився брат, але брат жив окремо, й брат мав трьох дівчат, жінку й троє доньок було, а мама жила окремо сама, бо маму врятувало від смерті куриця. Мама мала курицю, одну курицю й тримала на прив'язі, й та куриця несла кожного дня яйце, й мама те яйце або смажила або випивала його сирим. Вона на ніч брала її до хати, й та куриця її врятувала; тато помер - тата я не пам'ятаю, я кажу що шість міцяців я мала.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей які вмерли з голоду?
Від.: Я знаю родину, якої прізвище Субота, їх було: Настя, молодша дівчина яка зі мною ходила разом до школи; а Марта старша; вони ще мали брата Олексія, і найстаршу сестру Марусю. То найстарша сестра десь улаштувалася в Харкові, а брат Олексій на Донбасі, а ці молодші дві сестри були вдома, й мама - то вони всі з голоду померли, всі й їх укинули в колодязь, у дворі був колодязь, але вже старий, що не брали воду, то вкинули туди й загорнули той колодязь, це одна родина, тепер друга родина Довбенко, то там Феодосія, дівчинка яку мама забила, бо весною почав часник рости, й вона пішла до сусідів і вирвала того часнику, а та сусідка прийшла й каже: - Ти їх понаплодужувала, не пускаєш, щоб вони йшли. А то було очевидно, що вона була недобра, не при своїй свідомості, що вона взяла качалку й качалкою по голові вдарила й забила дитину свою. То ця дитина лежала в бур'яні але, що та дитина дівчинка це Феодосія була похресниця моєї мами, то мамі хтось сказав зі сусідів, і мама пішла, побачила, що вона в бур'яні лежала, але вже сонце пригріло її, хробаки були, то мама пішла, покликала свого кума, того хрещеного батька, й вони викопали ямку там і поклали соломи й закутали її в якусь ряднину, закопали, а через тиждень її мама збожеволіла й також померла і ще одна її сестра, старша була за неї, Параска, та також померла. Це дві родини, не пам'ятаю, не можу ніяк, не можу пригадати прізвища, що їх п'ятеро померло, всі: батько, мати й троє дітей. Один був завзятий дуже, секретар комсомольскої організації, дуже завзятий був, він помер, це найстарший його син, а тоді дві сестри його також померли, п'ятеро їх померло. Від них була і ще одна родина, також не пам'ятаю, батько, мати й хлопець, також так само, їх знайшли в хаті - вони всі померли. На нашій вулиці то яких було до шість чи вісім дворів, що таки всі згинули.
Пит.: Скільки дворів було?
Від.: Я не можу просто таки сказати.
Пит.: Приблизно, 10,12?
Від.: О, ні, ні, ні, більше було, то було велике село, розкидане, бо то село то так вулиці як ідуть то звідси й так і перехрещує, то досить.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно яка частина Вашого села вимерла з голоду, половина чи більше як половини?
Від.: Ні, я не думаю; то бо з них багато пізніше, що повернулися до села, що їх не було, а тоді повернулися але тому, що від 33-го року, від січня місяця я не була вдома тоді вже, тільки коли хіба приїхала, що то, а так я не була вдома.
Пит.: А що Ви бачили в Ромні?
Від.: У Ромнах у той час коли я була на тих курсах то спостерігала, як тут на Шевченківському Бульварі був торгсин й біля цього торгсину, коли я проходила, то завжди повно людей в черзі стояло. В черзі стояли до торгсина, а тут на хіднику сиділи люди хоч кожного разу поліція їх проганяла й можна було спостерігати кожного ранку як підбирали цих людей, їхали гарбами, їхав гарбою чоловік, парою кіньми, а двох або чотирьох людей, які йшли по хідниках і людей скидали на ту гарбу, це я бачила кожного, особливо в березні, при кінці березня і в квітні й травень коли почало тепліть, то це найбільше було тоді. А де тих людей дівали, там кидали на ту гарбу не тільки людей, що мертві були, а ще такі, що й дихали, але їх уже туди кидали. І ще одне цікаво, шо люди не знали, там був такий збудований великий будинок так якби шгеНоизе, магазин і там день і ніч ходили вартові кругом нього, й ми не знали аж після того, в 41-му, в 40-му році. Я спитала одного, що то за будинок в, який стоїть там? А він каже: -Ти не знаєш? Там було, що цілий час привозять - то магазини, де зсипали збіжжя на посів, значить, що як уже колгоспи були й молотили, то перше везли туди, щоб запас був на посівний матеріял, і я аж тоді подумала, чого там ходили весь час вартові. А люди певно не знали, бо якби люди знали то, вони певно напали б на те, розтрощили б там і брали б те зерно.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства? Вщ.: Так, то частина вулиці в містечку тут у Смілому, Бури називались, там була школа, там була й церква, й там жила моя приятелька добра шкільних років Тамара Рудич з якою я разом ходила до школи, з якою я була разом на курсах. То біля неї, але не знаю я на жаль прізвища тієї жінки, то вона продавала котлети на базарі в Смілому й люди запримітили, що вона майже через кожний один день сьогодні, бо там у середу й в п'ятницю були великі базари, а кожного дня тоді й понеділок і вівторок і в суботу були менші, але люди побачили, що вона в ці великі базарні дні завжди продав ті котлети і як прийшла поліція, в хаті в неї нічого не знайшли - знайшли тільки зварений холодець, а потім пішли вони, не знаю чи вживається форма тут льох і погріб, то в льоху вона в себе викопала яму, й там позакопувалися кістки, й та земля була порушена, як міліція прийшла туди, то почали копатися і знайшли там голови й ноги й руки й її забрали. Але вона вже була божевільна, вона зійшла з глузду - то був той випадок, що я чула, але це я не бачила: тільки мама розказувала мені, бо як я прийшла додому, вже приїхала після закінчення курсів своїх, то мама казала, що не йди до Тамари вечером, бо туди тією вулицею ніхто не ходе, хоч уже тієї жінки немає, але все одно так як та хата стоїть в неї пусткою і щось люди боялися чи не знаю що.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей в місті?
Від.: О, так. У місті я не знаю, але я скажу як цих по селах було. Перший рік як я пішла до праці учителювать то був 33-ий рік осенню, то я працювала в такому селі Чернеча Слобода - то 18 кілометрів від нас було - то там вони називали патронати, це дітей яких підбирали по містах, на базарах, на вулицях і привозили очевидно, що в містах називалися дитячі будинки, приюти, але очевидно там було забагато їх, і вони привозили до колгоспів, і ті діти були в колгоспах. Був будинок у колгоспі, звичайна хата й там було в одній частині дівчата, а в другій частині хлопці були. Хіта, звичайна хата, й ніхто не знав тих вигод - кожному там ліжко чи що, то не було таких вигод, але їх було багато й ось така Марія Дуброва, й її Іван брат і найменша сестричка Віра це було на хуторі Новостроївка, Чернечослобідської Сільради, вони ходили до школи, а жили в цьому патронаті. Я до того патронату ходила кожного дня відвідувати тих дітей, бо діти ходили до школи, їсти давали, не було так вигідно, але все одно діти були вдоволені, бо ліпшого не мали, й одного разу ця Марійка Дуброва коли вже мала 14 років, а брат її мав 12 років, а Віра мала вісім, я питаю, кажу: -Марійка де? Вона каже: -Я не знаю ні тата ні мами де вони є. їх привезли з станції Грузької, це недалеко від міста Конотопу й тут вони жили, їм було ніби добре, бо ходили до школи й тут мали де. Що сталося пізніше вже 35-ий, 36-ий може, бо в 37-му році я зустріла цю Марійку, й вона дуже плакала, вона дуже добре вчилася, дуже гарна дівчина була, але її знайшлася мама й відшукала їх, і як мама їх відшукала, то тоді довідалися, що вони були розкуркулені, й ця Марійка не мала можливості продовжувати своє навчання, то вона каже: - Ліпше б було, що мама нас не забирала, то ми були б бодай здобули освіту й жили ліпше. Але там був такий Анатолій Білоножко й це ті більші діти, такі діти, що їм треба було допомоги більше, й вони були прив'язані до мене багато. Так само в Чернечій де ми переїхали назад уже як я була одружена, то в Чернечій я жила, працювала також у школі, тут також був патронат в якому було 35-ро дітей. Також діти не знали своїх батьків. Але ще один такий випадок був, шо в школі тут у Чернечій одна жінка Лукія Совгій працювала уборщицею в школі й в неї дівчинка була Марія і ми розговорилися. Вона була дуже така працьовита жінка, але все щось невдоволена була, й от вона розказувала мені, що як сталося: її чоловік помер з голоду, а вона мала двоє тих дітей, мала хлопця Івана й мала Марію дівчинку. Дівчина Марія була більша, хлопець менший, і вона цих дітей їхали з Чернечі з колгоспу їхали в Конотоп на базар, і вона цих дітей припоручила, щоб узяли їх зі собою й там у Конотопі вона й ці діти на базар пішли й ця Марія лишила свого брата, сама повернулася з цими людьми, а того брата лишила там, він був меншенький і його підібрали там, підібрали в цей дитячий будинок, але як уже ми переїхали в 37-му році сюди, вона розказувала, що я так би хотіла знайти де він є, й вона декілько разів розпитувала, й ось одного разу такий був випадок, що вони виїхали з цього колгоспу з Чернечі, а через базар там в Конотопі переходили діти до школи, йшли, бачили вони, бо то вони з торбами йшли з книжками й один каже: Хлопці, ану я вас спитаю, чи немає того в вас у школі Івана Совгія? А той каже, не знаю, а цей дивиться, каже: -Дядю, а звідки ви? А той каже: -Із Чернечі. -А ви знаєте, каже, що я також з Чернечі, але я не знаю прізвища свого, як моє, а я Іван називаюся, я прізвища не знаю. І вони приїхали з цього базару й розказали цій жінці Лукерії. Ця Лукерія пішла, й не могла як тут, що зразу можна сісти на автобуса та й поїхати, вона десь через тиждень чи що, вона пішла, бо ті хлопці розказали, де вони живуть. Вона поїхала в Конотоп, пішла в той дитячий будинок, вже там не було цього хлопця, вони мали списки, але ж прізвище не було, вона знайшла Івана ім'я, але того хлопчика немає, питають де вони й вони їй не сказали, куди вони їх передали чи вивезли чи перевезли й сталося так, що під час війни, Другої Світової війни у 42-му році той хлопчик появився додому, не хлопчик а дорослий син. І що його спіткало? Німці забрали й вивезли його до Німеччини на працю, так що вона мала нагоду потішитися своїм сином півтора місяця. І ще один випадок був, але то я думаю, бо тоді ще такого голоду не було, це було в 31-му році в червні коли ми закінчили школу, або ж на початку липня або на початку серпня, це було в Ромнах на станції. Нам як ми закінчили сьому клясу й нам казали, що в місті Прилуках буде чотирьох-місячний педагогічний курс і що туди набирають студентів, нас - Іван Оксака, Пріську Катревич, Настю Обрак, Олександру Ставник і мене - ми поїхали туди Ми приїхали, в Ромни нас привезли підводою, ми на станції отаборалися, бо треба було. Ми приїхали по обіді, а потяг мав від'їхати на другий день у восьмій годині рано. Ось ми сиділи, там багато сиділо на станції людей, які очікували потяга хто куди, бо то велика станція була, ми очікували й ось надвечір прийшла жінка, молода жінка, на руках вона мала дитину й копо неї була дівчинка, може три рочки, й ця жінка оставила цю дівчинку, попросила, щоб вона доглянула, бо хлопчик той заснув, вона постелила там на підлозі чи рядно чи якусь одежину, й вона поклала ту дитину, а дівчинці, щось нахилилася й сказала, а сама вийшла, ми спостерігали, що вона пішла, але ніхто не звернув уваги, поки дитина почала плакати. Почала дитина плакати, підійшла одна жінка, взяла ту дитинку й каже до тієї дівчинки: - А де ж мама? Вона каже, мама прийде, мама казала, що вона недовго буде й що прийде. Тут уже та дитинка плаче так, що всі звертають увагу й просять, і то потім пройшло може дві, три години й прийшла медична сестра з того медичного пункту, бо вже пішли, покликали й вона до тієї дитинки, перевернула її а стала перевивати, як вона тільки розкрила, то на шиї в дитини був шнурочок, на тому шнурочку був папірчик, на тому папірчику було записано дата народження, ім'я тієї дитини й більше нічого. І так само в тієї дівчинки також було на шиї шнурочок і записано дата народження і рік народження й ім'я Галя і більше нічого. Тоді зразу там, очевидно нам то було страшне для нас молодих, ми дивилися і не знали, що є, але ця медсестра очевидно то було їй не перший раз уже те, що на цій станції отак приносили мами для того, щоб зберегти своїх дітей і вони приносили бо знали, що їх підбирали й забирали в дитячий будинок, це також такий.
Пит.: Чи в Росії був голод?
Від.: Ні, в Росію їхали по хліб, у Росію їхали але як їхали знову? їхали туди, брали зі собою все, що могли, щоб виміняти, одежу брали. Виміняли там і їхали, а на станціях у вагонах перестрівали й відбирали це в них. Декому вдавалося провезти, а декому не вдавалося.
Пит.: Коли та як скінчився голод?
Від.: Хто й зна як, як тоді сказати, коли він скінчився. У 34-му році уже трошки стало ліпше, але не багато. Уявіть собі ми вчителі мали 75 карбованців платні на місяць і мали 16 кілограм зерна, не муки, а зерна давали нам у колгоспах, бо там де я перший рік працювала Чернеча Слобода, ми мали колектив учительський 45 осіб, там була дуже велика школа, дві початкові школи, а одна була неповносередня семилітка, але там було так, що було по чотири рівнобіжні кляси це в розрахунку, що дві там чотири перших, чотири других, оціво молодші, й вони давали такий пайок, то вже можна було. Але цікаво також ж приходило керівництво до цього? Давали зерно, цього зерна, то ж не будеш їсти зерно, треба його змлолоти. Люди влаштовували, мали не млини - млинів не було - а казали жорна й так ходили, щоб змолоти то приватно, щоб не знали, окривалися і так, я мешкала в родині такого Андрія Грудія, я з тим дядьком вечером брала хустину, запиналася і так я мешкала там. Я з тим дядьком вечером брала хустину, запиналася так на то, тітка давала мені такий великий жакет, бо дуже мала була й худа то підв'язувалася таким шнурком або чимсь, і тітка давала свої чоботи великі й так я йшла з дядьком помагати то все вечером, і то на тих жорнах крутили те зерно. Але люди віджили, люди були такі якісь є, очевидно тому, що той голод перейшов трохи, що ті які вціліли люди, то вони швидко стали поправлятися то вже відчернули ці, кожний мав трошки більше енергії. А потім з кожним роком почалося покращення, наприклад, в 36-му році якщо не помиляюся, ми мали вже підвишку платні, скоріше, в 36-му році весною ми дістали підвишку так, що ми діставали вже 120 карбованців і вже тоді трошки, можливо тому, що я з цього великого села з Чернечі переїхала на хутір Новостррївку й там нас було тільки четверо вчителів, а було два колгоспи так, що можна було дістати трошки більше, але люди бідували, люди дуже бідували, вони старалися найбільше ці на городах. От не можу пригадати собі в якому році, що прийшло то, що обрізали ці присадибні ділянки, лишили 1500 гектарів, то людям укоротили, бо то люди мали такі присадибні ділянки, що голод так привчив, що навіть на грядочку города то посіяв жита чи пшениці як добув, щоб хоч можна, як тільки воно починав доспівати, то ті колосочки помняли і то вже люди всякими способами доходили до того, що можна зробити, щоб мати хоч малесенький запас собі харчів мати.
Пит.: Чому по-Вашому був голод на Україні, чи люди знали тоді чому був голод, що вони думали тоді?
Від.: люди думали, люди знали, люди бачили, що держава їх грабує і люди бачили що. Чому, якщо Україна, грунти українські такі родючі й в той же 33-ім році чи в 32-му році то ж не було ніякої ні посухи, нічого не було, був великий урожай, великий урожай, але ж вони як тільки почали молотити збіжжя, то ж вони не давали людям, а зразу вивозили його державі. Люди бачили, що то е навмисно зроблено, але казати не можна було, бо кожний боявся. Мені б також було те саме, але я завдячую жидам, мене жиди врятували, мене жиди врятували, Чернявські - їх було три сестри, Нюся, Дора, й Маруся. Вони жили колись в Смілому й Дора наймалодша сестра. Я не знаю де їхні батьки, як було з батьками, що не знаю, але я її знаю, бо Дора була разом зі мною в сьомій клясі, й після того як вона закінчила сьому клясу, вони виїхали з Смілого, а я не знала де вони виїхали, а як я попала на ті курси в 33-му році й одного разу я йшла зі школи й зустріла Нюсіного чоловіка, Давида, він дуже здивувався, що мене побачив, каже: -Що ти тут робиш?Я не виглядала так як я вигладала тоді як вони жили в Смілому, страшно виглядала, ціле літо навіть плаща не скидала зі себе, бо було зимно так, худа, самі кістки й шкіра, й він мене питав. Я кажу, що я мешкаю також, я на помешкані жила в інших євреїв, я їм сказали, що я живу там на Старому Базарі й сказала призвіте того він каже: -Ти чого до нас не прийшла, ми ось тут недалеко від цього Шевченківського Бупьвара отутка ми живемо - дав мені адресу - ти таки сьогодні до нас прийди - й я того дня пішла до них. Цієї моєї приятельки Дори не було, вона була в Києві там десь в якомусь воєнному городку; вона жила й працювала, а Маруся була замужем за якимсь військовим, але той військовий виїздив на літо на три місяці в військові табори. Вона мала дівчинку чотирьохмісячну, а цієї Нюсі Давидової жінки не було вдома, але був хлопчик Гриша їхній - такий три рочки мав. Я прийшла, він мене Давид познайомив з Марусею, бо я тієї Марусі перший раз тільки побачила, познайомив. Ця Маруся каже: - О, то ти тільки сьогодні, мій чоловік виїжджає, і таки сьогодні до мене переходь, бери свої речі. А що в мене було? В мене була таке ні валізка ні що, а був такий сундучок збитий, що брат і зробив мені й я до неї перейшла. Вони мали одну спільну їдальню, а мали три спальні й мали кухню. З однієї кімнати до другої перехід був, ішли й ця Маруся каже: - Знаєш що? Ти будеш мені дивитися деколи за моєю маленькою, й все буде добре. І вона мене примістила на канапі, каже: - Ну та ж я маю також місця, й ти можеш у нас і ти мене знаєш, яке ти мала право Маруся забрати її? О, то ні. А я сиділа, слухала, що вони сперечаються. Я тоді кажу: -Знаєте що? Ви не сперечайтеся, я вам стану в пригоді, я можу й тут доглядати маленьку, як ти хочеш куди Маруся йти, й так само Нюся цього Гришу я можу. То не сперечайтеся, і так я в них осталася. Я в них жила три місяці, але я скінчила курси. Вони за помешкання нічого не брали з мене, їсти давали мені, що вони їли й мені давали, я прибирала в них і прала й все, бо там система шкільна не така як тут, там до обіду, до першої години були в школі а пообіді ми мали вдома, я приходила, виконувала своє завдання, а потім як треба було' то робила те, що для них треба було зробити. І за ті гроші, що я діставала від тієї стипендії, то вони мені - особливо Нюся, найстраша це їхня сестра - то вона мені все купила, що мені потрібно було, й блюзочку й сорочки й все що треба. Я ті гроші давала їй, і як я скінчила курси, то вони мене не пустила додому ще зразу. Цей Бабич сказав, він їздив, він збирав у тих сировину, він їздив по селах і казав: - Ти не можеш зараз їхати додому, ти чекай поки почнуться жнива, що стануть збирать хліб, що можна, зараз дуже страшно по селах в, ти не можеш собі уявити, що там робиться, і ти в ніякім разі не можеш їхати. І так я в них жила ще майже цілий місяць, а потім, як я їхала, то вони мені все дали. Вони мені дали й муки торбинку й цукру дали і крупи дали, всього потрошки дали, щоб як я приїду розрахувати, що школа починається в вересні місяці, що треба цілий серпень місяць майже бути вдома, так щоб хоч потрошки собі могла ще що там дати ради. Я їм все завдячую що, що вони спасли мене, хоч зараз така ситуація з ними, що ніби ми дуже винуваті українці, але між ними тоже були добрі люди.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того, я вже не маю більш питань?
Від.: Ні, може я багато вже й наговорила.
Пит.: Чи Ви бачили якусь різницю в клясах, як вчили під час голоду, чи одні були менші кляси чи одні більші кляси, вік, цікаво.
Від.: Хе, то що бачите саме основне як я перший рік прийшла цей 33-ий, 34-ий навчальний рік, то тут у клясах у мене була черверта кляса, але це була збиранина, тут у цій четвертій клясі були діти по 11 років, по 12, були по 15 і був один 16 років мав, було 35-ро дітей в клясі, але всі різного віку, й вони не були, не були всі, що жили при родинах. Тут я попередньо згадувала, що вони були з патронату з цих, із тих, що при колгоспах же, це одне, друге, що як підійшов 32-ий і 33-ій рік, що тим дітям треба було йти до школи того віку, то першої кляси не було, хоч кажуть.
Пит.: В 41-му році?
Від.: Так, що як вони кажуть те, що не було голоду в Україні, але не було народження в Україні 33-ий і 32-ий рік, у 34-му дуже мало було, були народження дітей, але дуже мало. Шкода, що я не можу собі пригадати, бо як був перепис населення в 37-му році, то там де ЗЗЧй і 32-ий рік, там були лише одиниці, бо якраз тоді мій чоловік брав участь в переписі населення, і я знала за це. Вони не дуже публікували те.
Пит.: Чи вони заборонили йому говорити про те?
Від.: Я не знаю, але щоб публічно в літературі, щоб у пресі так як тут як щось € перепис населення, то відразу подають скільки там тих, скільки тих, а там не було то, але то показало Богові й людям, що ті роки й так і так тоді пішло, не було першої кляси. А тоді на другий рік другої кляси, а тоді то і от так. Той рік був виключений, бо не було народження. То все.
Пит.: Дуже дякую за свідчення.
Від.: Немає за що, але то є правда, то є те, що людина бачила, й те, що людина бачила, то лишається в пам'яті - а особливо з дитячих років. Дякую Вам.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz