Ivan karbuk (pseudonym), b. ca. 1921 in northern Chernihiv region, made his own tape, giving it to the Commission's oral historian. Narrator uses a pseudonym for fear of harming his sisters in Ukraine or their children. He stats that during the famine “they took everything. What they couldn't take they destroyed”. Narrator's mother was arrested as a counterrevolutionary and sentenced to 10 years. His father fled, leaving 3 children under the supervision of narrator's 17 year-old brother, returning secretly and bringing food. The first half of 1933 was worst, and narrator went with his older brother to work in a sawmill, where they earned enough to survive. Much of the grain and milk taken during the famine went to a distillery and butter factory in the district seat. One man was shot on the spot for pilfering grain from a field. “People fell like flies”, especially from bloody dysentery ,and narrator estimates that 75% of all newborns died. However, forests helped many people survive.
І. Карбук Ось уже 53 роки, коли вся Україна стогнала в жахіттях великого голоду, планово заподіянованого московським режимом, комуністичне інтернаціоналістичного Кремля. В часі 1932-го й 33-го років мені було всього сім років. Моє ім'я є Іван Карбук, яке я подаю як псевдонім, бо маю ще сестри на Україні й в них діти. І я знаю, що правдиве моє ім'я їм дуже пошкодить. Коли я починаю говорити за ці жахіття, мені мимоволі пригадуються ті події, ті розбурхані часи, коли люди вмирали з голоду - не одиницями, але сотнями й тисячами. Так як сьогодні бачу нашу порожнісеньку хату, бо місцева влада все з неї забрала - навіть рушники з ікон святих, і пожовський годинник, який вже не йшов. Говорю, як місцева влада тому, що в дійсності тут комуністів не було. Але все це творили й робили наші українські вислужники, які не тільки, щоб догодити Москві й виконували те, що вона говорить. Навпаки, вони ще й так, як кажуть, перевиконували на 200-300% свій плян. Цікаво, треба згадати, що коли ця бригада повиносила все з хати, як у нас кажуть, до нитки, ограбували. Вони не заторкнули ані однієї ікони й залишили їх так в куті, як вони стояли. Натомість, вони зруйнували, як у нас назвали - боровик. Це в димар на горищі, який на тодішну мову, так будували в Україні хати. Розвалили тому, щоб у хаті не можна було палити. Все забрали. І чого не могли забрати, зруйнували. Але на нас дітей - чотирьох дітей, якось не викинули з хати. Можливо тому, що з нами не було вже батьків. Мама була вже засуджена за т. зв. контрреволюцію, на 10 років в'язниці. А батько, як звичайно, втік тоді з дому, й також не було вдома.І тому, можливо, не було кому забрати нас до себе. Ми цю зиму сиділи в холодній хаті. Було так холодно, що вже навіть вікна не могли вже замерзати. Холодні й голодні. І виглядів жадних не було. Не було нічого в хаті ні з їжі, ні з питви. Бо й корів і все, що ми мали, все було виметено під мітлу. І ось пішли ми з молодшою сестрою до погребу в якому колись було повно картоплі й різної городовики. І почали розграбати на підлозі пісок. І на превелику нашу радість, знайшли в ньому, в цьому погребі, пару гнилих вже картоплин. Зварили з них суп. Спожили з надзвичайним смаком, бо були дуже голодні, та й полягали спати з думкою -що будемо їсти завтра? В хаті не залишилося ні крихти хліба, ані картоплини, ані абсолютно нічогісінько! І ці думки ще більше робили й мене й моїх сестер - мою сестру й брата, ще голоднішими. І тому я не міг спати. Сидів біля вікна, до двору, та все думаючи -що нам робити? Як там мама в в'язниці? І як тато скитається десь в закутіньках світу? Аж тут глухуй стукіт до вікна, боязливий голос: - Сину, це я. Відчини. Всі нараз повставали, бо властиво, ніхто з нас не міг спати, й тому голос батька ми прийняли з великою радістю. Мало що не кричали на всю хату, але знаючи про небезпеку, пише 16-ти річна сестра тихесенько плакала в кутку на лежанці. Вона була в родині властиво найстарша, хоч і ще старший брат, якому вже було 18 років, але він працював десь на сплаві, про що я скажу пізніше, а дві старші сестри мешкали окремо, мали свої родини й також як ми - вмирали з голоду, голодні й холодні. Мій середній брат, Григорій, скоро побіг і відкрив двері. Наш батько стояв з мішком, який ми пізніше називали -мішком спасіння, бо в ньому був і хліб і солена риба, який йому з великими труднощами вдалося перепачкуватн з недалекої від нас Московщини. Бо наші околиці це е північні околиці Чернигівщини, які межувалися з однієї сторони з Білорусією, а з другої сторони з Московщиною. Треба при цьому також зазначити, що цей мішок батько приніс на плечах. І довгі десятки кілометрів змучений, тяг його, щоб принести й спасти нас від голоду. Бо як ми знаємо, що всі станції, які були в Україні, були забльоковані московськими військами, чи спеціальними бригадами. І тому люди вилазили з вагонів ще далеко перед українським кордоном і крадькома маршували десятки кілометрів лісами й болотами, щоб оминути ту облогу. Декому це звичайно вдавалося, так як вдалося цим разом моєму батькові, а дехто вже ніколи не побачив своїх рідних дітей, бо їх лапали й прямо висилали на Сибір за т. зв., немов би, спекуляцію. Ліс в північній Чернігівщині не одній людині зберіг життя. І я особисто завдячую цьому лісові, що він сприяв збереженню і мого життя. Тут люди масово кормилися лісовими багатствами як -жолудь з дубів, корою, та різною рістнею, включно з живими організмами, які лише попадали під руки.Перша половина 1933-го була найгіршою. Мені пригадується ще один епізод коли я з сестрою, Іриною, лісами й болотам пробивалися до хутора Богданівки, який був від нас лише 15, 16 км. понад річкою Убеть. Вона йшла до чоловіка, який відробляв на сплаві примусову працю. А я йшов до свого старшого, 17-ти річного брата, який разом працював також на цьому лісо-сплаві. Це був державний проект постачання лісової промисловості для т. зв. столиці. А цей хутір не був далеко від нашого містечка, чи села. Але чомусь під суворо забороненого, не тільки шваґра, який звичайно працював під наглядом влади як примусовий робітник, але й мого брата, який був вільно найманий. Але їх, тих що взагалі працювали там, односельчан, не пускали до своїх сіл на відвідини. Якось добривши там, нашим радощам не було меж. Вони раділи, що побачили нас ще живими, а ми, що нагодували нас юшкою з риби і де-не-де, картоплина, та з під попи дали нам по-кавальчику ні то хліба, ні то сухаря. Моя сестра побачивши, як я це все злапав до рук, відразу мені наказала: - Івасю, уважай, кусай по трошки, щоб наївся. Решту хліба й риби, тих солоних оселедців, що вдалося їм, відриваючи від свого власного рота, зберегти для нас, поклали в нашу торбу й з великим наказом, щоб ми донесли її додому, для тих решти голодуючих членів нашої родини, що чекали з нетерпінням на наш поворот. Між іншим, нас уповноважено в цю далеку подорож лише тому, що ми були, чи виглядали, так як мені тепер здається, найздоровішими ще з всієї родини. Назад подорозі в болотах, ми, на нашу привепику радість надибали щавель і назбирали його скільки лише могли. І були вже дуже втомлені, а найбільше, голодні. Той хліб і риба, які ми несли в торбі, безможно змучили й мою сестру й мене чи не найбільше. Як треба зазначити, при чому, що цей шавепь ми знайшли випадково, бо за 10 до 13-ти км. від кожного міста чи села -нічого не було, бо люде тільки цей звичайний щавель з якого варили борщ, але й щавель, який назвався кінський щавель -і той люди визбирали та варили з нього якусь юшку. На моє прошення, звичайно без плачу не обійшлося. Моя сестра дозволила на маленьку перекуску. Ми з'їли по найменшому в торбі кусникові хліба, по голові з риби, оселедця. Кажу дослівно, не по рибині, а по одні голові з риби, запиваючи це водою з річки. І прошу повірити, що воно мені так смакувало, що сьогодні мені найліпша їжа так не смакує як тоді ось та гнила і смердюча голова з оселедця. Заледве ми добрили додому, як нас з нетерпінням все чекало. І не в силах представити тієї радості в очах тих, що нас чекали. Просто не можу. Нема таких слів. Мене ще в житті ніхто з такою радістю після того не вітав. Але ця радість не тривала дуже довго, бо вже на другий день, і сестра й я заслабли на дизентерію. І ми її лікували тим полином, смак якого я ще відчуваю сьогодні. Смак, гіркий смак голоду в Україні. Між іншим, в нашому районовому містечку, чи селі, померло зголоду досить багато людей, а найбільше - дітей. Всі діти, які родилися в тих роках, найменше 75% вимерли. З приходом літа, через недоїдання або споживання дикої страви, як всяка полова, жолудь, здихлятина, все що попаде під око - пішла після цього велика ! епідемія смертельної і кривавої дизентерії. Діти від неї вмирали поголовно. Лише одиниці врятувалися. Люди гинули як мухи. І від голоду й від всіх тих хворіб які виникали в наслідок недоїдання, в наслідок голоду й різних недостач. І не було можливості як всьому цьому можна було заподіяти. Вже в літі, коли доспівало жито, люди збирали колоски з жита або пшениці. Також в цей час були створені спеціальні бригади, які охороняли т. зв. колгоспні поля. І ще тільки, що карали за збирання колосків в'язницею, а й стріляли таки на місці. Не пам'ятаю я ім'я, бо це вже було давно, але знав у того молодого чоловіка, якому тоді було можливо 20 років, який був у житі -чи він збирав колоски, чи я не знаю, що він робив, але зобачивши бригаду, він почав тікати. І вони його застрілили на місці. Школи не забуду, як наш, другої хати сусід - називався Василем - привіз дохлого коня з колгоспу, який здох внаслідок якоїся хвороби -мітінґу, бо коні ж також дохли від голоду. І він рубав це м'ясо. І люди стояли й просили його, щоб і він їм щось дав. А те м'ясо вже - майже самі кістки вже з того коня. І кожний, хто дістав кавалок м'яса, уважав себе в той день дуже щасливим. Школи не можу забути чоловіка середнього віку, десь з ближнього села. Бо все залило, чи йшло по нашого так званого районового містечка, бо ми тут мали й спиртовий завод, і лісопильню, і маслозавод. Наприклад, десятки тон приходило зерна на переробку для спирту. А люди були щасливі коли їм вдалося дістати відро так званої "браги” -тобто, відходів від цього, виробки спирту, чи сироватки із маслозаводу, яку вони так як якусь медицину давали для своїх дітей. Натомість, і хліб, і масло, і спирт, і все йшло для столиці, для Москви, яка ж цими самими продуктами, як нам вже відомо тепер сьогодні, завоювала ринки світу, мовляв - дивіться, це продукти України! А ви кажете, що вона голодує. Адже, мають ще якусь надію, що ця людина, про яку я щойно згадав, знайде щось тут і для себе, щоб зберегти своє життя. І прийшов до району, щоб щось тут дістати. Але тому, що вже був охлялий, він не міг ніде більше рухатися, лише сів під тином, недалеко від нас, і сидів під ним день і ніч. Гризши щоденно того самого кінського копита, з дохлого коня, з цього можливо, що наш сусід привіз, щоб запобігти своїй голодовій смерті. Ця людина вже навіть не виглядала на людську істоту. Його очі світилися якоюсь гістерією, суворістю, помстою, навіть і дикістю. Щ очі я бачу ще й сьогодні, їх жахлива картина вже напевно не покине екран моєї підсвідомості. Це було щось страшного, пригніченого, нелюдського. Він вже був безсильним навіть підвестися, і тому його погляд вже нікого не лякав. Ставав нормальним явищем громадян т. зв. Радянської України. Люди доносили йому воду й що могли. Але що могли, коли самі нічого не мали? їх власні діти вмирали з голоду, а їх мами не могли цьому нічим зарадити, чи запобігти. Нарешті, наш так званий сусід, помер під цим тином. І всі легенько собі зідхнули, промовляючи - царство небесне покійному, бо смерть вирішила зайві турботи. Спеціальна бригада відвезла нову жертву на цвинтар. Там вкинули його тіло до заздалегідь вже приготованої ями. Землею вже дуже не покривали, бо це була т. зв. - братська могила. А таких братів як цей чоловік, не бракувало з приходом кожного наступного дня. І ось сталося так, що цей мертвець якось ожив і виліз з цієї ями. Декілька днів плазуючи по цвинтарі між дикими, зарослими деревами й кущами, зарослі різними буряками. І він почав їсти тут, що тільки міг -листя, кору, все йому, що попало під руки. Нарешті десь зник. Казали, що влада привела цього мертвеця до порядку. Посадила за дроти. І хоч дуже парадоксально це виглядає, в'язниця стала його спасінням, дістаючи тут кавалок хліба. Після окупації України німцями, були чутки, що цей мертвець став жорстоким месником за ці всі кривди над ним і йому подібних, для тих, хто останню зернину витягав з рота вмираючої дитини. Хто ограбив нашого селянина, а сам об маспом(?) торгсинів, які були відкриті перед самим голодом по всіх більших містах України. Легковірні ще й досі кажуть, що ті торгсини були відкриті з метою викачки золота. Але ж відомо, що ті що мали золото, вони ж і мали американські доляри. Викачка золота це була лише причепка. Я ніколи не забуду випадку в школі під час перерви, як одна дитина впустила на підлогу біленького коржика, а потім підняла його й викинула до смітички. Маса дітей яка лише очима їла цей коржик в руках цього хлопця, скочили на ту смітничку гірше голодних вовків. Аж учителька мусила нас всіх розтягати. Мені пригадується ще й сьогодні дуже жалібний плач, чи голосіння двох дівчаток сестричок. Рідна з них була 12-літня дівчинка, Галя, а їй сестричці було може п'ять років, ім'я якої я не пам'ятаю. З сусіднього села Олешня на Чернігівщині, їх батьків влада радянська вивезла на Сибір, як куркулів за те, що вони не хотіли вступити в колгосп. А вони тоді не були вдома, відвідували свою тітку, і так залишилися в тітки. Але незабаром, ця тітка не витримала, померла з голоду. А ці дві сестрички на поталу в своїй лихій долі. І пішли по селах, т. зв. милостині просити в людей. Бувало приходять перед хатою, клякають на коліна і благають якоїсь милостині в господарів, які вже самі чекають на свою смерть з опухлим животом і ногами, або на смерть своїх власних дітей. І це благання переходить в гістеричний плач. Знемагаються і затихають. А так ідуть під іншу хату й знову починають тієї самої, знову ж знемагаються, а там засипають і сплять переплотом на дворі поки хтось не запросить чи заведе їх до хати. Ці дві сестрички померли під плотом майже одночасно, недалеко райкому партії. Одного разу, я пішов до своєї сестри Ірини, яка не дуже далеко жила від нас, відвідати її маленьку двох-літню доньку, Марійку, яка лежала майже вже непритомна в ліжку. І коли я прийшов, її очі такі були, такі великі. Тоді я не розумів, чому вони такі в, і я спитав своєї сестри - чому Марійка має такі великі очі? Моя сестра відповіла: ~ Братику, всі вже ми маємо такі великі очі. І в дійності, кажуть, приходив кінець. Старша сестра, Саша, уже була обпухла й її діти також. Але тут, я би казав, Боже проведіння врятували нас. Бо якби не батько, ми також напевно, найменше половина з нас, з нашої великої родини, були б вимерли. А тому батько, як я вже згадав перед тим, що мама була в в'язниці, а батько мусив втікати, і це якраз маму спасла в'язниця, бо там давали якийсь кавалок хліба. А в свою чергу, батько не міг вдома бути й тому мусив вештатися поза межами України, що не дістатись в рукуГПУ, і таким чином -іпсодпііо -таємно, привозив нам хліб чи деякі продукти. Але при таких умовинах, жалюгідних умовинах, знаходилися оптимісти, які казали, що тут у нас не біда! Бо там на півдні України, в степовій частині, люди гинуть тисячами, цілі села вимирають і не має навіть їх кому похоронити. І треба таки признати йому рацію, що в нас той ліс який був навколо наших сіл, багато хоронив людей від голоду.Ні котів, ні собак -нічого не було видно в селі; все зникло! Навіть ті ворони, чи інші птахи, так багато не літало як звичайно, нормально, бо і їх лапали й їли. їли все, що тільки попало під руки. Буде на місці пригадати, що коли я переїжджав Україну під час війни й переїжджав через села, які були досить поширені в Україні, там де жили колоністи -насамперед, чехи і німці. І вони жили цілими селами. Мали свої господарки, пізніше вже й колгоспи. І в розмові з ними, вони говорили, що їх Бог також якось рятував, бо влада наказала творити спеціальні бригади, які б не допускали напливу людей до їхних сіл. їв їх, як вони казали, такого голоду не було, хоч і не було також так як треба. Так виглядає, що лише українців хотіли морити голодом, бо коли перед 32-им, 33-им роках була т. зв. спеціяльна кампанія за викачкою хліба в куркулів, то в них якраз цього не було, хоч вони і не були бідними. Це саме, переїжджаючи через інше село, недалеко Новгороду Волинського, де були німці. Вони також говорили, ці німецькі колоністи, те саме, що і говорили в житомирських селах колоністи чеські. У всякому випадку про цих Кагановичів, яких було ціле мариво у нас вдома, морили нас голодом в Україні, а їх кровні брати в вільному світі старалися переконати цей затурканий світ, що там жодного голоду немає і що голод на Україні -це є видумка куркулів і буржуазних націоналістів. Сьогодні, одначе, хоч з великим запізненням, але світ нарешті зрозумів, що голод на Україні в 1932-1933 роках таки був і що вмерло з цього голоду понад 7.000.000 нашого українського населення. Дякую.