Case History SW89

Leonid Iosypovych Prokopchuk, b. August, 1920, Kustivtsi, a large village of about 500 households in Khmil'nyk (then Ulaniv) district, Vinnytsia region, the only child of a peasant who had 2 desiatynas of land, one horse, and one cow. The local church conducted services in Ukrainian. Before forced collectivization, the komnezam established a SOZ which 15-20 families voluntarily joined and which disintegrated after a couple of years. During collectivization ,a women's revolt took place in narrator's village, and, after it was out down, an unarmed, uniformed construction battalion of about 200 men was stationed there for a couple of weeks. In a neighboring village, peasants killed a 25,000-er, and the GPU responded with mass executions. In general, local officials feared for their lives and carried pistols at all times. Collectivization was completed in 1931. Dekulakization was carried out in an arbitrary fashion by local activists, who also carried out collectivization with the help of 25,000-ers. The village also had peasant correspondents (sil'kory). Narrator stresses that by the onset of the famine the village had been collectivized and that the victims were collective farmers. The famine began near the end of 1932. Narrator estimates that in his village about 1000 people, about 40% of the population, perished, with children being the most susceptible. Narrator recalls friends who perished. People were reduced to eating dogs, cats, leaves, tree bark, etc. there were instances of cannibalism in narrator's village, and a neighbor of his aunt was shot for cannibalism. The famine ended in late 1933. Narrator survived because his father was in charge of the kolhosp warehouse and because the family was small, but he still suffered hunger. Narrator's father was repressed in 1937, at which time narrator moved from the village to Odessa.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Володимир Йосипович Прокопчук.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: Двадцять восьмого серпня, в 20-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: На Україні, село Кустівці Вінницької області, Уланівського району.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько був селянином, і родина наша була незаможна родина. Я думаю дві десятини мав, це все. Дві десятини, одну коняку, одну корову.
Пит.: Скільли Вас було в родині?
Від.: Батько, мати і я. Я тільки був один в родині.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові? Я знаю, що Ви були дуже молоді, але що люди говорили про ті роки?
Від.: Я НЕП не пам'ятаю, бо тоді вже НЕП був, я думаю, в 27-му році. То мені тоді було сім років, так що я НЕП не пам'ятаю. Я чув, що батько розказував, що перед НЕПом було багато гірше жити. Але як дозволили НЕП, то тоді стало багато ліпше. Як Україна стала, як кажуть, на ноги, то тоді вже комуністи побачили, що НЕП їм непотрібний, і вони його відкинули.
Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село? Скільки дворів було, чи була церква, чи була школа?
Від.: Село Кустівці мало якихсь 500 дворів. Це було дуже велике село. Була неповна середня школа, семирічка, була церква, була кооперативе й був дуже великий фільварок, в якому жив -не при мені вже, але ще до мене якийсь польський пан Жураковський. Той фільварок потім перевернули в колгосп, колгоспні будівлі: там була канцелярія колгоспна, там була молочна ферма, там була конюшня. Так що той двір був дуже великий. Церква була, але церкву, десь у 30-му році, прийшли й розвалили.
Пит.: Чи то була українська автокефальна церква, чи вони правили по-старо-спов'янському? Чи Ви знаєте?
Від.: Як церкву ррзвалили,то батько приніс додому може Логеп книжок від церкви. То книжки були всі старе-слов'янські. Але церква була українська православна.
Пит.: А що сталося з священиком після того?
Від.: Священика - я пам'ятаю, я тоді був малим -на зборах заставили сказати людям, що він їх увесь час обдурював, що він їм говорив неправду, що Бога нема й таким шляхом його оставили в селі, але ненадовго. За якихсь пів року він десь зник зі села. Я не знаю чи він утік, чи його забрали, але він зник зі села. Ніхто нічого не знав про нього. Пит.: Чи був комнезам у Вашому селі?
Від.: Перед тим як будували колгоспну систему, в нас зробили -добровільно зразу, хто хотів. Так називався СОЗ -спільна обробка землі. Туди йшли добровільно, й мій батько також пішов; Тому, що в нас була клуня велика й був двір великий, то в нас там зробили той СОЗ. То було може якихсь 15 до 20-ти родин, більше не було. Вони попрацювали щось там недовший час, я думаю, може два роки, ну й з того СОЗу нічого не вийшло. Бо тому, що там була сама біднота така. Там багато з них не мало коней, не могли вчасно обробити землю, а як обробили, то не могли вчасно зібрати урожай. І тому цей СОЗ, вільно чи не вільно, мусив розвалитися. І тоді, я вже пам'ятаю, що в 29-му році в нас почали запроваджувати суцільну колективізацію. Мала бути це така система, куди завозили всіх людей -мешканців села -скотину, робочу скотину. Вівці -там хто мав пару овець, свиней -не завозили, корови завозили тільки ті, в кого були дві. В мого батька була одна корова, то ми не возили корови. І весь той сільськогосподарський реманент, який був потрібний: там плуги, борони, косарки -хто мав, все туди звозили, й почали заганяти людей до колгоспів. Хто не хотів -а таких було дуже багато, що не хотіли - то з ними розмова була дуже коротка, їх ніхто не заставляв, але на них наклали додатковий податок: стільки то він мусив дати державі хліба, стільки то мусив дати державі молока чи м'яса. І якщо він це виконав, то через якийсь певний час вони кажуть: -Як ти виконав, то ти ще маєш!? Докладали на нього доповнюючий податок. І це було так, що деякі люди мусили йти до колгоспу. Пішли. А деякі не хотіли, то їх засилали до Сибіру. Я не знаю куди їх точно засилали, бо мого сусіда, наприклад, послали в Омську область, рік часу ми дістали листа. Він якось там його скинув, я не знаю як. То ми знали, що він в Сибірі. Отже колгоспна система сама себе не виправдала. Тоді вони почали заганяти людей насильно. В день поприходять, позабирають і корови все, заведуть у колгоспний будинок. Жінки вночі вставали й розганяли той весь актив колективний, і забирали корови назад, забирали все назад. На слідуючий день знову приходили, забирали. І так дійшло до того, що мусила викликати армію. В Улянові, в районі стояв якийсь дорожно-будівельний батальйон. І вони той батальйон пригнали до нашого села -може було яких 200 людей. Вони були без зброї, але були в уніформі. І вони тоді загнали весь скот до конюшні туди, чи до короварні, й поставили наніч охорону з цих батальйонів. І вони охоронили там може з гав місяця. Потім люди заспокоїлися, і вже помало почали дивитися на ту систему, що то необхідно, що супротив далі може довести до багато чого гіршого. І вони так собі передумали, й рішили, що треба, що ліпше вступити до колгоспу як бути одноосібником. В нашому селі тільки було два заможних селянів. Один, це якийсь був Жураківський. Я думаю поляк він був, бо при мені я його не бачив. Він мав два вітряка за селом і мав ту машину, що крупу дерти. Другий був Вакум Семенюк -його син був мій товариш. І той мав ту машину - тільки він не одну мав, мав багато машин, що олію бити, скажемо там, чи з підсоняшників, чи з других таких олійних культур. Він мав ту машину, що січку різати, багато таких він машин мав. І їх розкуркупили. На них ніхто не працював. Вони самі собі то доробили. Але вони були більш-менш такі розбиті, більш-менш письменні, вони знали. А до того ще може мали в своїй крові Ьивгпеззтап-ську кров, і вони собі самі до того доробилися. У них те все забрали, і їх також десь вислали, не знаю куди. Але мій товариш Тимко, він сховався і його не знайшли. І він, як вже батьків вивезли, то він потім показався в селі. Йому тоді було може 12,13 років. Але його вже не чіпали, бо вже батьків вивезли, а дитина невинна нічого була, то не чіпали його. А зрештою, куди дитину саму везти? Як вони не знають куди батьків повезли. Оце в нас було наприклад чотири вчителів у школі. Тоді, ще як я це говорю, то тільки була п'ятирічка; вже потім стала семирічка. То було замало помешкання, то вчилися на дві зміни діти: перші до п'ятого - ні! -то до четвертого зріння, а потім п'ятий, шостий, сьомий по обіді. Як вже стала семирічка, то нам прислали директора школи, якого пізніше, в 37-му році - але про це мова буде пізніше. Його заарештували -нізащо! Просто прийшли, забрали й то все. Що Вас ще цікавить? Бо я так все не можу запам'ятати.
Пит.: Як. відбувалося розкуркупення? Скільки дворів було розкуркулених?
Від.: По перше, що таке “куркуль?" По комуністичній термінології "куркуль," це є багата людина, яка нажила собі маєток на чужій праці. Таких у нашому селі не було. Були такі, що мали по четверо коней, мав дві корови, мав там десяток овець, тару свиней. Але куркулями начали називати тих, хто рішуче відказувався вступити до колгоспу. І таких "куркулів" у нас було може пів сотні, я думаю, набереться. Точно я не можу сказати, але з пів сотні було. З ними дуже жорстоко поступили - відібрали від них усе, й деяких навіть до колгоспу вже не прийняли. І не випускали його зі села нікуди, що він пішов десь на заробітки, й до колгоспу його не приймали. Від нього все забрали, до останнього все що мав, забрали, тільки оставили йому хату й дітей. Яке то було питання ще далі?
Пит.: Я питалася просто як відбувалося розкуркулення?
Від.: Розкуркулення відбувалося переважно своїм сільським активом.
Пит.: Хто належав до того активу? Місцеві люди?
Від.: Місцеві люди, найбідніші люди, їх чомусь так розпропагандували, що вони рахували, що як він трошки віджив ліпше від нього, що він мав рік безперебійно або сало, або м'ясо круглий рік, то його вже рахували багачем. Але з району там приїздили так називаєм “25.000-ники," то вони не знали хто там такий де є. Це переважно своя біднота, як Ви сказали "комнезам." Туди належали переважно люди, які не хотіли працювати, або не вміли, або я не можу навіть сказати чому, але вони вічно були якісь такі шонайбідніші
Пит.: Ви сказали, що Ваш тато був також дуже бідний.
Від.: Він не був дуже бідний, він тільки був незаможний. Це різниця велика, що незаможний, а що дуже бідний. Незаможний, це щось таке, примірко буде, як сказати - середня кляса сільського населення. Отже приїжджали з района уповноважені, приводили зі собою п'ять, шість людей -я не знаю, хто вони були, й тоді ззивали цей самий комітет незаможних селян, комнезам, і вони разом з ними, брали там 10 чи 15-ро підвод, і їхали до того, чи до того, чи до того, забирали абсолютно все, і це називалося "розкуркулення." Одежу, яка була там -люди мали там кожухи, або таке -то вони робили, як кажуть тут в Канаді, розпродували. Але інвентар сільськогосподарський, або, скажемо, корови чи коров та коні нікому не продавали, але везли до колгоспу. Переважно цих куркулів відсилали десь на Сибір. Були деякі, я думаю, що навіть і в Ташкенті, туди в Середній Азії. Оце я так чув, що були, а хто був, то я не знаю точно вже, забувся. Отже розкуркулення проходило під гаслом "або йди до колгоспу." А було таких багато, що сказали: -Я вмру, а не піду! І через це ці люди й їхні родини найбільше пострадали.
Пит.: Чи були так звані "сількори" в Вашому селі, сільські кореспонденти?
Від.: За, були. Я не можу пригадати точно, але були такі, що писали наклепські листи до редакції до районної газети. А вже тоді, як появилося в газеті, це же був як сигнал на те, щоб прийти в село Не розбиралися чи це правда, чи ні. То було для них Біблія, тільки правда. І вони приходили так само, арештовували й завозили в районну в'язницю. Деякий час там вони посиділи -кого випустили, кого ні.
Пит.: Як відбувалися хлібозаготівлі?
Від.: Хлібозаготівлі відбувалися. Це вже не за комнезаму, тоді як вже колгоспи робили, а хлібозаготівлі вже почали десь у 33-му році.
Пит.: Коли вони скінчили колективізацію?
Від.: Десь, я думаю, в нашому селі скінчили в 31-му році.
Пит.: І всі були сколективізовані?
Від.: Мусили. Хто не був сколективизований, то в нього хату забрали, його вигнали. Хлібозаготівлю накладали на колгосп, скажем. Приходила з району директива. Перш за все мусили відкласти зерно, фонд для Червоної Армії. По друге мусили оставити насіння на другий рік; трете -мусили оставити корм для скотини, для худоби. Четверте -в нас було дуже багато дітей. Батьки, які вмирали, то зробили в нас приют. Там було 120 дітей. Для тих дітей оставляли на цілий рік прохарчування. А що оставалося, то тоді вже давали селянам. Я пам'ятаю, що одного року давали в нас на трудодень 405 грам зернових культур, при чому не однієї, а всіх: там 200 грам пшениці, 100 грам жита, 50 грам гречки і так далі. То були такі випадки, що деякі люди -прийшов, мішок на плечі взяв і пішов. Але державу мусили забезпечити перш за все. І не дай Бог, щоб хто-небудь додумав собі перший хліб дати колгоспникам. Перший збір, який був, везли зразу на станцію і вантажали потяги. Куди його везли -я не знаю.
Пит.: Чи люди супротивлялися?
Від.: В той час вже спротивів було мало. Бо вже колективізія була завершена й спротивів було мало. Але ж, не дивлячись на те, що колективізація була завершена, в 32-му році в нас люди знову почали розганяти тих самих активістів і забирати худобу назад. Ось тоді то й це все сталося. Жінки на відріз відказалися іти до колгоспу, не хотіли йти, й тому прислали армію, і не дивилися чи ти бідний був чи багатий був -бо куркулів вже не було; їх тоді вже заслали -й забирали все! Як ти не хотів іти до колгоспу, то навіть найшли в тебе в пічці зварений там суп чи борщ -виливали надвір, родину викидали надвір, і наказували сусідам, що ніхто не мас права прийняти до себе наніч. Багато людей замерзало, особливо дітей. А переважно це було вже в 33-му році. Голод у нас почався в 32-му році, десь я думаю перед Різдвом. В 33-му році вже діло дійшло до того, що вже не було ні в кого що їсти. Нас тільки спасло те, що я був і батько й мати, й батько робив в колгоспі завідуючим складу, того, що зберігалося зерно. І я батькові носив їсти в горшку, а назад насипав в горшок пшениці чи ячменю, що попало, чи гороху й йшов додому, і мама то ховала, і на другий день варила йому. Поскільки я пам'ятаю, то в той час у нас кожна друга хата - забили вікна дошками, забили двері дошками і я думаю понад 1.000-у осіб у нас померло, понад 1000-у осіб! Моїх ,/НегкМв повмирало багато. Були такі, наприклад брат мові мами - Мартин Довгаль. Він також мав двоє дітей, але він жив далеко за селом, і він не хотів іти в колгосп -то не була перша жертва, що він помер. Тому, що він був надзвичайно великої будови тіла. Йому треба було багато харчів. Вони того не мали. Це була перша жертва. Його син пішов за ним другий, а осталася тільки жінка його. Жінки менше вмирали, як чоловіки. Переважно вмирали всі чоловіки, а діти особливо вмирали скоро. Я пам'ятаю: їздили по вулицях кіньми, заходили до кожної хати, відкривали двері й шукали мертвих. Якщо знаходили мертвих, то кидали їх на віз, везли на цвинтар, і так їздили цілу весну. А потім вже під кінець були такі вже знищені голодом, що вже не міг рухатися. Вони його брали, кидали також на віз, бо казали до нього: -Що там за тобою пишній раз треба їхати? Забирали його й також везли на цвинтар і там викидали в яму. Ями були викопані -я не знаю, хто їх копав -але їздили люди з нашого села. Пит.: Де вони були? Поза селом?
Від.: На цвинтарі. Мій товариш Павло, якого батько також помер, Омелько Довгаль, а його син був Павло Довгаль. Це був мій товариш. І він помер. А в нього ще був старший брат. І прийшла його мати до мене просити, щоб ми його нанесли на цвинтар. Ніяких не було - ні гробу, нічого. Просто взяли його в одіяло чи в простині, й ми несли, я не знаю чомусь це на мене так подіяло, що ми його несли, я бачив, що в нього рука; хитається, голова хитається. І я там попросив одного, кажу: -Візьми його хвилинку, я вийду трошки. Я втік. Я не міг на то дивитися - жила може яких - то село було велике - півтора кілометра від села, від мами. Коло неї була сусідка Марія Середюк. Вона була вдова. Коли її чоловік помер, я не знаю, але в неї була донька 17 років
Пит.: То тітка, так?
Від.: Донька померла перша. То мама нікому не заявила про те, що вона померла, десь там її заховала й почала її їсти. Це такий був один випадок у нашом селі (плач). Я не знаю звідки довідалися про це, але приїхала міліція, і зразу зробили в хаті обшук, і знайшли ту дівчину, що в неї були вже повирізувані груди, тут литки на ногах. Вона вже лежала - то ж було на весні, не було тоді ні льоду, нічого - вона вже почала пахнути, смердіти. То її зразу завернули в щось? Я бачив її, бо я був в тітки. Завернули її в якусь шмату й поклали на воза, а жінку повезли на цвинтар, поставили над тою ямою, бо ями не засипали. То така була величезна яма. Я не знаю, може на 50 людей, може на 40. І її поставили над тою ямою, і ззаду двох на неї стріляло. Це міліція була. Це був тільки один випадок, що я знаю, що в нашому селі було людоїдство. Але по других селах, то я чув, то було більше, але я там не був і не знаю. Не можу того підтвердити, тільки чув, що від нас було містечко Пиків, то також Вінницької області. Це був у нас в районі єврейський центер: там переважно жили самі євреї в тому Пикові. Там були всякі магазини, там був ярмарок. То казала мені мама, що вона їздила на той ярмарок, і вона сама бачила як одну жінку забрали. Вона продавала холодець. І десь там якось знайшли, що чи кусочок нігтя було, чи щось таке. То зразу міліція прийшла й ту жінку забрала. Що з нею було, я також не знаю. Бо це було від мене 10 кілометрів. У селі Кугищі, було два кілометри від нашого села - там чомусь було більше спротиву, як у нас. То було багато менше село, але більше спротиву. ТІ самі сільські люди забили того, як вони називали, 25.000-ника. Вони приїжджали ті 25.000-ники з фабрик, із заводів, деякі з України, деякі з Росії приїжджали. Не вміли говорити по-українському. І одного такого забили. То приїхало НКВД - тоді це було ГІГУ - приїхали, то вони щось там може 150 людей розстріляли. Не судили нікого. Виводили й розстрілювали просто в полі, то все. Смуга, де було мов село, називалася лісостеп. Переважно то був степ. В нас дерева не було, хати то були всі ліплені з глини. Дуже мало було для будови дерева. І зимою, в нашій хаті, наприклад, то завжди з північної сторони стіна була, як обсипана діямантами: сніг виходив. То ж глина, тепло проходить так скоро через глину. І багато хат розвалювалося тому, що від сирої погоди, як дощі довго йшли. Село було не багате. Я так не можу все вам там по дрібно розказувати, бо я вже трошечки рознервувався, але що Вас цікавить, то я Вам охотно відповім ще.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: О я Вам вже сказав. Було коло 100 дітей. Це тих, що повивозили в Сибір, що повмирали деякі з голоду. Навіть у нас в хаті, де ми жили, то ми тримали четверо дітей також. Бо не було такого великого будинку, то давали там до хати двоє, троє дітей і давали на них харчі. То мама варила на них, і копо них вже там я підхарчовувався.
Пит.: А як люди спасалися? Як Ви спасалися? Що Ви їли під час голоду?
Від.: Як настала весна 33-го року то тоді був самий жахливий час. Тому, що люди були надзвичайно голодні, й як появилися бруньки на дереві, чи то маленькі грушечки, чи то таке все зелене. І люди, може й знали, що то не вільно їсти, тим більше на голодний шлунок, але вони їли. І як наївся, там коло дерева впав і більше він не встав. Бо то багато мали, як кажуть, заворот кишок. Тому, що в них кишки були порожні, а тут раптово їх напхали тею зеленню. Збирали траву, яку де попало, ходили по городах в кого питалися, чи можна копати город, там може де осталася в землі картопля мерзла. І я навіть пробував з тієї мерзлої картоплі такі блини, щось таке як pancake, То я навіть пробував з тієї мерзлої картоплі. Бо то ми не робили того, бо ми до того ще не дійшли. Як я вже сказав, мій батько робив в складі; він був там як голова складу, то я звідти часто приносив. Піду до батька, там будьте чогось мені треба, то в кишеню насиплю гороху до того. У нас була шкіра з корови. Я пам'ятаю, вона висіла на горищі може років п'ять. Вона вже така була суха, що її не можна було того, нічого зробити. І батько її різав, сокирою рубав на кусочки, смалили, потім кидали в гарячу воду на якихсь два, три дні; вона відкисалася і робилася така груба. І ми ту шкіру їли так само. Але переважно в нас ще так було не погано в моїй родині, бо в нас тільки троє було, то ми ще якось собі трошечки ради давали. Якби батько не був робив на складі, то ми б може також повмирали.
Пит.: Чи люди їли котів і собак?
Від.: У селі не було ні одного кота, ні однієї собаки. Було тихо! Навіть птахи ловили. Робили з кобилячого хвоста такі сітьця, і розкладали, і навіть горобців ловили, їли. Мій сусід кожний день варив суп з горобців. Якщо два, три зловить, так він кидав їх у суп. Ми того не робили, бо я був малий, батько був на праці, а мама на то не надавалася. Але другі люди то робили.
Пит.: Чи Ви були репресовані?
Від.: Я не був. Мій батько був репресований в 1937-му році. Це вже забрали нізащо, та як і всіх інших. У нас у селі, наприклад, забрали 80 людей, приблизно по 45, по 50 років що мали. Не дивилися ні на кого: чи то був учитель, чи був лікар сільський, чи то був якийсь, скажемо, рахівник колгоспний, чи він був простий колгоспник. Я думаю, що на село якусь відповідну кількість мусили забрати. І вони не вибираючи нікого прийшли, забрали. І як мого батька забрали, з того часу ми ніколи не могли дізнатися, де він е. І так і не дізналися. Мого тата брата син, себто мій племінник, він був без батька, бо батько його помер раніше, кінчив Харківське училище НКВД. І він був вже як лейтенантом НКВД, і він до нас приїхав у гості. І мама каже до нього: -Яшка! Ти там маєш доступ трошки більше, узнай що є з моїм чоловіком! А він вже тоді мав може 24. 25 років, каже: -Якби не був винуватий, то його ніхто не забрав би. Так йому й треба! Як забрали, так йому й треба! Це мого батька брата син так сказав. Отже пропаганда діяла дуже влучно, і що навіть батько виступав проти сина, й син проти батька. В нас, я пам'ятаю, колгосп як завели, ту систему, то коней не підковували, бо не було, не було ані цвяхів, ані підков, не було нічого. І одного 15-ти річного хлопця заставили вивозити гній. І він вивіз гній, і коняка йшла, й в неї ноги розійшлися - роздерлися ноги на неї, і вона здохла. То спеціяльно приїхали з Улянова з району, щоб зробити показовий процес. І хлопець бідний малий, він нічого не винуватий, але дістав п'ять років за те, що він не дивився добре за конякою.
Пит.: Чи Ви тимчасово залишили своє село під час голоду?
Від.: Ні, я не залишив. І батько не лишав, і мати не лишала. Ми весь час жили в селі аж до 37-го року. Як забрали батька, мама осталася сама. А я виїхав до Одеси.
Пит.: А що Ви знали тоді про величину гопода? Чи Ви знали, що в інших селах також був?
Від.: Знали, але ми не знали в якому масштабі то е. Бо ми, наприклад, знали, що з нашого села їздили в Москву й в Ленінград за хлібом.
Пит.: І дістали?
Від.: І дістали хліба, але як їхали з поворотом, то в них встановили потяг, і цей хліб міліція забрали від них.
Пит.: Чи можна було десь купити хліб?
Від.: Майже ні, майже ні! Я пам'ятаю, ми сиділи з мамою в хаті. До нас приходили люди. Не з наших сіл, з других сіл. То казали до мами: -На, ось тобі! Діяманта давали чи давали там золоту обручку: -Дай хоч кусочок хліба! Але ми не могли дати, бо ми нічого не мали!
Пит.: Чи був торгсин?
Від.: Торгсин був тільки по великих містах, в селах не було.
Пит.: У районі був?
Від.: Ні! Був у Вінниці. Але як хтось із района чи з села мав, скажемо, золоту обручку чи що, то він їхав до Вінниці й там віддавав її, і діставав трошки щось там з харчів чи що, але ж потім мав за то велику неприємність. Бо потім приходили, гребували від нього більше золота, казали: -Як ти те мав, то ти маєш ще більше, бо ти пишне продавав.
Пит.: Чи селяни були свідомі про політику тоді? Чи вони знали, хто був головою райкомкому, чи вони знали хто був Скрипник і Каганович і всі другі?
Від.: В той час Каганович був на Україні, як вони кажуть, лідером української комуністичної партії. Властиво це все робилиося під його керівництвом. Я пам'ятаю, тоді ще був на Любарський. Багато було, я вже точно не пам'ятаю.
Пит.: Чи люди знали, чому був голод? Що вони говорили між собою? Чи вони могли говорити між собою?
Від.: Я Вам не можу точно сказати, що люди говорили, але я знаю, що говорили в моїй родині. Бо така була система, так було заведено, що один другого боявся, щось відкрито говорити. Ніколи не говорив, там скажемо з сусідою чи з якимсь там незнайомим про ситуацію, про голод, але в родині між собою говорили. Мій батько все казав, що це проклята комуністична система, з мамою говорили. Але мені наказував, щоб я про це нікому не говорив. Я мовчав.
Пит.: Коли стало легше дістати хліб? Коли той голод скінчився?
Від.: Голод скінчився десь в 33-му році. Сказати, що урожай був добрий -ні! Тому, що за 32-ий і за 33-ій рік і взагалі за колективізацію землю дуже запустили. Земля була на половину бур'яну. Щоб ви не посіяли, бур'ян все заглушував. Аж в 33-му році вже урожай зібрали трошечки непоганий. Для того, щоб зробити посів у полях то в нашому селі зробили кухню, таку як загальну їдальню. Там туди кидали пшеницю, навіть цілу пшеницю кидали й варили цілу ніч. Ранком люди йшли, діставали там собі в горщочок, аби йти в поле робити. І люди радо старалися йти робити, поперше, щоб дістати трошки поїсти, а подруге люди мали якусь надію, що вже на найступний рік вже буде трошечки ліпше. І вже в 33-му році восени, як зібрали урожай, то вже можна було бачити по хатах настоящий хліб. Бо деякі переважно ще там мішали щось туди, картоплю добавляли, або таке щось інше, але в деяких хатах вже був натуральний хліб. Так що люди вже відійшли від того в 33-му. А в 34-му році, то вже було -не добре, але багато ліпше, ж у 32-му, 33-му році: вже люди тоді з голоду не вмирали.
Пит.: А чи був хтось збирати урожай? Чи було досить людей? Чи люди мусили приїхати з міста?
Від.: Люди, які осталися живі - бо багато людей пухли: такі ноги були як в слона - ходити не могли. Іде, йде на полі чи там в селі, впав. Я пам'ятаю один Степан був, Загоруйко, то він упав якраз там де комахи були. І я йшов зі школи, а він туди впав, і йому по лиці кругом ті комахи лазили, а він уже був мертвий. А я об'явився до нього підступити, бо я ще тоді був не такий дуже то герой, я мертвих боявся. І тепер боюся (сміх). Прийшли хлопці, то ми його за ноги якось відтягнули, і там зразу побігли до сільради, сказали. То за пів години приїхав віз; його поклали на віз, туди завезли. Яке ваше було питання?
Пит.: Чи був хтось збирати урожай, чи ні?
Від.: Було людей, але по перше, всю землю не засіяли, тому що не хватало людей засіяти, і не хватало навіть коней, нічого не хватало, щоб ту землю обробити. Мало засіяли й мало осталося людей. Але ті, що осталися, то вже було для них при кінці 33-го року, то вже було більш-менш так, що вони не голодували, але й не було дуже ситі. Я вже не пам'ятаю, щоб хтось жалівся на голод у 34-му році, щоб умирав хтось або щось подібне.
Пит.: Чи діти ходили до школи під час голоду?
Від.: Ходили до школи, але не всі. То властиво, що тоді зробили в школах для дітей сніданки. Давали трошечки хліба, маленький кусочок, варили там буряковий суп чи з гречки щось таке. Давали тільки один сніданок, обіду, й більше нічого не давали.
Пит.: Як то могло бути?! Як дитина може ходити до школи під час такого страхіття?
Від.: Діти йшли тому, щоб трохи дістати поїсти. Він не йшов тоді - йому тоді наука в голову не лізла як в нього був голодний шлунок, але він знав, що він дістане крихітку хліба, й дістане там якусь порцію, черпак супу якогось чи з буряків чи щось такого. Щось вони там мали якісь запаси й в школах давали.
Пит.: Чи вчителі також голодували?
Від.: Учителям було трошечки ліпше, бо вони мали закріплення за кооперативою. їм давали дуже мало, вони не могли розкошувати, але я ще ні одного вчителя не бачив, щоб він був спухлий. Вони щось трошечки діставали від кооперативи.
Пит.: А як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Після голоду тяжко було. Так, як я вже сказав, що в нашій там місцевості так лісів не було, й будівництво йшло дуже поважно, бо то треба було глину містити, там кіньми робити. І ти сам то не можеш робити. Бо хату з дерева може робити двоє, трос людей; хату з глини треба, щоб було неменше 15, 20 людей і троє, четверо коней. Туди кидали солому, туди кидали кінські кілки. Це все мішали. Потім різали на такі ЬІосЬ-и, висушували то трошечки й тоді одне на друге клали й замазували землею. Будівництво йшло дуже поволі. А дякуючи тому, що в нашому селі був, як я згадав попередньо, Жураківського ферма - то в колгоспі будови ніякої не треба було, бо там були всі будови цегельні. І потім там зробили школу в тих будинках де жив сам Жураковський. Повикидали стіни й там зробили вже школу -семирічку. Там вчився шоста й сьома кляси. А селяни, то переважно збиралися по 10, по 15 і ремонтували хату. Бо то було все запущено. Вікон не було, шкла не було, тільки дошками позабивали двері й вікна. І ходили люди до хати, там ще навіть ламали ті дошки, шукали може щось. Але що там можна було знайти, як там люди повмирали з голоду?
Пит.: А який вплив той голод мав на людей псіхологічно?
Від.: Я вам скажу, що люди вже тоді без всякої боязні співали вежі такі пісні антикомуністичні, співали погані пісні про Сталіна.
Пит.: Наприклад? Чи Ви пам'ятаєте?
Від.: Я пам'ятаю. Наприклад була така пісня: “Батько в СОЗі, мати в СОЗі, а діти ходять по дорозі." Потім була ще така пісня: "Нема м'яса, нема кики, тільки кіно та музики," хоч кін і не було, й музики не було, але так співали. У нас був один Павло Засаднюк. Була коняка така біла -вона вже мусила скоро здохнути. Що йому прийшло до голови, я не знаю. Він взяв написав на одній стороні "Сталін," на цій білій коняці шмаровидлом, дьохтьом таким. І через три дні приїхали й забрали її, і пропав чоловік. А коняка здохла. Так що настрій був в народа дуже антикомуністичний, але вони нічого не могли зробити, бо вони не мали ніякої зброї, не мали сили. Переважно молодь вся, яка не вимерла, тікала до міста. Дівчата наші, такі по 18, по 19 років, то всі поїхали в Бердичів. Це 35 кілометрів від мого села. Там також був єврейський центр. І вони там всі встроїлися служити в євреїв наймичками. І це їх спасло.
Пит.: А чому, по-вашому був голод на Україні?
Від.: Тому, що нарід проявляв супротив проти колективізації. Народ був не згідний, щоб будувати на Україні, скажемо, якийсь там комунізм чи соціялізм. Від дідів і прадідів наш народ привик до землі, привик до власності своєї, і коли в нього щось відбирали, це він рахував найбільшою кривдою для нього в житті. І тому люди спротивилися, не хотіли йти в колгоспи, а тоді комуністи зробили все так, щоб від них відібрати все, що вони мали -хліб, яке було зерно чи то що там було -забирали все, людям не оставили нічого. І через це властиво був голод, що люди супротивлялися колгоспній системі.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того? Я знаю, що Ви дуже багато знаєте.
Від.: Знаєте, якби я знав, що таке буде, я був би собі за пару днів перед тим приготовив би, бо то, я Вам скажу, тепер вже пройшло якихсь 50 років і тяжко пригадати. Якщо Ви на то пару днів, і я можу ще добавити багато більше дечого. Тільки то, знаєте, так раптово щось пригадати. Якби не було Ваших питань, то я б може ще й того не сказав би. То тяжко! Тільки питання, як вони кажуть, наводящі питання, дали мені більш-менш пригадати дещо. В нашому селі була партійна організація, в якій находилося п'ятеро членів комуністичної партії. Головою цієї організації був Панас Дубовик. Він був з бідної родини, але чомусь він мав великий вплив на селян тому, що він міг дуже гарно говорити, був добрим промовцем. Він вмів. І на нього робили пару спроб його, щоб його знищити. Він був моїм сусідом, дуже близьким: город з городом. І, поскільки я пам'ятаю, я з ним часто ходив десь тако, бо він був в сільраді, там вічно робив. То він днем і вночі вічно тримав руку в кишені - там в нього був револьвер. Вночі як він ішов, то він завжди тримав в руці напоготові. До організації належали також одна жінка - Ґрабівська. Вона полячка була, не українка. Але також таку мала, як то кажуть що вона вступила в партію. було свято Першого травня, то вона таке наговорила, що там чорт не розібрав би. Люди знали, що то неправда. Але мусили мовчати, бо такий був час, що ліпше мовчати, як щось сказати. Моя мама також часто говорила з батьком про це. Не тільки батько з мамою, але й мама говорила. То вона також нарікала на цю систему, а вони мене не боялися, бо я нікому про це ніколи не сказав. Що вам ще добавити? О! Як валили церкву. Церква була дерев'яна, надзвичайно висока, огорожена таким залізним плітом. І як почали валити церкву, то треба було вперш починати з хреста. Хрест був дуже високий, і до нього було тяжко дібратися. Там один взявся, що він полізе на дзвіницю, а звідти якось там добереться, розбере той дах і зачепить на мотузик, і тоді втягнуть. І він поліз, і якось він щось недобре зробив і впав. То люди всі молилися Богу, що це йому так Бог зробив, що він хотів хреста того скинути. Але вони скинули його опушу. Самий сільський актив не міг скинути, то вони приїхали з району, якісь там машини привезли й зачепили, і ігисЬ-ом тягнули того мотузка, і хрест упав. А тоді церкву розібрали. Я ще пам'ятаю -в нас тоді була жінка головою сільради. Не пам'ятаю її прізвище, але вона була головою сільради, а її чоловік був головою колгоспу. І як розвалили церкву, то хто хотів, то ще міг взяти собі книжок. Мій батько приніс собі тоже може з Логеп книжок. Вони були всі на церковнослов'янській мові. І там були ті ризи, такі були всі, бархатні покривала. І от голова сільради взяла собі чорний якийсь бархат. А на ньому був нашитий хрест. І вона той хрест спорола. І там, де не було хреста то там було ясніше, бо від сонця облізло. А тьма де був хрест, то темніше було. І вона пошила собі з того спідницю. І в неї якраз вийшов хрест на боці. То люди всі сміялися з неї. Я колись їй сам навіть про це сказав. Я кажу: -Слухайте! А то жінка не була з нашого села, її десь прислали; я кажу: -Чому ви так? Ви ж в Бога не вірите, а хреста носите! І вона тоді на мене за те була дуже зла, але нічого мені не зробила, й батькові нічого не зробила. Тільки вона мені сказала: -Ти ліпше закрий морду! Ну, скотина під час голоду. Скотина під час голоду голодувала не менше як люди, не менше! Бо не було ані зерна для скотини, не було нічого. Кормили простою соломою. Ви мені повірте, що кінь, один кінь другому коневі хвоста об'їдав. Стояв заду й гриз хвоста, бо такі були коні голодні. Як у кого хата була з низькою покривою (в нас хати покриті були всі соломою), то туди коней не можна було ставати, бо вони зразу повитягають все звідти.
Пит.: Люди самі різали худобу?
Від.: Як почалася колективізація, багато людей різали худобу. Не для того, що в той час ще голоду не було, не для того, що не було що їсти, а для того, щоб не дати до колгоспу. Я пам'ятаю навіть нашу сусідку - її чоловік був ветеринаром, то він давав оправку таким людям, що свиня хвора - її треба зарізати. То люди зарізали й як прийшов хтось там, казав: -Дивися, я маю оправку! Свиня була хвора, й він зарізав. То потім того ветеринара десь забрали й також пропав. Він не буя лікар, а такий звичайний домашній ветеринар... Як його ніхто не забрав два дні, то він такий робився великий. А потім зразу - пфф! І пішов донизу. Чи то були там ґази в нього в середині, чи вода -я не знаю. Але я це пригадую, що було двох таких. А ту дитину, що я Вам казав, що мама з'їла, я не бачив як вона її їла, але я бачив як ті кістки були завернуті. Бо дівчина була може такого віку як Ліна. Бо вже вона в неї все пообгризала, груди ті, ягоди ці, литки. То я це бачив, і потім, як її везли на цвинтар, то ми бігли за ними, але нас не пустили. Нас не пустили туди; завезли її на цвинтар, то ми так здалека бачили, що її розстріляли там на цвинтарі.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz