Case History SW91

Oleksii X., b. 1925 in Ladan, Pryluky district, Chernihiv region, one of 3 children of a peasant who had 10 desiatynas of land before dekulakization. In 1930 narrator's father was arrested for hosting narrator's mother's uncle, a priest from Kharkiv. Narrator's family was dekulakized and expelled from their house in January 1931. Narrator's grandmother took them in until spring, when they had to leave and live in the streets. The father occasionally came to see narrator's mother, bringing if he could a piece of bread, but was afraid his children would not know enough to keep quiet. In 1932, narrator's mother worked as a bricklayer in Ladan, narrator's father as a carpenter. They received 400g of bread, and narrator was already swollen. Narrator's older sister got a job taking care of a communist's children, and narrator's younger sister died of starvation. Narrator's grandmother again took them in for the winter of 1932-1933, while narrator's father went to work at the Dneprostroi (Dniprel'stan, now Dniprohes) hydroelectric project at the Dnipro rapids near Zaporizhzhia, and after a time renewed contacts with the family. Narrator's mother also got work there on the railroad, and narrator, weakened by hunger, contracted malaria and was taken to the hospital for 6 months. In 1934, narrator's father moved to Donbas with narrator's surviving sister, while narrator and his mother remained at Dniprostroi, living in a dugout, returning in 1937 to Ladan. All the food was seized by local Ukrainians at the end of 1932. narrator survived by stealing food and rummaging through garage for potato peels. Narrator heard about but did not witness cannibalism .schools remained open, and narrator attended school while staying with his grandmother. There were many homeless orphans. Narrator tells of seeing starving children and dogs eating a dead horse in the street. Narrator's father was allowed to travel to Belorussia on a special permit, but in general, Ukraine's borders were closed. Narrator's father informed him that there was no famine in Belorussia. The nearest torgsin to Ladan was in Pryluky. Narrator attributes famine to regime's desire to force Ukrainian peasants into collective farm in the face of their determined opposition.

Пит. Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?
Від. В 1925-му.
Пит.: А де саме?
Від.: На Полтавщині.
Пит.: Чи Ви можете сказати район і село?
Від.: Прилуки район. Село Ладан.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Господарювали. Мали маленьку господарку й так на полі робили.
Пит.: Чи Ви знаєте скільки десятин землі вони мали?
Від.: Покійний тато казав, що було 10 десятин землі. Всього так з лісом і пахаттю було всього 10 десятин. Багато пам'ятаю, що я скільки тоді пам'ятаю як ми мали одну корову. Тато казав, що мали щось кілька овець і одну коняку мали теж. Так самі тримали. Пару поросят шли - то все, що я пам'ятаю. Але тоді я ще замалий був. Це перед тим, як нас розкуркулили.
Пит.: А коли розкуркулили?
Від.: В 30-му році тата заарештували за те, що він прийняв у гості приїхавши маминого дядька з Харкова. Він був священиком. І він прийняв його тут в нашій хаті, в нашім господарстві. І веселилися і співали. Як раптово десь у вечорі може в десятій годині прийшла міліція, оркужила хату й давай стріляти й почали заарештовувати. Але тато втік. Як? Не знаю! Того священника заарештували були десь аж у іншому селі, й я не знаю, що з ним сталося. Але тато втік тоді. І переховувався довший час, а ми ще жили. Здається на Різдво 31-го року, на саме Різдво, до нас прийшли забрати все від нас, все що мали. Тата вже не було, лише мама й мої дві сестри. Вигнали нас із хати. Іди, куди хочеш серед зими! Ми не мали де йти, то мама попросилася до своєї мами, до моєї бабусі, щоб прийняла на зиму. Бабуся погодилася. Але через те, що хата одна, а родина в них велика, ще два сини їхніх жило там разом зі своїми родинами, то вона погодилася на зиму нас потримати. А на весну вже нам сказали: -Іди, куди хочеш, забирай своїх дітей і йди! Ну так ми пішли попід тином. (Плач). Пізніше попід дворами там, на дворі, там на вулиці спали. Ніхто не хотів нас прийняти. Пізніше нав'язалися. Тато втікав увесь час, але час-яід-часу приїздив, щоб побачити. Я не бачив його взагалі. Боявся своїх власних дітей, щоб не сказали, або що тато приїздив. Привозив там якісь шматки хліба десь може дістане або щось. А тоді в 32-му році вже приїхав, так попробував тут у селі. Воно містечко було Ладан. Пробував там робити. Мама робила на будові, здається, таким камінщиком. Допомагали цеглу давати, а тато робив тесляром. Але робили за чотириста грам хліба. Троє дітей треба було втримати за 400 грам хліба. Я був вже пухлий. Старша сестра доглядала в одного в якогось комуніста дітей. Я пухлий був з маленькою тією моєю сестричкою. Ходив де що міг знайти з'їсти. Траву їли. Нарешті маленька не витримала - вмерла з голоду. Поховали її бідну. Якісь дощечки знайшли. Тато з мамою занесли на цвинтар і там поховали. Ну так ми лишилися з однією ще. Але в 33-му році вже десь було, в 32-му році померла. В 33-му році наша бабуся знову прийняла на зиму. Тато знову зірвався і тоді нав'язався з нами. Він ховався аж на Дніпрострої, коло Запоріжжя там. Покликав нас туди, й мама, я, і моя старша сестра поїхали на Дніпрострой. Тато робив там на мелатургійному заводі казали, як на зіееі компанії. А мама приїхала то робила на залізній дорозі з кіркою, з лопаткою довбала там. Але знову там бракувало їсти, і я ходив по столовах. Розумієте, що є їдальня? То є державні їдальні для робітників. Я ходив там; хто, що не доїв, я те доїдав, після чого захворів на малярію був. Забрали мене до госпіталю. В госпіталі був може яких шість місяців. Вилікували від того були, але давали застрики в одну руку від малярії. Коли я вийшов із госпіталю моя рука отака завбільшки зробилася. Опухла. Ця ліва рука. Я пішов після цього до лікаря і мені розрізали руку, бо то все загнилося було. Є шрам ось тут! Так що там нам добре не повелося - треба було тікати, знову виїздити. Тато поїхав із моєю сестрою, або з його донькою на Донбас у 1934-му році. Приїхав там і устроївся на праці в шахті в копальні вугілля. Ми з мамою ще залишилися тут на Дніпрострої. Жили в землянці. Як Ви знаєте, що є землянка. То було викопана яма під горою і накрита трохи. І то в ямі. Там не було дерева ніякого лише в ямі. Не було де жити - інакше як тут. Ми ж там іще з мамою побули, а пізніше може за яких три місяці, й ми туди поїхали. На Донбас! Приїхали там. Помешкання не було, лише одне помешкання в такій, як вони називали .робочий." Домик для робочих. Там кімнатки були, й загальна кухня була для всіх. То нас помістили в тій кухні. Ми там пожили трохи, а тоді знайшли. Дали нам у бараці. В дерев'яних бараках "квартиру” Там ми жили. Мама й тато робили обоє в шахті. Тато забої робив, довбав вугілля, а мама на откатці вугілля то пхала вагончики повні. Залізні вагончики повні з вугіллям підпихала. Знову всього бракувало. По хліб треба було йти десь на інші шахти. На інших шахтах так всяко бувало. Там можна хліб дістати було. Раз, я пам'ятаю, стояв цілу ніч. Стояв за хлібом, бо рано, як привезуть, то черга вже з вечора. Ну то я ішов раніше постояти, а тоді сестра приходила, переміняла мене. Вона постоїть, а тоді я знову йшов переміняв. А то вже було зимно, по дорогах таких лише бруд був. Я босий був, не було чого взутися. То вже рано як відкрили хліб, привезли й віддавали, почали видавати, то я хотів туди пропхатися туди. Мене міліціонер вхватив і викинув з рудки. І як на щоки. Я з того страху також там вхватив так землі в пригорщі та й кинув йому в обличчя. І тоді давай тікати. Куди тікати? Бо я малий був і ще не розумів. Тікав додому. То він зловив мене в нас вдома та ще поштрафував тата на багато, а мені тато ще дав до сидіння. І так ми там перемучилися аж до 1937-го року. В 1937-му році мамина сестра з Ладан написала. Каже: - Приїжджайте! Уже можете назад приїзджати. Уже в нас можна прожити, є так ніби можливо. І я тебе, сестро, прийму. У мене будеш жити. Ми приїхали. Так як сільська хата - то вона була велика - кімнату й маленьку кімнату ще мала. То ми помістилися в тій маленькій кімнаті. Нас четверо: тато, мама, я і моя сестра. Ну так ми там жили аж до початку війни й до закінчення війни. Ну а після того - війна! Під час війни я працював на колгоспі тому, що колгоспи лишилися й я працював аж поки треба було втікати від більшовиків. Більшовикам я не схотів лишатися на дальші муки, на дальші каторги, й я від них утік і ніяк не скоріше, як від тих бандитів, їй було лише п'ять років - замордовано голодом.
Пит.: У якому році вона померла?
Від.: В 1932-му, влітку, вона померла.
Пит.: Коли почалася голодівка в Вашому селі?
Від.: Для мене почалася в 32-му році, це як на Різдво, як нас вигнали з хати, забрали все. Все вибрали що мали. Тоді для нас голодівка почалася. Як все забрали.
Пит.: А хто були ті активісти, що забрали?
Від.: Сільські. Свої!
Пит.: Чи був комнезам?
Від.: Комнезам був. Приходили. Хто там їх присилав? Я тоді ще замалий був. Що ж мені було в тому році? Тоді мені ще було лише сім років. Ще навіть сім років не було. Добре тепер уже пам'ятати не буде хто, але сільські, ті сільські ті сусіди приходили, обдирали. Із району їм напевно наказувалося, а свої ходили, обдирали, й все. Ще одне хотів сказати, що не лише моя сестра того року вмерла з голоду. Мого батька покійного сестра, її чоловік і їхній син - всі троє в одну ніч померли із голоду.
Пит.: Чи вони також були куркулі?
Від.: Вони не були куркулі але обідрані. Все не було, бо все село страждало найбільше. Чи в них позабирали то все? Я Вам не скажу тепер. Але знаю, що всі троє в одну ніч померли. Із голоду померли.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно скільки померло від голоду у Вашому селі?
Від.: То тяжко сказати.
Пит.: Приблизно. Половина чи більше як половина?
Від.: Я не скажу, що половина померла, але може якась четвертина. Я точно не скажу. Я тим тоді не цікавився, бо я цікавився тоді, аби найти де шматок хліба або сиру картоплину або щочнебудь, щоб з'їсти, щоб заспокоїтися. В мене тіло було пухле. Отак притиснете пальцем зверху до ноги, й вода текла від того. То я тоді тим не цікавився. Я бачив один випадок такий. Бачив, що дохла коняка була серед села там лежала під горою, і я бачив, що і собаки її тягали й діти їли. Всі разом. То, що я бачив. Пам'ятаю випадок один був ще під час голодівки, як ті стоповки були для робочих, а тоді ще одні спеціальні столовки були для інтелігенції. І я туди зайшов в ту столовку для інтелігенції, а там людей було наповнено багато. І то як вони хліб розносять ті офіціантки, беруть відтам, ріжуть і робітникам розносять. А людей багато. Вона як несла той хліб по 400 грам, а я настільки їсти хотів, що я хватив шматок хліба того 400 грам, вискочив з тісї столовки, біг, а там було такий обрив великий. І я тікав і їв і плигнув у провалля. Уже що не буде! Бо я їсти хотів. Ще випадок був один. Був на базарі також. Жінки часом картопляники приносили то й я там ухватив один картопляник, то втік також у провалля, але за те, що я їсти хотів. Я бився проти голодної смерті. Бо я ще хлопець був, а вона дівчинка, та сестричка. Вона вже не могла ні з чим битися. То, щоб описати все докладніше, то треба багато, багато паперу. Але й це вже пройшло - це ж можете собі в'явити від 32-го року. Тридцять другий, 33-ий роки, а ще я тоді замалий був. Якби старший, то може більше пам'ятав би, але так я багато вже точних дат Вам не скажу. Але це на Євангелію кладу свої руки й перехрещуся, що правда! Немав в тім ніякої брехні (плач).
Пит.: Чи Ви знаєте, чи всі вже було колективізовані? Чи колективізація вже скінчилася й як?
Від.: Ні, тоді ще не була колективізація скінчена, бо в нас перед тим якраз вигнали, все позабирали, всі корови; кобила здається була. Все що мали -позабирали. Позабирали збіжжя, але ще те що трохи де було поховано, то ще трохи так. А тоді вже на Різдво 32-го року то прийшли -все забрали. Одежу, все що їсти. Ще мама просила покійна тих комнезамів і жінка якась була - то просила навіть, каже: -Запиши хоч дітям що-небудь на кашу або-що. Забрали все. Нічого не зробили. І з хати зимою на сніг і лід, де хочете!
Пит.: Чи були люди, які спротивлялися колективізації?
Від.: Були люди - тато як розказував, то один чоловік після того як пішов на зібрання там де скликали, щоб записувалися до колгоспу, пішов туди, а тоді зі зібрання прийшов (це тато розказував покійний) і каже, що оця рука підписувала оте - взяв сокиру і відрубав руку собі. Але це тато мені розказував. Ті всі, що спротивлялися, то їх зараз забрали, повисипали багато для людей. Решту, що спротивлялися тут вимордували голодом, а ті, що позавозили, не поверталися. Може дехто й повернувся але гонили; скірзь були. Я як з одного міста - я ще тоді замолодий був - то я багато людей не знав тоді. Пиг.: Чи Ви знаєте скільки осіб було розкурулених?
Від.: Тяжко сказати, але певно понад 100 було.
Пит.: Скільки дворів було в Вашому селі?
Від.: Воно, ж містечко було тоді, Ладан. Центр був містечко. Не скажу скільки. Не скажу. Може ну 400 внизу, й може якихсь там було 500, може 400, 500 так приблизно на то є. Ну тепер нараховується, що там в приблизно до 10.000 населення. Через те, що воно розбудувалося, і там якісь фабрики, запізні дороги. Там є станція залізно дорожна, і там певно тоді ще було при мені, але тепер, як я чув, до 10.000 населення тепер в. Тому воно тепер таке як маленьке містечко.
Пит.: А як люди спасалися?
Від.: Ну як спасалися? Ну спасіння лише було так, як я спасався. Як я дитина був то пішов там, як я Вам кажу, пішов у столовку, вхватив шматок хліба на базарі вхватив. А раз ішов через один огород. Через огороди моєї тьоті покійної, що я казав. А там жила вже тоді цього чоловіка тьотіного донька, а це в нього друга жінка була. То вона жила там, і ще одного прийняла зі собою жити. А через те, що рахувалася так як тьотя, то я переходив туди, й раз ішов це ще із маленькою сестрою, як вона йще була жива. Я її за руку водив зі собою завжди. І переходив через огород і вже огірочки були отакі маленькі, то я вирвав огірка. То він мене як зловив, роздів, бив кропивою, бив, голого пустив додому. Я прийшов тоді до бабусі. Бабуся прийняла. Ну ото так, ото так перебивалися ми в житті. Де хто що міг -крали. За крадіжки кажуть, що стріляли - але мусили чим-небудь. Чому? Я Вам скажу, що я траву їв, капусту сиру як то ще добре було. Тут у нас ще воно як містечко було, то до столрвок ходив, просив через вікно. Часом кухарю заглядаєш, то він кине якусь шкоринку хліба або що. Так я перебувався. Як решта людей перебувалося? Дехто може мав що. Ходили вже як збіжжя казали було трохи, ходили там терли і колоски абонцо. Я не ходив. А як решта людей пережило - то кожний напевно в свій певний спосіб якось. Ті, що зуміли пережити. А ті, що не змогли то не змогли.
Пит.: Чи люди їли котів і собак?
Від.: Я не бачив! Я не бачив! Я не буду за те говорити. Але як я Вам казав і згадував, як що я бачив, що дохла коняка лежала на тому й їли діти й собаки разом. Разом сиділи й тягли. То я бачив. А кажуть, що й собак поїли і котів їли. Казали, що таке було, а я не бачив. Я не їв ні собак ні котів.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Я чув. Але свідчити за те я не можу. Але чув, що мами їли своїх немовлят. Випадки були. Я лише кажу, що я пережив сам власне. А так, щоб добавляти й щоб поговірки або чув то не буду - не буде мов свідчення. А за те, що я пережив це, як я казав присягнуся на Біблії.
Пит.: Чи діти ходили до школи під час голоду?
Від.: Я ходив до школи під час голоду вже ж оце ми жили в бабусі на зиму. То мені сказали що: -Олексій! Маєш іти до школи. Я пішов до школи через те, що там давали супу. Варили в школі суп, і дітям давали, то мали прийти зі своїм котлом. І то й залежно йще через те, що їсти давали вже. Ну й ходив до школи. І кому ще що давали. У школі здається в другій клясі. У другій клясі було вже чи в першій давали сорочку або штанці тим, що ліпше вчаться. Я пам'ятаю, що дали одному й другому, а тоді вчитель каже дати й все! В мене вже не було таке потягнення до науки нібито як зробив повстання сам собі проти того, бо то неправда була. З причини мали напроти мене.
Пит.: Чи були безпритульні діти?
Від.: Безпритульних багато в нас, іще їх звозили. Бо то в самому Ладані вони називали їх комунари. Ловили вони по станціях безпритульних, кого батьки померли або повтікали від батьків, і тоді звозили і тут був великий будинок для них і їх називали комунарами. Там їх при фабриці вишколювали, їх учили й ну практично вчили на станках працювати. Одежу їм давали і годували. Там багато їх було. Безпритульних багато було.
Пит.: А скільки хліба давали робітникам там, де Ви були на Дніпропетровщині?
Від.: На тому за Запоріжжі. Там я Вам не скажу. Я знаю, що там хліба то бракувало й то також здається на пайок там іще давалося, але того пайка бракувало. І імені треба було ж рано уже на Запоріжжі йти до школи. А до школи треба може якихсь два кілометри переходити. А то оселя така. Були бараки, дерев'яні бараки, де люди жили. То мама мене приводила до школи, й тоді як вела до школи, каже: -Олексію, піди, каже, по квартирах попроси хліба. Вона також молода ще жінка була. Ну їй 30 років. Вона хотіла їсти. То я було йду попрошу хліба там десь, і мамі дам трохи й собі трохи й так ішов до школи. Так що я вже забув скільки там хліба давали, але все брак усього було. На Донбас, як ми приїхали, також бракувало. То там також на пайок було. Здається ще по 400 чи може по гав кілограма. Я не пам'ятаю, але знаю, що бракувало було. То ми вже з мамою, бо сестра й тато раніше поїхали, а ми пізніше як приїхали, то мама зразу не стала до праці, але треба було щось їсти. Ми йшли до столовки й в смітники заглядали. Вибирали лушпайки з картоплі. Приносили додому. Мила мама їх, добре помила, наварила і то було нам обід і вечеря. То все що ми мали. Пат.: Чи вони давали колгоспникам щось їсти?
Від.: Ми вже тут як на Донбасі були.
Пит.: На селі, на селі.
Від.: А! На селі! Ну колгоспники мали щось. Вони заробляли хліб, їм наділялося якось від трудодня. Наділялося скількись там зерна. Вони зерно лише діставали. А хліб также самому треба було пекти. Треба молоти було те зерно й пекти самому. Картоплі я й не знаю як, бо кожний мав трохи огороду свого. Тим, що придбав з того одгороду, то якось переживали. І корови мали ще, то тримали корови то в сіно й під траву чи як вони, але я за те Вам не скажу через те, що ми не мали ні корови, нічого ми не мали. У нас все забране було, й ми в колгоспі не були.
Пит.: А чим люди їздили до міста чи Росії, щоб купити хліба?
Від.: Справа така була. Тато покійний пробував їздити до Білорусії. То треба було спеціальний пропуск брати. Вже під час голоду то покійний що робив? Робив махорку, тютюн. І шив таке, жакет такий шив і в середину туди напихав махорки як він проїздив. Бо тоді де проїхати казали, що кордон довкола був замкнутий, і з України виїздити не можна було. Це вже якби крадькома лише можна було. То туди віз тютюн. Назад привозив часом проса або пшона привозив, хліба, сухарів. Привозив за той тютюн, бо казав, що там голоду не було. Там в них бракувало тютюну й за тютюн можна було все дістати. То привозив відтіля цей хліб, і може пшоно. То звідтіля можна, але то крадькома треба, бо як зловлять, то буде.
Пит.: А голоду не було в Білорусії?
Від.: Тато покійний казав, що там не було голоду. Лише що, бо як за тютюн можна було все, то там голоду не було.
Пит.: Чи був торгсин у Вашому селі?
Від.: Я не знаю, не знаю. Я Вам не скажу, бо я за торгсини тоді. Хто золото може мав, то може туди. Я не скажу. Здається в Прилуці були торгсини, а в Ладані не було. Я не думаю. Так!
Пит.: Коли та як скінчився голод на селі?
Від.: На селі, як я Вам сказав вже, в 1937-му році, коли сестра покійна покійної моєї мами написала нам листа: -Сестро, приїзджай назад. У нас уже можна пережити. Вже можна купити хліб. То вже було в 37-му році. Тоді ми вже в 37-му році приїхали. Вже тато устроївся на працю. На залізній дорозі працював, а мама працювала на Заготзерно. Заготзерно там де звозили з колгоспів зерно і складали там, а мама працювала, накладували ці мішки в вагони. Накладала зерно. Там мама працювала. Бо вже тут можна було. Уже перебивалися. І вже можна було прожити. І тьотя помагала нам, мамина сестра помагала нам, бо вони в колгоспі були, а ми не були. Нам дали приміщення, й ми так коло них уже жили. Але ми в колгоспі ніколи не були й ні тато ні мама ні я не був - не працював лише, як нас розкуркупили й вигнали з хати, тоді нас гонили скрізь за те. Ми втікали. А тоді як в 37-му році як приїхали знову в село, але це як містечко воно, то тато працював там, де я казав - на тій запізній дорозі. Перше працював на построї цім там де залізну дорогу будували. Взагалі робітником був.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того, а якщо ні, то я маю ще одно питання.
Від.: Прошу питайте.
Пит.: Чому по Вашому був голод на Україні?
Від.: То цілком ясно і відомо через те, що український нарід, селяни і взагалі спротивилися від колективізації. Вони не хотіли колективу ніякого і за те ж цілком, щоб примусити нарід вступити до колгоспу, щоб знищити всяке національне життя, то й був навмисне створений голод. Знищити український спротив за свов, за змагання свого я. То цілком нема секрету ніякого там.
Пит.: Ну якщо Ви не мавте щось добавити, то прошу.
Від.: Поверхово, якби це я був приготовився до того або-що то можна було б дещо більше. Але вже це перейшло скільки, вже понад 50,60 років. Ні! П'ятдесят років! То я сьогодні не можу пам ятати. Мені 55 років від часу голоду то вже, то я 55 років поверхово. Добре, що ще й те пам'ятаю, але дещо добре запам'яталося в мене то - я того ніколи не забуду до самої смерті.
Пит.: Дуже Вам дядую за свідчення.
Від.: Прошу дуже.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz