Case History SW92

Iurii Ivanovych Bulat, b. December 12, 1915, village of Vesele, Zaporizhzhia district and region, one of 6 sons of a peasant who lived in a prosperous extended family of 18 persons. After revolution, land was redistributed such that the family was given 2.5 desiatynas of land for each person. Narrator recalls civil war and famine of 1921. Narrator's village, founded in the sixteenth century, had 600-700 households and 2 churches, one of which was constructed in 1774. Narrator gives an extraordinarily detailed account of rural national consciousness, Soviet power in his village, the implementation of the Ukrainization policy there, and of political events in general in the 1920s. The forced grain procurements and imposition of household quotas (plan do dvoru) began in 1928, collectivization in 1929. Narrators family was expropriated by the komnezam, expelled from their house on March 8,1929, and soon thereafter exiled to Komi Autonomous Republic, where narrator spent a little more than a year. Famine in southern Ukraine began in 1931. Narrator saw hundreds of bodies on the road between Zaporizhzhia and Nykopil' and heard about cannibalism. He tells of seeing women forced to pull plows on a collective farm. In 1932, narrator, then swollen from starvation, fled the famine, going to Kabardino-Balkaria, which was then full of Ukrainian and other refugees. At the beginning of 1933, narrator was arrested and taken to a camp near Moscow. Narrator lost almost his entire family in exile and estimates that 75% of the population of his village perished, the remainder getting jobs and rations in Zaporizhzhia. Although narrator is intensely patriotic, he repeatedly stresses that every people ruled by the Communists suffered terribly. This is perhaps the single most informative interview of the entire collection.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Мов ім'я Юрій Булат.
Пит.: А в якому році Ви народилися? Від.: Я народився 12-го грудня, 1915-го року.
Пит.: Де саме?
Від.: В Запоріжжі. Власне, Запорізька округа тоді називалася. Писалося село Веселе, Запорізького району, Запорізької округи. Пізніше вона стала Запорізька область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були селяни.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали до революції?
Від.: До революції, я не пам'ятаю, але очевидно, ту землю що вони мали, вона була достатьна для того, щоб прожити ті родини, то й кількість ті родини, що вони мали, але я точно не можу сказати скільки десятин або гектарів вони мали до революції. Тоді після революції я знаю скільки землі вони мали. Після революції у нас розподіл землі, то давали на їжця, на одну особу два з половиной гектарів. А так як у нас було 18 людей, то ми землі мали досить. І тому було на чім поротися, і коли вже пізніше почали господарювати після громадянської війни, й після голоду 1921-го року, то ми були багатії, але в такому стані, в індівідуальному стані, як тоді була приватна власність за час НЕПу, то жили з куском хліба, й ми були не звичайно багатіями, але заможні жили.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Вісімнадцять. Я можу перечислити достовірно. Якщо взяти шість хлопців, себто мої брати, то це буде шість. Тоді я мав дев'ять тіток. Це батькові сестри які були всі на виданні. То вже буде 15. А так як вони, ми разом жили в нас, бо то було дворище. А це батькові сестри були, один син тільки, то по традиції в українських родинах, якщо батько вмирав, себто мій дідусь по батькові, то тоді опіку за сестрами брав мій батько, як найстраший брат в неї. І тому вони в нас жили. Тому ми їх на видання вже видавали дівчат коли вони заміж виходили. Ну, потім, якщо нас шість, дев'ять тіток, 15, тато і мама, 17, і бабуся, себто мама моєї, мого батька, то буде 18. Таке дворище у нас було. Як ми жили? Будинок у нас був так як всі селянські хати під соломою, але великий будинок, досить простірний був. А крім цього був один будинок, в нас був великий хуртовий сад. Це дерева досить давні були, яблуні, груші, там і т. д., сливи. От і в тому саду, в якомусь тисяча й ще затертому році, побудували ще мої предки таку хатинку, яка вже на половину була вросла в землю. Стара була. В якому столітті, я не знаю, то в тій власній хатині жили мої дід і баба. А тітка й вся інша родина вже тут жили в цьому будинкові, й в якому поміщалися всі. Для нас було досить місця, крім того, що далі наша господарка, там була стайня і т. д., майстерня. От так ми господарювали. Ми належали до багатіїв, але кляса якщо була вже класова, то цей розподіл при радянській системі, то ми належали до середньої такої заможної кляси. Бо земля розпроділялася не по двору, а скільки в дворі в родин. Якщо було багато людей, то й землі було більше. Але вони неспроможні були, або неспроможні або не хотіли часом обробляти землю. Тоді здавали ту землю за половину. Хтось їм обробляв, і те збіжжя, що вже мав в осіні вже готове, він давав половину тому, хто в власник цієї землі, а сам собі за свою працю половину мав.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про голод в 21-го року?
Від.: Про голод 21-го року я пам'ятаю перед тим пройшла так звана «Червона Гвардія.» І коли вона проходила, я ще пам'ятаю в 20-му році, як проходили колаборанти, це не були в розумінні класичному вояки, умундировані, і т. д. Це було зборище бандитів. Вони проходили селом, вони буквально все грабували. Який відсоток був серед них українців, я не можу сказати. Але загально мова тільки російська серед них. Вони тягли рушниці прив'язані різним там мотерзам, і т. д. Але коли вони заходили в село, вони очищали так, як скажемо, на Близькому Сході саранча. Як вона десь входила, то вона нищить все. Те саме й в нас було. Наші села були на Запоріжжі досить заможні, але коли вони проходили цими селами, помимо того що громадянська війна вже була - війна почалася в 1914-му році. То вже багато було грабувань, і т. д. Але все ж таки селяни якось раду собі давали і від 14-го року коли почалася війна до 17-го, до часу вибуху революції, то чого селяни не відчули, як уже прийшла Червона Гвардія, яка буквально все грабувала. Вона зокрема наше село, Веселе, на Запоріжжі, було досить багате козацьке село. І господарі переважно в нас були дбайливі, вміли господарювати. І кожний мав коней, пару, а той троє і четверо, були такі, що більше. І кожний був досить забезпечений хлібом. Звичайно то велося надзвичайно тяжко, але кусок хліба завжди в них був, і був кусок м'яса і т.д. Розкошу не було. За те працювали тяжко вони, і мали кусок хліба забезпечений. Одначе коли прийшла Червона Гвардія, вона, так звані підзагони «продразвёрстка» в російській мові називаються, це примусове грабування: зерна, масла, яєць, птиці, курей, гус, качок, свиней, і взагалі худоби. Вони все то під мітлу забирали. Так що пограбуване село в 20-му році залишилося як облага поля. В 21-ій рік не було чим сіяти, не тому що засуха була, або інші кліматичні умови були несприятливі, а тому що грабоване село було. І тому те, що можна було посіяти в кого було, ну то посіяв трошки. Але так як я пам'ятаю, то всі селяни просто на густо були приречені копати, бо навіть худобу забрали, щоб тягнула, худобу, коні і т. д. То приречені лопатами копати, от і якийсь город собі зробити чи що. Так що в 21-му році, то є та площа, що була засіяна, то її все одно грабували знову ж ті загони, після жнив, і почався голод - зокрема південь України, де є Запоріжжя, південна частина України сюди ближче до Криму, захопив тут де Кубань. Ну й тут пішло на захід. То ті області надзвичайно потерпіли голод у 21-му році. Я не можу статистики сказати, скільки загинуло людей, бо в 21-му році це мені було шість років, але я пам'ятаю той голод, коли ми ходили на майдан, де варили риж, який був американський, і американці по якомусь пляні, я в той час не пам'ятаю, тільки що цей риж був складений в великих мішках на майдані, і там були великі казани, де жінки варили цей риж, кашу й давали там по дві чи по три ложки, ділили для дітей, які були пухлі. В тому числі ми ходили, й ми діставали ту тарілку тієї рижової каші. Ну а дещо куди цей риж - скільки його приходило з Америки, дівався поза нашим споживанням. То тяжко сказати. Пізніше виявилося, що цей риж був скерований до Червоної Армії, до тієї бюрократії, яка собі привілеї мала більше, а нам те, що через пальці протекло, те нам діставалося. Ну все ж таки завдяки цьому рижові, що ми кожний день хоч один раз тарілочку діставали цього рижу, то хоч були голодні, але все так якось виживали. Одначе смертність була в 21-му році, зокрема в нашому селі Веселе, була дітей досить велика. І ми згубили в той час, якщо взяти дітей, бо діти найперше реагують на голод, вони вмирають найперше. То багато дітей померло. Я настільки пам'ятаю, то в школі, коли вже в кінці 21-го року відкрили школу, й почали дітки ходити вже до школи, звичайно деякі переросли свій вік до першої кляси йти. То багато з тих дітей було, так що одна дитина прийшла, а двоє, троє, померло з голоду в 2І-му році. Тепер вже відомо загально, окреслюють що до півтора мільйона людей загинуло в 21-му році. Одначе в нас в нашій області, це Дніпропетровська область тоді була на Запоріжжі, то досить втрати було великої. Вмерли й так люди крім дітей. Старші люди, які не переносили голоду, або власне не пережили його. В нашій родині в 21-му році ніхто не помер. Ми всі вижили.
Пит.: А що Ви їли?
Від.: Ми доїдали тоді те що було, значить можливо зберегти. Наприклад, багато було запасу, на який не звертали уваги, навіть та банда Червоноґвардійців. Сушені насіння з кавунів, сушене насіння з коноплі, сушені томаки, на сонці сушені, то цілими міхамі їх заготовляли на зиму. Тепер, квашана капуста, буряки, бараболя, закопана була. Так, що це все так воно було. М'ясо звичайно не було, а якщо була худобина яка, то її зберігали, так, щоб на майбутьне вона була вже або корова або конячина, якщо воно було молоде, нездале до Армії, його не взяли. Ну то воно виживало, й потім було як тяглова сила використане. Так що зберігали. У 21-му році завдяки всім ніби таким, де в вищих країнах на це не звертають уваги, але в нас, наприклад це було надзвичайно помічне. Сушені сливи, сушені яблука, сушені груші, сушені вишні, й все що було в саду все засушувалося з літа. На сонці сушилося. І це не тому, що люди передбачили голод. У нас традиція така на Україні, особливо в нашій області на Запоріжжі. Кліматичні вмови досить помірні, земля досить родюча, й сади в нас були - в нас винограду не було, бо трошки було від Криму задалі, й клімат інакший був. Але всі йнші овочі дозрівали й тому їх не викидали. Так. Їх, все то зберігалося. Навіть така рослина була називалася паслін, і ця рослина вона де досить велика, вона однорічна, але вона давала ягоди сині, й досить споживні, так що й це сушили. І то сушили так, що цілими міхами. Потім там оже, на даху спідвішували, от й зимою споживали, варили. От всяку іншу страву. Якщо можна було комбінувати, комбінували. От досить багато на Україні, такі продукти які з літа засушувалися, їх зберігали на зиму, й вони зимою були достить помічні. В нормальний час коли був хліб і м'ясо, вони були допомічні, але в той час коли був голод, вони були основною нашою їдою, а тоді вже коли до весни в 21-му році дожили, люди були звичайно пухлі, але ще один з другим ділився. Якщо було в кого більше бараболі, то давав бараболі, якщо хтось може затримав десь, заховав муки або якогось зерна іншого, то давав сусідові, й там помагав, і таким чином ми вижили. Ну в 22-му році вже зовсім повіяв інший вітер. Так що вже на господарці трошки багато працювали людей, посіяли й то не для колгоспу, колгоспів ще не було, а для себе. Так що вижили 21-ий рік достить не погано. І влада вже більш-менш радянська відтягнула ту банду. Лише залишилася місцева влада, яка хоч і притісняла, але все ж таки, тих прав що армія яка йшла, й вона проявляла бандитьський нахил все грабувати, бо то армія йде на фронт, і т. д., то з нею боротьба була неймовірна. Були й спротиви. Збройні спротиви були. Але вже пізніше то вже було якогось з того в ходу в 22-му році. Так ми коротко кажучи, пережили 21-ий рік, і наше село пережило. Втрати були в дітях, в старших дітях і старших людях. Бо то так. Молока не було, масла не було, яєць не було. Ну, але жили тим, чим могли.
Пит.: Чи Ви можете описати коротко Ваше село? Скільки дворів було? Чи була школа? Чи була церква? Якщо школа була, чи то українська, чи російська? Чи церква була по старо-слов'янському, чи автокефальна церква?
Від.: Моє село Веселе. Не можу сказати, бо це дослідження вже хай хтось робить, чому воно Веселе називалося. Очевидно з козацької доби. Воно засноване в 16-му столітті. А з козацької доби залишилося, може воно дійсно веселе, бо воно побите було на сотні козацькі - перше, друга сотня, третя, і т. д. Дворів було десь у цьому моєму селі більше 700, себто 700. Був майдан. На майдані була церква збудована досить фундаментальна. Збудована ця церква була в 1774-му році. Чому я пам'ятаю, бо була плита умурована в церкву. І та церква побудована в 1774-му році. Друга церква була стара козацька церква. Дерев'яна. Вона була збудована з дубу. З дубів робили не дошки, але дубокий, його обчишчали в кору, і то вкладалися в стіни, й з тієї дубини й таким чином та церква була збудована. Я не можу сказати, одначе знаю по тих з вищи(?) їх у цій церкві, то там не вільно було жінкам заходити. Тільки мужчини - себто козак мав право заходити, але жінка ні. І тому дід нас, коли вів у церкву йшов, так називалася козацька церква, то брав нас і вів. Всі дівчата, які були в нашій родині йшли до цієї, так то називали чомусь новою церквою. Вона була так само побудована в византійському стилі, але туди йшли всі. А ми вже й з дідом ішли. Бо так як ми хлопчики, і належимо до чоловічої статі, то він нас брав і дозволяв нам в козацьку церкву йти, в якій правив священник Михайлівський. Досить старенький був цей священник. Доля його трагічно кінчилася - його зарештували й розстріляли його.
Пит.: Коли?
Від.: В 20-му році. Другий священик Никанор Губенко. Це був у новій церкві, в великій церкві, ми ще її називали. Так само він був заарештований і доля мені його не відома. Його заарештували, ніби за приналежність до української якоїсь національної організації, чи що яку часто може вони й були, але часто видумувала сама влада з провокативною мірою, щоб те собі запроводити ніби легально.
Пит.: А хто ці були що арештували? Чи вони були місцеві люди, чи актив?
Від.: Це були місцеві люди. Цей отець Михайлівський був наш місцевий. Лише його батько був священик і то в нас так ніби йшло вже як каста. Никанор Губенко, наскільки я пам'ятаю, то він так само був.
Пит.: А ті що арештували? Що вони були за люди? Чи актив?
Від.: Бачите, це картина, щоб вона була зрозуміла більше, то треба тут насвітлити трошечки історію, т. зв. "каральних органів." Сама радянська влада складалася звичайно з усіх народів, які уходили в т. зв. Російську Імперію. Потім коли вже після революції, і більшовики закріпили свою владу, нарікали її "радянська влада." Я навіть не хочу її по-українському горовити, радянська влада, бо це трошки інакше воно. Зміст той самий, але звучить інакше. Хай вона буде радянська. Так вона себе як склята(?) зарекомнедувала, і так, що, нехай їй буде.
Пит.: Але в Вашому селі коли вони перше приїхали?
Від.: У нашому селі вже встабілізувалася влада в 21-му році, так що до 21-го року, ще були спалахи повстань, отже були ті партизаньські групи, які оперували на плавнях, далі по лісах, у нас лісів не було, лісостеп пішов собі на Київщину, ну й там далі тоді вже на Чернігівщину. А в нас були лише плавні над Дніпром, і в цих плавнях звичайно були партизанські групи, які наздавалися радянській владі, робили спротив. Одначе радянська влада тоді прислала, як уже вона закрипіла в 21-му році, коли голод був, то вже радянська влада була стабилізована. Стояли гарнізони ще, військові стояли, скажемо в районах, такі як Запоріжжя, Хортиця. Далі йде там Томаківка, Станція Марганець, Нікопіль, старе місце, місто. І ці гарнізони, вони вже стояли на сторожу, щоб не було стало повстань, і т. д. А тоді вже складалася місцева влада, яку уповноважило звичайно окупант, бо інакше її не можна було розв'язати. То прийшла чужа влада, яка говорила лиш російською мовою. І цей окупант тоді вже вибирав з місцевих селян. Вибирав відданих собі й радянській владі, людей, т. зв. Комітет незаможних селян, КНС. І цей Комітет незаможних селян складався з тих, все переважно були волоцюги, п'янюги, ледацюги, асоціальний елемент, який не хотів працювати. Він дивився, як хтось працював і щось мав, то він дивися як би його обкрасти, якщо не легально, то нелегально. Але, але він не хотів працювати. Для нього радянська влада цілком відповідала його намірам і його характеру, і його бажанню. Вона якраз говорила, що вся влада в руках бідних, і т. д. Він бідний не тому, що він дійсно бідний. Є бідні люди, які інваліди, які по здоров'ю в господарстві не відповідно вив'язуватися. Але це було просто елемент, я йще раз підкреслюю, асоціальний просто елемент, який тільки чекав цієї радянської влади, їх не так багато було, але це була кара Божа. Вони, скажемо у нашому селі. Був такий голова сільської ради, або сільради скорочено, Петро Кривий. Це садист. І він будучи головою сільради мав коло себе актив, Комітет незаможних селян.
Пит.: Коли він став головою сільради?
Від.: Він став у 21-му році. Деколи його відміняли. Так і був ще Майстренко. Так само асоціальний елемент з бідних волоцюг, п'янюг, дещо вони були арештовані ще до революції, не за політику, звичайно, за конокрадство, або за якийсь грабунок і т. д. Вони повернулися. Ніде вони в арміях ніколи не перебували, лише за бандитські вчинки, за грабунки, вони десь перебували переслідувані. А потім як вони вже повернулися в 21-му, в 22-му й 32-ий рік, вони проявили свою активність, і віддані радяньскій владі, яка складалася переважно із людей цієї більшовицької субстанції, себто бандитів всяких, і т. д. Нетворчий елемент. Він якраз був до 29-го року, настільки я пам'ятаю головою сільради, був цей, не пам'ятаю в якому році, отак приблизно в 24-му, бо 24-ий рік пам'ятаю це добре, це якраз помер Ленін, і ми в школі якраз це мали відбувати, значить т. зв. цей траур шкільний, що такий великий вождь помер у 24-му році, здається в сіяні місяці. То тоді був голова сільради, Майстренко, якого я вже згадував. Це також такий самий кат був своїх місцевих людей. І проявили такі садистичні нахили Йосип Ганоцький, це так само був кат свого народу. Афонька Ганоцький був так само. Не знаю чи вони споріднені були чи ні. Це так само катюга був. Потім ще треба згадати таких як Штупа, це був колишній махновець. Потім перемахнувся до совєтів. Надзвичайно великої фізичної сили. Я його бачив власними очима. Чорний як циган! І він міг людину серед білого дня вбивати, й все показав, що це він «Я - радянської влади.» Він міг грабувати безкарно. Він був начальником Томасівської районної міліції. Це тоже катюга був. Потім голова району він був Томаківський. Потім в Хортицю його перекинули. Не бувший активіст, який, не знаю його долю, чим вона кінчилася. Але до 29-го року пам'ятаю, що він гуляв як махновець, як бандит. Одначе він був відданий радянській владі. Пізніше це все я буду говорити про яку він ролю відіграв у розкуркуленні й хлібозаготівлі. А в цей проміжок часу від 21-го року до 29-го року, коли вже стали, або до 28-го року, коли стали наступати на селянина вже, то такі місцеві активісти відіграли жахливу ролю. І нарід в більшості, бо їх який соток, їх не великий був таких бандитів. Але вони відіграли ролю. Чому? Тому, що за спиною в них були мільйони багнет радянської влади. Вони тримали їх як терористичний апарат проти місцевого населення.
Пит.: А під час НЕПу?
Від.: Оце власне про те що я говорив - вони в час НЕПу проявляли. Але помимо всього, з боку т. зв. Української влади, на чолі якої були, ми так чули, що є в Києві влада. Ну, я звичайно в таких роках був, що пам'ятаю ці прізвища як Скрипник, Любченко, Петровського - Петровський так й був так само - це все-союзний староста був, так його називали, чи все-український староста.
Пит.: А звичайні селяни, чи вони були свідомі про тих? Чи вони знали хто вони є? Чи вони думали щось про це?
Від.: Свідомість селян була в той час національне, як що взяти. Була. Я так само не можу ствердити який відсоток був селян свідомих національно, але в час коли Скрипник був Народним комісаром освіти на Україні, то я якраз був у школі, й бо я почав у кінці 21-го року ходити до першої кляси, де 29-го року. То в межах цих моїх семи років мого навчання в школі, а досить пам'ятаю такі прізвища на Україні які спричинилися до українізації мови, де ми проходили ці українські предмети. У нас була російська мова як чужа мова в школі.
Пит.: Коли то почалося?
Від.: Це почалося, так як я пам'ятаю з 24-го року.
Пит.: А перед тим все, все було по-російському?
Від.: А тоді так само по-українському, в нас у школі викладали були по-українському. Але українізація, чому вона найбільше була замітна? Українізація. Коли Скрипник уже взяв у свої руки на комісара, себто міністерство освіти, так як сучасної мови, кажучи, він запровадив досить серьозні міри. Кожний вчитель мусив володіти українською мовою. Той, хто не володів українською мовою, мусив їхати на курси, й на протязі ще якогось часу, чи пів року, чи скільки він мусив володіти в такій мірі українською мовою, що той предмет, що він читав в школі, то чи то в початковій чи неповносередній, він мусив вже читати цю лекцію в українській мові. Я пам'ятаю таких учителів. У нас був учитель історії, Микола Василевич Лютий. Цьому не потрібно було удосконалювати українську мову. Одначе були такі, як Заяць, який напів говорив українською і напів російською мовами, й він мусив відправитися на шість місяців у Запоріжжя, удосконаливши мову, він повернувся назад, уже говорючи досить гарно українською мовою, і він викладав українською мовою. Він був досить добрий математик. Микола Василевич Лютий, це був історик. Решта географію читали, ну геометрії, там літературу, і т. д. Одже одним словом, ті всі предмети, які на Україні були в школах, то в нас, в нас були три школи, й чотири школи, це вже була виникла пізніше, десятилітка, де була вже середня освіта. От одначе я їй не застав. Чому? Тому що нас вже вислали в той час на північ. Але в цей час у межах НЕПу, я пам'ятаю такий злет селянів. Вони не були багатії, але прояв індивідуальної ініціативи й свідомості, що це є моє, власне моє, то в сільскому господарстві дуже важливо вчасно обробити землю, вчасно засіяти, вчасно її зібрати, і т. д. А так як вона його власна, то кожний ставав досить рано, досить пізно лягав. Спрягалися до купи два, три господарі. Хтось мав корову хтось там мав конячину. Так спрягали й так на полі працювали. Так як земля досить урожайна, то урожаї були досить добрі, і господарі почали господарювати так, що стало вже й птица й худоба, прибавилося в господарстві, й кусок хліба вже був достатній, і було вже на ринок що продати. Хоч збіжжя було досить дешеве, але все ж таки вже віддірвав, хоч від свого рота, й яйця, і м'ясо, курку, гуску. Міг везти чи качку на базар продати, чи молоко продати. А Запоріжжя, хоч і було й промислове місце, не було промислове місто йще тоді до початку будови Дніпростану. Але все таки зпожив було досить і на базар можна було вести й привести й продати. І вже ту копійку заробляли на своєму, тому, що вони в своєму господарстві плекали як кури, гуси, качки, зерно продавали звичайно на центеметри, і т. д. Так що господарі жили добре під оглядом матеріальним. Наскільки я пам'ятаю в школі атмосфера була досить така, я б сказав би "була під бомбу велику." Бо то так: учителі всі говорять українською мовою. В церкві досить був на такому мистецькому високому рівні, був церковний хор, де були так само й вчителі хористи. Диригентом був учитель Архип Буртута. Він сам був учитель, географ. Викладав географію. І його син. Він був десь студентом київським. Але в час революції, він ще не був досить дорослим, не попав ніде, й він прибув у наше село до батька. І він був у хорі. Досить був голос, як багато з українців володіють такими голосами надзвичайними, то вони в хорі були в основному, батько і син. Основними були хористами. А з моєї родини наскільки я пам'ятаю, майже всі тітки до хору належали. Так що в нас був родинний хор. О всі співали. Ми співали. Батько співав. Дід співав. Мама співала. Одже в нас був свій хор. Але 14 людей. То світські пісні співали, і релігійні, церковні пісні співали так само. Всі в суботу на вечеріню йшли, й хто міг, ішли до вечірні, співали. В неділю почалася, починалася Служба Божа. Так само йшли до хору. То я так на кліросі спостерігав як мої тітки співали, й я йшов, і там, будучи хлопчиком, підтягав. Ми любили взагалі - ми співучий народ, українці, вміємо співати і плакати.
Пит.: А в церкві правили по-українському, чи по-старо-слов'янському. Від: В нас була спроба розбити церкву. І як її там називали. Одні називали, що це нова церква якась там і священник якийсь приїжджав, який закликав више(?) підкорятися, це цьому московському патріархові, і т. д. Але одна баталія тільки в нас коло церкви пройшла й після того він зник і його вже більше не було. Так що правдоподібно, наскільки я пам'ятаю, наші обидві церкви, й велика церква та побудована, й та козацька стара, вони були підпорядковані київському митрополитові.
Пит.: Не були автокефальні?
Від.: Це була автокефальна. Але хоч була церква й автокефальна, й проповіді говорилися в українській мові, одначе сам процес служби тоді ще був на старо-словянській мові. Бо досконалити й перекласти на українську мову очевидно було тяжко. Наскільки я пам'ятаю, то хористи співали на старо-слов'янській мові. Нас вчили молитов на старо-слов'янській мові починаючи від «Отче наш,» і те саме священники. Але коли священники вже виступали з проповідями, то вони говорили українською мовою. Чому? Тому, що й вони спроможні були висловити в українській мові той зміст своєї проповіді який, скажем до революції, він був змушений говорити в російській мові. Шкільництво? Шкільництво було досить на високому рівні. Я б сказав, що в обсязі програми, зокрема в нашій школі до якої я належав, учителі були досить підготовлені. Вони були учителями до революційного часу, й після революції, збереглися, то ми мали програму за семилітку, себто неповна середня школа, таку обтяжену, що на протязі нашого денного навчання в якому ми були, то мусили ми в школі запровадити одну систему й навчання односистемне. Ми кінчали як ученики, які хоч і переросли деякі роками, і все ж таки належали. Там їм було чи 13, чи 14 років, чи 10, чи вісім, але все так в день ми мали. А, ті, які через брак часу і брак шкіл і час громадянської війни переросли й були в школі вже 18-літними йти вечером. Таким чином у нас школа була цілий навчальний рік, до 11-ої години ночі, школа була, в дві черги, перша черга денна, а друга нічна була. Чому? Тому, що помешкань не було. Школа була в час революції знищена. Поки її почали відбудовувати, матеріялів досить не було, ані цегли, ані цементу, ані дерева. Люди почали самі складатися. Громади самі по своїй ініціативі будували, почали, й зруйновані школи й інший медичний пункт, себто там лікар уже якийся був. Так само треба було відбудовувати. То школу зробили в нашій хаті, там де ми жили. Тим часово. Так що мені треба було тільки двері відкрити, й я вже в клясі. Батько поробив, так як він був гарний столяр, то він поробив парти де ми сиділи, дошки на яких ми – пофарбовані - на яких ми крейдою малювали, писали, і т. д. То ми в школі були. В клясі зміщувалося 40 учнів, так, що її залою не можна назвати. Але в хаті ця кімната була досить - була довга, й і вона уміщала, хоч тісно було, 40 учнів. В мене, наприклад, на парті, куди я сидів, нас троє сиділо, дівчата були в одній, їх було 17 років, а в першій клясі, а мені було шість років. А друга мала мабуть ще старша так само, то звичайно я мусив за їх математику писати, от і з букваря вже тоді забирати. О, в них голіві вже не була наука, а гуляння. Вже їх до музики тягло. Все ж таки якось спромоглися вони закінчити бодай четверту клясу. Вміли читати, писати. Для тих, хто не міг поміститися в школах, відкривали т. зв. "Лікнеп." Це були школи ліквідації неписьменності, скорочено лікнеп - ліквідація неписьменности, їх учили елементарних понять - читати й писати. Ото все! Якісь інші предмети як історія, географія, література, математика, алгебра, й т. д., то про те не говорили, бо лікбет - ліквідація неписьменности, щоб людина могла читати, могла писати, ну й звичайно вважалася вона, хоч і неосвіченої, але все ж та, не хрестиком підписувалася. Така атмосфера була. Національно атмосфера була надзивчайно висока тим, що, наприклад, виступали такі аматорські групи артистів. У нас наприклад у школі була створена така аматорська група, в якій і я був віддігравав деяку маленьку ролю, і ми ставили такі сцени й з часів революції, або з часів паризької комуни. Наприклад, пам'ятаю така постановка була «Запорожець за Дунаєм,» то нам було не під силу, але вищі кляси за нас уже такі, які в той час вже семилітку закінчували й мали за собою по 15, 16, 18 років, то ті якраз ці постановки вони виконували. І досить людей приваблювали. Люди були, в цьому відношені, як взагалі традиційно в Україні, шанували й Шевченка, Лесю Українку, й Івана Франка, й всіх тих письменників, які національне себе виявили, в якійсь мірі. Звичайно це не був прояв націоналізму, який кидав світло аж включно до прояву шовинізму. Ні. Бо нації, які зокрема в наші області були німці, греки були, були поляки, були росіяни, й звичайно переважаючи якісь відсотки було українців. Але прояву ворожнечі не було до інших народів. В школи ходили. Вони говорили українською мовою, вчилися українською мовою. Так.
Пит.: Відношення були дуже добрі?
Від.: Дуже добре було відношення. На тому, що воно заборонене було владою ще там не можна проявлати до чужинецького елементу, або до тих етнічних груп якою з ворожою настанови. В нас традиція в народі була така, що в родині виховувалася дитина не ворожа до нації. Такого не підкреслювалося ніколи. Непідкреслювалося ворожих, більше на те, що в нас були твори які підкреслювали вороже наставлення татар і ті набіги, і т.д. на Україну, поляків, прояв жорстокості з боку Польщі, королівської Польщі, з боку скажем російських царів, і т. д. Але ми це знали. Ми це з історії, хоч і в той час не легальної і усної історії, ми це знали. Але все ж таки, в родині підкреслювалося ставитися до людини конкретно, людяно. Тому, що вона тільки людина. І до неї, до цієї людини треба ставитися людяно, сердечно. Ми є автохтони. Ми є господарі землі. Вони не по своєї волі сюди прийшли. Чи то поляки залишили, чи то татари залишилися, чи то росіяни залишилися, чи то євреї залишилися. Все ж таки ці люди живуть тут з нами, і ми мусимо жити з ними, і діти наші мусять учитися в школі. Вони мали свій - скажемо на Запоріжжі був - католицький костел, і вони ходили. Поляки туди ходили, й ті німці, які були католиками, а інші були може не католиками, не знаю. В всякім разі костел був, була ця на гору. Вони ходили до своєї святині, ми ходили до своєї святині. Одначе ворожо в нас примів, прояву такого не було. Це я підкреслюю в межах своєї родини, в межах свого села. Були в нас. У нашому селі, в місті Запоріжжя були євреї. В нашому селі не було євреїв. Одначе були вони лікарі, були вони дентисти, були вони фотографи, були вони як у нас перукарі, себто валярна(?). Отакі шевці. І була атмосфера в школі підкреслена учителями, що до дітей треба ставитися, до людей, прихильно, зичливо, культурно. Ну, одним словом по-Божому, по християнському. Прояв такої ворожнечі національної не було.
Пит.: Чи Ви знаєте чи культура була також на такому високому рівні як у других селах? Чи Ви знаєте чи кругом Вас культура також була така висока як у Вашому селі? І чому? Чому, бо то була бувша козацька земля, чи що?
Від.: Заснувати нашу культуру, нашу традицію, наші звичаї, заснувати його одним словом не можна. Це є прерогатива звичайно істориків і людей, які займаються дослідженням, і т. д. Але моє враження, таке своє враження як хлопець, сільський хлопець, і з тих умов у яких я перебував, скажемо, в школі, в мене вони залишилося як найліпший спогад із мого перебування в школі, бо всі вчителі були, як учителі звичайно вимагали дисципліну, вимагали виконання шкільних завдань, і т. д.
Пит.: А вчителі, вони були місцеві, чи приїжджі?
Від.: Частина були місцеві, частина були приїжджі. А це люди, які походили може з іншого району з України, з іншого села. Може в тому селі був склад учителів вже заповнений, а він учитель сам прийшов з полону, з Австрії десь приїхав або з армії, шукав роботи тут. Якраз у нашому селі відповідне місце було по-його предмету, як історик, чи географ, чи математик. От і вони влаштовувалися. Одначе ці люди були надзвичайно свідомі. Вони були в час НЕПу, в час Скрипника, коли він запровадив українізацію таку, навіть українська мова була досконала. Ми вивчали, скажем, граматику - вона в нас була на дуже високому рівні. Все нам підкреслювали: - Говоріть шевченківською мовою. Ми читали Шевченка. Ми читали Івана Франка. Ми читали Лесю Українку. Ми читали Андрія Кащенка. Це пубутов(?) й був. Між іншим, земляк. Він з Дніпропетровського. І Андрій Кащенко написав такі твори як: "Вниз до Дунаю," "На руїнах Січі," і т. д. Досить захоплюючі були його твори для дітей. Ми в цьому дусі виховувалися. Так що любіть Україну, українську мову, звичаї, культуру. Нас привчали й в школі й в родині, і т.д.
Пит.: А економічно тоді також було досить добре так як під час НЕПу?
Від.: Економічно так. Економічно під час НЕПу, то була приватна власність. Якщо були злишки в вас в господарстві - чи м'яса, чи яєць, чи молока, чи масла, чи пшениці, жита, чи гороху, чи там чого іншого, вивезли на ярмарок, на базар. Везли до держави, де були приймальні пункти й продавали там пшеницю на центнери, на тони, й т. д. Я це пам'ятаю - возили цілими валками підводами, продавали й торгували той гріш, за який купували вже собі там матеріял на штани, на сорочки, на якийсь плащ, чи ще на якусь потребу, чи сільськогосподарський реманент було треба купити. Так що люди розвили оці власні ініціативи приватні. Починаючи з початку приватної власності, т. зв. "Нової економічної політики," до часу колективізації проявили в такій мірі динамічність свою, що стали господарями. Забезпеченими. Стали хати вже побілені, вікна були вже ті що залишилися побиті, закурені з часу громадянської війни вже стали свіженькі, сади понасаджували вже ті, що були невироблені, їх повичищували гарно. Городи були оброблені, потім на полі, поле було засіяне - там і пшеницями й соняшниками, кукурдзою і різним збіжжям, яке давало господарству надзвичайний великий прибуток і саме життя. Отже ж були увлаштовані в рік, кожне село мало традицію ярмарок відбути. На тому ярмарку були звичайно все що можна було вивести й що можна було виробити. Це на ярмарок вивозилося. Якщо візьмемо товари такі, як чоботи, валянки там, сукна різні биті, то це кустарним шляхом здобувалося, і вивозили його, продавали. Хто вивозив худобу продавати, хто вивозив інші свої здобутки сільськогосподарські продавати. Так що на ярмарках було, скажемо, на Спасах ярмарок надзвичайно великий. Це з'їжджалося, як у нас казали, на 50 кілометрів з округи людей. Всі села з'їжджалися. Тисячи людей. Торгівля була всяка. Ну й ми як малі звичайно на тому ярмарку почувалися в своїй стихії. Так що цей спогад у мене залишився гарний. Люди вільно співали. Звичайно прояву націоналістичного, він у такій мірі не проявлявся, але було вільно. Ми ставили українські - на українську тематику, скажемо - постановки, як я вже перед тим згадував. Ми говорили вільно українською мовою в школі. Ми вчилися. Ми вивчали українських клясиків, які були не заборонені. Я навіть не пам'ятаю, які були заборонені. От, але пам'ятаю, що такі, як Шевченко, то ми завжди, він у нас був як батько, як пророк, як геній. Так підкреслювали наші вчителі. Отже під тим оглядом, НЕП дав багато матеріяльного, підводи для селян. Що вони проявили свою ініціятиву приватну, і залатали ті дірки з громадянської війни -бідність, убогість, і т. д. Це був досить момент додатний. Завдяки прояву приватної ініціативи. А духова вже сторона була завдяки таким українцям як Скрипник, як Любченко, як Хвильовий, ну й місцеві вчителі, місцева інтелігенція проявляли так само національний дух. І ми вже виховані, мов покоління скажемо, воно виховане було українською школою. У нас - у моєму селі три школи були, не було навіть кляси російської. Всі ті діти, які належали до інших націй, як діти греків, колоністів, німців, росіян, або німців, вони всі говорили українською мовою. І ніхто не нарікав нічого. Була це мова, як само собою зрозлуміла, як мова українська. Чому завдячувати цю культуру? Я думаю, шо ця культура, вона не була проявлена, як нова культура. Це тяглість з цієї культури українського народу, йще від княжої доби, через козацьку добу, гетьманьську добу, й аж до визвольних змагань, коли вже стала українська держава. От і на чолі з урядом Української Народної Республіки і нарід якраз прагнув своєю мовою виявити свій геній, не чужою мовою, а свовю мовою. Це, що я найбільш підкреслював в школі.
Пит.: Поскільки Ви знаєте, чи було так само в других селах?
Від.: Наскільки я пам'ятаю, такі села, в яких у нас були родичі, батькові, по батькові лінії, по матері лінії. Я знаю таке село Чумаки. Від нас воно лежить на правому березі Дніпра. І ми з Правобережжя Дніпра, Веселе, село Веселе. Чумаки, це Томаківського району. Там надзвичайно була висока українізація. Прояв місцевого населення, яких місцевих учителів надзвичайно високе було. Чому я це підреслюю? Тому, що звідти приїжджали до нас і ставили таку постановку з української тематики, де було для нас надзвичайно мило дивитися, як «Козак Голота.» Це було цікаво. Або «Наталка Полтавка.» Вони артистичними аматорами звичайно, артистичними кадрами в них далеко вищево. Все село було в половину менше за наше, але населення було надзвичайно його свідоме, й культурне. Я там був не один раз, бо там батькові родичі були. І ми їздили до тих родичів. Я бачив ту школу. Там були дві школи, одна семилітка, одна чотирилітка була. І з учителями батько знайомий мій був. Була церква й був хор. Надзвичайний хор там був, який так само в великі свята провадив, щоб у наші великі церкві змішаний хор був у селах Чумаків і Веселої. Далі село йшло. Це вже район. Він так на ті приналежні села, Томаківка. Томаківка це район, це не є містечко, тільки район цього нашого. Але воно старе. Воно козацьке ще, колись село було, потім перетворено було в район. Це п'ять кілометрів від станції Марганець. Від станції Мирова, п'ять кілометрів. Там, у цій Томаківці були так само досить свідомі люди. Але там вже була десятилітка, бо до революції там була гімназія. В нас не було гімназії, а там була гімназія до революції. Після революції, тоді, коли вже після семиліток організували десятилітки. Це вже пізніше там була перша десятилітка. Ну промисловості там ніякої не було. Одначе культурне життя там було на високому рівні. Я пам'ятаю досить. В нас там так само родичі були. Ну, пам'ятаю таке село як Комишувата. Так само досить високий рівень був культурний. Кисличувата. Так само. Ганнівка так само була. Високий рівень був там, бо там був культурний центр все з учителів. У нас прояв був, завжди виходив або виповнювався з учителів. Учителі були першими тими, які показували якраз ту культуру, яка найбільше відзеркалювала народні бажання, бо самі вони походили від селян. А потім в селах ще були собі Никопіль. Никопіль, це було вже більше-менш так промислове місто, хоч не дуже, але все таки там промисловість була. Одначе там були так само українські школи, це було 35 кілометрів від нас, униз по Дніпру, старе місто. І ми там мали знайомих. І школярі приїжджали до нас, й ми до школярів тоді їздили. Потім ми створювали такі, т. зв. екскурсії з школою. І наші вчителі організували екскурсію на Ненасительський Поріг, себто Дніпропетровського ближче туди. Ми їхали підводами кіньми. В нас ціла школа їхала, одна школа, друга школа, третя школа. Так що нас дітей було там може до яких 700, 800. Для нас це була велика романтика, бо то ми їхали кіньми підводами усупроводі вчителів. Учителі пояснювали нам на берегу - а ми над Дніпром їхали весь час, над плавнями. Історію Дніпра нам викладали. Вже з натури беручи. Ночували ми в полі. Кашу козацьку варили в полі. Господарі, які віддали до диспозиції школи свої підводи, брали зі собою бараболю, пшоно, казани великі, варили це все в полі. Так ми доїхали за тих літ до Ненасительського порогу. Ненасительський поріг на нас зробив надзвичайне враження. Перше, що він шумить коли ви говорите, ви не чуєте нічого. По друге, падіння самої води було, й клекотіння і капання, то було надзивчайне. Одначе десь вище за Ненасительський поріг ми переправилися через Дніпро з правого берега на лівий, і ми відвідали Кодак, це крепість, яка була розбита вже, одна тільки залишилася таки з Кодака. Але Кодак мав свою історію. Наші вчителі якраз звернули велику увагу, щоб в при наявності цієї кріпості прочитати нам цілі лекції про історію Кодака. Ну одночасно, звичайно заторкує історія козацької доби, а зокрема історію Запорізької Січі. Я вже не буду говорити скільки ми разів відвідували Запорізьку Січ, яка звичайно вже була зруйнована й так навіть не було ознак таких яскравих, що там була Січ. Одначе коли наші вчителі історики нам пояснювали те, ще деякі були рови викопані там, деякі вали залишилися, так що нагадував про те, що тут колись була Січ. Показували нам де були таємні входи до Дніпра, в час облоги, де воду вони там діставали для Січі й т. д. Одначе це все була так би мовити пояснення в'явного порядку. Якби була реставрована Січ, тоді було б легше нам. Так що ця українізація в час НЕПу і час українізації яка стихійно сама й з прояви сили народу, ініціятиви його, зокрема наших невмиручих учителів, які були національно свідомі. Вони так підняли дух, зокрема цієї категорії людей до якої ми належали нашої, так би мовити, new генерація мого віку, що ми перенялися такою силою ті українізації, що сприйнялися душею і втілили в себе все. Я одним словом кажу комплетно. Затеріло(?) в небі прояв українського народу, якщо не вдалося закріпити українську національну владу в час визвольних змагань, то в час НЕПу коли їснував НЕП і існувала спонтанно великої сприяви, й в цьому багато прислужило таких як Скрипник, Хвильовий, і пізніше Любченко, й багато безіменних героїв національних. То українізація показала себе досить силою великою, досить великою силою. Це було видно, бо по церквах, який був по театрах, який був у літературі, зокрема в шкільництві. Цей дух був надзвичайно високий.
Пит.: А як влада реагувала на це?
Від.: Влада, бачите, була так: називалася Українська Радянська Влада.
Пит.: Місцева влада?
Від.: Місцева влада так як оці всі асоціальний так би мовити елемент, і він не мав можливості настільки проявити своїх деструктивних тих ціль, що під силою більшості й цією вже тенденцію цілого села, цілого району, цілої області, вони були визначні. Одначе влада сприяла, сприяла звичайно на місцях, скажем як голови сільрад, там і всякі інші. Спочатку вона не сприяла аж в такій мірі, що б вони такі права мали, й проявляли своє таке славілля. Пізніше вже було в 27-й, 28-й, 29-ий роки, тоді вже їм повна була влада проявлена й прославнена своїм садизмом. А до того часу вони бачили, що господарі заможні, що господарі проявляють себто селяни проявляють, національну свідомість, і т. д. Вони тільки пленталися, ця маленька кучка, цих сіль, сіль ну відщепельців від народу, того асоціального елементу, які дуже в визначній міри; він був у високому відношенні. Він плентався в заді, нічого він не міг проявити. Він проявляв тоді тільки свою силу, деструктивну силу, коли влади замір відверто вже стоїть. Коли було проголошено абсолютно війна проти українського селянина, проти української культури, назвавши її українську прояву, українським національним визвольним націоналізмом, і т. д., тоді вони відразу голови підняли й зразу вони об'єдналися тісніше в своїх рядах т. зв. "Комітет незаможних селян," стали всипу комсомолу, й проявили свою тоді руїнніцьку силу.
Пит.: Коли вони почали організувати колгоспи в Вашому селі?
Від.: Колгоспів спочатку не було, а т. зв. артіль почали організвувати. В нас початок організації був у 29-му році. Але в нас сталося так, що батькові як голові родини й двору почали доводити плян до двору. Почався він у 1928-му році. Спочатку скільки то тон пшениці, жита, і т.д. вивезти.
Пит.: А перед тим, яку частину урожаю брала держава?
Від.: Перед тим держава не брала. ІЬгг.: Чи податки були?
Від.: Податки були до двору. То в грошовій формі податки платили. Але держава таких то планів до двору, скільки маєш вивезти зерна, зерна чи худоби, чи що не було, бо селяни так і так мали збитків багато, що продати треба. І тому скажемо не було потреб вдоводу. Так і так селяни, те що йому вважав на посів йому вистарчити, їсти йому вистарчить, а всі тони я відвезу, продам, бо мені потрібно гроші. Тоді були магазини, кооперативи. Дещо можна було в них купити. Були, скажем, такі продукти необхідні, як керосін, сіль, для господарства цвяхи, підкови, там вухналі, от, ну, для сільського господарства, плуг, трояк, то треба було волами, треба було купувати й треба щось було продати перед тим. Так що держава цілком мала хлібу багато, добровільно проданого, чисто. То ж житниця, яку називала Европа - Україна продукувала зерна в час НЕПу досить багато. І потреби вдоводжування пляну не було. А вже в 28-му році почали в нас, і урожай в 28-му році не був поганий. Батько все ще впорався зробити. Одначе почали вдоводнювати план, вивезти стільки тону батькові. Вивезти ще тону. Вивіз. Стільки то худобі дати. Він дав. Стільки гроші треба дати, бо то півтонний цей до двору був податок. Батько заплатив. Потім вже до того, що вже не було чого. Вже й худоби нема, і зерна нема, й грошей нема, й ми бачимо, що йде до такого стану, що як можна далі жити? Родина велика. Те саме з сусідами нашими. То біда ціла. Вибрали таких найбільш раціональних господарів у нас, таких, як мого батька.
Пит.: Чи його називали куркулем чи середняком?
Від.: Їх усіх називали тих господарів хто господарював раціонально й мав там пару коней, пару коров, от мав свиней, мав вівць, стайню мав, то їх називали куркулями. Так що потім пізніше підкуркульниками других називали, а потім взагалі ворогами народу. Оце мірялося мірилом не господарським яке господарство чоловік посідав, мірило було, як він національно був свідомий. Якщо вважався, що він у селі національно свідомий, до хору ходив, співав, діти вчилися в школі, говорить українською мовою, українську ношу носить, проявляв ту українськість, а це в наше все село було таке, за винятком там якусь кількість, що може чи вникали чи не знаю то, ну то значить тоді охрестили що це все, все те село в буржуази, націоналісти рядянської влади, і т. д. Так що мій батько по-соціяльному стану як сказав би, або радіше по-матеріяльному маєтковий стан, він і не належив до куркулів. Бо що таке куркуль? Це поняття досить широке. Куркуль - це який об'єднує собі високе господарство як сплатуючу силу, наймову т. зв. і т. д. Батько цим не займався. В нас найманої сили не було. Ту землю, що він мав, вона державою дана, та земля була. Що він її вспішно обробляв і мав з неї зиски, не сплатуючи нічого, це його досягнення й вміння вести господарку добре. Отже, але за те, що він умів господарку вести, за те ти винуватий. Ти мусив не везти ту господарку, а по порійзанському(?) відноситися. Отак, сяк так, о й не виплячуватися, що ти господар і що ти говориш українською мовою, дітей вчиш, і т. д. Так що те мірило було перш за все владою за піддозріваннями, й мій батько перший вже підупав. Так що ми восьмого березня, 1929-го року уже були грабовані в такій мірі, що не знали що робити. Але восьмого березня десь в сьомій годині вечера, ми посідали всі за свій стіл вечеряти й раптом наш двір був оточений гвардією. Зайшла в хату міськова людина, зайшла в формі т. зв. ГПУ, пізніше НКВД, себо т. зв. «Государственное политическое управление,» таємна поліція. Увійшов, прочитав вирок: - Що в імени рядянської влади, ви, Іван Андрійович Булат, підлягаєте висилки за межі України на північ. Одже я ще раз повторюю, восьмого березня, це жіноче свято в Радянському Союзі й цей вечір, десь таємно засідала сільська рада, на чолі головою Петро Кривий уповноважений від району - це був цей військовий ГПУ уповноважений, і решта була місцевий актив, Комітет незаможних селян, які були озброєні мисливською зброєю, і дехто мав револьвери. Оточили, нікого нас з двору не випустили. Вечір був досить зимний, ще сніг був, і коли він зачитав нам, залишив їх, звичайно ми не довечеряли. Так всі з нас стропилися. Він прочитав вирок, що в імени Рядянської влади, і т. д. Ви такій то такій підлягаєте висилці з межі України як куркуль, і т. д. Так що вчинився гамір у хаті, звичайно плач, тужать, кричать. Але так швидко це все, що нам не дали змоги взяти зі собою майже нічого. Хто щось міг узяти ото на себе одягнувся і все. І старших братів моїх, які вже мали понад 18 років, і до 18 років то були руки пов'язали, відразу їх в санки повкидали, під'їхали кіньми й в сани повкидали їх. Батька зв'язали й кинули в сани так само, а мама й ми малята коло неї, то в других чи третіх там санях покинуті були. Куди будуть везти, ми нічого не знали. Ті, які селяни з наших родичів, які не підлягали висилці, прийшли прощатися з нами, нікого не пустили. Так що ця варта, яка була навколо двору зроблена, то вона нікого не пустила. Продуктів ніяких не взяли ми, бо не встигли й не дали. Дещо хто за пазуху і взяв там кусок хліба, чи якийсь покраєць хліба, чи хлібину, ну це все, що ми мали. Ну й звичайно, хто одягнувся як міг. Так як це була холодна пора, то ще не встиг ніхто вдягнутися так добре, то ще там якийсь кужучок чи плащ тепліший надів. Моїх всіх тіток, і т. д. відокремили, їх від нас ізолювали. І ми попали на станцію яка називається Мергова (Марганець?). Це десь була якихсь 18 кілометрів від нас може або більше. На цій станції Мергова(?) були вже вагони, вже готові були. І було людей багато, звезені з району - Томаківського району. Це були звезені ці люди, які призначені були для виселення за межі України, т. зв. вороги народу чи куркулі. І там нас у вагони вкидали. Так називалися то телячі вагони. Там у тих вагонах були пороблені такі як ліжка деревляні. То тоді позабивали тих людей, що нас там було надзвичайно багато. Людей набили в вагони так як оселедці в бочку, малі, великі, старі, всякі. І там тоді привезли тоді й вже братів моїх, старших, і мого батька, й вкинули до нас до вагону мою родину. І ми постояли десь до ранку, коли вже звезли всіх, і нас повезли на північ. Через Москву ми переїжджали, то ми заглядали в щільки, які в вагонах були замість світла, бо то забито все було, заґратовано, але ми прочитали, що це була Курська станція. Так що ми проїхали цю Курську станцію, потім пам'ятаю таке місце яке ми їхали ще Ярослав, це місто досить велике. Перебільськ, це місто велике. І нарешті приїхали ми місто Вологду. Місто було над річкою. Але що кинулося мені в очі перш за все це надзвичайно холодне було, хоч ми їхали що найменше три тижні ми їхали.
Пит.: Як часто?
Від.: Зупинялися?
Пит.: Зупинялися.
Від.: Зупинялися на якихсь великих станціях, але так, що від станції по далі було, щоб люди не бачили. І там тоді вже нам подавали відра для того, щоб ми своє там зробили в вагонах. Ну і якесь там відро на вагон давали кип'ятку й якийсь суп там такий похльоб, що собака б не їла. Так що на великих лише станціях зупинялися, а так могли часом їхати на протязі цілої доби, й ніде не зупинялися вагони. Шалон був так як ми їхали тоді, то ми замішали ті тільки, що були в вагоні, то якщо десь крутий поворот був, то тоді з того вагона можна було спостерігати який він довгий, бо він закручувався так. О то ми намічували десь 40 ізлишніх вагонів, яких з України везли. Це все такі люди ж як і ми. Коли нас вивантажили вже в місті Вологда, то ми побачили, що там були тисячі, тисячі, людей, дітей, стариків, молодих, і т. д. Крик, гамір, охорона надзвичайно сувора була. І почали зразу вишукувати в лави, й через міст переганяли нас через річку Сухода, куди, ми не знали! А потім ми вже, коли нас перегнали через річку цю яку я пізніше взнав, що це річка Сухода, то там був величезний монастир, або називали колись Кріпость Івана Грозного над річкою самою. Це очевидно вона колись відігравала оборонну спроможністі(?) проти татарів. І це потім перетворено було з кріпості в монастир. Цей монастир помістив собі десятки тисяч оціх виселенців з України. Ми вже ввійшли під охороною в цей монастир. Там було все приготовлене для нашої зустрічі. Церкви всі були завантажані цими нарами. Побудовані нари були з дерева, й то як у нас казали до самого Бога, до зірниці аж, так високо лізли по драбинах тоді діти, старі, і т. д. Ну й звичайно на тих нарах хто, що собі мав там якусь ковдру схопив зі собою з дому, чи кожух, чи що. Так люди містилися родинами, займали. На нарі не знаю скільки людей поміщалося, чи двоє, чи троє, але то було декілька поверхів, поділ на підлозі. А нас загнали, то ми в печерах жили. То були такі підемні викопані так як погреби такі. І ми в таких погребах були. Нашу всю родину, й всі родини тоді помістили. З нами були Донські козаки. Кубанські козаки були. З нами були казанські татари. З нами були й люди з над Волги. Українців найбільше було! Були різні народи там у цьому, в цій кріпості, чи як його назвали монастир цей за річкою Сухода, Вологда. Чогось називали його Прилуки. Це українська назва Прилука, але чогось називали Прилуки. І там було село невелике, Прилуки, коло цього монастиря. Так нас тоді привезли, вкинули, за півтора місяця найбільше почала смертність. Така смертність була - недоїдання, голод.
Пит.: Що давали Вам їсти?
Від.: Давали нам два рази на день супу, який назвати, його називали «похльобкою собачою.» Щось таке там на подобіє риби пахло, якоюсь смердючою рибою. Якась щерба була, мутна, вонюча, й сіль, й то все. І чорного лівкого тяжкого як сірий камінь хліб. Цільки того хліба давали, не знаю, якщо грами його взяти. Одначе найбільше якщо це було 300 грам на людину давали, більше не давали. Так що голод почався там. І перш за все почали вмирати діти. Перш за все. В такій мірі, що кожний день, сотні дітей виносили. Там був майдан в цій кріпості. По середині були вириті глибокі, ці ями, в цих ямах, і на цих ямах було зроблене це відхоже місце, куди люди ходили собі по своїй потребі. Було ж часто людина голодна зірветься, падає, і тоді топиться там. То часто було. Ніхто не витягав, нічого.
Пит.: Скільки розкуркулених у Вашому селі було?
Від.: У нашому селі розкуркупили - я можу називати поіменно. З мого батька почну першого. Іван Андрійович Булат. Іван Череп, два. Василь Череп, три. Це його брат. Потім ішов Алькема(?). Ім'я не пам'ятаю, але був господар добрий. Це так само він висланий був. Потім Григорій Магда. Так само, був висланий. Матвій Шевченко. Так само, був висланий. Іван Чорновіл. Так само був висланий. Пилип Краснокурський. Висланий був так само. Це тих що я пам'ятаю. І потім далі з цих, далі сотні від нас людей. Я знаю, що десятками їх були вибрані в ту саму ніч, що й ми. Але прізвища їхні вже не пригадую. Це досить давня історія, і я щоденник свій проводив, поновлював у пам'яті, але були такі часи, що я не мав права його тримати при собі. Нащо, то коштувало життя? Такі жертви першого того терору коли почали висилати людей з нашого села налічувалися, я пізніше взнав, десь до сотні людей було вислано, сімей власне. Якщо перемножите в середню родину на чотири особи, то це б було б знову пів тисячі людей вислано, в першу ніч восьмого березня, 1929-го року.
Пит.: А чи колективізація вже була скінчена тоді? Колективізація?
Від.: Колективізація тільки почалася. Щойно почалася. Вони людей вислали. Все те майно в них, що залишилося, так як у нас там, якісь коні, якісь там іще пару коров залишилося іще. Все це було забрано до колгоспу відразу, й то починалася зразу колективізація в формі артілі або СОЗ, спільна обробка землі. То власне то відразу було забрано, навіть були забрали наші, ми були малі хлопці, але дуже бавилися, голуби в нас були, багато, всякі були, всякі роди й простепіль, й туркоти, і вертуни, і трубачі, і т. д., то все це було так само забрано. Голови повідривали відразу, так нам говорили, що сільські хлопчики вже. Пізніше ми вже знали. Повідривали й до супу пішло зразу. Активісти, ці бандити, що нас охороняли, нас спроваджували до станції. Вони це все поїли. Кролики в нас були й побили їх так само відразу. Ми мали четверо собак. Дуже гарні собаки в нас були. Дві були такі, які ближче коло хати були й сторожкі були, а два було такі сторожкі, бо що обороняли ціле господарство наше, ціле наше обійстя. Це досить були расові, Сибірські вовкодави. Їх зразу як тільки нас оточили, ми почули вистріли - ох, постріляли зразу собак. А потім була в нас свиня, то ми ще з двору не вивезли, як ми чули як вона кричала, її вже так само застрілили. Реви коров були страшні, постріляли їх відразу на м'ясо. Почали смажити, шкварити, тую руївка(?), для своїх там набрали так, що гуляння було. Ну, одним словом метод розкуркулювання почався, розкуркулювання методом бандитьським. От. Щось, щось було більше проявлено сваволю аку Махна, самовидатного бандита. І ми спостерігали за всім, на санах лежимо, на нас направлені були всі ті зброї і слухаємо, й чуємо й бачимо, як наших тіток погнали в плечі, от десь по двоє їх у йнше місце. І наших родичів не пускають. От чуємо, як реве худоба, кричить це все. Собаки скавчать(?), їх постріляли відразу. Це все страшне. То якщо би говорити про те, то мало на Богу слів, щоб виявити цей жах, який охопив нас у той час. А щоб змалювати картину, то треба дійсно бути генієм, щоб змалювати цей розпач. Потім на тому всьому ледовищі, оцей розбой такий, раптом вогонь. Якийсь господар Йосип Чипес(?) досить заможний господар був. Він, кажуть, що вони не знали, вислали їх, але пізніше я взнав вже, що він раптово збожеволів. Підпалив усю господарку свою, і сам згинув у тій пожежі. Але хто знав, на тому тлі все це горить, кричить, коні ржать, корови підняли таке мукання страшне, собача гаркотня була, й той вогонь в нічний час. Та то один жах.
Пит.: Скільки Вас було? Чи Ви всі були разом на Сибірі?
Від.: Ми, це не є Сибір. Це північ.
Пит.: На захід.
Від.: Північ до Організ (Архангелськ?) далі. Ми були півтора місяця разом усі. Потім братів моїх відділили яких спроможні були працювати, й їх повезли на рубку ліса. Рубати ліс і сплавлювати. Так що брати мої пішли туди. Батько так само пішов до лісу. І ми залишилися, я і мій молодший брат, і мама залишилися тут у цьому монастирі доживати свого віку, або чекати тієї смерті, яка не минуче прийде. А доля моїх братів, то я і до сьогодні не знаю яка. Доля батька так само. Вони всі загинули там. Батько - то з юридичних джерел знав, що він був розстрілений. А брати очевидно з голоду з недуг, сильної праці померли. І нас залишилося. Ага, тітки мої всі попали десь, десь на північ. Кажуть, що Комі-Зирянську Автономну Республіку. Другі говорили про те, що вони ніби попали висіль(?) разом. Ага, бабця померла десь в дорозі, а тітки попали десь і ніби всі вони так само загинули там у потьмі. Ну, а ми тут всі загинули за винятком, один я залишився, бо мама з голоду померла, брат у мене на колінах помер з голоду. А ми втекли вдвох із братом. Мама залишилася, а ми вдвох із братом з допомогою добрих людей місцевих, і ми дістали таку посвідку фальшиву, й ми втекли, й аж на Україну приїхали.
Пит.: Коли?
Від.: У 1930-му році. Десь більше як через рік. То ми приїхали спочатку до Харкова, й з Харкова приїхали в Запоріжжя. І в 30-му році, вже був цвинтар. Страшний був цвинтар. Розвій був вже. Голодне населення було. Доїдали дещо хто, хто що мав. Розгул був. Так що ми в 30-му році побули, й родичі нас, які були далекі, але ми підлягали куркуланню, не прийняли, то нас прийняли в другому селі. І ми так добули до 31-го року з братом. Але голод був насідав на їх, і ми побачили, що нам не мав вже як вижити, почали пухнути в 31-му році. Приходить вже 32-ий рік, і уже голод уламував і вже досить сильний. В 32-му році, перед 32-им роком, ми пішли зі села, йшли до станції Хортиця, але брат не дійшов, він в дорозі в мене на колінах помер. Ну, я їхав сам до станції Хортиці, й так я дістався до Запоріжжя. В Запоріжжі був знайомий батьків. Називався він юридичний, захисник він був. Він батьків дещо ще поки нас не вислали на північ, він дещо помагав батькові. Був він по національності єврейа. Він до батька добре ставився. Він казав: - Іване Андріїв, втікай! Лишай свою господарку, бо йде те, що ти станеш в першу жертву. І ти добрий господар. Ліпше тікай. Батько не послухав і став жертвою. Ото я цю людину в Запоріжжі відвідав; він мене прийняв. Дав мені декілька червонців, себто по 10 карбованців грошей і сказав: - Дитину, тікай, як можна, на Кавказ. На Кавказі цього нічого нема. Там є їжа. Якщо ти дістанешся на Кавказ, ти будеш живий. Ти зостанешся живий. А якщо ні, ти з голоду помреш, бо ти вже пухлий, ти вже й так до нічого. Тобі я помогти нічого не можу. Отаким чином я дістався на Кавказ, на станцію Прокладна. Це Кабардино-Балкарська Автономна Республіка називається. Я там коли дістався, я тільки добу там пробув - нагодували мене добре місцеві на тому базарі, місцеві населення були табори німців, кавказців. Там було вже повно з України. І була облава і нас забрали, і всіх знову на Україну. Ми мали вмирати на Україні. Але так вийшло, що я замість того, щоб попасти на Україну, я попав у дітячий дім безпритульних. Я не сказав ані свого прізвища, нічого не сказав. Я попав аж у Москву, й під Москвою був т. зв. "лагерь исправительного трудового," табір для малолітніх преступиників, малодітних злочинців. Я туди попав. Там я виховувася, там я скінчив десятилітку, а потім зовсім я пішов у технічну школу. Я закінчив технічну школу, дістав вже освіту, от і я перебував вже тоді по своєму фаху, працював, і звичайно ніде ніхто не знав, хто я в дійсності. Автобіографія моя була, що я безпритульний. А по законом радянської влади безпритульний це є ближчий по клясу, пролетар. Одже то, що мені прийшлося пережити й бути свідком, і бачити, йще раз підкреслюю, і пережити на власній шкірі те все; воно в мене закарбувалося і виперло у мене тоді вже поняття про життя, про сприймання довколітного життя, про сприймання взагалі цілого світу. Мій погляд тоді вже уклався на такій філософії, яка просто говорить - не вір нічого, нікому. І ніхто тобі не поможе крім Всевишнього. Ніхто, бо так створилося життя, що скільки я назнайомився з літературою, наперечитав я філософічні твори, читав, зокрема філософів. Дуже я цікавився і Сократом і Спінозою, Демоклітом, древніми філософами і новітніми. От і самим Карлом Марксом і його "діяматом" і його матеріллізмом, або марксистсько-ленінскої теорії. Я всім цим цікавився, перечитував, порівнюючи з практичним життям. Я прийшов до висновку, що мов покоління, в той час, це покоління яке приречене зникнути з лиця землі. Воно ніколи не пристосується до тих умов, які в той час були. Я міг би собі зробити собі кар'єру привелійованої особи. Мав я високий фах. Певно. Технічну підготовку мав. Я не ішов у гумнітарні науки. От, бо для мене вони були до деякої міри ризиковні. Я мусив би крутити душою. А це був передгімною великий гріх, бо виховання в нас було таке, що якщо ти зможеш, уникай від пропагування безбожництва, і т. д. Родина була досить релігійна, отак я виховання все виніс з родини, і з того кола, що я жив.
Пит.: Я маю деякі більш конкретні питання. Коли Ви були на Україні як Ви втекли зі заслання, що Ви там бачили? Як Ви жили? Що Ви їли?
Від.: Ми втекли зі заслання з братом, молодшим братом який на два роки за мене молодший був. Втекли й опинилися на Україні в 1930-му році літом. Ну літом ми прибули до одних родичів. Вони переслідувані, так як і ми. Вони нас не прийняли. Відмовили, бо це небезпечно. Ми діти такого елементу, який влада переслідує і т. д. Ми пішли собі. Але знайшли далеких родичів, і ми в цих родичів перебували до 31-го року. Більше року ми були. То ці родичі з нами ділилися. Це була далека наша тітка, по батькові, й вони ділилися з нами тим, що вони мали. Вони мали одну дитину й обоє працювали. Ми помагали в господарці, що могли їм. Вони вже працювали в СОЗі, потім в артілі, потім колгосп там. Але це вже був колгосп у них. Вони працювали, й ми їм помагали в господарці, копали городину там, сіяли поволі, доглядали городину, коров доглядали, й дитина була, хлопчик бігав з нами, то ми його няньчили, щоб не давати його до дітячого садочку, то ми вдома. А тітка тоді вже нам варила якийсь суп, та те, що самі їли, і якийсь кусок хліба, й так ми жили. Одначе, це життя було досить мізерне. Ну ще до голоду, до пухлоти ще ми не дійшли. Коли дійшло до того, що розподіл колгоспів треба було на трудодні розподіляти зерно, їм припало досить зерна, але вони не дістали його. Це все було віддано до держави, й вони були фактом самого життя приречені голодувати. Ми побачили цей стан і ми сказали тоді тітці і свовму дядькові, що ми йдемо. Як валиться наша доля, не знаю, але ми підемо, бо бачимо який в вас стан, що ми голодуємо, ледве ногами вже покутуймо(?). Так ми пішли з братом перейшовши яких 30 кілометрів до станції Хортиця. Я в дорозі нецілий, і так брат у мене на колінах помер із голоду. Я якось промігся дістатися, як я вже казав, до станції таким чином до свого захистника, як його називали, от і потім вже на Кавказ. Так у мене склалося все життя. Що ми побачили на Україні? Ми як приїхали, то ми відразу сказали так: - Ми попали з огня в полум'я. Там сотнями діти мруть, закопують, сотнями кожний день мруть старші так само. Ми кандидати, як не завтра, то після завтра так само на це. - Тікай - мама нас благословила -тікайте! Може, може добрі люди десь виживуть вас, поможуть вам. Приїхали сюди - голод. Порожні хати, сотнями стоять. Вікна побиті! Двері порозкривані! Все це побите. Люди десь повтікали, десь поневіряються. Тридцять перший рік, це страшне, страшне вже було! Це вже були не люди, а якісь прилади. Тридцять перший рік і 32-ий рік, це вже в 32-му році вже наступала та агонія, вже не було цього, і 32-ий рік, коли вже ми спромоглися таких, з окрема втекти, то я тільки залишив перед собою одно. Одну картину. Село наше.
Пит.: Ви бачили рідне село?
Від.: Так. Я пішов, спеціяльно пішов. Доліз, можна сказати, туди. Але я не знаю, сам Бог мене мабуть підтримав. Мені хотілося на остатку, бо я його останьо побачив, на остатку його побачити. Я побачив із тим більшим(?) сотворінь, чорну пустелю. Людей, тих учнів, з якими я ходив до школи, я нікого не знайшов. Походив, походив там. Деякі були ще люди там у тому селі. Вони не реагували на мою мову. Ніхто. Голодні, пухлі, розбрелися, ті до Запоріжжя пішли, ті до Нікополю, поляки до Дніпропетровського, падають по дорозі. Я коли йшов, я по дорозі бачив мертвих людей, сотні. Так лежали. Ніхто їх не прибирав. Кажуть, що будуть їхати й будуть їх забирати, й будуть звозити десь до якоїсь там могили. Яка там могила? До якоїсь ями. Але село на мене зробило таке понуре враження. Церква зруйнована. І одна й друга. Це, що залишилося там з дзвіниці, то це все зруйнували. Хрести познімали. Якесь там зробили зерносховище. А з другої церкви зробили клюб. Там танцюють, хто танцює, я не знаю. Там ніхто не танцював, але значить клюб зробили. Ну школи без вікон вже стояли в той час. Собак ніде ви не побачите, вже поїли. Котів ніде не побачите. Це була чорна пустеля. Людей може ще було там пару сот людей. Я не знаю. Я їх не лічив. Ну й сам боявся там же бути. І так я пройшов, щодень, пішов до станції якось добратися. Так я кажу, що якомога найскорше втікати. Все це двори позаростали страшенно, бур'ян ще був по саму шию, і там то так можна було конем заїхати. Люди неспроможні обробляти, бо не було сили. А це, що місцева влада залишилася активістів, які діставали для їдження, і т. д., ну то вони жили звичайно, але до них зайти не можна було. Попросити кусок хліба чи що, бо не помогли, то ще навпаки він тебе штуркне й до ями. То боялися їх. Це гірше були катів. О й це зі своїх люди були. Ну, це мене не дивує тепер, коли я знаю, що кожний нарід мав виродки, й мав оцих катів. Ото сьогодні яскраво видно з інших комуністичних країн таких як Камбоджа, Афганістан, можна переконатися, Ангола, і т. д. Це аналогія досить відповідна. Але я кажу, що це враження зі свого села, багатого села, козацького села, маєтково і соціяльно взагалі забезпеченого свідомого, не залишилося з його нічого. Був хутір, називався запорізький. Там було сім будинків. І там мій дід по мамі мав будинок. То я пішов до цього хутора. Він недалеко, всього три кілометрів там. І ближче сюди Запорізької Січі заходить цей. Називався Запорізький хутір. З його нічого не залишилося. Всі хати зруйновані були. З глини були, вітряки, зруйновані. І хутір сам по собі був переораний, бо це було національне «більмо»ю Це були нащадки запоріжців. І цей хутір безперечний якби зберігся, Запорізький хутір, назва сама, це була б історична реліквія, бо тут перше його заклали Запорізькі Січовики в якомусь році, та то вже історики дослідили коли. Було це все переоране, заломачене. Я там на тому хуторі місив(?), це при заливі Дніпра, який йшов, туди, гукали. Ми там рибу ловили з дідом, і там і там місцями перебували. Це був золотий кусочок, райський кусочок України. Все це було знищене, переоране. Ну так я лишив, обернувся і пішов я в світ. Більше України не бачив. А на північ мені вдалася надзвичайно тяжко, там я міг дуже легко так само життя залишити, але не судилося, Всевишній інакше розсудив.
Пит.: А що Ви їли, як Ви ходили по Україні?
Від.: Що ми їли? Багато дуже. В нас так його назвати можна чи травою чи дикою якоюсь рослиною. Курай називається. І цей курай він мав зерно; але коли ви зерно це молотите. Його ніколи ніхто не їсть в краю. Він колючий. Його й худоба обминала. Але зерно це з кураю коли ви обмолотите його, воно дав зерно й ви можете його потім потерти, скажемо каменем чи що. Мука. Але мука така чорна. Одначе вона якусь поживу мав, бо можна їсти. Ми називали це спечене з курайовою, кураємої муки. Називали цю муку, й це спеч, і це вже що спечено, кураяники. Добавляли туди кору з дерева, терли, сушили й так. Якщо це було ще така пора, що можна було якийсь бур'ян викопати, вирвати чи що, то або сушили й терли, або взагалі варили в воді. Якщо була сіль, то тоді добавляли солі. Мова, скажем про так як собак і котів, це все було поїджено вже. Не було. Я не кажу про худобу. Але ще було птахи. Ну птаха, треба було або застрілити, або живого зловити. За ногу ви його не зловите, застреліти не було чим. Так що цей варіянт відпадав. Рибу ловити в Дніпрі було суворо заборонено; якщо б вас у Дніпрі зловили на березі, що ви десь ловите, це в відразу кара смерті. Там він заб'є. Отже ризикувати на рибу, хіба б в ночі якійсь у місяці, десь могли ловити собі там, і то треба відповідне знаряддя мати, щоб зловити. Так що цей варіянт відпадав. Ми живилися в більшості тим, що листя, кора, курай, потім якщо десь у полі колгоспа була солома складена, молочена вже або полова, то тоді ту полову провівали, і яке зерно нападало й то можна було за день і може кілограм можна було на перебіч, пересіяти й стати. Але потім пізніше й те заборонили, й тих людей, бо я сам це практикував, але потім почали об'їжджики на конях їздити, ті активісти зі зброєю. Вони просто заарештовували або перестрілювали там. Невільно. Потім ну рили мерзлу капусту, ту бараболю. Це вже повиривали все. І дійшло до того, що гинула з голоду худоба. І її звозили в скотомогильні ями такі. То тоді в ночі йшли до тих скотомогильників і витягали ту дохлятину. Звичайно жадобою тягли її, хто куди міг, як то сили ще були. Ті то жили, деякі вмирали. Так і з тим деякі ще виживали. Ну що Вам ще можу сказати?
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Ні. Це вже я чую, що десь були відомі. У нас поголоски ходили. Але це лише між людьми попередження було, що на той куток села не заходьте, бо там людей ловлять, рубають, ріжуть, смажать, чи смажать чи що, і т. д., але я особисто такого випадку не знаю. Знаю що цілі родини вмирали. Наприклад, у нас недалеко родина була, досить велика, і вона була не так заможня. Не підлягала ніяким репресіям. Вона залишилася. Вони були активісти. Порядні люди були. Черненки називалися. Вони, в них було більше dozen людей там, діти, і т. д. Вони всі вимерли. Всі! В хаті! Так спочатку мама. Діти на неї лазили, і так померли. І тоді заходити не можна було. То приїхали. То вже влада прислала. Приїхали Червоноармійці, себто солдати, які одягли спеціяльні якісь там комбінзони, рукавиці, і т. д., бо там, вже все порозкладалося. Вони їх вивезли, ніби десь там закопали. Там сморід був страшний від того всього. Страшне було. Таких випадків багато було. Знаю, друга родина то крім сотні тих родин, що вимерли, але такі Красняк, так само. Ця вся родина загинула. Короленко прізвище таке, їх було три брати, і всі родини погинули в хаті. Вони ніде не пішли, вже не спроможні були піти. Так, що в таких випадках, можна налічувати, можна їх у нашому тільки районі, то сотнями. А в масштабі України, звичайно, то звичайно мільйони людей загинуло.
Пит.: А чи Ви знаєте приблизно, яка частина Вашого села померла з голоду?
Від.: Я можу сказати 75% згинуло. І то залишилося тільки ті люди які як утекли й десь у влаштувалися й працювали в Запоріжжі й діставав якихсь 400 чи 600 грам хліба, а потім повернулися в колгоспи й почали пізніше в 33-му році вже коли самий був peak голоду, то в тому самому році, 33-му році, треба було урожай збирати. Треба було сіяти спочатку. То сіяли, те я сам на власні очі бачив у 31-му році. Як жінки запряжені були до того, до плуга - невеликий плуг - і були жінки запряжені й так вони тягли той плуг, орали. Жінками! Я то й пам'ятаю, що я в школі вчився, і був такий в нас вірш: "Буде пан проклятий, батьками орати, матерями, матерями волочити." То я пригадав цей момент коли, я уже йшов на станцію Хортиця і побачив ці тітки. Підійшов до них. Ледве йду, а вони подивилися на мене. Я пухлий, і в мене шкіра потріскалася. Тече водичка така паскудна, болюча. І вони стали відпочивати. І вони кажуть, що їм варять там в казані якийсь суп, бо мусить той плуг тягати як худоба, але що вони так не можуть, бо бригадир, активіст, в якийсь комуніст і він нас не дай Боже, що дуже карати так буде, що ми не можем нічого помогти. Іди собі хлопчик куди ти маєш бажання, й все. А самі потягли знову помаленько. їх, я не знаю, мабуть цілий десяток було запряжених там у тому плугу. До їх уже так то більш-менш годували, щоб вони тягали. Тяглову силу треба годувати чимсь. Так що 75% відсотків з цього села людей було вимерло. Потім село так як Чумаки, там половина людей вимерло. Село таке де Лукашівка(?), половина людей. Томаківський район потерпів надзвичайно голодом. Його можна сміливо сказати, що там не менш 50 відсотків згинуло, людей вимерли з голоду. Одначе, що є дуже цікаво. Ні один німець не вмер з голоду у нашому районі. У нас було село Шингорка(?), широка п'яті(?), ці номера називалося п'яті, це самі німці. Німці колоністи. Ні один німець з голоду не вмер.
Пит.: Що вони їли?
Від.: їх не грабували так як нас. Їм був плян, і т. д. Вони державі вивозили. Але в їх не було, щоби заїхали, й під мітлу все вигрібали. В нас це називалося «Червона мітла.» В німців, ні. В них був свій голова сільради, німець. Чи він комуніст був чи ні, не знаю. Те саме було в Хортиці. Широкі п'яті номера(?). То німці, ні один не вмер.
Пит.: Чи вони помагали українцям?
Від.: Ні! Ні! Такого може нелегально десь якісь були випадки, я не знаю. Ну щоб я знав, що в нас були знайомі ці німці колоністи. Вони говорили українською мовою, звичайно там з акцентом. То в батька були знайомі. Батько звертався. Допомоги ніякої ми не дістали. Не тому, що ворожнеча була така між нами, і т. д., але очевидно їм було, або наказано або в них може й серце було інакше, як наше українське. Так що конкретно кажучи, ми від німців ніякої допомоги там не дістали. Ані ніякої. Ніхто. Села були вони багаті й досить забезпечені були. Потім їх зліквідували всіх. Тридцять третій рік, їх репресували, і т. д. Але в час голоду, вони не проявили до нас жодної такби мовити такої, може в душі мали прихильність і співчуття, але на зовнім такої допомоги матеріяльної не діставали. У нас було село Міхайповка, Гарбузовка, це чисто російські села були. То Катеринослав(?). Доля їх та сама, що в нас була. Вимерли поголово з голоду. Так що тут уже, тут уже в мене закрадеться така думка то меч Марксизму-Ленінізму, меч комунізму, й меч провадження соціальної колективізації й ліквідація куркуля як клясу, і т. д., не минав нікого. Російські села знищені були й так само голодом як і ми. Упоминаю Гарбузовка, і ця, і Михайлівка. Це чисто російські села були. Не багаті. Вони бідняки були, але більшість з них були ремісники. Піч, печі вони там клали, робили. Тесляри, столярі були, і т. д. І селянською роботою, займалися сільским господарством, але недивлячися на те, що голод скосив їх.
Пит.: Коли Ви поїхали до Москви?
Від.: Значить, так питання я поставлю інакше. Коли мене, я в облаву попав і був заарештований і попав я уже в Москву на початку 33-го року.
Пит.: А чи там був голод?
Від.: Ні.
Пит.: Цілком?
Від.: Я не знаю де у Москві було. Ми були заарештовані. Ми під конвойом були привезені. Спочатку таке містечко Волашов(?). Але навіть у тому таборі для малодітних злочинців, де було нам там написано в російській мові: «Исправительно трудовой лагерь для малолетних преступников.» Я коли прочитав те, я на українську мову переклав: Поправчо-трудовий табір для малолітних злочинців. То нас уже годували в такі мірі, що ми вже там не вмирали. Били фізично. Але то, що пригнали туди зі всього Радянського Союзу, я сказав б, не тільки з Кавказа, середнрї Азії, з України, чи звідкіля. Там нагнали цієї, тоді вона називалася - тих малолітніх злочинців - шпана. Вуркагани, блатні, й всі, й т. д. Всяким презирвовим назвою називали. Презирливими назвами. То там тисячі були. В тому, наприклад, таборі було, так ходили чутки, я статистики не мав, бо я не мав тієї можливості, 14.000. Там були різні національності. Які ви хочете національності, яких тільки населюють цілу російську імперію, чи радянську імперію, там були. А найбільше було українців, але ви не розпізнаєте. Я наприклад учився російської мови в школі. Я російською мовою говорив добре, й я там себе не видавав. Чи мені вірили, де я говорив, чи не вірили, то є інша річ, але я лише мусив говорити російською мовою так як і всі. А скільки років, і т. д., то встановляли по зубах. То мусив показати зуби й лікарі встановляли. Пиши там скільки то йому років, пиши скільки. І вгадували досить добре так як коням на ярмарку. Так, але значить, що їсти там уже давали й били за порушення дисципліни й того таборового режиму. То нещадно били, військова охорона. Але були школи, були ремеслені школи, де ти мусив учитися, якщо не хотів, то тікав. Були такі, що тікали. Ну, то вони гинули звичайно. Вони гинули, але багато тікало. Скільки залишилося там, не знаю. Я там пробув аж поки же була мобілізація, і мій час підійшов до Армії, і я пішов до Армії мобілізований. То я вчився. Я закінчив технічну школу по будівицтву, т. зв. було був комбінат, автобудівництво. Воно дорівнялося по освіті й дорівнювалося якби сказати як інженер автостроїння і автодорожної справи. А в нас то було воєнізовано, то тоді вже було розбито на ті частини чисто військові термінології. То мені тяжко було дуже, тяжко було тим, що довкілля було, було іморальне, абсолютно. То були з сільради, з Москви, з Одеси, й з Казані, з Ростова, та Риги, Києва, з Ташкента пропривозили, то така була, така була публіка, що там може 10% було, що вчилися. Я знаю що моєму, в моїй школі де я вчився, то діти були зовсім інакші. Це були очевидно доля їх така як і моя, а решта не хотіли. Де їх подівали, я не знаю. З ним у всякім разі поводилися дуже суворо, як з усіма нами, їх били фізично, але виправити їх хоч вони називалися поправчий табір, то дуже тяжко було, і перспектива була дуже мала. Якісь відсотки звичайно залишилися, але що до суцільно перевиховати всіх удалося, то я б це не вірив. Я звідси вийшов, мене випровадили вже без охорони. Я пішов на той, на допризивний пункт, пройшов комісії. Тоді вже в армії, як я попав, я тоді відвідав ще один раз Україну. Вже з армії відпустку взяв, і відвідав своє село. Але вже мене ніхто не впізнав. Хто я, і що я? Ніхто. Бо то поперше не вільно було, по друге ніхто не впізнав, бо то вже десятка років пройшло. Приїхав хлопець такий. Я розпитую про долю своєї родини. Мені кажуть, її не має. Нікого не залишилося. Всі загинули. Нікого. А я слухаю про себе. І навіть такі були випадки, що знаходити дівчат, які зі мною були в школі в семилітці. Кажуть це так трохи подібний на того хлопця, що з нами ходив. Трохи подібний, але то таке може.
Пит.: І Ви не сказали?
Від.: Ні, не можна було. То смерть для мене була б. Якби мене були розконспірували, що я з дідом попав. Отаким шляхом і скрив, що в мене батько ворог влади, ворог народу, які його кваліфікували, і т. д., то вища міра наказати, яка так кваліфікувалося, себто смерть негальна, розстріляли б на тому кінець. Але я побачити ще один раз хотів. То в житті один раз буває таке. Більше тоді вже бажань нема. То я виконав те бажання, що в мене нуркувало весь час. Ще раз побачити Україну. Побачити той мальовничий і казковий кусочок моєї землі, де я народився. Я хочу її побачити, а тоді вже складаю собі враження про її долю. Може колись, я не знав, що мені прийдеться в Канаді говорити про відзначення 50-ліття трагедії цілої нації, а зокрема мого кутка. Але як кажуть: - Бог не без милості, козак не без щастя. Так і в мене вийшло.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того?
Від.: Що в мене може бути за додаток? В мене є єдине. Якщо колись якийсь студент, чи дослідник чи науковець, буде переходити ці свідчення, хай він собі уявляє ту картину, себто всі ті понурі величині(?). Ми не здібні, ми не малярі в такій мірі, щоб представити ту картину така, яка була в дійсності. Але хай бодай хоч куски змісту він зрозуміє, що ця подія була незвичайна подія, її історія людства не знає. Аналогій таких не може бути в історії. Ми знаємо історію голодів, війни, революції, повстань і непам'ятних часів, які сьогодні сягають до нас. Але ми не знаємо такої аналогії, де мирного чоловіка, мирну націю, мирного селянина, господаря взяли, сточили, й голодом задушили. Цього не робив Чинхіс Хан, Батий. Цього не робили жадні половці, жадні печеніги, цього не робив ніхто в історії. Були війни, було, що текла кров, але, щоб переможець прийшов і отак повівся, і з людьми мирними, з господарями, як повелася комуністична партія і з мирними людьми в масштабі цілого Радянського Союзу, не тільки на Україні. На Україні зокрема найбільше ми потерпіли. Після нас іде Кубань, але Кубаньські козаки не менше потерпіли, як і ми. Це трагізм, як й був це проявлений в цій події, створеного, й штучно й навмисно створеного голоду. Це прояв був сатанської волі. Це діявольська воля була. Його не можна нічим пояснити. Я маю сьогодні 72 роки життя. Маю підготовку й досвід життя. Я масу перейшов теоретично й практично в своєму житті й можу порівняти деякі події, можу аналогію де з чим порівняти й зробити й т. д. Але коли я сьогодні подумаю в своїй пам'яті, голод який я прожив, який я бачив, а зокрема ті методи, як це проводилося, а зокрема ту північ де гинули ті висоленці, в недрах за ніщо. Діти! Старики! Я бачив ту трагедію, коли на міст переходячи через річку Сухода, жінка тримаючи дитину, яка несамовито плаче в неї, під її досить холодненьким плащем, але на такому морозі, кидав дитину в річку через міст, і потім починав танцювати, співати. Збожеволіла. І кидається сама туди. Річка ця надзивчайно швидка. Вона відразу зникає. Допомоги не може бути ніякої там. Це трагедія, яка розігрується на очах малолітьної дитини такої, як я. Я дивлюся. Я сам чуть не збожеволів тоді. То дивлюся, Боже? Як можна дитину кинути? Як можна, і то сама кинулася. Але це розпач. Це розпач, тоді коли випадки були такі несамовиті людоїдства, як кажуть. Я не знаю. Я такого не бачив на Укаїні. Це вже люди були доведені. Я кажу, що історія цього не знає, і майбутьному дослідникові тільки єдине, й скріпити серце і перед цим коли взяти олівець до рук і записувати ту трагедію. Це не є як історична дія. Це страшна трагедія. Скріпити своє серце молитвою до Бога. Зрозуміти цю величезну трагедію, яку викласти вповні її, в повному її трагізмі не дав нам Бог тих слів. Не є ми великими мислителями, й великими мистцями слова, не є ми мистцями пензля, щоб змалювати, але може майбутьнім удасться на основі наших свідчень, може удасться їм цю картину, в такій мірі, правдиво препіднести тим поколінням які будуть проходити минувшу історію, яка навчить їх у майбутньому. Все від них залеже робити, щоб не допустити до такої страшної, національної і вселюдської катастрофи яка відбулася в 1932-му, 33-му роках на Україні, зокрема, але й в цілому масштабі Радянського Союзу. Скільки я не проїхав, скільки я не бачив, я бачив всюди голод, понуре життя. Я бачив трагедію. Я бачив розігравший це драматизм, і я бачив мертві, тільки одні очі, бездумні очі. Більше нічого не бачив. Я як уявляю той епос в той час, то я дивуюся, що люди ще сьогодні живі, й ми ще серед тих людей які як свідки ще можемо радуватися чомусь, можем сміятися і можем співати. Чогось мені так здається, що ми вже були приречені тоді на ту категорію людей, які ніколи в житті вже не мають фізичного права й не можуть проводити нормальний поворот життя, і брати з життя все те, що добре. Так що ще раз апелюю до тих дослідників, до тих майбутьних істориків, і т. д. зрозуміти цих людей, яких уже одиниці залишилися, і свідчать про те, що вони бачили, що вони пережили, й їхнє почуття в час їхнього свідчення.
Пит.: Останнє питання таке: Чому по Вашому був голод на Україні? Не що Ви тепер думаєте, але тоді як Ви там були, що Ви думали? І що люди переважно думали?
Від.: Це є точка, щоб відповісти на це питання, це є точка, кожного окрема й різна. Якщо Ви описували свідків, вже десяткам і може і сотнями, то я не думаю, що багато було відповідей таких самих, ідентичних. Я окремий. Кожний погляд базується на індивідуальне спостереження, і т. д. і персональне пережиття. У данном випадку, я не хочу мудрувати й філосуфувати й бути надто же обізнаним, бо я буду говорити категорією тієї людини, яка в той час голодувала, й яке на мене враження зробило тоді, тією мовою. Те що сьогодні я знаю, це я сьогодні знаю. А те що тоді людина, як вона відчувала цю катастрофу, цей голод, цю смерть близьких, свою кухлятену(?), коли вже сам приречений на смерть. Яке відчуття тоді? Тоді відчуття було таке: кожний виховувався в своїй думоточі(?), родині й т. д. Я знав, або чув, від діда, від батька, від мами, від тих старших, які в нас збиралися, про те, що влада яка прийшла на Україну є комуністична. Влада яка носить червону зірку є діявольська влада. Влада, яка називається радянською комуністичною владою є владою посланою діяволом. Так ми чули, таку трактацію, таке твердження своїх батьків. Можна було б погоджуватися з тим, можна було б не погоджуватися. Бо одже ця влада дає науку, можна вчитися, можна їсти вдоволі й одежу мати. Але в нас так склалося, що ми ще свій світогляд юний не видали як практика життя підсказала. У родині говорили про те, що ця влада буде від рака, що червона зірка, це зірка сатани, що нарід будуть нищити й будуть «ріки крові» і раптом 29-ий рік, я на своєму житті, в своїй практиці спостерігаю це, на практиці переконуюся, що так. Значить, винувата хто? Система. Що ж таке система? Я вже в школі вчився, я вже знаю це комуністична партія, яка є голінним архітектером комуністичного режиму. Це нас у школі вже вчили. Раз вона архітектом цього всього, вона винувата. Значить вина всьому хто? Комуністична партія. Хто комуністична партія? Карл Маркс. Хто комуністична партія? Ленін. Хто комуністична партія? Сталін, і т. д. Значить, кажу вам, з своєї точки зору, як я говорю сьогодні, я вже й тоді знав, хто винуватий. Не тому, що я такий мудрий, але то є виховання, і так сталося, що в родині це підкреслювали. Батько це передбачив, і дід мій передбачив, що ця сатана прийде. В церкві говорили про ту сатану. І раптом життя практично підсказало що так. Цей є той диявол, який передсказували ще перед тим, і ці ясновидящі розуми людськи не помилилися, коли предрікли перед роками ще перед цією катастрофою таке. Значить, вина в цьому всьому, цієї нашої національної катастрофи, як і сьогодні приречений цілий світ на цю катастрофу, як ми бачимо, не була помилкова. Наше твердження, що всьому вина – ідеологія комунізму. Всьому вина. Є багато злого в світі, коли говоримо ми мовою філософського порядку, але то вже такі, таке зло, з яким можна до деякої міри боротися. Ну боротися з другою релігією, яка сьогодні є вже замість християнська, є марксистсько-ленінська релігія, і т.д., це є дуже тяжка справа. Тяжка справа, не тому, що вона дійсно переконалася(?)релігія, а тому, що вона сьогодні захоплює необізнанні народи, своєю теорією полонить тих, ідуть вони, роблять перевороти, і т.д., а потім рострілюють мільйонів людей, гнуть їм голови, і т.д., і т.д.
Пит.: Дуже дякую за свідчення.
Від.: Нема защо.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz