Case History SW93

Fedir Burtians'kyi, b. 1912, village of Burty, Novomyrhorod district, Kirovohrad region, son of a the village's volost' representative, who had 20 desiatynas of land and in 1922 was shot by the Bolsheviks in Kirovohrad, and nephew of prominent Ukrainian socialist and Central Rada official Stepan Kramarenko. Out of a village which had about 200 households (about 1000 people) 44 died in the famine of 1921. Narrator describes Ukrainization policy and development of Ukrainian Autocephalous church. A commune was founded in 1926, but the peasants did not want to join. Village Soviet was democratically elected, and the villagers even elected a well-to-do peasant head of the komnezam. After the end of land redistribution in 1923, there were no real kulaks. In 1927, the village was divided into 8 kulak farms, 18 peasant households, and all the rest were considered middle peasants. In 1928 individual household quotas were imposed, and forced procurements were supervised by outsiders from the district center. In 1929, narrator's mother died, and narrator went to work as a farmhand (batrak), then joined the collective (probably a SOZ), where he received 250 g. bread per labor day, was married in June 1930, and had a son in 1931. Narrator served during dekulakization as a desiatnyk (everyone had to take a one year term acting in this capacity as a liaison between the government and ten households). He describes the mechanics of dekulakization, the intimidation and torture of "kulaks," and tells of a village youth who returned from the city a Communist and immediately insisted on adding his own father to the list of kulaks. Soon after the birth of his son, narrator fled to Donbas to avoid dekulakization and lived as a construction worker, where his son died of hunger and privation at the age of 11 months. Narrator returned once to his village to help his sister and father-in-law. He states that in 1932 in the kolhosp where he had worked, out of 380 horses and 400 cattle there in 1930, all but 44 horses and 38 cattle had starved to death "because they took all the grain." In 1932 people were already dying of starvation in his village. When he traveled by train, travelers in Ukraine were ordered not to open the curtains of their compartments. He saw many "swollen, half-dead" people. On one occasion at the height of the famine, "I went home to help my sister. The village was empty: there were no cats, there were no dogs - they had all run off- there weren't even any birds, only from somewhere a frog croaking. The street was simply overgrown with weeds; the weeds were like a forest! It was terrible how the wild sorrel and weeds had grown. I walked down what was no longer a street but only a footpath. Oh, my God! Then I arrived at my sister's and saw her. She was horribly emaciated. But I saw that she was not dead but somehow still eking out a miserable existence. She was working as a cook in the orphanage, and she looked after her own children and those who had been given over to the orphanage. But they also were dying in the orphanage. Dying, because our neighbor, L'ova Savko, died there. He went to the orphanage or was already there and took sick, and after a couple of days, he went home and died. He was little, born around 1925 and in '33 he was only 7 or 8... I left her some pickled herring, millet, a little oil, and sugar." Narrator saw a deserted khutir and famine in Reimentarivka, where his wife's parents lived, encountering a case of cannibalism there. Narrator conveys very well the socio-political relations and dynamics on the village and district level.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Федір Буртянський.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1912-му.
Пит.: Де саме?
Від.: В селі Буртах на Київщині.
Пит.: А район?
Від.: Тоді він був Камінський, бо ті Бурти переходили від одного району до другого; від Камінки, Олександрівни, Златополя. Між цими трьома, в щх околицях було це село.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Із давнього родоводу -вони були селяни.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали до революції?
Від.: Я скажу за свого батька, що батько мав 20 десятин.
Пит.: А після революції?
Від.: А після революції, то та земля майже осталася, бо наділ, як розділяли при НЕПу, то давали на одружену пару п'ять десятин, і на першу дитину десятину або гектар і три четверті, і на другу дитину півтора гектара, і на третю дитину й більше - один гектар, один і четверть. Таким чином у нас уже було двоє братів жонатих, і мама ще, я й сестра, то на нас осталося сім гектарів і брат отримав, один і другий, то в нас вийшло майже так, як залишилося, так як було, тільки, що не там була та земля, що наша була раніше.
Пит.: Чи Ви щось пам'ятаєте про громадянську війну чи про революцію або про голод 1921-го року?
Від.: Пам'ятаю. Треба сказати, що не так багато, але пам'ятаю, бо мамин брат був у Києві в Центральній Раді якимсь там генеральним писарем, це Степан Якович Крамаренко, й під гетьманом, як гетьман узяв владу, а він належав до соціялістів, то він мусив тікати в наше село, не в своє, тому, що це до мами, як до сестри, тому, що їх розшукували й потім могли судити, а могли так, як не благонадежних до гетьманської влади - але в цей час в нього було там двоє дітей, я з ними там грався і те все, бо то мені було вже десь, в дев'ятнадцятім році, сім рочків. Голівне, що в цей час мені вдалося, що дядько намовляв мого батька, щоб він мав більше свідомості за українську державу, бо батько, як селянин, абсолютно не мав зрозуміння, бо жив собі, мав достатки хліба, мав достатки того, що в нас було - дві, три корови, може, часом чотири, й троє, четверо коней, був садок, була та земля, був хліб. Більш нічого й не треба було на селі людям, і він за це не дбав, яка там держава! Навіть як дядько йому сказав, каже: - Петро Петрович, ти мусиш мати на ввазі своїх синів і ще й закликати інших, щоб ішли до війська українського. А він каже: - Та яка там Україна? Воно, знаєш, Степане Якович, я тобі скажу, мені й при цареві погано не жилося. Оце була наша біда! Але це я пізніше побачив, що наша біда, а тоді я цього не розумів. Ну, й після того пам'ятаю, що в той час якраз, то батько був у волості заступником волосного старости; він був представником від нашого села. Але це вже ми виїхали в Херсонську, бо ми вже виїхали в Єлисаветградський уїзд або округ, то з Київського ми переїхали в Херсонську, там не так далеко - 25 кілометрів всього було віддалі, але вже була Херсонська губернія, бо тоді була Київська губернія і Херсонська губернія. Отже в той час, як батько був цим волосним заступником старости, то весь час, скажемо, це по-російському або комуністичні ці групи, то треба було батькові дуже бути обережному, бо могли вбити. І в кінці кінців, у 22-му році, вже як влада прийшла, вже Чека була і то його таки застрелили в 22-ім році. Ну, це в 22-ім роцім, а в 20-їм році, як прийшли більшовики, то ще пам'ятаю, в нас був штаб у хаті й було в селі десь понад 25, тоді не була ще Червона армія, а Червона гвардія, цих червоногвардійців, солдатів або вояків, і переїжджало з другого кінця переїжджали з української армії такі, що розвозили пошту або вістки від центру Києва, то вони хотіли їх обстріляти, вони вискочили, може, десь за кілометрів три від села, там гналися за ними. То ті хлопці були добре озброєні, вони десь більше ЗО-ти їх солдатів забили й самі втікли. Так, були дуже хоробрі. Навіть один із тих, як німці повернулися, то він був, тільки не з нашого села, а там зі села Обозновки, не пам'ятаю прізвище, а пам'таю ім'я, він Стьопа звався, тобто Степан, то він один із тих був. Ну, це пам'ятаю. Далі пам'ятаю, що як прийшли більшовики вже тоді. Це ж як та армія стояла, то вже накладалася "продрозвёрстка." Це - це від слів "продналог" і «розвёрстка» - це вже накладалася якби сказати, згідно з маєтковим станом. Як мав три корови, то дай корову й бика, а як мав одну корову, то дай одне теля, як мав дві корови, то дай корову, або корову й теля, а як мав одну корову, то дай теля, а як мав тільки корову, а не мав телятко, то мав із сусідом купити бика й дати пополам. Оце була така "продразвёрстка." Це, скажемо, на м'ясозаготівлю. Крім того треба було здавати яйця курячі й молоко, й треба було зерно, пшеницю для харчування там війська, а зерно таке як ячмінь і овесь - для коней. Це все розкладалося і все забиралося, і за це нічого не платилося; нічого не платилося, ніякої платні не було. Все це від «продразвёрстку» бралося, то нічого не оплачувалося.
Пит.: Що селяни думали про це?
Від.: Це дійсно добре питання. Тяжко сказати. Бачите, бідніші селяни, вони менше потерпіли, й вони не дуже так сперечалися навіть; навіть дивилися задовільно деякі, що: - Ага, оце вам, багачам, прийшла біда - або - Багатшим прийшла біда. Але взагалі селяни побачили, що це прийшла на їх величезна загроза, величезна трагедія. Бо після того, як забрали оцю "продрозвёрстку," позабирали цю скотину, позабирали все, навіть сіно забрали, солому позабирали, то армії переходили, тоді почався і голод в 21-ім році. Пам'ятаю, як ішла армія Будьонного, то не йшла шляхами-дорогами, ні! Йшла прямо по полі; топтали, перетоптували все, всі озимі пашні, все чисто! То страшне було. Тільки везли зброю і ті набої, то везли дорогами, а то армія йшла. Чого? Щоб очистити від противних партизанів проти Червоної армії. Оце таке я ще пам'ятаю.
Пит.: А чи багато людей померло під час голоду 1921-го року?
Від.: В нашім селі цім було десь тоді неповна 200 дворів, бо вже в 30-му році було 200, а тоді, може, було 180 дворів, бо то вже добавилися; вже одружувалися і добавилися. То десь померло було біля сорока людей, казали 44. Бачте, тоді тяжко було опреділити тому, що як хтось помер, в нашім селі ще не було тоді церкви, то так загребли. А потім їхати десь за священиком, це було недалеко, сім кілометрів, але не можна було тому, що Чека й ця армія, Червона гвардія не дозволяли селянам виїжджати за село в якийсь спосіб, бо вони боялися, що з села як хтось поїде, то рознесе зв'язок повстанцям, тобто українській армії, українським повстанцям. Тому, значить, не пускалося, і тяжко опреділити. Пізніше казали: - Ті казали сорок, ті казали 44 померло. Ну й так бувало, що родина поховала, а ніхто й не знав, що вони поховали. Знаю одного навіть, Тимка Іщенка, це я сам знаю, бо знаю, що в 21-їм році в нього здохла коняка, корову його забрали в "продразвёрстку," то він сам орав, тягав плуга й пізніше жінка садила кукурудзу, але недосадили, і він помер. Навіть на полі помер. Не мав що їсти. Там десь дістав тієї кукурудзи, може, ще хтось трохи її загравлював для того, щоб не їла якась кузявка, а він, може, поїв тієї сирої кукурудзи та й помер. Це я знаю. В нашій родині (мертвих) не було тому, що в нас був, це я правду скажу, в нас був млин такий, кінний і можна було молоти. І ми мали, мали не досить хліба, але мали хліб.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Я остався з мамою і сестрою, бо двоє братів уже відійшло від нас, старші обидва від мене, то мама не могла, бо мама захворіла за батьком; батька як убили. Коли вбили його? В 22-му році. Батька викликали в тодішній Єлисаветград - потім він став Зінов'ївським, а тепер Кіровоградом. Викликала ця окружна Чека, ну й його вбили й привезли близько копо нашого села і поклали під конопи, а коня його забрали в Єлисаветград у Київський конний завод. І це бачили люди, що ці чекісти везли батька, й чули, як застрелили й все нам передали. То ми вже, як поїхали батька забирати, а то було села Северинки поле, то мусили через Северинську сельську управу його брати, то в нього вже була обгризена голова, й все. То мати від того дуже захворіла. І вже вона була непрацездатна. То я, будучи ще малим, тоді всього 10, 11 років, як розділяли землю; я навіть тягав цю стрічку землемірову. Це така 100-метрова була стрічка, й я її тягав, щоб наміряти. Ну, але пізніше, бо в нас була машина, в нас був млин, то пізніше стало більш-менш нормальне життя і могли вигодовувати скотину, могли вигодовувати свиней, могли вигодовувати овець. Скажем, у 25-му році, то ми не мали де збути м'яса, не мали де збути сала, не мали де збути шкіри. Навіть, бо ми мали млин і вигодовували свиней, вигодовували бички, то ми брали такого Йоська з Десятої, який м'ясник; він різав, він і гукав по селі, а я поганяв коней, це я добре знаю. Знаю, що то п'ять копійок кілограм був м'яса, 10 копійок на день. Ці речі я знаю - сільське господарство, знаю скільки врожайність давала тоді.
Пит.: Яку частину врожаю брала держава до колективізації?
Від.: Не брала з урожаю нічого, бо селяни самі продавали. Брала тільки податок від гектара й від господарства. І податок був дуже помірний. В селі почало процвітати досить українська мова.
Пит.: Чи Ви ходили до школи тоді?
Від.: Ходив до школи.
Пит.: Як там відбувалася українізація?
Від.: Я б сказав, що досить із великим ентузіязмом. Я ходив до четвертої кляси в своєму селі, бо в нас не було ще тоді семирічок, а в цім селі, Льовшина(?), за сім кілометрів, то була двоклясна, були п'ята й шоста кляси. То в цьому, в нашім селі, то були дуже й дуже свідомі вчителі українські. Проходило, відсвятковували свято Шевченка, свято письменників. В 22-ім році батько був навіть, ще до його забиття - він був у будівельнім комітеті. Побудована була церква. Вже в 22-ім році приїхав священик із Златопольської семінарії, "духовна гімназія" тоді казали, і він хоронив. Молоденький Петро Ткаченко. Вже була Автокефальна Православна Церква. Церква була в українській мові, школа була в українській мові, театр був у українській мові. Куди не поткнися, то всюди була українська мова. До того раніш, то було так, мішано, а тоді - мішано, а тоді - дуже пішла українська мова. Але, на превеликий жаль, я тільки міг скінчити шосту клясу, а далі із того, що не було кому коло господарства працювати. Я далі хотів учитися, але мама каже: - Та дивися, забіяка, директор школи. Якраз у нас тільки організували семирічку, я міг би ходити до семої кляси в нашій школі; але шість кляс, то воно було майже так, як і сім кляс радянських тих шість кляс. Ну, але не пішов, бо мама не могла відпустити мене, треба було працювати в господарстві: треба було й поле обробити, треба було й коло скотини, треба було всього - то неможливо було. Але життя й взагалі українізація тоді, я б сказав, що дуже й дуже процвітала. Але то було не так довго.
Пит.: Люди були більш свідомі тоді? Національне свідомі?
Від.: Почали бути національне свідоміші; почали знати, що то є Україна. Але вже в 26-ім році, то вже почали пропагувати комуни.
Пит.: А яка була влада тоді? Місцева влада?
Від.: Місцева влада була тоді - вибирали на демократичних засадах у селі. За НЕПу в нас, скажем, у селі не було ні одного комуніста, і вибирали здібніших селян на голову сільської управи.
Пит.: Чи був комнезам?
Від.: Так, були комнезами, але що їх було? В нашім селі їх була меншість, то комнезами були заступниками голови, а тих вибирали на голову з таких заможніших. Я б не сказав, що там у нас були такі заможні куркулі й те все. А потім, як землю розділили, то тоді майже порівнялися всі, бо той, що був до 20-го, чи й до 22-го року комнезам, бідняк, то він став, і їх дуже багато стало в 28-ім році, куркулем. Вони не стали, а їх зробили. Але відносно цього, що владу вибирали більшістю голосів; за кого була більшість голосів. Так само була кооперацію; в селі була кооператива, кожний вкладав п'ять карбованців, початковий пай, і тоді мав право, як кооператива росла, на інтерес там, і мав право брати (купувати за) дешевшу ціну, як десь інде. Потім ще було через кооператив можна було брати сільсько-господарські машини - сіялки, плуги, навіть молотарки. Навіть кооператива почала закуповувати американські Форди-трактори; маленькі Форди-трактори почали закупляти. Ну й потім на Україні були такі двигуни «Тріюмфи» і з тих двигунів переробили такий трактор «Запоріжець,» що був на трьох колесах, впереді два, а ззаду один, одне колесо й котило, але дуже помаленько він ходив. Могли ним орати, але він до орання не був. А на станції, на такі стаціонарній праці, то був дуже добрий; до молотьби, до млина - був дуже добрий. Це почала індустрія розростатися й місцева. Ну в 26-ім році, як почали пропагувати комуни, то селяни в комуну не хотіли йти, й не йшли.
Пит.: Хто були активісти, які організували комуни, місцеві люди чи приїжджі люди з району?
Від.: Вся пропганада була в руках тодішніх комуністів. Вони всі пішли до міста. Та й взагалі в українських селах за НЕПу, то не було чужинців; це під час колективізації, це вже почали присилати комуністів або мали бути комуністи, бо ці селяни були добродушні, були зжиті, вони один проти другого не виступали.
Пит.: Як відбувалася? Чи вони поділили Вас на бідняків, середняків й куркулів і все? І коли це все почалося?
Від.: Це перед колективізацією, або ще з початку були поділені на бідняків, середняків і кулаків. Але перших куркулів у 23-ім році ліквідовано, їх уже не було. Потім, із цих середняків, то зробилися куркулі, й з бідняків зробилися куркулі. І вже в при кінці 27-му року, тоді знову пішла, пішов розподіл хто в комнезам, хто є середняк, а хто є куркуль. У нашім селі в той час тільки на 200 дворів, може було трохи більше як 200 дворів, може було 205, 210, то були тільки, 27-ім році сказали, і то не сказали хто; сказали, що тільки сім господарств є куркулів і 18 господарств є комнезами, а то всі - середняки. А в 28-ім році, то вже почали класти "плян до двору" і вже клали, поклали цім, що казали куркулі, а потім накладали на середняків. Вже приїхали уповноважені з області з районним, і це вже була цілковита викачка хліба, і потім - гоніння на селян, щоб вони йшли в колектив. Це було страшне! Бо, скажем, накладали плян до двору. Мав господар, середній господар, ну, мав 10 десятин, бо в нас переважно були родини великі - по п'ятеро, по шестеро, по четверо дітей, а як четверо дітей, то це вже дев'ять і четверть гектара. То якщо брати й заокруглити 10 десятин, то можна було мати - це як сказати, щоб усе було засіяне зерном, але воно не було; було зерном засіяно десь, як пшеницею і житом десь, половина було засіяно, друга половина була менш як половина, одна третя була пшеницею й житом, а потім, друга одна третя, то була вже яриною. Це озимина, а тоді ярина, а потім уже, то була городина. То скажем, з 10-ти десятин, то шість десятин це було зернових; із шести десятин зернових або шести гектарів зернового, то це можна було мати хліба; в середнім треба числити десь 50 центнеррів. Знаєте, що таке центнер? Сто кілограм у центнері. То буде 50 центнерів з гектара, то десь, шість гектарів - це 300 центнерів хліба. То накладали спочатку. Цей середній господар мав би зібрати 300 центнерів. То йому накладали на початку 100 центнерів, щоб він здав державі. Як він здав, то тоді вже почали інакше, почали вибирати кому накладати більше, а кому накладати менше; й одним накладали йще 100 центнерів. Вони здали ще й тих 100 центнерів, як не було в них, то вони докупили. А потім починали накладати йще 100 центнерів; їм уже не було на що, за що купляти, їм уже не було - тоді вони почали розкуркулювати. Але цікаво було, але також трагічно було! - як викликали. Це були, в цей час, буксірні бригади, і ці буксірні бригади складалися з комсомольців, а керували ними уповноважені з районів, то їх викликали завжди ноччю, ніколи не викликали днем, а завжди ноччю, щоб ніхто не бачив; бо ноччю можна було тортурувати, й ніхто не побачить. І оце як викличуть, то викликати 10-ники. Я був у цей час 10-ником. Що це в 10-ник? Один той, що загадує на збори на 10,11 хат. Ну й зі свого, з цих 10-ох, то я мав викликати й на цю хлібоздачу.
Пит.: Як Ви дістали цю працю?
Від.: Десятника? Це по черзі вони. Сільська управа призначав по черзі. Ось Грицишин був, а тоді наступний, а тоді наступний - цей, і рік маєш відбути 10-ом. Через 10 років, тоді знову будеш ще десятником тим. То не було, що там, чи комсомолець, чи партієць 10-ником мав бути. Ні, то 10-ник, пізніше він звався виконавець, бо він виконував, що скаже сільська управа йому робити: покликати на збори, він кличе, привести там когось чи сказати, щоб він прийшов до сільської управи заплатити податок чи що - це був такий обов'язок. Ну й викликали тоді. Я бачив, я був при цьому, бо я викликав їх, там Мусія Бруковського, Макаря Козового, Івана Іщенка, це були в моїй десятці, то їх страшенно мучили! Вони, це були менш як середняки, такі були собі гарні селяни. Мали по двоє коней, в Козового то була тільки сіяка, у Коваленка то був гарний садок, а не було ні сівалки, ні жниварки, ні молотарки, нічого, але пара коней. І був в Івана Іщенка, то теж нічого не було, він тільки господар такий гарний, гарна людина була. І щось в них уїлися, але на цього Коваленка, то в'ївся якраз син. Син був на Донбасі два роки, й став там комуністом. Це вже тут у 28-ім році він приїхав з Донбасу. І був уповноважений такий Єліфльоров(?), у нашім селі й призначив його головою сільради. Вже тоді на голову сільради невибирали люди, а вже призначала з району партійна організація, і його призначили перше. Він, щоб вислужитися владі - він ще був не те, що активний комуніст, а він був такий, щоб вислужитися - то він у першу чергу призначив, щоб мучили батька. І в першу чергу свого батька до цих семи господарів добавив свого батька - восьмого, щоб перше розкуркулили, щоб пописатися перед партією, що він в такий преданий партії, більше як преданий батькові й матері. Мав чотири сестри і мав брата й в перших їх розкуркулили, а потім ще других розкуркулили; перших їх, вісім, розкуркулили, а других розкуркулили - 15, і разом - 23. Звезли їх до місцевої цієї церкви, що була тільки побудована, і все їхнє майно, одежу - ну, все забрали, що було! І тоді в церкві жили вони, і в огорожі там охороняли їх ці комсомольці та активісти ці; охороняли, щоб вони нікуди не вийшли з огороди. Виходок там був тільки в огороді надворі, ані кухні не було, нічого! Так люди топили в тому - холод був, і так вони прожили аж до лютого 29-го року. В 29-ім році, в лютім, їх вивезли на станцію Шестаківку й в Архангельське, на північ Росії. Не допускали до їх ні родичів, ні передачі, нічого не можна було дати, навіть, навпаки: як хтось із родичів приходив, щоб їм передати передачу, то це вже був підкуркульник і вже за ним так само було гоніння.
Пит.: Це було в 29-ім році?
Від.: Це вже в 29-ім році. У 28-ім році, це було хлібозаготівля.
Пит.: Як це відбувалося? Чи люди розшукували зерно?
Від.: Люди те що мали своє - здавали, а потім купляли. А тоді вже, як не було що купляти, ішли й казали, що нема, то їх тортурували. Їх тоді, навіть ось тих, що я кажу, то спускали в колодязь, і тоді виймали мокрого і на морозі заставляли рубати дрова; закладали між двері пальці, щоб признавався: - Де ти дів хліб? Де твій хліб? То страшне! Мука! Той, що не знає, що таке в комунізм, то треба піти й пожити. Він уже тепер, правда, змінюється, але він ніколи не зміниться, бо то є насильство.
Пит.: А чи Ви самі були репресовані тоді?
Від.: Ні.
Пит.: Ви ще жили з мамою?
Від.: У 29-ім році померла мама, й в 28-ім році я отримав навіть посвідку батрака, цебто - сироти. Сироті тоді дозволялося, скажем, як черга за дефіцитними промтоварами чи там щось таке, то давали без черги; давали пільгу, що податок не платив за хату, користувався пільгою. І я перейшов тоді, як мама померла, то я перейшов жити до брата, до самого старшого брата. Він недалеко був, в однім десятку, жив де й я.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Так. Спротивлялися ті, що могли, але ті жили десь коло лісів, ті, що жили десь у більших селах. А потім, не скрізь однаково проходила колективізація. Не можна окреслити, що колективізація - так само як і голод, так само як і розкуркулювання. Ось, скажемо, біля нас і північної сторони було молдавське село Десята або Каніж, там десь близько 10.000 було населення; одні казали - вісім, другі казали - дев'ять, а треті - 10, ну але, я кажу близько десяти. Там було всього розкуркулено 22-оє дворів, у той час, як у нас із 200 дворів було розкуркулено 68 дворів! Так само, голод там був. Те було село бідніше, там були багатші ще люди, як у нас, але там голоду менше було; там померло від голоду менше як у нашому селі, відносно. В нашім селі померло, не можна сказати, що то точно. Певна річ, що їх померло більше, бо дуже багато не знали де ділися, тільки за що вже все! Отже, спротив отаких, як оце молдавське село. Там їх не приневопяли, там хто хотів - ішов, а хто ні, ніби на добровільно, але пізніше вони їх примусили, що й вони пішли. У нашім селі то примусили цим, що дуже репресували людей, і тоді ті люди вже боялися, думали, що треба йти, куди завертають, нічого не зробиш. Скажем, я вже то казав, що я був сиротою, був батраком, користувався навіть пільгами, а потім, як я жив у брата, то вони тоді звернулися до мене, щоб я йшов до колективу; а вже в колективі було, може, господарств 50.
Пит.: А Вам було тоді скільки років? Шістнадцять?
Від.: У 29-ім році, бо колектив у нас почався в 29-ім році весною, навіть в лютому почався, перед тим, як вивозили куркулів на північ; то в 29-ім році, це мені було 17 років; ще не було 16 років, вже в травні було мені 17, а в тому, не було ще. То я жив коло брата, то вони прийшли й сказали, щоб я йшов у колектив. Ну, я потім поговорив з братом, що ж будем робити? А він каже: - Чи вони кажуть, чи вони не кажуть, а ми повинні йти, бо ми вже давно на чорній дошці; раз наш батько вбитий, то він, значить, був ворог комунізму, то нам треба йти до колективу, нам спротивлятися нема що. І ми пішли. В 29-ім році вже я пішов у колектив, уже працював там, навіть був бригадиром орачів або плугачів.
Пит.: Яке там було життя в колективі? Чи Ви там жили, чи де?
Від.: Ні, ні. Жили по своїх хатах. Робили тільки суспільне на полі. Скажем, хто й не йшов у колектив, то їм поля не дали, їх звали «індусами,» їм поля не дали. А ці, що робили в колективі, то цім також нічого не давали; що давали, це давали коня, щоб обробити город, бо тоді ще городи не одібрали до колективу. Там садки, городи - те ще було. І щоб обробити город, давали. Ну й давали перший рік, то в нас дали 250 грам на трудодень зерна. Себто: як ти виробив трудодень, бо трудодень треба було виробити, були такі праці, що не треба вироблять; а як орати - треба було виробити трудодень, сіяти - треба виробити трудодень.
Пит.: Як людина може виробити трудодень?
Від.: Повинен виорати пів гектара четверма кіньми; щоб це погонич і плугатор, виробити один трудодень. А як вони виоруть тільки четвертину, то це вони отримають по пів трудодня. Оце так розподілялося. До засівання, також треба було засіяти, здається, три гектари; парою кіньми треба було засіяти три гектари, щоб виробити трудодень. А ті, що сіяли вручну, то тім не рахували від гектара, а рахували від мішка, скільки мішків висіяв, але я не скажу докладно. Але тут цікава річ, що я, як жив коло брата і як був батраком, уже був у колективі, то в 30-ім році брата викликали до сільської управи й сказали, що він не мав права тримати батрака, і брат тоді сказав, щоб я йшов до своєї хати. Ну як іти до своєї хати, мені було вже 18 років, що я буду робити там сам? То я мусив женитися. Оженився в 30-ім році, 22-го червня, і далі працював у колективі. Як я женився, то в нашім селі вже церкви не було, вже священика засудили, вже директора школи засудили, вже дяка засудили, вже цей, що читав псалтири над мертвими, вже також засудили й забрали. Це все було, як казали, ліквідоване. Ну й ми мусили вінчатися, їхати брати шлюб 18 кілометрів, але брали шлюб, брали в колгоспі коней; таки дали коні тоді, і взяли шлюб. І це в 30-ім році ми одружилися, а в 31-ім році мали вже ми першу дитину, сина. В 31-ім році, не пам'ятаю якого він числа, бо він народився через рік, він десь при кінці червня родився, а восени вже мені сказали, щоб я або тікав, або щось робив, бо мене будуть розкуркулювати як куркуля. Там був один, кажуть: - На світі не без добрих людей. Так і сталося. Такий Максим Паламаренко, прийшов і сказав, каже: - Федір, я не знаю коли, але в скорості; ти вже є назначений. Ну, я тоді виїхав на Донбас, утік. І як я виїхав на Донбас, то не пройшов і місяць, як жінку розкуркулили. Жінку як прийшли розкуркулювати, то прийшли тому, що вона була молода, маленька дитина; вона понадівала на себе всю одежу. Там хтось їй сказав: - Іди й одівайся! Все надівай на себе, що можеш, і каже, замкнися в хаті. Хе-хе-хе! Вона й замкнулася. Ну, то вони стукали, стукали й вона відчинила тому, що вони б, якби не відчинила, то відбили б двері. То вона понадівала на себе все й обгорнула дитину, то ці комсомольці й цей уповноважений з района, голівне, що не місцеві розкуркурлювали її, ось вона навіть учора казала: - Не місцеві, бо я не був тоді вдома, то не знаю, то каже, як схватив один із комсомольців дитину, то жбурнув об землю, п'ятимісячну дитину; каже: - Я не думала, що він і живий останеться. А її, один за руку й другий за руку, скинули з неї кожуха, скинули пальто, поскидали все, розділи й випхнули з хати - іди куди хочеш! Ну, правда, що перед тим вони прочитали акт, що призначене розкуркулювання, ліквідація куркуля як клясу, й все майно рухоме й нерухоме - конфіскується! Ну й тоді я передав через інших людей листа, то вона вже знала мою адресу, бо це треба було, щоб не знали де адреса. Шукали мене. Але я як виїжджав, то взяв посвідку, що я член колективу. І зарані ще взяв, так, що не тоді як виїжджав, а раніше, а тоді як уже я виїжджав, то та посвідка в мене була. Не знаю, чого я тоді її брав, ту посвідку. Десь на щось мені треба було її. О, я думаю, що та посвідка, що як женився - ха-ха-ха! - була в мене. Ну й там уже я працював як член колективу, то ніхто до мене, ніби, нічого не мав. Але як жінка приїхала в 31-ім році, вона приїхала вже при кінці року, то на жінку пайку не дали; давали тільки на мене. Й на дитину не дали, давали тільки на мене. І так три місяці - грудень, січень і лютий - не давали жодного пайка; почали давати аж у другій половині березня. Почали давать на неї, на жінку, а на дитину й ще ні, бо, мовляв, ми не знаєм чи то ваша дитина, чи як це, чи що це. То було знущання над живими людьми і то все. Я ходив просити й в партійні організації.
Пит.: Чим, чим Ви працювали там, на Донбасі?
Від.: Працював на будівлі робітником. Пізніше, пізніше я ходив уже на курси мулярів там, на курси теслярів, але в той час, на початках, то я працював таким чорним робітником, бо з села нічого не вмів робити. Що ж, я сільські праці знав. Правда, в селі я мав рахівничі курси, але я рахівником не працював; рахівничі курси я мав. Тоді приходилося на працю ходити п'ять, шість кілометрів пішки рано й ввечорі. Жив на шахті номер вісім сніжнянськорудуправління, а на Софанобродську ходив на працю, це треба було йти через шахту дев'яту, через Сніжну і до Софанобродської; це - рано йти, а ввечері вертатися додому. Голод! Холод! Жінку, жінці як дали пайок, трошки, то вона тоді почала. Були там деякі речі, вже останнє, що було, бо там вдома вона дещо поховала, потім привезла зі собою; там якусь скатерку, якогось рушника, то продавала на харчування, а тоді нестало. Ну й перед травнем, це йому було десь 11 місяців, цьому Колі нашому, або Миколі, він помер. Помер він з голоду, але помер не тільки з голоду, бо він увесь час чхав після того його повідбивали щось в середині, і він ото мучився, і вона, жінка, з ним мучилася; вона не могла йти на працю тому, що він хворував увесь час, увесь час була дитина хвора й не брали ні в госпиталі, не брали ніде. Там ніякої уваги, що там людина. Людина там ніщо! Зі скотиною ліпше поводилися. Ще цікаво, що в колгосп у наший звели 380 коней, понад 400 корів, а в 32-ім році осталося, восени, тільки 44-ро коней і 38 корів.
Пит.: Чому?
Від.: Чому? Тому, що зерно й те все забрали.
Пит.: Коли вони почали забирати все зерно? Ви були тоді на Донбасі?
Від.: Ну, голівне, голівне забрали оце. Почали забирати в 28-ім. Нащо вам що: Ми вже були в колективі в 31-ім році, це як я ще був удома, то ще в людей трусили зерна. І жінка казала, що до неї ще приходили, як я вже був на Донбасі, іще штурхали по хаті й те, й якщо в десь зерно, то забирали. І так ще в 33-ім році, ще на початку року було, так що на весні в 32-їм році вже люди мерли з голоду, вже на Україні люди мерли з голоду! Вже в нашім селі не було що їсти.
Пит.: Після того, як Ви поїхали на Донбас, чи Ви верталися до села?
Від.: Вертався. Вертався в 33-ім році, помогти сестрі й помогти жінчиним батькам. Жінчині батьки, правда, були 20 кілометрів, то треба було далі йти, а сестра таки була в цім селі, Селевині(?), де ми жили під час колективізації, розкуркулення і переїхали туди в кінці 12-го року, як я був ще малий; я не знаю того переїзду. То написали батьки, що вони мруть з голоду. Я вже почав робити на шахті, я вже робив під землею, шахтарем, і в 33-ім році я отримав відпуску на два тижні, вакації. Як я отримав вакації, то я дістав від профсоюзу, від шахти, що я в відпустці, й що я шахтар, то я пішов на шахту американку. Там були закриті магазини для німців, американців. То я там підкупив того голову магазину, ха-ха-ха! Та що «підкупив,» дав йому там, здається, 25 карбованців, то він мені продав пшона, муки, там крупи, пшона, це й те, муки, оселедців, олію. Ну, я з тим і поїхав додому. Я їхав через Зінов'ївськ, тоді ще не був і він Кіровоград, був Зінов'ївськ, то як їхав я з Шістякової, проїхав до Гришино, то тут були в вагонах вікна відчинені, а вже від Гришиної до Сідельнікової вже вікна, сказали, що мають бути всі куртинами зачиняні, щоб не дивилися на те, на поля і на дороги. Тепер на станції тяжко було вийти, щоб там щось побачити, не випускали. Ну ми вже - ці що сиділи в вагонах - знали, що це в за причина. Потім у Дніпропетровському, так, але в Дніпропетровському, я вийшов з вагона, то я вже побачив там дуже багато пухлих, напівмертвих, і такі лежали, що вже тільки трусилися, певно, що за хвильку вони помруть. То нас скоро й позачиняли в вагони; це запізно дорожнє НКВД. А вже від Дніпропетровського до цього Зінов'ївська, або до станції Знаменки, бо на станції Знаменка, там була довша остановка, в П'ятихатках; в Дніпропетровському на станції не видно було - там видно, що не пускали нікого, щоб туди приходив, а вже в П'ятихатках, там видно було, й потім тут, у Знаменці, тут уже страшне було! Голод, страшне! Тепер, понад залізницею, не витримаєш, куртини висять, але не витримаєш та її таки відхилиш і подивишся. Понад залізницею стоять і просять хліба, просять щось їсти, а потяг іде швидко, але хто мав щось, то в вікно кидав. Навіть я, як побачив це, то викинув кусок хліба там. Бо ми, що робили? Із муки, то ми напекли багато хліба й пересушили його на сухарі, щоб воно легше було, й потім ті сухарі я давав. Але як приїхав у цей Зінов'ївськ, тепер він Кіровоград, так уже побачив я жахіття! До станції, або від станції, як я йшов то до станції везли вантажні вози муки, а на sidewalk-ах - мертві лежали, голодні кругом, пухлі, ой, Боже! То страхіття таке. Я сів із своїм, із своєю валізкою на трамвай, але треба було пересідати, там вона колись була Дворцова, а так була Більша, а тепер вона стала, як був уже Зінов'ївськ, то стала Ленінська; Дворцову перемінили на Ленінську, а Дворцову - на Карла Маркса, Більшу перемінили, і там була міська управа, то там я робив пересадку. Там велика площа була - там страшно багато було голодних людей! Я там дуже боявся, але дивлюся, а там рядом із міською управою, був торгсин. У тім торгсині - все було, що тільки душа бажає, на виміну за золото. Там була мука, було й сало, було м'ясо, були ковбаси, були саламі, все було. Але бідний нарід не міг нічого купити. Як хтось мав золото, міг купити й замінити, але туди пускала міліція. Без міліції там би розтаскали його! Але куди розтаскавєтой голодний. Ну й потім я приїхав до одного там, свата нашого, а він жив біля винокурного заводу, винокурноводочний завод, і з того водочного завода добру брагу випускали в чани для скотини, а такі відходи від браги, таке, що вони змітали по підлогах там, що воно й з нафтою й з усим, то вони пускали в сури, а ці сури йшли в річку Інгул. І коло цієї річки Інгул не менше кілометра стояла черга за тією брудною брагою з баночками, з відерцями, з горшками, з чашками, з мисками; рядів у три, в чотири стояла ця черга, щоб добитися. І я здивувався, та питав того Кирила Савченка, кажу: - Що ж то є? А він каже, то стоять за брагою; бо, каже, бідний нарід не знав, що він вип'є і відійде й вмирає, вип'є, відійде й вмирає! Ну та голодний! Це кодло цього винокурного заводу, то оце, де стояла черга, це була вільна площа, вона звалася «Ракова дача,» то видно там колись ловили раки чи продавали раки й вона називалася Ракова дача. А коло тих чанів, то цистерни приїжджають, набирають брагу й везуть до радгоспу свиням і коровам, людям не давали. На базарі було. Але мене попередили, що «не купуй там жодних hamburger-ів чи котлетів тих, не купуй нічого, бо то можуть буть і людські, й можуть буть затроєні.» Кусочок хліба, бо там був окружний суд і нижче окружного суде так, був цей чорний базар, кусочок хліба, може, фунт, скажем, треба було дати 30, 40, і 50 карбованців. За кілограм хліба треба було віддати не менше 80 карбованців! Людина заробляла, скажем, я в шахті заробляв тоді п'ять карбованців і 75 копійок за вісім годин. Це, якщо перемножити, бо це була п'ятидневка тоді - п'ять днів робити, а шостий - вихідний, не було по неділях - десь 180 карбованців шахтар міг заробити. Правда, що старалися всякими способами дістати десь хліба, понести на базар і продати, або відривали від рота та продавали, щоб якогось цента дістати - як оце я, на дорогу й те все. І от тепер шахтар за місяць міг заробити на два і пів кілограма хліба! Можете собі уявити, що то було за тяжке життя, особливо для селянства. Шахтар отримував там пайки свої, то ми ще могли, можна було жити, а селяни -абсолютно нічого! Абсолютно нічого їм не давали, ввесь хліб забрали. З Кіровограда або з того Зінов'ївська, я пішов тоді в своє село, це йшов 25 кілометрів. Було тяжко, там їхала підвода, то я під'їхав підводою близько до села, до Миронівки, а Миронівка була тільки два кілометри від нашого села. Ай, Боже милий! То вже так привечеріло, я був щасливий, що вечір; думаю, щоб ніхто мене не пізнав у селі. Зайти до сестри ж. Зайшов до сестри. Село було спустошене: не було собак, не було котів, щоб дорогу перебігали, не було чути навіть птиці, щоб якась там крекчала десь, чи жаба. Просто вулиця була заросла бур'яном; як ліс - так бур'яни! Лобода, полинь таке росло, що то страхіття одне. Я йшов, то не йшов - дорога, то не дорога, а тільки стежка. О, Боже мій! То я прийшов до сестри, побачив їх. Виснажені - страшне! Але довідався, що чого ж вона ще, як той казав, не померла й ще якось перебивається. Вона робила в дитячому садочку куховаркою, й так вона виглядала й за своїх дітей і тіх, що здавали туди в дитячий садочок. Але й в дитячім садочку мерли також. Мерли, бо навіть сусідка, там Льова Савко помер, він ходив також до садочку або був у садочку й захворів, потім пару днів побув вдома й помер. Маленьке було, може, він 25-го року, це було йому в 33-ім році вісім чи сім рочків, десь так. Ну, перед ранком я там оставив їй трошки, а вона каже: - Я б хотіла, щоб ти більше оставився, ну, але якщо вони пишуть, то неси до їх, а я вже буду тут якось перебиватися. Ну, але я оставив там оселедців, пшона, олію трохи їй, сухарів. То я обійшов ту Десяту, бо треба було йти через це велике село Каніж; воно Десяте й Каніж, то я обійшов степом. Бо страшно, як побачить хтось там з валізками. Я, правда, ті валізки не мав, а я їх повпихав у мішки й так через плечі, то ніби так у мене було там, якесь барахло не було там, ніби одежа стара або щось таке, щоб непомітно було. То підійшов я вже до села Рементарівки, а там було такий хутір -Розпашки. Все, там було, може, хат 12,15; гарний був хутір, всі хати повалені, за виключенням однієї, одна хата була, і там до неї стежка й все. Ну, але тому, що я йшов уже кілометрів 15, може й 16, схотів води й пішов напитися води, попросити. Вони кликали в хату, а я почув тут щось якраз. А, правда, мені ще казали: - Ти як десь то є, то в хату не заходь, бо можуть забити. Будь обережний! Ну, то я мав силу, але був і обережний. Коли чую, що підвода їде тим шляхом, де я йшов, а то був трактовий шлях із Зінов'ївська або з цього Кіровограда на Златопіль і Новомиргород, і він каже: - Чого ти туди ходив? А я кажу: - Ходив воду пити. Він, правда, взяв мене: - Ходи води пити, каже, щасливий ти, що не пішов. Ну, як приїхав я в Рементарівку до жінчиних батьків, а жінчин двоюрідний брат був комуністом, був головою сільської управи, а голова колгоспу був присланий з 25.000-ників. І в голови колгоспу два дні перед моїм приїздом дівчинка пішла в ліс збирати там якісь квіти, і не стало її, хтось її вкрав. - Ну, я там бачив страшних людей. А той підводчик каже мені: - 3 Писарівки їхав, бо він не заїхав у це село, він поїхав на Писарівку, а я вже пішов у село. О, Боже милий! Страшно! То вони тоді організували мисливців, визвали міліцію з Златополя, і до тієї хати, оркужили, то там було два сини й батько. Ой, знайшли чотири бочки людського м'яса. При мені був їм суд, в тому ж селі, Рементарівці; якась виїзна сесія судила, не знаю, чи то обласна, чи района, але сесія. Перший день покликали, щоб я там свідчив, а я кажу, що я нічого не знаю, я тільки отак зайшов та й все. Ну, але я був, як старшого сина питали; чогось його першого почали питати, не батька, а старшого сина, а він сказав, каже «Мати померла з голоду, й ми з'їли мертву свою матір, а після нашої матері, ми нікого не жаліли! І самого Сталіна б не пожаліли!» Ну, й пізніше його забрали. Питали там батька, а потім сказали, що тут нема що питати, вони зізнані криміналісти й вже, й немає щось там те. Ну то їх забрали там, не знаю, й сказали, що вищої міри покарання будуть, а вищої міри покарання, то буде розстріл. Але хто його знає, не знаю, ж їм сталося і що сталося? То я поїхав на Донбас уже звідтам, скоренько тікав, щоб дав Бог мені вернутися до жінки; то я вернувся до жінки, побув на Донбасі ще до 34-го року, а в 34-ім році мене таки в той Кіровоград назад заманило. Отоді сказали: - "Жить стало лучше, жить стало веселей!" І як "жить стало веселей, жить стало лучше," дали комерційний хліб. Дали комерційни хліб і маєш право робити, що ти хочеш і робити, де ти хочеш. То я думаю: - То чого ж я буду в шахті робити? Я тоді кинув шахту, не кинув, а взяв розрахунок, узяв розрахувався, взяв гроші й там ще трошки й ще спекульнув, бо там було те, й поїхали з братом в Кіровоград і вже жили в Кіровограді, це близко коло нас все хотілося ближче жити до свого села, до своєї родини. І оце таке, оце така історія. Я не знаю, багато дечого, може, проминув, але, тепер питайте щось, що Вам потрібно знати.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини помер з голоду?
Від.: Ну то син помер, а мати до того. Нікого з нашої родини не осталося в селі, вони всі були вигнані, розкуркулені. Померли вже, не в селі, а на висланні.
Пит.: А після того, як Ви верталися, скинули ту працю і верталися ближче до села, Ви не були репресовані більше?
Від.: Бачите, в 35-ім році я пішов у район домагатися, щоб мені повернули хату й щоб повернули мені право, бо я був позбавлений виборчих прав, я був безправний, то я пішов до прокурора в район, я йому кажу, що ось так і так, я хотів би, бо я тоді, ще малолітній, бо там до армії брали в 21 рік, а я мав 19 років, як мене розкуркулили. Значить, я не мав ще того права; вони не мали права мене розкуркулювати. Я йому розказав, що як є, а він каже: - "Да, это мы всё знаем." Тобі буде дорого коштувати все, й ти очікуй, ось вийде сталінська конституція, й ви дістанете право таке, як і всі. Хату - не знаю, чи ти дістанеш, а право, то тобі дадуть, бо Сталін уже сказав, що син за батька не відповідає. Ну то вже далі мені не було чого ходити і не було що, то я повернувся і то треба, або не треба було, а треба признатися, був наївний, хе! Я повірив у це все, що стане ліпше, ще й сталінська конституція вийде, то вже воно буде прощено. Я ще тоді не бачив, що йде винищення української субстанції, українського народу, але я цього ще не міг збагнути своєю молодістю, своєю наївністю, своїм тим. Я за останні центи купив коня й купив воза. Почали там оце. Кірова забили в 34-ім році й цей Кіровоград чи Зінов'ївське переіменувапи, бо Зінов'їв став "ворог народу," і назвали його Кіровоградом. Там будували аеродром і потребували грабарів, щоб плямувати аеродром, бо не було тоді бульдозерів, не було там нічого, то грабарі приїжджали з Полтави, з Харкова туди. Бачите, радянська власть, вона трималася і тримається на обмані, на обмані свойого населення. Нічого правдивого там немає, і нічого не було. Ось Сталін сказав, бо йому так сказали. А хто йому сказав? Політбюро. А Політбюро хто було? Треба перестежить, хто тоді був Політбюро, й хто керував. То не сам Сталін це робив. Тепер я подумав: бо, то чого я буду йти десь на завод чи що? Я купив, вільно, каже, коней, і вільно індівідуально працюю. Я купив. Почав я грабарювати, але не пограбарював я й півроку, як нам заборонили індивідуально грабарювати, і щоб здали всі в транспорт коней і вози. І я мусив здавать в транспорт і працював у транспорті, а пізніше я побачив, що то все була обмана нашого брата й нічого не треба було на цьому. Правда, що мало того, а нас ще тоді почали переслідувати, що ми, мовляв, підбурюєм маси, що підбурюєм ці, що грабарі; що ми робили надужиття в радянській владі, що пробуєм, випробовуєм і потім нарушуєм правила. То мене брали на переслідування, я тиждень був під слідством в одиночці камері: - Хто я, чого я, що я, коли я був де, хто батько, хто дід і хто все. А, але на суді, то вже мене обвинуваченим не оставили, тільки свідком, і оправдали з тим, що рік дали умовно, щоб я ніде не розповсюджував, що мене питали, й за що мене викликали, й за що я був свідком. І так я в транспорті тім - трангуж - поробив, а потім була посада в Інторзі. Інторг, це був закритий розподільник для НКВД або КҐБ сьогоднішнє і військового командирного состава магазини, міліції; то було п'ятеро магазінів таких в Кіровограді, й їм потрібно було агента поставки, й вони взяли мене. Там був латиш директором, але через три місяці директор мене викликав, а комерційний директором був Бардичевський. То Бардичевський мене приймав, викликав й каже: -Федя, ти більше не можеш бути в нас агентом, бо ти позбавлений права голоса. Ну, але за те, що ти добрий працівник, я вже говорив, і ти можеш піти на хлібзавод і там поступити на працю. Ну, то мені дали на хлібзаводі працю, і я на хлібзавод і робив до самої війни.
Пит.: Я ще маю деякі питання про голод. Як Ваша сестра спасалася після того, як Ви відвідали її?
Від.: Ну, бачте, це був 33-їй рік, July місяці, вже наростили бурячки, вже приспівапи ранні посіви, пшениці там, ще вони не були, але, вже молодими ходили й крали, рвали й те все; то судили страшенно за це, але однаково, люди вже не боялися. Потім вона, як розказувала, то було одне страхіття! Навіть дітям в майдані то оті корови, що дохли, то те м'ясо давали дітям. І каже, що якби не те м'ясо, то були б, каже, й померли б. Тепер, ті коні, що дохли, тоже давали. Тепер, й вона каже, бо її чоловік був страшний, каже, що миші, сусли на полі ловили, це все, це все, собак, котів у селі не було - все було поїджене! І ще вона розказувала ось таку річ, бачте, я пропустив: там біля нас, через одну хату, жили Сіренькі, це такі дуже статечні люди, побожні, такі релігійні, то він уже помер, а баба Сіренчиха осталася з сином; син Дмитро, був глухий, але він працьовитий був і такий глухенький, не зовсім, а глухуватий був. І він, вона казала, це ж у 33-ім році, перед тим, як я приїхав туди, то каже, що він помер в хаті, а вона ж, та стара баба, Сіренчиха, його мати, якось то відрізала йому ногу і вже поклала в піч варити. І знайшли: що нога відрізана в печі, й вона коло печі лежить, і син з відрізаною ногою в хаті - обоє мертві. Такі люди, що не можна повірити, щоб, мовляв, їли свою дитину, свою людину. Але то було, то була істина правда, й це не те, що я кажу - а це все село знає, все село, всі знають про це. Отже, голод був дуже страхітливий, то немає, немає що говорити. Я на тих людей не міг дивитися: ті потім витріщували очі дивитися на тебе. Один з такою мордою пухлою, а другий - зісохлий кістяк. То страшне!
Пит.: А другі члени Вашої родини, як вони спаслися?
Від.: Найстарший брат був висланий, другий під ним брат - був висланий, сестра -втікла на Кубань. У самого старшого брата, то одне померло, а в меншого брата, то я так і не знаю, бо він не повернувся і я не знаю.
Пит.: А тітки, дядьки були?
Від.: Були дядьки, були тітки, був двоюрідний брат у нашім селі, то він попав - Іван Подопригора - то він попав у першу розкуркульку, себто в других 15, він висланий був зразу в 29-ім році в Архангельське, але він не був висланий в Архангельському, він десь був висланий туди, десь під Норильськ. О, Боже милий! В нього було п'ятеро дітей, діти були малі, то Бог його знає - нічого не було чути, десь пізніше він десь прислав листа, що він остався один і що молитися Богу, що він живе в тайзі, як дика людина, але хто його знав, чи то правда, чи то ні. А в Буртах у 38-ім році - я пішов же ж туди, в Бурти, де я родився, і там був мого діда брат, дід Гнат, і той дід Гнат розказував мені таку живу подію, ще за царських часів. Каже він: - Ішов у Олександрівку на ярмарок і мав 65 карбованців, і його перестріла в лісі банда; в Бовтірськім лісі вийшов він з Кримок і йшов через Бовтірську туди, Бовтірський ліс, в Олександрівку і, каже: - Перестріло два бандити в лісі. Кажуть: - Ти гроші маєш? Каже: - Ну, що ж, я признаюся. - Я сам, не маю ні воза, нічого, пішки йду, вони ж найдуть, кажу: - Маю. - Скільки ти маєш? - Я їм сказав і скільки. - Ну, давай їх сюди. Він дав, та й каже: - Люди добрі, будьте такі ласкаві, я йшов купити пару волів. Дайте мені хоч на поганенького волика! Дайте мені хоч трошки, оставте мені. А з лісу там один каже: - Ну, та остав йому - бач він признався все, він правду сказав. Ну й вони 30 рублів узяли, або тих карбованців, а 35 йому оставили. І він пішов на базар і купив поганенькі волики. - І так я тими волами й обробляв собі земельку, а потім і коні здобув і те все, а тепер серед білого дня, в своїй хаті, приходять, зачитують акта, конфіскують усе майно. Ну Бог з ними, як конфіскують. Був у мене такий кожух, що 40 років на моїх плечах, кажу: - Люди добрі, і це ж і сільські, і з районе, і вдень, і з влади, це ж власті, це ж, влада прийшла. Прохаю, оставте мені хоч цього кожуха. Забрали! Не оставили. Потім, в конюшні, там де коні були, там висіла ще його діда свита (той його дід був десь - ходив на Запоріжжя взнати там, як запорізькі козаки живуть) і він - і йому там один дід дав козацьку свиту. Ну й той дід Гнатів приніс, то вона так уже й висіла, й міль поїла її вже, то й, дірки були в ній. Він каже: - Хлопці, нащо ви берете ту свиту, до тих, що розграбляли, та оставте її, та то історична річ така. - Що? Яка там історія! Це свита. Він каже: - Для вас свита, а для мене історія. Забрали й ту свиту, порубали, щоб її не мали. І каже: - Оце тобі між цією бандою і між цією владою, то та банда - то були добрі люди, а ця влада, це - страшенна банда. Ха-ха-ха! Це буде кінець.
Пит.: Дуже дякую!

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz