Case History SW95

Anonymous male narrator, b. 1901, in a large village of about 15,000 people in Myrhorod district, Poltava region, the son of a tanner. Narrator, who later attended Kiev University, discusses the revolution, civil war, famine of 1921 (when people came from the Volga Basin and southern Ukraine to Poltava seeking food), and NEP. In 1928, narrator left his village and went first to Dnipropetrovs'ke region, then to Zaporizhzhia region. In the early 1930s, narrator was in the Donbas working in Kadiivka (Voroshylovhrad region) and states that Ukraini'zation proceeded very well there up to the famine, at which time the policy was abandoned and its results suppressed, with many schools switching from Ukrainian to Russian. Narrator's family included many teachers, and narrator stresses that teachers and white-collar workers were very badly off, half-starving much of the time. Many peasants fled dekulakization and collectivization, going to cities and to Donbas. The famine began in the winter of 1932 and peaked in the spring of 1933, with many mothers fleeing to the city with their children, many of the latter dying there. Narrator tells of starving peasants on the streets openly cursing Kaganovich and Soviet leaders in gereral, but the intelligentsia was afraid to speak out. He mentions starving peasants attacking a state storehouse. Narrator began to see bodies in the city in the spring of 1933. As a student, he received 400-600 g. of bread daily, 600 g. when he began to work as a teacher. Narrator's paternal aunt starved to death. Narrator cannot say what percentage of his village died but states that in the village of Velyka Lepetykha (district center, Kherson region) two-thirds of the population died. Narrator heard of human meat being sold in Donbas markets. Narrator has published a memoir on the famine as Mykola Kovshun, Epiloh pryide (published by author, Canada, 1975).

Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: Я народився в 1901-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: На Полтавщині; а як де, то вже не буде анонімно.
Пит.: А чи Ви можете сказати район?
Від.: Район? Миргородщина.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батько називався кустар, чинбар, той що виробляв шкіри.
Пит.: А чи він мав землю також?
Від.: Землі не мав він; виробляв шкіри й продавав, торгував, так. Землі не мав.
Пит.: Як Вам жилося перед революцією?
Від.: О, дуже добре жилося; всім були забезпечені. Я саме вчився в мистецькій школі, а потім в педагогічному технікумі, а потім в університеті київському, так.
Пит.: Закінчили вчитися?
Від.: Закінчив, закінчив університет.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про революцію? Що Ви можете сказати? Який вплив мала революція?
Від.: Революція пройшла, вся революція перед моїми очима пройшла. Цілий ряд, перехід різної влади. А найтяжче те, що відбилося на нашому народі, це т. зв. "військовий комунізм," так, або громадянська війна, за якою дуже відбилося на українському селянстві під час т. зв. «развёрсток,» коли без всякої згоди в селян забирали хліб, худобу й все це найтяжче, що відбилося на селянстві. Так і за чотири роки селяни були й обідрані, й голодні, й не мали навіть чим добре робити, для землі, так, до 21-го року, до т. зв. НЕПу.
Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село? Скільки дворів було в Вашому селі?
Від.: Було там чотири церков, був педагогічний технікум до революції, і початкова школа, й нараховувало приблизно 15.000 населення.
Пит.: Була семінарія вчительська.
Від.: Ну так, до революції семінарія, а після вже революції теж перетворили на технікум, як то не має значення.
Голос іншої особи: То вона була ім. Гоголя.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про голод 21-го року? Ид.: В 21-му році в нашої місцевості на Полтавщині під час т. зв. голоду, який голінним чином спричинився неврожай в південній частині України, на Херсонщині, Таврії, і на Поволж'ї. В нас саме голоду не було, а навпаки - в нас на селі рятувалися люди від голоду з Поволж'я, з Південної України. Приходили туди голодні й наймалися, або так, брали їх, і вони рятувалися в нас, на Полтавщині.
Пит.: Як Ви жили при НЕПові?
Від.: При НЕПові службовцям жилося не можна сказати що, добре. Вони жили напів голодним життям, їх забезпечували - все життя відбувалося на картках, залежно від того, хто працював, то так і він діставав той т. зв. приділ. Ну, ми як викладачі, то були на середньому такому забезпеченні. Але все одно, того, що видавала держава, не вистачало навіть на тиждень, на два.
Пит.: А ким Ви працювали тоді?
Від.: Я був викладачем середньої школи. Так, що кожна родина, і працівники й службовці, такі середні, особливо вчителі, їм ніколи не хватало навіть того, що видавали в крамниці тільки по карточках. І часто, що не було навіть борщу заправити ложки олії, а діти, бувало, сварилися за картоплину. Це, розумієте, службовці, а що говорити про тих, що приходили рятуватися вже в місто, то вже інша тема.
Пит.: Де Ви були викладачем: на селі чи в місті?
Від.: Я був у шахтарському місті на Донбасі, в ті часи.
Пит.: А як відбувалася українізація в Вашій школі?
Від.: То в 1932-му, 1933-му роках на Донбасі була - досить добре йшла українізація. Бібліотеки були забезпечені українськими книжками й в школі провадилося навчання українськими книжками й в школі провадилося навчання українською мовою. А з 1932-го року й особливо 33-го року, коли застрілився Хвильовий - письменник, і застрілився народний комісар освіти, Микола Скрипник, з того часу починається звужування силою українізація. Українські середні школи почали переводитися цілком на російськи школи й більшість шкіл уже в більших школах викладали вже російською мовою, це в народних школах, а в таких школах індустрійних, як гірничих, металургійних - там взагалі все навчання провадилося тільки російською мовою. Для української мови відводилося чотири години на тиждень, як чужій мові. Так що ураїнізація вже цілком пішла на долину й багато українізаторів, ті що працювали в місті, їх репресували й десь заслали на заслання.
Пит.: Чи Ви можете описати владу в Вашому місті в 20-их роках?
Від.: Формально, в містах була вибрана влада, але фактично все було залежно від вищої влади, комуністичної партії. Керівники, скажім, на шахтах визначалися партією. Те ж саме на директорів шкіл призначали, теж партійних, комуністів. Так що все це залежало від керівництва комуністичної партії, всі залежали тільки від вищої влади. Так що формально, народній волі, так би мовити, не можна було де проявити, а коли хто й хотів проявити, чи промовлявся, то його репресували, на заслання.
Пит.: А як Ви працювали в місті, чи батько й родина ще були на селі тоді?
Від.: Бачите, мама вже вмерла ще раніше, а батько був на селі, він жив тоді з сестрою і зятем.
Пит.: Чи Ви їздили до села часто перед голодом?
Від.: Ну, зі села я виїхав у 28-му році. Так що я в 20-их роках, у 28-му році з села виїхав. А до того часу я працював у селі вчителем, до університету я працював у селі. Тільки я вже працював на Дніпропетровщині, на Запоріжжі, не там, де народився.
Пит.: А чи Ви можете описати, як відбувалася колективізація на селі, тоді? Чи Ви бачили це, чи Ви були свідки?
Від.: Це дуже велика тема. Так не можна її сказати коротко. У мене написано, я написав цілий роман про колективізацію. Вона відбувалася таким способом, що селяни всіма силами не вникали від вступу до колгоспів. Але на їх накладали різні податки: спочатку був перший податок, називався, державний податок. Після цього був так званий самооблог, коли селяни ніби самі обкладали в такої же кількості як мусили вивозити хліба державі. А потім був ще третій податок, так званий зустрічний план, себто селяни мусили вивозити й продавати державі хліб. І всіма цими планами доводило до того, що селянам уже нічого не залишилося. Значить так, він мусив тоді вступати в колгосп. А заможніших, які противилися, то тоді цілими родинами вивозили зі села. То вже ті, хто не хотіли вступати в колгосп, бачачи до чого воно йде, що вивозять зі села цілими родинами, мусили йти й запрягалися в колгосп. Така система була. Це дуже коротко.
Пит.: А що сталося з Вашим батьком в цей час?
Від.: Батько помер скоро після війни, десь в 45-ім, чи в 46-ім році помер.
Пит.: Але в 20-их роках, як всі ці зміни почалися, то що сталося з ним?
Від.: Він, бачите, був же ж той, що виробляв шкіру, а потім, коли заборонили це, то він уже старий був, жив з моєї допомоги, як учителя, і шевцював.
Пит.: Чи Ви були репресовані під час 20-их, 30-их років?
Від.: Був коротко репресований, знімали з праці, але швидко сталося так, невідомо за яких причин, що того, що мене репресував, то його репресували. Але мене поновили на праці, але я швидко виїхав в інше місце.
Пит.: З якою причиною?
Від.: А, причин не можна було визначити. Була така одна причина - неблагонадіжний, себто ненадійний, розумієте, політичне. От тобі, ненадійний - то його й підбирали. Хтось дуже щиро говорив, або дуже був українізатором, розумієте, то його й підбирали. Так що причини не можна навіть було сказати.
Пит.: Чи наказували те, що Ви мусили вчати в школі?
Від.: Ну, то були відповідні пляни, які укладалися вже під контролею влади. А за цих планів ніхто не мав право відступати, так мусили цими плянами й вчити дітей.
Пит.: Ну, які були ці пляни? Чи Ви можете їх описати?
Від.: Ну, не можна так словами. Голівне, що в усіх плянах, і спочатку, і до вищої школи, тільки в різній мірі, намагалися прищепити дітям, а потім і студентам, що єдине, найліпше, найщаспивіше життя в Радянському Союзі. І на основі цього пропагували своїх - Леніна, Сталіна, Кагановича, й т. д. І завжди, в усіх клясах одну думку через учителів мусили подавати, що в інших країнах безробіття, там голод і т. д., хоч його й ніхто не бачив. Така була система.
Пит.: Як діти реагували на це?
Від.: О, діти як діти, діти це є замазка, глина, як їм прищипаєш - так вони й сприймають, поки не зіткнуться з самим життям, коли, скажем, студентів у середній школі, вони так от виховані, так думають, а потім ідуть у життя і стикаються з життям, і бачать, що там зовсім інше й починають тоді вже по-своєму мислити й розуміти, що де що можна говорити, а де що не можна говорити, чи можна де з ким говорити. Так само й діти. А діти малі, то вони те, що їм вчитель чи виконує, то так він і сприймає.
Пит.: А чиї сини були Ваші студенти? Чиї сини були?
Від.: О, студенти, це переважно були селяни й робітники.
Голос іншої особи: Ні, студенти батькові? Чи коли він вчився?
Від.: Коли він учився?
Голос іншої особи: Коли ти вчився, чи коли він вчив?
Від.: Коли він учив.
Голос іншої особи: А, вчив.
Від.: Ну, то переважно селяни й робітники, й службовці, так.
Пит.: А після колективізації, чи багато селян поїхало на Донбас, щоб шукати праці?
Від.: Під час колективізації, в час колективізації воно рівнобіжне йшло одне, що одних селян колективізували, а других вивозили на північ: чи на Сибір, чи на Колиму, значить, цілими родинами. І в той час багато, що тікали від колективізації, скажем, молодші або середніх літ, або люди, яких не зв'язані з дітьми, то тікали переважно, в міста, і на Донбас, від колективізації.
Пит.: То там вони були бувші селяни, так?
Від.: Так, бувші селяни. На Донбасі вони переважно оселювалися десь попід ярами, мазанки такі, ті землянки собі рили, і то жили. А їх приймали на працю, бо на шахті треба праці, тоді охочих мало було, а людина вигнана зі села й голодна, й розумієте, й боса, й то, й то вони, так би мовити, рятували своє життя.
Пит.: А коли почалася голодівка?
Від.: Голодівка почалася зі зими 32-го року, а найбільшого епогею вона досягла на весні 33-го року. Тоді найбільше повмирало людей і тікало вже матерів із дітьми зі села десь у місто, кидали своїх дітей, то попід крамницями, харчівнями там, і так далі. То їх підбирали; багато з них вимирало вже таких, що вони в такому стані були, що їх не можна було відживити, скажім. І в тому місті, де ото я працював, на Донбасі в Кадіївці - таке було місто, то біля кінотеатру цілими купами матері привозили й кидали дітей. Думали, що хтось їх візьме, порятує, а самі десь зникали, шукали собі хліба. І їх там підбирали, ті що живі оставалися - забирали в дитячі будинки, й потім вони так і були, якщо мати вижила, то бувало, що відшукували дітей, а то так вона вже й залишалися по тих дитячих будинках. Тепер, що багато дуже вимерло дітей, то факт хоч і той, що вже в 38-му, 39-му роках, так потім моя дружина була тоді теж учителькою, то вже не можна було набрати дітей в перші кляси, бо якраз ті, що були два, три роки, вони повимирали, мусили б тепер йти в школу, а їх уже нема, то нема дітей; раніш було два, три паралельні кляси, а тепер на одну не набере. Де воно це - результат голоду.
Пит.: Чи ті голодні діти були в Вашій школі?
Від.: Ні, я з такими дітьми не мав справи, я мав із дорослими студентами. Але дружина мала й з такими дітьми, то не можна сказати, бо їх брали в дитячі будинки, в дитячі будинки, вони були до деякої міри з школою. То там їх і вчили, які виживали. Туди брали виховательок, учительок, і було багато дуже цих дитячих будинків. Це все результат того голоду.
Пит.: А студенти теж голодували?
Від.: Я був студентом чотири роки, то не знаю, як витримав.
Пит.: Під час голоду студенти, чи вони голодували?
Від.: Студентами давали по 400, або по 600 грам хліба, в їдальні давали, значить, там страву якусь, але вона така була малокалорійна, що вони завжди відчували себе голод. Скажем, я особисто, як тільки ще перед голодом, 32-ий рік застав, то за чотири роки так виснажився мій організм, що на мене напали спазми, щодня я ходив, і гикав. Це все результат, розумієте, голоду. Багато студентів вже доводило до того, що психічно занепадали. Це впливали недоїдання, бо того не вистачало, дуже мало товщу не було, жиру, м'яса не було, а все так, куліш, зупа, ну й 600 грам хліба. То він за день зараз і з'їсть, а весь час тоді почував себе голодним. Це всі студенти так.
Пит.: Чи Ви тоді були вчителем, чи студентом? Мені це не було ясно?
Від.: З 28-му року й до 32-го року я був студентом у Києві. То вже з 29-го року вже завели картки, вже, тільки можна було по картках отримувати, на базарі, хоч можна було й купити, але там великі були гроші, не кожний спроміжний купити. Та й не завжди було там так. Так, що якраз я вже кінчив своє студентство напередодні голоду. Уже 32-ий і 33-ий роки, це якраз вже був голод, якраз я вже був на Донбасі й всю цю картину бачив, як село тікало рятуватись у місто.
Пит.: І Ви там працювали вчителем? І там працювали вчителем, так?
Від.: Так.
Пит.: Добре. Це не було зовсім ясно. Роки не знала. А чи скільки кілограм хліба давали вчителям?
Від.: Учителям давали 600 грам. Бачите, така справа: це залежало від того, в якій верстві жили ті вчителі. Бо вся Україна й Союз були поділені на верстви. Скажем, перша верства - в індустріальних місцях - там найбільше давали хліба, а на другій верстві, де уже не було - індустрія була така невелика, а потім були міста - третя верства, в таких містах як Полтава, Кременчук і інші, то там ще менше давали. То, скажем, в цілій смузі, де ми жили, це була перша верства, де найбільше давали й робітникам, і службовцям, і всім. То вчителеві давали 600 грамів, а утриманця їхнім давали, дітям або жінкам - 300 грам хліба, вчителям.
Пит.: Чи то хватало чи ні?
Від.: Ні, не вистачало. Якби до, бачите, до цих 300, чи 600 грам було, так скажем, як тут, в Канаді, і картопля є, і помідор є, і сир, і шинка, й все, то вистачало б. А там же цього нічого не було, картоплі немає, розумієте, того нема, то не вистачало, так.
Пит.: А коли Ви перше почали бачити мертвих селян у місті?
Від.: Я вперше побачив на весні 33-го року. Пішов на базар теж купити щось їсти, бо в крамницях тільки в певні дні чи місяці видавали, не завжди там було. Ну, пішов, щоб дещо купити. Ну, то сам базар показував картину цього голоду, що селяни, які раніше вивозили масло, сир там, сало, курей, так, навпаки, тепер привозили, значить, вишивані рушники, сорочки, плахти, кожухи, щоб собі хліба виміняти на це, значить, така зміна. Потім, на базарі ви могли побачити, що якась бідна жінка продає лушпиння з картоплі, отак. За весь базар я побачив один хвіст баранячий, жирний. Оце, думаю, буде присмачувати до борщу. Але він коштував 25 рублів, не можна було купити на весь базар. А як вже йшов з базару, то там був такий рядок, називалися ятки(?), або маленькі такі крамниці. За крамничками стоїть там гурт людей, так, жінки переважно, значить, шахтарі, й стоїть віз зарпяжений одною конякою, такою худою, тільки кістки та шкіра на ній. Біля воза стоїть селянин із донькою, теж худий такий, а віз напнятий халабудою як ото цигани, знаєте, їхали. І все туди жінки заглядають та сльози витирають. Ну, і я, пішов же я подивитися що ж там таке. А там лежить чоловік старий, вже дід. Ну, він майже мрець, так, руки отак поклав, не руки, а кістки вже, вся голова обтягнута шкірою, що кожна кісточка, розумієте, видно, й тільки по очах видно, що він ще живий, ще ворушить очима. Це така картина була, що я не міг забути, й не забуваю і до сьогоднішнього дня. Ото перший чоловік, коли я побачив, яке на мене зробило враження, цей дід. Вуси в нього такі білі, аж до грудей. Ну, й жінки питають того: - Звідкіля ви, дядечку? Каже: - Із Старобільщини. Це Старобільський район, хліборобський район на Донбасі, а результат - за 50 чи 100 кілометрів він ото приїхав, щоб показати дателю. Цим способом він просив собі хліба - от уже дід вмирав. А там уже, скажем, у самому місті, то переважно дітей матері привозили й залишали, або біля одного великого будинка або кінотеатру. І там відціля ото міліція підбирала їх і відвозила, як живих - то, ото десь там, ото утворювали ці дитячі будинки, а мертвих кудись вивозили. Це страшні картини були.
Пит.: А як Вам було вчити голодних студентів під час голоду? Чи вони добре вчилися? Як Ви могли під час того страхіття вчити дітей або студентів?
Від.: Власне студенти з Донбасу, то вони ж були теж забезпечені, напів голодним такими; була їдальня, вони вже раз чи два їли, теж отримували хліб. А хіба ж його спитаєш, як він почувається, як ти й сам так почуваєш, і ти не більше одержуєш, як той студент. Це в селі - то там інша справа була. Там ті вже, хто розказував, там абсолютно діти голодні були, й кожний день - дітей все менше й менше й менше було. От, я Вам подарую книжечку свою і там є мій твір про голод. То там Ви почитаєте, щоб часу нам не забирати - там якраз про таких дітей на селі, як вони вчилися, так, і побачите, в якому стані була наша інтелігенція і вчителі на селі.
Пит.: Чи Ви можете коротко розказати, що там є, щоб ми мали.
Від. Де?
Пит.: Ну, як були вчителі, що Ви маєте написане. Чи Ви можете це коротко розказати?
Від.: Те, що я говорю? Я Вам дам книжку й Ви тоді почитаєте. Вчителі, так, на селі особливо, багато вмирало з голоду теж, від недоїдання.
Пит.: Чи влада примушувала бути активістами?
Від.: Ну, сама обстановка така була, що мусив бути активістами, бо хто не був активістом, то була упосліджена людина. Йому й помешкання важко дістати, розумієте, й одежі десь, розумієте, купити. То вже така обстановка була, що кожний мусив якусь, так звану, вести громадську роботу. Ну, то ясно, то вже примус, от заставляють його йти лекцію там читав, ту або ту або ту.
Пит.: Що Ви робили тоді? Чи Вас примушували щось робити?
Від.: Ну, ясно, коли, скажем, що дирекція каже, щоб піти, робити доповідь, от будуть вибори, то от показати, як в капіталістичній країні вібуваються вибори, й як в нас. То ти ж не міг відмовитися, мусиш іти.
Пит.: Наприклад, що Ви робили? Чи Ви пам'ятаєте, якісь випадки, що Ви мусили щось робити?
Від.: Ну, скажем, дивлячись де в місті, ну, я, скажем, у мене була громадська робота в своєму учбовому закладі іншого характеру, скажем, я керував літературним гуртком, малярським гуртком, драматичним гуртком, так, це було дуже в пошані, бо якась громадська праця. А іншого заставляти там на політичну працю, розумієте, там якомусь, хто в комсомолі чи в партії, провадить працю партійну.
Пит.: На селі що вчителі мусили робити?
Від. На селі все мусили робити. Мусили, коли відбуваються збори, то їх притягати, робили секретарями, потім тягали, мусили, як актив, як вибирали в сільраду. Потім, як відбувалися різні кампанії, скажем, оця ж самооблог, то й тоді творили такі комісії, так, або розповсюджували, от позику, чули Ви, може, різіні, значить, позику. Держава видає, то треба розповсюджити. Люди не дуже то охочі були, то виділяли комісію, обов'язково вчителя і вчителя, й вчитель мусив ходити по хатах і агітувати, щоб давали позики державні, там на п'ять, 10 чи на 15 долярів. Відмовилися, як на отого невідповідальний.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини був репресований?
Від.: Так, дуже багато було репресованих. Був репресований насамперед, брат, 16 років пробув і помер на далекій півночі; двоюрідний брат, учитель, теж репресований, десь, помер. А з ближчих родичів, скажем, шваґер, як тут кажуть, або свояк, теж учитель, репресований, помер; ну, він батька дружининого побив, значить, помер. А з родичів, то дуже багато репресованих, багато репресованих.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини помер з голоду?
Від.: Тітка моя померла з голоду, Мотря, це батькова сестра.
Пит.: А де вона жила?
Від.: В селі вона жила.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно, яка частина Вашого села померла з голоду?
Від.: Я так не можу сказати.
Пит.: Ну, приблизно, половина, чи більш як половина?
Від.: Ні. З інших сіл я знаю, де так померли, так. Ну, сотні, може тисячі, померли. Не буду казати, бо я не був, й не скажу.
Голос іншої особи: Чверть села померло.
Від.: У Сорочинах. Голос іншой особи: Пусті хати.
Від.: Значить, кілька тисяч померло. Ну, скажем, було таке на Дніпрі село, Велика Лепетиха, це велике хліборобське село. Там дві третини села вимерло з голоду. Так що, так би мовити, статистики я не можу дати - то вже завдання демографів.
Пит.: Чи Ви їздили десь під час голоду? Чи Ви їздили по селах?
Від.: Ні, якраз я був у місті ото з 32-го до 35-го років не виїжджав нікуди; тільки вперше в 35-му році поїхав був в своє село; то розказували, скільки там, і хто помер. А то я не виїжджав відти, із міста.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: У нас, я не пригадую таких.
Голос іншої особи: Але так казали.
Від.: Прошу?
Голос іншої особи: Наші ні, а інші в інших місцевостях.
Від.: Що було, скажем, на Донбасі, прославлялося в цьому, так, на базарі продавали пироги з людським м'ясом, і находили там нігті, пальці порізані в пирогах. Це на Донбасі, в такому місті як Сталіно, і так далі. Ну, то це факт.
Пит.: Що Ви можете сказати про тодішні політики? Чи люди були свідомі тоді знали, хто був Скрипник чи хто був Каганович? Звичайні люди, неосвічені люди, селяни. Чи вони знали?
Від.: Люди все знали, але вони знали те, що як пусте свого язика, то не знав де й опиниться, і тому мовчали. Люди жили тоді з двома, як кажуть, душами, в собі вони тримали одне, те, що знали, хто це робив, і все. А друге, те, що треба було жити, то вони говорили зовсім інше, хвалили і т. д.. Знали вони хто Скрипник, і знали хто Хвильовий; але знали, коли виявили симпатію, прихильність до нього, то знали, де він опиниться. То люди вже мовчали. Так, всі знали, й прості селяни, колгоспники і все.
Голос іншої особи: Кагановича всі кляли, як голод був, як вони кричали, то вже вмираючи, як вони кляли радянську владу, й Кагановича, і всіх підряд. В нас, то інтелігенція боялася, а селяни ні, нікого.
Від.: Що, що?
Голос іншої особи: А селяни, голодаючи, не боялися! Боялася інтелігенція, ні слова не говорила, а селяни - повстання які були!
Від.: Але, бач, повстання, де були повстання?
Голос іншої особи: Селяни тучки, там недалеко трутні йшли, але нічого не грабили, нічого.
Від.: Не повстання, а, скажем, бували місця, що на станції, де хліб, склади хліб, то туди селяни гуртом ішли.
Пит.: Які?
Від.: Ну, це вже голодні селянин про це ж не питається, але їх там НКВД, було, й стріляли і все розгонили від місць, де вони хліба хотіли брати.
Пит.: Чи селяни були національне свідомі тоді? Вд.: Та за цей час революції вони набули свідомісті, але вже було пізно, бо система така і такий терор був, що цю свідомість небезпечно було виявляти. Коли б, скажем, така свідомість уже була на початку революції, як вже й під час голоду, й під час репресій серед мас, то Україна не була б тоді підлягла, окупована Москвою, але вже це й школи багато, як би там не були, як там не ховали в школах, але студенти вчилися по-своєму й були багато свідомі.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, як люди реагували на українську самостійність?
Від.: Хе, хе, хе. Це не можна відповісти одним питанням. Це, як на самостійність, то це вертатися треба до початків революції. Це дуже складна тема. Маса, скажем по різному, тоді якраз і не виявилося свідомістю повною, бо більше роз'їдало суспільство, це соціальна соціяльна різниця. Ті всі селяни безробітні й малоземельні, що були до революції, вони не думали і не брали близько до серця про державність, самостійність. Вони накидалися на оці гасла більшовицькі землі ширше дістати, та корову забрати в багатого, й все так на початку революції. А потім вже, коли люди побачили до чого довела ця система, то почала вже народжуватися і свідомість, але вже було пізно, бо Україна була в такому терорі, що вона не могла нічого конкретного зробити в ціх обставинах сталінщини.
Пит.: Я вже більше питань не маю, бо я знаю, що Ви знаєте. Ви дуже загально говорите й то тяжко мені знати, що питати. Як що Ви пам'ятаєте якісь цікаві моменти, чи випадки під час голоду, щоб Ви хотіли сказати тут, будь ласка.
Від.: Ну, один випадок? Комісія зайшла, складається з так званих 10.000-ники або 25.000-ники. Це посланці партії, Сталіна, вони були голівними діячами цього. Ну, брали зі собою тоді місцеву владу, скажем, голову сільради там, чи уповноваженого сільради, комсомольця, і обов'язково притягали й вчителя, так, щоб вів справу таку як оце Ви ведете справу. Заходять в селянську хату: чоловік уже в неї давно помер, а в неї двоє дітей. І знайшли мішок з колосками, й цей уповноважений бере цей мішок з колосками й тягне то, а мати, значиться жінка, селянка, кидається на цей мішок, хапає зубами й руками, і не дає цього мішка. Він тягне її по хаті, по долівці, а вона тягнеться за цим мішком. Тоді він її чоботом у груди, б'є, і вбив її, а сам забирає мішок. Це Вам один випадок. Другий випадок: ходить комісія знову, це мені розповідав один Приступенко, який тут був, вчитель теж він. Заходять в одну хату, там мати лежить уже мертва, а по ній лежить дитина жива, ще повзає, по грудях, шукає материного молока. Або, скажем, такі випадки. Тоді, щоб оберігати урожай, то будували по Україні сільвишки(?) такі, або вежі, як колись за козацьких часів, щоб наглядати, щоб хто колосків не рвав. Ну, як, скажем, побачати кого, що колоски рве, голодний, то його пристрелювали з цих вишок, ця так звана бригада, ударники, так. Но, то є, скажем, то вже знову дуже багато говорити, що один з Сталіна, це з великого міста, та його уповноважили зробити обслід підшефний дитячий будинок у Святогорському. Таке є гарне місто. Ну й поїхав цей, а він працював у тому, в радіо, диктором. Його оточили діти з цього будинку. Як зустрічав, питають звідкіля він, як він зветься, а він питає їх, і одна каже, що вона там, вона сиротинка, а друга каже, безбатченко, а трета каже безрідної, і таке інше. І оце здавалося, що це все за прізвища такі, то він тоді як уже зустрівся з директоркою цією і каже: - Це в Вас діти як артисти. - А Вам що? Цікаво знати? - Та, цікаво, але не знаю, чи це можна Вам для репортажу то. Ну, його ще більше зацікавило. А це результат голоду, цих усіх дітей попідбирали ото по містах, так, напів голодних, їм тоді було по два, по три роки; вони навіть не знали як їх і називати, то мусили якихсь то зареєструвати. Ну, так і реєстрували, давали ім'я яке прийде. Це розказував знаєш хто?
Голос іншої особи: Не знаю. Це треба конкретно, що бачилося.
Від.: Що я бачив? Ну, всього ж не можна бачити, а те, що люди бачили, то треба теж панні запитати. Так і говорю те, що мені розподівали.
Пит.: Якщо Ви не маєте нічого більше додати, то будемо кінчати.
Від.: Я не маю.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz