Anonymous male narrator, b. September 5, 1918, in Kryvyi Rih, one of 4
children of a farmer who worked 8 desiatynas of land about 10 km. from the city,
then took work as a miner 1.5 km. from his residence. Narrator's three siblings
died during the revolution. People lived well under NEP. Narrator recalls
Ukrainization in school and reading Ukrainian literature. His father, after
being kept in a cellar, avoided further repression by "voluntarily" signing his
land over to the state for the construction of a factory. Narrator saw dead
bodies in the streets, the marketplace, and cemetery in the winter of 1932-1933.
He also saw many swollen, starving peasants, mainly women and children.
Everything was taken from the peasants so that they had nothing left. Narrator
was also hungry, but his parents usually managed to get some potatoes, beets, or
squash every other day or so. Narrator gives much information on crime committed
by homeless orphans and professional criminals in Kryvyi Rih. Narrator heard of
cannibalism but had no direct knowledge of it. Narrator states that the
25,000-ers were "purely Russians" from Moscow and Leningrad. The harvests were
good in both 1932 and 1933.
Питання: Цей свідок зізнав анонімно.
Будь ласка, скажіть в жому році Ви народилися.
Відповідь: В 1918-му
році, п'ятого вересня.
Пит.: А де саме?
Від.: Місто Кривий
Ріг.
Пит.: А чи Ви можете сказати область?
Від.:
Дніпропетровська область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були селянами. Мали землю і робили, то селяни. Але в
той час, як забрали землю, то тато пішов працювати на копальню.
Пит.:
Скільки десятин землі він мав до революції?
Від.: Може приблизно
вісім десятин, вісім гектарів.
Пит.: І коли вони забрали від нього
землю?
Від.: Забрали вони в 30-их, у 30-му, чи 31-му році. Я добре
вже не пам'ятаю. В 30-му, чи 31-му році, бо то там ціла була така проблема. Тато
сидів, щось не хотів - там треба було щось підписати. А він не хотів підписати
той папір, що він дасть землю добровільно. То його посадили там десь у cellar і
тримали. Аж прийшов дядько й сказав: - Ось вже тоді тато й мама плакали, бо в
нас велика родина була.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Нас
було четверо. Я був наймолодший, а троє померло в революцію. То забрали землю, а
після того тато пішов робити на копальню.
Пит.: Перед тим - я ще маю
деякі питання, знаєте. Як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Дуже добре.
Єдине тільки що, тобто їжі було підостатку. Тато мав землю, мав дві корови, мав
телицю, свиней. Так що ми жили дуже добре. Але було дуже тяжко, бо то по
революції - тяжко було з одежею і з взуттям. Ткали самі, або віддавали й там
такі, що не мали землю - то вони, власне, тим займалися. Сіяли там льон,
коноплі. Там тоді ткали, доморобне ходили.
Пит.: Чи Ви жили в селі,
чи в місті?
Від.: Ні, в місті - в Кривому Розі. Я можу показати Вам
на мапі де воно є. Ага, то Дніпропетровське - то велике промисловське місто, там
є.
Пит.: А де була земля?
Від.: А земля була за 10
кілометрів приблизно. Бо я пам'ятаю малим - там я не робив. Я мав років, шість,
сім. То я тільки там сидів у кукурудзі.
Пит.: Чи були церкви в місті?
Від.: Церква була, я ходив з мамою. Ще малий був, я дуже добре
пам'ятаю. В церкві я дуже боявся тіх старців, що просили. В нас там ограда була
така, й вони йшли, а я за маму, за спідницю схоплюся і боявся тих старців. А
тоді ходили на цвинтар. Як ото вони після Великодня, в той понеділок ішли на
цвинтар поминати тіх, що померли. Отже, там робили панахиди, отаке о - оце я
пам'ятаю.
Пит.: А коли вони?
Від.: Але то я ходив років
три всього. А пізніше церкву розвалили, забрали.
Пит.: Чи Ви бачили,
як вони розвалили церкву?
Від.: Вони дуже хитро зробили. Наша була
церква Вознесенська, Вознесіння. То вони зробили так: там була Служба, правили,
все в порядку.
Пит.: По-українському чи по-старо-слов'ямському?
Від.: Старослов'янська в той час. І вони сказали, що: - Нам потрібна
ця площадь. Ми хочем базар. А ми, я все бачив. Бо я якраз ішов в школу. То було
в 30-му, чи в 31-му, чи в 32-му роках.
Пит.: А чи Ваша школа була
українська школа, чи російська?
Від.: Українська, вся - так чиста.
Тільки було два рази на тиждень російську мову й літературу. Два рази на тиждень
по лекції. Тепер кажуть, що перейшли зовсім на російську. Не знаю, але як я
учився. Але я вчився всього шість років.
Пит.: Чи вони провели
українізацію?
Від.: Ja, я це пам'ятаю. То як була українізація, то
було все на базарі. У людей повні комори хліба, всієї городини, чи якісь там і
фрукти, там все було.
Пит.: А в школі як це вібувалося, ця
українізація?
Від.: Я не знаю, як в школі відбувалася. Я не пам'ятаю.
Я пам'ятаю, що в нас українську мову все в школі вживали, все була українська
мова.
Пит.: Чи Ви читали Шевченка?
Від.: Читав Шевченка,
як я вже був у п'ятій клясі. То вже були хрестоматії. То ми вчили ось
Хвильового, тих українських підрадянських письменників. Такий «Солонський Яр,» а
тоді там я пам'ятаю те, чи Копиленка. Я забув все друге. Там Винниченка було в
той час. Пам'ятаю тільки, що то за дітей він писав: з якого місця, як вони
безпритульні ходили й їхні матері були. Батьки десь загинули, а матері видно в
революцію загинули. Він писав, як то ті такі десятирічні й восьмирічні хлопці й
дівчата по місті ходили, й оце.
Пит.: А чи Ви можете описати, коли
почалася колективізація в Вашому місті?
Від.: Колективізація була
десь в 30-му році, в 31-му році.
Пит.: Як, як це відбувалося?
Від.: У нас у місті відбувалося, власне колективізації тієї не було.
В нас тільки землю забрали. А на тій землі побудували металургійний завод
великий. Але тато вспів підписати, що він добровільно здав. Але тато не хотів, і
він сидів щось 10 днів у тому, у в'язниці. Ув'язнений був, знаєте. Аж пішов
татовий брат, дядько Гнат, та й почав йому казати, що: - Слухай Никифор. Чи ти
підпишеш чи не підпишеш, вони все одно заберуть. Відправляти тебе там на північ,
там де ведмедів пасуть. І тато підписав і вони землю забрали. Десь той реманент
цей забрали, й тато пішов працювать на копальню. Уа, бо вже десь в 31-му, чи
32-му роках я ще татові носив обід. Він робив нагорі. Там, як копальня:
приходили ті вагонки з копальні. То він відкочував, знаєте, вже. А то він мав
перерву, то я йому приніс обід. Він пообідав, а я собі по обіді йшов до школи.
Оцево, наскільки я пам'ятаю: так то копальня була так приблизно десь так, ну
півтора кілометра від хати.
Пит.: А чим вони платили йому? Чим вони
платили Вашому татові?
Від.: Грошима - карбованцями, чи рублями
по-російському. А карбованцями там. Я не пам'ятаю скільки платили.
Пит.: Чи давали пайок?
Від.: Давали. Вперед то було можна
ще було. Але колективізація як прийшла, тоді вони картки давали. І на ті картки
мусили. Там давали бараболі, олію і хліб. Наприклад, тім, що робили в копальні
під землею, давали один кілограм і 200 грам хліба. Давали, може, літру оливи,
олії. Давали бараболі трохи. Того не було досить, але мусили робити якось. А тім
утриманцям - тобто мені й мамі (бо мої сестри були старші, й вони вже працювали)
- то давали по 400 грам хліба на день. Отже його не вистачало. Його досить. Але
якби було щось: м'ясо якби було, або якби сир, чи молоко. Але його ніколи ми не
мали - одне, чи друге. Це наскільки я пам'ятаю. Бо корова в нас була. В 30-му
році ми її продали через те, що в місті не дістанеш, нема чим кормити. Бо як
мали поле - мали сіно й мали зерно. Перемелювали зерно й кормили тоді ту корову.
І тоді мали й сіно. А як не стало того, то оце така справа, ja. А тепер, що Ви
ще хотіли?
Пит.: Ну, пізніше що сталося? Як довго він там працював?
Від.: Він там працював увесь час - до самої війни.
Пит.:
Добре. А коли почалася голодівка?
Від.: Голодівка почалася, десь саме
найгірше було: десь зимою, в самому кінці в 32-му і на початку 33-го році. Але
саме найгірше, що я бачив мертвих, бо зимою я ще не бачив мертвих по вулицях, по
цвинтарях, на базарі. Це було десь травень і червень, тобто, в ці місяці.
Пит.: В якому році?
Від.: У 33-му. То саме було найгірше,
то власне тоді. Бо в місті може хтось і помер, але все таки, як працював - якусь
мав картку, щось давали там. Хоч голодний був, але вижив. Український селянин,
знаєте, все тримався землі і до останнього. І до того, то зимою ще останнього не
їли. Весною, давай в місто. Як ще був здоровий (чи жінка, чи чоловік), він міг
або вона могла найти працю десь. А як він був уже пухлий, ослаблений - хто його
то буде робити? Вже таки я бачив наприклад на вулицях: сидить жінка не стара,
пухла, знаєте. Вона, якби сказати, коло неї дитина одна чи двоє. Уже люди щось
кинули, то діти трохи там щось їдять. Кинули чи бараболю чи кусок хліба кусочок,
чи щось таке, чи буряка, чи щось таке. А вона вже не реагує. Вона настільки вже
така, що стала така байдужа до всього. І вони на тому місці й повмирали. Саме
найбільше я бачив на цвинтарі. Бо як то картки мали, то мама завжди, щодня мені
каже: - Михайло (тобто я), піди по хліб на картки. Дасть мені корзину: - Тільки
туди бігом і назад! Бо ті, каже, голодні. Як вони зустрінуть тебе, заберуть
хліб. То ми помремо! То там я ішов, перед базарем був великий, старий цвинтар. Я
завжди ходив, бо я там в школу колись ходив у перші кляси. То я завжди йшов, не
обминав. А я йшов навпростець, десь там через паркан перескочив. Вона каже: - Не
йди через паркан, бо тепер там голодні. Ну, а мені кортить побачити, як воно є.
То я йду. То там така була часовня. Тобто, знаєте що таке часовня? Це таке, як
уже покійника, то остання панахида, перед тим як його поховають у яму. Така
будована, невелика, як неначе церковця, ja. Отже, там я проходив, то там були
вже ці всі трупи накидані. Воно де там, де не закладено (тобто порожньо ще), не
було гробки. То сиділи жінки, діти бігали -вже доходили. Можна було зустріти
десятки - таки на базар ідеш - сидить байдуже, уже помирає. Вони ніколи не
збирали тіх людей. Були якісь бригади, що збирали - якщо тільки мертвий. Вони
тільки ноччю. Десь truck і друге, і на тіх гуртували. І вони там, оце во. Ну,
йще бачив такий, дуже великикй епізод (як то на базар ідеш). А там на базарі:
якась жінка зі села принесла там пляшку молока, бо треба щось друге купити. Вона
тримає, десь знаєте, між ногами тримає десь бутлю велику (той, молоко). І тримає
в двох руках по літрі. Ідуть ті голодні два. Один спереді й ззаді. Той шарп ту
жінку за плече (так, той)! А вона випустила, поставила. А той другий схватив і
п'є. Нічого. Він голодний, йому все одно, п'є. Вона схватила, бігом туди й
покинула цю пляшку. А той другий цю взяв. Це було, той - хто мав кусок якийсь
буряка, гарбуза, навіть ту макуху, що видушували олію, вже - то все продавалося,
розумієте. І то велика цінність, бо нічого немає. Все забрали й нічого немає.
Ну, це й приблизно це й друге. Я міг би ще розказувати - за моїх, сусіда одного.
Він був уже парубок. Бо я з його братом товаришував, який мав - на рік молодший
за мене. А той Павло був, то було через хату. Він перед цим голодом, він
працював вже. Був парубок і він працював на копальні. Але перед тим щось він
розпсіхувався, і він щось посварився зі своєю родиною, з батьком і матір'ю. І
десь собі почав блукати по місті. Де він спав, що він - те й друге, той - я не
знаю. Я один раз, тільки, побачив його. Мене мама видно послала чи в store, чи в
пошту (листа вкинуть там). А то було досить далеко. Вона каже: - Купиш марку,
наклеїш і вкинеш листа. Я йду, а то було десь у травні, то було дуже тепло. У
нас там на півдні України дуже тепло (і друге). І десь великий рій (там такі
деревця були), рій бджіл вилетів. Отже, люди там обступили. Той каже, що хоче
зняти, кожний хотів би взяти (і те й друге). А другий каже: - Я побіжу додому й
візьму мішок, візьму те, що знаєте, таке димом. А тут бачу, такі були в нас
хлопчаки, знаєте. Купе такі іриси (таке, така картонна, те й друге). Воно
нагадує приблизно - от такі, от такі, як цукерки. Тільки їх була така коробочка.
І він купив цілу цю пачку там. А тоді по одному продає, і він заробе, хлопчик.
Хлопчик, знаєте (друге там) таке було по 11,15 років хлопці. Отже цей Павло, я
побачив - він уже брудний, босий. А той хлопець задивився на ті бджоли, а він в
його брав і їсть. Той хлопець б'є його п'ястиками. А то ще той дорослий. Отже, я
злякався і тоді бігом додому й розказую мамі. А мама пішла до тітки Марії й
розказала. А тоді було таке, що десь там якісь люди, ото ж там на цвинтарі, в
тому - де тоді скидали там. Та й кажуть. Якась сусідка каже: - Бачили вашого
Павла мертвого. Ну, а тітка Марія думає: - То й правда. Павла вже два місяці
нема вдома. Де він ходе, як з ним є? Та й вона собі поїхала, побігли туди.
Знаєте, не можна було взнати, бо він запух. Той чоловік мертвий лежав, та й
думали, що то правда. Та десь там, коли там батько десь, якогось коня найняв,
воза. Та його привезли, помили, похоронили як слід (друге). Він приходить, а
його мати (тітка Марія) каже: - Свят, свят! Хто ти такий? - Та я, мамо, я ж
ваший син, Павло. А вона: - Та ж ми тебе похоронили! Розумієте, то таке було. Та
він каже: - Та ви, я ж, мамо, та ж ваший син, то що ви собі думаєте! Аж тільки
переконало те. Це на нашій вулиці, через хату було таке. А ще й ті парубки,
хлопці, які несли його, знаєте - труну на цвинтар. То ще такий там Іван
Клименко, Іван Лиско, а потім Іван там (у нас Іванів тіх!), або Іван там - я
забув вже, як прізвище. От то напроти нас жили. Ну, але то майже то, то вони
несли труну. То ще вони кажуть, як Павло прийшов: - Павло, щоб ти більше не
вмирав! Щоб ми тебе не хоронили! Оце таке було. Це приблизно отаке. Я не знаю,
щоб Ви ще хотіли знати?
Пит.: Чи Ви самі голодували?
Від.:
Я в той час, отож, коли ріс. Я хотів їсти щодня. Мама, що зваре, але варили дуже
бідно. Десь там барабольку, буряка там, чи гарбуза. Якесь там, давали трохи
пшона чи якусь крупу - те, на що тато працював. То вона ощадно кидала, щоб було
на завтра. Так що я - скільки в той час, скілько я жив - я все думав за їжу. Я
був голодний.
Пит.: Чи Ви тимчасово залишили своє село під час
голоду?
Від.: То було місто. Ja, пережили й було вже й ліпше, бо вони
десь при кінці 33-го року зробили комерційний хліб. Продавали, не пам'ятаю по
скільки - по три рублі, по три рублі за кілограм. Але там тисячі людей
сходилися. Часом було таке, що там в чергах задушували на смерть. Так що ми, ото
я де йшов, то мама каже: - Як будуть там хліб давати. Бо так прийдеться
випадково, що йдеш вулицею, а тут привезли. Нема людей, схватив. А тут зразу
бігом - люди, отаке так. Так що до кінця того - вже було трошки краще. Але все
одно картки, не наїдалися. Того м'яса, молока - майже не мали. Якщо й мали -
дуже обмежено. Там тітка Марія -мамина сестра - зі села часом - вона корову
мала, то часом літру принесе. То мама шось там, як варе, то щось таке там дасть.
Але так, щоб ти молоко випив коли - ми не мали. А за масло, то й не говорити! І
сир, чи щось таке, той. Основна наша їжа була: бараболя, різна крупа, чи
ячмінна, тобто перлова, чи просяна там. То різні ті крупи були там - гречана
продавалася, то давали на картки в store-і. Ну, різна городина: tomatoes і те
друге. Маленький городець мала в себе. Як я працював, то давали - там де я
працював - то вони давали той клаптик того, землі. І тато вже там посадив щось
таке: кукурудзи там, чи квасолі, чи огірків, щось таке там. Заквасювали, оцим ми
жили.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.:
Дуже, страшно багато. Я навіть знав особисто. Бо то ми над річкою - в нас річка
Саксаган, і ми приходили. То ці власне, що їхні батьки вивезені на Сибір чи
повмирали. А діти, де діти - вони пішли все красти. Бо ж дитина робити не може.
Деякі взяли, як кажуть - усиновили. Але всіх ні! Вони бродили по місті, на
базарі - украде. Його б'ють часом і те й друге. То я з ними познайомився там,
коло річки. Там вони до мене навіть приходили. То звичайні, добрі хлопці - але
що вони крали. Каже: - Що ж, я не заробляю! Мав 15,14 років - мусив красти, ja.
Отже, було - дуже багато. Вони, як то кажуть - як перелетні птахи. Вони так:
появлятися на півдні. Вони цілу зиму - Одеса, Кривий Ріг, там Миколаїв. Тобто
піде - де тепло. Як тільки весна наступала - вони собі кочували на північ і туди
до морозів. Можливо там запишалися якісь там місцеві, мали більше, то більше
йшло. А восени вже, пізно, як почали морози - вони з півночі на південь: як ті
журавлі.
Пит.: Що сталося з ними?
Від.: Вони там будували
ті будинки для дітей. Але там умови були жорстокі, їх били. Власне ті голови,
які їх виховували - вони самі були бандити. Тобто, такий елемент кримінальний
собі. Отже, вони переважно тікали звідти. А потім вони виростали. Як щось
удалося йому щось вивчитися, то пішов на працю. А були такі, що залишалися
злодіями, вже тоді та міліція, чи там влада ловила їх, відправляли на північ -
так, як селян, як других, так і їх. Оце наскілько знаю. Бо я пам'ятаю - десь
було в 30-му, я думаю в 37-му чи 36-му роках, то вже так, вже відносно було
ліпше життя. То, як Ви може чули: такий був у Радянському Союзі
Біломорсько-Балтійський канал? Отже, там робили тисячі, тисячі українців,
переважно селян, яких то розкуркулили й забрали, виспали. То вони там робили, їх
там тисячі вмирали. А тоді, як той закінчили Біломорський канал, то вони цей
кримінальний елемент, тобто ціх злодіїв, то вони дали амнестію. І куди? Всіх в
Кривий Ріг, бо тут копальні будуються і металургійний завод. Вони думали, що ті
будуть робити? їх привезли й дали бараки, а вони всі на базар і почали грабувати
населення. І вони до того грабували, що хто мав корову, якусь свиню чи пару
курок - вони стіни вивалювали. Люди боялися, вони забирали. На базарі вони
просто на очах грабували. Хтось мав якийсь там продати щось таке. І нічого їм -
міліція їх у одні двері забере, а в другі випусте. Розумієте, вже толку не було.
І то тягнулося до того, що вони так зтероризували населення, що як приходив
вечір, темніло, то люди замикали стайні. Знаєте, ті двері, друге те й не ходили
нікуди. Отже, як вони зграбували все, стероризували народ, то вони почали
державні об'єкти, військові. Різні склади державні привозили там грабувати. Як
вони почали державне, тоді влада почала їх ловити, їх, бо я сам на свої очі
бачив, гнали на станцію по три, чотири сотки -міліція і військо й ті рушниці,
знаєте заряжені й друге. Хто тікав - вони прямо стріляли вже. І їх відправляли.
І за яких три місяці вони зробили тихо - але після того, як вони вже державу. А
як людей грабували - вони не реагували.
Пит.: Чи Ви знаєте людей, які
були вислані на Сибір чи на північ?
Від.: Знаю, бо мій дядько був.
Він був досить багатий. Він ще за царя закінчив на ветеринара. Він мав у місті
кам'яницю, він мав дві кам'яниці. Він сам робив, він мав понад 100 десятин
землі, сам робив. А як було, що багато привозили туди худоби чи коней лікувати -
то він ще брав помічників з людей. То його забрали ще в 29-му році, як ціх
багатших. Бо я пам'ятаю, це в 29-му році, то я мав у третій сидіти - я мав 11
років. Пам'ятаю. Отже, вони їх вислали, бо їх вислали до -вперед вони були щось
тиждень у, тобто на подвір'ї діда. А то в нас колись було, там дядько Гнать жив.
То вони там потримали тиждень, а тоді їх завантажали в вагон, і вони відправили
їх десь між Ленінград і Мурманське. Там десь є такий Петрозаводськ, чули може? А
вигрузили з вагонів і дітей та на сани - то зима там на півночі, коло Фінляндії
погана. Отже й той - погнали їх у ліс, охорона. І гнали. Та й самі не пам'ятають
вони добре, але десь там у середину лісу, й вони мусили будувати. Як пригнали
їх, то вони мусили будувати вперед ті приміщення для охорони, не для себе - для
охорони. Дали вилки й сокири й для охорони, не для себе. А тоді, як побудували
для охорони, тоді для себе почали. То мені розказував цей мій кузен - що за три
місяці, старі, немічні, такі малі діти повимерали за три місяці. А ті, що були
здоровіші, десь середніх років, чи молоді хлопці й дівчата, то ті вижили. Вони
там п'ять років були, а тоді їх пустили. А за якийсь час - чи пустили, чи вони
втікли, я не пам'ятаю добре. А пізніше тітка приїхала, бо вони тут у місті. Я
Миколу зустрічав, у них був, і вони в нас були - бо то ж рідня була. Оцево, так,
що це була близька моя така родина.
Пит.: Чи Вам відомі випадки
людоїдства?
Від.: Я там не цікавився цим всім. Я цікавився, щоб
поїсти щось. А мама казала, що там було людоїдство. Так: - Ти не йди нікуди
мені! Ні з двору! Як ідеш там, то з старшими, або з сестрами, або тато, як мав
вільне. Або десь, ото по хліб - туди й назад. Отримав і ти уже мав. Бо можуть
зловити. Були випадки людоїдства. Але я сам - то так говорили. А чи то була
правда, я не можу сказати. Але я можу вірити, я можу вірити, бо як я чув - у
других областях таке було. А чому ж не було, як голодний помірав? Значить і в
нас.
Пит.: Що Ви можете мені сказати про владу в Вашому місті?
Від.: За владу? От бачите, то влада сама одна, єдина. Я думаю - то
бандитська влада. Я думаю - не думаю, я то пережив! - я то переконаний, що то
бандитська якась. Там ніякого комунізму, ніякого того нема. Там є бандити, які
захопили владу.
Пит.: Ну, хто були люди в владі тоді? Чи вони були
місцеві люди, чи приїжджі?
Від.: Ні! Були. Вони одного якогось на
показ, розумієте? Одного поставили місцевого. Залякали - що він мусить бути. А
керували вони, тобто з Москви - там ті комуністи! І вони робили, що хотіли. Отже
Вам казав, як тато не хотів землю -то він сидів. Були такі: «Районный
Исполнительный Комитет» - по-російському. Це ті ходили - що по селах грабували.
Пит.: А хто вони були?
Від.: Вони були - то міліція, чи
військо. Там були й українці і росіяни й калмики, якісь азіяти. То були різні.
Бо ми тоді ходили, коней не мали. А ми хотіли рибу ловити, то ми з хвостів
волосся і крутили, щоб рибу ловити. То не було шнурків. Так, що я їх бачив. А
там різні були. Говорили вони переважно всі по-російському, ja. Були навіть
деякі й китайці, бо то військо.
Пит.: А активісти, хто вони були?
Від.: Активісти? Ну, були. Я Вам скажу, що були й розділили людей на
кляси. Ті багатші, ті що я казав, що як дядько мій - то багатші. Ті, що розумні,
що могли б повести господарку чи могли б зробити спротив, то вони зразу знищили.
Тоді вони знайшли бідніших, але досить багатих, заможніх господарів. Тобто
таких, що знали як робити коло землі й знали як на фабриках, чи в копальнях
робити коло землі й знали як на фабриках, чи в копальнях робити. Вони тіх
забрали, а тоді розділили селян на три категорії: куркулів-підкуркульників,
середняків, бідняків - розумієте? В оцих бідних, то ж були такі - можливо й
порядні були - але ж були такі, що вони або не могли робити, або не хотіли. Як
йому дали землю, то там бур'ян росте. Отже, вони пішли в оцей комнезам, в
комсомол, у партію. Але, в загальному, то робила це все - Москва. Дуже велику
працю, на Україні переважно робили активісти. Ось наприклад в моїй області, то
був такий Хатаєвич. То він робив там такі програми: він бив, заарештовував,
друге там - винен, не винен той - всіх підряд. Так що, отже було багато цих
активістів. Вони сиділи в районі, в області. А то були українці - ті що
куркулили, і що вигонили, що на сніг викидали дітей і забирали кусок, останній
кусок хліба в людей.
Пит.: А що люди в місті думали про владу? Що
вони говорили між собою?
Від.: Дуже негативне. Тобто, казали, що то є
бандити й те друге там. Як мені щось таке там, я в школу ходив, так якийсь вірш
читаю мамі й татові. - Що ти про бандитів говориш! Але каже: - Щоб ти мовчав!
Боялись люди, боялися.Пит.: Чи люди були свідомі про тодішні політики? Чи вони
знали хто був Скрипник? Чи вони знали хто був Каганович, і що вони?
Від.: Знали, добре знали. Але були залякані. Вони зтероризували.
Військо, міліція, а потім КГБ - чи НКВД в той час називався - забирали людей.
Вони ще так зробили, що заберуть якогось сусіда й всі думають: - Можливо, що він
щось і зробив проти влади поганого. Мабуть він винуватий. А завтра, або тієї
ночі його забирають. Ну, а другий сусід, через вулицю, каже: - Та він може й
винуватий. І вони так налякали, зтероризували населення, що не було спротиву. І
що вони робили? Тоді вони вивозили, це мені вже розказував мій кузен, що казав:
- То ж вони багатих вислали. Вони були - тобто заможніх людей. А тоді вже
бідніших. А тоді вивезли й ту голоту, що куркулила їх! І він казав, що ті
найшвидше померли там. Чому? Вони не могли, не знали як робити. А там треба було
норму дати. Не даси норми, то не дадуть хліба, розумієте. Той пайок, тобто
скільки вони мали - як ти виробиш норму - то вони дадуть наприклад кілограм, чи
500 грам. А як не виробиш, то вони дадуть 300 грам, або зовсім не дадуть. Отже,
кожний старався. І той, що вже як знав тією пилкою чи сокирою робити. А були
такі, що ні, й то переважно ця бідота, оця - що куркулила. Зрозуміла річ - в той
час то вони, як ото була колективізація, розкуркулення - то вони прислали
25.000-ників. Як Ви вже чули - з Москви, з Ленінграду. Це були росіяни чисто. І
вони це все - розкуркупення і колгоспи - робили. Тобто, по їхніх вказівках. А
то, що робили, наприклад були багато спротивів. Були такі, що й вбивали ціх по
селах. Я чув дуже багато. Як прийде тітка Марія, то з мамою говоре - то я чув
те. І вб'ють. А справа - вб'ють, а тут пришлють військо, чи поліція. І вона,
значить - чи винного, чи невинного - 10, 20, уб'є. Або забирає і відправе.
Робили терор такий, залякування людей. Я сам в селі не був, але от був там за
п'ять кілометрів у тітки. Але її чоловік, вони вижили через те, що чоловік її на
заводі працював. Що Ви ще хотіли?
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте якісь
анекдоти, чи пісні - що люди співали проти влади?
Від.: Ну, я вже це
забувся. Але в багато там. Там за когось каже, наприклад, я знав таке: «Батько в
СОЗі, мати в СОЗі, а діти сидять на дорозі!» Знаєте СОЗ? Це такий - Спільна
Обробка Землі - була така. А діти на дорозі, значить, бо нема кому доглянути. А
потім сміялися, так казали: - Колгосп: Шлях до погибелі! (Сміх.) Таке люди
говорили, так собі. Ну, й багато різних таких, я вже не можу запам'ятати, то вже
пройшло більше сорока років. Я вже постарів, вже не маю такої пам'яті колишньої.
Пит.: Як був урожай 33-го року? Або 32-го року?
Від.:
Добрий був урожай і посіяно все. Власне тоді ж, після голоду, як люди по селах -
були ж такі випадки, що цілі майже села повимирали, а були такі, що де не
вимерло - то вони тоді з міст просто насильно брали. Казали, що мусиш іти!
Переважно тіх, що вижили й щоб косили те. Так що було. Отже десь у червні, уже
як озимина почала наливатися, то люди почали вже - хто вижив, то ходили по полях
і ті колоски. Вони хоч і були м'ягкі, але вони їх рвали, й тоді їх терли, тоді
щось зварив і вижили.
Пит.: Останнє питання є таке: чому по Вашому
був голод на Україні? Що люди говорили тоді? Як вони все це страхіття бачили? Чи
вони знали чому?
Від.: Наприклад мої батьки говорили, це я тобі
скажу. То вони говорили, що то с бандитська влада, й вона спеціально нищить
нарід. Те, що вони говорили. А тепер, як я вже підріс, то я сам почав читати, то
я зрозумів. А потім вже на еміграцію пішов. Бо там вони книжки не давали добрі
читати, а те що їм було вигідно. То я зрозумів - вони взагалі старалися
український нарід винищити. Тобто, селянство мало в той час опору, то так би
сказати - ядро землі. Нема доброго селянина, нема хліба - то й нема держави.
Отже, селянство було опора. А тоді селяни не піддавалися асиміляції. Вони в
селах говорили в своїх родинах, з дітьми. Церква хоч була старо-слов'янська, але
приходив у хату - то він говорив тільки своєю рідною мовою. Чи мав освіту, чи не
мав освіту. І їм цього селянина треба було знищити. Оце моя така думка. Тоді як
мені було 12 років - я ще не думав. Я був як звірьок такий заляканий. А ще й
мама: - Ти нікуди, ніде не ходи, ні до кого, ні з ким не говори. Бо, як почує
влада, то вона арештує, вишле. Ja, оце така справа, це наскільки я. Просто не
хотіли, бачите, вони робили СВУ процес. Ввесь процес СВУ, то що значить? Як є
провідна верства, тобто інтелігенція, тобто: політики, лікарі, економісти,
інженери там, артисти добрі, друге там є добре - то в країні культура
піднімається. А як її немає, як тільки забрали. А вони це добре знали й вони ціх
перше винищили. Бо СВУ, наприклад, я ще був у школі, в п'ятом чи шостом класі -
в нас був, я знаю, Петро Фокович. В той час я був, ми мали лекцію співу. Сиділи
й співали. Один час - його забрали. Але то якраз було в 29-му році, як то СВУ. І
ще й зробили так, що там робили там над річкою такий ЬеасН, то ще його там,
пісок, він рив. А потім десь вислали й загнали вже. Це я знав близько - бо він,
бо ми його дуже любили як діти. Це я знав, що забрали. А що забрали тисячі, це й
друге. Бо ж я так ніде, але кажуть батьки там, чи сестри: - Отого там забрали. А
ті кажуть: - Отого забрали! Знаєте, і то не було того дня, щоб не забрали.
Наприклад у нашій родині, то зятя забрали. Два рази забрали й так і пропав. То
зятя забрали. Знаєте, моя сестра. То десь весілля було. Бо між мною і моїми
сестрами різниця велика. Вони в дівки, я був - під столом ходив ще. Отже, в них
народився Анатолій - син. А тоді його десь в 34-му році забрали, й він пробув
три роки - 34-ий, 35-ий, 36-ий. А тоді він рік побув удома й знову забрали. Він
будував десь там Усурійську залізну дорогу - там в Сибірі, Усурійський край.
Чули там в Сибірі? Коло Далекого Сходу, ja. То він там відбув - три роки. Рік
побув вдома й знову забрали в 37-му році. Я вже робив. І сестра йде до місцевого
НКВД, тобто в місто. Іде й питає за чоловіком. А їй кажуть: - Нема, він у
області. Тобто в Дніпропетровському. Вона йде туда. Кажуть: - Нема. Сміються: -
Він у районі. В Кривому Розі, тобто. І так вона їздила, й з того нічого. А потім
сказав один, каже: - Не ходи, жінко, він засуджений без переписки. Тобто, це
дали сказати, що як вони сказали: - Без переписки, то його розстріляли. Оце
було. Це близька людина, бо в нас жили. Я його дуже добре знав. Бо ж ось, я вже
тепер не листуюся. А той Анатолій, то він 27-го року народження, 27-го грудня.
Він колись писав, то він уже там жонатий, вже на пенсії, двоє хлопців має своїх.
А я вже, від 80-го року, я не листуюся.