Anonymous female narrator, b. 1921, Onufriivka district, Kirovohrad region,
the daughter of a peasant who was exiled to Siberia in 1932 for refusing to join
the kolhosp, upon which narrator's mother joined. Outsiders sent to the village
from the district spoke Russian, but narrator does not speculate as to their
nationality. Famine began in late 1932. After the food was taken, narrator went
to her father in Siberia. "And in Siberia we were alright - there was no
famine." Narrator recalls that many people went to Russia in 1932 because of the
greater availability of food there. Narrator did not learn the extent of the
famine in Ukraine until later, because the newspapers she saw in Siberia said
nothing about it. Returning to Ukraine in 1934, her relatives informed her that
they had been reduced to eating all kinds of weeds.
Питання: Цей
свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: Лез 1921-го року, з Кіровоградської області.
Пит.: Чи Ви можете сказати село й район?
Від.:
Кіровоградська область, Онуфріївський район.
Пит.: А чим займалися
Ваші батьки?
Від.: Мої батьки працювали в колгоспі. Але за те, що
тато не хотів іти записатися до колгоспу, то пізніше працювали, а спочатку, вони
одноосібне працювали на землі.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: О, я не пам'ятаю, як мала була. А як я була більша, то вони вже
були в колгоспі. І я не пам'ятаю скільки землі мали. Мало, в кожнім разі. Ну й
батько не хотів записатися до колгоспу, то його заслали на Сибір в 1932-му році,
десь так на початку. А мама потім вже мусила записатися, бо не було йншого
виходу. Не було чим робити. Одну корову мали. І не було землі. Забрали все до
колгоспу. Так що батька не було. Але ми бачили, що тут вже заноситься на голод.
То ми написали до батька на Сибір - в Омськ - на Сибір, щоб він нас забрав до
себе. І він тоді написав нам листа, щоб він нас забрав до себе. І він тоді
написав нам листа: - Приїжджайте. Я тут вирентую хату для вас. Та й ми потім
поїхали; пізньої осени, в 32-му році.
Пит.: Чи Ви можете описати як
Вам жилося в Вашому селі перед тим?
Від.: Я була ще малою.
Пит.: Чи Ви ходили до школи?
Від.: Так, ходила. А мама
була вдома. І тато. Але то я не пам'ятаю багато, бо я ще була мала. А як вже
більша, то я пам'ятаю, то ми ходили до роботи до колгоспу. Люди були бідні! Не
було що їсти; жорна вживали й мололи собі крупи різні, пшінку, кукурудзу мололи
на жорнах, і потім пекли такі пляцки, ну й так їли. Ну, але була корова - то ще
ціле щастя! Бо ми молоко мали й масло мали.
Пит.: Скільки Вас було в
родині?
Від.: Нас було дві сестри й батько й мати.
Пит.:
Чи була церква в Вашому селі?
Від.: Ну, в нас церкву розбили й
зробили в ночі, через ніч, то було в селі - розбили церкву, зняли хрести. А туди
- довкола теж поруйнували. А потім туди зсипали зерно - амбар був. Для колгоспу
зсипали там зерно. Так що церкви не було.
Пит.: Чи пам'ятаєте коли
вони зруйнували церкву?
Від.: Десь так теж у тих роках. Може 28-ий,
30-ий, так десь. Я ще мала була.
Пит.: Чи люди спротивлялися
колективізації чи зруйнуванню церкви?
Від.: Про церкву я не пам'ятаю.
Але про колективізацію пам'ятаю, бо там щодня збирали збори. Люди не хотіли
записуватися! То вони щодня - ніби то мало бути добровільно! То збирали щодня
тих людей і так цілий час. Новий приїжджав якийсь з району, член комуністичної
партії, та й цілий час агітував щоби йшли, бо знаєте, щоб ішли, бо нема, не було
іншого виходу. Багато людей їхало до міста й там десь діставали собі роботу.
Молоді, переважно хлопці, та й дівчата. А старші люди то вже мусили, не мали
іншого виходу. Не хотіли! Бо то мусили все віддавати. Але іншого виходу не було.
Та й люди вже мусили, та йшли потім до колгоспу.
Пит.: Чи Ви
пам'ятаєте, як відбувалося розкуркулення?
Від.: Я не пам'ятаю всі, бо
тут де я жила, тут такий хутір. Він належна до села Успенського, то хутір був.
То у нас не було таких багатих людей. Тут уже самі бідні були. Не було й кого
розкуркулювати. То перед тим належало до священика. Але я не знаю, як я вже там
замешкала, то не було вже там священика, й не було нічого, самі бідні люди. То в
нашім селі, то маленький хутір - 30 хат. То не було там ані священика вже, ані
куркулів не було. Самі бідні були.
Пит.: Чи Ви знаєте, чи
уповноважені в Вашому селі були українці, місцеві люди, чи вони були чужі?
Від.: Вони приїжджали з району переважно, й ми не знали хто вони є.
Вони говорили по-російському, але хто вони були по національності, я не знаю.
Але були й наші місцеві, такі що колись вони не мали ані якоїсь школи, там
конюхом десь працював і такі наймитами колись були, такі знаєте, несвідомі
національне - то вони записувалися, вони помагали, їх ставили на відповідальне
місце, потім давали їм позицію ліпшу - секретар був комуністичної партії, або
що. Їм давали ліпшу позицію, і вони потім працювали на селі також. Так що й з
українців помагали. Такі були, що хотіли співпрацювати, бо вони перед тим або не
хотіли, або пияки були, або не мали такої освіти, та й не були господарі, вони
не мали нічого, й потім ставали власне комуністами й записувалися до
комуністичної партії і співпрацювали.
Пит.: Коли почалася голодівка в
Вашій околиці?
Від.: В кінці 32-го року. В 1932 р. десь так під осінь
то зачалося. І потім, власне, я вже була вивезена на Сибір. Бо ми вже бачили, що
тут вже голод. Ми не мали що їсти. У нас також прийшли й шукали хліба. В нас не
було нічого - було трохи муки й там щось стояло, якась крупа. То вони забрали.
Мали такий великий мішок зі собою, і все разом - насіння і мука і пшениця - і
все в той мішок! То вже було потім хіба ж для свиней можна давати, бо воно так
було помішане. І вони все туди зсипали. Там в нас й багато не було. І товкли
стіну чи там не схований хліб, і колупали долівку, бо в нас не було підлоги
дерев'яної, була долівка така - земляна підлога - й вони так пробували там, чи
десь ми не закопали. Ну, й так стукали, але що - нічого не знайшли. Та й ми
бачили, що то вже нема виходу. І потім писали до батька на Сибір і нас батько
забрав на Сибір. А на Сибірі ми мали добре - не мали голоду.
Пит.: Що
Ви бачили по дорозі до Сибіру?
Від.: По дорозі бачили, що багато
людей їхало. Ми їх не питали. Голодні на станціях сиділи; були, знаєте, й
обідрані. Хліба не було й просили хліба; з дітьми, з малими. Так що як ми їхали
на Сибір, ми їхали два тижні. І довго сиділи, їхали через Москву. В Москві
сиділи щось три дні на станції. А там повно людей - голодних, бідних. Та знаєте,
так можна було і вошей набратися і блохи й все. Бо вони немиті. Та й не було що
їсти. Та й так. А що там чай - не було, чай, тільки казали кип'яток. То кип'ятку
там брали й так то. А там щось мали якісь сухарі та й так, поки до батька
доїхали. То два тижні ми їхали.
Пит.: Ну, тепер, я думаю, що Ви
можете розказати.
Від.: Про ту знайому? Це одна жінка, вона також
боїться сказати прізвище, їй на ім'я - Eugenia. То я буду вживати. Вона жила в
Чернігівській області. Там був її батько й мати, і вона мала брати й сестри. Це
було коло кордону з Російською республікою.
Пит.: Як Ви її знаєте?
Від.: А вона тут в Торонті. Ага, тут в Торонті. Ми знаємо, бо ми
разом до церкви ходимо. І в них там не було так зле, бо то на кордоні. Люди
ходили до Російської Федеративної Республіки, і там собі купували харчі, хліб
купували, обмінювали, вимінювали за якусь там чи блюзку, чи годинник, чи за що
мали. Так що це. І оце вона мені оповідала, як десь пізньої осени, в 1932-му
році, постукав до них до хати якийсь хлопчик, може шість років, і просить хліба.
А мати сказала, що: - Я тобі дам борщу, бо хліба не маємо. Ходи до хати й будеш
їсти. Але хлопчик стоїть, оглядається назад. Мати знову його просить і поставила
борщ на столі. А хлопчик каже, що він не сам - там є його сестричка. Тоді мати
просить: - Прийдіть з сестричкою, хай сестричка прийде. Тоді вона подивилася на
двір, а там ще стояли тато й мама. То вона всіх їх запросила й дала їм борщу.
Але вони почали розповідати, що вони залишили свою хату в Полтавській області,
що в них усе забрали ударники, й що їм вже не було з чого жити, та й вони
вирішили йти просити хліба по людях. Ну так вони й пішли і так вони дійшли до
Чернігівської області. Ну, в родині тут було дві кімнати. Та й вони просили, чи
вони не могли б тут перезимувати. Каже, в батька їхнього просили. Вона каже: -
Добре. - Я ось піду завтра - це батько сказав - піду до голови колгоспу й
попрошу, щоб він позволив вам працювати в колгоспі. Там дають їсти, як ти
праююєш, а будете мешкати в нас у задній хаті. Та й він пішов, а колгосп
позволив. І вони стали ходити, батько й матір, до роботи, а діти ходили до
школи. І так вони в них мешкали може два місяці. А потім, каже, секретар
комуністичної партії попросив цього батька, господаря, щоби він прийшов до
сільради. І батько пішов. А там йому секретар сказав, що вони дістали таке
розпорядження, щоб з району, оце з Москви, з району, щоб нікого не тримали, хто
втікав з України і приходить туди, щоб нікого не тримали, хто втікав з України й
приходить туди - щоб нікого не тримали, щоб відсилали назад. І що мусите ви
відіслати тих людей, що в вас мешкають, мусите їх відіслати - хай собі ідуть. Бо
інакше вас заарештують. І дав їм три дні. А вміжчасі, цей пан, цей що просив
хліба з родиною, то він захворів. Та й він лежав хворий. То батько сам, батько
цієї Eugen-ії, зробив саночки і ця його жінка поклала того хворого на саночки, й
діти пхали, а мати тягла за вірйовку й так вони поїхали. Але вони далі не
знають, що з ними сталося. Вони могли десь там і замерзнути, бо то зимно вже
стало, сніг падав, значить вже був сніг. То вже було десь недалеко перед
Різдвом. Ну, й потім вона далі не знав, що з ними сталося. Але там у них був
секретар комуністичної партії. І в нього була жінка, українка, і вона мала
сестру яка мешкала в Полтавській області. А що з Полтавської області багато
людей тікало, то вона хотіла знати, що з її сестрою діється, бо не було листів.
І вона попросила голови колгоспу, щоб він їй дав коні і фурманку, віз -вона хоче
поїхати. Це вже вона зробила на весні в 33-му році. Не в зимі, тільки на весні.
І каже тоді, потім, як приїхала назад, то ця жінка голови цього комуністичної
партії, розповідала як вона там заїхала. Вона казала, що вона доїжджала до села
там де мешкала її сестра, в Полтавській області, й бачить, що нема людей! Село
було не велике, каже, кругом буряни. Нікого не видно ніде. Якось там боялася
їхати, але, ну, мала коней, мала харчі. Набрала харчів більше, бо в казали, що
голод. То я несла й для сестри, і сестра мала чоловіка. І каже: - Приїхала до
їхнього будинку, хата де мешкала її сестра. Каже, відчинила хвіртку й ніхто не
виходить. Стукав до дверей до хати - ніхто не відзивається. Вона каже: - Я
сильніше стукаю, ніхто не відзивається. Я зайшла до хати - а там сидить якийсь,
самі кістки, чоловік! Сестри чоловік, шваґер. А другий сидить - це шваґра брат.
І каже: - Дивляться на мене, зобачили. Де ж моя сестра? А вони нічого не кажуть.
Покрутили головами, нічого не кажуть. Вона знов питає: - Скажіть, де сестра. Я
вам принесла їсти! Ось маєте! Дала їм там корзинку велику, і там був хліб і
масло й сир. А вони схватили, там їдять запихаються, а нічого не кажуть за
сестру. Вона знову каже: - Де сестра? Скажіть, ну, хай буде найгірше, але
скажіть! А вони кажуть: - Та ходи, ми тобі покажемо. Там у чулані. Каже, вони
пішли зі мною, відчинили чулан, а там лежало тіло мертвої сестри. Порізане, бо
вони відкроювали кавалочки й варили й їли. Ті два. Каже, такі очі мали страшні,
каже; дивилися на мене. Я боялася їх. І вони так схватили ті харчі, потім
кажуть: - Як ти прийшла? А я кажу: - Та там є коні і бричка. Xі! Коні! Давай
сюди коні! Одчиняй ворота й заводь коні. Вони хотіли ті коні напевно, я вже
боялася, що вони мене. Та кажу: - Ви сидіть, я зараз піду сама. Я здоровша, ви
слабенькі. А вони: - Ні! Ні! Кажіть. Я йду, а вони за мною. То я, каже, як сіла
на бричку та як ударила по тих конях, щоб як найшвидше тікали, а вони за мною -
тримали за колеса. Але, що вони не мали сили! Вони хотіли затримати ті коні
їсти. Каже: - Я боялась, що вони мене замордують там і з'їдать. І я вже більше
нічого не питала, тільки бачила, що хати пусті стояли, людей не було, буряном
заросло все. І я втікала і тепер якраз знаю, що там голод був.
Пит.:
І ж Ви жили на Сибірі, чи Ви знали, що був великий голод на Україні?
Від.: Це я тут довідалася від цієї пані. Ми не знали, що був голод. Я
навіть не знала за слідуюче село. Бо в газетах нічого не писали про голод. А ми
ж інших газет не могли ніде дістати. Радіо ми не мали. Тоді ще електрики також
не мали. Ми ще не мали. Ми були дуже бідні. І я ніде не знала. Ніде не
довідалася. А на Сибірі було добре.
Пит.: А чи було багато українців
там на Сибірі?
Від.: Так. Було багато.
Пит.: Чи вони
сказали, що був голод?
Від.: Вони прийшли ще раніше, вони були
заслані ще раніше, перед нами. Ми прийшли в 33-му році. А вони вже там були, то
я не знаю, коли вони прийшли. Але були там і українці й інші нації були. Вони
були дуже прихильно ставилися до нас. І ті росіяни дуже прихильно. І мій тато
працював там в радгоспі - воно то так більше як колгосп. Радгосп у нас казали, а
там казали радгосп. То він працював у радгоспі тим, шкловщиком -шклив вікна. Бо
то великий був будинок, і він там шклив вікна. Та й потім всілякі роботи робив.
То що я пам'ятаю акурат. Але люди були дуже добрі й нам помагали. Дали нам
убрання як ми чогось не мали і взяли нас на мешкання. Не можу казати. Люди дуже
добре поставилися до нас.
Пит.: Чи Ви мали ще родину на Україні?
Від.: Так, ми ще мали родину. По батьковій стороні був брат і його
родина, й по маминій. Але з родини ніхто не вмер з голоду.
Пит.: Чи
вони голодували багато?
Від.: Вони казали, що вони буряни всякі їли.
І то, що я Вам кажу, що недалеко ліс був, то дерли пташенята і потім парили й
варили, й їх то врятувало. А зрештою, батька брат був рибалка. То він рибу
ловив. І то їх спасло, що вони рибу ловили. Бо то близько - ми коло Дніпра.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей які померли з голоду?
Від.:
Ті дві родини, що я знаю. І як ми приїхали зі Сибіру, то їх вже не було. То
Гусер(?) називався; Микола Гусер. А другий - Кузьма. То вони були дві родини.
Там була їхня одна родина - батько й мати. А там був їхній син. То обидві родини
померли.
Пит.: Коли Ви верталися до рідного села?
Від.: Я
була, але не на селі вже не була. Я тільки була на Україні, в Києві була.
Пит.: Після голоду?
Від.: О, ja, то тепер уже.
Пит.: Ні, після.
Від.: О, зі Сибіру?
Пит.: Так.
Від.: З Сибіру. О, на другий рік ми приїхали додому. У 34-їм.
Пит.: Що Ви бачили?
Від.: Ну, та вже, вже знаєте, було,
вже дозріло, нове. Хліб дозрів уже. Жито, пшениця дозріли, то вже не було
голоду. Люди бідні були, але не було голоду. Вже було, хліб був.
Пит.: Як село змінилося за цей час?
Від.: Ну, то що ті дві
хати були пусті. То прийшли росіяни сюди, заповнили. А так то багато було, що
пішли до міста працювати - хлопці й деякі дівчата. Але більшість хлопців пішло
до міста і вже сюди не верталися. Там замешкали й там зосталися. То як був тут
голод, то вони пішли до міста. Там дістали роботу. До Кам'янського й до
Дніпропетровського. Кам'ямське, то чекайте, забула. До Дніпропетровського і до
Кам'янського вони ходили. Там вони діставали працю.
Пит.: А в школі,
чи щось там змінилося також?
Від.: Ну, в школі, то я б не завважила
такої зміни великої. Я тільки знаю, що я на другий рік не могла докінчити школи,
бо також не мала що їсти. То пішла до радгоспу. То мене вже так, бо тому що я
добре вчилася, то мене так перенесли до слідучої кляси. Але знаю, що я не могла
щось місяць може або півтора, не ходила до школи, бо не мала що їсти вдома. То
мусила йти до радгоспу працювати. А то було в сусідньому селі. То там мешкала.
Вони давали їсти. І я там докінчила, значить - дожила! Поки тут було що їсти вже
й знову.
Пит.: Ну, я вже не маю більше питань. Якщо Ви маєте щось
додати до того, то будь ласка.
Від.: Ну, про мене, то як усно(?). У
нас то, бо я акурат у тім часі виїхала. То я тільки знаю, що то ті дві родини
загинули. А так то багато хлопців і дівчат повиїжджало з нашого села до міста,
бо не було що їсти. А там вони діставали.
Пит.: Чи було багато
безпритульних дітей?
Від.: Були сироти, так були. Були сироти, але
колгосп ними заопікувався. І вони дали їм такий приют. І там була жінка, що їм
варила їсти й їх убирала, й вони до школи ходили. Не знаю як було в інших селах,
але в нашому селі ті діти -заопікувалися ними - колгосп.
Пит.: Тоді я
Вам дуже дякую за свідчення.