Case History SW98

Anonymous female narrator, b. 1906, perhaps in Vil'nians'k, Zaporozhzhia district and region, daughter of a baker who had 21 desiatynas of land before the civil war, when it was seized. Narrator married a teacher. Narrator's well- to-do native village suffered especially because of its former support of Petliura, and most of the activists were brought over from the nearby Russian village of Mykhailivka. Narrator describes dekulakization, collectivization, and women's revolts. During the famine narrator saw villages near Kadiivka where the men had already almost all died out and saw dying women and children. Narrator saw how the bodies were loaded up but not where they were buried and tells of a peasant woman, deranged from hunger, attacking a policeman and loudly cursing Kaganoyich in Donbas. Narrator went to rescue her father-in-law in Sorochyntsi, describing the journey, scenes of famine, large numbers of dead and dying at train stations, and estimates that one-third of the population perished in this village. Until the introduction of the commercial bread, one could only obtain bread by ration cards, although she did obtain flour and other items for precious metals from torgsin. The famine occurred because "they took everything," a course of action motivated by the regime's desire to force peasants into the kolhosps. According to narrator, there was famine only in Ukraine and the Kuban.

Питаня: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: Я, в 1906-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: На Дніпропетровщині.
Пит.: Чи Ви можете сказати район?
Від.: Запорізький.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько пекар. Він умер, але мама тримала пекарню.
Пит.: Що Ви можете сказати про революцію? Який вплив мала революція на Вас?
Від.: Я дуже ще була мала тоді. Знаю, що так переводили - то білогвардійці, то махновці, але ж я мала була тоді. Мій брат був і загинув в петлюрівській армії. А те що я родилася, село - не хочу називати - то майже вся молодь була в петлюрівській армії. Це було багате село. Викладав в Дніпропетровському в університеті й був у петлюрівській армії. То в НКВД, в 37-му році забрали; він там загинув.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про голод 21-го року? Чи голодували тоді?
Від.: В 21-ім році голодували. Бо в нас же все забрали в нас! Осталися, і люди голодали. Ми дуже голодали. Ми мусили все продати. Продали навіть будівлю за два пуда муки. Якосї прожили. А старші поїхали, моя сестра поїхала аж на Волинь, і я була на Волині. Там не було голоду.
Пит.: А чи Ви мали землю тоді?
Від.: Ми землю мали.
Пит.: Скільки десятин?
Від.: Ми мали землю - 21-ну десятину землі мали.
Пит.: А коли держава брала землю від Вас?
Від.: Забрали. Який рік, що забрали? Нас позбавили, враз забрали землю по революції. Вже в 20-ім році, в 17-ім - ми не мали нічого. Нічого - ні хати, нічого. Все звідтіля вирядили.
Пит.: А де Ви жили тоді?
Від.: Де ми жили? В нас були великі побудови! А в нас оставили - маленька така хата, і там ми вселилися. Та й познайомилася з чоловіком.
Пит.: Як Вам жилося при НЕПові й в 20-их роках?
Від.: Бачите, так, при НЕПові вже нікого не було. Я тільки при мамі була. То так - мама що понесе, продасть - що є. А при НЕПові вже було ліпше селянам, бо вони мали вже землі.Їм не давали, а давали в ренту ще тільки. При НЕПові їм ліпше стало. А я жила при НЕПові в сестри. Ми вдома не були.
Пит.: На Волині? Чи в рідному селі, чи?
Від.: Ні, в місті Запоріжжі, в сестри була я.
Пит.: Чим Вона працювала?
Від.: Учителька теж, і він учитель. Але його забрали за Петлюрівщину, то вона вчителювала.
Пит.: А мама ще жил а на селі?
Від.: Мама жила на селі в тій хаті, ці ж. Сама. Ну, а потім мама, як вже в 29-ім році, ото знаєте, розкуркулювали, то її один сусід дуже гарний, він партійний, прийшов сказав що - ноччю прийшов, у другій годині й сказав: - Ми ніколи не мали голоса й мама ніколи не мала голоса, що на списку висилки. То вона ноччю втекла за 35 кілометрів до нас уже, в місто. То ми вже були разом.
Пит.: Перед тим, чи Ви часто їздили до села, щоб відвідати маму?
Від.: Відвідувати маму? Ну, то звичайно, їздила, їсти носила, все. Вона ж голодна, якби вона прожила?!
Пит.: Чи Ви можете сказати щось про розкуркулення і колективізацію?
Від.: Я не була як розкуркулювали. Я приїхала. Я вже була одружена. Але я одружена була за чоловіка, але він там учителював. То я вже мала право жити там у тім селі, де він учителював. На мене вже не дивилися, хоч не знали, який він там є. Заки він став учителем, то я мусила там жити. В 29-ім році. А він в Києві вчився. І якраз було тоді розкуркулення. Якраз же тоді мама втекла. А я ще була. Я думала, мені оставлять ту халупу, де ми жили. Але не дозволили, що я одружена. То я бачила, то страшне. Вони розкуркулювали так. Ноччю йде бригада їх з такими, як воно в нас називають - горячі ці, факели. І вони йдуть до того, що де розкуркулюване - доми по списку були. То ви чули, який крик був - то жах! Ми боялися, закривали вікна. Ми з сестрою тоді якраз були. Крик, їх забирали все чисто. На воза. І відвозили на станцію. Мирова була станція така. Там стояли талони, їх туди відвозили. Ми мою двоюрідну сестру й мою тітку теж туди відвезли. І з дітьми маленькими. Вони там стояли. І ніхто не знав хто, що, як - тільки вони. Та ж всі багаті вже знали, хоч не бачили списків. Вони читали. То вони ноччю те робили. Страшно згадати. А крик який був - то жах! А потім вже крик завмирав. То значить - їх посадили; їм нічого не давали. А тоді на ранок, опечатували. І ті активісти, що їм треба -вони забирали. А на ранок - авкції робили. Продавали все, щоб ішли купувати. Буквально все - починай від платків у хаті, все. Auction робили. І розпродували. Звичайно, йшли й купували.
Пит.: Хто були активісти?
Від.: З наших мало було, з того, що я кажу, села. Бо це називалося село петлюрівців. Воно ж запоріжці там були. Вони дали дуже багато в петлюрівську армію. І через те мало наших активістів. А там було село - Михайлівка - росіяни жили, населені ще. То там, звідтіля в нас були найбільше активістів. Найбільше активістів. Звичайно, і наша чернь була. А так, ні інтелігенція не йшла, нічого. То страшна річ була. Такий крик, що ну.
Пит.: Чи Ви можете описати як розкуркулення було перед чи після колективізації?
Від.: Розкуркупення було. Воно йшло на рівні. Вони зібрали загальні збори. Говорили, щоб вони вступали в колектив. Агітували. А ніхто не хотів записуватися. Абсолютно ніхто! І тоді приїжджали з Запоріжжя ці самі партійні, наші. То вони все говорили їм - вступайте в колгоспи, так далі. А вони не хотіли. Знаєте, як не хотіли то. Тоді вони зібрання партійне скликали, й список зробили. Висиляти багачів. І то висилали. А тоді ж то треба записуватися було. Багато не записалося! Найбільше після голоду в час, то розкуркулювання, вони всіх висилали, але все рівно селяни не йшли.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей, які були вислані на Сибір?
Від.: Та чому я не знаю?! Я боюся казати, може хтось остався з них. У нас вислали таких ще багатих, навіть родичі. Стус, Краснокуцький, Міна Середа, який мав 300 десятин землі. Потім, це що я знаю зі своїх родичів. А так, це треба пригадати. Смоляков теж був висляний, близько коло нас. Колодяжний. Це 40 років назад. Це ті, що наші друзі, то я їх пам'ятаю. Треба подумати ще більше. А то багато таких, що й не знаю. Мизин, Шаблові два брати - це дуже багаті були! Шаблові два брати. То трагедія була.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно скільки родин було вивезено?
Від.: Не можу знати, але багато! Може 300 родин, 200! Там зрідили, бо це дуже багате село було, їх зрідили зовсім. Отак це тільки з мого участка, я називаюся Карія(?), так я це Вам кажу, що близьке. А їх же багато. А там в нас три сільради було! Такі величезні, все. Значить, був перший участок, другий участок, і третій участок. То ми жили в першім участку і така Карія(?) назвалася. І то я тільки кажу вам з Карії(?), з тих, що я знаю близько. А то висиляли дуже багато. Я вже не могла витримати, втікла. Та й боялася, вже не хотіла тієї хатки.
Пит.: Коли Ви втекли?
Від.: Втекла якраз у 30-ім році. Найбільше розкуркулювали в 30-ім році. Дивлячи де коли, в 30-ім році, в 29-ім почали. Душта - де також багатий. Двісті десятин у нього було. Душта, це з нашого участка. А далі багато участків. Це ім'я, нехай в них перевірять. Всі знають. Відомі! Це все відомі! І ще такі, що відомі, щоб я знала. Це ж відомі. А вони як напишете і той, то там знають. Там добре всі відомості є! Мій дядько рідний - не хочу прізвище назвати - мав також 100 десятин. Теж розкуркулений. Давид його звуть. А ім'я боюся сказати, бо в нього є син.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Були випадки. То вони ніхто не записувалися! Їх покличуть - я була сама на зібранню - покличуть, говорять, пиши чи все чисто. Жінки то говорили на зібраннях, а чоловіки мовчали. А як скажеш сидить, ідіть пишіть, а хто хоче? Ну, там активісти такі, то записувалися. Хто хоче записатися? То чоловіки кажуть: -Бачите, жінки не хочуть. Оце було зібрання: - Жінки не хочуть! А жінки кажуть: - Чого ми підемо писатися? І не пишуться. Говорять, кричать. А ці мовчать. Ви знаєте, бувало так, їх як до зібрання візьмуть, цілу ніч тримають. Микола цього не знав може, бо він тоді не жив ні на селі, він вчився в Києві. Ну, а вони сидять, ні один не запишеться. Хто записався, вони не записалися. То вони через те. І розкуркулювали. Потім голод зробили. Звичайно, після голоду, то тоді вже йшли! От стілько вимерло! В нас дуже багато вимерло! Але я вже не була в голод чи в тому, я вже жила в Донбасі. А колективізація так тяжко йшла, що навіть брали вже тоді, розкуркулювали, багачів брали. А тоді стали брати й середняків, бо вони не хочуть, розумієте. А хто з активістів хоч слово скаже, то в раз. Ну, то ж. Голод заставив, а так ні.
Пит.: Чи люди різали худобу під час колективізації, щоб не давати до колгоспу?
Від.: Бачите, вже стільки вони поїли ту, багато під час голоду, ту худобу й все. Але вони й насильно забирали. Вони насильно забирали вже! Чи писалися, то перше так, а потім і насильно. А вже тоді що здавати? У них уже нічого не було здавати. Ну, брички здавали, коні там були, а то вже нічого майже не осталося.
Пит.: Чи Вам відомі так звані "бабські бунти?"
Від.: Були, були бабські бунти, особливо тоді коли починали колективізацію. То баби ішли, орали, гнали, й все. Найбільше бабські бунти були, бо мужчини боялися. О, баби! То ціла їх гурма йшла туди до сільради. І орали, орали. Все їх розгонили й все. Заарештують. Вони дітей забирали з собою - як дуже вже так, що лав, тоді вже арештували. І то показовий суд був. О! Баби дуже спротивлялися! Мужчини ні, мужчини пасивні були.
Пит.: Чи був комнезам у Вашому селі?
Від.: Був комнезам - комітет незаможних селян. Такий комнезам був. Там, знаєте, там все було таке барахло в тім комнезамі. Що нічого не мали, ледащо там сиділо в тім комнезамі. А завідував також партіець, також такий же самий. Там не було нічого порядного в комнезамі. Комнезам той помагав таким бідним. Які бідні? В нас дуже бідних не було, але помагав тим, що орали. Отакий комнезам в нас був. Нічого в нім не було такого. Інтелігенція в нас стояла по боку того. Вона й не виступала й не піддержувала. Дуже аполітична в цей час. Та й вона не могла, бо тому, щоб заарештовували, вона не могла. Це все селяни більше кричали. А найбільше дякуючи жінкам. Але ж нічого не помогло.
Пит.: Хто був у активі, чи вони були місцеві люди, чи приїжджі?
Від.: В нас було кілька місцевих. Назвати можна, але я не хочу. Кілька місцевих було. А то ж я Вам сказала, більше були з того другого села, де російське було, цілком російське було село і дуже бідне воно було. А ці, знаєш, їх ганяли колись, отих росіян, щоб їх близько не було. То вони потім уже розкуркулювали цих. Оце ті там найбільше більшовикам дали. Михайлівка називається таке село. І найбільше вийшло більшовиків відтіля. І ті більшовики вже звідтіля вийшли і то й вже командували тут. У нас ніколи не було партійця свого. Або районний, або що все прислані. Солодовніки, так же росіяни були. І коли розкуркулювання було, то були росіяни. Був Шорінь(?) з Москви, такий, при розкуркулюванню. В ГПУ був Підгородецький, здається, вже я забула. То також прислані всі. А Солодовнік був в сільраді.
Пит.: Чи Ви тоді вчили в школі?
Від.: Я не учителювала, я не вчителювала! В мене маленька дитина була, а я вчилася в Запорізькім Педінституті. Голод мене застав в Донбасі. Я вже вчителювала як голод був. І вчителювала від своєї школи далеченько, друга школа. Друга школа від мене була може за пів кілометра й то пішки ходила туди. І то кожного ранку як ішла в 33-ім році, то я бачила картини тих дітей; ми вдвох там. Цих дітей звозили - вони заберуть їх, на другий ранок знову. Але вони не тієї місцевості, не Кадіївки, де я учителювала, а їх привозили з околишніх сіл. От самі жінки. Мужчини вже майже вимерли. То привозили й то кидали їх. І вони там були ці діти купою! Як ідемо ми ранком, не можна згадати й не можна подивитися - як хробаки, а страшні! Худі! І купами вони були. І тоді приїжджали, своїми очима ж це бачила, тоді приїжджали такі відкриті авта. І їх туди садовили, всі ж забирали. Забирали, а тоді вони влаштовували. Коло нас є Максимівка, такі казарми були. І то їх туди звозили. Навіть не було - їм застелять. І там їх починали кормити. То давали сухарі і воду. І варену таку юшку. Але вони дуже вимирали! Мало. Моя та вчителька, мого директора, Зарудного, вона там працювала. То вона нам розказувала, що вони не виздоровляють. Дуже вмирало багато! - І ми їх не нагодували, бо не було чого. Але вони вже дуже пухлі й ослаблені. А коли вони вже доходили, то оставалися лише самі шкіра й ребця. Дуже мало виживало. А колись ми йшли на базар там з невісткою своєю, що заслали, брата. Ішли на базар і дивимося, що страшне - лежить жінка! Ми зупинилися. Лежить жінка. Я думала, що вона мертва. Коло неї дитина, плаче. А там купа дітей, і я не знаю чи то її, чи ні. Підїжджає авто. І ми зупинили. Правда, нас розгонили, і ми зупинилися. Вона тоді схопилася - я думала, що вона мертва - схопилася, така страшна, розпатлана й як кинулася на того міліціонера. Схватила - вона вже може з глузду зійшла - схватила його прямо так, що не можна, а він як вдарив її, так вона й відлетіла. Нас розігнали. Я не знаю як вони там вже далі й тих дітей підбирали. То жахливо! А коли там в нас до школи, так рівчак так, назвалося то місто Нахаловка, там ці селилися, ті що повтікали, то селилися. Самі ліпили землянки й назвалося - спочатку, що нахабне. Ми мусили через те переходити. Ми, й з своєю сестрою я учителювала. Через те. То там кожного ранку, там дорослі мертві, там забирали, там просто такий рівчак і то підряд. Ті, що приходили, то там дорослі. Там вони дітей тут покинуть, а самі що не є дорослі. Але не дозволяли ні зупинятися, нічого. А ця жінка як схопилася, чи вона була, й то вона кляли й Кагановича і всіх на світі, щоб їх Господь розтерзав. - Невже ж нема Бога, що Він не може наказати?! Ох, вона ж і кричала! А як вона кляла всю владу! Каже: - Чоловік вмер там, а я привела дітей. І не знаю, які ж її діти, коло неї одне лежало мертве. Але ж як вона кинулася на того поліцая! А люди наші полякалися. А він кинув її, а потім ще й чоботом, так відлетіла: - "Что он, здесь комедия? Розийдитеся!" {sic} Самі тікали, тоді всі, не тільки я, а хто там був. - "Розийдись!" Оце такі випадки, що я сама своїми очима бачила.
Пит.: Де ховали мертвих?
Від.: Мертвих, я не бачила як ховали мертвих. А тільки те, що я бачила, що забирали, бо я своїми очима бачила як їх забирали, тих трупів. Трупів багато забирали. То кажуть, їх відвозили там - як то називалося, щоб воно вірно було -шахта, що була, то коло тієї шахти були такі рівчаки, вибиті, то там було й тоді їх скидали. А тоді обливали тим - це вже розказували, бо я не бачила - то обливали. І все це робили поліцаї, і то вони не поліцаї, а ці комуністи, всі що прихильники. То вони цивільно було вдягнуті, а тільки запроваджував. Ну, а як я поїхала - як його батько написав до нас - сестра написала, вибачте - із того місця, де він народився, написала сестра, що приїжджайте, забирайте мого, вашого батька, бо я не маю чим кормити й в мене двоє дітей. Ну, то цей побоявся. Ні! Якраз його тоді допитували в НКВД; він не міг їхати. То я поїхала по батька в те село. І приїхала на станцію, то ліпше не згадати. То там стільки того народу! І сидять вони, Боже, куди. Хотять кудись іти. А потяг - так не можна влізти ніяк! А я взяла відрядження, в роді мені треба, то я влізла в потяг. Як би Ви бачили, там не можна влізти. А на коліях на цих, то народа стільки, що ну, лежать пластом. А цього в Донбасі або, що де нігде не було; тільки на селі. І коли я їхала, там 17 кілометрів від станції тієї до того села, то стільки їхала, стільки людей, і де й трупи лежать. Це своїми очима я бачила. Трупи. Приїхала. А все село - воно гарне село! Де він; він сказав яке? Чи можна?
Пит.: Ні.
Від.: Він не сказав яке. То колись дуже велике, де Гоголь родився. Там Гоголівська була семінарія. То як я під'їхала до того села, стільки йшла додому, стільки й трупи лежали. А які трупи! Всі під себе, вибачте за вираз. Я не могла дивитися. Ви не уявляєте, яка вонь була! І ото каже, а потім уже я не бачила, але зять розказує, то не вспіли, бо не підуть прибирати. То ото, каже, заїжджав, то той їх туди кидав. Навіть ще такі, що не вмерли, а їх кидали. А тоді хоронили їх за цвинтарем. На площі. Там таку яму виривали й їх хоронили туди там. Але я сама бачила тих трупів: - Боже мій! Які вони ще зовсім й живі! Вони ж в уборну ходили під себе. Страшне! А найбільший там був у їхньому селі Лісовий, який всім завідував. Називався Лісовий. Чим завідував? То він найбільше кидав в авта хоч вони й живі, він заставляв кидати їх. Ну, звичайно, вони вже не воскресни, туди кидати. А коли німці прийшли, то люди вбили того Лісового камінням. Камінням вбили. Коли вже це. У нас тут в один, що сам свідок, що камінням. От згадали, як він мучився. Як убили камінням. Свої люди. Оце, що я бачила своїми очима. А те, що кажуть, що людоїдство було - все я вірю, все! Там казала, одна сусідка - ім'я її я боюся, бо тут її донька - що вона з'їла свою дитину. Але тут є донька, бідна тут. Вона нічого не хоче, бо там у неї два сина, в Совєтів два сини. Вона не хоче. Навіть вони сказали, щоб вона не писала й сиділа, мовчала. А в своїм селі, я й не була тоді.
Пит.: А чи Ви чули скільки там померло з голоду?
Від.: В Сорочині? Де він був, у Сорочині, де муж? Казали, що третя частина, але ж ми не знаємо.
Пит.: А у Вашому селі?
Від.: В нашому дуже багато! У нашому селі дуже багато виселили. Розкуркулювали.
Пит.: Бо було багате село.
Від.: О, дуже багате! Козацьке. То найбільше. А потім заарештували багато. Найбільше їх вагонами, щось казали три, чотири вагонами везли їх туди. Гончаренко - багатий, інтелігентний був.
Пит.: Що Ви можете сказати про українізацію?
Від.: Якраз я вже працювала. Мене не прийняли в технікум медичний, через те, що я була матір'ю. Не має права голоса й ненадійна. Потім в технікум мене не прийняли через те, що як я пішла - чого мене не прийняли, то мені сказав, що завідував, він сказав: - В медичний зразу приймають тільки благонадійних. А ви неблагонадійна, от треба буде лікувати воєнних і так далі. А ви зможете шкоду зробити. То мені таку відповідь дав. А за українізацію, то якраз мій чоловік проводив - українську мову викладав, все. То заставили всіх! Учитися. Хто не знає мови - учиться. Там викладали. А хто іспити здавав, що українську мову знає - того звільняли. У нас буквально, що в міській раді, що партійне - всіх заставили вчитися! І ми, вчителі - Канібалоцький(?), потім, Яремко - це все викладали українську мову, чи ні. Хто не здає, того заставляли. А всі обіжники, все якось було в українській мові. А викладати була тільки російська мова як викладова. І то дві години на неділю. Так як і німецька. Дві години, та й та. А то все на українській мові! А от, тільки що було. Перше було й заведено і в тих, у військових це. А пізніше, військових відмін. А в нас українське було. Все! От мені тоді подобалося! Мої знайомі там, пан Штейн, то вони до мене приходили, просили, щоб я їм помагала відмінки робити, все. А тоді я не знаю що. А тоді вже пізніше було. Все пропало! Коли ми йшли в магазин і до нас заговорить по-російському, прямо ми казали: - Ми не розуміємо. А один уже знав. Це було на Донбасі. Коли ми пішли там поставла(?) була, то ми там отримували пайок. І коли ми пішли, то чоловік щось за нього сказав. Не знаю за що вони завелися. От забулася. Що він щось не дав, чи неправильно дав. А він почав на російській мові. А мій чоловік каже: - Ти мені говори, щоб я розумів, як ти говориш. Чужою мовою ти мені не говори. А він каже: - «Подождите, подождите, будете й вы говорить так.» Прямо при всіх так сказав. Я ще й сказала: - Дивись який! Ще й говорить! А найбільше це на Україні - Каганович! Він такий був жорстокий! Що його партійці самі казали, що не можливо було. Ті, що нам розказували, що це Лепетиха село. Як він поїхав, там дуже спротив був цій колективізації. І там хтось йому сказав: -Ти чого сюди прийшов нас знищувати?! Ну, багато тоді арештовували, хто що скаже. Ну, то він виняв і вбив ураз, Каганович. Але ж бачите, це треба, щоб ти сам бачив. А це свідок тільки що чув. Вони ж не признають.
Пит.: Чи люди були свідомі про нього, чи звичайні люди знали, хто він був?
Від.: О, ясно! Його без кінця. Цього не можна казати. Там всі знали Кагановича! Ніхто не може сказати й зразу це був настоящий кат! Чи Сталін його назначав, чи ніби назначав Сталін, а це був настоящий кат.
Пит.: Чи влада примушувала вчителів?
Від.: Хатаєвич, я згадала. То також був другий. Він був на Дніпропетровському голівний. То також був, о! Також розказувала, розстрілював.
Пит.: Чи влада примушувала вчителів працювати для народу, скажемо?
Від.: Аякже! Я й сама ходила й доповіді робила. І ходила коли податок дістав, що треба ці облігації. То ми мусили йти й казати, щоб давали. Уговорять їх. Звичайно, нас лаяли. Нераз, особливо під час війни так плачуть, що ми будемо. Та й правда підеш й що, але мусили. Але ми просто казали - як другі вчителя, ми мусим вам це. Нас ганяли. А як ми, наприклад, у моїм участку нічого з облігацій не дали мені на той період. Стільки треба, вони розділяли ці облігації. От наприклад, нам 100, там чи що. Як у мене б не було, то мені нигори(?) викинули б з праці. Мусили говорити й просити. Ходила, аякже! Ми мусили. І з цим газети випускали, все. А між іншим, у тім селі, як я приїхала в 33-ім, то школи НЕ працювали! Діти ж лежали - голодні. Школа не працювала! А вони кажуть, що працювала. Тамечки тільки, знаєш, працювало таких, що службовчі ходили діти. А то діти в школу ж не ходили. Бо чим же ж вони будуть ходить? Це ж факти! А коли я вже учителювала в 37-ім році - ні, у той, приїхала я в Запоріжжя в 34-ім, забула в якім році, що ми мусили - я вже вчителювала, бо я кінчала університет тоді, кінчала інститут, а не університет. Ну, то менше, вчителя приходять і кажуть: - Ходили, ходили. А то треба було йти до кожних батьків. Не було! У нас в 30-тій школі ні одного першого кляса не було! Так вони оставили тих, що перейшли, то вони розділили тих. Ті, що перейшли до другого кляса, то вони розділили, зробили перший, тобто підготовчий перший, їм треба. І одну, на таку велику школу й один кляс був. Ми мусили. І коли на Донбасі були, ми мусили до шахтарів ходити, їм помагати, й культурно освічені. Все робити. А шахтарів досить не було. Ще й нас сварили. То шахтарі більше то не рухалися дуже, ні культурно. А ми мусили служити. Донбас все ж таки, він голодав, але не вмирали. То всі до Донбасу їхали! Я ж Вам казала. Їде. А мій брат, його брат, то він от самої Полтави шов пішки, бо він не міг сісти. До самих Сорочинець ішов, то все трупи на колії бачив! Тоді їде така, як вона називається? По лінії така, тоді підбирали їх. По колії їде й підбирає, привозили. Нехай я не з такої родини походжу, які, з неблагонадійних. А то ж ті, що благонадійні вмирали. Ті, що колись робили революцію, все й в них вже повимирали тільки! Він, я не знаю чому він не сказав - там багато вмерли ті. А які осталися партизани, що були в 20-ім році, то їх арештували. Я знаю їх прізвища. То такі, що я бачила. А що я по слуху не хочу. То таке все славне. Як би я побачила, що от таке. До нас Каганович приїжджав.
Пит.: Так? І як люди реагували на?
Від.: Збирали всіх. І Троцький приїжджав. Та й збирали всіх і сказав, що вони мусять пам'ятати, що така то влада, щоб не піддавалися агітації крукулям і т. д., хто буде агітувати й все. Ви мусите сказати хто агітує і т. д. – «Мы сумеем их! Чтоб они молчали. Мн сумеем их молчать!» І так ще рукою, той Каганович. І тепер ще живе ж! То живи ж.
Пит.: Як люди спасалися?
Від.: Від цього всього? Від голоду? Як вони спасалися? Я не знаю. Вони якось як дожили до того що то, то лободи в них рвать було. Наприклад, то чого вони такі туалети(?) їх. То вони ту лободу їли. Потім така кукурудза називається, а потім щавель. А потім, що то їх зостали, та вони пішли убирати вже хліб. А там колосків не можна - то їм там варили такі ті. А то найбільше йшли, цілими арміями, з дітьми по містах, ішли! Їх і не пускали. Ото ж я казала, то по містах ішли, просили. Але їх видворяли. Ну, а ті що йшли по містах, мало хто спасся; то більше померло. Страшно, є багато померло! Ви жартуєте. Кажуть, 6.000.000, а їх більше померло! Їх більше! Як так говоримо з інтелігенцією, ті, що пережили - то кажуть, до 10.000.000 вимерло. А вони спасалися тим тільки, що йшли.
Пит.: А як сталося з хлібом у місті? Чи Ви могли купити хліб?
Від.: Ні, давали по картках хліб. Хліба не можна! То вже тоді дали хліб якийсь, що називається комерційний. То вже пізніше, як уже трупом на трупом, пізніше вже комерційний став, як їх вимерло вже стільки. Ай, тоді черги були, що Вам тяжко уявити! А в місті ми жили на картки, хліб. Не продавався. Ми то купували, не даром давали. Але то було ті магазини, то туди ніде не отримали без картки. А комерційний вже пізніше пішов!
Пит.: Чи був торгсин?
Від.: Був, торгсин - то допомога велика була. Я сама свої сережки поміняла, перстень поміняла. То торгсин то добрий. Я поміняла й там муки дістала й крупи дістала й білої. А Микола матері ніс сережки; в нього мама вмерла, то ми віднесли. В нас торгсин був гарний, великий. І все було, тільки все за срібні. У нас трохи було срібняків і за те ми дістали там.
Пит.: А що Ви дістали за золото?
Від.: За золото? Я дістала муки.
Пит.: Скільки муки?
Від.: Я вже забула. Знаю, що коли я перший раз - я кілька раз ходила - як перший, я понесла свої сережки й колечку й таку брошечку. То я отримала муки - й Вам знаю, що торбину. Проте радість була. Знаю, що багатенько, що багатенько взяла. Всього. І навіть чай взяла. Бо моя мама дуже з шлунком хворіла, то я чай взяла. І дивлячися, що по чому. Другий раз як я пішла, срібла понесла. Щось було сім долярів у мене, сім карбованців. І десятка в мами, золота вона була. Мами десятка золота. То за срібло менше платили багато. А за десятку я отримала масло, це було таке - смальцю отримала. І тоді прийшла - пам'ятаю як зразу, як принесла, й всі наші родичі зібралися. І яблунів напекли ми тоді. Багатенько тоді я вже як за золото.
Пит.: То здалося справедливо тоді, що вони давали досить?
Від.: Так, не можна сказати. Вони ж дали, в людей повідбирано було. Не можна. Як, наприклад, у нас - мама то задержала. А моя двоюрідна, бачите, ще сестра - її може вислали - то вона - її не вислали, а арештували вже в 37-ім році - то вона мала п'ятеро по 10, п'ять червінців! Знаєте, такі червінці були. То вона отримала дуже багато, що прийшлося моєму братові брати возика й привезла. І то нам трохи дала. Вона всього набрала, всього. А як би ж було, не має. Торгсин дуже допоміг людям! Хто задержав, хто тільки - там були й фіранки можна й все. Партійці там підживалися дуже. Вони мали все - як моя подруга - міняла й ковдри міняла, все. Ну, але то дуже поміг. І комерційний хліб поміг. Ну, тільки ще, що робилося.
Пит.: Ну, як Ви ще не маєте щось додати до того, то я тільки маю ще одне питання і те все. Чому, по Вашому, був голод на Україні? Що люди говорили тоді? Чи вони знали, яка причина була?
Від.: Це ж відомо! Вони забрали все!
Пит.: А чому забрали?
Від.: Забирали! Того щоби йшли в колгосп. Вони ж не йшли в колгосп! Що не робили їм, вони не війшли в колгосп. А в колгосп пішли тільки такі старці, знаєте, нема нічого. Вони не йшли в колгосп. І та урожай був гарний! Нехай не скаже, що врожай не був гарний. Але приказ все забрати! Як є, не дозволяли нічого! Те що закопають люди, як найдуть, тоді забирали на Сибір. І навіть не можна нічого, навіть забирали те, що варене. І те змусили їх. Голод тоді став. Змусили. І тільки в колгосп. Так вони нічого не могли зробити. Тільки їх заставили те й хитро зробили! Також ганяли. А тоді як уже вборну зробили цих - хліба і т. д. -вони здали те, що вони полагалася їм. З хлібів, все. Тоді вони оголосили, такий дали податок, що неможливо. А тоді ходили й забирали все! Не можна було нічого оставити - нелюдяно, абсолютно!
Пит.: Чи Ви знаєте, чи була якась національна причина голоду?
Від.: Бачите, чого ми рахуємо національна причина? Люди в Росії не йшли в колгосп! Також ж пізніше пішли в Росії. Так само не дуже в Росії хотіли йти в колгосп. То чому ж в Росії не було голоду?! І коли наші хотіли їздити, моя сестра їхала, так їх з Москви забрали й арештували! Не пускали ж туди! А в нас - українці НЕ хотіли колгоспу! І українці найбільше, їм і це повезло, що якраз ліквідували й українознавство і ще багато за колгоспів тільки того, що українці! Наприклад, на Кавказі! Кажуть на Кавказі голод був. На Кавказі не було голоду - тільки при Кавказі де живуть також українці, де живуть при Кавказі. От там Ставропіль, Краснодарське. Всі голодали! А на Кавказі, за Кавказ, ніякого голоду не мали. І туди ж не можна було. Наші всі туди подалися - не можна. Тільки на Україні був голод! В Росії не було голоду. Хто міг пробратися і втікав - моя рідна тітка втекла. За Москвою, забула як. І вона вижила. З двома дітьми втекла туди. Вона зразу мені листа написала. Втекла й вижила. Там не було голоду. Так не можна ж. Кордон був закритий. Не можна ж туди пролізти було. Нехай не кажуть, що там ми тільки були. Так само вони ж не хотіли в колгосп іти. Також не хотіли! А потім таки пішли вони. Вони ж пішли таки без спротива після. А Україна спротив зробила. Вона бойкотувала й все, колгоспи. І то їх заставили. А врожай був гарний! Нехай же ніхто нічого не вірить.
Пит.: Дуже дякую за свідчення.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz