Case History UFRC01

Б.О.М., anonymous female narrator, b. ca. 1924 in Poltava region, the eldest of 3 children of a farmer-blacksmith. That the village had 5 churches before collectivization is an indication of its size. 3 of the churches were destroyed during collectivization. At the time of the famine, the children were aged 8, 5, and 2 1/2. Narrator's father opposed collectivization, after the August 1932 harvest was arrested and released only after promising to join the collective farm, then went into hiding. Then a brigade of men and women came with a cart, bags, shovels, and brooms, taking all the grain, flour, and beans, with the women sweeping up any stray grains. Thus, by fall there was nothing to eat. The family searched the chaff to try to find stray grain. The father went into the woods to gather acorns and to the river to gather greens. Potatoes and sugar beets, which he had buried in the spring, quickly ran out. Brigades came with sharp pikes and poked everywhere to find buried food and seized what they found, also taking the horse and cow. The father's smithy was dismantled and taken to the kolhosp. Once two activists came, found the father at home, and demanded he give grain to the state. One started choking and cursing the father. After the father beat them up, he fled, leaving his wife and children, changed his name, and sought work. The militsiia continued to come in the middle of the night, pound on the door, and search the house. The activists smashed the family's hand mill. By the beginning of 1933 there was absolutely nothing to eat, and narrator's mother began to sell everything left in the house. By spring the father came very seldom. The mother, frantic to save her children, hunted rotten potatoes, potato skins, and other refuse that might be cooked and eaten. Then the mother was forced to guard the prison, leaving the children alone. Narrator went up to the attic and pulled out some new chaff from when her father last thatched the roof and searched the for a few grains, then did the same on the floor. The mother came home with some greens and a handful of grain, which they ground by rubbing one stone with another. Later the mother was ordered to pick up dead bodies for common burial as punishment for her husband's escape. Narrator's aunt Khrystia arrived from another village, saying everyone had died there. Narrator's mother had no food to give her sister. The latter then went out to the garden to try to find some greens, laid down, and died there. At that time there were no coffins. Everyone was swollen from hunger, and among narrator's neighbors whole streets died out. "In one house, the mother ate her two children." When she died, the children's bones were found in the oven. In the fall of 1933 the father came home one night and told his wife to close up the house and seek work in order to survive. The 2 boys were taken to stay with their grandmother, while narrator was taken in by her mother's sister. This aunt's husband and 2 children had died in the famine, but she still had a son. They joined the collective farm and were given a miserable ration. At her aunt's insistence, she begged from the Party members as did many other village children. Narrator avoided empty houses for fear of being caught by cannibals who sold human meat in the marketplaces. In late January 1934, narrator's mother took her to a state farm where she worked 80 km. away and was able to steal from the pigs in order get enough to eat, living in a house with 8 other women. The mother was entitled to eat in a communal dining hall where she got a bowl of soup and 300 g. of bread, but narrator could not. In the spring they returned home to find that narrator's father had taken his 2 sons to live with him in an unknown town. Narrator's mother then joined the kolhosp. They were given something to eat once a day, but many were still too weak from lack of food to work. The child was placed in the kolhosp kindergarten, where there the food was very bad, but the children were given soup and 100 g. of bread thrice daily. Famine lasted to mid-1934. The father never returned. Narrator and mother remained in abject poverty. Narrator also discusses village arrests in 1937-1938.

Село на Полтавщині


(1932-33-34 роки)
Кожна людина рано закохана в те місто чи село, де вона народилася і виростала. І, найбільше залишається в пам'яті людини її дитинство та юність на ціле життя. Моїм селом, я, справді, можу гордитися - це велике стародавнє село, що прославилося в історії, визвольної боротьби козацького часу - боротьби народно-визвольної війни українського народу, проти панської Польщі (за часів Гетьмана Богдана Хмельницького (1648 - 1654), а потім в боротьбі проти царської Росії, за часів Гетьмана Івана Мазепи (історичний бій під Полтавою, 1709). Таких селищ стояло ряд, в напрямі Полтави, які чинили героїчний опір наїзникам. Отож мої односельчани походили із славних предків - козацького лицарства, які чинили і сильний опір Московсько-большевицькій владі, яка підступно виморила голодом 10 мільйонів українського населення (в 30-их роках). Мов село, з давніх-давен, пишалося своєю красою та багатством (як писав Тарас Шевченко: село на нашій Україні, неначе писанка, село...). На багато кілометрів простягнулися його вулиці, а з поза мальованих плотів, виглядали чепурні біленькі хатки. Біля кожного була лавочка, на якій (по неділях і святах) сиділи селяни, гомоніли. А по вечорах, збиралися хлопці й голосисті дівчата, що своїми чудовими піснями, не давали спати (як писав, Шевченко - тільки дівчата та соловейко не заснули). Колись у цьому селі, відбувалися великі ярмарки на базари, на які з далеких хуторів і селищ з'їжджалися люди, щоб поторгувати. В центрі села стояло п'ять великих церков (п'ять церков ділили це село на п'ять парафій). Чудові церкви красувалися високо своїми банями і хрестами, що з далека було їх видно в краєвиді цілого села.
На початку 30-их років, три більші церкви були розбиті й все церковне добре понищене большевицькими бандами. З тої цегли (яка вцілила) побудували два колбуди (колективні будинки, клуби в яких, щовечора збиралася большевицька зграя безбожників, і там під музику забавлялися. Старі побожні люди, ідучи попри це місце, з жахом та сльозами в очах, хрестилися. Пізніше (вже в пізніших роках), оповідали: що хтось бачив там Матір Божу, яка стояла з дитятком на руках і плакала (в куті на сцені) під час якогось там представлення. Дві менші церкви лишилися цілими. Стояли з забитими дошками вікнами і великим замком на дверях. Там було сховище на збіжжя, яке забирали тоді від селян, а потім відправляли державі - Москві. Тоді ще в 1932 році були одноосібники, цебто селяни, які мали шматок свого поля (осібне від колгоспного). Таким одноосібником був тоді й мій батько. Наша родина складалася з п'ятьох осіб: батько, мати і троє дітей. Наймолодшому було 2 1/2 рочки, середньому було п'ять років, і мені вісім років.
Я була найстарша з дітей, то ж добре пам'ятаю, що діялося в нашій хаті.
Пригадую: як прибігали до батька сусіди (мужчини) з газетками в руках з яких читали батькові советську пропаганду яке-то буде щасливе життя їм у колгоспах. Мій батько, не хотів і слухати про колгоспи. Адже, мій батько був Коли той сусід пішов, то батько до мами казав: - "Який він дурак!", радий з того: що вже трошки доробився.
Побудував свою кузню, вже разом з мамою як подружилися (батько по фаху був коваль), то ж в хаті все велася свіжа копійка, бо ж кожному селянинові треба було придбати якесь ремесло до праці, в полі чи в городі.
А мій батько все вмів зробити, казали люди, що в нього золоті руки. Отож було з чого жити: щаслива була наша родина. Батьки мали шматок свого поля, гарний город, коня, корову, свиню на кури. Було своє молоко, м ясо, городина і хліб.
В місяці серпні 1932-го року зібрали вони все збіжжя з поля, змолотили та позсипали зерно в засіки, до комори, яка стояла на подвір'ї, окремо від хати.
Тому, що батько не піддавався умовлянням колгоспних керівників вступати до колективу в колгосп, то вони накладали на нього дедалі більшу кількість здачі хліба державі. Батько по можливості здавав їм хліб, аж заким залишилося тільки на зиму на прожиток родині, та на весну посіяти. Отже тоді батько їм сказав,що: - Хліба я більше не маю. Вони все рівно приходили і вимагали записуватися в колгосп, або давати державі хліба. Коли ж бачили, що батько не дає більше державі хліба і не вступає в колгосп, приїхала міліція, заарештували батька і посадили в в'язницю. Побув батько в в'язниці пару днів і випустили, бо батько пообіцяв їм записатися в колгосп. Прийшов батько додому, і став вже від них ховатися. Коли вони приходили, то мама відповідала, що чоловіка нема вдома. Тоді приїхала бригада активістів, жінки і чоловіки. Приїхали возами (фірами) з мішками, лопатами та мітлами. Відбили в коморі замок і вичистили все: різне збіжжя, муку, крупи, горох, квасолю, і все інше жінки, повимітали засіки мітлами все що-до зернини. Зладували на вози і, повезли. Мама плакала - ломила собі руки, ридаючи - просила: - Людоньки добрі! Змилуйтеся хоч на тих дрібненьких діток. Вони ж помруть з голоду.
Та це не були люди - це були потвори на людську подобу. Вони ж не мали жалю нідочого, вони продали б і рідну матір (були ж випадки, що й продавали).
Прийшла глибока осінь 1932-го року. У нас йще не було, що їсти. Пересівали полову, щоб висіяти жменьку збіжжя; батько ходив до лісу збирати жолуді, лущили їх, сушили, тоді мололи в жорнах (батько зробив свої жорна), мололи ті жолуді на муку, і пекли якісь пляцки. Ходив батько до річки, витягав корінці з рогози, варили та їли. Картопля й буряки також кінчалися, які батько мав закопані на весну. Ходили бригади активістів з гострими гаками і кололи ціпе подвір'я, шукали чи десь не закопано збіжжя, буряки чи картопля. Коли ж знаходили, то все забирали. Забрали в нас коня і корову, коня віддали в колгосп, а корову забрав собі один з активістів. Вони мали право забирати, що хотіли: одежу, начиння, меблі, вони ж були влада. Батькову кузню розібрали і перебезвли в колгосп. Одного разу (вислідили коли батько був вдома) прийшло два активісти до батька, і вимагали, щоб записувався в колгосп або давав державі хліба. Ви ж усе в мене забрали, паразіти, ви - закричав вже батько.
Один з них вхопив батька за горло і давай його душити до столу. Ти десь поховав, сучий сину! - кричав він до батька. Батько мій був сильної будови (звичайно, коваль). Як увірвався, та як дав п'ястуком одному та другому в большевицьку пику, а сам утік. Від того часу батька вже ніколи не було вдома. (Він десь виїхав, і працював під другим прізвищем). Часом з'являвся в ночі, приносив нам оклуночок збіжжя, картоплі чи буряків, і зникав непомітно. Нераз у ночі почався гуркіт кулаком у двері, і скажений крик! - "Отворяй! Милиция!"
Вбігало до хати два міліціонери, кругом нишпорили, шукали чи нема батька, або, якоїсь ознаки, що він був.
Кричали до мами: - Де твій чоловік!
Мама злякано відповідала, що не знає де він є.
Настала зима 1933-го року, їсти не було вже нічого, але нас рятували жорна. Приходили до нас люди з торбинками збіжжя, щоб помолоти на муку, за те давали нам мірочку (горнятко) збіжжя. Це люди, які зуміли заховати десь трошки збіжжя, і ділили по трошки на щодня. Мама молола цю мірочку варила нам якусь зупку, або мішала з шелюхою і пекла якісь пляцки. Одного разу прийшли активісти і розбили наші жорна на кусочки. Почала мама продавати і міняти за їжу (за пів-дарма) все з хати: одежу, рушники, меблі, начиння, продала і комору. Купували ті, що хотіли нажитися дурничкою, які люди були хитріші, то наперед поховали десь збіжжя, а самі вступили в колгосп - притворившись бідними. Або чужі зайди (яким українська справа не боліла) були підлабузниками советській владі, вони не голодували.
Прийшла весна 1933-го року, батька не було, а сердечна мама на всі боки старалася, щоб спасти дітей від голоду. Перекопувала город, шукала там торішню мерзлу картоплю, терла її, збирала зілля, варила, і з того пекла нам якісь пляцки. Батько приходив дуже рідко, коли приносив якогось збіжжя горбинку, то мама ділила то по жменьці на щодня. Брала два камені (з розбитих жорнів), терла те збіжжя каменем у камінь на крупи, і з того варила нам зупку, щоб ми мали хоч раз у день щось теплого. Одного разу в ночі приїхала міліція, і забрали маму зі собою, сказали, що буде охороняти в'язницю (ходити кругом в'язниці, щоб хтось не втік, бо міліція спала). Там сиділи нещасні селяни, які не хотіли вступати до колгоспу, або які зловилися, мали заховано десь трошки збіжжя (це ж були злодії, які обкладали державу). Мама плакала, казала їм: - Як же я покину серед ночі самих дітей у хаті?
- Нехай твій чоловік приходить! - кричали. (Москаль сльозам не вірить.) Забрали маму, та й повели в темряву ніч, а ми малі, наплакалися та й так поснули. Рано пробудилися, мами нема. Середній братик плакав, просив їсти, а менший, то вже не міг і плакати - сидів худенький, схилив голову собі на плече, і сумно дивився запалими очима. Я найстарша, мусила щось придумати, бо дуже хотілося їсти. То ж полізла я на горище (під дах) і насмикала соломи (з нових сніпків, якими батько латав солом'яний стріх); там були де-не-де колосочки жита. (Я це вже знала, бо не раз робила це і наша мама.) Принесла я до хати, кинула на підлогу ту солому, і ми почали шукати зернятка та їсти. Десь аж перед обідом прийшла наша мама додому. Принесла нам якогось зілля, кинула на стіл і каже: - їжте дітки, це добре.
А сама (плачучи) дістала заховану жменьку збіжжя, і стала терти камінем у камінь на крупи, щоб зварити нам водичку, що б десь-не-десь плавала крупинка, яку називали ми зимкою. Одного разу наказали мамі (це вже була така кара, за те, що не приходив чоловік), щоб вона їхала на поле збирати трупи. Дали воза і ще одного чоловіка і поїхали вони в поле. Як я вже підросла, то мама оповідала мені. Каже: - Я як глянула, а то лежать по полі мертві люди, деякі голі. Люди ото ходили по полі, шукали їжі, та й там умирали. Ті, що ще були живі, здирали з мертвих одежу, щоб продати на їжу. Але, були вже такі виснажені, що з тою одежею в руках, і самі застигали. Мама взагалі боялася мертвих, а тут лежить їх десятками. Розплакалася мама і каже до того чоловіка: - Я не можу, я боюся. - Та я вже якось і сам це зроблю, каже той чоловік.
Поскидав він ті трупи на воза, накрив рядном, та й повезли вони на цвинтар. Там уже була викопана готова яма (це вже другі люди викопали, такі ж невільники, як моя мама). Висипав той чоловік як дрова в яму, засипав землею та й поїхали.
Одного разу, прийшла до нас тітка Христя з другого села. Вже була вся опухла з голоду, ноги як колоди ледве що тягнула. Каже: - В мене вже всі померли з голоду, а я прийшла до вас, думала, що може хоч у вас є що їсти. Мама плакала, що не мала що дати їсти голодній сестрі. Пішла вона до садку збирати зілля, та й там умерла. Приїхала фіра, забрала тітку, кинули на фіру в чому була і повезли.
Тоді ніхто нікому труну не робив, ніхто нідокого на похорон не йшов, бо кожному заглядала смерть в очі. Люди тинялися пухлі, скрізь шукали їжі. Шукали різне їстівне зілля, шпориш (трава), листя з дерева, все що можливо проковтнути. Були випадки, що отруювалися зіллям, або наїдалися блекоти, і з того дуріли - бігали та дралися на стіни.
Люди вимирали родинами. В наших сусідів вимерла ціла родина: батько і мати, дід і баба, батькова сестра та п'ятеро дітей, від 17-ти до трьох років. І в других сусідів всі вимерли, лишилася тільки одна жінка; а чоловік, двоє дітей і бабуся померли, в цих сусідів то померли всі діти, а чоловік і жінка лишилися. Далі, слідуюча вулиця від нашої, то ціла вулиця вимерла. В одній хаті мати поїла своїх двох дітей. Перший помер чоловік, а коли і вона померла, то ті люди, які забирали її з хати, то знайшли з дітей кісточки в запічку. Багато хат стояло пустими, всі вимерли, або розкуркулили (вигнали з хати) і вивезли їх на Сибір.
Прийшла глибока осінь 1933-го року. Прийшов уночі додому батько, і каже до мами: - Закривай хату, та йди десь до праці, бо цьої зими ви вже не переживете. Поділила нас дітей мама; хлопчиків лишила в баби (батькової матері) а мене в тітки Марії (маминої сестри). Тітка погодилася мене взяти за тим, що мій батько мав приносити їжу, бо сама вона голодувала. Чоловік і двоє дітей померли з голоду, а вона з старшим синком лишилися. Записалася вона тоді до колгоспу, щоб урятувати хоч сина. Давали їй в колгоспі мізерну паєчку, що ледве-що вони вдвох животіли.
Отож моя мама мусила йти далеко на заробітки. Забила в хаті вікна дошками, та й пішла в радгосп до роботи.
Батько прийшов відвідати мене два рази, та й більше не приходив. (Зима, позамітало дороги, не міг добратися в село). Нарікала тітка, що нема що давати мені їсти. Каже: - Ти йди просити милостині. Мусила я йти, бо хотілося їсти. Я йшла до партійців, чи колгоспного правління, то дехто змилувався, дав картоплину чи бурячок, а часом і кусочок хліба. Советські пани тоді не голодували.
Я пригадую, як одного разу я зайшла до тітчиних сусідів (хто вони були я не знаю, говорили по-російському).
Каже до мене тітка, піди до них, вони мають що їсти. Як я ввійшла до них до хати, то якраз донька їхня (яка приїхала тоді з міста) вибрала з печі тістечка. Ті тістечка пахнули на цілу хату, а вона їх складала, то перекладала, а мені аж слинька котилася. Нарешті вона змилувалася, відломила маленький ріжечок і дала мені. Ось так було і чужі зайди їли білий український хліб, тоді як українські хлібороби вмирали з голоду, а їхні діти ходили просити милостині. Таких нещасних дітей ходило тоді багато. Пусті хати я обминала, бо були такі людоїди, що ловили дітей, різали, і м'ясо продавали на базарі. Одного разу, я так ішла вулицею, а то дівчинка вибігла з хати, і кричить, плаче, що всі померли, а тепер і мій тато вмер.
Десь при кінці січня 1934-го року прийшла мама з радгоспу, щоб мене провідати. Як узнала, що я ходжу просити милостині, розплакалася, та й рішила взяти мене зі собою, до радгоспу. Працювала там мама, на свинарні, годувала державних свиней. Там вона від свиней могла щось украсти та з'їсти. Цей радгосп, був від нашого села, яих 80 кілометрів. Зібрала мене мама, та й пішли ми на піхоту. Мороз, завірюха мете, а ми йдемо полями, селами, збивалися з дороги, тоді верталися ми навпростець назад через ліс і цвинтар, і зимно і страшно, мама моя молиться та плаче. Ішли ми так пару днів, ночували по селах, хоч люди не дуже хотіли впускати на нічліг, бо багато було випадків, що обкрадали, або (як я вже згадувала, було людоїдство). Але тому, що жінка з дитиною, то впускали нас ночувати, давали нам навіть повечеряти (що Бог послав), а рано, давали ще й поснідати, люди співчували біді. Коли ми прийшли на місце (з різними пригодами в дорозі) то я два тижні не могла на ноги стати. В цій хаті, де ми жили (з якої господарів виселили), а нас там було десь 10 душ. Були все жінки (такі ж нещасні, як і моя мама), що прийшли туди до роботи. Спали ми всі покотом на підлозі, в соломі. В ночі вибігали миші, бігали по нас і не давали нам спати. Тоді страшно було скрізь - багато мишей. Казали люди, що ішли стадами, що навіть спиняли потяги.
Коли я вже підвелася, стала ходити, мама брала мене з собою до їдальні. Це був довгий барак, в якому стояли довгі дерев'яні столи. Біля вікна товпилися люди (стояли в чергу) через яке подавали їжу. На кожний талон (квиток) давали мисочку (тарілку) зупи (ріденький куліш), і 300 грам хліба. Це - на цілий день, для кожного робочого 300 грам хліба. Обіду не було цілком, а на вечерю знову тарілку зупи і чай. Платні жодної не було, люди робили за їжу. Біля столів сиділи люди, жінки і чоловіки, одні доїдали зулу, а другі чекали на миску і ложку, бо не було досить мисок і ложок. Мама моя також діставала одну тарілку зупи і 300 грам хліба, і цим ділилася зі мною. Мені їжі не було, в советському союзі: "кто не работает, той не кушает."
Одного разу був такий випадок, про який я запам'ятала на ціле життя. Молодий мужчина дістав у хлібі пів миші. Люди стали нарікати на пекарів та на кухарів, кажуть: - Занеси той хліб до кухні, та заяви в правління. А той чоловік мишу викинув, а хліб з'їв. Він боявся, що коли занесе той хліб до кухні, то другого не дадуть, а заявити в правління, то посадять у в'язницю, скажуть: - Що ти, молодий чоловіче, не задоволений советською владою?!
І так нам жилося.
Були ми з мамою там до весни. Мама працювала тоді на віялках (перечишчали зерно в елеваторах), насипали в мішки і відправляли державі. Додому не вільно було взяти жменьки зерна. Як ішли робітниці додому, то строго перевіряли. Але жінки взялися на спосіб, насипали собі по жменьці зерна в чоботи за халяви, і так приносили додому. Вечором підсмажили на бляшці, і так їли як горішки. Інші жінки (які працювали в свинарнях) приносили картоплину чи бурячок, пекли в грубці (в печі, якою опалювали соломою хати), і ділилися з нами. Посилали мене жінки, щоб ішла я до правління просити хліба та на кухню якоїсь їжі, і так я відожилася до весни.
Весною 1934-го року мама до мене каже: - Треба нам іти вже додому. Прийшли ми додому і застали пусту хату, вікна вибиті й все з хати забрано. Пішли ми до баби, щоб побачитися з братами та поговорити з батьком, що далі діяти. А баба каже, що батько забрав дітей, і виїхав десь до праці, вона не знає й де. Поплакала мама та й пішли ми додому. На другий день, пішла мама, та й записалася до колгоспу. Принесла миску капусти квашеної (це вже дали їй в колгоспі на прожиток). То їли ми тієї капусти, та й полягали спати. А на другий день пішла мама до праці. Раньою весною (за чим почалися праці на полі) працювала мама на колгоспному подвір'ї, це властиво було господарство господарник працьовитих людей, яких розкуркулили (вигнали їх з хати й вивезли на Сибір, а їхню землю й маєток забрали під колгосп). Ото ж мама що рання йшла туди до роботи - чистила та білила вапном будинки та конюшні. За те давали мамі раз у день, щось із їжі, яку вона приносила додому і ділилася зі мною. Оповідала, що жінки такі виснажені голодом, що часто було, що сяде жінка відпочити, та так з щіткою в руках і померла. Люди, сновиґали(?) як ті тіні, не мали сили працювати.
І так прийшла весна в повному розгарі, треба орати, сіяти, город нема чим посадити. На городі росте бур'ян, лобода, по-під плотами кропива, мама збирав це, варить, та й їмо. Настали великі праці в полі, маму призначили їхати у поле; а тому що не було чим і як приїжджати додому на нічліг, то мама мусила там і ночувати. Завела мене мама до дитсадку (який було створено в колгоспі) а сама, на ціле літо, пішла на поле до праці. В дитсадку давали нам дуже погано їсти. Три рази на день ріденької зупи і 100 грам хліба. Той хліб був з бурякових насінь: чорний як земля і колючий, що неможна було його проковтнути. Діти насипали купу солі, вмочали по крихітці того хліба, і так їли. Багато дітей умирало вже літом 1934-го року, збирали зелені яблучка, чи інші недостиглі овочі, наїдалися (бо були голодні) діставали різачку (кров'яне розвільнення) і вмирали. Тоді ж померло й дорослих людей багато, які наїлися недостиглих овочів, чи збіжжя.
Мене моя мама спасла від цього: вона раз у тиждень приходила з поля мене провідати, і приносила мені сухариків. Це вона ділила свою пайку хліба (яку діставала за тяжку роботу на полі) і приносила мені. Я ховала ці сухарики під матрац, і щодня по сухарикові їла. Оповідала мені мама (пізніше, як я вже підросла), що і там на полі люди вмирали. Ночували вони під скиртами соломи, то що рання виносили когось мертвого.
Отак-то советська влада будувала на людських кістках свій рай.
В наступних роках ми з мамою дуже бідували. Родину нашу розбили: мій батько ніколи вже не повернувся. Я залишилася (на ціле життя) без батька, а брати мої без матері. Ми більше як родина не побачилися.
Село наше стояло пусткою - вулиці заросли бур'янами, плоти розібрані на паливо (бо не було чим палити в хаті). Дерева в людських садах советська влада повирізувала на будову та на паливо в колгоспі. Колишні чепурні біленькі хатки стояли похилені (стріхи не було чим полатати, дощ протікав, дерево гнило). Околиці хат стояли полупані вікна позабивані дошками, шиби позатикані мішками.
Колгоспні двори колишніх заможних господарів стояли запущені. В цих колишніх гарних домах створили колгоспні канцелярії, в коморах зсипали колгоспне збіжжя, яке пізніше перечищали і майже все відправляли державі - Москві. Конюшні запущені, коні худі, занедбано так само як і люди, падали на полі мертвими. По вечорах зганяли виснажених колгоспників до колгоспних дворів, і там творили мітінґи, на які приїхали советські посіпаки і кричали: - Догнати і перегнати капіталістів - цебто західній світ. А бідні колгоспники (від 33-го року, і аж почалася друга світова війна) не могли наїстися хліба в волю. Я пригадую, як я з другими дітьми ходили збирати колоски (на вже зібраних колгоспних нивах). Збирати колоски було строго заборонено владою (нехай ліпше згнив на місці, як дати бідним людям). Спеціально були наставлені об'їждчики, які об'їжджали поле верхи на коні, уважали, щоб колосків ніхто не збирав. Ой, як же страшно було, коли ми верталися додому з торбинками колосків, і наскакував на нас об'їждчик. Він гнався за нами на коні, а ми втікали, кололи свої босі ноги і оббивали до крові. Коли ж догнав нас об'їждчик, відбирав у нас торбинки з колосками і грозив нам пліткою, щоб більше не ходили збирати колосків! Ми плакали, просили: - Віддайте, дядечку, ми більше не будемо. Та цей дядечко не мав милосердя до голодних дітей. Як же було нам жаль тих колосочків. Я приносила було їх додому, і заким мама прийшла з праці, то я їх витерла і перевіяла на вітрі зерно, Мама прийшла ввечері з праці, пішла до сусідів і змолола (в жорнах) на муку. Тоді з того напекла коржів. Ой, які ж вони були тоді добрі!
Ходили збирати колоски і діти з патронатів, але їм не забороняли: бо ці діти були державні, і колоски збирали в державі. Це діти сироти, яких батьки померли з голоду. А їх, таких дітей підбирали, творили патронати (такі виховавчі доми), там їм давали їсти, зодягали і виховували їх вже на советський лад. Учили, що Бога нема, наставляли дітей проти свого народу (українського свідомого елементу), навіть проти їхніх батьків, які померли з голоду, казали, що ті люди були вороги народу!
На нашій вулиці був такий патронат (в одній великій хаті, з якої господарів вигнали - розкуркулили і вивезли на Сибір). То вони (ці діти) як ішли на поле збирати колоски, то йшли колонами і співали большевицькі пісні про Леніна та батька Сталіна, які дали їм (цим бідним сиротам) таке щасливе і радісне життя. А по радіо в мікрофони Москва прославляла свій, рай співали: - "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человекю" Цебто - Я ніде в світі не знаю такої другої країни, де б так вільно дихала людина. За одним хлібом треба було стояти в чергу від другої години ночі до раня. А рано привезуть хліб, і всім не стане - іде бідний колгоспник до роботи без хліба. Колгоспникам давали на трудодень мізерну паечку, а останнв все йшло державі. Властиво, перше йшло державі а останнв ділили колгоспникам.
Прийшли страшні роки 1937-го і 1938-го - так звана "Жахлива Єжовщина," покотилися масові арешти, і знову вивози на Сибір. Люди боялися вже свовї тіні, не те, що говорити між собою. За одне слово незадоволення на советську владу - арешт. По селах ганяли в ночі "чорні ворони" (чорні закриті авта). Ото приїхало НКВД в ночі, вкидали людину в авто і повезли без вісти. Свідомі люди цього не могли вже витримати: в нашій школі директор школи скочив в шкільну криницю й втопився. Люди шептали між собою, що його мали вже арештувати; так він покінчив зі собою.
Я пригадую, ж одного разу прибігла до мами рано сусідка і оповідала. Каже: - Загреміли в двері серед ночі, вскочили до хати два міліціонери з пістолями на поготові стріляти. Забрали чоловіка в підштанцях, не дали навіть одягнутися. Коли жінка спитала: - Куди, і за що вони його забирають? То вони відповіли: - Там розберуться за що, і він повернеться. Та він ніколи не повернувся. Він був по фаху кравець, свідомий український патріот. Вони хотіли винищить український дух, тому і забирали, хто тільки був підозрілий, чи навіть, як хтось набрехав на когось, і тих забирали. Куди їх дівали, ніхто не знав. Та пізніше виявилося в страшних розкопах у Вінниці (1943-го року) під час окупації німцями. За приблизним підрахунком, у відкритих братських могилах, які відкрили в трьох місцях Вінниці, було поховано убитих 12.000 жінок і чоловіків. З нашого села люди їздили туди і оповідали, що місто Вінниці нагадувало тоді один величезний могильник. Але Вінниця не одиноке місто, такі самі місця, цвинтарі, знаходили по всіх областях України. У могилах лежали закатовані тисячі українських селян, робітників, і інтелігенції. В літку 1943-го року місто Вінниця нагадувало немов одну родину в жалобі. Тисячі людей перебували до міста з далеких міст і сіл України, щоб побачити тіла нещасних, попрощатися з ними й може знайти своїх рідних.
І вони знаходили. Свята церква повним собором прийшла на похорони. Ще ніхто, ніколи в світі не бачив таких похоронів. Це був перший по розміру жахливий й підступно організований морд людей. На всій земній купі немає жодного уряду, який би посмів навіть подумати скоїти злочини, подібні до злочинів звироднілого, антинароднього, московсько-большевицького уряду.
Ось чому по війні советська влада зорганізувала людоловство в Німеччині, щоб не було за кордоном свідків їхнього злочину. Спеціяльні советські агенти ловили тих людей, які не хотіли вертатися на батьківщину ("на родину," як вони казали). Так само, як було за часів Єжовщини, хапали людей, кидали до авта і вивозили їх "на родину," правдиво на Сибір. Це була та українська молодь, якої дітьми не добив Сталін голодом (в 30-их роках). А пізніше в 40-их роках Гітлер (який нічим не різнився від Сталіна) простягнув по них свою криваву руку і вивіз тисячами української молоді до Німеччини на невільничі роботи. Вони вже не хотіли з гітлерівської неволі вертатися знову до сталінської неволі. Ця українська молодь (а між ними і я) була змушена покинути свою рідну батьківщину та йти в світ шукати притулку, як бездомні, бездержавні люди.

Е. О. М.
1986
Зміст третього тому


Hosted by uCoz