Vira Wusaty (nee Tsekhmistrova), b. May 5, 1931, in the village of
Shliakhove, Kehychivka district, Kharkiv oblast, a large, well-off village of
700 households. Father's side of the family was well-to-do, mother's poor. The
village church was ruined during collectivization. The family of narrator's
father's brother, five persons, perished in 1933. Mother's brother lost two of
three children. Narrator tells the tragic story of her aunt, whose husband told
her to feed herself and let the small children die, because if she lived they
could have more children; the aunt reluctantly went along with this but never
recovered emothionally. Narrator's mother was dekulakized while pregnant with
narrator, forced to live on the street for awhile, and was brought to court for
attempting to choke a dekulakizer but was acquitted. Narrator's father fled to
Donbas in 1931, where others who had been dekulakized helped him forge papers,
and the family later joined him. He almost became a Stakhanovite but, warned of
impending arrest fled in 1933 to Zemlianka, then arranged to return, obtaining a
job and housing. The mother used to say "thank God we were dekulakized," because
they survived in Donbas, while their victimizers back in the village died of
starvation.
Питання: Прошу подайте Ваше ім'я й рік народження.
Відповідь: Я Віра Вусата.
Пит.: А дівоче прізвище Ваше?
Від.: Дівоче - Цехмістрова. Десятого травня 1931-то року, село
Шляхова, Кегичівського району, Харківської області.
Пит.: Можете щось
сказати про Вашу родину, скільки було осіб у Вашій родини?
Від.: По
стороні мого батька була дуже заможна родина, їх було п'ять братів і одна
сестра. По стороні мами були бідніші, були бідняки, як казали на селах - було їх
три брати і дві сестри.
Пит.: А Ваша вже родина, скільки братів і
сестер?
Від.: Моя родина - нас тільки двоє, я і брат.
Пит.: І який був Ваш стан земельний, значить Ваших батьків?
Від.: Мої батьки були дуже заможні, по стороні батька.
Пит.: Так що, як Ваші батьки подружилися, то мали?
Від.:
Як подружилися, то мама прийшла в родину батька.
Пит.: До багатої
родини?
Від.: До багатої родини.
Пит.: Так, село Ви
згадали, назву Вашого села - можете повторити?
Від.: Шляхова.
Пит.: І якої величини було село?
Від.: Велике було село,
700 дворів. Дуже гарне було, були три ставки серед села, якраз наша хата стояла
над ставком. Чудова оселя, будови були колись гарні - я вже не пам'ятаю, але
дуже гарне було село, і багате.
Пит.: А як далеко воно було від
більшого міста?
Від.: Воно вже належало до великих сіл, бо чотири
кілометри був цукровий завод, виробляли цукор. То вже наше село було з великих
сіл, а потім Кегичівка - районове місто.
Пит.: І в Вашім селі була,
безперечно, церква і школа?
Від.: Була церква св. Петра і Павла, яка
була зруйнована під час колективізації.
Пит.: Чи Ви може знаєте, з
оповідань Ваших батьків, чи був у селі, перед колективізацією, так званий СОЗ -
Спілка Обробітку Землі?
Від.: Не знаю.
Пит.: Чи був
радгосп або артіль?
Від.: Не знаю.
Пит.: Також мабуть з
розповідей знаєте дещо про голод - скільки людей згинуло в Вашому селі, чи в
околиці за часу голоду?
Від.: Щоб сказати кількість - правдиво не
можу Вам, але знаю, що було дуже велике нещастя в цьому селі, бо і з нашої
родини було багато померлих.
Пит.: Може знаєте, пам'ятаєте імена
людей з Вашої родини, які згинули, їх вік і...
Від.: Найстарший брат
мого батька. Не можу Вам сказати, як називається, але в 33-му році він один
лишився в родині, то вмер він, жінка і троє дітей. І друге знаю із переказів
моїх родичів, то старшого брата жінка мала троє дітей, і в 33-му році її чоловік
втік на Донбас, а вона була в селі, і вона давала їсти собі, двом, собі що
знайшла, і одному хлопчикові, синкові своєму, а двоє дітей вмерли на її очах. Як
я вже пригадую, коли вже ото ціла наша родина, ми устаткувалися на Донбасі, і ми
зустрічалися, і я вже, будучи підростком, помітила, що та тьотка наша, як вона
називалася - Олифа -ніколи не сміялася. Як ми раз їхали, то тітка так ходила, як
статуя, тільки говорила і дивилася. Я ще тоді так багато не розуміла, але потім,
коли вже підросла, я мала нагоду говорити з родичами і мені родичі розказали, що
на її очах, вона сама їла і давала хлопчикові, а тих двоє дітей вмерло, бо так
їй порадив її чоловік, і сказав, що нема ради, як ти виживеш, то ми діти будемо
ще мати, але як ти перша помреш і діти пишуться і підуть потім, і так помруть як
цуценята на дорозі, то з того треба якийсь висновок робити, і щось треба робити.
І вона так зробила, але вона душевно ніколи не знайшла спокою. Ціле життя, і так
воно лишилося, відбилося на ній.
Пит.: А Ви, Ваша родина, значить,
батько, мама, Ви і брат пережили голод, можете сказати як і при яких обставинах
це сталося?
Від.: Ми пережили голод тільки так, що в 31-му році вони,
батькова родина, бачили, що вже надходить кінець, до них черга, бо тих багатих
вже познищили, вони всі лишили свою хату і вони всі розбіглися. Батька
арештували, але батько потім утік на Донбас, і вони всі пішли на Донбас.
Пит.: Хто, тобто мама...
Від.: Ні, тільки батько з братами
і сестрою. Моя мама лишилася на тім подвір'ї. Мама мала, мій брат мав два роки,
я мала народитися, і мою маму прийшли розкулачувати. То приїхав з району і
сусід. І мама, із бідної родини і дуже впиралися - я не належу до багачів. Але
одначе вони не звертали уваги і моя мама впала в таку істерику і вхопила одного
з тих, що приїхали з району, і хотіла задавити його. І була би може задушила,
але її відірвали, а вона то не пам'ятає. Одначе її викинули на двір і мого брата
і забрали все з хати, все вивезли, на вози і забрали. І моя мама лишилася під
тином, під полотом. І ніхто, розуміється, в такім випадку сусіди ніколи ніхто не
хотів прийняти до хати. Але за те, що їх, моєї мами родичі були бідні, і як
родичі, знаєте, вони її взяли до себе, але мама не могла ніде вийти з села, бо
мали її судити, мав бути, відбутися над нею суд, за те, що вона хотіла задушити
того, що прийшов її розкуркулювати. Громадський суд. Но, і тим часом я
народилася...
Пит.: Це був який рік?
Від.: Це був 30,
31-ий рік.
Пит.: Перший?
Від.: Перший. Мама жила в родичів
у своїх і не ходила ніде, нікому не казала нічого, аж одного разу її вже
покликали до сільради і сказали: - Слухайте, громадянка, ви маєте ще одну дитину
і не зголошуєтеся, то має бути радянський громадянин, як же ви так поступаєте?
Мама їм сказала: - То вже народилася за совітської власті, то ваша дитина,
кажуть, як ви так ціните вашими дітьми і ви мене викинули з хати, в такім стані,
і з дитиною, і я вмирала під плотом, то, каже, робіть з тими дітьми що хочете,
тільки дайте їм їсти. Ну, і вони кажуть, та дитина, тобто я, якось має бути
названа. Мама каже - Чи ви знаєте, що я чекаю суду, що я буду, я не маю ніякого,
я навіть не можу думати, що буде завтра, назвіть як хочете. Так що там, та пані,
яка сиділа у сільраді, каже: - То ми назвім її "Віра." Мама каже: - То буде нам
"Віра." І так я маю ім'я своє. І тим часом, за деякий час, повідомили у
сільраду, голову сільради, що відбудеться суд над Ганною Півень, моя мама з роду
Півень, будуть судить. Всі дуже зацікавлені, бо сама жінка, двоє дітей, чоловіка
немає...
Пит.: І ніхто не знав де батько, і мама не знала де батько?
Від.: Знали, знали, бо батько, бо в той час так було, знаєте, одні
тікали, другі їм помагали, а треті верталися, так що знали, що він десь там є в
живих. І приїхали судити, коли приїхали судити мою маму, із поля зігнали
колгоспників всіх, бо хотіли показати, що так є в Совітському Союзі такий устрій
і так треба дотримуватися. І коли приїхав, приїхав якийсь молодий суддя з району
і почали питати що, як було, і коли останню запитали маму, він запитав, той
суддя, каже: - Ви наважилися на нього, що ви хотіли його задушить? Мама каже: -
Я не пам'ятаю, може, то було правда. Але другий з ним приїхав і каже: - А де то
було? Мама каже: - В моїй хаті, то була моя хата і вони до мене прийшли. І він
так ні з чого ні з цього каже: -Кого судить? - Він до цього чоловіка каже: -
Вона тобі на вулиці того не зробила. Так суд був закритий. Гражданка така, така
є звільнена. Було дуже цікаво, дуже дивно, всі так в селі, хто знали, ну всі
дуже здивувалися, що сталося. Знаєте. Ну й так маму забрали з залі батьки, а
відтак батько устроївся на Донбасі і нас викрав, ми забралися з мамою і двоє
дітей. Ми були, з початку були у Дружковці, то в там великі металургічні заводи.
І батькові вдалося там виробити папери, підробити, бо Ви знаєте, були люди в
уряді, які вже були також розкуркулені і помагали людям. І вони працювали, був
фізично здоровий мій батько і працював внічно, і дуже багато працював і добився
до стахановства. І мали йому дати нагороду стахановця, а вечером прийшов, це
було в 33-му році, а вечором прийшов до нього знайомий, із заводу, і каже: -
Павло, вже забирайся звідси, бо віднайшли папери, що ти в розкуркулений. І то я
вже пам'ятаю, як ми їхали через зиму, вночі, так відразу склали всі маєтки, що
було - всі лахи, і ми втікли. І ми поїхали далеченько. Осіли, осіли на таким
півпорожнім місці, так ліс, і там стояли вже землянки. Ви знаєте що є землянка?
Пит.: Так.
Від.: То є з саману хати. І так розкуркулені,
які тікали, десь комусь, і так один коло одного сідали під лісом. ІІит.: Де то
було, в якім...?
Від.: То було між Константиновкою і Артемівським, то
маленьке містечко Часів Яр. І коло того містечка, ще недалеко то був, вже
казали, посьолок, Ростов його назвали. Бо там сідали такі всі, де не було кому
дітися, бо там були Корнево(?), знаєте, де глину копають, були залоги глини
білої, що хати мазали, така біла глина. І то вони копали там ту глину і
грабарювали і так жили.
Пит.: Значить так заробляли на життя?
Від.: І так заробляли, і ми тоді побудували землянку, і так ми в тій
землянці жили літо. Як прийшла осінь, і прийшли дощі і ми, як тепер пам'ятаю,
вже в той час, якось вже була бабуся з нами, то мого батька мама, і одного
прекрасного дня як пішов дощ, як пішов дощ, а наша землянка цілком розлізлася.
То ще я пам'ятаю як мій брат казав: - Чекайте (а ми спали на підлозі, знаєте, в
нас такий піл робили, такий з дощок, там ми спали, і глина, таке якби мі...
сталась, прямо нам на голови, знаєте...). - То мій, пам'ятаю ще мій брат казав:
- Чекайте ще, каже, чекайте, як ви будете старі, а я буду молодий, каже, то я
вас так покладу спать на підлозі. То на та-та так, щоби на вас так глина впала.
Ну й так ми пожили. Потім батько знову нав'язали собі добрі знайомства, і добре
влаштувалися, найшовся знову такі люди також, що були розкуркулені і мали великі
посади вже потім. І ми вже побудували собі нову хату і так жили поки війна
почалася.
Пит.: Не верталися вже назад в Україну?
Від.: Ми
вернулися в 42-му році. Коли зайшли німці, відразу там німці зайшли, осінню на
Донбас прийшли, до Ворошиловграда, і відразу не було вже що їсти, ми мусили
весною, в 42-му році ми поїхали на Харківщину. Ми поїхали туди - тільки ми
приїхали в своє село, за два тижні був прорив. Знаєте, німці там, в селі росіяни
окружили німців і в наше село прийшли росіяни. Ми тільки приїхали. Правда в
нашій хаті, в тій хаті, де в хаті мої батьки, жили поселенці-москалі.
Немшакови(?). То був батько, мати й син і потім невістка з двома дітьми. То,
правда, як ми приїхали, з'явилися в селі, то вони прийшли до нас і сказали, що
ми, що вони нам дадуть пів хати, бо хата була дуже велика. І ми тільки ввійшли в
свою хату - прийшли росіяни. І батько втік, а ми з мамою були. І відразу прийшов
сусід і каже: - Бачиш, ми вас ше раз знайдемо. Але то довго не тривало, вони два
чи три тижні постояли і німці їх...
Пит.: Прогнали?
Від.:
Знову вигнали. У 43-ім році був прорив на Сталинград, росіяни прийшли аж до
Дніпра, знову прийшли в наше село. І наше село зазнало дуже великої катастрофи,
бо була, зайшла дивізія есес, наше село було майже все спалене, багато людей
було вибито.
Пит.: Так. А більше про голод Ви може знаєте ще від
родичів Ваших, бо там фактично Ви не були, Ви голоду не пережили в 33-му році,
Ви були в той час...
Від.: Ми голоду такого аж не знали, тому, що
батько працювали і ше в, а по містах, спеціяльно на Донбасі хто попав, то
пережили голод і не знали багато голоду. Аж потім, дуже багато разів в моїм
житті ми хотіли їсти і не було так аж розкішно, але що, але що я пам'ятаю, як
моя мама не раз казала: - Дякувати Богові, що нас розкуркулили, то ми пережили.
Бо ті, що нас розкуркулювали, то повимирали з дітьми з голоду.
Пит.:
Там ті, що лишилися в селі?
Від.: Так.
Пит.: Чи Ви знаетє
скільки з Вашого села згинуло? Не знаєте? Як Ви вернулися, то люди вже не
говорили;
Від.: Ні, вже не говорили про то. То вже переважно ми
говорили тут на еміграції.
Пит.: Так.
Від.: Так, тільки
знаю, як ми приїхали, вже вернулися в село, то мої родичі водили нас до тієї
хати і показували нам, казали, що то тут помер дядько, дядина і троє дітей.
Пит.: В тій-таки, хаті?
Від.: В тій-таки, хаті.
Пит.: З гол оду, значить, вони померли?
Від.: Вони померли
з голоду.
Пит.: Імена їх пригадуєте?
Від.: Знаю, тітка
Ірена.
Пит.: Маєте знимки їх?
Від.: Маю знимку.
Пит.: Так?
Від.: Маю знимку їх.
Пит.:Їх обох?
Від.: Так, їх обох.
Пит.: І можна бачити знимку в Вас?
Від.: О, певно, що шкода її тримати.
Пит.: Я віддам її.
Від.: Я принесу.
Пит.: Дуже Вам дякую.