Vasyl Наj, b. Аргil 26, 1918, in a khutir nеаг the village of Vlasivka,
Zin'kiv district,Poltava region,the sixth child of a poor farmer and artisan who
was landless before the revolution but during NEP was given about 5 acres,thus
becoming a middle peasant.In 1932 was in sixth class of the 7-year school and
recalls that in November the activists coming to his farm to seize all the grain
they had, naming the perpetrators.The father was treated particulary harsly for
his opposition to collective farm, which he identified with serfdom, and in 1933
was arrested to 3 year for refusing an order to take part in grain
seizures.Narrator got work on the Zin'kiv MTS and surreptitiously helped his
family, thereby enabling them to survive outside the kolhosp . People subsisted
on such thigs as potato peels, corn cobs, sugar beet peels, and in the spring
new shoots and bird eggs could be eaten and fish caught. People became swollen
and tens died each day. The kolhosp assigned six men to pick up bodies and bury
them together in pits. By May 1933, 24 of the 75 houses in the khutir were
vacant, the inhabitants having perished. Reports specific encounters with
cannibalism. Narrator gives names of a number of those who perished and refers
to his previously publisned memoir, V. Haj, “Communist Terror in Vlasivka”, The
Black Deeds of the Kremlin, vol. I, pp. 275-277. Narrator tells of the
neighboring khutir of Troianivkawhere no one died of hunger because the poeple
were united , refused to engage in class warfare, and helped each other.
Narrator's father died in 1939. Narrator gives details on collectivization,
which first came to the area ca. 1927 in the relatively mild TOZ form, and the
destruction of the church. Responds to questions on komnezam, thousanders,
arrests in village and seksoty.Narrator's family never joined the collective
farm.
Питання: Прошу подайте Ваше повне ім'я й рік народження.
Відповідь: Я називаюся Василь Гай. Я народився в 18-му році, 26-го
квітня на Україні, Полтавської області, Зіньківського району, в селі Власівка, в
родині хлібороба - малого ремісника. Батько - Іван Дем'янович, мати -Уляна.
Родина складалася: сестра Федорка, Мелашка, Мотря, Васька, Василь і брат Павло.
Пит.: Яким Ви були в черзі в родині?
Від.: Я був шостий.
Тепер я перейду до того, що я бачив на своїх землях, на батьківщині -
Зіньківського району, села Власівка, хутір Дадакалівка. В той час я був
підлітком, якраз ходив до школи - шостої кляси - міста Зіньків, 32-го року.
Пам'ятаю одного разу, коли нахлинуло нещастя на наше село Власівка і хутір
Дадакалівка і Бочанківка. Бачу іде багато підвозок, а коло них уся управа і
активісти нашого села. Оказалось, що вони їдуть викачувати з нашого села хліб. Я
всіх їх знав і собі уважав, підслухав - до кого вони їдуть? Сказалося, що вони
наш двір, вони мають у плані. Перший, перший Гирогоренко Матвій - голова
сільради, Твердохліб Микита зі села Бірки, керівник усього активу. Сільський
актив: -Данильченко Левко, Пигида Нестор, Данильченко Санько, Закотиря (?)
Василь, Василенко Яким, Скрипаль Данило, Валах Антон, Лютик Костянтин(?),
Хоменко Іван. А коло кожної підвозки - кучер. Вони остановилися на вулиці й я
підслухав (і хто) їхню розмову -що вони приїхали й до нас. Я зразу докумекав і
сповістив татові й мамі. Мій тато, очевидно, зрозумів і наскоро мені сказав де
він піде. А ми зісталися з мамою вдома. Найстарший керівник -Твердохліб -
підійшов до мами і став кричати: - Де господарь? Мама відповіла: - Десь пішов.
Він почав кричати: - Чому до сьогодні не виконали наведеним планом до двору
(план до двору)!?! А ми чекати не будемо! І з його наказу ввесь актив і
возчулу(?) взялися викачувати. Його виконувати, його наказу і забрали все зерно.
У цей час під'їхали якісь главарі і начали кричати до товариша Твердохліба: -А
где ж хозяин? Він відповів: -Утік, сволоч! Надо поймать, -і він говорив до тов.
Григоренка. Цей гпаварь у же приказав по-російському. Він був з нашого і зразу
почав бити нашу маму. Мама почала кричати й всі ми дійшли, почали кричати. Але я
в той час зрозумів, що будуть шукати батька. Я скоро вискочив із хати і дав
знати батькові. Я один знав де він знаходиться. Тато скоро мені все переказав, а
сам сів на човна й поїхав по річці за водою - річка називалася Грунь-Ташань. Я
один знав де тато встановиться. Коли я повернувся до двору, то вже весь хліб і
все - корови, свині, вівці -з двору було вивезено.
Пит.: Ви, власне,
оповідали як то батька...
Від.: Усе це робилося в нашому селі в
листопаді 32-го року.
Пит.: Так.
Від.: В той час, це був
наступ на ліквідацію куркулів, бо вже було знищено, як клясу (раніше) -кулаків.
Цей час, це було - насильна колективізація і мій батько був противником до
колективізації колгоспів і не хотів, щоби ми йшли до колгоспу. Бо казав, що: -
То панщина. Там будуть казати, що маєте робити і я не піду! У нашому селі
найнепокірніших нищили і засуджували і виганяли до міста Полтави. І від тоді в
нашій родині почався голод. Я тільки почав учится в школі -в шостій клясі. Я
мусив жити не вдома і шукати якусь їжу, щоб не вмерти з голоду. В той час, це
для мене було тяжко, бо я далі свого міста ніде не був. В цей час у нашому селі
в багатьох так само сталося. Багато роз'їхалося на заробітки - в колгосп не
пішли. Наступила зима. Прийшлося тяжко нам, нашій родині - всім людям, які
противилися колективізації - всім тим, що власть зробила викачку хліба. Найтяжче
було нам господарювати, що не могли дать собі раду - хотя би вони і пішли до
колгоспу. Бо в колгоспі давали їсти тільки тим, що робили, а діти були їхні
голодні! Бо що це давали в колгоспі? Одну галушку і трохи води! Додому не
принесеш. Уже на весні 33-го року люди стали примінятися, стали давати собі
раду. Почали їсти різні трави, листя - бо за зиму поїли що було: лушпайки з
картоплі, качани з кукурудзи, лушпайки з буряків. Кожна родина винаходила що
могла. Люди вишукували й їли трави, що ліпше до пожитку: липовий лист, ліщини
лист, квасець, конюшину, черняхи, лопухи. Борщ -трава. Стали ловити рибу, а
потім -жаби, черепахи, собак і котів, птахів, ворони, галки, горобці. А також
шукали де дикої птиці яйця, не знаючи межі. Від часу жажда - аби щось тільки
їсти, їсти - без кінця! Найтяжче настало коли почалися польові роботи. Всіх
гнали на поле й старих і малих. Так що вже не було часу до заготовки: ні на
листя не мали часу, ні на заготовку листя, ні час готування. Настала ціла
трагедія. Люди стали зразу пухнути - вмирали десятками на один день. Колгоспна
управа стала давати наряди. Зразу визначали шість мужчин, аби зробили - збирали
мертвих і хоронили. З нашого хутора (75 дворів) у травні місяці вже пустих було
- 24 хат - в яких всі вимерли. Всі ці хати активісти забирали для особистих і
городи тоже забирали і для себе садили що хотіли -бо вони мали чим засаджувати.
Далі люди, які були сильніші - розбирали хати і попалили, бо не було де взяти
топлива. Я мав нагоду бути присутнім у одній родині, що звалася Прокопенко
Михайло. Якраз він умер у кінці травня. Я сам помагав його хоронити. Уже була
викопана яма, ми його винесли і вкинули в яму. Якийсь дядько загостив у ту хату,
загортав ту яму. Я повернувся з їхнім сином до хати, це мій був товариш по роках
і по школі. В той час не відчувалося ні жалю, ні плачу. Я там був може один. В
той час вернувся чоловік, що закопав Прокопа Михайла, він сів обідати. Господиня
подала йому якусь супу й чай. А хліба не було, не давала - бо не було. Він їв
суп, м'ясо і з чаєм запивав. Дуже мені хотілося поїсти того супу і м'яса, але
мене ніхто не попросив. Так я й пішов додому. Усе це я розказав мамі і сестрам:
- Що люди мають ще що їсти. Навіть м'ясо їдять! У нас нема нічого їсти, навіть
немає ніякого насіння, щоб посадити город. Голодуємо, так і повмираємо, уже
мабуть хліба ніколи не наїмося! А м'яса ніколи не будемо й бачити й їсти! Мама
відповіла, що: --Бог дасть! Тоді був дуже... Через якийсь час з нашого хутора
стали забирати на працю всіх тих, що не в колгоспі -насильно забрали й мене з
сестрою. Аж у Бірки, Сумівського району - то було від нас 25-30 км. Забрали нас
25, або 40 хлопців і дівчат. Тут якраз з нами була і донька Прокопенка Михайла
-Тетяна. Коли нас усіх зігнали на вигін -бачу: Тетяна знову куряче м'ясо їсть і
бачу, що в неї дуже багато. Я підійшов до неї і став просити, але вона мені не
дала. Далі нас (бо то було людське м'ясо), далі нас погнали 17 км. Коли нас
догнали до міста призначення - то чотири душі померли, бо були дуже голодні.
Прізвища, котрі померли: Прокопенко Грицько, Швидкий Кузьма, Валах Олексій і
Дебелий Іван. Дійшли ми до міста роботи, на другий день нас годували –називалась
похльобуха -вода і мука. Раз на добу ми почали так. Мололи там буряки. Всі ми
робили так три дні. Моя сестра мені каже: - У тебе, Василь, уже починають
напухати ноги. Завтра ми будемо тікати додому. То хоч помремо, але не на чужині.
Рано вона встала, розбудила мене і ми втекли. Рано, на другий день ми вже були в
Зінькові на базарі. Сестра мала три карбованці і купила два галета - з кукурудзи
і макухи. Коли ми під'їли і стали сильніші, пішли в напрямок додому. Але -
польовими дорогами, аби ніхто нас не затримав. Ми вже поморилися, хотілося дуже
полежати і заснути. І так, з трудом ми зайшли додому. Але якраз у нас на хуторі,
у цього ж Прокопенка Михайла -активісти знайшли людське м'ясо, що вони зарізали
своїх дітей - Ілька й Явдоху -і чуть не все поїли. Від цього осталося -двоє рук
і одна нога з хлопця. У цієї родини осталася мама і дві дочки і син Петро, їх
дуже били остатками м'яса, але вони призналися, що вони вже з'їли: чоловіка і
жінку, які проходили через наш хутір. Вони їх запросили, що їм дадуть поїсти. А
сказалося, замість дати їсти - зарізали й з'їли їх. По тім сліду і допросі всіх
родичів із села Дейкалівка -найшли повну бочку людського м'яса, пересипане
попілом. Бо не було солі, то попіл охороняв м'ясо від порчі. Вони призналися, що
людське м'ясо вони продавали й добре жили. Усе, що їм треба було - вони за гроші
купили. Але, я почувши всю трагедію, я покинув хутір і село й пішов. Пішов у
радгосп - за 19 кілометрів, у район Рижі(?). По дорозі я бачив людей мертвих, до
гола розібраних -і ніхто їх не хоронив! У районі мене не прийняли на роботу, бо
я не мав справки, хто я такий. Справку треба було мати "соцпроисхождения." Але я
перебував там довший час. Щоб мене не піймали котрі мене знають, не пізнали які
мене знають - я питався: копав прошлого дня картоплю, крав зерно, що давали
коням. Лягав спати під ясла крадькома, а як конюх піймав - то дуже бив. Хотілося
дуже жити, всюду ховався. Ішов у поле і таки "пасся” але об'їждчики і там
ганяли, бо нас було дуже багато таких, як я. Усюду треба було ховатися.
Підходить уже час, що хліба вже вибивалося колоски. Бо вже оголосили - що як
кого зловлять коло хліба, то будуть судити - чи великий, чи малий. На смерть за
зрізані колоски! Мусив я вертатися додому, а коли прийшов додому, то моя родина
йще була жива. Бо моя замужня сестра трохи помагала, бо її чоловік мав роботу на
конюшні в колгоспі. А на хуторі й на селі й всюду вже багато повмирало з голоду.
З тих, що залишилося прізвища (з тих, що пам'ятаю, залишилося в мене): Валах
Яків (це ті, що померли, як я прийшов), Швидкий Ігор і його син, Валах Одарка,
Планидиха і двоє її синів, Мирослав і дочка Уляна, Михиль Уляна, Прокопенко
Трохим, Олексій Рябина, Свириденко, Сидоренко Павло і його жінка, Іван Лютик,
Нестор, його жінка і двоє дітей, Іван і Василь Стецюки, Іван Хоменко, Гордій і
його жінка Параска і син Віктор, Хоменко Химка і дочка Палажка, Шацький Грицько
і його син Микола, Вовк Іван і його жінка Уляна, Сидоренко і двоє дітей Петро і
Олена, Чикало Яків і його родина з шести осіб, Лисак Остап, Стась Мирон і його
родина з чотирьох осіб, Хоменко Тарас і його родина із шести осіб, Лисак
Сильвестер і його родина з семи осіб, Найденко Макар і його родина з чотирьох
осіб, Хоменко Степан і його родина з 12-ти осіб, Хоменко Іван і його родина з
чотирьох осіб, Гоценко Карпо і його родина з п'яти осіб, Хоменко Петро і його
родина з шести осіб, Лютик Яким і його родина з дев'яти осіб, Валах Дмитро і
його родина з чотирьох осіб, Лютик Юхим і його дочка з котрою я ходив до школи в
район Зіньків. Усі ті, що я припоминаю родина з села хутора Власівки і
Дадакалівки. І багато забув прізвищ. А при цьому -- район, а в цьому районі їх
було без числа! Ніяким я керівництвом (керівником) не був і ніяким письменником
не був -а (останній в справі) справжній член хутора Дадакалівки і села Власівки
і ще належугь сюди і хутір Бочанівка. За цей хутір мене жаль давить і сьогодні.
Не можу цей хутір писати, бо там усі вимерли і не осталося з живих з 12-ти хат!
А дуже не пригадую всіх прізвищ померших із голоду. Усі ці мої свідчення я
написав до випущеної книги "Біла книга про чорні діла Кремля” йще в 50-му році.
Там написано все що (по-англійському) я можу свідчити будь-де і будь-коли -
Василь Гай. Померших усих і з семеро хуторів і село Власівка -133 осіб, яких я
пам'ятаю. Питайте!
Пит.: Пане Гай, будь ласка, скажіть хто з Вашої
родини пережив голод? Скільки осіб?
Від.: Ми пережили голод дуже
тяжко з допомогою (тут є наш зять у Рочестері, помагав, і моя найстарша сестра,
яка крадькома нам підносила їсти). Або я ходив, бо я вже не був у своїй родині.
Я переживав у своєї найстаршої сестри і за неї ходив на роботу. Далі - батько
засуджений був у 33-му році. Як засуджений? За те, що не схотів мій батько іти і
викачувати хліб. Моя родина є бідна, до приходу совєтської власті не мали землі.
Пит.: Не мала.
Від.: Батько й мати не мали землі. Батьки
моєї матері мали і мого батька. Але вони зійшлися і не мали, При НЕПові їм дали
три десятини землі. При НЕПові ми дуже розжилися і ні були не багатими, ні
бідними. Значить, якби сказать -нас, як розбирали то вже казали, що ми
середняки.
Пит.: Середняки?
Від.: Але ми були бідна
родина. Чому я хочу сказати, бо як нам наділили, не наділяли ще землі - то
батько брав сестер і заробляв від снопа десь у когось, я не знаю як.
Пит.: Чужих людей, так?
Від.: В чужих людей, так. Бо я
знаю - ми не мали землі. Тоді, як дали нам при НЕПові землю і дуже старалися. Бо
ми майже були (крім мене, до мене) всі дорослі. Робили на полі і дуже був гарний
урожай. І ми вже за ті роки, якби сказати - дуже піднялися, як на тому хуторі де
я був. З тих, що ледачі були - наша родина дуже високо вибилась. Бо батько ткав,
мати ткала плахти, а тато сукно, полотно. То все в зимі, а в літі коло тих трьох
десятин. І нам дуже хватало. І вже розжилися і мали, мали худобу, значить коней
не мали. Свині мали, вівці і таке для ужитку: кури, гуси, качки. Так що уже
розжилися добре. І ми не підлягали до тих, що нас "треба було знищити”, бо ми не
належали до тих кулаків, чи підкуркульників навіть. Наша родина, значить, була з
тих бідних і так що - тільки батьки мої розбагатіли при НЕПові.
Пит.:
Так.
Від.: І як уже мали цю худобу і гонив я (помагав мамі, батькові)
на базар цю худобу: чи свині, чи що, гуси гонить. Бо в нас не було такого
транспорту, щоб возили. І в нас коней, кажу ще раз - не було. То ніхто не хотів
купляти на базарі. І пригонили назад. І, і бачу, що батько і мати не можуть дать
ради - не можна прогодувать же цю худобу цим збіжжям, що ми мали. Так, значить,
не було то мій інтерес, але я так відчував - що, значить, нема нічого, ніякого
заробітку з того. Тільки що батько, кажу, ткав і грошей часом брав. А часом за
той аршин, як у нас казали (не метр, ще в той час). І, о! То, значить, за те й
батька в 32-му році засудили - що він не хотів викачувати з других людей хліб.
Просто не схотів уперто. Зразу посадили на два тижня, потім на місяць. Потім мав
суд, якось випустили. Я від сестри прибіжу - бо всі хочуть знати, як з татом. І
тато каже, що все в порядку. А потім засудили на три роки. То ще рік жив, не
заживала. Бо, значить поскільки (так уже пізніше я сам думаю), що не було поживи
в організму - щоб цю рану лікувати.
Пит.: А чи, і Ваша родина взагалі
не ступила до колгоспу?
Від.: Ні!
Пит.: Ціла, не вступила
ніколи?
Від.: Ні!
Пит.: Не вступила?
Від.: Я
був в колгоспі.
Пит.: Так, але родина, не то?
Від.: Ja.
Пит.: Ну, а як, значить - забрали Вашу землю? Чи як було?
Від.: О, як колгосп став. Ні в кого вже - чи був НЕП, чи НЕП роздавав
ту землю, чи хто там - то вже ні в кого не було землі. Yeah., була присадьба
коло хати, до річки. І там з того жили. Але, значить, дівчата (тобто, мої
сестри) вже повиходили заміж. Бо в нас не було так як тут - діти пішли і вже не
дають допомоги. Ми мусили давати допомоги. Я пішов, то я кажу Вам - добре
заробляв, бо я пішов уже трохи, що мав уже трохи школи. То пішов уже в МТС, як
там згадується.
Пит.: Так.
Від.: Не в селі, а вже в
Зінькові. Якраз там підраховщик - давав рапорти, там значить, до району, до МТС,
важив хліб той, що косили комбайни і трактори. Значить, ті рапорти я носив сім
кілометрів, пішки там і назад кожний день. І з цього я - чи ви заробили, чи
хтось заробив - але я мав три кілограма за трудодень зерна. І я його отримував
сестрі. Невільно мені було додому везти хліб, хоч я й отримував. І не належав до
родини. Бо тут у мене в біографії -я вже до своєї родини не належав. Я пішов
геть і собі пробивав дорогу. Зразу закінчив, значить, в МТС трактор-комбайну
школу. Уже працював і на тракторі, але там, значить, було трохи брудно. Я не
хотів так дуже. Значить, умудрявся - здав курси на комбайна. А як на комбайні,
як я виконав норму - то я за один день заробляв по 25 кілограм хліба. А мені
цього дуже не було потрібно. Я привозив увесь хліб до сестри, а сестра значить
доглядала брата мого і сестру меншу й матір. А батько помер у 39-му році, як я
вже був у армії.
Пит.: А чи можемо ми вернутися ще назад? Що Ви
пригадуєте з часів революції в Вашій околиці? Чи пригадуєте, як виглядало тоді
все?
Від.: Я пригадую. То не була революція, а так би сказати -в нас
розкуркулили людей, значить, багатих. Такого, як Удовиченого, це Мартиновського
- він там, уже були колгоспи. Колгосп називався "Серп і молот” і колгосп "Перше
травня."
Пит.: То рік, про який рік Ви говорите?
Від.: Це
вже, значить, в 32-му.
Пит.: А перед тим?
Від.: А перед
тим, це ж я кажу - тих багатших розкуркулили і в той час хотіли дзвони в нас
знімати з церкви. І почали там дзвонити! Я був підлітком, а що мені - то було
півтора кілометра й я вже там. А людей - все село зійшлося! Я Вам правду кажу -
я нічого дуже не розбирався й думав, що то на вогонь. Бо в нас же не було
телефона. Я думав, що я побачу вогонь - як то хтось горить, або що. А оказується
-там, значить, бунт підняв - щоб ті дзвони не знімати. Все село і кажуть, що
значить, буде біда, бо приїде міліція. А оказується - хтось умудрився і то
перервав ті телефони, що до района телефонувати. І то до того, цілу ніч. І я там
собі, розумієте, всі сторони збігав. І один такий був - вони казали, що він не
при своєму розумі, але він то керував. Але що і чим кінчилося - то за пару
тижнів. Люди розійшлися, дзвонів не дали зняти.
Пит.: А хто хотів
знімати дзвони?
Від.: Влада.
Пит.: Були, значить, з влади?
Від.: О, ja. Приїхали спеціалісти, які їх...
Пит.: Звідки
вони приїхали? Звідки приїхали?
Від.: То я думаю, може десь аж може з
Полтави. Бо ми тоді належали до Харківської області.
Пит.: І не
знаєте - хто то був? Хто вони були?
Від.: Ні. Я не знаю.
Пит.: Як вони говорили? Не знаєте по якому?
Від.: Ні, я
бачив їх, але не знаю. Говорили по-українському, я думаю. І перше що: як після
того бунту - через два тижні, чи то -і того паламаря не стало і той, що там,
значить то, тим керував. І ніхто вже більше не піднімався. Знаю, приїжджали авта
- ті старі Форди, в той час. Як я перший раз їх бачив, то я ще й чіплявся. Мені
там байдуже було, чи там дзвони знімали. Я за тим автом ще бігав, пам'ятаю. Аж
тоді оказується: і того, й того, й того забрали -я не пам'ятаю навіть прізвищ
тих що.
Пит.: І забрали ті дзвони?
Від.: О, ja! Пізніше
забрали дзвони і дзвіницю розібрали і церкву половину розібрали. І в церкві уже
зерно зсипали і значить там...
Пит.: І то було коли -32-ий рік, десь
так?
Від.: Я думаю десь...
Пит.: Перед?
Від.:
Перед, перед 32-им роком.
Пит.: Так.
Від.: Бо там хліб то
зсипали той колгоспний і дуже не давали людям хліба. Тільки, значить -я думаю
так: бо ніхто дуже так не мав наїдка. Але активісти, особливо я можу зазначити,
що був у нас дяк у нашому хуторі. І ми там, як він там по могилках ходив і яйця
там люди клали - то і я там бігав, пам'ятаю. І ця родиная(?), не забудьте - що
перша стала. То не називався колгосп, а СОЗ. СОЗ, то значить - якби об'єднати
таку господарку.
Пит.: Спільна Оброботку Землі ?
Від.: Ja.
То знаю, що ця дячиха там кухаркою була. І ці хлопці уже там, уже мій товариш -
разом у школу -Сергій, розумієте. Уже він в комсомолі якомусь і то все. Мене то
дивувало і я там заглядав. Чи то був колгосп, для мене там дур... Я заглядав і
бачив, що їм давали не по кілограму, а просто скільки їм було треба, тим
активістам привозили. Були коні такі прислані, десь такі породисті. Бо так у нас
такі не були такі багачі, що мали добрі коні. А все такі, якісь такі - для
обробітку. А то тими кіньми розвозять. Я дивлюся і думаю: - Ну який мій тато, не
йде до колгоспу! Як там оті, що мають! Активно працюють, як вони багато хліба
мають! І всього мають, і вдома мають і дивись та кухарка-дячиха -і як ця влада
мусила її знищити. І дяк, правда так - як вона розгулялася (я Вам правду скажу),
то дяк цей зарізався. Сам себе, бо не міг терпіти.
Пит.: Так що СОЗ
був у Вас -СОЗ? А радгоспу, також там?
Від.: Був я в радгоспі
-зазначив.
Пит.: Але там - у Вашім, значить, в тім селі?
Від.: Ні, ні, ні!
Пит.: То був далі радгосп?
Від.: Далі радгосп був. Значить, там Лютенька, Гадяч - то я вже там
пішов на ті заробітки. То я кажу - крав зерно.
Пит.: А СОЗ був таки в
Вас там на місці?
Від.: А потім колгосп став.
Пит.: А
потім вже колгоспи повстали? А що з священником сталось? Ви кажете, що дзвіницю
розібрали, дзвони забрали, церкву розібрали – знищили і зробили...
Від.: Священик?
Пит.: А що зі священиком?
Від.:
Пішов геть. Бо священик був у нас, я там дуже добре пам'ятаю - це був Оксюк. Ja,
священиком. Тобто мого того земляка, що ми боронили. Я тут - його дід був у нас
священиком. А я зробив...
Пит.: А пам'ятаєте ім'я - Оксюк?
Від.: Ja, отець Оксюк.
Пит.: Отець Оксюк? Ну, нічого.
Від.: Але в мене сталося так: у школі мене вчать, що "релігія
-опіюм!" А вдома мені кажуть, що "треба боятися Бога!" Кого мені, так сам собі
подумав - вже ж мав трохи школи і думаю: - Як то мені з цим бути? На чиїй
стороні бути? І я зробив одну велику, значить - недобре діло. У церкві, то я
запам'ятав цього Оксюка. Він як прийшов до мами, то мама вже давала мені так, що
я навіть сьогодні пам'ятаю. За те, що я таке зробив. А я...
Пит.: Так
що Ви кажете, що в якому то селі? Можете, будь ласка, сказати - що то з церквою,
з дзвіницею - як то село називалось?
Від.: А, то Власівка.
Пит.: Власівка? Власівка і там був отець Оксюк, так?
Від.:
Ja, ja -село Власівка.
Пит.: І Ви зустріли когось з його родини
потім?
Від.: На еміграції. Пнт.: Так.
Від.: Я вже то
забув. Але коли я стрівся і познайомився. Що я кажу, значить, що: -Я Василь. А
він каже, що таке його прізвище. А я тоді - стукнуло(!): -а то не ваш тато був у
нас священиком? А він каже: -Ні, то не тато. То дід мій! І то з того часу ми
були близькі. Він був засуджений, вигнаний. А я, значить, з 37-го року не був
вдома, кар'єру собі робив, значить в армії. І то буде далі моя біографія.
Пит.: Так, а що з тим отцем сталося?
Від.: Знищений.
Пит.: Був знищений? Не знаєте в яких обставинах?
Від.: Це
я вже чув від свого товариша, взнав, що він був знищений.
Пит.: Так,
бо Ви не знали.
Від.: І його тато був священиком, також знищений. І
він належав до тих. Але вмудрився -виїхав, значить, на Донбас і приїхав на
еміграцію разом зі мною.
Пит.: І Ви дещо згадували про тих, про тих -
сільську управу Вашого села, які приходили забирати. І Ви давали, подавали
імена. І то в більшості українці були, правда?
Від.: Ja, українці.
Пит.: Чи з часом вони мінялися, не знаєте?
Від.: В той час
вони всі були, весь час - ті самі. Але більше шкоди робили оці - підлизайки, що
доносили на когось. То це - ці нищили село. Своє село, свої хутори.
Пит.: А чи приходили з поза села, знаєте - десь з Полтави, з міст?
Такі, значить, чужі люди. Чи вони приходили?
Від.: Ja. Я зазначу, що
Тверд ох ліб, це був із Бірок. Це від мене яких 40 км. Він був призначений
головою сільради в нас. З якої рації - чи то його партія посилала, чи його,
значить, хто посилав. В той час мені, значить, не було дуже в тому цікаво.
Тільки пам'ятаю: як моя сестра виходила заміж, цей Твердохліб був головою
сільради. А виходила вона заміж за комсомольця. І в нас на селі треба було
могорич дать, бо він був з другого села.
Пит.: Так. В якому році то
було?
Від.: Я думаю: десь у 29-му, у 30-му році. Перед голодом. Але
ми жили в той час можливо і цей чоловік (наш зять), він є тут у Америці тепер.
Бо моя сестра померла, він женився з другою. І він дуже нам помагав, бо в
їхньому хуторі Троянівка - ніхто з голоду не вмер.
Пит.: Чому?
Від.: Бо там активні люди. Один одного не видавали і не доносили,
розумієте. Так як мій батько (так як я зараз розказую, чи мій батько розказує),
що він то не любе і все! Хоч ти його вбий, а він не любе! А там сказав, то ніхто
його не видав, розумієте. І то дуже, навіть як у на с уже все забрали. То ще
зять той прийшов - що теля зосталося. То ноччю теля крадькома за півтора
кілометра відвів - там зарізав. А тихенько мені передавав м'ясо і ми тим трохи
уже живилися.
Пит.: А чи був Комітет незаможних селян, чи в Вас був
такий?
Від.: Ja, ja,jа,jа!
Пит.: І хто до нього належав?
Скільки їх було? Не знаєте?
Від.: Більше, значить, ото ж я нагадав,
що той дяк і дячиха, що вони зі своєю родиною там були. І вони добре жили, я їм
завидував.
Пит.: То був той Комітет незаможних селян і СОЗ? Чи то
було те саме?
Від.: Jа, jа. І вони чи робили, чи не робили -а їм хліб
давали. Оце той називався Комітет незаможних селян.
Пит.: Незаможних
селян? І що вони робили, властиво?
Від.: О, зразу вони, значить,
обробляли землю -ту, що в багачів забрали. А потім, значить, як уже почали
колгоспи - то совкупно. І вони майже, я Вам скажу -і перші гинули з голоду. Хоч
їм тоді й привілегію робили і вони пожили. Але був такий один активіст, вроді
казали -комсомолець. Але я знаю, що він не був грамотний - Давиденко називався
(забув і прізвища). Та й заробив, розумієте 40 трудоднів. А я ж роблю за сестру
в колгоспі й сестра получає за мене, значить (це ще був підлітком). А він собі
такі коротенькі штанці - тоді мода була. Активіст -І такі чулки, значить, якісь
такі грубі. І так собі, як підрахував, що заробив 40 трудоднів –в ін каже, що не
піде більш до роботи. Його ніхто не силував. Каже, що як він підрахував, що він
дістане, так як казали - 20 чи 30 кілограм на трудодень. Він собі получив,
підрахував, що на 40 трудоднів він достане 1.000 кілограм. Він сам ніколи не
поїсть того хліба. Бо в нас ніхто дуже не розрахував на розкоші - як хліб був,
то вже й було вже добре, знаєте. Так що я пригадую то все, значить, не exactly,
прізвища вже позабував.
Пит.: Так, так. А чи Ви згадували про той,
МТС - Машино-Тракторну Станцію? Чи в Вас була також в селі?
Від.: Ні,
тільки в районі.
Пит.: Не було? Ні, ні? Чи Ваша округа, значить, село
- було поділено на сотні, десятки, п'ятки?
Від.: Ні, тільки на
колгоспи.
Пит.: Не пригадуєте? Не пригадуєте такого поділу?
Від.: Ні, тільки на колгоспи.
Пит.: Двадцятип'ятитисячники
- таких не було, чи були такі?
Від.: Я, значить, чув за них - але з
ними не зустрічався в той час. Може й говорили, а мені то в вуха не приходило.
Але, я знаю, що вони були.
Пит.: А сексоти? Чи мали Ви щось до діла з
ними?
Від.: Ja.
Пит.: Можете щось сказати?
Від.: Мій товариш, оцей же - дячихи син, називається Сергій. Ми
ходили разом до школи. Але якось його призначили вчити малограмотних - Лікнеп
такий називався. І він там учив. А то вже було, значить на тій бригаді. Ну, а як
там були дівчата та й особливо, значить, якби в той час я вже був майже дорослий
- то цікаво, як там дівчата й хлопці. І там трохи, може я й школу якусь робив
(не пам'ятаю). Але заглядав там у вікна. І там оцей Антон Валах, розумієте, був
уповноважений дивитися за порядком. І він на мене зробив рапорт - що я там
нарушав ту дисципліну. Мене засудили на 10 днів примусової праці при сільраді,
щоб я відробив. Але я дуже боявся і мами і сестри і стида того - то я боявся,
щоб мене не розпізнали. То я тихенько відробляв, але цей Валах Антон на мене
доложив -пізніше я вже взнав. Я йому трошки помотавсь, пізніше.
Пит.:
Чи мали Ви щось до діла з Чека, чи ГПУ?
Від.: Я скажу - що я мав, бо
я служив - уже в Армії.
Пит.: Хочете щось більше про то сказати?
Від.: Я скажу, як Ви хочете слухати біографію.
Пит.:
Потім, так? Добре. Ви згадували, що в Вас -коли, властиво, повстав колгосп у
Вашому селі?
Від.: Я думаю, що десь у 27-му, 28-му році.
Пит.: І хто були ті перші родини? То були ті бідні, так?
Від.: От, то незаможні селяни.
Пит.: А коли почали
розкуркулювати?
Від.: Також в тих роках: 26-го, 27-го і 28-го роках.
Пит.: І як то відбувалося, можете сказати?
Від.:
Відбувалося так, що значить - вони належали до знищення (в той час мені не дуже
було відомо). І їх як розкуркулювали, то вони не мали права бути у селі. Не мали
право мати щось їсти й їх вивозили і звалювали - де круча, або де, значить, нема
нічого, не роде. Там їх висаджували. Що вони захватили зі собою - якусь одежу,
то там спали, чи сиділи. Не мав ніхто права підійти туди їм принести ні їсти, ні
пити. Вони часом (ось я пригадую, як мій знайомий розказував), що втікали. І
якось вхитрялися десь у Донбас, хоч тоді мені то ще не дуже було відоме. Чи десь
у друге село, де трошки там так, як кажу, Троянівка, що там якби і ми втікли, то
й нас би там може там трохи вшанували. Бо там не видавали якось. Значить, я був
там де вони були викид єні в ті бугри -бачив.
Пит.: А скільки їх
було, як багато?
Від.: О, я думаю - там може було яких 40 родин.
Пит.: Родини -з дітьми й зі всім?
Від.: З нашого села, з
наших хуторів. А там у других селах (бо наш район був, належало 15 сел до
району), то там своя була влада зі Зінькова наказана і там вони й нищили. Я вже
там не знаю. А так, як тут нищили, то я бачив, значить, що ніхто не мав ніякого
доступу до них.
Пит.: І що, яка їх доля далі була? Чи їх десь завезли
потім?
Від.: Для мене дуже не відомо, тільки знаю, що вони десь
розійшлись. Чи далі на заробітки, чи може десь далі погинули, чи десь до Донбасу
добиралися. Чи якісь папери може десь якісь, може. Не всі були й в сільраді й в
Зінькові в районі, не всі були. У моїй біографії є. Не всі були такі кати, як
тут сексоти були в нашому селі.
Пит.: Так що Ви не знаєте, що з ними?
Ви там нікого з родини і таких ближчих знайомих не мали?
Від.: Знаю
тільки, що то були куркулі. Великі багачі, а які там багачі - але, значить,
казали, що то великі.
Пит.: А як провадили пропаганду за те, щоби
вступати до колгоспу, чи приїздили?
Від.: О, можеш записатися, можеш
завтра виписатися.
Пит.: Ні, а чи пропаганду робили?
Від.:
Робили, і мітінґи робили.
Пит.: Мітінґи?
Від.: І казали: -
Можеш коня відвести, а завтра забрати. І можете тоді на своєму полі. Хто це
пробував, то той був на, замічений і був - як не знищений, то доконав сам.
Пит.: А чи приїздили якісь військові відділи до Вашого села і
значить...
Від.: Ні, тілько приїздили, значить, такі верховоди. Як
тут (я нагадаю), як то Юхименко і пару родин жидівських, я пам'ятаю. Бо мама там
носила їм ще за моєї пам'яті, значить, чи масло там, чи яйця. Якось там з ними
bisiness робила.
Пит.: Ті жидівські родини, що Ви кажете, вони
приїздили чого?
Від.: За селянські продукти, купляти. Або моя мама,
або другі господині носили на базар і там знайомі були з тими жидами. Але ті
жиди помагали, значить, владу строїть совєтську.
Пит.: І коли ті жиди
з'явилися там?
Від.: О, були в цей час, якби сказати - під
колективізацію. Але були й постійні, в нас жили.
Пит.: Так що, то не
в - що вони тільки приїхали тоді, в 33-ім році?
Від.: Ні, ні! Перед
тим вони ще жили.
Пит.: Вони були там цілий час і вони там брали
участь в тім, в тій, значить...
Від.: Ja. Аксьонов там, Кошкін і
другі такі, значить, що там вони...
Пит.: Ви маєте їх імена, так?
Аксьонов?
Від.: Ja, трохи маю.
Пит.: Могли б Ви сказати?
Від.: Ja. Я пізніше скажу.
Пит.: Пізніше, добре. А чи були
бригади такі міських людей? Скажім, з Полтави, чи що? Що приїжджали й агітували,
щоб ставати до радгоспу.
Від.: Ні, тільки з району.
Пит.:
А на селі?
Від.: Того не було. І значить, що робив уряд - щоби так
звано добровільно люди вступили в колгосп, чи що?
Від.: Ну, мітінґи й
зібрання.
Пит.: Зібрання -в більшості?
Від.: Ja, ja, і
казали, що то буде дуже рай великий і дуже не треба робити! Тільки, значить -
жити й їсти й гулять.
Пит.: Так що тільки мітінґами вони пробували. А
що було з тими, що не хотіли вступити до колгоспу?
Від.: Це було, що
й з моїм батьком!
Пит.: Арештовували, значить? Більше таких випадків
було?
Від.: Судили нізащо і не міг відказатися, бо тільки мусів
сказати - що він винуватий й вже.
Пит.: А чи знаєте Ви якийсь
спротив? Ось Ваш батько один з них. Але, чи знаєте таких, щоби до бійки якоїсь
доходило з владою? Що не хотіли люди ставати в колгосп? Чи були якісь такі
випадки?
Від.: Були, але я не бачив.
Пит.: Ви самі не,
не...
Від.: Значить, кажуть: - Що там, на тій вулиці було - що той
того вилами заколов. А хто там, як там було? Бо я не можу, кажу, навіть
пригадати на селі всіх прізвищ.
Пит.: А чи пам'ятаєте Ви щось таке,
що прийшла чутка і сказали, що скасували колгоспи? Бабський бунт то називали. Чи
Ви щось таке чули?
Від.: Ні.
Пит.: Не було в Вас такого,
щоб люди розбирали речі й все з колгоспу, бо мовляв...
Від.: Було,
кажу, що і розбирали. І старшої сестри наш зять, то як, щось треба було, то
навіть брав коней й батькові в Полтаву передачу возив. Значить, він якесь там
право мав. Але як то, я не знаю.
Пит.: А пригадуєте Ви такі бригади
хлібо-заготовачів, що приходили і шукали за хлібом по хатах?
Від.: О,
Ja! 3 ковіньками під піччю, по долівці, по городі - скрізь це, значить,
вишукували, під дровами!
Пит.: І хто то був?
Від.: Це все
бригади, але були це місцеві все.
Пит.: Це місцеві люди?
Від.: Все, все, все - визначні активісти місцеві.
Пит.: Чи
Ви можете сказати - скільки від Вашої родини забрали збіжжя? Як, значить, на
початку.
Від.: Оh, boy! Все забрали! Нічого не лишилось! І мішків не
хватало, то моїх сестер і мами сорочки зав'язували. Рукавами насипали в сорочки
й ладували й везли. І моя сестра ця, Мотря (що вмерла, а її чоловік тут є) вона
зомліла й пам'ятаю, що зять її (у мене якийсь ножик був), що їй зуби розчіпляв -
бо вона, значить, як би сказати непритомна впала і задихнулася. Кажу, що: - Ну,
нічого, нічого й не можна було ні борщу тримати в печі! Як щось побачили - як не
з'їли - то перекинули. Чи щось було зварене - ходили щодня. Уже тих, що вивезли
й не противилися радянській владі, то всіх - кожний день ходили. Ходили чи ті,
чи другі, чи треті. По три, по п'ять осіб ходило -все, щоб не було -у гній
викидали, аби нічого для поживи не осталося! Це дуже, дуже добре я пам'ятаю.
Пит.: І кажете, Ваша сім'я не вступила взагалі до колгоспу?
Від.: Ні!
Пит.: Ніколи не вступила?
Від.: Ні!
Пит.: А, чи крім Вашого батька, знаєте якісь інші арешти? Когось
арештували в селі?
Від.: О, Ja!
Пит.: Знаєте імена тих?
Від.: О, Ja! Разом з батьком їх визначили трьох, щоб вони йшли
викачувати хліб. Батько , як спротивився й ті спротивилися. І цих трьох зразу
засудили, других назначали.
Пит.: Знаєте як називалися?
Від.: І то значить, вони всі, перерахував які активісти були. І вони
всі там є, подані мною.
Пит.: Але тих, що їх арештували, кажете, так
як Вашого батька?
Від.: А Ja! Я тут опустив, але сьогодні треба мені
добре пригадати. Я знаю, що один був Нестор Лютик - разом з батьком засуджений.
Пит.: І що він?
Від.: Але тільки батько сидів. Ті якось чи
опісля суда, чи якось - що вони повтікали й десь на Донбас і все. Вони прожили і
при німцях вони вернулися живі.
Пит.: Повтікали, значить?
Від.: Повтікали, але як? А судили разом з моїм батьком.
Пит.: А про вивози на Сибір зі села. Більше не знаєте кого, що
вивозили людей?
Від.: Тих усіх, що на горбки вивезли - чи їх у Сибір
відправили, чи де, я вже по дорозі по тій не ходив.
Пит.: Не знаєте.
А чи був у Вас у селі колгоспний суд? Було щось таке?
Від.:
Громадянський, так називався суд.
Пит.: Громадянський суд?
Від.: Значить, вже як Вас судили - хоч і мене судили на 10 днів - то
не називали Василь, чи там якось -а громадянин, я пам'ятаю.
Пит.: І
хто там, в тім суддею був?
Від.: Значить: вечеря, пили, був суддя і
там якийсь адвокат чи якийсь прокурор, чи що -значить, підтакач. І мене засудили
на 10 днів примусової праці й 10 карбованців. Але я не платив, бо мій товариш
був там секретарем і якось то "затер”. Бо я не міг знайти в той час 10 рублів.
То він там якось записав, що я заплатив. Аж пізніше я взнав, як то він зробив.
Пит.: Ви вже згадували про священика. А ще як з учителем було в Вас в
той час? Чи був учитель в селі?
Від.: О, Ja! Був.
Пит.: І
яка була його доля, значить, під час тої колективізації? Яку він ролю
відігравав? Взагалі, школа?
Від.: Я б сказав: - учителі не вступали в
ніякі ці організації. Бо я в школу ходив, хоч і з перервами, і до мене вчителі
дуже ставились. Такі, як Дмитро Дмитрович і Марія Силовна й мені, значить,
помагали, хоч я й пару днів пропустив, не зза моєї вини. То вони мені помагали,
щоб я доганяв других.
Пит.: Так що вони були цілий час в селі під
час...
Від.: Були в селі, і значить, і був директор і була школа в
нас велика.
Пит.: І не було спеціальних змін жадних, нічого?
Від.: Ні, їх не було. І я не бачив, щоб вони фігурували в активі чи
щось, якийсь настрій в людей робили, чи віддавали, чи направляли - такого я,
значить, не бачив у той час. Але, значить, я на вчителів не можу нічого. Тільки
на той актив, на тих сексотів, які значить, продавали своїх людей власними
руками.
Пит.: А були якісь чужі в селі, не українці - що власне
голівно забирали збіжжя, що переслідували людей. Скажім, якісь прізвища чужі -
чи російські, чи жидівські?
Від.: Пам'ятаю, як то накладали вже в час
голодівки по 32 кілограм на двір м'яса, щоб виконали. То якось ще з цим зятем
Семеном, якось ухитрились - що ми ще якось порося в той час десь вигодували. А я
вже дуже не знаю, як то сталося, то знаю...
Пит.: Так, прошу.
Від.: То моя фамілія якось вхитрилась, що зарізали те порося. Оцей
Василенко, як десь там у сільраді доклав -а там, напевно, дали знати в район і
приїхали прямо з району уповноважені. І знаю, що приїхав такий Багрій. А хто він
був, значить - але був з района. І ще пам'ятаю, що зять якось на те сало (що вже
було зложено) накинув жакет якийсь - щоб вроді не замітили, щоб не все забрали.
Але цей Багрій каже: - Нет, нет, это наше!" -І забрали. І мама упала, тобто,
знаю - нарочно. Це пізніше мені мама казала: - Хоч би ж то, каже, оставили! -Я,
каже, упала -думаю: через мене та вони бочку ту не будуть нести. А вони, каже,
переступили й те забрали.
Пит.: Так що він по-російському говорив, Ви
кажете? То Ви пам'ятаєте?
Від.: Ja. Він говорив по-російському і
по-українському. А оказується - мама (батька не було), а мама десь пожалілася,
щоб вернули те сало. Хай м'ясо - бо то треба заготівку здати 32-ох кілограм. Але
якось там вона достукалася і повернули те сало. А м'яса ні. Значить, трохи
розібрали і те сало. І ми були дуже задоволені, що то - аж так мама добре
постаралася. Але безсильно, бо цей Багрій приїхав і сказав: - Як не буде плахта,
мені в подарок (це вже нам мати, мені пізніше розказувала) - не буде плахта в
подарок, то однаково ми те сало заберем! І мама ще й плахту дала. І було,
пам'ятаю - як розкуркулювали. То моєї мами батько мав млин вітряний. І там було
наше зерно -молоти, у діда. Але його забрали. І мама, знову, якось добилася - що
те зерно (але, це ще перед голодівкою) і мама якось добилася знову - що те зерно
повернули нам. І ми їздили - бо дід належав до другого села, Дейкалівка - й ми
поїхали. Я знаю - мій брат був малий, що ще мама, мама - цицьки давала. То він
роджений в 27-му році, десь у тому. То повернули ще й той хліб, якось. Бо ми ж,
кажу, не належали до тих, що або треба розкуркулювати, або підкуркульники,
або... Були чесні, як і всі селяни, значить. Не були з тих по... Тільки один
батько, значить, вперся - що він ніколи радянської влади не буде підчиняться, бо
то не наша влада - казав тато. Це те, що я пам'ятаю.
Пит.: Дуже
дякую.