Case History UFRC04

Wasyl Gella, b. April 22, 1906, in the small (14 families) khutir of Kovalenkivka in Poltava region, the youngest of four sons. Narrator's father was quite well-to-do with 45 desiatynas (over 120 acres) of land and died of starvation in 1932. Most of the latter's land was taken in the 1920s, but he still retained almost 25 acres. A state farm was established in the area in 1928, and the rest of the land was taken in dekulakization. Narrator is from time to time prompted by his wife Irena Gella, who is also present. The wife's father and sister also perished in the famine. Also includes remarks from narrator's daughter (Larissa Ruditsch), who was five years old during the famine. Narrator describes endless movements from place to place to escape the kulak label and to find work.

Питання: Прошу подайте Ваше повне ім'я й прізвище.
Відповідь: Василь Гела.
Пит.: Так, і дату і місце Вашого народження?
Від.: Двадцять другого квітня 1906-го року.
Пит.: Будь ласка, можете дати докладно місце, як називалося село чи хутір, де Ви народилися?
Від.: Коваленківка.
Пит.: Хутір?
Від.: Так.
Пит.: А яка область це була?
Від.: Полтавська.
Пит.: Скільки було в Вашій родині, скільки братів, сестер Ви мали?
Від.: Нас було, в нашій родині, три, три брати: Петро, Федір і я, Василь.
Пит.: Чи були сестри?
Від.: Не було.
Пит.: Не було?
Від.: Дівчат не було.
Пит.: Не було дівчат. Так що Ви були наймолодший?
Від.: Так.
Пит.: А скільки землі?
Від.: Господарство було, при батькові було 45 десятин.
Пит.: То це велике господарство?
Від.: Не так, ну, а вже заможне.
Пит.: Заможне?
Від.: Заможне господарство було.
Пит.: І як, сини всі були на господарці, чи тільки...
Від.: На господарці.
Пит.: Всі?
Від.: Тільки господарка була.
Пит.: Всі займалися, так? Добре, а якої величини було Ваше село, скільки там було хуторів чи хат?
Від.: Чотирнадцять хат.
Пит.: І які то були - заможні були селяни?
Від.: Ні. П'ять господарств було заможніх, а то такі, як кажуть: пролетаріати.
Пит.: Середні, а то й бідні?
Від.: А то й бідні, безземельні були.
Пит.: Так що Ви кажете - 14 хуторів, то скільки то?
Від.: Хат.
Пит.: Так. Чи Ви пам'ятаєте чи в селі у Вас був радгосп - створили в Вас радгосп?
Від.: О, ні! Дружина свідка: Радгосп.
Пит.: То нічого.
Від.: То називався перше радгосп.
Пит.: Заснувався перше радгосп? В хуторі?
Від.: Радгосп.
Пит.: А коли то було, чи Ви пригадуєте? В якому році?
Від.: У 28-му, 1928-му.
Пит.: І хто вступив до того радгоспу?
Від.: Майже ті хуторяни, які там були, з бідної класи.
Пит.: Ваша родина не вступила?
Від.: Ні, ні! Моя, не вступала.
Пит.: Чи Ви знаєте скільки в Вашому селі, з тих 14 родин згинуло з голоду?
Від.: Майже не знаю.
Пит.: Не пригадуєте, не знаєте?
Від.: Не пригадую. Майже не погинув то ніхто з голоду.
Пит.: Думаєте, що з тих...
Від.: Бо ті, заможні розсипалися, їх розігнали, позасуджували. За тих не знаю.
Пит.: А ті, що залишилися й вступили, то вони собі давали раду?
Від.: То вони вступили.
Пит.: А хто з Вашої родини згинув з голоду? З Вашої родини? Пам'ятаєте імена?
Від.: О! Це, перше, батько.
Пит.: Як називався батько?
Від.: Дмитро.
Пит.: Дмитро Гела?
Від.: Дмитро Гела. Ну, а то двоюрідних, то я не знаю як вони.
Пит.: А мати Ваша, як?
Від.: Мати померла від хвороби - тиф.
Пит.: А батько коли згинув з голоду?
Від.: У голод.
Пит.: Коли, в якому році?
Від.: У 32-му році.
Пит.: Таки там?
Від.: Я получив листа із Полтавщини, вже скажу, бо брат оставався тут на Полтавщині, а я аж у Харкові був, то получив листа, що, каже, батько помер уже наш із голоду.
Пит.: А брат був лишився так там вдома? На Полтавщині?
Від.: Там, на Полтавщині.
Пит.: І брат пережив голод?
Від.: Пережив.
Пит.: І один, і другий брат?
Від.: Другий брат раніше загинув, як його були заарештували.
Пит.: В якому? У 18-му?
Від.: То в 18-ім, отак.
Пит.: Його арештували. А за що його арештували, хто?
Від.: Їздив на базар там, на станцію Галепшна. Із базару їхали, ну і військові частини переходили тоді, уже, і арештували його.
Пит.: Як він називався?
Від.: Петро. І забрали і відправили до в'язниці, у Кременчук. І він, ото, в Кременчуці помер. У в'язниці ж туди; я приходжу, де той, відкрили ворота, ті двері, й їх вивозили мертвих, багато. І батько пізнав свого...
Пит.: Сина?
Від.: Сина, і ото побачив, вже вивозили, всіх голих.
Пит.: І не знаєте, за що його властиво засудили?
Від.: Тоді якоби документів не було, та то й то. Без суду, без усякого.
Пит.: Ви знаєте, що йому закидали? Нічого не знаєте?
Від.: Ні.
Пит.: Не було жадного суду, нічого? Так? А батько Ваш помер з голоду так там у себе вдома, на Полтавщині, так?
Від.: На Полтавщині.
Пит.: А Ви, значить, з Вашою родиною, Вам вдалося пережити.
Від.: Так.
Пит.: Тобто Ви...
Від.: У Харківській області.
Пит.: Тобто Ви, Ваша дружина і донька, так?
Від.: І донька, так.
Пит.: А з часів революції - що Ви пригадуєте з часів революції, як виглядала революція в Вас там?
Від.: Ой, ой, не можу, як сказати - як? То, просто, не можна розказати всі подробиці.
Пит.: Тільки так, тільки трошки.
Від.: Що я, очевидець того. Ну, як виглядала? Приїжджали ж - батька побив вже один...
Пит.: Коли то було?
Від.: Зимний час. Це в 20-му році, зайшли в хату і один, з тих же, що приїхали, він ще комісаром називався, як будьто-би воженими, комісар. Ну й витяг револьвера і давай бити по голові. Батько руками закривався. Я, малий, побачив, то мене страх обняв і я давай - вискочив з хати, то сніги, кучугури великі, і до сусідської хати, побіг там до однієї старухи, і плакав, значить, розказав їй, що мов, а вона сказала, що не плач, вони, вони поїдуть, вони нічого твоєму татові не зроблять. Ну, от так було.
Пит.: І після того, як той затон прийшов, то хто то був, то були червоні? Так?
Від.: Так, вони партизани червоні, червоні партизани вони.
Пит.: А чого вони приходили, що вони хотіли щось забрати, чи що?
Від.: Шукали, а хто зна, що вони шукали? То тоді воно, в той час знаєте, приїжджали і одежу забирали, отак, як той. Ну, ото ж, пізніше приїжджали і з того, із брата штани зняли. Завів у другу хату та й каже: -Скидай штани.
Пит.: Також партизани?
Від.: Ну, так! Червоні партизани, так називали.
Пит.: Так вони себе називали?
Від.: Ну так! Ну і це воно Вам таке.
Пит.: А тоді як вже прийшов час, значить, колективізації в Вас, правда, совєтська влада - хто був у сільській вправі Вашого села, чи то були місцеві люди?
Від.: Ну, в нашій, зі села виїхали ми, то зарання.
Пит.: То Ви не знаєте.
Від.: Не знаю що, хто.
Пит.: Так, так що Ви, Вас так звано розкуркулили, так? З самого початку?
Від.: Так.
Пит.: Коли то було? Коли Вас розкуркулили?
Від.: Ну, в 28-му році, як заняв радгосп. І то - виходь з хати, значить,...
Пит.: А як то виглядало: в 28-му році створили радгосп, і забрали Вашу землю.
Від.: Землю, землю раніше забрали, землю раніше.
Пит.: Всю землю забрали раніше, чи тільки частину?
Від.: Ні, частину. Нам покинули дев'ять десятин зі 45-ти, то...
Пит.: То коли то було, що забрали?
Від.: То, в 20-их роках, отак десь.
Пит.: Так.
Від.: У 20-их роках.
Пит.: То забрали Вам більшість землі, а лишили Вам дев'ять десятин.
Від.: Дев'ять десятин.
Пит.: І так лишили.
Від.: І то ото ми жили...
Пит.: Аж до коли?
Від.: До 28-го року, знову радгосп.
Пит.: У 28-му створили радгосп.
Від.: Створили радгосп, і приїхали, привезли свій реманент уже до того і сказали: - Забирайсь!
Пит.: З хати! І, значить, землю забрали, тих дев'ять десятин, ту решту?
Від.: Ні! Ні!
Пит.: Ні?
Від.: Та вже земля осталася вже ні до чого, а нам сказали: - Ви виходіть з хати, і лишайте це все тут.
Пит.: І куди виходь? Куди хочете?
Від.: Куди?! То нічого не сказали -куди, там, що, лиха очітка.
Пит.: Так що вони Вас не везли ніде, тільки казали: - Забирайтесь!
Від.: Ні! Очисть хату, і зразу там устроїли контору - тут контора буде, а там магазин вони зробили пізніше в другій половині. Ну, а ми пішли всі.
Пит.: Так що то був 28-ий рік, і Ви вже тоді були одружені, так?
Від.: О, я. Я одружений в 27-му році. То й рік тільки пожили там, у своїх.
Пит.: І Ви одружені, значить, уже пішли з хати?
Від.: Так, пішли,
Пит.: А скільки ще таких, як Ви з того, з того села викинуті, розкуркулили і казали іти?
Від.: Ну, чотири господарства.
Пит.: Пам'ятаєте їх, як вони називалися?
Від.: Я, та то. Чого ж не пам'ятаю?
Пит.: Прошу, як?
Від.: Ларіон Гуслицький, Рибалка...
Пит.: А на ім'я?
Від.: Грицько.
Пит.: Грицько. Може пані пам'ятав?
Від.: О, і той...
Пит.: Скажіть, пані, як Ви пам'ятаєте. Дружина свідка: Немудрий.
Від.: Немудрий.
Пит.: А на ім'я як?
Від.: Федір.
Пит.: Федір?
Від.: Немудрий Федір.
Пит.: І ще хто? І четверті Ви, так?
Від.: Четверті ми, оце, і п'ятий, Семен Гарасимович до того, до нашого хутора числився.
Пит.: І вони всі...
Від.: Руслицький Семен Гарасимович.
Пит.: І вони всі мали родини?
Від.: Так, мали родини.
Пит.: І ще брат Ваш, також?
Від.: Який?
Пит.: Каже Ваша донька -Федір, пригадуєте?
Від.: А, то, так, він же того, за.Пит.: Так що Федір Гела також, з родиною?
Від.: Федір Гела, так.
Пит.: І, значить, так що всі тих сім чи шість родин, сказали їм іти.
Від.: Л.
Пит.: Чи Ви знаєте що з тими іншими родинами сталося, чи вже не знаєте?
Від.: Що там, не знаю.
Пит.: То вони вже пішли, так як Ви? Не знаєте?
Від.: А, хто куди, хто куди.
Пит.: Чи Вам щось позволили взяти зі собою, чи коня, чи віз, щось таке?
Від.: Ні, ні, ні!
Пит.: Ніщо?
Від.: Все те осталося, було і лишилось там.
Пит.: Так що Ви пішли, тільки то, що в руки могли взяти?
Від.: Так що в руки, і то все.
Пит.: І документів Вам жадних не дали, так?
Від.: Так, ніяких документів, ніяких документів.
Пит.: Так що Вам сказали забиратися і брати то що.
Від.: Очисть! І то все.
Пит.: І тепер може, скажіть куди Ви пішли, і як далі виглядало Ваше життя?
Від.: Ой! Так от і пішли. Пішли в (?), за вісім кілометрів то було, жінкин тато, також розкуркулений, і його засудили, вислали десь, а хата була пуста, у той час вже. То ми туди, ото так було, в той, до її батька в хату ми пішли. А там іще сестра старша була, від Наді, то та вже осталася, то вже не було нічого, ну вона ще там була.
Пит.: А де то було? Як то село називалося?
Від.: То вже не село, а хутір.
Пит.: Хутір?
Від.: Хутір Сокілка. Дружина свідка: Одна хата.
Від.: Одна хата.
Пит.: А скільки Ваші батьки мали землі, пані? Дружина свідка: Яких 40 десятин.
Пит.: І в той самий час їх розкуркулили, так? І де вони пішли? Дружина свідка: Батька засудили.
Від.: Уперше. Дружина свідка: Уперше. А мама пішла до своєї сестри.
Пит.: Куди?
Від.: У Кишинь(?). Дружина свідка: У Кишинь(?)
Від.: У той, як то називались ті, Забігайли. Дружина свідка: До своєї сестри, до Забігайлів, Забігайло йому.
Пит.: Так що батька засудили, за що його засудили? За що? Дружина свідка: За те, що він куркуль.
Пит.: За те, що куркуль? І яка потім доля батька була? Що з батьком сталося? Дружина свідка: Помер батько, з голоду.
Від.: А до 33-го ще він, то, як, то кажуть, проплутався, так до 33-го року.
Пит.: Але Ви кажете засудили і випустили потім, чи як? Дружина свідка: Так, засудили, а потім вже його випустили. А тоді він так ходив по, по людях, так і помер.
Пит.: З голоду помер в 33-ім році? А мама Ваша якось вижила, чи ні? Дружина свідка: Вижила.
Пит.: А сестри? Дружина свідка: Так, і сестри.
Пит.: І ще було більше дітей у Вас? В мами? Дружина свідка: О, о! Були сестри.
Пит.: І що, вони вижили? Дружина свідка: Одна сестра померла з голоду.
Пит.: Як називалася? Дружина свідка: Варвара.
Від.: Варвара.
Пит.: Скільки років мала тоді? Дружина свідка: О, яких, може, 30 років.
Пит.: Вона була самітна, чи заміжня? Голос дружини свідка: Но, самітня була.
Пит.: Варвара, а на прізвище? Голос дружини свідка: Ничипурко.Пит.: Ничипурко, так. То вона згинула, померла з голоду, а інші Ваші сестри? Дружина свідка: А ми всі вижили.
Пит.: Вижили. І як вони, з мамою, чи самі вижили? Дружина свідка: Ну, вони вже були одружені і жили де кому прийшлося.
Пит.: Так що Ваш батько і Ваша сестра померли з голоду там, в тім селі де, звідки вони походили. Добре, а тепер вернімся знову до Вас, отже Ви кажете, що Ви з родиною подалися до тої хати, що Ваша жінка колись жила в ній, і знайшли там трохи притулок?
Від.: Так, там де я її звідтіля взяв, оженився.
Пит.: І як там було?
Від.: Ну, то як, бо ото то вже хата розкуркуленого, а потім до тієї, до тієї хати, вже Сокілка. І начали нові дописи, то ту хату також тоді розбили. А ми тоді в світ пішли вже. Ото так, в Харківщину поїхали, бо і ту хату розбили.
Пит.: І де Ви поїхали на Харківщину, куди?
Від.: Село Коломак, Коломак. Пиг.: Де, коло Харкова, такой, далеко Харкова самого?
Від.: Не так далеко й не так близько, яких 70 кілометрів до самого Харкова було.
Пит.: Коломак.
Пит.: І то було велике село?
Від.: То велике село було.
Пит.: І як, там не було голоду?
Від.: Може пізніше, бо ми й відтіля виїхали.
Пит.: Ви там довго не були?
Від.: Не були. Поїхали в самий Харків, у Харків.
Пит.: У місто?
Від.: У місто. Так вже, тільки, значить шукали все роботи. Але воно куди не підеш - не потребують, і справки такі, і таке, як маєш справку, то значить можеш.
Пит.: Документи, якщо маєте, а якщо не маєте, то нема роботи?
Від.: Ja! А як не маєш, так...
Пит.: Ну й як Ви, як Ви жили, Ви вже тоді дитину мали?
Від.: У радгоспі, у радгоспі робив тоже, і вона робила.
Пит.: У радгоспі, де?
Від.: Там, у Коломаш, чи не Коломака, Новоіванівка була, там, у Коломаки, чи не, чи Новоіванківка, як ми там у радгоспі робили?
Пит.: Так, ну, коло, біля Коломака, то Новоіванівка, там було село.
Пит.: А в радгоспі приймали працювати розкуркулених, чи не знали?
Від.: Так, не знаю, чи приймали, но в нас не було справки, що розкуркулені, а середняк, середняк, або бідняк писали.
Пит.: Ви мали такі документи?
Від.: Самі писали ті бланки, які нам секретарка в Коваленківці видавала, печатка...
Пит.: Ну, то скажіть, бо то цікаве, отже там, в Коваленківці була якась секретарка, яка помагала людям, так?
Від.: М.
Пит.: Як вона називалася?
Від.: Житкова, Житкова.
Пит.: Житкова? Але вона не була жидівка, ні? Не знаєте?
Від.: А хто її, здається жидівка. Така, от бачите, людина помагала.
Пит.: І вона що, вона Вам давала бланки?
Від.: Бланку давала, такий папірець, скільки там... штемпель і печатка. А тут чисте. І, значить, пиши сам, що ти...
Пит.: І багатьом давала? Вона давала багатьом?
Від.: О, вона багатьом. То слух розійшовся ж, ото, що вона видає, ну й кожний їй, то там давали, як тo commission, і ото вона видавала, і каже: -Тікайте подалі звідціля, - бо то ж близько, знаєте, - тікайте подалі з ними, напишіть що хочете.
Пит.: Вона?
Від.: Ну, вона. То вже знали, що треба написати, і розписувався за голову хто там, яка вже розпись там - чи голови сільради, чи хто там.
Пит.: Так що вона Вам помогла і Ви мали ті документи, то Вам помогло. А яка її доля потім зустріла, не знаєте?
Від.: А, ото, засудили.
Пит.: Відкрили, доніс хтось, мабуть?
Від.: Хтось, ото донеслось, й її засудили. Нам уже слухи в Харкові, ми чули, оте, що її засудили.
Пит.: Що вона потерпіла за те?
Від.: О, я!
Пит.: Так, ну і так Ви в радгоспі працювали трохи, так, а тоді? А тоді як? Куди Ви пішли потім? Ви вже в місті тоді мешкали, так?
Від.: Так, і в Харкові. Дружина свідка: У Змійові.
Від.: У Змійові працював на каналізації я робив отам за Харковом. Так по трохи все.
Пит.: А чому? Не було роботи?
Від.: Не було.
Пит.: Не було, не можна було дістати праці?
Від.: Так.
Пит.: Так що було тяжко дістати працю, чи тому Ви мусили цілий час міняти місце, правда. Ви тут можете пані можете сказати дещо? Ви знаєте з оповідань Ваших батьків, думаю, що оповідали. Донька свідка: Л, ніби загальної ситуації життя, то я не можу розказати, бо я ще була малолітньою. Але деякі, ніби, періоди, такі, що мені залишилися в моїй пам'яті, то я можу сказати. То тоді, як ми приїхали на Харківщину в Змійову, і поселилися в хаті одного залізнодорожника.
Пит.: Скільки Вам тоді років було? Донька свідка: Мені було тоді п'ять років. Хата та стояла пустою, а господиня хати там не жила, жила в свого сина, і дозволила нам тимчасово там перебувати. Тато й мама ввесь час були за пошуками праці. А мене залишали в хаті цілком самітньою, і голодною до того. Бо не було чого залишити. Коли приходила мама чи тато, то я дуже раділа, бо надіялася, що вони принесуть якогось гостинця, тобто кусочок хліба. Бо інших гостинців я не знала. Це тяжко, ніби, і дуже болючо, коли пригадувати своє тяжке дитинство. Бо тоді, коли я вже ходила до школи, в 37-му році, то мене вже вчили співати пісні про щасливе сталінське дитинство. Але я завжди пам'ятала, що я його не мала (плаче). Вернуся до того часу, як ми жили в Харківській області, у Змійові. Коли мама йшла до роботи, то лишала мене одну. Деколи не залишаючи нічого їсти. Пам'ятаю, коли господиня цієї хати принесла мені з маленької рибки, яка називалася тюлькою, але були самі головки, які я всі жадно поїла. І після того дуже болів у мене живіт, пекла ожога. Я кричала, плакала, крутилася на всі боки, майже дряпалася на стіну. Але ніхто в той час не приходив. І так, не знаю, я їй це оповіла, оповіла. Такі події тоді траплялися, що навіть були людоїдства. І це було дуже страшним. Напевно мої мама і тато цим також турбувалися і журилися. Коли треба було мене завжди залишати саму, навіть і вночі. Бо деякі праці були такі, що мама працювала й вночі. І тато також. Коли мама розділяла хліб на, на скибочки, то пам'ятаю, як я казала: - Чому ти, мамо, татові даєш хліб на скибочки, а не мені? -А мама казала: - Бо так, ти ще маленька, а татові треба трошки більше.
Пит.: Чи як Ви були в Харкові, в місті, чи Ви бачили там випадки, де приходили селяни й вмирали з голоду, чи опухлі були в місті? Донька свідка: Я ще була тоді ж маленькою, тільки п'ять років. Але пам'ятаю тільки, коли ми з мамою бували на харківському базарі. І люди були, які страшні, обдерті, зарослі. І страшно було на них навіть дивитися. Але мені тато і мама про це мало розповідали, бо вони боялися, щоб я, як дитина, десь колись, щось ненадійній особі не сказала чи не висказала, або не запитала.
Пит.: Ви потім ходили до школи, правда, радянської. Чи були, згадували в школі про голод, про голод, про колективізацію. Як Вас вчили про колективізацію в школі? Донька свідка: До школи, до школи я вже ходила, як ми повернулися з Харківської області на Полтавщину. Поселилися ми в порожній хаті, з якої вся родина вимерла з голоду. Лишився один юнак, який пішов до радянської армії.
Пит.: Чи Ви, може, пам'ятаєте ім'я тієї родини? Донька свідка: Ні, я не пам'ятаю.
Пит.: Тільки Ви знаєте, що в тій хаті вимерли з голоду. Донька свідка: Так що в тій хаті вимерли з голоду. Це називався хутір Морози. Там ми жили, поселилися -мама, тато й я й моя бабуся, мамина мама. Мама мусила тоді йти працювати в радгосп, щоб дістати на харчі, ніби якоїсь поживи, для мене і для бабусі. Тато тоді не жив із нами, бо він мав утікати, щоб його не заарештували. І він поїхав аж у Крим.
Пит.: Коли це було? Який рік? Донька свідка: Це було в 1936-му році.
Пит.: А чому він мусив утікати? Чи далі то, що він був розкуркулений? Донька свідка: Так. Тому, що його батьки були заможніми селянами, й їх радянська влада прозвала куркулями. А радянська влада вимагала, щоб і син терпів за батька, чи він мав якусь вину, чи ні. Хоч батько також вини за собою ніякої кримінальної ані злодійської ніколи не мав.
Пит.: Ми говорили про те, як в школі Вас вчили про колективізацію, значить як подавали. Донька свідка: Так, я пам'ятаю, як я пішла до школи, то найперше нам показали портрети, які висіли на стінах - радянських керівників, керівник народів -Сталіна, і його доньку Світлану. Вчили нас у школі співати пісні: "Ми малята, жовтенята, в нас така мета: треба вчитися працювати, будувать нове життя” Це дуже мені запам'яталося. Інші такі були приказки: "Де садиба куркуля, там колгоспівські поля. “ Згадку про Бога, чи про релігію, про це ніхто не говорив. Діти між собою про якісь справи не говорили. Бо діти майже всі ніхто не жив заможно, всі були в полатаному, обдертому. Поки було тепло, приходили босі до школи. А взимку, то багато дітей, котрі не могли приходити до школи, бо не мали в що одягнутися, бо не було де купити і не було за що.
Пит.: Так що про колективізацію Вас не вчили, нічого Вам не говорили? Донька свідка: Ні, так, бо це ми ще були тільки в першій і другій клясі.
Пит.: Але пізніше? Донька свідка: Якщо вже в старшому клясі, так як уже, від четвертої, п'ятої кляси, то до четвертої кляси, то нас, нас рахували жовтенятами. А вже в п'ятій, в четвертій й в п'ятій клясі, то ми вже були піонерами. Кожного дня ми мусили одягати червоні, червоні краватки, як нам казали. А якщо хтось забувався, то за це діставали якесь шкільне покарання. До комсомолу вступали вже після сьомої кляси. До сьомої кляси я не довчилася - совєтсько-німецька війна.
Пит.: І тоді Ви, значить... Донька свідка: І на тому моя, моє навчання шкільне закінчилося.
Пит.: Тоді Ви вже до Німеччини попали? Донька свідка: Тоді нас німці вивезли до Німеччини на працю.
Пит.: А звідтам то Ви вже до Канади приїхали? Донька свідка: Ні, з Німеччини тато записався на працю до копальні, бо тоді потребували багато робітників. Пізніше, через дев'ять місяців, привезли і нас, як родину, до Бельгії.
Пит.: І як довго Ви були в Бельгії? Донька свідка: Я на той час, я була вже замужом і мала маленьку дитину - Оленку. До Канади з Бельгії ми виїхали через Німеччину з порту Бременгафен. І приїхали в Канаду в порт Галіфакс.
Пит.: В якому році то було? Донька свідка: В 1951-му. З Галіфаксу потягом ми приїхали в місто Монтреаль, в околицю, в околицю Ляшін, поселилися, і аж до цього часу проживаємо.
Пит.: Так, тут напевно найліпше вже почуваєтесь? Донька свідка: Дуже, дуже задоволені, ніколи на Канаду не нарікаємо.
Пит.: Пане Гела, чи ми можемо ще повернутися до Вашого побуту в Харкові? Чи Ви тоді, як були в Харкові, чи Ви бачили селянів, які приходили зі сіл до міста?
Від.: Ой, тисячі, тисячі.
Пит.: А потім у якому році відкрився комерційний хліб?
Від.: Так називали, продавали. То тисячі стояли, черги.
Пит.: А що це було, той комерційний хліб?
Від.: Я не знаю, де вони, відкіля вони його.
Пит.: Можна було купити, значить, хліб?
Від.: Черги стояли, і ото як дійде черга, то але не хватало його, бо тисячі, то страшне, що стояло.
Пит.: І дорогий він був дуже?
Від.: Ні, він не дорогий був.
Пит.: Тільки, що мало було його, ото видали, нема, значить, тисячі людей оставалися без хліба.
Пит.: Чи бачили Ви, як люди, селяни вмирали з голоду в Харкові?
Від.: От ні, як умирали, а мертвих бачив, лежали.
Пит.: Бачили? По дорозі лежали, так?
Від.: Ja! Мертвих бачив. Там на площі базара, базара мертві лежали.
Пит.: І забирали їх? '
Від.: Не бачив. Там же ж колись, не бачив, забирали. А бачить -ні.
Пит.: Тепер скажіть, будь ласка, чи під час того цілого часу, чи були Ви коли арештовані, чи арештували Вас?
Від.: Ні! В 29-му році мене і мого брата Федора Гелу арештували ГПУ. Ніби в ролі приналежності до СВУ - Спілка Визволення України. Так, далі, було відправлено нас у в'язниці в Полтаві. Брата Федора було арештовано три місяці раніше. Викликали на допити, домагалися зізнання за участь, або зв'язки з особами, з особами Спілки, з особами Спілки. Моя відповідь була, що нічого за таких не знаю, і не цікавимося. Мої два дядьки були також арештовані за СВУ і ніколи вже не повернулися. У той час у в'язницях були переповнені. Такими ж, як ми. Мене і брата, хоч були, хоч були в окремих в'язницях, допитували про наших дядьків. При останньому допиті слідчий, Іванов, казав, що твої дядьки хотіли повалити радянську владу, їм це не вдалось. - Перекажи своєму старому батькові - це моєму батькові - нехай не думав, що радянська влада повалиться. А, а ти ще молодий, підеш додому, і твій брат. І через п'ять і твій брат, так. І через п'ять років побачиш, що за радянська влада. Через декілька днів мене було відпущено додому. І брата також. У в'язниці просиділи ми по шість місяців. Дядьки Афанасій Васильович Гела, Григорій Васильович Гела загинули від влади большевиків-комуністів.
Пит.: Чи вони там, тоді в в'язниці загинули, чи їх випустили, дядьків?
Від.: Ні, ні! Загинули в в'язниці.
Пит.: А хто вони були? Чи вони дійсно мали якийсь зв'язок, думаєте, чи вони були тільки селяни?
Від.: Вони селяни були, але за це СВУ, воно ходило, що...
Пит.: Вони були свідомі селяни?
Від.: Так, свідомі, то вони так в органі на зібрання не ходили. Вони все їх там на зібрання кликали.
Пит.: На які зібрання, про які зібрання?
Від.: Ну, оце ж СВУ, на повалення власті.
Пит.: Були такі зібрання?
Від.: Були, вони кажуть, ну, а дядьки не були там.
Пит.: На них не були. То Ви чули, що такі зібрання були?
Від.: К
Пит.: Але дядьки не ходили?
Від.: Ні, не ходили, а то чули про те, що...
Пит.: Що таке щось було? І Ви чули, що таке є?
Від.: Yeah! То чули, то чули. І де таких, що там, уже, других, не з нашого роду, а там другі були такі більш-менш учені трохи були, були, то тих, не повернули їх. просто як, їх знищили.
Пит.: А пам'ятаєте як вони називалися?
Від.: Не пам'ятаю. Осифантієнка Івана. Ти не чула про його, Осифантієнка? Того. Ото, тільки одного.
Пит.: Осифантієнко?
Від.: О, ні. Осифантієнко Іван.
Пит.: Іван? То він згинув?
Від.: Він більш-менш був такий вчений.
Пит.: Так. А хто він був, учитель, чи...
Від.: Ні, так.
Пит.: Селянин також?
Від.: Селянин.
Пит.: Ага, але більш освічений.
Від.: Більш освічений, школу мав якусь.
Пит.: Мав? І він, значить...
Від.: Ото, значить, його перше схватили, а потом дядьків, а потом нас, значить брата, мене.
Пит.: Чи ще когось арештували за так звану ніби приналежність.
Від.: Багато арештовували в той час, багато арештовували. Але повипускали. Що ото, значить, багато було арештованих.
Пит.: Чи можемо ще вернутися до Харкова, як Ви були в Харкові під час голоду? Значить Ви заробляли, працювали, заробляли, діставали гроші. І за ті гроші в крамницях Ви могли дещо купити, так? Де Ви харчі купували?
Від.: Та нічого...
Пит.: Ну, хліб, де Ви купували? На базарі?
Від.: Бувало так, що на базарі, й з-під поли продавалися тоже.
Пит.: За гроші, хліб? Продавали селяни?
Від.: За гроші, за гроші, так.
Пит.: А чи були харчі в крамницях?
Від.: Та де?!
Пит.: Нічого не було?
Від.: Не було нічого, де там! А то було так, що працювали на залізниці, там казали, в самі морози, такі сильні, ну і на сніг, чистили, по залізній дорозі, вирубували між рейками лід. То там ото давали харчі -150 грам хліба і супу якогось.
Пит.: Платили Вам харчами, так? Платили Вам їдженням, так?
Від.: Так.
Пит.: Не грішми, а давали хліб?
Від.: Так, ото все за їду. За 150 грам хліба. То вже дойшло до того, що ходили такі, ноги вже пухлі.
Пит.: А чи пригадуєте, в Вашім селі була церква, правда? І яка доля зустріла церкву, що сталося з церквою?
Від.: Та церква, перше ото познімали дзвони і зняли купола й зробили зерносховище.
Пит.: І коли вони то зробили?
Від.: Збіжжя, збіжжя.
Пит.: В якому році?
Від.: Це в 28-му році.
Пит.: На самому початку.
Від.: На самому початку.
Пит.: І люди не опиралися?
Від.: Та де!
Пит.: Забрали, значить, дзвони, і зробили зсип.
Від.: На трактори, казали.
Пит.: А що з священиком, пам'ятаєте? Був священик, як він називався?
Від.: Там були, священик, був священик Гаркуша, так називався.
Пит.: І що з ними сталося?
Від.: Він так же відмовився від релігії, від всього, і підтримував владу. А потом таки і його засудили. Був він у владі, секретарем десь там, казали. А потім і його засудили.
Пит.: А ті, що Вас розкуркулювали, хто то були, то були свої, з того села люди, всі знайомі Вам?
Від.: Та то, я ж Вам казав, що то радгосп. З району приїхали, вигнали, і оце вам...
Пит.: А хто вони були?
Від.: Влада, влада, вже радянська.
Пит.: Але Ви їх знали особисто?
Від.: О, ні!
Пит.: Ви їх не знали?
Від.: Та, якжеж?!
Пит.: А якою мовою вони говорили, по-українському, чи по-російському?
Від.: По-українському, по-українському.
Пит.: Не знаєте ж вони називалися, хто були ті?
Від.: Ні, то, з району, то...
Пит.: Чужі?
Від.: Jа! Виходь! І то все. І, і ще за 24 годин, щоб ти тут не був.
Пит.: Щоб Вас не було? Так. І тоді, значить, як вже все трохи втихомирилося, вже в тому, в 34-му році? Правда?
Від.: У 34-му році я вже з Харківщини приїхав, бо вже документів ніяких нема, пішла паспортна система, паспорти мусять усі мати. І я крутився, крутився та й давай, тоді, їхати. Мені треба їхати до своєї місцевості, до своєї сільради. І тоді вже пішов в сільраду, увійшов туди, кажу: -Я хочу жити. Я, кажу, хочу жити, давайте мені справки, щоб мені видали паспорт у районі. То район, а то сільрада. А вони так ото, подивилися, а секретар той, що від початку там, як началося оце, то він там був, і то служив там. І каже: - Скільки він людей ізз'їв! Своїх, ото ж.
Пит.: Ну, а хто він був, чи він був місцевий, чи він був приїжджий?
Від.: Ні, ні! Місцевий.
Пит.: Як він називався, пам'ятаєте?
Від.: Порубай.
Пит.: Порубай?
Від.: Порубай.
Пит.: А на ім'я.
Від.: А ім'я не знаю. А Порубай.
Пит.: Він був, хто він був, з тих, тих малоземельних селян, чи хто він був?
Від.: Та ну, службовець, при сільраді.
Пит.: І він був звідти, він там роджений, так?
Від.: Там роджений.
Пит.: Ви його знали?
Від.: А, той, голова, то з другої, якогось села, не знаю.
Пит.: Як називався голова?
Від.: Базарний, Базарний. Ну й, то я, коли прийшов до сільради, у 34-ім році вже...
Пит.: Перепрошую, чи ті два були цілий час, від початку, від 28-му року, той Базар, і тоді Порубай?
Від.: Ні, ні!
Пит.: Ні?
Від.: Ні, ні. Раніш другий був, а потім цей Базарний, а з першого початку Житкова. Ото була, яка видавала...
Пит.: Паспорти?
Від.: Ті бланки.
Пит.: Вона була хто? Вона була секретарка?
Від.: Секретарка, їй довірювали штемпель і печатку.
Пит.: А головою хто був тоді, як вона була секретарка?
Від.: Головою був тоді Заворотний Федосій.
Пит.: І що з ним сталося, не знаєте?
Від.: Він пішов на вищу десь посаду, той Заворотний.
Пит.: А тоді на його місце прийшов...
Від.: А потім на його місце Базарний прийшов. І ото в 34-ім році, коли я повернувся вже з Харківщини, вже далі нема куди. Без документа, без паспорта, не той. Ну й я тоді давай звертатися до сільради вже, значить, думаю - хоч так, хоч так, значиться. Ну й пішов до сільради, повитався, а вони так дивляться. А той, а той Порубай...
Пит.: Так, то Ви говорили...
Від.: Коли я повернувся і пішов до сільради, значить, вже, думаю, одинаково...
Пит.: Що буде, то буде?
Від.: Що буде, то буде. Ну і так ото, подивилися, потім голова, цей Базарний, голова й секретар, вийшли так, у другу кімнату, там щось поговорили. Но і голова ото питає. А цей також так, дивиться на мене. Він же знав мене, каже голова: -А де ж ти був, каже, до цього часу? Оце врем'я, значить. Кажу: -У Харкові. -Ну, тільки він мені це сказав: -То як же ж, як же ж ти, всі ж твої дядьки, родичі тут, які той, вже, на світі їх нема, померли з голоду, бо оце ж 33-ій, а то вже 34-ий. Я, кажу, в Харкові був. Ну, а тепер, кажу, не можу далі, я, влада, мені паспорт треба, - я тут, радгосп був, цей, радгосп був, цей, тут же ж, називався Пушнина. Кажу - Як я поступав у радгосп, а паспорта мені треба, сказали, щоб паспорт мав. Я, кажу, прийшов до сільради, до своєї. Я, кажу, хочу жити. Вони ото порадилися і дали мені справку, що син такого то, такий-то, такий-то. І не написали, що син куркуля, там, або що, значить, середняк, кажеться. І ото мені справку ту дали й я тоді з тою справкою тоді в район і видали мені паспорт на три роки. І ото я вже 34-ий, 35-ий, 36-ий і 37-ий вже був тут, у своїй місцевості.
Пит.: І що Ви тоді робили? Що Ви робили тоді?
Від.: У радгоспі робив.
Пит.: Працювали?
Від.: Працював. У радгоспі. Потім, як то видали паспорт, то я поїхав по жінку, бо вона ще оставалась на Харківщині, там сама, і з донькою. Ну ото так і мучилися. Все життя.
Пит.: І там вже Вас застали німці потім, війна застала, так?
Від.: А, то, то вже я тоді жив у Кременчуці, в місто виїхав. У Кременчуці жили.
Пит.: Ще щось за війну може скажете? Як війна, друга, була?
Від.: На війні я не був. На війні я не був.
Пит.: А як проходила там війна?
Від.: Ого! То, правду скажу, це було як то я в радянську армію не йшов. Вже, як німці прийшли, і почали по Кременчуку стріляти, то ми вже почали, я вже почав ховатися. Думаю, ото за ради воно було так, що й то. Я ще робив на пивзаводі(?), а начальник пивзавода(?) організував нас. І брат був, ми ж разом робили, чоловік скілька. От, підем, каже, на зашиту, вже через Дніпро, значить, мав німець переходити, так підем на защиту, значить. І повів нас до, до містради, в містраду. Пішли в містраду, а в містраді нема вже й духа, вже повтікали, і двері всі повідкриті, нема нічого. Радянські, вся управа, все вже повтікало. Ну, а цей був упрваляющий, казав: -Вот, ато где жить будешь. Ну, і він тоді став, і той, що вже ж робити, в містради нема нічого. На защиту ж іти, куди, і з чим? Куди? Уже по Кременчуці б'є, аж. Ну, тоді стали отак, і стоїмо, нас 10, чи скільки чоловік, щось було. І він став, значить, хто зна що. І я тоді відважився, прямо йому сказав, кажу: - Знаєте що, товариш Шульський -він Шульський. - Знаєте, кажу, що, товариш Шульський, у вас діти є? -питаю його. -Так, каже, є, і жінка, і діти. Кажу: - Ідіть до жінки і до дітей, і я, кажу, так само, кажу, як? Куди ж ми йдитемем? Розсипаємося хто куди. Ну, і так він плечима здвигнув. Ну, й пішли - хто куди. Розбіглися, і ото тим кінчилося. На защиту не пішли (сміх).
Пит.: Так, і тоді вже німці прийшли?
Від.: А тоді німці прийшли. То вже, то вже які вони наші, а ми вже рахували - наші, вже, значить.
Пит.: Дякую. Ще щось може пригадуєте?
Від.: О! Та, хватить.
Пит.: Прошу, пані, Ви щось згадували за Вашого дядька Олексія і за його трагічну досить долю, то брат Вашої мами, так? Донька свідка: Так. Дядька Олексія Чипуки я, не аж так багато пам'ятаю, але пам'ятаю. Поки він був іще як вільно, міг пройтися по землі, то він часто відвідував нас. Був дуже, дуже приємний. Але в 37-му році, якраз в той час, коли його не було вдома, приїхали, й приїхала із району міліція, так би сказати, за його душею. Але його не було вдома. І коли вони від'їхали, то дядя вирішив уже в їхні руки не попадатися. І викопав у хаті, в якій тримали там пару курей, і кози, викопав таке сховище, таку яму, де він міг розправитися. І прикривалася та ляда соломою. І так, удень, коли його жінка йшла на працю в радгосп, то він вилазив і ходив по хаті, дещо там навіть часом готував якусь їду. А коли хтось приходив до дверей з чужих людей, то він ховався. І не показувався нікому на очі, бо якби його зобачили, навіть сусіди, то відразу б донесли. Туди, куди, ніби, потрібно було, щоб його зліквідувати. І так, таке його тяжке життя продовжувалося аж до 1941-го року, до березня місяця. Деколи він ніччю приходив до нас у місто Кременчук. І, пересидівши день, знову ж повертався вночі, щоб нікого не зустрінути. І так у березні місяці сталося, що не дійшов вже до свого хутора. Зустрів його, то не дійшовши до свого хутора, хтось його перестрінув, і віддали під арешт. Це він написав коротенько в листі, якого ми отримали перед війною. Де він засуджений і висланий, тяжко там працював, в тяжких умовах життя, пухли руки і ноги, зуби боліли, бо виїдала цинга. Харчі...
Пит.: Не знаєте де він був засланий? Донька свідка: Місто Калинин, за Москвою. Це перший був лист і останній, бо вже прийшли німці і переписки вже більше ніякої не було. І так що довгі роки ніхто нічого про його не чув і не знав.
Пит.: А чому, властиво, яка була його вина? Чому вони його арештували, чому, значить, він був розкуркулений, так? Донька свідка: Що його батько був куркуль.
Пит.: Батько був куркуль? Донька свідка: Батько був куркуль.
Пит.: Так що він вже, як син мав... Донька свідка: Мав, ніби, терпіти за батька і за себе.
Пит.: Так що йому не вільно було працювати. Чи він мав пашпорт? Не знаєте?
Від.: А ще батько був суддею. То як при царі.
Пит.: Ну, ага, батько був при царі суддею, кажете?
Від.: Так що за це...
Пит.: А, то він був уже цілком ненадійний, так?
Від.: О, yeah, yeah. Ну, і так же йому і паспорта видали. Це вже коли то - без опреділенних зайняттями, значить, йому тут, він так - живе, не мав ніякого зайняття, ніякої роботи.
Пит.: Але він, фактично, йому нічого не закидали? Тільки те, що він в сином свого батька? Дякую.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz