Case History UFRC05

Valentyna Fabijan, b. August 26, 1926, in Poltava, the daughter of a grain mill engineer. Narrator remembers the destruction of churches, little to eat in the town. Narrator's mother's wealthy country family died out during the famine. Witnessed grain being seized from peasants in khutir where mother's family resided. Narrator's father was arrested in 1938.

Питання: Прошу подайте Ваше повне ім'я й прізвище.
Відповідь: Валентина Фабіян.
Пит.: Так, і дату і місце Вашого народження.
Від.: Двадцять п'ятого, 25-го року, 26-го серпня, Полтава.
Пит.: Місто Полтава, так? В місті Ви родилися?
Від.: Так.
Пит.: Чи можете сказати щось особистого про Вашу родину, про Вашого батька і маму?
Від.: Ви думаєте фах його?
Пит.: Так.
Від.: Він працював на мельниці як інженер. Тільки я не знаю як то, фабрика? В нас його називали "млин" в Полтаві.
Пит.: Млин.
Від.: А мама була вдома.
Пит.: Так. Дякую. Так що Ви проживали в Полтаві. Будь ласка, скажіть, що Ви пригадуєте з дитинства про ті, ще добрі часи в Полтаві.
Від.: Я жила на вулиці Пушкіна ч. 133. То є в центрі міста біля Київського вокзала. Дуже часто ходила з татом на Ворсклу, де є на Південному вокзалі, тоді було дійсно, дійсно гарно. До музею з татом ходила. Одного разу ми пішли до музею. Тато мені показав - за дверима висіла ікона. І тато каже: - Подивися, та ікона... дуже часто плаче. - На другий раз ми зі школою пішли на так звану екскурсію. Я хотіла ту ікону показати своїй товаришці. І вже її не було.
Пит.: А котрий це рік був? Ви пригадуєте менше-більше?
Від.: А я вже тоді була, може, третя-четверта кляса.
Пит.: Так. Так що був вже після голоду?
Від.: То вже було після голоду. А до голоду я ще була маленька.
Пит.: А що Ви пригадуєте власне з голоду, з 32-го- 33-го року?
Від.: З 32-го року я пригадую, як зачали церкви руйнувати. В нас на Полтавщині було дуже багато гарних церков, а спеціяльно в місті Полтаві, і одну церковцю коло Київського базару розбирали. Скидали хрести, бані і тоді було дуже, а дуже багато було калік. Пит.: Котрий це рік був приблизно, 32-ий? Чи не пам'ятаєте? Пізніше це було?
Від.: Пізніше. То є пізніше, бо я пригадую, ми верталися зі школи.
Пит.: Так що тоді розбирали церкви. І що в тій церкві потім сталося?
Від.: Зсипали збіжжя. І те збіжжя люди розбирали. Тоді вони, чи міліція, чи поліція, чи хто, залили бензиною, щоб люди не брали. А вже під час війни там зганяли полонених.
Пит.: Вже під час Другої Війни?
Від.: Так. Другої Світової Війни там зганяли полонених і так вони замерзали за ніч і їх виносили трипами на підводи і викидали. За 32-ий рік, я пригадую, що в хаті зачало менше і менше і менше було харчів. Спочатку ми їли макуху, білу, яку чомусь переховували її в снігу біля хати; тоді чорну, тоді ніякої макухи не стало. Тоді їли шкарлупи. І саме 33- ій рік, я пригадую, мене закривали в хаті. Ми мали пса. Тато працював і не працював. Бо тоді було чимраз більше і більше безробіття і люди не могли працювати, бо то все вмирало з голоду. Багато було трупів по вулиці, які приходили з села, з хуторів до міста, щоб тут щось дістати і так по дорозі від села до міста по дорозі вмирали.
Пит.: Чи Ви самі, як дитина, бачили?
Від.: Бачила. Одного разу я вийшла на двір з псом. Тато, як приходив до хати, то все випускав мене на двір з псом. І пес, як звичайно, бігав в смітниках і щось тягнув. І витгнув зі смітника людську ногу і руку. Багато тоді дітей крали. Або одні казали, що на мило, мило варили, але пізніше довідалися, що таки попросту їли. А мама в 33-му році захворувала на тифус, на сипний тифус, бо тоді кинулася епідемія і маму забрали до шпиталю. Була вона пару місяців. Не було з чого передачу носити, бо не було. Тато ходив по селах, а в селах не було вже, що їсти. Тоді в Полтаві повідкривали склепи, які називалися торґсіни. І ті люди, які ще мали якесь-то золото, чи перстені, чи що мали, то мусили віднести до торґсіну, щоб мати кусок хліба за то. І ті торґсіни деяких людей врятували, не всіх, але декого врятували. І до тих і ми належимо. Мамина родина була дуже, а дуже велика, яка походила...
Пит.: Вони жили на хуторі, так?
Від.: На хуторі, називалися Уманці і...
Пит.: То був район?
Від.: Но, то було...
Пит.: Решетилівка?
Від.: То була Решетіловка. А хутір називався Уманцець. І ще був хутір, який називався Циганьки, бо моя бабця колись називалася. Я не знаю, чому її ім'я Цигань. Від її ім'я називався хутір.
Пит.: Вони мусили бути заможні досить щоби...
Від.: Так. Бо так, як мама ніколи багато не оповідала, яка родина, звідкіля родина, бо все боялася. Аж пізніше я довідалася, що мамина родина була по маминій стороні - заможні були. Були хутори, яких розкуркулили і повивозили на Сибір. І в 33-ім році мамина родина вимерла цілковито.
Пит.: Ті, що залишилися?
Від.: Так.
Пит.: Ті, що їх не вивезли?
Від.: Так. А тато походив з Дніпропетровщини, туди дальше в глибину.
Пит.: Про родину тата щось більше знаєте?
Від.: Так само їх родину розкуркулили. І дідо помер. Але я ні діда, ні баби, я не пригадую, ні маминих, ні татових. Я жила без діда й без баби.
Пит.: Може ще щось про власне родину мами і про хутір. Ви там їздили, здається?
Від.: Їздили ми, як я була маленькою, їздили ми на село. Кожного року в літі. Полтава була чудова. Дуже гарна. Багата, чудова, ті поля, ті степи...
Пит.: Так. Чи не пригадуєте, чи в часі голоду чи після голоду їздили на село?
Від.: В часі голоду ні, бо така трагедія була, і мама хвора була, і не було навіть уже чим їздити, бо транспортацію майже всю з'їли.
Пит.: Але по голоді Ви були?
Від.: По голоді, так. По голоді я була.
Пит.: І що Ви там застали, не пригадуєте?
Від.: Руїни. То вже не було то, що я пригадую перед голодом. Так все завмерло і потрошку, потрошку зачало відживати, але то було вже - інший світ. То більше тоді були колгоспи. Ганяли людей до колгоспу. Села ближче до Полтави - то вони якось скоріше пішли до колгоспу, мусили. А ті дальше, вже в Глибині, то я пригадую, в неділю, хоч і ходили і ганяли їх до роботи, та люди не йшли. То я пригадую.
Пит.: Опір ставили.
Від.: Так. Не хотіли. І так більше ходили в строях ходили, в сорочках українських, мова була чиста, а вже ближче до міста, хоч Полтава затрималася. Я думаю, що на Полтавщині найбільше затрималося українства і свідомих українців, хоч вони тому й хотіли її винищити. Корінь України зі села походить, найздоровший корінь. І вони хотіли ту Полтаву винищити.
Пит.: Так. А чи Ви пригадуєте з Вашої родини на хуторі, які жили в Уманцях, хто згинув, помер з голоду?
Від.: Мама мала багато, багато-не багато, мала трьох братів і дві сестри. Були тітки, були дядьки, було багато двоюрідних братів і сестер і в 33-му році все вимерло.
Пит.: Всі вони померли?
Від.: Всі, всі всі вимерли. Залишилися тільки далекі родичі, які не були в Полтаві, чи в Полтавщині. Були за Полтавою тоді. Може так, як на Дніпропетровщині, чи на Київщині, чи на Уралі, ті залишилися, а решта...
Пит.: Як завеликі Уманці були, чи Ви знаєте?
Від.: Хугір був, я думаю, було з 100 осіб може, може більше -я не думаю що було. Я знаю, був чудовий, чудовий хутір. І тільки жалую, що я ніколи, ніколи не могла побачити того хутора взимі.
Пит.: Все вліті?
Від.: Зимою ніколи, ніколи не була. Бо була школа. Я дуже хотіла поїхати до Полтави тепер, але через Чорнобиль...
Від.: Не вдалося. А чи можемо ще повернутися до Полтави? Чи Ви ще пригадуєте якісь образи, скажім, такі прикрі, з часу голоду на вулицях, чи Ви бачили, кажете, як люди вмирали, чи Ви бачили, як їх забирали, скажім...
Від.: Бачила, бачила, їздили підводи. І ті санітари були в білих халатах, і збирали людей по вулиці так, як дрова - нарубали й поскладали, так і їх збирали. Ще з початку нам привозили раз на день на родину хлібину, то я пригадую. Тоді привозили, що другий день, тоді раз на тиждень, і я пригадую, як ми вибігали на двір і чекали на ті сани. І їх ніколи ми вже їх не бачили.
Пит.: А хто то привозив, Ви не знаєте?
Від.: Я думаю, що то з міста мусили бути, бо також в білих торбах і в білих халатах возили.
Пит.: Такий приціл.
Від.: Так.
Пит.: Потім вже перестали?
Від.: Так, перестали. Вже не було ні саней, ні хліба, нічого. А трупів було -маса! То тяжко описати і тяжко розказати...
Пит.: Ваша мама була в шпиталі в той час, правда? І Ваш батько, здається, пробував їй передати...
Від.: Так. Носив передачі щодня. Десь знайшов або бараболю зварив, а молоко давали -то не було молоко - а вода з крейдою, з вапном розмішана. А де в когось ще десь далеко залишилася якась там корова, ще в печатках, то тато ходив там і в глечик - доїли там -щоб мамі передати. Але санітар сказав: - Не носіть, бо вона й так, без пам'яті, вона ... не розуміла. Я пригадую, одного разу тато мені ту передачу дав, для мене. Я з'їла ту бараболю і молоко випила і захорувала. Я дуже була тоді хвора.
Пит.: Значить, дуже виголодніла була, як дитина. А яка зустріла потім доля зустріла Вашого батька?
Від.: В 38-му році тато арештували дев'ятого грудня і вислали дев'ятого грудня на 25 років Сибіру. Забрали паспорт, без переписки, і конфіскація імущества. Так що до нашої хати ще вселили не одну, а більше родин. Ми в одній хаті жили, не в хаті, кімната, так що дві родини жили в одній кімнаті, де перегороджені були шафами.
Пит.: А що татові закидали?
Від.: Шпигун. Шпигунаж. І засудили його, Єжовщина тоді була. Тройка Єжова. Тато спочатку сидів в тюрмі політичних, де я носила передачу.
Пит.: Де то було, в Полтаві?
Від.: В Полтаві. Кобиляки. На Кобиляках. А пізніше тато був в тюрмі на Пушкіна вулиці, де звозили з цілої околиці арештованих. І там, коло тої тюрми, то був ярмарок попросту, бо люди звозили з околиць Полтави харчі, сухарі і найбільше просили часник, бо кинулася цинга. Так. І тата засудили - заочний суд - то є єжовщина, на 25 років тюрми і ані слуху ані духу ми після того не чули.
Пит.: Такщо Ви не знаєте, де тата вивезли?
Від.: Ні. Був він на Владівостоку, а мама тоді працювала, мусила піти до роботи. В тій самій мельниці працювала мама в офісі.
Пит.: По нашому не є office. В канцелярії?
Від.: В канцелярії. І тоді війна прийшла.
Пит.: Так. Будь ласка, Ви ще згадали дещо з часів голоду. Ваші особисті переживання, як не було що їсти, власне як ...
Від.: Я пригадую, як тато носив для мами передачу і кусочки хліба залишав в хаті і ховав високо-високо від мене на шафі. І одного разу я той хліб знайшла і не могла дістати. То я стала на желізне ліжко, яке в нас тепер називається brass bed, так? Стала і не могла дістати. Впала і голову розбила. І відтоді, як я перший раз побачила ліжко залізне, чи металеве ліжко, то все мені тоді стає картина перед очима, як я лізла за тим хлібом і голову розбила. Дуже багато можна... але, все людина забувається, вже не є молода і заникає пам'ять.
Пит.: А тато ховав, щоби Вам, значить...
Від.: Щоби мамі передати хоч той кусок хліба. З Києва ми дістали раз хлібину. Дуже тішилися. Мама відкрила, розпакувала пакунок той, а то було - зелений хліб. Зацвів цілковито. Мама хотіла якось-то... і мила, і чистила і нічого з того не було.
Пит.: Ви також згадували, що мами брат... чи вертався з Сибіру?
Від.: Так. Мамин брат вертався, був на Сибірі, який був розкуркулений ще в 20-, 28-му році, в тих роках, як розкуркулювали, і він був на Сибірі. І як його випустили, бо рішили, що він не є винен, то він вступив до нас до Полтави і мама хотіла йому дещо дати їсти, хоч ми самі не мали. Він не хотів і заки дійшов до свого села, помер з голоду.
Пит.: Чи Ви пригадуєте, може, як він називався?
Від.: Михайло. Дядько Михайло.
Пит.: А на прізвище?
Від.: Уманець, мамин брат... Тяжко то все пригадувати.
Пит.: Може тепер, якби Ви могли сказати, як виглядали часи Другої світової війни у Вас на Полтаві і як доля Вас кинула на Захід.
Від.: Я пригадую, зачиналося 38-ий рік. Що до Полтави приїжджали люди з Львова, з західної України. Всім жителям Полтави сказали, що як приїдуть наші брати, щоб ми вступили їм місце: ліжка, кімнати давали, чи якийсь куток в хатах. Тоді були величезні черги за хлібом. Ми ставали вечором коло 10-ої години і стояли цілісіньку ніч. Аж ранком діставали по півхлібини, але дуже часто було, що ми й того не дістали. Але людей з західної України, то ми мусили пропустити без черги. Був для них такий прівілей.
Пит.: А хто - то були ті люди?
Від.: Українці, а багато й поляків.
Пит.: А яка їхня функція була там?
Від.: Вони попросту тікали з Галичини тікали до нас на Україну. Я не думаю, що вони так тікали, як їх вивозили. Я тоді - багато я з того не пригадую, а то, що я пригадую, що я -пізніше, як зачалася війна - перед війною і, то чим раз більше й більше біженці втікали до Полтави. І під час вже, як вибухла війна, під час війни, як приїхали німці на Полтаву, то німці поводилися дуже погано. По селах, то вони могли за яйце, чи за глечик молока забити. Були випадки, як селянка не давала яєць, бо не було, то вони стріляли. В нас в Полтаві, в нас убойня була (так як тут Essex Packers), де забивали скотину. То люди крали, бо не мали що їсти, і там збиралися чи двоє, чи троє людей, то крали чи свиню, чи що, що могли, то крали. Тоді ділилися між собою. І одного разу, я тоді працювала там перший раз. Ми тоді працювали молоді й дівчата й хлопці, щоби нас німці не забрали до Німеччини до роботи. І ми скубали курей. Одягалися в старі мамині чи тітки спідниці. Не чесалися, щоб німці не звертали уваги, що ми молоді дівчата. Розпатлані були. Бо як тільки побачугь, що де молода дівчина чи хлопець, то на авто і до Німеччини вивозили. Як ми прийшли одного разу до роботи, то вистроїли нас всіх робітників, викликали на подвір'я і що 10-го брали на розстріл, бо ніхто не хотів признатися, хто вкрав м'ясо. І так може 10, чи скільки осіб, розстріляли. Тоді чимраз гірше і гірше було. Німці ловили людей по вулиці молодих і вже старших, так як псів. По сьомій годині вечором Ви не мали права вийти з хати. Траплялося, як на другий день Ви бачите, що висить на дереві, або на веранді повісили, написано було "Партизан." Він не був партизан, а він ішов, може півгодини, чи 20 хвилин пізніше, як було призначено. Як вступили SS-овці до Полтави, то вже тоді всіх і вся забирали, кого тільки, хто тільки міг ходити, то вивозили до Німеччини. Ми тікали, молодь. Не всі, а хто можливо, на село. Зі сел забирали так само молодь і по селах зачали протестувати, що в Торон...
Пит.: З Полтави.
Від.: З Полтави тікають на село, а їхніх, їхню молодь, вивозять до Німеччини, і ми мусили так само. Моя мама платила штраф, що я не голосилася на поліцію. А одного разу я вже примушена була зголоситися і я пішла. Тримали нас там до вечора і не хотіли випустити, але ми просили, щоб взяти наші якісь-то речі і о 9-ій годині на другий день ми мусили зголоситися до такого й такого пункту і нас вивозили до Німеччини. Але я мала щастя тоді, бо мені дали випити оцит. Як я випила оцит, тоді комісія медична нас переслухувала і не приняли мене, бо серце поширилося. І казали, що день-два мені перейде, а то забрало може з пару місяців заки я прийшла назад до себе. Німці не забирали тих, які працювали по шпиталях і військових фабриках, бо ті мали перепустку. Імені вдалося працю знайти, чи дістатися, до шпиталю, хоч я тоді не вміла ні темпереатури міряти, нічого. І як ті шпиталі вже з Полтави відступали, то всіх забирали робітників, які працювали по шпиталях. То зачинали -Харків, Полтава, Люботин, Біла Церква, і так, як вони відступали, так всіх з собою вивозили. І вивезли аж до Італії. Деяких відіслали відразу 25 до Німеччини до праці, до баворів, деяких на фабрику до Відня, деяких знова на якусь-то фабрику, а я мала щастя, що я попала в ту 25-ку, яку - нас відіслали до Кельна, Авсбах до школи. І там нас... вишколювали на медсестер. І як вишколили на медсестер, що ми вже могли працювати, тоді німецькі медсестри їхали в тил, а нас на фронт посилали.
Пит.: Так, і Ви здається, були ранені під час того.
Від.: Так. В Люксембурзі я була ранена. А після капітуляції я від'їхала до Анґлії, а з Анґлії до Канади.
Пит.: І як же життя Ваше в Канаді? Вже багато краще?
Від.: Дуже добре. Від 51-го року.
Пит.: Так що Канада - дуже гостинна країна.
Від.: Так. Дуже добре.
Пит.: Дякую Вам дуже, пані.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz