Iwan Serhijovycz Jemec, b. 1928 on a large, wealthy khutir founded by his
ancestor Mykhajlo Jemets, near the Oril River, Trarychanka district,
Dnipropetrovs'ke region, into an extended family which had 100 desiatynas of
land. During dekulakization, narrator's grandfather was arrested, and his father
escaped, living on the run. Narrator's mother found shelter with friends and
relatives, moving from place to place. In late 1932 she took narrator to her
father, who was glad to help, but narrator's paternal uncles, who were bidniaky
drove them out. Narrator was then taken in by a kind-hearted villager who had a
small informal orphanage. Narrator witnessed grain seizures in 1932 and went
hungry. In the spring of 1933, narrator's mother collected him and joined his
father, who moved from radhosp to radhosp, ending up in Kobeliaky and subsisting
on odd jobs, since he could not work legally. Account is very useful on the
persecution of those who were dekulakized.
Пит. Будь ласка, пане
Ємець, подайте Ваше повне ім'я й прізвище.
Від. Іван Ємець. Іван
Сергійович Ємець.
Пит.: І дату і місце Вашого народження.
Від.: Двадцять дев'ятого року.
Пит.: Тисячу дев'ятсот
двадцять дев'ятого року?
Від.: Так. А родився на селі, на хуторі, не
в селі, а в хуторі, біля річки Оріл, Царичанського району, Дніпропетровської
області.
Пит.: А хутір називався?
Від.: То був хутір Ємця
Михайла.
Пит.: Так і називався?
Від.: Так і називався,
хутір Ємця Михайла.
Пит.: А скільки було членів родини в Вас?
Від.: У Сергія Ємця було тільки двоє, а у Михайла Ємця, цебто мого
діда -я не знаю, їх там досить було багато, щось трьох братів і двоє сестер.
Пит.: І родина була хліборобів?
Від.: Хлібороби, так.
Пит.: Дякую. Чи можете сказати про земельний стан Вашої родини?
Скільки було землі в Вас?
Від.: А то було, наскільки пригадую, було
100 десятин.
Пит.: Сто десятин?
Від.: Сто десятин землі.
Часом батько згадував мені про то, що в них відправлялося 35 возів пшениці і
різних харчових продуктів. То в 35 возів, в кождому возі е по двоє коней. То вже
можна сказати, що там було 70 коней, так? В них було, ох! Часом доходило від,
від 200 до 400 овець. Ну, качок, гусей, то вони не мали ліку, тому що вони,
звичайно, хутір великий, то вони родились, плодилися, там їх маса, знаєте, ну,
от, і було здається, якихось близько може 15,18 пар волів. То все, що вони мали.
Пит.: А тоді, як прийшов 28-ий рік, значить, то Ви родилися трошки
пізніше, але тоді, як прийшла колективізація, що Ви з розповіді Ваших батьків
знаєте, як це вдарило по Вашій родині?
Від.: Ну, то це вдарило по
моїй родині те, що батька й діда забрали, ми не знаємо де. Осталася лише мама.
Пит.: Коли забрали?
Від.: При перших початках
колективізації. Тому, що один з братів мого батька був у царській армії.
Пит.: Батька братів?
Від.: Так. Один був, один був
учителем, а другий, цебто третій, то Олександер Ємець, ми не знаємо теє де він
дівся, молодший від мого батька. Значить до війни, до війни він був в тім самім
місці, в Кобеляках, а пізніше вже не було чути, його забрали до війська, і він,
ми не знаєм.
Пит.: Так що діда Вашого, кажете, заарештували?
Від.: Заарештований був, і не знаємо, а мій прадід, ще перед тим, як
одружуватися, благословив мого батька -йому було 120 років. І він ще піднімав
рукою мішок, а то мішки в нас були на 100 кілограмів. Він одною рукою піднімав,
коліном підбивав, а другою рукою показував батькові як зав'язувати мішок, як він
дуже повний.
Пит.: Так що така родинна легенда?
Від.: Так.
Пит.: Так що як діда забрали, діда, і тоді, значить, дальше що було,
як було?
Від.: Бачите, тоді прийшло те, що росте, забирали всю
господарку до колгоспу. Отже, забрали в них самов'язалку, косіилку і різний
інвентар господарський, і забрали корови, що вони мали, качки, то ще перед тим,
як вже було з цим, що була революція і війна була, то-то все пішло, знаєте, все
було розтягнене, знаєте?
Пит.: Так.
Від.: Ну, і коли
забрали всю господарку, то ще остався колодязь. Колодязь той був якимсь
німецьким мастром роблений, то він був литий з цементу, і то була одна і
суцільна труба, знаєте. Ну, але заздрість влади була така, що вони хотіли
викоріняти цілком куркулівьске гніздо. Ну, і вони почали довбати той колодязь.
Хотіли його витягнути. І міни підкладали, і то, ну й зробили? Зробили то, що
колодязь засипався порохом, витягти не витягли, бо то було одне ціле. Так що то
осталося. Навіть і по сьогодні та яма в. А, зрештою, була, тепер не знаю. Ну, і,
значить, мама дуже в скорім померла. Оце, власне, я хотів говорити з мамою.
Пит.: Тобто баба Ваша?
Від.: Баба моя. Вскорі дуже
померла, а брат один, значить, пішов, з Полтави пішов десь учителювати, ми не
знаємо де, і тоді був порваний контакт.
Пит.: То Ваш дядько, так?
Від.: Так. Можливо, що батько і знав де він є, але не хотів його
турбувати, знаєте, бо то кожний відповідав за свою шкіру. А батька арештували
декілька разів. І, але йому пощастило утекти. Так що він був щось три тиждні
він, здається, переховувався у болотах, в очеретах. Ну, і він собі цим, що він
переховувався в болотах, в очетеретах, собі застудив ноги. Але перед тим, як уже
його почали арештовувати, то вони збудували собі хату. Батько відділився від
мами, розділив від сестер, там які все, що там, значить, кому що належалося, він
забрав свою давку землі і матеріал розібрав декілька, чи одну куліню(?), чи дві,
і собі побудував хату. Вона ще не була цілком готова навіть,м це десь було
близько літом 29-го року, десь тако. Знаю то, що ми перезимували в тій хаті, не
зовсім сухій, то дуже було небезпечно. Перезимували хату 30-го року, і 31-го
року літом, я пам'ятаю. Знаю, що вони мали досить великий садок. Так що ми
поселилися, мені здається, що лицем хата була на південну сторону, а мені так
здається, що західно-північна сторона була в протекції сад мала. І в тім садку,
значить, так, по оповіданню мами, мама там поховала і тещу, і поховала,
здається, ще яких декілька родичів. Я докладно сказати не можу про рід мого
батька, бо можливо, що їх було а... мені так в голові крутиться, що їх було
дев'ятеро в родині. Але я не певний, то треба з мамою буде поговорити. Так що
вона поховала і навіть одної з нашого роду, маленьке поховала, бо йому щось було
вісім місяців, чи сім місяців, то було немовля. Ну його вже принесли, бо його
мама померла, то його вже принесли до нах, бо воно вже було пухле, майже неживе.
Хоч і мама моя була пухла і мій дядько Олександер, який ще крутився біля нас,
теж був пухлий. Ну, й в мене живіт був такий як барабан, знаєте? А, знаєте, що
ми перейшли цей 31-ий рік, а починаю я дещо пригадувати, то від якогось 31-го
року літом. Ми сиділи так біля хати, в яких вже не було вікон, ані дверей. То
все позабирали. Викачуючи всі, викачуючи, то є знак, то що...
Пит.:
Забирають?
Від.: Забирають, уже всі зернятка, не то, що...
Пит.: Чи то ходили до Вас цілий час забирати?
Від.: Цілий
час приходили, і якщо побачуть димок який то відразу а... ячейка, їх так
називали, приїжджали, чи приходила, там, і розбивали, розливали все, що в нас
було. Так, не давали навіть зварити, ні спекти. Ну, і крім того, що не було ні
варити, ані пекти, але вліті, пам'ятаю я дуже добре, що мама дуже раділа тому,
що назбирала, нарвала... лобода, знаєте, городна лобода, вона, одна, що можна
було сушити її й потерти, намочити і якось ліпити отакі пляцки, то, цебто
з'їсти, мала поживу, а листя те, а стебла відкидала, бо то було непотрібне, ну й
пекла, і ми то втрьох їли. Цебто мама і мій дядько Олександер і я.
Пит.: А батька не було?
Від.: Батька не було. Тому, що
батько -з яких причин -я не пам'ятаю, його не було. Але бо його були арештували
раз, то він утік. Так що він уже мусив, якщо він і приходив, якщо він знав, то
він приходив потайки десь вночі, так що я не бачив його. Ну, і перебули ми оце л
іто, 30-го року.
Пит.: Чи 31-го року? Чи 32-го року?
Від.:
Ні, то було 29-го, 30-го. Так! Тридцять першого року, літо ми перебули, ще на
своїй хуторській землі. А мама моя походи із села Ляшківка, а роду Станіїв. Це
моя, мові мами мама роду Штанії, а мама моя з роду Омелян.
Пит.: З
Ляшківки?
Від.: Ляшківка, так. Омелян. Батько її був Яків, називався,
Яків. Омелян. Мав двоє синів -Петро й Павло, старші, старша Олена, старша була
Олександра, пізніше Ганна, а пізніше Олена, вона мала. То було три дочки і два
сини. Того Якова Омеляна. Я цей рід не дуже добре знаю, бо я не був. А знаю
тільки Павла, старшого. Справа така, що ми тоді пішли ближче села, в Ляшківку, і
там, теж біля Царичанки недалеко, десь там. І ми пішли до, ближче до села. І там
по знайомих, по кумах, по таких більше, більш до нас прихильних людей, які б
могли, чим могли чим-небудь нам помогти, то ми перебували по селах. Це було
-який це був вже рік? Я вже й збився.
Пит.: Мабуть 32-ий вже.
Від.: Тридцять другий рік, так. Отже, 32-го року, протів 33-го року,
ми прийшли до діда. Мого діда, маминого батька, влада не зачіпала. Хоч, зрештою,
забрала все, все живе господарство. І так само діти його не підлягали під
законом відповідальносте за свою господарку, тому, що він був бідняк. Він не мав
токої сили, там він мав коровчину, чи той, мав пару овець, десятків два овець,
і, там, кури чи ще щось. То дуже маленьке господарство. То він не підлягав під
синдибогам(?), і він, сини пішли скоро до колгоспу працювати. Такою вони
діставали якийсь мізерний пайок. Так називався "продуктівку." На прожиток.
Пам'ятаю то, що ми прийшли до діда. Ми вже до нього раз приходили, але тільки
зайшли на якусь хвильку вліті, і вернулися. А це було в грудні десь.
Пит.: Тридцять другого року?
Від.: Тридцять другого року.
Було досить, пам'ятаю, вже сонце зайшло, так-то темно, червоно було надворі ще.
Ми прийшли до них. Хата темна була, досить темна, бо мами вже не було, а сестри
порозходилися теж. І їх тільки трьох було вдома -Павло, Петро і дід Яків. Батько
їхній. Два брати і батько, так. Хата була дуже темна, чорна, просто, чорна. Ми
прийшли, то був тільки дід. Дід дуже зрадів нашим приходом, що я прийшов з
мамою. Але як прийшли брати -дуже збунтувалися проти мами. І майже її вигнали.
Свою сестру. Тому, що вони побоялися цього, що якщо влада довідається, що вони
її переховують, її допомагають бути живою, то їм уріжуть пайок і скажуть, що
вони в колаборанти куркулів. Так, так. Отже тоді, то мама пішла до своєї
знайомої, а мене оставила тимчасом у діда. Хоч вона, я думаю, що вона, здається
мені так, мала на думці мене там і оставити. Вони думали, вона думала, що вони
мене не будуть турбувати. Але вийшло інакше. Правда, я ще з дідом і з ними
повечеряв. Вони стояли біля столу, так, на розі столу, один тут, другий тут, дід
тут, і я отак, через стіл. Дістав може зі три шматочки якогось дуже темного
сухаря, який був помочений водою і трошки посолений. І може капля була там
якоїсь олії. І то-то дід так деревляною ложкою помішав, щоб воно ото. І ото така
була вечеря. Я не знаю чому, знаю, що дід був у сіряці, тому, що, може, вже було
холодно. Наші хати були деякі з лампасу зроблені -ти не знаєш, що то в лампас.
То є такий то, формовані глина зі соломою. Плити. Так їх оце cinder blocks, такі
величезні, такі от, лампас в нас називали чомусь. Чому називався, я не знаю. А
їхня хата не повинна стара бути, вона повинна бути лита. Але, як зима, не
палиться в хаті, то вони стояли в якихось сіряках. Може вони їх не скидали, може
то був один в них пише засіб, що в чім ходиш, в тім лягаєш, і в тім встаєш. Я
знаю те, що вже було досить темно. Так шо, як поглянеш у вікно, у віконце ті, як
тоді були, то мало що було видно. Далеко. Так, якби під хатою хто стояв, то було
б видно. Але, дядько Павло, здається, так, старший, каже: -Ну, Іванку, каже,
ходім, я тебе відведу до мами. То я собі так і так і пішов. З дядьком. А він
вивів на дорогу, бо знов батько, села тоді, в той час, не були аж такі
зцентралізовані, дорога, там, одна туди, а друга туди -через село йшла дорога
так -хто при дорозі, хто трохи дальше. Не було, перевулки такі, закавулки такі
були ото, але не було спеціяльно перехресних доріг, там якісь там дорога
-Миколаївка, там Пугірівка чи щось такого, назв не було. Голівна дорога через
село. То дід жив в окраїні села. Може й посередині села, я не знаю. Але трохи
збоку, бо мав досить гарний садок, вони мали. Ну, там мали мале, маленьке
господарство. Знаю то, що поблизу, як я гляну на, здається, на захід, то я бачив
по лівій стороні село те, де дід жив. Хіти. Були близько, то так, як би звідси
до Блюр. А то він мене привів до дороги і каже: -Постій тут, каже, я зараз
покличу маму. І так я остався чекати маму. На праву сторону від мене було може
яких, може яких півкілометра, була величезна хата. Тощо, я бачив, сутінки такі,
я не бачив докладно тої хати, але сутінки бачив. Ну, і там, здається, блимав
вогник, вікна були освічені, слабеньким світлом. Іде дядько возом: -Тпру! Став.
Коні стали. Я зрадів, ну, принаймні хтось приїхав, я може так і не думав, але
все-таки були коні, я був малим, то, знаєш, живе приїхало. Ну, став той дядько,
та й каже: -Чий ти синок? Чий ти, каже, синок? Як ти називаєшся? Кажу -Іван. -А
як твоя мама? У нас казали "Санька." Вона не є Олександра, вона є Оксана.
Скорочено "Санька." І навіть і вона про це не знала. І він догадався, він знав
нашу родину, знав, значить, родину мами і знав чий я є син. Але, щоб заховати
це, дядько видно був спритний, щоб заховати це, він каже: -Я тебе відвезу до
мами. Посадив мене на якийсь віз, чи то були сани, чи то був віз, що вже було
досить темно, що навіть не можна було вже розібрати, чи то були коні, чи то були
воли, чи що то було. Але посадив і завіз мене до тії хати, яку я бачив. Прийшов
я в ту хату, глянув, а там було, здається, три чи чотири жінки, вбрані в темні
спідниці і білі блюзки такі були, з рукавами, повні блюзки такі. В одної були
рукава закочені по лікті. Була піч, горіло, було дуже тепло, соломою була
встелена долівка. Ну, й було може півтора десятка дітвори там, мого віку. І він
щось поговорив із тими жінками і, забрався. А мені що? Тепла хата, дітвора
багато. А, мені дали кукурудзяну кашу з молоком. Ну, я думаю, що я її поїв, не
пам'ятаю, але я був ситий. Я був ситий і мені сказали, мене роздягнули, що там
на мені вже було, і сказали, щоб я заліз на піч до дітей. І так я прожив 33-ій
рік. Зиму. 32-ий рік зиму. Чи то, може, таки був 33-ий? Голос жінки: Грудень
32-го, січень 33-го.
Від.: Так. Тридцять третій рік. Тому, що десь
той дядько, що мене завіз, сказав моїй мамі, що Іван є там, мовчи і тікай
звідси. Тому що там діти були тих, в якого не було батька і матері вже. Голос
жінки: Повмирали.
Від.: Повмирали. І тому він так сказав мамі:
-Заховайсь, щоб і тебе й сліду не було. Щоб була дитина врятована.
Пит.: Як воно називалось?
Від.: То був такий, це
називалися "дітясли”
Пит.: Для безпритупяних. Як він називався, то
тоді ніхто не знав, як то називалося. Бо то не було спеціяльно. Голівне те, що
то збирали дітвору.
Пит.: І в якій то місцевості було?
Від.: То було в околиці Ляшківки Царицинського району.
Пит.: А сама Ляшківка?
Від.: Та, бо що то сталося в
Ляшківці. А чого село Ляшківка, оце я Вам не сказв тепер, хто межувався з
батьками. Ляшенко. Дуже великий землевласник. Ляшенківський степ там був, і тому
село Ляшківка називалося. Так іще є Михайлівка, яке, невеличке було село, яке
називалося по моєму дідові. Дід дістав спадщину від свого батька, цебто від мого
прадіда. Було Михайлівка, маленьке село. То теж дуже сварилися на нього, що
багатий. Отже, я, переребувши там зиму, раптом, мені так було добре, з'являється
моя мам. І як мені вже було, як я вже побачив, то я зрозумів, що всі то тітки
знали хто я є. Але мене не видали. Може й інші люди були такі самі, вони знали,
що може навіть з тих жінок і її дитина була там, але про те ніхто не знав. Слава
Богу, що вони, значить, змогли це утримати в тайні, і тим способом я остався в
живих.
Пит.: А харчі приходили...
Від.: Ну, а харчі, о! То
ж влада давала для таких, бо це було майбутнє совєтської влади. Ну, і так, що я
перебув ото 33-ий рік. Таки так воно й буде. Тридцять третій рік, в ранню весну
мама прийшла і забрала мене. Весною забрала мене і ми пішли до тої жінки, до
якої, покинувши мене в діда, вона пішла до своєї приятельки, ще з дівочих часів.
І ми там у неї переночували. Тоді її чоловік уночі приніс півмішка рибки
маленької, наловив.
Пит.: А звідки?
Від.: Десь поставив,
видно, ятір, щоб ніхто не знав. Знаю, що він приніс ту рибку. Ну, і то вже її,
здається, не смажили, а варили. Така була юшка. Ну, знаю те, що ми переночували
в неї, і десь так сонце почало сходити, ми з мамою пішли. Куди ми йшли - я не
знаю. Не знаю в якім селі ми спинились, бо то мама не казала, що підемо в те
село, чи підемо у той хутір. Йшли так навмання. І ми зайшли знову до другої
маминої приятельки, знайомої, чи що. Подивилась, подивилася -видно, що не
дібрала. То вона зав'язала той мішок, поклала його, так трохи розплескала,
покачала сюди-туди, воно розсунулося, вроді то знову повний мішок остався. І
вона його так поставила. Але вона може дві пригорщі взяла от того, що вона
заховала собі за жакет. Не було багато. Ну, і так ми пішли. Коли тато з'явився
-я не знаю. Але знаю те, що він працював у якомусь радгоспі, пас скотину. І він
може б і не вийшов, не показався б так скоро, як у нього нарвала п'ята. І такий
був великий нарив, що він не мог вже, в чоботях не міг ходити, о, і він мусив
вийти десь. Десь мусив себе, показатися, бо так то згинув би. Ну, і він дістав
якусь працю у радгоспі пасти скотину. Тоді ми переходили з одного радгоспу в
другий, бо тільки довідаються, що син куркуля - "кати с колбасой" -як то кажуть.
Такою, ми переходили щось три, чи чотири радгоспу так перейшли. І надходить
зима. Осінню. Кінець 33-го року ми йдемо до Івана Михайловича Ємця, до того
учителя. Стараємося прийти до нього наніч, щоб ніхто не бачив, що ми прийшли. По
дорозі батько несе мене на руках деякий час, підносить де болото, а де підійду.
Батько каже: - Маємо півгарбуза, ще в нас зо три качани кукурудзяні, кукурудз,
каже: -Ми б перезимували зину. Ну так, я питаю де ми йдемо -йдемо до дядька
Івана. А я ж теж Іван, ну, але то... дядько наш. Ми прийшли до дядька Івана. Він
жив у школі. То бу була школа, то великого господаря була хата, ну, і багато
було там кімнат, і то вони розбили по клясах, а при кухні ще там якась кімната,
то вже займав, бо я пам'ятаю, що була досить велика кухня, а спальня була одна,
і малесінька одна спальня була, була ще якась така конурка там якась була.
Пит.: А де то було, місцевість яка?
Від.: Те було
-Новосанджари. Теж там е старі Санджари, і Нові Санджари. Ну, і ми там
переночували. Що говорилося, як там говорилося, знаю, що в нього було двоє дітей
- був, здається, Юрій, і дочка Женя. Ми там переночували і мусили ранком
вдосвіта відійти відтіля. Так що ми так і зробили. І відтіля ми пішли в місто
Кобеляк. То щось було 20 кілометрів до нашої станції. Не можу сказати, може
кілометрів 30, 35. Так, ми пішли до міста Кобеляк. Батько дістав там першу
роботу в аптеці. Запаковувати пікарства й розпаковувати. Бо то приходило все в
дерев'яних пачках. І в соломі там та лікарства були. Ну, і він там дістав, але
щось дуже мало, щось може три дні, чи може тиждень попрацював. І його звільнили
з роботи. Знову ж ми мали в Кобил жах знайому якусь, Лебединську - пані
добродійка Лебединська. То ми в неї дістали помешкання. Стара, розвалена хата.
Ну, але ми були й тій раді. Пізніше ми пішли, я забувся, він зараз, один з них
знаходиться в Рочестері, я думаю, що то є наш родич. Теж пов'язаний якийсь рід.
Отже багато є, в місто Кобеляках було щось три родині інакші, під інакшим
Прізвищем, але належали до - якось були пов'язані з родом мого батька. Отже ми
там перебували, у Кобеляках ми перебували там до 38-го року. Батько дістав працю
в Народному будинку. Він був ще і на олійниці, де олію били, і працював там.
Пізніше поденщину виконував багато, працювали в голови, в голови райвиконому
-Ярина -так називався, пан Ярина. І він, батько досить багато в нього працював.
Працював в одного, копав йому город -Яків Давідсон.
Пит.: Якої він
націонал ьности?
Від.: Жидівської. Так, Давідсон. І в нього був синок
маленький. Він сам був тарихмахер, тобто фризієр. Досить мав, досить добре
жилося йому і, бо крім того, що він мав кури і свиню, то в нього ще була свиня,
пам'ятаю, висіла за дверима, так половина свині копченої. Знаєте -копчена свиня.
Половина, ціла половина закопчена, то-тр дуже багато. Ну, і тому, що в нього був
син-одинак, і я був один, він дуже до мене прив'язався. Хлопець дуже мене
полюбив, товариство для нього. Він без мене не хотів їсти, а це було добре для
мене. Бо тоді те що він їв, то і я їв. І мені це була добра нагода. Отже, тато й
мама працювали по поденщині деякий час до 36-го року. В 36-му році батько дістав
працю в клюбі.
Пит.: Він вже, значить, став стало працювати?
Від.: Ні. Ще не був, бо право вийшло, позбавлення. Паспорт він дістав
перший в 38-му році. Про документацію, точні, я не мав, не міг знати це все. Бо
це діялося, що які були події, пам'ятаю дещо. А такі о, документальні справи, то
я не міг це знати все. Ну, і в 36-му році батько дістав працю в клюбі. І там і
оселився. Там йому дали одну кімнатку, одну гриміровочну(?), і там абудували
пічку з цегли, і там, то наше було living room, і все було разом там. В одній
кімнатці. Нас трьох було там. Але й то було надзвичайно добре. Отже ми там жили
до 38-го року. В 38-му році народився, шкода, л ото пропустив одну річ. У 35-му
році ми віднайшли мого дядька, а батька брата, Олександра, який працював у
кобилянському ресторані. То такий ресторан для робітників, і він там працював,
як кажуть - конюхом, доглядав коні. Доглядав коні, значить там він, я не знаю
скільки там йому давали грошей, але він мав доступу до остатків - йому там жінки
давали, що оставалося. Так що ми діставали досить, невеличке таке відеречко, те,
що він коні годував, то він там чимсь накрив, і до нас принесе. То борщ, то
якусь там кашу ячменну, чи щось таке о, знаєте. Чи кукурудзяна каша, що там не
було, що там він міг дістати вже від них. То він приносив. І то нам дуже багато
помагало. Бо батько ж далі був безроботний, нігде не приймали.
Пит.:
Не мав права працювати?
Від.: Не мав права нігде працювати, хіба що
поденщина. Значить, поденщина, цебто, восені, часом порубати дрова десь, комусь
напиляти і порубати дров. А весною на копати город, чи там садок покопати
-цілину. Отже, ото така справа була, що ми навіть в 36-му році, ми тоді дістали
працю в народнім домі. Але жили приватне ще. Пізніше знов батька звільнили з
народного дому, і він дістав поденщину в Ярини, голова райвиконкому, покапати
цілину. В садок, здається, був Карнаухів. А будинок Карнауха, а був там дуже
великий садок. І вони там хотіли зробити город. Так що було багато цілини.
Тяжкої праці. Але тато й мама там покопали, потрудилися там, та жінка їх
сподобала, о, і запам'ятала це і дала нам помешкання. Отже, не знаю як то воно
було, що ми були деякий час в народнім домі до 38-го року. То нас так
перекидали, що тільки що батько зробить, то ремонтує якусь собі, курник,
звичайно, знаєте, приходе НКВД, від міської ради має досвідку, що ти мусиш
звільнити. Комусь сподобається то. І ми мусили звільняти завжди, то ту хатину,
той курятник. І так нас ганяли, щось з три хати батько ото був направляв.
Пізніше таки ми вже дістали знову у клюбі помешкання до 38-го року.
Пит.: А чи Ви в міжчасі ходили до школи?
Від.: Ні. Аж у
38-му році я пішов до школи ось я в який спосіб: Що знов якийся родич, Омелян,
він родич мами, учителював він -не можу пригадати, яке село, знаю, що було десь
щось може де яких там від восьми, може дев'ять кілометрів від міста Кобеляки. І
він мене забрав до тої школи. Тому, що він був одружений, а як учитель, мав
помешкання, знову то було помешкання якогось господаря більшого, бо хата була
під бляхою, і там жило дві родині. Так що він займав дві кімнати, цебто кухню і
спальню, і там ті другі займали таке. І він мене забрав туди, я почав перший рік
школи. Знаю, що то було 38-го року. Тому, що 38-му року народився в мене брат. І
я там пробув лише один рік. Правда, я там був досить добрим учнем, не лише тому,
цебто можна сказати, він був мій дядько, що він був учителем, він мені нічого не
помагав, але я був, може природній, я мав дуже добру оцінку з фізкультури, я мав
дуже добру оцінку зі співу, а пізніше в мене математика вже тоді проявлялася
дуже добра, а читання, дуже добре. У 38-му році, на початку 39-го, до нас
приїхав полтавський театр ім. Саксаганського. Полтавський театр, це був той,
який переїжджив з села до міста, з міста в село, і так по цілій Полтавській
області їздив. Це було для нас одне чудо. І тому, що батько був досить похапний,
як тут кажуть handyman, а там "похапний чоловік," він робив декорації, він
провадив сцену. І то, якраз у них, шукали такого. То називався машиніст сцени,
який провадив ту цілу махінацію: піднімати, занавісу опускати, опускати падуги,
оті куліси ставити. То хати там перебудовувати і зробити оці, ці риштування, які
були потрібні на сцену. То він приняв роботу ту, і ми поїхали з цим переїзним
театром. З переїзним театром ми їздили до початку війни. Коли перший раз нас
побомбардували, бомби кидали німці в Кременчуці, так на тім скінчилося, що ми
були урятовані від голодовки, цим цією справою.
Пит.: Тоді вже,
значить, Ви сюди дісталися?
Від.: Як ми сюди дісталися! По приході
німців, батько дістав працю в міській раді. Чим спеціяльно він був -я не знаю.
Отак, але він був, тому, що там прийшла друга влада, але як нація, як країна, ми
мали свою міську раду, яку очолював Тарнавський.
Пит.: То було в
Кременчуці?
Від.: В Кобеляках. Як його ім'я було -не знаю. Знаю, що
був Тарнавський. Він застрілився. При першій об'яві евакуації, він застрілився в
своїй канцелярії. То було дуже трагічне, тому що ніхто не сподівався, він був
досить добра людина. Голова Тарнавський. Ну, прийшла евакуація сорок другого
року. В нас казали так: - Прийшли німці, як копали картоплю, і підуть тоді. Так
і сталося. Прийшла евакуація, ми зібрали всі манатки. Ми мали помешкання. В нас
знову таке було -кухня, спальня і вітальня й їдальня. Кухонька така була
малесенька. Ота, о, буде, як от половина цього. Отут були двері, тут була піч,
стінка, вікно, двері -і то все: А спальня була трошички менша, як це, багато
менша. О! О! Вибачте! Що я повернувся. Так. Ну, невеличка була - було трос вікон
і одні двері. Ну, і прийшов час евакуації. Тато дістав пару коней маленьких,
візок. Ну, візок такий на пару коней, я не знаю який там він був. Але то
називалося в нас “полдрабок" - не то гарба, а трошки більше як віз. І ми
спакували свої скрині, о, батько відвіз останні мішки соняшникового насіння
перед тим, які йому з колгоспу по-приятельськи хтось привіз, ну, і спакували
одну таку плетену корзину. Чомусь я її не бачив, а от пізніше побачив, так. Така
була корзина, ну, може, футів три довга, і може півтора фуга широка, і може зо
два фути глибока. Плетена корзина, аж чорна. Чи я знаю, що там в ній було? Не
дуже цікавився. Ну, то спакували муку, там постіль, одежа, яка там була. Обуві
не було в нас багато, бо я знаю, що я свої чоботи полатав мідним дротом, я
думав, що то буде, добре. Ну то ми сіли, з'їхалися там на площу, на Кременчуцьку
дорогу, та й рушила ціла валка нас, може яких возів, я не знаю -ціла валка!
Багато було. І їдемо в сторону Кременчука. Бо казали, що значить, границя буде,
як то казав: - "На замке." Поза Дніпром, то вже будуть німці, а тут будуть
совсти. І так ми їхали з-за Дніпра, тоді за Буг, а тоді за Дністер. І так ми
той. Але, я вже бачив, що батько не дуже спішився вертатися, і не дуже думав
оставатися. Так що ми переїхали возом від Кобеляк і спинилися аж в Ауґзбурзі.
Пит.: Тоді з Ауґзбургу Ви поїхали...
Від.: Тоді з
Ауґсбургу ми виїхали до Бразилії в 49-му році.
Пит.: Як там,
вкоротці, в Бразілії?
Від.: Ми були 12 літ. Якби мені тепер сказали,
щоб я, побувши тут, в Америці, і побувши там у Бразилії, приїхав до Америки,
проживши і знову вернувся до Бразилії, я б сказав, що я до Америки ані до Канади
більше не хочу їхати. Знаєте.
Пит.: Потім з Бразилії Ви вже приїхали
до Америки?
Від.: З Бразилії у 61-му році ми приїхали до Америки, до
міста Філадельфії. Ну, у Філадельфії ми пожили, ну, от. Нашим спонзором був
такий Михайло Кичик, сам грек. А хто робив афідавіт, то був Йосип Поскрес,
називався. Він був сам роджений в Чехословаччині. І він, тому, що він жив у
Філадельфії, тому було краще, легше, ще виробляти документи в такому місті, як
Філадельфія, де була центра ля для іміграційних справ. То він то виробляв. Ми
приїхали, в нього там побули щось пару днів лише, і поїхали в Делевер стейт. У
Делевер стейті до міста Смирна. Там було одне містечко Одеса, а друге містечко
було Смирна, називалося. І там ми були знову ж у Михайла Кичика, на його хуторі,
на фармі. Він мав 85 акрів землі. А тому, що там він мав, цей Оеіешге Штг
проходив, попри його землю, мопувався з ним, то-то всю ту місцевість,
бологнисту, водянисту місцевість, закупила рефенарія, для оливи -вона покупила
всі фарми там, і розбудували там рафінерії, приплив оливи. Бо той Оеіешге Кшгбув
досить глибокий, так що ці човни могли там оливу привозить. А ми там побули
зиму, літо, від марта до пізньої осені. А осінню нас покликали, вже ми
познайомилися з декільками людьми, до міста Бірмінґтон, Делевер. І ми там побули
щось два роки в Бірмінґтоні. Одного разу, вечеря -телефон. Ну, я відбираю.
-Добрий вечір. -Добрий вечір. -Хто ж говорить? -Григорій Омелян. Григорій Омелян
-моєї мами батька брата син. Племінник мамин. Мама його бачила ще як виходила
заміж, а він був малий. І тепер почула його голос. І він згадав нас усіх, хто ми
в. Знав усіх нас добре. А ми про нього не знали, що він в Америці. А тому, що ми
написали були додому листа з Бірмінґтону, до маминої сестри. А а вони вже мають
комунікацію. Так що вони сказали, що Санька є в Америці з сім'єю, і така-то
адреса. То той, через операторку подзвонив. Але не сказав звідки він дзвонить.
Питаємося: -Звідки ти дзвониш? Він каже: -3 дому. А не сказав з якого (сміх).
Нас то дуже збенетежило, знаєте. Але пізніше він сказав, що дзвонить з міста
Сиракюз, то Ню Йорк стейт. О, і запрошує, обов'язково, щоб ми до їх приїхали.
Така-то, така-то адреса. Такщо, ми приїхали із відтіль в Сиракюз. Відвідали,
вони зробили велике прийняття, масу людей, ми познайомилися. І, це було осінню.
Через зиму на весну ми рушили в Сиракюз. Ми виїхали до Сиракюз. Вже своїм автом,
маленький угол дістали, і ми переїхали до Сиракюз. В Сиракюзі ми приїхали в
63-му році, здасться. А в 64-му році ми збудували собі хату з допомогою нашого
Григорія Омеляна. Бо він уже собі декілька збудував, то він нам допомагав, давав
вказівки свої. Ну, і ми так собі збудували хату. А в 67-му році я одружився на
Гальці, таки в Сиракюзах. З Сиракюз ми переїхали до Неварку. В Неварці побули
там два роки. А з Неварку приїхали до Сиракюз. З Сиракюз ми приїхали до Торонто,
побули тут один рік. В Америці нам народився Олександер, в Канаді нам народилася
Олена.