Mychailo Naumenko, b. 1901 in the village of Iablunivka, Pryluky district,
now in Chernihiv region, the son of a very wealthy family with 350 acres of land
and its own mill. The village was quite large, with 3500 households, 2 churches,
one of which was a large stone church, and a hospital. Collectivization began in
1929. the narrator's father opposed it, was shot, and the rest of the family,
including narrator, were exiled. Narrator provides a vivid description of
conditions in exile and recounts his participations in a mass escape of 35
persons led by a priest. During the famine narrator passed through his native
village and describes its devastation. For three months in the spring of 1933 he
was in Pryluky, speculating in tobacco, which he traded for bread in Gomel.
Narrator had direct knowledge of cannibalism. Narrator was later recaptured but
returned from Siberia in 1937.
Пит.: Пане Науменко, Ви хочете
дати нам свої свідчення про Ваше особисте пережиття під час колективізації і
Великого Голоду 1932-го ід 1933-го років на Україні. Можете нам сказати Ваше
ім'я та прізвище?
Відповідь: Науменко Михайло.
Пит.: Дата
і місце народження?
Від.: Тисячу дев'ятсот першого року.
Пит.: Чисельний стан Вашої родини?
Від.: Моє... яку я
родину мав?
Пит.: Так.
Від.: Я мав дев'ять дітей, тата й
маму, я
Пит.: Вас було дев'ятеро?
Від.: Так, дев'ятеро
дітей було нас.
Пит.: І всі були живі?
Від.: Ні, нас
осталося тільки три брати зо мною, три брати і дві сестри.
Пит.: Який
був Ваш земельний стан?
Від.: Наш земельний стан був... Мій тато був
дуже богатий. Ми мали 350 акрів землі, батько мав млин, мололи ми муку, дерть,
було таке, що вони переключалися й олію робили, послі - вовну драли з овець,
така вовнодерка називалася по-нашому. Млин? Я сказав Вам.
Пит.: Так,
дякую. Як називалося Ваше село?
Від.: Село Яблунівка, Яблунівського
району, Полтавської області.
Пит.: Яка величина була села?
Від.: Три тисячі п'ятсот дворів.
Пит.: То було дуже велике
село.
Від.: Велике село. Два приходи, дві церкви одна була камінна, а
друга була дерев'яна. Так і називали ми: камінний приход і дерев'яний приход
(парафія).
Пит.: Була школа?
Від.: Була школа. Тоді школу,
вже при советській власті, вибудували, велику школу, і був госпиталь у селі. Є
великі села. Село, село Яготин був, Пирятин, Линовиця - там була станція,
цукровий завод був, Рудівка - там був госпиталь, Дубовий Гай, це не дуже далеко,
не велике, Каньовщина, тепер хутір Жуківський був.
Пит.: Можете нам
сказати, коли постали в Вашому селі колгоспи?
Від.: Колгоспи почалися
в 29-му році. Значить, це була перша колективізація, як би назвати, то
предлагали, щоб ішли до колгоспу, були й в мого батька. Мій батько сказав, що
він ніколи не дасть своє багатство, свою худобу до колгоспу, бо то він працював
тяжко. Мій батько був каліка двохсторонній, грижи мав. Батько сказав, що хто
прийде забирать моє багатство, то він заколе вилками і сам себе заб'є, а не
дасть. В одно прекрасне время, я знаю добре, прийшли й застрелили собаку і
позабирали коні, позабирали корови, батько дуже противний був, батька пхали
(стовхали), у сараї закривали; батько не соглашався із цими ні з чим. В одно
прекрасне время, батька, прийшли - в 29-му це було, більш-менш, я думаю, в
марцю, я не припоминаю, але ще було зимно, забрали батька й розстріляли батька.
Було їх 29 мужчин і три жінки. Після цього нас вислали на Соловки в таке
невдобство - пологи, називали.
Пит.: Можете нам сказати деякі
прізвища людей, які забрали Вашого батька?
Від.: Напевно. Це був
голова сільської ради Коваленко Микола, а його був помічник Бондар Нечипор.
Тоді, коли вони забрали батька й розстріляли, забрали й тьотю, батькову сестру,
Мар'яну, розстріляли, а нас, прийшли за пару неділь, викидали з хати. Викинули
хлопчика мого брата, Альоша називався, а брат мій називався Данило, вони
вокинули його, три роки він мав од роду. Викинули й він сказав, Бондар Нечипор:
- Бачиш, каже, курва яка, викинули, а він ще ногами теліпа проти советської
власті. Той хлопчик мав чоботи, було вдіте, то Боднар Нечипор зняв і сказав, що:
-Він ще ногами теліпав проти советської власті!Я забрав цього хлопчика, пішов до
тієї Мар'яни в коровник, що була розстріляна, і я там переховувався з тим
хлопчиком. Тоді, коли я вийшов відти, то нас за деякий час завсім вивезли.
Вивезли, з хати викинули. Нас вивезли на таке болотисте місто, там не було
нічого, тільки вода, болото; ми копали землянки, ми там жили. До 30-го року ми
там прожили. В 30-му році нас вивезли на станцію Качановка і отправили нас у
таких вагонах, де худобу везли; нас стільки було багато, що ми не могли ні
перевертатися, не було чим дихать, їсти нам три дні не давали нічого. Це була
моя мама стара, був цей Альоша, хлопчик трьохрочний і моя сестра Оксана.
Погрузили нас і вивезли нас, значить, ми не знали куди ми їдемо. Казали на нові
землі. Привезли нас у Сибір, у Сибірі нас викидали, як худобу, викидали сокири,
пилки, бляшані бочки. Прийшли й сказали, щоб ми собиралися, будуть вивозити нас
на станцію Качановку. Не помню, де та станція була, Качановка. Привезли нас
туди, погрузили нас у вагони товарові, де худоба була, нам три дні (плаче), ми
чекали на тій станції, ми не мали ані хліба, ані води і ми не мали права нічого,
ні кричать, ні питать, нічого! Позакривали вагони, вікна одкрили. Вирушили ми
відти, нам дали хліб і кави. Ми поїли той хліб; там давали по такому кусочку, що
не могло одно наїстися. То нам дали й ми виїхали. Ми звідти як виїхали, люди
повідкривали; ходили по вагонах наші охоронники, охороняли нас, стукали
молотками, багацько людей умирало в вагоні, де їх дівали, я Вам не скажу. Як
тільки пристав вагон, то їх забрали, куди їх дали, я не помню, не бачив (крізь
плач), їхали, на станціях, обочно, ми не стояли на станціях там, де люди, тільки
вони нас заганяли в тупіки. Часом проходили люди, просили ми їсти, просили, щоб
води нам подали, були такі, що давали, а бували такі, що боялися, бо та охрана
кричала на них. Нас везли два місяці. Ми ні купались, не було, щоб щось варене
нам давали, нам давали “кип'яток," вони казали, і хліб. Нас так провозили два
місяці. Ми приїхали вже тут на... минули Читу, за Читою ще ми в'їхали, добре не
скажу як... бо там не було ні містів, ні адреси, нічого, електрки ніякої ми не
бачили. Нас викинули, повикидали пилки, повикидали бочки залізні і вирушили ті
вагони. Ті вагони поїхали, де вони поїхали, ми не знаєм. У той час я молодим
був, був (крізь плач) дуже сильний, думав за свою матір, за свою сестру, за того
малого хлопця. Я ніколи в житті не думав жити. Багато людей були саморуби,
одрубували собі руки, вішалися, падали й убивалися. Були коні, як умер хто,
забрали, кіньми затягни, куди його тягли -я не знаю. Я рішив не вмірать. Кажу,
що Бог мені поможе. Мати стара казала: -Давайте щось робить! Ми йшли й різали
ліс, складали бараки, рвали міх таких з болота, закладали між дерево, і ми собі
зробили три желізні бочки. Нас було дев'ять фаміліїв таких в такому бараці. Тоді
більше почали будувать, побудували. Нас було 6.000 людей й вагонах. Ми будували
втору путь до Владівостока. Ми дуже тяжко робили. Мені в той час прийшлося
вибиться поваром; спитали хто хоче варить, я согласився варить і я варив.
Привозили нам сушену цибулю, мерзлу картоплю, я випусував то, ходив, варив своїм
людям тим їсти. От записати бувало, бо то ми разом не приїхали всі; перші
прибували в один час. Так рНе такий приходить і каже: -Товариш начальник, -то
начальник фаланги був, я не помню, я думаю мені щось мириться, що Іванов якийсь
Іванов якийсь був, то він каже: - Товарищ начальник, хохльї прибули. Він каже:
-Дай им сена. А той йому отвітив, каже: -Они люди. -А, каже, люблят? Дай им
больше! Він ніби то не зрозумів, чи то "люди" чи "люблять." І в цьому часі я
встроївся, робив поваром, помагав мамі. Моя мама захворувала на цингу,
повитягали зуби. Я захворував на цингу, в мене теко з них таке, як гниль, як не
знаю що то, то... Після ходили і збирали ягоди, багато питалися, бо вони в
Сибірі ягоди були чорні й червоненькі такі попід кустами, то збирали мама,
ходила, бо вона не ходила на роботу, а я був вільним, бо я не кухні працював, то
я мог пойти собі тоже збирати. Другі люди, вони не могли збирати, то ця цинга
помордувала їх, бо то гнило, зуби повитягали, сами повкладали, лопала шкора в їх
на руках, на ногах. Дуже (крізь плач), дуже біда була, багацько помирало! Тоді я
вже .значить, ми втекли, ще... Дуже тяжка історія, коли пруйшлося втікать, то
наш організатор був отець Потульницький і Надія Івановна, це була його жінка,
вчителька. Він був на Сибірі не як кулак, а він був - "суботникам” їх звали, бо
вони не хотіли робить і були святі, то вони жили в другому таборі, я доносив
їсти туди. Отець Потульницький, коли 'почалася така... Ми бачили, що то не
вийдеш живий відти або втікать, або самому собі щось зробить! Ми рішили тікать.
Нас 35 людей вирушило, зібралось тікать. Ми цього, що нас охраняв, ми його
скинули в обрив, обезоруджили його і й забрали дві вінтовки, і ми пішли.
Вирушили ми в дорогу -35 людей. Дуже, дуже тяжко було, мали не було, по хонці
йшли, по деревах, куди отець, він руководив нами, значить, слухали ми його.
Харчувались ми більш звіриною, доходили до залізної дороги, де були будки такі,
що вони стрільки переключали; там дещо ми, значить, тоже вже поступали погано,
бо ми мусили вкрасти щось од його -чи козу, чи теля, чи десь кусок хліба якого.
Нас із 35-ти чоловік прийшло тільки 13. Ми прийшли в Красноярськ і в
Красноярську отець Потульницький пішов сам, а нам сказав, щоб ми не годходили;
лежали ми близько залізної дороги. Тоді ми загурзилися в канастри -те, що
казанів возили, і нас пирвезли в Пінезськ, це є город, великий город був, ми там
розійшлися. У Пінезському подоставав нам отець Потульницький вже якісь папери і
ми там прожили. Тоді з цих 13-ох, із цих 13-ох, ми довго були кучами, а тоді -
трьох поймали. Як ми приїхали в Пінезськ, то ми чули, що ці вагони будуть
заливать десь безином. Ми вийшли вночі з трьох вагонів і ми повтікали. Вагони
були далеко од станції. Ми розійшлися. Отець Потупьницкький далі боровся, пішов
до міста; отець Потульницький там когось мав і щось він знав там. І отець
Потульницький приніс папери, приніс одежу деяким людям, а Куліш Степан, він був
бухгалтером, грамотний чоловік, він устроївсь там же на роботу. Він нам
повиробляв уже папери, я був, писався -Віктор Яковлевич Жучков, це був партійний
папір. Я сам не дуже грамотний, то я дуже боявся, чи я то замічу (запам'ятаю),
то мені все він (Куліш) казав: -Як ти забудеш, то тільки думай про жука, як жук
-то Жуков! І я з цими паперами виїхав звідти. Я приїхав у Чернігів, це станція
Чернігів. У Чернігові я встроївся на каталіновій фабриці поваром. Сестра моя
встроїлась - ложки видавала, а мама жила в селі Жавиці з маленьким племінником,
з мого брата сином, Альоша. Мати ходила жебрала од хати до хати, хто що їй
поеертвував, а ми робили. В одно прекрасне время там був Нечипір на базарі,
Бондар, з мого села, він нас познав і ми його познали, і ми мусили відти
вирушить. Ми звідти втекли. Приїхали ми у Прилуки. У Прилуках ми прожили два чи
три місяці. Це вже було в 33-му році на весні, це вже була голодовка сильна,
багато людей вмирало! Я перебрався, (плаче) я спекупірував: табак возив, бо
ніяких робіт не було (крізь плач)... боявся, але спекупірував табаком: я в
Прилуках брав табак, а возив у Гомель і міняв на хліб. В один прекрасний час
подумали ми, що є сестра в Дубовому Гаї, Явдоха, моя рідна сестра. Ми туди
(плаче) перебравсь я з тим і перебралися ми з сестрою до неї. Сестра нас не
познала. Сестра була пухла. В сестри було троє дітей. Ми привезли хліб. Сестра
нас не взнала і ми сестри не могли взнать, така була чорна, пухла, її чоловік
працював плотником, трошки заробляв, значить, що, ліпше, що хоть не мерли, але
пухлі були. Ми там були й наша сестра каже, що забила, Галька, зарізала свою
дитину. Ми були дуже дивні (здивовані), ми не хотіли (плаче) вірить. Ми думали,
що вона дурна яка, що вона таке балака! Побули ми трохи там, прийшов її чоловік
з роботи і каже: - О, то ви приїхали, каже, вам не можна тут. Ви втікайте, бо
мене виженуть із тієї роботи, я, каже, плотинком роблю. Ми кажем - тим не
журись, ми будем тікать. Ми подзвонили в сільсовет, із сільсовета прийшов
чоловік. Ми бачили ту дитину, що воно вичіло в коморі (плаче). Коли ми (плаче)
почули, що та Галька Цапір(?) хотіла (плаче) свою дитину зарізала. Я свої сестрі
не вірив (плаче). Не вірив! То неможливо! Людина людину з'їла?! Сестра моя мала
звірські очі (плаче). Коли прийшов голова сільради Дубового Гаю, і прийшов з ним
ще один чоловік, не знаю хто він був, думаю що, як в нас називали, з виконавців.
Коли ми зайшли до хати, вона сиділа й їла студинець. Вона виглядала не людина, і
не звір (плаче). Ми коли спитали, що ти їси? Вона одвітила й тоді вона
занурилася, стала кричать, що: - Я їла свою доньку! (Плаче). Це дуже було
(плаче) тяжко, то було (плаче) з болю сказать кому. Кому ти будеш жаліться, як
людоїди були! Падали люди в тому Дубовому Гаї! Я прийшов до сестри. Ми не спали
в неї в хаті, ми боялися, ми Ішли на поле спать, щоб нас не поймали. Ця жінка
виглядала дуже страшно, надзвичайно. Якби тепер мені хтось сказав, я б сказав,
то вона самощедша... вона ненормальна! Вона, може, й була ненормальна, бо то був
такий час бідовий. Пробули ми там у сестри два чи три дні. Вона, та жінка,
бачили ми ще раз її. Я не знаю де ту дитину забрали і чи її забирали, чи її
оставили. Ішли ми назад до Прилук, то було 25 кілометрів, то не можна сказати
скільки людей лежало не дорогах: просили, щоб добить, просили щось їсти, рвали
траву, їли траву, пухлі, об'їджені, смерділи. Вернувся назад у Прилуки. Пробув я
у Прилуках пару днів і оп'ять поїхав я до Гомеля спекуліровать тим хлібом.
Радості не було (плаче) боязь (страх) дуже великий був; я знав, що мене як
поймуть, мені пахло дуже не з медом. Це 33-ій рік пішов, десь восени в 33-му
році, вирішив я назад тікать у Чернігів. Приїхав я в Чернігів і в Чернігові
поймали мене. Поймали мене в Чернігові, посадили мене оп'ять у вагон. У вагоні
вже було ліпше їхать, бо то було, може, яких три вагони... три вагони,
причеплені були до скороспостижного, і ми приїхали назад до Сибіру.
Пит.: Вибачте, що я Вам переб'ю, чи Ви ходили в своє село?
Від.: Так. Був я в своєму селі (плаче). Пішли ми з сестрою в село, ми
пройшли село, це було на роздоріжжі шляху із Сергійовки до Прилук; це було
роздоріжжя, на цьому роздоріжжі стояв пам'ятник нашого "великого вождя" товариша
Сталіна. Цвинтаря було на другій стороні дороги. Там було людей, я б сказав, що
то не було деятки, то сотні, котрі вже погнили, смерділо, не можна (плаче)...
Пройшовся я по своєму селу, цілий день, я нікого не найшов з своїх родичів, ані
знакомих, бо все було знищене село. Після цього, я не бачив, я чув, що
приїжджали трактори великі, викопували ями і закопували тих людей. Після цього
всього, оп'ять я чув, не бачив, що, як уже повернувся я із Сибіру, в 37-му році,
Сталін простив, що батько за дітей не отвіча, а діти за батька; простили і брали
в армію. Це було після, Ягода був начальник Вам лага, після Ягоди, начальника
Бамлага, прийшов Оков, Берман, називали; він казав, що в ежовські руки все
забере. Нічого кращого не було нам, тільки що, як він їхав, то все казали: -
Робіть, старайтеся, бо він стріляє.Як проїхав Берман, начальник Бамлага, то
ніколи не було в нас без убитого. У забоях ми робили і там було таке якесь щастя
людське, я не знаю, чому це люди, не мене. Я сам не працював, сестра працювала.
Я робив на кухні в Сибірі, але він проїхав, він забив три-чотири чоловіки, то що
я знаю. Після того, коли повернувсь я із Сибіру, пішов я до совєтьської армії.
Був я в армії, воював, а іще я забув одну біду. Коли повернувсь я, то, я знав,
що біля мого села був радгосп.
Пит.: А в яким це році було?
Від.: Це було в 37-му році, як я повернувся з Сибіру, але цей радгосп
существував ще до розкулачки; це коли розкулачили, то ми там крали; я ходив
красти картоплю, сем'яшники, буряки. Це був начальник цього радгоспу Фрадкін
Авраміс Юпич. Він платив людям і там люди робили. Я не міг туди піти, бо нас не
брали, ми розкулачені, ми були на пологах; нас туди до роботи не брали, а люди
працювали.
Пит.: А Ви не чули, як він поводився з тими людями, що
приходили...
Від.: Я б Вам сказав, що, сказать... Як він поводився? Я
не був у нього, то не знаю. А знаю, що жінки, чоловіки ходили, працювали. Платив
він там -чи коробку картоплі, чи буряками, чи пшеницею; щось давав він, не знаю
і не буду казать Вам про це.
Пит.: Чи Ви чули щось таке про комітет
незаможних селян -що це були за люди?
Від.: Напевно чув, але я не
можу Вам сказать і не розумів, що то було, але припоминаю собі, це було десь
28-ий чи на початку 29^-го року. Я не був таким великим, але знаю, що виконавець
прийшов; у нас не носили так і телефонів не було, але приходив чоловік і
приносив листи; пошти не було в нас у сільсовєті. Приніс до тата листа: що ти
мусиш оддать коня із збурєю, запроженого коня, і борони, борони були в нас
дерев'яні борони найшов, запріг коня, дерв'яний віз був, у нас не було залізного
в той час, дерев'яний віз, батько дав коня, все оддав. Корній Кондак. Я думаю,
що вже в розкулачкутой кінь здох, і од других людей брали. Дали йому корову,
дали на весні, та худоба проїла кришу і плакала (ревла); вона хотіла їсти. Він
мав пару десятин землі, він не дбав за то; він совершенно не дбав, він тільки
так йому дадуть, на весну посіють йому, він щось зобрав, зожав, змолотив, з'їв,
далі він нічого не дбав, то я припоминаю це.
Пит.: А хто був в управі
Вашого села? Чи це були місцеві люди, заможні, а чи населені, чи приїжджі?
Від.: Я Вам за Коваленка не скажу, хто вій був, бо він жив у
попівському дворі, в дерев'яний приход у нас був. Тоді, коли отця Василя чи
втік, чи його вбили, чи де він дівся -я не знаю, то він (Коваленко) жив у його
хаті; він був голова, а Бондар Нечипор, цей жив на другому кутку, на Сули...
куток, Кондаківщина, а він жив на Ковбасівщині; він руководив усім. Той був
голова сільради, а цей був замісником, він був із не середняків; у нас були три
кляси: бідняки, середняки і багачі або куркулі, то він був із бідної, як бідняк
щитався.
Пит.: Чи можете нам сказати, що сталося з церквами, що були
у Вашому селі?
Від.: Церкви, що були в нашому селі, порозбирали.
Приїхав чоловік, казали ,з город а, не знаю чи так, приїхав, не знаю звідки він
був, і поліз як кіт. Висока церква - дерев'яний приход був -то він скинув
хреста. Другі були люди, що прострелили ікону, а Одарка була, Барабаш, то вона
взяла ту ікону й цілувала; її по голові хтось ударив і вона втекла. Ця Одарка
була дуже побожна жінка і бідно жила, дуже бідна була; вони мали тільки рибу, що
ловили, і качки. Це в дерев'яному приході вони зробили зерносховище,
переховували зерно, як уже позабирали од людей землю. А камінному приході, там
був отець Сергій, це було трошки далі, в моєму селі, але далі, був великий
вагон, була сторожена, каменна ограда, так називали; там зробили МТС, там були
трактори, там... і так як заснували... то вже, як я прийшов додому і в армії
служив, то там МТС був. А з нашої церкви вони зробили послі, з дерев'яного
приходу, то вони конюшню -коні дерпали там, бригада була четверта. Це, що мог би
я Вам сказать за церкви.
Пит.: Як Ви втікли з Сибіру й прийшли в своє
село, чи Ви можете сказати, як Вас приймали в смоему селі?
Від.: Як
ми втекли з Сибіру... то ж я думаю, що я вже раз казав, що нікого не було в
селі, нікого в селі ніхто (нас) не приймав, бо нікого не було, то все вимерло.
Було 3.500 дворів у моєму селі, але, що то вже як повернувсь я із Сибіру, був в
армії, з армії я вже приходив додому в одпуск, то дуже було тяжко бачить. Це не
треба, щоб чути там, чи то було так, як на груші після гарду -обтрушені грушки!
Так остались деякі прозкулачувані: мого брата, Федося, жінчині брати, вони
повтікали. Вони були в Маріюполі, один був доктором, другий був учительом і
поверталися. Цієї Мар'яни, тітки, вона була розстріляна, дві дочки її, то вони
десь повиїжджали, в Білорусії були, не знаю де, не буду брехати, то вони
приїхали додому. Таке то вже все те, що було втечене, що воно вийшло із села, а
після цього, як уже німці перешли і то...