Interview with Ostap and Oksana Piven', conducted by Vira Wusaty, who comes
from the same village and whose account appears above as UFRC 02. Ostap Piven'
was born on November 2, 1905 in the village of Shliakhova. Narrators give
details on the SVU in the village and the closing of Ukrainian Autocephalous
Orthodox church. In 1933, “the grain crop grew alright, but they took everything
in the world”. In the middle of the winter, the family was starving, cold, and
the children had no shoes. At the heoght of the famine people dropped dead in
the streets. One winter day Mrs. Piven' came home from work on the kolhosp and
found her found her daughter lying dead on the floor from starvation. She also
mentions people eating cats and dogs and cannibalism. “In our village a woman
ate her own child”. Narrators give names of relatives who died, including
parents and believe that Moscow used the famine to destroy the Ukrainian nation.
Пит. Прошу розповідіть нам про тяжкі роки на Україні, особливо
про колективізацію й про голод в 33-му році. Чи можете подати своє ім'я й
прізвище.
Відповідь: Так, Остап Півень.
Пит.: А де Ви
народилися?
Від.: В Шляховій, Кегичевського району.
Пит.:
В якому році?
Від.: В п'ятім. В 1905-му році.
Пит.: А в
якому місяці?
Від.: В листопаді.
Пит.: Якого числа?
Від.: Другого.
Пит.: Які села були близько Вашого, і що
можете нам розказати про місцевість в якій знаходилось Ваше село і які в більші
місця?
Від.: Шляхова найбільша була, і біля неї була Кардашівка,
Антонівка коло нас була, Козачий Майдан був коло нас, це все фабрика Дяківська
була, велика фабрика в нас була. Економія велика була, також все називалося
Диківська.
Пит.: А район?
Від.: Район Кегичівський. Колись
ми були полтавці, а тоді нас прилучили до Харкова бо Сумську область зробили
коли воні врізали Полтавську область і зробили нову провінцію.
Пит.:
Була школа в Вашому селі?
Від.: Була школа.
Пит.: А
церква?
Від.: О, за, церква була. Голос дружини свідка: Розвалили.
Від.: Церква була, але й ті всі приходи до нас, Кардашівка і
Антонівка, Бирівка, все ходили до нашої парафії.
Пит.: А як
називалася Ваша церква?
Від.: Святого Петра. Голос дружини свідка:
Павла.
Від.: Павла.
Пит.: Чи Ви знаєте якихсь заможних
людей в Вашому селі? Чи Ви можете дати їхні прізвища?
Від.: О, та.
Пит.: Наприклад?
Від.: Було багатенько в нас - там
Кириченки, Пушиленки, Цехмістри, Яременки, то все вони були зажитішні, які вони
до колгоспу, вони знали, що перед 24-им року вже знали, що колгоспи будуть, і
люди які казали, що це все лишайте й втікайте, бо так заберуть у Вас. Землю
пропаганда та дасть, але ви й так полишаєте, бо збирали в вас. І так вони
зробили. Всі повтікали, хто на Донбас - на Донбас всі тікали. А той хто лишивсь,
то позабирали в в'язницю, там погасили голодом. Були ж такі люди, що примушували
до колгоспу, то там Волошин, там Бурлака, там Тищенко. Такі там КНСКи були, тоді
називали їх КНС. Ото вони і тискували на людей й мучили по клунях, бо в в'язницю
замикали й мучили день і ніч тримають, що впишись, а в газеті пишуть, що
добровільно мусять уступать. Такі люди ходили з газетою і вербували, що каже, що
то не правда, що то примусово, але то добровільно, а воно не добровільно, а то
примусово втягли в колгосп.
Пит.: А Ви знаєте когось з таких людей
які хотіли розяснитн селянам, що треба триматися?
Від.: О, за, були.
Там Прокіп Закіпний, там Білень, там Цехмистров, то що казали, шо не пишіться,
бо це все в пропаганда, ми будем свого триматися. Говорили за церкву, що буде
церква українська, православна, і на українській мові. Це говорили, але, що
такий навал, що не міг витримати наш уряд.
Пит.: Ті, які примушували
вступати до колгоспу, якої кляси вони були - середняки, багачі, бідняки?
Від.: Ні, то були бідняки, але вони неграмотні були, то дідовина
була. То вони й все вгонили, щоб, як у них нема, нічого, то щоб й в тих
позабирали всіх, хліб забрали, дітей та жінок вивозили. Викидали зимою на дорогу
на сніг, вивозили на чисте поле, і там пускали, як хоч куди йди. Не маєш права
до села свого йти, а знов чуже село де хоч іди. Тіх хліборобів всіх знищили;
того на Сибір забрали, а тих вдома тут познищували, зі села повигонили. Вони з
дітьми порозбігалися, дітей позабирали в патронати, вишколювали як вони там
хотіли, так і вишколювали, а е померші діти, кучі померших.
Пит.: Чи
ви чули про таке як СВУ?
Від.: Я ще молодим був, але люди старші, то
священик один, приїхав до нас, то він казав, що буде Автокерфальна Православна
Українська Церква, до російської не належим ми. То люди старші знали, а я як
молодшим був, то що я так чув, але я не туди не втручався, бо я ще молодий був.
А ті старші люди знали, бо це воно пов'язано - Спілка Визволення України - з
Петлюрою, разом вони працювали, тільки той вийшов на еміграцію, а той лишивсь
там. Не був, бо його забрали, десь забрали на Сибір його. Знищили. Бо всіх
священиків нищили.
Пит.: А що сталося з церквою в селі?
Від.: Ось що сталося: КНСКи розібрали. Усе порозбирали - золото,
хрести золоті позабиразли, а там і хліви звалювали, а потім, що всім розібрали.
ТІ, що валили КНСКи, ті КНСКи повалили. Люди ж нічого не зроблять, бо вони ж
усіх людей арештовували і садили; що хотіли то й робили.
Пит.: А ті
люди й ставили опір, коли розбирали церкву?
Від.: О, ставили, але
тільки, що нічо не помогло, забрали тих людей зразу поарештовували. До колгоспу
позгонили, а 33-ій голод, бо хліба не було, хліб уродив добрий, а забрали все на
світі, в кожного, і то пів села вимерло. То не тільки в нашім пів села, а
вдругім, в третім, в кожном селі по пів села все вимерло в 33-ім році. І нікого
не судили, хоч ти вбив би кого, то ніхто не судив, бо то голод був.
Пит.: А чи Ви знаєте прізвище яких людей, що померли з голоду?
Від.: Чого ж не знаю? Знаю. Там і Бурлаки, там Тищенко, там Яременко,
там Сениці, там то все ж підряд вимерло, то і Закіпні, і Матущенко, Цехмистров,
Коврига, там Яременки. То всі повимирали; з голоду.
Пит.: Може нам
пані Півень, Ви скажете нам про своє тяжке пере життя 33-го року. Прошу. Голос
дружини свідка: Дуже тяжке було. Дуже тяжке було моє пережиття. (Плач). Тяжке
було моє пережиття, померла дитина, рік і пів на очах. Ні хліба, ні картоплі, в
хаті ні молока - не мала що йому дати. Раз по друге, що зимно, нема, зимно нема
- мала їх ховати. (Плач). Так. Я їх ховала, так як та квочка підкриває під
крилом. Так я кажу їх ховала. Бо зима, в хаті зимно. їсти нема що. З роботи,
голодна, можна сказати - зима, не було взуття, так як треба вдягнутися, не було
так як треба. На весну ноги попухли, водою збігали, пухирі, з того голоду, а до
роботи мене гонять. Іди. Дванадцята година в ночі Приходять, лишай діток в хаті
голодних холодних, і йди до роботи. За що? За що! За то, що лишили голодом! Що
лишили босих і голих і холодних! За що? Терпіла! За що мучилась? (Плаче). За яку
кару? Боже мій! Все молилася, зглянься на нарід свій. Боже дай їм силу, але що?
Ідеш вулицею, переступаєш як через снопи, так через тих людей, ... переступаєш.
Так, так умирали, так лежали вулицями, так валялись дорогами - де йде до роботи,
чи де йде кусочок хліба дістати, то вже не дійшов, там і померла. І це в дійсна
правда, що я пережила. Мій рідний брат в економії. Я там робила, тільки з'їла
сніданок, а той кусочок, обід, ввечір, збирала той суп, води, щось там кинули -
щось укинули, ріденьке, а я його зливала, і несла, бо двоє діточок мала, і я їм
несла, і вони чекали, в вікно заглядали, мама несе хліба! (Плач). І пізніше
прийшла - з управи, і сказали, що тут така й така працює, як вона прийде, щоб ви
її не прийняли, бо вона мав в колгоспі працювати, не в економії. І я прийшла -
прийшла додому, моя дитина вже лежить. На підлозі. На підлозі. І вже мама
свічечку засвітила. Я коло неї, воно не говорило вже, з голоду того, перед
смертю. Воно вже взяло мене за руку, і сказало: - Мамо! - Більше вже нічого не
чула. Як то тяжко, як перед материними очима дитина вмирає. Вона нічого мене не
просила тільки їсти. - Мамо, їсти! - А як пізніше заніміло, не говорило до мене,
як я присіла до його, і воно мені обізвалося таки: - Мамо! - і померло, то я не
знаю, чи я жива була чи ні. (Плаче.) Помер з голоду. Також, хотів їсти, просив
їсти. Звідкіля я візьму, як я сама ходила пухла. Він лежав уже, не міг устати, і
бачиш, і так мов життя було тяжке, що мені та рана залишилася, що я пережила, на
мов життя (Плаче). Мого чоловіка два брати повмирали, під собою цеглу
повибивали, так тяжко було вмирати з голоду людям. І таке сумне село наше стало,
що не побачите навіть ні кота чи пса. Поїли люди. І коти і пси.
Пит.:
А чи Ви чули може коли, щоб ходили чутки, що було людоїдство? Що людей їли?
Від.: Так, так. У нашім селі жінка з'їла свою дитину. Три рочки
дівчинка мала, а другу, украла. Пішла в економію й там вкрала дитину, від
садочку. Що люди тільки одну дитину мали. Вона вкрала, принесла додому, порізала
на кусочки, повішала - то є правда - повішала. Пізніше дозналися, де вона
ділася, доказано де, й прийшли до неї до хати, а та дитинка вже на куски була
порізана, п'ять рочків дитинці, на куски порізана, повішена вже - готове варити
тільки. Ну й вони її потім ту дитинку склали. Батьки прийшли тієї дитинки,
хотіли її вбить в хаті, але поліція не дала. Забрали її, несла вона ту дитинку
до управи, і в управі там був суд, і забрали її як послали на Сибір, і по
сьогодні нема.
Пит.: Може Ви знаєте, як вона називалася?
Від.: Бринь? Горпина. Вона жила на Новоселівці. Так то казали що
вмирали.
Пит.: Тих, хто вмирали.
Від.: Ну то як ховали?
Діти - як помер тато, діти забрали на тачку, завезли на цвинтар, пригорнули
землею, аби хоч трошки не чути смороду було. Пізніше мама померла - так само -
поклали на тачку, тільки що поклали, голова та плечі, а ноги тяглись по дорозі.
Так везли її на цвинтар. І так само й маму поховали. Пригорнули землею, й то
все. Ілько й Галька. Тих, кого я бачила. Як їх діти ховали. Хотіли ті люди Бога
витягнути з людської душі; ті, хто почали церкви руйнувати. То я була молода,
але я була свідкою (плаче) що то робилося. Як знімали хрести, з церков, як
скидали дзвони, з церкви, то земля тряслася, як виносили, палили образи, то душа
не могла витримати того (плаче). Тепер буду доказувати, за церкву. Була дуже
гарна, у Шляховій, церква, в нашім селі. Зруйнували - як знімали хрести. І
кацапи, ті москалі, ті хто руйнували села, все, здівалися з народу, ті кацапи, і
церкву знесли зі землі. Нема, тільки одна земля залишилася. Все розламали, все
розспалили, все розтягли. Тепер забула за це село.
Від.:
Казарівка(?). Голос дружини свідка: Казарівка. Там ще був священик, привезли
священика, вже люди зібралися, що могли, що мали, хто що, якось зготувалися,
обід, і привезли його, і посвятив це місце, знов, поставив хрест. Урожай був
незберимий. Пшеницю, жито, ячмінь, не можна було просто, а не було так дуже ким
збирати. Але вбрали - молотарки молотили, й з молотарків забирали на ?гис?-и,
везли. Де вони його дівали, куди вони вивозили, ми не знаємо. І по сьогодні.
Від.: Ну не був, бо я був робітником на фабриці, робив, в давнійший
час, до того іще, то я так і залишився, а мій батько не схотів іти в колгосп, то
голодом замордували. Вмер.
Від.: О, багато вивозили. Яких
позасуджували нізащо, за те, що не хотіли до колгоспу, то їм пришивали, що
советьська власть вам не подобається? Забрали, ніяких судів не було, нічого.
Позабирали і таки не повертались вже.
Пит.: Це 33-го року.
Від.: А який? Пустиня - буряном заросло, не було ні стежечки, нічого,
все хати пусті, бо людей нема, повмирали. Деякі були не робили, бо не годилися
люди ні до чого, то як було - село пусте було. Потім насилали росіянів,
поприсилали там, якихсь 40 родин до нас по хатах. ТІ хати пусті були, то вони
населили москалів тих, яких понавозили. Привезли в Харків. З Харкова 700 осіб на
пів мертвих людей, їздили в Харків ж достати де кусочок хліба, за якусь там
що-небудь замінять. Тих привезли - зачинили там де воли, і вони понаїдалися
макухи такої паскудної, і все померло, їх возами возили тижнів два. Возили один
за одним возом, возили, яму копали, возили, так як снопи возили. Українському
народові тяжка доля, ніякі держави не помагають, і не вірять оцьому. А ми
голодуємо, а нас голодом Москва гнітить, щоб знищити українську
націю.