Case History UFRC11

Zoya Hrechka (nee Serebrains'ka), b. April 7,1911, in the village of Removka, now part of the city of Snizhne, Donets'ke region, the youngest of 18 children. Interview describes vividly and with great pshychological insight the suffering and destruction of her large and well-to-do family, the Serebrianski, under the Soviet regime. Before the revolution, narrator's father was a storekeeper. After the revolution, his store was seized and he was given some land. The village had three streets, a church, and a school and was close to anthracite deposits. Narrator gives details about village life before collectivization. Narrator's family was dekulakized on January 10, 1930 at 2 a.m. Her father, who had suffered a stroke, was carried out of the house on his bed by the activists. A neighbor took him in until one of his daughters, a widow, could take him. The family members went to various places and one brother was sentenced to 15 years under the law of Aug. 7, 1932. Narrator travelled from Nal'chyk, in Kabardino-Balkaria, then to Stalino during the famine to look for her imprisoned brother. Narrator's father died in September 1933. In Karbardino-Balkaria "there was no famine," and people fled there from Ukraine. Narrator's brother was in 1933, as were several other relatives in 1937. Also details on how narrator emigrated.

Питання: Прошу пані, прошу скажіть Ваше повне ім'я й прізвище.
Відповідь: Зоя Гречка.
Пит.: А дата і місце народження?
Від.: Двадцять сьомого квітня тисяча дев'ятсот одинадцятого року.
Пит.: Який чисельний стан був Вашої родини? Скільки дітей в Ваших батька й мами?
Від.: Вісімнадцятеро, я в родині 18-та була.
Пит.: Були найменші? І тепер можете сказати, що Ваша родина робила, чим займалися Ваші батьки перед революцією?
Від.: До революції мав тато склеп (крамницю). Як в селі, звичайно, і матеріял був, овочі які були, а особливо керосина для ламп, ну, все, що потребували господарі, все в склепі було.
Пит.: Чи мали землю також Ваші батьки?
Від.: Ні, землі не мали батьки. До революції не мали, а після революції, як забрали все в нас - дали землю. Тоді робили на землі, господарювали.
Пит.: Господарювали. І як називалося Ваше село?
Від.: Село Ремовка, Чистопольський район, теперішня Донецька область.
Пит.: А як завелике було село?
Від.: Щоб аж так, не аж велике таке було, але порядне: три вулиці було, була школа, була церква. Ну й близько були копальні антрацитні, то називали ми "чорне золото." То найкраще вугілля, яке в на Україні.
Пит.: А скільки хат були в селі, думаєте, чи нумерів?
Від.: Нумерів не було.
Пит.: Не було. А скільки людей було, приблизні в селі, як би Ви сказали?
Від.: Як я була тоді ще дівчиною, то мене не цікавило. Але досить було велике, але було гарне, спокійне. Не було бійки в нашому селі, не було там ніякої сварки. Дуже, дуже було показне село.
Пит.: І Ви кажете, що була школа й церква?
Від.: Так.
Пит.: Ви мені перед тим оповідали що Ваш батько.
Від.: Батько мій, він був сам сирота, і знав, як то зле не мать освіти жадної. І в царській армії батька навчили, як він розказував нам, читать і писать. Він пішов у армію неписьменний. Там його навчили. То він, як приїхав, сім років він був в царській армії, і мам була там, де він був. Він був на Кавказі, в П'ятигорську. Був в царській армії. Там вони придбали двоє діток перших. Вернулися вони тоді на свою батьківщину. Працювали обидвоє тяжко на копальні. Санками тягали вугілля. Тоді не було ще електрики і того всього як тепер. Вони тягали вугілля, доробилися, побудували хатину. Аж відкрив батько склеп. Потім, як уже жили добре, то він в першу чергу в селі побудував школу. Три кляси були, і я вже в тій школі ходила, три кляси, три роки. А потім на копальню ходили, була шахта, "Безчинська" називалася, і там було п'ять кляс. То я вже туди ходила. Але з п'ятої кляси, то вже мене викинули, вже я не могла ходить - батьків лишили права голосу. То було в 28-му, я думаю. То тоді, значить, мене лишили, батьків лишили голоса, а я, як дочка лишенця, мене з п'ятої кляси вже не прийняли, я не ходила. Було десь за 200 кілометрів, брат жив один, працював там, і туди мене взяв, я там ходила в п'ятий кляс.
Пит.: А батько побудував ту школу?
Від.: Так, батько побудував.
Пит.: Знаєте коли то було, в якім році, приблизно?
Від.: Не скажу, золотко, бо то ж, бачите, я сама остання в батьків, а я була 18-та, родина була дуже велика, і я не пам'ятаю.
Пит.: Також церкву, Ви казали.
Від.: Ну так, і церкву тато побудував. І довгі роки був старостою. А церкву нашу три рази бандити обкрадали, вже за НЕПа, за НЕПа обкрадали. Ну, то три рази обкрадали. Тата також туркали, що він, значить, такий, он який, це він ограбив. А як знайшли тих злодіїв, знайшли таки, бо нашими церковними хустками були в злодіїв вікна закриті. І наші селяни їхали, і побачили, впізнали, що то наші хустки. І мати, з двома синами там жила в хатині, той, в лісі, також на копальні. І тоді їх забрали. І матір, і синів. То тоді люди перепрошували, що так говорили на батька, що то батько, мовляв, забрав. То раніше купляв, каже, а тепер забрав. Були такі, знаєте...
Пит.: А як виглядав НЕП у Вашому селі? Ви Би дістали за НЕПу землю?
Від.: Так, за НЕПу, так. Було дуже гарно, пані, то нема що казать, дали вільність людям. Значить: робіть, що хто може, знаєте. Землю наділили нам. І давали нам землі - дали по гектару на особу - трудо, значить, не на дітей, а вже тім, що трудоспособні, які мали робить. Брат середній взявся, їздив десь далеко, далеко. Позакупляв там вівці, чи худобу якусь. Приганяв сюди, і тут би, різав, і тоді на копальню возив, продавав м'ясо. Але то довго не було, не тривало. То дуже коротко було.
Пит.: І тоді прийшла колективізація?
Від.: Так, тоді прийшла колективізація. Заможних людей, які мали трохи ліпше жилося їм всіх поставили зразу на розкулачення. Ішла чутка, що будуть їх забирать, усіх вивозить на Сибір, а їхні хати підуть у колгосп.
Пит.: І що сталося тоді з Вашою родиною?
Від.: І моїх батьків, больних худоби не дістав. Прийшли вночі. Я втікла вночі. Десятого січня. У 30-ім році. О другій годині вночі, пішла з дому до знайомої, такої товаришки, але вони були чужинці в нас, вони були українці, але вони були прислані, продавали, склеп мали такий, "казенка" називалося, що продавали там тільки горілку для робітників. Бо звичайно, шахтері пили в страшний спосіб. І то там продавалося. І я пішла до тої родини переховатися, на пару днів. Ой, я не можу. А тоді прийшли батьки, і з ліжком батька, як назначили, тоді як я Вам розказувала, то йог(о), як він довідався, його паралізувало. Йому відібрало руки, ноги.
Пит.: Він знав, що його назначили?
Від.: Він знав. І зразу сусіди прийшли чуть-світ, сказали, що перші на списку стоїмо ми на Сибір. Тата паралізувало, бо він серце мав не таке вже міцне. І його прийшли вночі, вони осталися удвох, тато і мама в хаті. Чи прийшли з оружіями, то ж темно було, свічечку хтось засвітив, прийшов із свічкою. І тата забрали з ліжком. Понесли з хати на ліжку. А мама слідком ішла, плакала, а брат своїм (плаче) голосом на все село. І брат там, старший якийся жив, вийшов на вулицю, на подвір'я, з братовою, і не могли підійти до батька сказать: -Дайте нам. -Вони боялися, бо в його своя була родина велика в брата. Винесли тата на самий край села, де було людей, землянка називалась, де лежало вугілля, паливо було. І туди тата й маму лишили, в ту хату, в ту землянку жити. Рано люди сходилися, зносили їсти, що хто зміг. А сестра була вдова, помер її чоловік, вона була з донечкою, два і пів рочку. Вона зразу начала писать в Москву, щоб дозволили їй тата і маму забрать. Чотири місяці пройшло, і їй дозволили забрать батьків. І вона тоді їх там забрала. Брат, той що втік тоді на той, на Кавказ, то він мав там хатину вже свою, дві кімнати. Тоді там квартиранти в його були, то тоді в сільраді вона начала просить, бо вона не була з цим самим, вона була в Чистякові, та сестра вдова. То тоді її з цього, з братової хати попросили людей вийти - люди, шахтері були такі, тоді сестра пішла в ту хатину брата, і тоді забрала вона туди батьків, до себе. То вони отак жили в неї. Це було в 30-ім році. Я пішла, я лишила їх, я пішла в січні місяці, а чотири місяці пізніше вже сестра забрала їх, ото в 30-ім році було. І батьки так там, значить, жили той, із сестричкою. Пізніше, як прийшов вже 33-ій рік, вони там жили, я до їх приїжджала щораз. Потім, як уже прийшла та, ота колективізація, брата взяли в колгосп, бо він вже ніби так, вийшов закон, щоб оце сини не відповідають за батьків, і його взяли в колгосп. І він був завгоспом у колгоспі. Знаєте, це скорочення - завідуючий господаркою. Ну й самий син жонатий вже був, ну а не був іще жонатий самий старший син його, були ще всі нежонаті. І він був завгоспом. Ну й прийшла голодівка. Сестра була там, що лікаром була, середня, вона жила на Доні, там, от забула, як воно називається, за Ростовом, уверх по Дону їхати було до неї. Станиця була Кримська, називалася, там сестричка жила. Вона забрала маму туди, як голод начався, і забрала того брата самого найстаршого двох дочок, а здохло семеро коней в колгоспі; брата забрали: дали йому 15 років. За те, що не доглянув совєтської господарки. Як я зібралася їхать туди до батьків, у травні місяці, то мені написали листа. А мої речі були в місті, тоді Сталіно називалося. Там ми жили на станції. І там я речі свої лишила, і я тільки взяла дитину, і поїхала до братів у Нальчик. І як мені прислала сестра: -Як ти їдеш до Сталіна за своїми речами, - до міста Сталіно, - то шукай брата Івана в Сталіно, бо він там десь сидить. Мені соромно було, бо я ходила останні дні в тяжі. Але я поїхала. Підійшла до одного криміналу, каже: -Я подивлюсь на списку.
Пит.юсь: -Чи в тут такий? Він подивись на списку, каже немає: - "Нету такого." Іди, каже, на таку-то лінію, - я вже не пам'ятаю, але я була в трох, і мені відповідали, що нема. А сказали: -Піди ще на сім, лінія сім, - бо вулиці йшли, по лініях рахували. -Піди на лінію сім, може він там є. Я прийшла на лінію сім, постукала в двері, в ту будку, очко відкрилося, я тоді питаю в його: -Чи немає в вас Івана Вісаріоновича такого-то. Він каже: -Зараз подивлюсь. Подивлюсь на списку, - подививсь, каже мені, - він є. А я кажу -Чи я можу його хоч у цю дзюрочку побачить? А він каже: -Почекайте, я подивлюсь, якщо він дрова рубає на подвір'ї, то я вам дам побачення, а якщо нема, то ви не побачите. Пішов, нема, за хвильку вертається і каже так: -Він на подвір'ї коле дрова, я Вам дам побачення на хвильку. І він відкрив ці двері, в якому було вічко, і випустив брата до мене. То була зустріч страшна! Мені було соромно брата, бо було видно, що я в тяжі. Брат плакав, обняв мене, я плакала. Там лежав такий обрубок дерева, ми на том дереві присіли з ним. Він питав мене: -Де ти їдеш тепер, куди? Я кажу: -їду тепер до села до свого, щоб побачить батьків. А він каже: -То чекай, сестричко, я піду до тюрми, в свою камеру, попрошу тих, що сидять зо мною, щоб вони дали мені за цілий тиждень мій пайок, і я візьму ту хлібину, передай її дітям. І він пішов, а я принесла йому гостинець: пачку махорки, як хто знає, то було куриво. То я не могла нічо йому привезти, дать, дала йому той, пачку махорки. А він мені виніс ту буханку хліба, як вони там по два кілограми, але вона була така чорна, порепана, що то не хліб був, то ніби з землі було зроблене. І в газет завернута, може фунт тюльки, або комсечи, називали, така рибочка мацьопенька, тюльки чи комсеча. Він мені то передав - дітям щоб я завезла. Але каже: -Уважай, сестричка, щоб тебе голодні не... І я, жакетик мені так на плечі накинутий. Це було б останніх числах травня. І я під пахву ту хлібинку впхала, а ту комсечку в газеті тримала, і так я розпрощалися, ми з ним. За хвилічку він сказав, щоб він заходив. І брат розпрощався зі мною, приказав привітать усіх в сім'ї, і пішов. І я викричалась, виплакалась. А тини з каменя зроблені такі, щоб не достала людина гори, з каменя. Бо в нас переважно на Донбасі тини робили камінні, в нас були скалі, гори скалісті, скелі називалися. І я то там виплакалась, викричалась, і пішла. Ішла я від брата вже до стріткари, бачила я нещасних тіх, що лазили на четвереньках попід тином. І я боялася їх, але я не думала, щоб котресь із них підняло, оте, до мене, навіть руки. Але не бачила, щоб руку простягав хтось і просив щось у мене, лежали. Я сіла в трамвай і поїхала до Сталіна. Квиток уже в мене був. Вперше я сіла і поїхала потягом до станції Зибайкіно(?), узлова станція. Як я сіла тільки, а голодна, а їсточки хочеться - душа розривається. Я хліба не трогала того (плаче)... відкрила ту газету, відірвала голочки від тої камзи, взяла кілька штучок тої камси в рота, а ті головочки завернула в папірчик, і там стояла... Ага, а як вони називали, така баксочка залізна. І я в ту вазеничку кинула ті головочки в газеті загорнуті, а протів мене сидів... дідусь. Устав, дістав ту газету ту, розкрутив газету і ті головки, навіть із газетою, пхав собі в бузю й їв. Я думала, що я не переживу. Я відкрила свою газету, дістала й йому дала кілька штук тої камсички нещасної. Так дививсь на емне, бідненький, і сльози лились у нього, так як у мене зараз. Приїхала я додому, там мій синочок ще був. Я б, може, і не поїхала, як би там його не було. Син мій був, йому було два і пів рочка. Сестри, сестрина дівчинка була, її три і пів рочки. Тато лежить нерухомий. Зустріли. Я побула, сестра не хотіла мене пустить додому, щоб я їхала. Каже: -Сестричка, ти розсипешся десь у вагоні, так у нас казали, родиш десь у вагоні. Кажу: -Сестричка, в мене руки розв'язані, я маю тепер, щось зі собою везу, а як я тоді візьму, як в мене дитинка буде на руках? Ну, я поїду. Я побула два дні, розпрощалася з ними, і дитинку все... не взяла, тільки що було в мене, з торбою, то було, може, десь так 29-го, 30-го травня. Я приїхала вже додому в Нальчик. То я їхала майже.
Пит.: Тридцять третього року?
Від.: Так, 33-го року. 33-го, золотко, 33-го року, я то 33-го року, у травні місяці. Десь 30-го травня я приїхала додому. Вже в Нальчик приїхала, на квартиру, на свою. А п'ятого червня я родила дочку. От тільки я там була. Сестричка мене дуже не пускала, вона плакала і просила: -Не їдь, ти не доїдеш додому. Кажу. -Доїду! Боялась, я боялась, щоб мене на станції десь на якоїсь не висадили, як... але Богу дякувати, я доїхала. І то вже п'ятого червня я вже, я мала дочку, народила. Ну, а тоді я вже там сиділа, писалися ми. Двадцять дев'ятого вересня я дістала листа від сестри. Червень, липень, серпень, за три місяці, де вона мені повідомила, що: -Тато наш пішов у кращий світ. Але дуже було мені прикро. Нас у тата семеро, а я одна ховала батька. Я кричала, кликала Вас усіх, щоб прийшли останній дали поцілунок батькові, але ніхто не приходив, ніхто не прийшов. І ми тата поховали. А як би ти бачила, як, як є... синочок, як він кричав, не давав діда опускать у яму. Він так кричав над ямою. Тяжко було. Як я дістала листа того, то кричала, побігла з цим листом до рідного брата. Він каже: -Я дістав те саме. Поплакали, поплакали, і на тім кінець. Так оно. А я листа маю, маю і до тепер того листа, десь захованого, що сестра написала мені, що тато помер. Ну, і так.
Пит.: Тепер ще скажіть про село, верніться ще в той час, як Ви сказали, 30-го року, як усіх Ваших забрали, ж взагалі тоді виглядало - хто був у вправі села?
Від.: Нічого не знаю. Бо я вже ж з 29-го року майже нічого, я в 30-ім році 10-го січня пішла з дому. То я вже там ні... знала, як ще я брала участь, знаєте, у оркестрі грала, була улюблена в селі свойому. Мене так всі любили. Я співала в хорі, я грала в оркестрі, грала в театрі.
Пит.: То перед 30-им роком?
Від.: Так, так.
Пит.: За НЕПу?
Від.: Так, за НЕПа, за НЕПа. Любили мене так всі. І я знала тоді, і мене були вибрали і якби не те розкулачування, я, мене назначили, що я поїду до Харкова вчитися на артистку. Я була дуже здібна, в мене чудовий був альт. Я й тепер співаю в церкві, всі люблять як я співаю в нашій катедрі. В мене був чудовий альт. Я мала здібность, на сцені грала. І я й тут грала, в Торонті. Я всю Америку й Канаду об'їздила з "Загравою" в "Заграві" грали якусь... А тут, знаєте, як оце сталося зразу...
Пит.: Як батьків Ваших розкуркулили, Вам тоді вже...
Від.: Тоді вже все. То до НЕПа, до НЕПа мене так любили, я брала таку участь. Ну, а тоді таке сталося, що мусили йти, лишать. А як я тікала, як уже було по всій родині, як, як тоді до Гречок я прийшла. Вона поїхала, треба було везти посуду пусту, пляшки, на станцію. Нагрузили їй величезну таку, платформа називалась, такі ящики, і вона в ящикі поклала деякі свої речі, які, а зі мною нічого не було, тільки пара білизни. І вона сказала, вона купить квитки, і там буде ждать. А була, чотири кілометри було станція, значить, тупік, казали, вже дальше не йшов потяг. Це була коло нашого села, чотири кілометра станція. І вона повезла тоді посуду, а мені сказала, щоб на таку годину я була вже біля неї там на станції. І я, пані золота, взяла відро і пішла в сад до криниці по воду. Поставила відро коло криниці, а сама через тин, оце через..., в поле, та й на станцію (плаче). Як то все тяжко: лишить батьків в хаті, родне село. І я його лишила. І на станцію прийшла. Вона вже стоїть, виглядає мене, з квитками. Ми сіли й поїхали на станцію Чистяково. Там уже прийшло... і тоді ми побачили, які ми безродні. Торбинка хліба, барахлишко, що вона в ящиках тоді завезла. І так ми вскочили в ті потяги, що прийшов на Іловаччину, то... нам не робило різницю. Я коли не згадаю ту розлуку з рідним краєм, то я чи вночі, чи вдень, я не можу спокійно, я плачу, кричу - полетіла б туди... хоч там димочка. Що я там пережила. Як в Англії жили, розказувала людям, як я тікала з родного села, як ніби я злодійка яка. Я так плакала, як зараз. Але люди сміялися, один сказав, вправді, хто того не пережив, той ніхто, каже, другого не зрозуміє. Тяжко, тяжко. Побрасать не тільки родину, родинне село, родиме. Лишить усіх - за що? Як так тяжко робила в батька. Мій брат, самий старший, як я приїхала останній раз до сестрички, до сестрички, ще мама була, вже тата не було. І ми тоді обідали, він вийшов у садочок - сидить і плаче. А мама зауважила й пішла до нього. Нема, нема - ні брата, ні мами. Встала я й пішла туди. Кажу. -Що ж ви пішли? А він сидить і, бідний, плаче, плаче. Посунувся отак, і він обняв мене. І так прогорнув мене і плаче. Кажу: - Чого ж ти плачеш? А він каже: -За тобою, сестричко, ми тільки в батька пожили, а ти ж не бачила, ні в батька життя, заміж, мусила з чоловіком жить, якого не бачила. Ай!
Пит.: Чи був голод у Вашому селі?
Від.: Так, голод був у нашому селі. Але я не можу сказать, щоб мерли, бо там переважно в першу чергу дав. Посилали харчі на Донбас.
Пит.: А звідки харчі?
Від.: Москва, Москва знабжала.
Пит.: Так.
Від.: Москва снабжала. Давала. І вона боялася, що як не дадуть шахтарям їсти, не буде вугілля, а фабрики всі стануть, ані потяг не один не піде, ні корабель, нічого - тільки вугілля треба було, і снабжав, так як вони казали, першість снабження йшло на Донбас. І наші селяни - що хто мав - носили на копальні, і міняли, й вони врятувались.
Пит.: А хто були ті шахтарі?
Від.: А шахтарі були переважно руські, переважно, то були москалі, приїжджали на копальні, заробить, на заробіток. Переважно. З нашого села ніхто, ні один, ні одна душа на копальні не робив, ніхто. Руські робили. Але вони ходили і міняли. Мій тато помер у 33-ім році, 29-го вересня, здається, 29-ий, чи 25-ий вересня, так, тато мій помер. Я не була на похоронах, я не змогла з Нальчика приїхать. А як я вже приїхала до сестри за сином, і просив - мужчина один підійшов і просив кусок хліба, по милостині, як у нас казали, і сестра йому понесла. А я в вікно стояла і дивилася на сестру. Вона понесла йому кусочок. Сестра була пенсіонерка, значить, по чоловіку - вона діставала пенсію. Чотириста грам хліба вона мала на себе і, і на дочку. Якби не там оті шахтарі, що не снабжали, вони всі померли б. А сестричка сиділа, шила москалям, вишивала сорочки їхні, такі косоворотки. І вони їй приносили і крупу, і хлібчик. І вона годувала і тата, і маму. І ще брата, того, що сидів у тюрмі. Дочка була сама старша в тяжі, вона її до себе забрала, ще ту підтримала. Ой, Боже мій, якій страх, яке зло було пережите. А тоді, як вона понесла тому мужчині хліба, той кусочок, прийшла до хати назад і каже: -Чи ти впізнала хто то був? Я кажу -Ні. А вона каже: - То ж наш перший сусід був, Іван Іванович, невже ти його не впізнала? Ти не могла його впізнать? -І то не так довго пройшло з часів, як я його бачила. А вона каже: -Він прийшов, каже, ходе, просе милостю, і каже: -Це втік із Сибіру, щоб умерти під тином своєї хати. Так і сталось. Тільки на другий день його найшли мертвим, під хатою сидів, під тином.
Пит.: Як він називався?
Від.: Іван Іванович. Із Волновахи, він називався. Він мав трьох синів. А жінка померла його, я його жінки не пам'ятаю, а пам'ятаю тільки його хлопців. Вони були всі дорослі, і як назначили на Сибір, вони всі повтікали, ні один не оставсь коло нього, його самого забрали.
Пит.: А був колгосп у Вашому селі?
Від.: Так, так, організували колгосп. В колгосп не брали тих розкулачених. Значить, хто був при батьках, тих дітей не, не брали синів. Але в мене брат був, самий старший, Іван, він мав свою родину, мав майже дев'ять душ, то його прийняли в колгосп, і поставили його завгоспом, і подохло сім коней, в 33-ім році. І йому дали 15 років тюрми, за те, що він не доглянув майна колгоспного.
Пит.: А як відбувався вступ до колгоспу, чи йшли люди до колгоспу..
Від.: Ні! Ні!
Пит.: Чи не хотіли?
Від.: Не хотіли! Не хотіли. То страшне! Як, як не бачила вже, розказували мені, як я вже приїхала, то вже розказували люди. Страшне, що відбувалось з тим колгоспом, ніяк люди не хотіли йти. Силом тягнули, забирали худобу, забирали... Але що вони робили, що?
Пит.: Не знаєте?
Від.: Не знаю, за то не можу, якби я там була, я знала б, а так не була, золотко...
Пит.: А там, де Ви були, вже мешкали, як називалося, де Ви втікли?
Від.: А я була на Кавказі, місто Нальчик, Кабардино-Балкарська область була - кабардини і балкари там жили.
Пит.: То там голоду такого не було?
Від.: Там не було голоду, але ж туди люди втікали, сила людей наших. І все було дороге. П'ятдесять рублів було відро бурячків: 50 рублів відро бурячків було! Тяжко також було там, але все було.
Пит.: А що було в домі Вашому, як Вашого батька з дому забрали, що з тим будинком сталося?
Від.: То той наш будинок, і того Іван Івановича, бо то було рядом, і однакові були будинки, то їх тини порозбирали, і їх обгородили, і зробили дітсадок, і дітяслі. Бо жінок вже всіх гнали на роботу. А вони то зносили туди дітей, і в нас ще була хата, як кажуть, два поверхи, на долині в нас була велика кімната, була велика піч, бо в нас була родина, нас було 22 особи родини, як ми жили, як ми жили всі вмісті. А хату було, там де брат мій, самий старший остався, тоді ми жили на два двори, де брат самий старший остався, то ми жили на два двори, але їли, все було в нас в одном, в одном домі. І то нам на тім зробили, на тім, у, на долині, зробили пекарню, пекли хліб для колгоспу. А в тіх, в кімнатах то були діти, малесенькі немовлята, і старші. Обгородили ті наші два будинки, і зробили, значить, колгоспний садочок і дітяслі.
Пит.: А що з церквою сталося?
Від.: А церкву, так мені казали, той, що поліз знімать хрести, і ті, колоколи кидали, кидав на землю, порозбивалися вони, то він, ніби, забився. Він упав, як хрести знімав, так розказували мені. Пізніше вже мені племінниця говорила: -Чи ти пам'ятаєш, тьотя Зоя, того і того Миколу? Кажу -Пам'ятаю. -Він, каже, впав він там, і він зразу не вмер, але він помер від того за якісь пару днів. І засипали пшеницею.
Пит.: В церкві?
Від.: Зсип пшениці був. І літом, значить, ще як не було пшениці, то там робили забаву, танцювали, але мало, казали, мало, хіба із копальнів, бо то недалеко копальні, приходили москалі, москалі танцювати. А наші втікали по тіх, бо ті ненабидили, і діставали вони там, там якусь свою, що вони не ушли, сміялись, глумились над ними. О! Ти віриш у то, там-то, то боїшся йти до церкви. Це моя справа, я не йду, і все! Так що розказували мені, бо такі були ще при німці, такі були дівчатами, то казали, дівчата брата, того самого найстаршого.
Пит.: Хто розказував?
Від.: Надя розказувала, братова дочка, і я, каже, тоді не ходила, я боялася, каже, туди йти. Але багато, багато дівчат і хлопців не йшли в церкву. А там танцювали в церкві, а як починалась ота молотьба, і тоді засипали пшеницю.
Пит.: А що з священиком сталося, Ви знали його?
Від.: А священик наш, той що був у нас, тоді нам прислали другого, перший, як він десь дочувся, що то буде, церкви будуть руйнувать, він постригся, і пішов на копальню, і в офісі, і сказав він: -Дайте мені роботу, я відрікаюся, я в нічого не вірю, бо то все, значить, нам так казали, а тепер я відрікаюся, і я хочу працювать. І він постригся, і йому дали там роботу, і він там робив. А вже, значиться, вже, зразу, під час НЕПу. А другого, як тоді нам прислали, як цей не хотів, то прислали нам другого. І було в нього також четверо дітей, священик ще такий молодий був, священик. Дали йому квартиру, на нашій вулиці він ще жив. А він довго не був. Йому закривали церкву, не давали. А люди хотіли дітей хрестить. То його вночі просили, і він приходив та й дітей хрестив. Навіть мого дядька... того сина, ще могла привезти, він там жив, вже не служив у церкві, а я, значить, приїжджала там до тата, мами і сестрички, то ще й мого сина в хаті охрестив.
Пит.: І що потім з ним сталося?
Від.: Виїхав. Не знаю, я вже не скажу, бо я вже тоді пішла геть з села, виїхала. І сина, ще малий тоді синочок був, шість місяців йому було, як я приїжджала до сестри, ще тато лежав, і мама була в хаті. То було, не знаю,... ніяк не можу пригадати в якому то році було, що я ще свого сина вспіла охрестить. А то він народився десятого грудня, а я була, в 30-ім році, в 31-ім році. В 31-ім році я була в сестрички, вона охрестила...
Пит.: А вчитель був у Вашій школі, в Вашому селі. Що з Вашим учителем?
Від.: Учителеві нічого, я не скажу Вам, але мені здається, я не чула нічого за вчителя, щоб щось йому-чи... забрали, чи що.
Пит.: А хто був у вправі села? Чи то були самі сільські, чи були й приїжджі?
Від.: Були й приїжджі.
Пит.: А пам'ятаєте, знаєте - хто був з приїжджих?
Від.: Був. З приїжджих був секретарем у нашій сільраді Труханцов. Я добре його пам'ятаю.
Пит.: А якої національності він?
Від.: Руский. Його батька в революції було забито, він на шахті був якимсь там жандармом, жандармом називали, то він був жандармом, жандарм батько його, і дуже, дуже бідна родина була. Дуже бідна родина. Я вже пам'ятаю їх, як я, знаєте, в революцію, я пам'ятаю. То вдова була мама, і їх було, щоб я не збрехала, мені здається, хлопців було три, три хлопці були й дві дівчат. Дуже бідненько вони жили. І їх ото самий старший хлопець, отой Іван, Труханцов, він був у нас секретарем.
Пит.: Так, а ще були якісь приїжджі?
Від.: І були в нас. Іще за НЕПа, значить, перше, по революції, то ще були якось наші, я не пам'ятаю, щоб були чужі. А потім уже приїздили. Секретар сільради, голова сільради - то все було приїжджі. Все були москалі. Москалі. Не було наших. Десь уже в 20-х, як Ленін помер, я не пам'ятаю - в 25-ім році, здається, Леніна забито, я вже добре пам'ятаю все, то після того вже, як помер, Леніна не стало, то тоді вже начали нам слать москалів. До урядів, до сільради. Вже наших не було. Це я добре пам'ятаю.
Пит.: Так що Ваша родина в більшості виховалася з голоду?
Від.: Так. Пішли. Я ж кажу. Сестра, то забрала тоді, як тата поховали, то сестра забрала в 33-їм році, то тоді сестра забрала маму, і забрала двох дівчат, брата, що сидів, щоостанньо...
Пит.: А яка доля того брата, що сидів? Він вернувся?
Від.: Вернувся. Вернувся, золотко, але він не був добрий, він там змучений був, а потім начали, ото вже вийшла конституція, і його перед констітуцією забрали, посадили нізащо, тільки тому, що розкуркуленого сина, щоб він агітацію не ніяку не вів проти влади, бо то в Верховний Совєт вибирали депутатів, то він тоді сидів пару місяців, випустили. Отак і нізащо. Потім знов було якесь голосування - депутатів, здається, вибирали, до Верховної Ради, знова його забрали - сидів він. Прийшов якраз, як, останній раз, як прийшов якраз на Святвечір. Вже не пам'ятаю в якім році, це вже не скажу Вам. То також розказували мені братова про цю зустріч, як він прийшов уночі на Святвечір - брат і мама була якраз там, у брата. І він, йому так та тюрма знищила йому спину, що він, бідненький, такий ходив каліка. Але сина його забрали, золотко, на Сибір. Федя. Федь називався - Федь. У 37-му році, як Єжовщина була. Знаєте?
Пит.: А защо сина забрали?
Від.: Також переживали. Ми зібралися всі в брата. Бо ми, я приїхала, бо я жила також далеко, то-то в 37-му році. Я приїхала з двома дітьми, з чоловіком, до сестри. Вона жила на копальні, шахта "Вісім" називалася - там більше по номерах, як ім'я якесь було. Ми зібралися в той сестри. І то було, мені здається, свято "Восьмого Березня," жіноче це свято. Ми до неї з'їхалися всі. Приїхало нас, багато приїхало нас, родина. А цей сестри чоловік був, робив на шахті завідуючим лісного складу. І він їздив тим грузовиком, автом, і він пішов, взяв той грузовик, і нас повно насідало, в той грузовик, ото, в авто, знаєте що грузовик?
Пит.: Так, так.
Від.: І ми поїхали в село, то недалеко, вони на копальні жили, із своєю родиною, а брат, Іван, у селі жив. І ми всі поїхали туди в село, до брата. Вони там погостили нас, погуляли, поспівали - всі такі співучі! Ну, і зібралися їхать назад усі, сюди до сестри. Ну, як ми виїхали тільки з двора, а цей його син, самий старший, він мав, він понятий вже був, мав у їх дочечку, жінка. Посідали ми всі там у кузов(?), як оселедці. А він випивши вже був, і він викрикнув, каже: -Ех, каже, Серебрянські жили, живуть, і жить будуть!
Пит.: Серебрянські, це прізвище, Ви його ніде не згадуєте.
Від.: Це родинне, значить, моє дівоче прізвище. І він, отоді, як ми їхали, по селі як їхали, а ми його хапаєм, а він кричить, знаєте, як випивший: -Жили, - наш рід, - живе, і жить буде! І його тої ночі забрали. Тої ночі, як він побув тут ще в сестри, поїхали вони додому. Ну, прийшли, забрали... Єжовщина. В 37-ім році. Його як тільки забрали, і ніхто вже його не бачив. Шукали, їздила жінка, і сестра моя, та вдова, та що батьків вона тримала, як батько помер, то, мій чоловік помер, була донечка. І вона я з нею їздила, шукала по криміналах - скрізь, усюди. Скрізь відповідь була: - "Такого у нас нет. Такого нет." Аж пройшли роки. Прийшов один і він там, де сидів. Не знали нічого за нього, не знали. За того, того самий старший племінник, то брата самого старшого син. Він на два роки від мене молодший. Один відслужив отам на Сибірі, вернувся додому - п'ять кілометрів від нашого села. І він прийшов, до брата, і сказав: -Я через те, там знаєте, Госбанк(?), хто за яку кару засуджений, окремо, але тільки дошками перебиті, а вони одні ходять і в щілочки заглядають, і балакають - а звідки ти, що ти тут? І він зустрівся з тим... племінник з тим мужчиною, і той йому каже, що він відслужив, що вже скоро буде додому їхать. То племінник, Федя той, сказав йому: -Ти поїдеш додому, як буде в тебе душа християнська, іди, чи поїдь до батька, до батьків моїх, і скажи, що я сиджу арештований на 15 років без права переписки за те, що я викрикнув тоді, значить вони, він не признавався що.., він казав, що був п'яний, і, я не пам'ятаю, що я говорив. Але за те йому дали, що він, значить, як їхав, що: -Ех! Жили, живуть, і жить будуть! І за те, каже він, і засудили. Але він там не пережив, скажи, що мені тут добре, я не голодний, не холодний. Він ін там робив, як бугалтер. Роботу дали йому. Але він не повернувся звідтам. Але як він там помер, а дочка ця ж виросла, і вже закінчила, значить, інститут, як тут кажуть. Вона матиматик була. І його те, все казали, що батько був враг народа. То вона пішла до НКВД, і сказала: -Скажіть мені сущу правду - защо мій батько сидів на Сибірі, защо він там загинув? Якщо він враг народа - я його викину зі своєї пам'яті, а якщо він не був враг народа - скажіть, защо він там мучився? їй, як ото їздила, то були сказали: - І там він їй сказав - добре, я розвідаюсь усе, і тобі повідомлю, ти приїдеш, і я тобі скажу. Отже вона каже, до місяця вона пішла до нього, він їй сказав: -Но, твій батько не був враг народа, він нізащо попав в тюрму. А ми тобі дамо великі гроші за нього. І вони дали їй ті гроші, і вона поїхала до мого брата, й каже: -Дідо, отак і так, бо вона ж не там, вона далеко жила, закінчила університет, і там вже жила з мамою, з матір'ю. Так, бідна дружина, так і не пішла більше заміж, так вона і осталася. Вона ще мала маму і брата, та Федя жінка. А брат каже: -Приїхала вона до брата, до діда до свого, каже: -Діду, я вже, каже, дістала, але не сказала мені скільки грошей. Не сказала. Каже, діду, мені, каже, дали за тата, за мого, гроші, я хочу з вами поділиться. А брат каже: -Дитино, моя дитино, чи я куплю за ці гроші сина? Що хочеш, каже, собі купи, і то буде тобі пам'ятка по батькові. А вона каже: -Діду, я не хочу так грошей бачити. Я думала Вам їх всі оддать. Він вже сам був, братова померла, і він сам тоді, брат. Він каже: - Я не хочу їх, діду, я їх не хочу, тіх грошей. Я, каже, також батька мого не побачу, його. Вона лишила ті гроші в брата на столі і сама пішла з хати. Боже мій, Боже мій! Защо? Защо так людей мучать. Як я можу, золотко, жить отут? Ви думаєте цікавить що. Нічого. Нічо, от даю слово Вам, я плачу, я кожний день. Аж я побула там три місяці, як я подивилася як люди живуть тепер. Не можу я їздити, я просю Бога, щоб не встала. Бо то, я не можу. Люди живуть, розкошують, радуються, тішуться, а я ні, ні, нічо мене не цікавить.
Пит.: А як Ви дісталися до Канади, можете коротенько розказати про це?
Від.: Ja, Ja, дуже було, золотко, тяжко. Ви собі не можете уявити навіть. Я кричала день і ніч - я не поїду! Взяли, нам зробили, багато їхало людей. І ми спрzлися, ми спряглися, значить, я з колгоспів, у колгоспі, ми свого, бо ми вже були вмісті... то мені... то Дружковка(?), я на... натякала. І німців виганяли. Йшла річка, там була широка, велика. Вони окуповувалися, знаєте, робили лінію оборони. І виганяли по пивніцях. Хто виходив, ніхто не хотів виходить з пивниці, ховалися, то вони кидали гранатами. І ми тоді поїхали, за 18 кілометрів село, село... і далі ми в тім селі встановилися. І нас там багато поприїжджало, візочками. Хто чим їхав, як умів, то добирався. І ми там сиділи може з місяць. І німці не втримались, треба було їхать далі. І ми тоді, значить, цей господар, де ми жили, взяв пару коней, бричку, зробили циганську буду на, на тім возі. І так ото поскідали туди лахи хто що міг узять, найбільше харчів брали, не лахи нас цікавили. І так ми втікали. І ми майже рік, ми не спішили. Ми їхали, і тільки-тільки що за нами фронт ішов. І от в одном місці нас мало-мало не одрізали совєти. То ми сіли, лишили все, устали проскочить, зі своїми дітьми тими возами. І ми майже рік їхали. Приїхали ми в Чехословаччину, до Братислави. В Братиславі забрав нас один такий заможний дядько, на свою фарму, і ми там працювали. Я корови коїла, пильнувала свиню-мату, таку з поросятками. Той чоловік з кіньми мав до діла там на господарці. А я корови подою, процеджу молоко. І то було 15 кілометрів від Братислави. І тоді молоко проціжу в ці баки такі, і сама відвозила в Братиславу, здавала тоді, знаєте, ми здавали молоко. І назад тим возом. Ну і тоді з Братислави, вийшов наказ в Чехословаччині - всіх біженців в Німеччину. Боже коханий! А, значить тоді ми вже мали своїх пару коней, свій віз, і нас четверо, там на той дачі, на того поміщика, як вони казали, ми жили в його там. І нас забрали всіх у село, до сільради, і збирають туди, звозять усіх, а тоді на коней; а коні, я корову вела зі собой, він, я вела корову з дому до Німеччини привела, а її привела до Австрії. І вони в мене там в Чехословаччині ті забрали - корову, і пару наших конячок тіх. Нам не дали. Привезли нас, погрузили в вагон, і до Братислави, не до Братислави, до..., як же ж воно називалось? На Дунаї стоїть. То не Братислава, забула. Ми були біля Нітера, біля Нітера, а вже як нас забрали у вагони, то привезли до Братислави. У школу, в Братиславі в школу. Чоловік трохи говорив по-німецьки, і він пішов до команди до німецької, сказав, що в нас забрали там-то і там пару коней і корову. І він дав документ, щоб він поїхав, щоб йому то вернули. І він пішов, і вони віддали, чехи. Віддали, він приїхав сюди в школу, і в одніх, дали нам, до одніх людей поставили, і я ходила там, доїла корову, приносила. А в нас же там повно в школі було дітей, повно. І ще, пані, там вже недалеко була Бистра Банниця То там партизанка страшна була советська. І билися наші, із тими. І якраз привезли до нас в ту нашу кімнату одного нашого, значить, ну, як би сказать, я не знаю - Чи він був, ну, чи він був в дивізії галицькій, чи він був із, в партизанах, але він був у унівормі, він був великим чином, офіцер був якийсь наш, українець. І жінка, і двоє хлопчиків. І вона, бідна, тоді, як вони прийшли, ті клунки поставили так, значить, і вона сиділа -плакала, і курила, плакала, і курила, та жінка. А ті два хлопчики були такі як і мої були. Я принесла молоко, поналивала молока тім дітям, тільки принесла, здоїла, поналивала дітям у горнятка молочка. І хлопчики ті підбігли до неї: -Мама, нам тьотя дала молочка. Вона: -Чи подякували Ви? -Так, так! А я тоді до неї підійшла і кажу: -Скажіть, пані, чого ви так плачете? А вона каже: - Пані, каже, мені дочечку забили, тікали, на танці втікали від партизанів, -і забили її дочку маленьку. Вона так, бідна, сиділа, плакала, а він...
Пит.: А Ви знаєте як вони називалися?
Від.: Не знаю, не знаю. І вони так, ми були там чотири, два тижні ми були там, з ними разом. І там були одні, з нами їхали, також, жінка, він капітан дальнього плавання, з Одеси, з України, Ви знаєте, з Одеси - вони обож знали прекрасно англійську мову. Пізніше, вже як ми прибули в Австрію в табори, то вони вчителями обоє були, але вони не говорили по-російськи. Він такий був, що на нього було жах дивитися, він переживав. І він тоді, що вони між собой говорили, щось поговорили, підійшов і питає: -Чи ви українці, чи москалі? А він: -Чого, каже, ви штовхаєтесь? А вони кажуть: -Українці. -А чого, каже, ви штовхаєтесь? - Почав на них кричать. Вони стоять обидвоє... обоє університети. Він капітан дальнього плавання, знаєте який то був мушина, пристінний був - Преображенський, прізвище, їхнє, пам'ятаю. І він до них, вони почали його перепрошувать - вибачте, вибачте... Тільки що ми пізнали, вибачте, ми будемо старатись, як тільки зможемо. І вони перейшли. Значить не говорили добре українською мовою, але вони перестали говорить, вони більш мовчали, як говорили.
Пит.: А чи Ви потім до Австрії поїхали?
Від.: А тоді так. І нас тоді завезли в табір. Ми приїхали, приїхали в школу, начали вербувать - хто хоче до Австрії: там тихо, спокійно, бомбьожки нема. Ми всі кинулися. І нас у вагони, такі товарові, погрузили, і забрали ми корову зі собою, і забрали ті, ми там продали, купили харчів - в Чехословаччині було їсти, пить - що хочеш! І ми конячку одну продали, і накупили їсти й пить. Бо було двоє дітей. І нам там дали вагони, і погрузили туди нашу тарську, і корову. Туди до нас хлопців набилося - повно! Бо то худоба буде їхать - буде тепло, бо солома, вони не опалені, товарні вагони. І нас туди набилося, хлопців, соломи там було повно. І я ще мала перину. То ми так - посідали колом, перину посадили, положили на верху, і то ноги всі кругом, кругом попід туди ноги. Ой, пані, пані.
Пит.: Куди Ви приїхали?
Від.: Приїхали ми в Сілакс (Сілезію?), в Австрії, в Сілакс, в самі Альпійські гори. І там нас зразу ж в барак, дерев'яний. А він наскрізь світиться, зимно. Нас понабивали як оселедці, в ту кімнату. Переночували. Бо нас привезли вечором, пізно привезли нас туди, і поселили. І так ми переночували, там як уже переночували, а на ранок, тільки повели людей одну партію в баню купаться, до дизинфекції, а як налетіли, як начали бомбить - то страшний суд був! Боже! Що то зробилося! Отак нас, на нас звалилося, що тут бомблять, а тут... І тоді були часті налети - вночі, і багато наших там у таборі навік осталося. Побило. Бо то люди, як починають тікать, а тут уже самолети кидають гранати, знаєте, осколками, то багато в нас тоді в таборі. А мої діти, то з бункера не вилазили.
Пит.: І тоді вже прийшли!
Від.: І тоді вже прийшли до нас...
Пит.: Англійці?
Від.: Нас окупували в Австрії англійці. Ну і, значить, ми там сиділи, сиділи в тім таборі, а тоді давай, ну куди?
Пит.: А чи там не було репатріації, не вивозили?
Від.: Були, були, але силою не брали.
Пит.: Не брали?
Від.: Ні, силою ні.
Пит.: Тільки що приїздили?
Від.: Приїздили, агітували. Тепер з нас, на самий перед тільки почали брать, як приїхали стільки авт! Як налізло повно молоді! А до нас привезли з Берліна якихсь, щоб не збрехати, 100,100 чи 200 самих хлопців, яких набрали з України до роботи той, туди. А тоді їх, як уже наступали рускі на Берлін, їх привезли до нас у табір, хлопці. Як під шнур - всі однаковісінькі. І в їх форма - що вони робили, де робили - я Вам не скажу. Але то були наші, ті хлопці. То тоді, як заїхали то truck-и, сказали: -Хто хоче на родіну -грузіться! - То понагружалися повно. Старші, старші. Щоби їхать на родіну.
Пит.: Щоб їхали?
Від.: Щоби їхать на родіну. І вони, їх забрали, забрали, що їх там було. А одна поїхала, така що не належала, була в нашом, в нашом таборі вона була, то вона поїхала, а вже пізніше ми перші транспортацію, а вже пройшов якийсь час, ну й вона одна. І крутиться, мнеться, не знає що робить. Каже: -Я поїду додому. Як хочеш, Марія, як хочеш. -І вона поїхала. Як її привезли туди в табір, у рускій, як вона подивилася що там, каже, робиться, то вона, як грузили оті, англійці, якийсь товар на авто, і переїжджать туди, вона начала просить: -Візьміть мене, візьміть. І вони її в діжку якусь, у брудну, впхали, і в тій діжці привезли назад. Вона як явилася -Боже мій, Боже мій! Каже: -Ні, я тепер, каже, всім докажу, щоб, каже, ніхто не їхав.
Пит.: А чому?! Вона не казала?
Від.: Не казала. Нічого не казала.
Пит.: А ж вона називалась?
Від.: Марія називалась, а призвіща не пам'ятаю. Ну, вже, каже, мені відхотілося.
Пит.: І вже тоді до Анґлії Ви поїхали? Кд.: Так. Ми тоді поїхали до Анґлії. В Анґлії вже нас там зустріли добре.
Пит.: І вже Ви там працювали?
Від.: Ja, я працювала, ми працювали всі на тестільній фабриці, cotton, фабрика.
Пит.: Тоді з Анґлії Ви...?
Від.: З Анґлії тоді, дочка зайшла в тяжу, вона там віддалася, син там оженився в Анґлії, і дочка там віддалася, і вона вже була в тяжі, ну й... Там, в Англії, як то, день, не було... то на місяць, як був один день соняшний, то добре, а то без кінця - дощ, чи хмарність, туман. І почали ми, значить, говорити, і ми там тоді взнали, зять був із галицької дивізії, і він знав Панчука, Ви знаєте, я думаю, ну і він почав Панчука просить, каже: -Поможіть нам, поможіть нам, каже, родину, щоб ми доїхали до Канади. І він нам постарався, ми були йому дуже, дуже вдячні. Тоді поїхали ми до Лондону, перейшли комісію. А дітей ще не було ні в сина ні в дочки, вона вперше в тяжу зайшла. І дякую йому, хай йому Бог здоров'я дає, що він нам поміг, і випровадив нас потягом, ми їхали до станції до Христин, то тоді вже пили, співали. Мій зять співав у хорі " Бурлаки."
Пит.: А як зять називається?
Від.: Помер, золотце, він помер, 11 років. Василь Юрків. Він заспівував "Почаївську Божу Матір." Який в нього голос був чудовий! Ото він співав у хорі "Бурлака." І ото він попросив, і той пан Панчук нам зробив, що ми поїхали сюди. І тут, я приїхала, ми там робили на текстільній фабриці, і діти всі писалися. Не брали так, а брали на контракт. І вони записалися на тесктильну фабрику. А на мене не брали на роботу, бо я не вміла говорить по-англійськи, нічого. Нічо, значить, не вміла. Бенькну sorry, то й все. То я мусила заплатить за себе Ј62 (фунтів?), я працювала, гроші мала. А вони поплатили за себе по $10, по 10, тих, фунтів. І, значить, нас так пан Паньчук проводив сюди в Канаду. А тут приїхали, ми також, на тестильну фабрику, тут от в маленькім містечку зразу в Торонто. Переночували тут, у земляків, мав зять. Переночували ми. Поїхали, нас послали тоді тут, в Arbeitsam, чи як він називається, послали нас у Лондон. Поїхали ми там у Лондон, там, кажуть, нема такої роботи. І подзвонили сюди в Ніфор, то містечко маленьке, і...