Case History UFRC13

Hryts'ko Siryk, b. November 20, 1918, in the khutir of Babakiv, Voronizh sil'rada, Shostka district, Sumy region. Narrator's khutir was 12 km. from the large village of Voronizh, which had about 10,000 households, and actually consisted of three adjoining farmsteads: Babakiv, Vorontsiv, and Andronykiv. The khutorione attended Spas'ka church in Voronizh, which had five churches. Narrator gives much information on the revolutionary period, when a number of villages declared themselves "republics," the leaders of which later took over the sil'rada and komnezam. A commune was created in the khutir in 1927 or 1928. Narrator witnessed a women's revolt (babs'kyi bunt) in 1930. In the famine narrator's father, a sister, and two maternal uncles perished. The father, exhausted from hunger, was taken to a hospital, where he was recognized, taken to the morgue still alive, and died only after lime had been poured on him. In the khutir a total of 33 people died. In narrator's khutir, dekulakization began late summer or fall 1929. Father was dekulakized on March 12, 1930, and died in May 1933 after all foodstuffs were taken by 25,000-ers. Especially good description of how 25,000-ers operated. Narrator's mother had died in 1929. Three of narrator's teachers were arrested. Narrator lived with siblings as homeless bezprytul'nyi, seeking various wild herbs to eat. The harvest of 1932 is described as normal, but it was seized. Among relatives who starved to death, some were in the collective farm. Narrator estimates only 5-6% mortality from the famine in his khutir. Includes information on local "banditry" in the 1920s and discusses a number of emigre writings on the famine. Siryk is author Fakty i podii: Dlia maibutn'oi istorii Sivershchyny. Moi deiaki uvahy do "Jstoriia mist i sil URSR. Sums'ka oblast'". Kyiv — 1973 {Facts and Events: For a Future History of Sivershchyna: My Various Remarks about "The History of Towns and Villages of the Ukrainian SSR, Sumy Region, Kiev, 1973} (Homin Ukrainy, Toronto, 1975) and of eleven volumes of excerpts from a longer memoir called "The Tragedy of my Family," published as Pid sontsem obezdolenykh {Under the sun of the dispossessed}, (published by the author, Toronto, 1982). This account is of particular interest in terms of the interpersonal relationships and psychology of khutoriane.

Питання: Пане Сірик, прошу скажіть Ваше повне ім'я й прізвище.
Відповідь: Грицько Сірик.
Пит.: Дата і місце Вашого народження?
Від.: Двадцять восьмого листопада, 1918-го року, на хуторі Бабаковому, Вороніжзької сільради, Шостинського району. Тоді була Чернігівська область, а ще перед тим, первіше коли я народився, то була Новгород-Сіверська округа. Тепер - Сумська область, Кропевецький район.
Пит.: Який був стан Вашої родини, тобто Вашого батька?
Від.: Батько був удовець уже в той час. Нас було три сестри і я, дві молодші сестри і я. Землі в батька було рік ... до відібрання громадських обов'язків чи ... лишення права голосу, було 21 гектар. В 28-му році його лишили права голосу і забрали три гектари землі і бо тоді в нас було шість, а, шість осіб. Була ще мати. Значить нас було шестеро -по три гектари, то залишили 18 гектарів йому землі. Пнт.: Ага? А то яке, як село Ваше тоді називалось?
Від.: Село Вороніж називали, але ми жили від Вороніжа 12 кілометрів, на хуторі.
Пит.: А якої величини був Ваш хутір?
Від.: Хутір їх фактично там три хутори було: Бабаків, Воронців і Андроників. Це все було Вороніжської сільради. І їх приблизно було 18 дворів. Вороніж, Вороніж до колективізації нараховував яких 10.000 дворів.
Пит.: То було найближче місто від Вас?
Від.: То було найближче село, бо найближче місто був Кропевець. Або Шостка.
Пит.: А Вороніж було село?
Від.: Вороніж було колись містечко, але радянський уряд зробив його селом.
Пит.: І де тоді була церква? До якої церкви Ви ходили з Вашого хутора?
Від.: З хутора ми ходили до Спаської церкви в Вороніжі. У Вороніжі було п'ять церков, фактично шість, але можна рахувать п'ять.
Пит.: Ага!
Від.: І до однієї із церков ми належали, чи батько належав.
Пит.: Пане Сірик, Ви згадували, що в Вас була в хуторі комуна, заки був СОЗ. Чи Ви можете сказати щось більше про ту комуну?
Від.: Комуна була в хуторі, відділ комуни на хуторі, імені Заповіту, а комуна сама називалася імені Комінтерну.
Пит.: Коли то було створене?
Від.: Створена комуна була, я думаю, або в 28-му році, або ще навіть раніше, в 27-му році. Бо то так було: ті хуторі, що належали до Вороніжа межували з хуторами, що належали до Глухівського району, і там мали Білогривську сільраду. На Білогривській сільраді, отже в Білогривській сільраді керували брати Пляси, нащадки гетьмана Мазепи слугів, чи, я не знаю, або, ну, або, скажем, Кочубея, або ті їх, їх там було, я думаю, чотири брати. І отії Пляси, замість того, щоб робити радянську владу, то вони самі собі зробили, зробили сільраду, завели кооперативи, збудували школу, і стали будувать крохмальний завод. До крохмального заводу потім належали розумніші хуторяни, багатші, розумніші. Мали пайщики, до того крохмального заводу належали. Коли влада перестала визнавать НЕП, тобто Нову Політику, економічну, отії...
Пит.: Перепрошую, то було за НЕПу, значить, те?
Від.: За НЕПу вони робили радянську владу на Білогривому. Але, коли побачили, що НЕПа більше не було, то вони, то кооператив, цей крохмальний завод перетворили в комуну. І поробили, скажемо, на нашому хуторі відділ, на другому відділ, і, значить, зробили комуну.
Пит.: І в чім та комуна полягала? Яка була різниця між тим, що було перед тим, а комуною?
Від.: Та не було! Голівне - коней звели докупи, землю обробляли, картоплю переробляли на крохмальному заводі. Відсилали до Москви в Червоний Пролетарій на цукерки. І жили собі, скажемо...
Пит.: Спільно?
Від.: Спільно, бо все в кооперативі то спільно. Але то комуна була. У СОЗі, в Вороніжі, організували два, вірніше три: ім. Шевченка, Пролетарія і Серп і Молот. Там СОЗи організували на базі цукроварні, бо в Вороніжі була велика цукроварня Терещенка. І уряд хотів... вона не працювала через те, що Ващенко, повстанець, сказав, що: -Я зорву, як будете робити цукор і посилати Москві. То вони не працювали до 30-го року. Але уряд підготовлявся до цього і поширював, щоб сіяли буряки. І ті СОЗи організовувалися під протекцією уряду як посів буряків. Хто зі СОЗів належав? Це так само, як і на Білогривому в комуні. Ті, що крутилися коло влади і влада давала за те трохи допомоги. Ну, й робили СОЗи, наприклад СОЗ ім. Шевченка заклали в дворі священика. Священик, Богуславський, Петро Іванович Богуславський, був попом у церкві св. Миколая.
Пит.: У Вороніжі?
Від.: У Вороніжі. Молодий, він побачив, що те, скоро буде... яка буде політика влади - відмовився від свящества, організував СОЗ у своєму господарстві, а сам пішов учителювать у Горохівці. То так організували СОЗи. Те, скажем, до 30-го року. До 29-го, фактично.
Пит.: А як з тої комуни потім, що сталось з тою комуною потім? Чи то впрост перейшло на колгосп, чи була ще якась переходова стадія?
Від.: Ja, у 30-му році, де тут у Вас питання є про бабський бунт.
Пит.: Так.
Від.: Це було 30-го року, на скоро так після Різдва. То баби жінки розібрали комуну тую, але потім склали назад і перетворили в колгосп. Але і так само на Білогривому зробили, на Білогривому зробили трохи інакше. Частково тіх Плясів арештували, прислали із Глухова керівників, нових керівників у комуну, переіменували на колгосп ім. Комінтерна і почалася колективізація. А на хуторах, на хуторі цей колгосп став ім. Заповіту, так існував до ЗЗ-го року.
Пит.: А скільки людей, на Вашу думку, згинуло в Вас, на Вашому хуторі, чи в Вашій околиці з голоду?
Від.: Ну, в околиці, то тяжко сказати. А на хуторі згинуло, на хуторі згинуло, скілько я підрахував, 18 осіб.
Пит.: А скілько всіх було? Кд.: Ну, то так, приблизно, п'ять-шість відсотків населення, як 18 дворів, рахувати по чотири осіб на двір, то яких п'ять-шість відсотків.
Пит.: Згинуло з голоду?
Від.: Ну, в околиці, скажем в Вороніжі, в Вороніжі могли більше згинуло, через те, що Вороніж, це вже передмістя Шостки, а в Шостці великі військові заводи. Половина вороніжців працювала в Шостці.
Пит.: Там працювали?
Від.: Сам уряд не міг, скажемо, виморити з голоду Вороніж через те, що порохові заводи постали. У Шостці пороховий завод № 9, капсульний 53, і кінострічка тоді будувалася, № 6. Тобто виморити, виморити Вороніж голодом, то треба зупинить заводи.
Пит.: А чи хтось зі зутора, скажім, працював там у Вороніжі, в тих заводах?
Від.: Звичайно, що деякі працювали.
Пит.: Там працювали?
Від.: Ja!
Пит.: А хто з Вашої родини згинув з голоду?
Від.: Та хто з родини - батько згинув перший, скажемо, оці сес... батько, сестра Манька, двоє дядьків Грибачів.
Пит.: Як вони називалися?
Від.: Грибачі, Грибач. А Маньчин свекор і свекруха згинули. Мій двоюрідний брат згинув, другий двоюрідний брат, його жінка, двоюрідної сестри чоловік згинув. І мої, скажем, одноклясники погинули, їх аж чотири можна нарахувать. Але то вже не родичі.
Пит.: А хто з Вашої родини пережив голод?
Від.: Я пережив, три сестри пережило. Ще дальша родина - дядькові діти пережили. Як рахувати родину, - Маньчин синок пережив і Маньчин чоловік пережив.
Пит.: Ви мені дали тут список 33-ох осіб.
Від.: Ja!
Пит.: Тобто, тих, які згинули з голоду. Так що ми то долучимо.
Від.: Бо то родичі, а то хуторяни, і як то, мої особисті приятелі. Пнт.: Так?
Від.: Ну от, Коваленко, я ж кажу, що Коваленко попав під колеса потягу. Я знаю, що він був виголоджений, а що? Мусив іти? Не мусив іти тоді в хуртовину додому, але голод заставляв його і попався.
Пит.: Так!
Від.: Клипа, отой, Іван, то я думаю, він таки перемучився, бідний, я, думаю, сам підклав голову під потяг.
Пит.: Так, а тепер щодо революції. Ви родилися в часі революції?
Від.: Yeah!
Пит.: Але Ви знаєте з розповідань, як виглядали часи революції в Вашій околиці?
Від.: Я знаю як виглядали, бо ми жили, наш хутір, вірніше, наш хутір і хутори, а особливо наша, наша садиба. Стояла над шляхом між Конотопом, чи містам Путівлем, вірніше, це шлях був з Батурина на Стародуб. Козацький шлях був. Це новий шлях зробили. І от, широкий шлях. І цим шляхом, звичайно, переходили всякі війська -і "Білі,* і 'Червоні,' і українські, німці. Тепер - укінці міста, тобто яких 200-300 метрів, залізниця проходила між Конотопом і хутором Михайлівським. То ж, тепер на Есмані, які два кілометри від нас зорвали міст, коли німці виступали і гетьманці. То в нас багато руху в революції було. Тепера у нас на хуторах, отаке, як Вам казав, комуну, так само в нас на хуторах були республіки. Знаєте, Ви, може, копи читали "Республіку на колесах?"
Пит.: Так, так!
Від.: У нас були республіки такі, на Андрониковому хуторі була республіка, на Воронцовому хуторі була республіка, і то, по цілій історії...
Пит.: Можете сказати щось більше про ті республіки?
Від.: Ja! От, скажемо, Бабак на Воронцовому хуторі республіка була, Заканавна, так звалася. І там, значить, Воронці-дядьки, а Сіманці та Савченки й їхні племінники мали, значить, республіку: хто проїжджав шляхом, то вони брали мито.
Пит.: Мито брали?
Від.: Ну, як частина більша військова йшла, то вони ховалися в ліс. А як ніхто не їхав, то вони рубали хвоїну, і продавали хвоїну. На Андрониковому хуторі була ще інакше... там офіційна була республіка. Там колись був,... а..., Ви записуєте, чи ні?
Пит.: Так! Так!
Від.: О! Колись була стоянка тіх, проїжджаючих по шляху, по шляху. Між скажем, Новгород-Сіверським чи з Вороніжем і Кролевцем. Там була стоянка, поставив там Радіонових начальниками, чи наглядачами. І от від Радіонів розрісся, і коли революція прийшла, то вони зробили свою республіку. Перегородили шлях отим, плотом, і, значить, хто йшов, то забирали в нього мито, і як звичайно, коли більша частина йшла, то розбігалися. Це одне. А друге, те, що недалеко хутора на Морозовщині стояв, як його - не винокурня, а ґуральня.
Пит.: Горілку робили?
Від.: Горілку робили не Морозова, ну, вірніше, ґуральня. Але ґуральня належала, стояла на вороніжзькій землі, а пан, що її мав, був у Дубовицях, в селі Дубовицях. Як його прізвище, почекайте, от крутиться на язиці, якесь французьке таке прізвище. Бачbте, яка стара вже голова?! Не думав добре. І от, значить, чую, гурупьню, в нас там був такий Шуба, батько Шуба, це є Несторів, він і навіть Нестором і звався, анархіст Махна. Послідователь, він Шубою був. І от він цією ґуральнею володів, виробляв спирт, а наші, Андронівська республіка брала в нього чінш, бо то на їхній території було, значить. Ну а Шуби не хотіли, їм не хотілося платити цього. Бо відмовся зовсім, то йому спалять. То він пішов на хитрощі. На Різдво 19-го року, на Різдво, оцей доніс, що голова цієї республіки, Іван Радіонович, Радіонов, буде їхати до тещі на Білогривий хутір. І Шуба перестрів своїми й убив його там. Ну, дума, що республіка завалиться, але його брат, Клим, перебрав республіку і продовжував далі. Коли ж хотів Шуба його знищити, то він намовив, у Кролевці стояли денікинці, знаєте? То він цього намовив Клима, що ти, мов, зо мною, деникінци відступатимути, то ми підемо погравимо Кролевець і поможемо "червоним," то нас визнають. І от, значить, цей Клим зібрав своїх хуторян: -На Кролевець! На Кролевець! І пішли туди. А Шуба доніс. Бо Кролевець уже був занятий, "червоними." Доніс, що буде цей Радіонов іти, значить,... Ну, і "червоні" поставили заставу коло Кролевця якихсь там, по домам, яких там на залізниці. І от, ці, значить, прийшли тут. Так. Ну, та не пішли залізницею чомусь, бо вони мусили залізницею йти, пішли шляхом. А там їх перестріли, а ті червоноармійці не знали що то. Ну, то вони постріляли, побачили, що лихо, ну, та й, повтікали додому. Ну, а тоді "червоні" прийшли за їми сюда і республіку ліквідували, та пішли, та й спалили ґуральню. І так республіка залишилась, закінчилася.
Пит.: Закінчилася?!
Від.: Це вже було в якому 20-му році.
Пит.: А тоді, як вже радянська влада почала утверджуватися, то як виглядала управа в Вашому, в окрузі, чи Ви належали до Вороніжа, чи як було?
Від.: Ja! Так, на хуторі сільською управою, на хуторі були "комнезами," потім організувалися. Тії самі республіканці стали комнезамом - комітетом незаможних селян. Належали до Вороніжзької сільради.
Пит.: А хто то були, то були незаможні також, селяни? То були ті бідніші?
Від.: О, ні! Ні! Чому бідніші?! Цей дядько Клим, чи Радіоновичі, були багаті люди на хуторі.
Пит.: І вони створили комітет незаможних селян?
Від.: Аякже ж, звичайно, а чому ж ото ні? Бо, як незаможний, то він неграмотний, він не знає. А, якщо вплив, то вони трохи грамотніші, проворніші, і вони, вони були республіканці, то вони і в комнезамі.
Пит.: Так що вони були такі спритні люди?
Від.: Так!
Пит.: Вміли використовувати...
Від.: Так! І так само ті на Воронцьовому хуторі, ця була республіка Заканавка, і тоді вони з республіки зробили комуну, тії є самі люди, скажем, Воронці. Воронці були найбагатші люди.
Пит.: Ну, і як було - чи вони цілий час у управі, чи були зміни, чи потім їх, скажемо, удалили, чи вони цілий час провадили?
Від.: Скажемо, скажемо з Воронцьовим хутором. Дядьки Воронці були їх, і розумні, і спритні, і з їх один був професором математики в Харкові. Один працював у Шостці, я не знаю, Олександер, який трохи начальником, але то було до революції. Петро, наймолодший, мав і косарку, і плуги ставські, далі, він уже в той час був комунаром, чи комнезамом, там у них. Другі Воронці, скажемо, їхні, Іван Хрисанович, то навіть отримав, я думаю, ордин "Червоного прапора" за партизанку, також. Але фактично його розкулачили, тоді разом з нами. Він мешкав у Києві й отримав ордин, а його господарство тут на хуторі розкулачили.
Пит.: І хто то вже розкулачував? Чи то місцеві, чи то приїхали? Як відбувалось розкулачення?
Від.: Як відбувалось розкулачення? Перше розкулачення відбувалось у 29-му році літом, осінню. То розкулачували так: на Вороніжі був хозар чи жид Драгель головою сільради.
Пит.: Чи він був місцевий чи він був приїжджий?
Від.: Ja, він місцевий був. Син рабіна. Місцевий. Вороніжзький. А керівником майбутнього радгоспу їм. Петровського був Каліна, я думаю - поміщичий син з Федорова, або з Курська,бо він нездібний був.
Пит.: Але він був українець чи...
Від.: Ну, як Каліна, ну, він кацапчук був, я думаю. Але Бокуські, із Вороніжа, Орловські, то сусіди. Але, я думаю, кацапчук був, той Каліна. Бо він такий, розказували анекдоти, що... однаково - нау... Оті, Драгель і Каліна, збирали коло себе "комнезам." На підмогу приїжджали шостинські міліціонери. Кого вони хотіли розкуркулювали, чи вони мали списки кого вичер... То їх арештовували і висилали потім а вантажили в вагон і... на станції Маков, і потім висилали на Північ. Тоді казали на Соловки.
Пит.: Коли Вашу родину розкулачили?
Від.: Почекайте, коли нашу. Але Драгель на хуторі боявся показуватися, він тільки показався одного разу, чи приїхав на Гречків хутор, і там розкулачив Гречку Федора і Задорожнього. Комнезами поділилися, бо комнезами були, бо дядька розкуркулюють. І забрали, бо то... Тоді, коли вони приїхали, другий раз на хутір, на Гречків, то комнезами спротивилися. Скажем - Лукашова, він був і лікар, і його розкулачували, вони його не розкулачили, заховали, сказали, що більш сюди не приїжджай. Це одне, а друге те, що тоді ж у Сталіна голова закрутилась на ... восени, після цього. І розкуркулення припинилося. Бо то й бабський бунт тоді був...
Пит.: А про який рік Ви говорите?
Від.: Це в 30-му році. В 29-му, в грудні, в січні, то ж був бунт жінок, і...
Пит.: Так, про той бунт скажіть мені, бо ніхто мені багато не міг про то сказати. Як то виглядало? І як до того дійшло?
Від.: Як дійшло? Ото ж я Вам кажу, що то було розкуркулення, а потім хтось сказав, звідкілясь, що в Сталіна голова закрутилася - "головокружение от успехов." Ну, звідки воно пішло, це тяжко сказати. Я прийшов у школу, бо в нас тоді школа, я в школу ходив, якраз на Воронцовому хуторі в школі, був у цих, у комнезамі. У цих Воронцових, та Савченків, фактично в Савченковій хаті була школа. Мешкав учитель, був відділ, цієї комуни. У коморах було зерно, а в другого Савченка стояли коні в стодолі, а в третього Савченка була фактично сторожка. І оце була комуна. Ми прийшли в школу, ну то жінки метушаться по подвір'ю - забирають зерно. Але то жінки ж, були також свої, бо то була - то зять, то сват, то брат. Бо було все спокійно ... і забрали коней, забрали збіжжя. Ну, нас тримали, скажемо, в школі. Значить, не було такого бунту.
Пит.: Так що то прийшла вістка: скасують колгоспи?
Від.: Що більше колгоспів не буде, в Сталіна голова закрутилась, це, значить, "от успехов," і ліквідовать, і розібрали. І так ото зробили й на Білогривому. Але на Білогривому потім прислали, і змінили свою комуну на колгосп, прислали керівників других, але в нас на хуторі, то так перебралося все спокійно.
Пит.: А чому, цікаво, жінки якраз це робили, а не мужчини, не всі разом?
Від.: Мужчини, мужчини тому не робили, що мужчини не ... могли відповідати.
Пит.: Боялися, що будуть відповідати?
Від.: Ну, то жінка з жінкою, значить, знаєте, воювати не буде. А чоловіка заберуть і осудять. Хто перший був, то...
Пит.: Так що жінки то розібрали і як то довго тривало? Потім мусили все назад...
Від.: Я думаю - з тиждень, може, потривало, а може... Збудували новий колгосп. Послала, скажемо, чоловіка-партійця Божка Андрія, пора...
Пит.: Він був місцевий?
Від.: Ja! Він був місцевий, вороніжзький. Прислала Божка Андрія організувати колгосп ім. Другої п'ятирічки з Вороніжзької сільради, не до Білогривської сільради, окремий колгосп. Ну, й організували, й в Варениковому дворі, звичайно, зібралися також так само - родич, зять, їх там зібралося було, яких, може, десяток чи ... в той час, мол, я вже батька не мав, і мені не було де діватися, то не, то...
Пит.: А як, Ви ... що сталося з батьком?
Від.: Що сталося з батьком? В 33-му році, в кінці травня, він уже був ослаблений, від голоду.
Пит.: Він не належив до комуни, до колгоспу?
Від.: Ні! Ми розкуркулені були.
Пит.: Розкуркулені?!
Від.: Нас не приймали, фактично, ми не, не рахувалися ... батько вже не рахувався, не громадянином, не колгоспником, він не мав ніяких, він тільки жив, скажем, на ласці...
Пит.: Так що в якому йому забрали громадянство?
Від.: В 28-му році, батькові забрали громадянство.
Пит.: А землю коли забрали?
Від.: Землю забрали в 30-му році, бачите, ми перескочили. Бо тоді, як розкуркулювали, в 29-му році, восени, то це закрилося, а потім у 30-му році в березні місяці, почали нове розкуркупювання. То розкуркулювали. Але тіх людей вже не вивозили на Сибір, тільки відбирали господарство, землю відбирали, їм там в другій частині там написано повністю як це відходило, хто це був і так далі, як все докладно.
Пит.: Так що Вашу родину розкуркулю вдруге?
Від.: Дванадцятого березня 30-го року.
Пит.: Забрали...
Від.: Вигнали нас з хати й забрали, значить, все і виселили на другий кінець хутора в таку погану хату, там доживати, поки що станеться.
Пит.: То Ви тоді, хто був - ви...
Від.: Я був, батько і наймолодша сестра моя була фактично вдома. Бо моя менша трохи, її вісім років було тоді, то вона вже була в няньках. Батько її віддав вже в няньки. Старшу сестру, вона була доглядала сестриних сирот, то її також вдома не було, нас тільки було троє фактично.
Пит.: Мами також не було?
Від.: Матері вже не було давно, скажемо: півроку.
Пит.: Так що в Вас забрали все Ваше майно, а Вас виселили спово... до та тої якоїсь старої хати?
Від.: Yeah! Виселили, бо, я є кажу, що фактично, фактично так. Як у тих розказах, як там написано все в другій частині, як нас розкуркулювали. Перше всього батько був кривий. І сліпий на одне око. Тобто він був каліка. Коли ж наше господарство мусив забрати колгосп ім. Сталіна, із Вороніжа. До цього хуторянського колгоспу були призначені другі три господарства. Воронців, ото що я Вам казав, отримав навіть order, він був призначений до колгоспу ім. Леніна забрати. Дядьків Петрів, Петрову господарку мусив забрати колгосп ім. Серп і Молот. Коли готувалися їхати на хутір розкуркулювати, то вороніжзькі колгоспники бунтувалися зі собою, бо йшло за те, що Сталінському колгоспу приділили нас і приділили млин на Пирощині, в якому розірвана гребля. А цей голова колгоспу, він сказав, що: -Я останню торбу відбирати, каже, не буду. Що ви мені пхаєте. Каже, мій на Дубіні найбідніший колгосп. Даєте нам Пирощину з розбитою греблею й Трохімове господарство. Він, каже, старець, куди ти, каже, того. Коли збунтувалися комнезами вороніжзькі. Мусив приїхати сам голова сільради.
Пит.: То хто то був?
Від.: То був Іван Шекера. Ну, а цей Шекера з батьком був разом у солдатах.
Пит.: В царській армії, так?
Від.: В армії, в царській армії, там де батько поломав ногу, він був із ним разом. Ну, цей Шекера приїхав, розкулачувати вже, ну, то батько, батько хотів поповнити самогубство. Але коли приїхав друг, то він якось змінив це діло, бо коли батька вигнали з хати, скажем, чи забрали навіть коня, від нього, то він мусив пропасти, і однаково, бо... Ну от так ото, приїхав той Шекера та й каже, що, значить, ти хто, значить, ну... Батько каже, що там написано, ну то що ж ти, Іване, куди ж ти, ти бачиш, каже, що й як. Ну то що робити? Однаково розкуркулювати будем. Ну й, вони крутилися, крутилися цілий, цілий день, забирали там, курей стріляли, поросят били, і так далі. Але ніхто хуторян не схотів нас брати в якусь хату, щоб нас у хату забрати. А в нашу хату переселитися ніхто з хуторян ... поки найшли там такого п'яничку, такого дурного, Хомича, значить, той згодився, вечором, забрали хату, сказали, що вселяйтеся. Сюди, Хомичі, а ми переїхали в Хомичину хату, Ja! То така була справа. Я ж ото кажу, то ціла трагедія.
Пит.: Так, і Ви не мали тоді жадних засобів до життя, правда? То був 30-ий рік?
Від.: Ну, то так. Тоді батько..., що ж засоби? Тоді забрали все. Звичайно, підготовлялися, бо хуторяни на всякий випадок вони мають між собою спілку, скажемо, це одне, а друге, що звичайно, що мали якусь. Так й нам кобилу залишили, батькові, отой Шекера подивився: -Ну, куди ти старця вигониш? То нам залишили кобилу, скажемо. Ну, то батько якось пережив. То, ото все діло. Ну й хуторяни помогли, звичайно.
Пит.: Так що після розкуркулення Ви мусили забратися, значить, з Вашого господарства і хати. Яка була дальша доля Вашого батька й Вас?
Від.: Батько, батька поселили, вірніше дядька й батька, дві родини поселили в цьому, в утій такій старій заваленій хаті. О, хуторяни, звичайно, помогли пережити зиму, а літом батько став возити колодки, працювали в лісництві. Я, скажем, вже став працювати в лісництві, над пітомником, там трохи грошей заробили.
Пит.: А в колгоспі Ви не могли працювати, Вам не вільно було, чи як?
Від.: Колгосп, у колгосп нас не прийняли, бо ми ж не громадяни радянської країни. То ж колгосп, колективне господарство соціялістичної республіки. А ми ж не громадяни, нас не могли туди прийняти. То перше.
Пит.: То як куркулів, значить, були позбавлені...
Від.: Як лишеньці, ми не мали громадянства, це куркулів, навіть коли вже батько вмер, то я просився в цю, в колгосп, Білогривський колгосп, то мене не прийняли, бо я куркульський син. Вже після... це вже Воронізький комнезам...
Пит.: А коли батько помер Ваш?
Від.: Батько в травні місяці 33-го року. Коли ж ми говоремо про те, як батько жив. Ну, возив колодки, помогав хуторянам. А потім вивчився мітли в'язать, звичайні мітли. В ліс, їхав у ліс, березові гілки обрубував, і в'язав мітли, і продавав Шостинському заводомі № 9. І на дуже вигодних умовах. І так він жив до 33-го року. В 33-му році його ограбили оці 25.000-ники. І забрали в його картоплю, забрали просо, забрали...
Пит.: Вони прийшли спеціяльно забирати?
Від.: Двадяти п'яти тисячники?
Пит.: Так.
Від.: Так то, ціла, окрема тема. Та тоді ж ці 25.000-ники прийшли, вони грабили цілу Україну, я думаю. В 32-му, осенню 33-го.
Пит.: Так що то був прямо грабунок, то не було, щоб змусити вступити до колгоспу, бо в Вашому випадку...
Від.: Ні! Ні! Ні! Вони не мали, 25.000-ники не мали нічого з колгоспом. Вони, скажемо, приїхали в Вороніж. Скільки їх приїхало - я не знаю. Бо коли ми прийшли в школу, грудні місяці, ще перед першим розпуском, то нам заарештували вчителя Кота, Емілію Огієвську, Кузьму Степановича Іващенка й там іще більше.
Пит.: А хто вони були, ті всі люди?
Від.: Це мої вчителі. Огієвська Емілія була вчителькою, і Кот був учителем і Іващенко був учителем.
Пит.: І яка їхня дальша доля була?
Від.: Іващенко за німців прийшов, 10 років відбув, за німців прийшов додому. А яка доля Кота, бо то німецький комуніст, а Емілія Огієвська, це сестра оцього митрополита Огієвського. Тепер її сестра, або, я думаю, я не знаю, і там Юрій Смаль був, мій друг, Емілії Огієвської племінник, то я не знаю.
Пит.: То вона Огієвська чи Огієнко?
Від.: Огієвська. Вона Огієвська, а цей Огієнко. Митрополит, що то вмер. Кузьма Степанович Іващенко відбув 10 років і прийшов за німців у Вороніж, у Шостці за німців був редактором газети "Новий Час." І він їхав з нами на еміграцію, але де він пропав, я не знаю.
Пит.: Так що вони арештували всіх учителів? Так? І вивезли їх кудись?
Від.: їх арешту... В нас було п'ять учителів у школі. То арештували три, фактично. Два залишилося, на чотири групи нас. То нас розпустили додому. Зараніше.
Пит.: То коли то, ще раз перевіримо, коли то було?
Від.: То в 32-му році, в грудні місяці, десь у другій половині грудня. І оцього часу, той, начався грабунок Вороніжа. Тими 25.000-никами. Що вони робили?! Вони приходили до хати, незалежно, вони не мали списку, скажемо - той колгоспник, той не...
Пит.: Так?
Від.: Вони приходили до хати, дивилися що в хаті є, можна забрати. Є зерно -- забрали зерно, є десь картопля - забрали картоплю. Хто ще, скажемо, не спротивлявся, ну, то так, вони забрали дещо, а дещо залишили. А хто сказав, що: - А може я комнезам, я то, я колгоспник, каже, я там заробила, о радянська власть. То тоді навіть не тільки як він багатий, то побили його, а навіть капусту кислу, огірки кислі поперекидали, з хати горшки ті, з печі горшки повитягали, перекидали і так далі.
Пит.: А хто вони були? Чи Ви знаєте - якої національности?
Від.: Вони переважно були москвичі. Так казали. Я не знаю, я їх не бачив увічі. Ото й голівне, що...
Пит.: Вони до Вашого батька прийшли, але Ви їх не бачили? Вас тоді не було?
Від.: Ja, ото-то й голівне, що як Вороніж грабили, я був на хуторі. А хутір як грабили, десь на Водохрещення, я вже був у школі.
Пит.: Де в школі?
Від.: У Вороніжі.
Пит.: Ага!
Від.: Бо як я приїхав вже по, прийшов після Водохрещення, то батько, кажуть, забрали картоплю, і кобили забрали, горки поперекидали, і капусту перекинули. Все забрали що, що вони бачили.
Пит.: Так що Ви прийшли й все то застали?
Від.: Ja! То вже було по всьому. Бо то так було.
Пит.: А пізніше?
Від.: Що?
Пит.: Яка доля була Вашого батька? Після того.
Від.: То-то, доля! Яка доля була! Жили, пока картоплю їли, школупайку збирали, в батька трохи проса було немолоченого. То те просо ділили зі сестрою й, й так потроху жили. Аж у травні. У травні місяці...
Пит.: Тридцять третього року?
Від.: Тридцять третього року. Була вже зелена паша, як казали, на пагі були - щавель, крапива була, була лобода. І от у нас була тоді ще мачуха, чи вже мачуха була, в той час, то вона наварила борщу, але дала більше батькові, як належалось, бо треба було по-трошки їсти, а батько зробив, наївсь більше, і його шлунок завалився. І почав він понос мати, почалась кров. І вона, їй казали, що не вези, бо лікарям і в лікарнях було заборонено то, допомагати і цім лишенцям, і взагалі виморенним голодом. Ну, а вона, в її був син комсомольцем, один син у армії був, то вона: -Ну що то! Значить, забрала на воза, та й повезла батька в лікарню.
Пит.: Де, в Вороніжі?
Від.: У Вороніжі. Привезла в лікарню, там санітарки знали батька й взяли його, не було місця, то положили на коридорі, а прийшов лікар Разнатовський, і там ще якісь партійні, подивився, що це Сірик, то його за ноги й в трупарню, ще живого. І тамечки вапном притрусили, і там батько помер. Бо так робили. Всіх, хто ще живий, але опухлий, то на станції Терещенській збирали їх, привозили в трупарню, покривали вапном і потім у спільній могилі хоронили на Миколаївському цвинтарі.
Пит.: Страшне, то прямо тяжко повірити.
Від.: Отак, отак батько помер. Скажемо, сестра померла, то трохи інакше. Сестру ограбили так само, бо, та ще й є питання, чи хто з колгоспників? Сестра була колгоспниця! І то ще, як коли прийшов, то я прийшов -її ограбили десь перед Різдвом, тоді як нас розпустили з школи, нас, як закінчили науку, то пішов до сестри в Бітр..., то яких 20 кілометрів. А її вже ограбили. То я прийшов, то кажу батькові: - Маньку ограбили! -Ну, то що ти говориш! Ну, хіба ж може пан кріпака грабити?! Бо кріпаку треба ж, каже, в колгоспі робити, а ти що ти говориш?! -Та, кажу, її ограбили. Забрали в неї все, і навіть мак забрали, що на насіння. Ну, то що ти балакаєш, ну, то ж не можна й повірити! Бо вона ... в них так було - сваха була багатого донька, багатого дядька дочка, взяла приймака собі. Бо вона була трохи не мила така сваха, але говорила так: - Пу-пу-пу-пу! І ото взяла приймака, а той був п'яний. Ну й мали двох синів. Один син був начальником пошти в Кролевці, а другий син працював у бригаді, в телеграфній бригаді, тоже от, от пошти. А Манька була вдома й тоді...
Пит.: То вона була жінка якого сина?
Від.: Іванова, меншого сина, він був на господарці. Значить, і вона мала тоді хлопця вже, то вона була вдома. І, бо Іван, як працював, і брат був на ... і то він був, навіть, партійний - директором пошти - то він хотів, щоб Манька мати поступили в колгосп. В колгосп. Ну, батька прийняли, і Маньку прийняли. Бо батько не мав землі: а Манька робітниця, чи то дружина робітника, а цю, а сваха -власниця - вона лишена права голосу. Поперед їх. І сваху не приймають до колгоспу. І то така в них осталася в селі нерозбериха - хто в колгоспі, а хто навіть у старого, у тому, в хлівах колгоспні овечки. А сваха не колгоспниця. Ну й ті 25.000-ники прийшли грабити. Ну, а сваха піднялася: -Бо-бо-бо-бо сякі, бо такі. Ну, та й вони взяли, та й ограбили. І коли я вже прийшов весною по Маньку, до Маньки, а вона лежить у тому,... Іван утік у Чернігів, а я прийшов, Манька лежить, вже в неї гнойний... смердить! У ліжку! Я подивися, вона каже, що ти йди відціля, йди відціля! Тікай відціля! А сваха хотіла мене нагодувати якимсь таким старим листям перевареним, якимсь таким смердючим. Ну, вони вигнали мене, каже: -Йди. Сестра вмерла. А сват перед тим уже вмер. Ще зимою. Іван робив у тім, у Чернігові, приїхав уже. Ну, куди вже? Жінку не міг забрати, вона вже опухла була, мати опухла. То він хлопця забрав у Кролевець, та в лікарні його трохи того відхаяли, і потім забрав до себе в Чернігів. А ці, вони ж колгоспники. Тепер - дядько Пантелеймон, він мав синів комсомольців - Івана й Федора - і вони були як в Червоній Армії обидва, і він був у колгоспі, цьому ім. Комінтерна на Білогривому, бо хлопці сказали, що батько був, його прийняли, ну, й дочка робила. Ну, а він опух чоловік. Він такий був трохи лінькуватий. І опух, пропав. І він, і другі. Загинув.
Від.: Дядько Федір, навіть Іван Сірик також був у колгоспі. Ну, тут вже навіть його брат був у тому. Він каже, що, ну, голодний. Наступив на косу, якось обрізався. Помер.
Пит.: Так що колгоспникам також не давали?
Від.: Колгоспникам, от моя сестра Катерина також колгоспниця була, їм, колгоспникам, не дали, або, скажем, літом, 32-го року, дали аванс, так званий, по 10 грам, я не знаю - по 100 грам чи по 50 грам, дали аванс. А коли прийшла осінь, їм не дали нічого більше.
Пит.: А який був урожай того року?
Від.: Та урожай, звичайний був урожай. У нас урожай був такий, як і завжди.
Пит.: Нормальний?
Від.: Нормальний, я не думаю, що, скажемо, ну, в батька просо було посіяне, то було дуже добре просо.
Пит.: Так що не було якогось природного...
Від.: Ні! Ні! Природного нічого не було. Те, те, що колгоспникам не дали заплати, то факт. Значить колгоспники...
Пит.: В 32-му році не заплатили?
Від.: Ні! їм дали тільки літом, скажем, як намолотили дещо, то дали аванс, так званий. А потім розплати їм не дали. Ну, і як хто знав. А потім прийшли ці 25.000-ники. Двадцяти п'яти тисячники грабили, ну, я ж кажу, вони не заходили, скажем, до хати, бо це колгоспник, не підемо туди, а це не колгоспник, то підемо туди. Вони не мали ніякого уявлення хто то живе там. Зайшли до хати, а ото понравився йому щось - він забрав. Найшов хліба, чи зерна якого - забрав. Ти не спротивляшся, ну, то ще так, а як спротивляешся, то тебе набили, забрали й побили, розтрощили, і щоб не... їм не залежало - чи ти колгоспник, чи не колгоспник, їм залежало, їх прислали на заготівку хліба для своїх підприємств. От, скажем, казали, що вони москвичі, можливо вони були з Тули, може з Ленінграду, чи звідкіля вони були. В нас три було на хуторі. Вони брали хліб, відвозили на залізничну станцію, окремо ладували в вагони і одсилали куди. Одначе в нас так було ще: -Я Вам казав, що ці хутори над шляхом, належать до Глухівського і Шостикінського району. Коли прийшли ті 25.000-ники, теж і ограбили Бабаків і Воронців хутор. Ну, на ці хутора десь взагалі був представник Вороніжзької сільради Йосип Богомаз. По заготовки хліба. І він заготовляв хліб, він знав у кого корова, в кого що треба як забрати. Коли треба контрактацію, і так далі. Комсомолець був, партизан, і розбишака, і що хочеш. Ну, й от він, він там на хуторах вже яких був може більше пару років, чи скільки він там був. Ті прийшли, значить, він пристав до них, бо його прислали. Він помогав їм на Бабаковому і Воронцовому хуторі. Вони ограбили оце, переночували в школі, перейшли на Андроників хутір. То він зрозумів, що хлопці прийшли грабити, вони не прийшли від влади. То на Андрониковому хуторі там було три хати, так за лісом. Він туди їх не провів. Бо, мовляв, на що ж, то ж грабунок. Тепер. А в другім хуторі були хати, а потім перерва, якісь там ще шість хат. А вони - це не було то вже щось, то вже Глуховський район, тут не ходіть. А тут жінка була остання, вона була трохи глуховата та й дурновата. Каже вона: -Що ж ви, тут заходили, а тамечка то що? То ж то ще наш район! Ото ще! То вони, тої москвичі, побили цього Йосипа Богомаза, забрали його стрілячку, чи щось він мав такого, і відправили, і арештували. А на другий день прийшли та й пограбили тії, якраз де жили батько, і сусіди, і так далі. То спеціяльно. Отаке.
Пит.: Чи Ви знаєте що з тим, збіжжя це відіслали, збір восени, 32-го року, то не, не було, значить, не лишилося, то відіслали все, так?
Від.: По колгоспам, скажемо, селянам накладали податки. То селяни вивозили скільки там кого, цей же Йосип, він знав скільки в кого посіяно, який в кого врожай, він знав, і докладував, і забирали, скажем. І з колгоспів сказали, що завезти зерно туди, колгоспникам не давати, ну то й завезли на склад, і тут усе діло.
Пит.: Так що не було в колгоспі зерна, як би й хотіли дати то не було нічого.
Від.: В колгоспі, в колгоспі так забрали як і...
Пит.: Як і від людей?
Від.: Як і від людей забрали. А весною, потім, так зване було громадське харчування. Тоді вже влада давала колгоспникам, скажем, пшоно, чи кукурудзи чи щось, на громадське харчування, в колгоспах. Хто хворий...
Пит.: В колгоспі варили там?
Від.: Yeah! В колгоспі, хто піде, значить, туди, то на обід давали якийсь суп. То були по колгоспах. Скажемо, це одно, а друге - в Вороніжі. От скажемо, як ми вижили, коли батько вмер, то в нас на трьох залишилися може пригорщ проса. А ті, картоплю, що 25.000-ники забрали осінню, то я навигрібав, уже порослі, яких сорок картоплинок, отаких, у шапку, у кашкет взяв їх. Оте в нас залишилося на то - із сестрами, мені, і сестрам. Від батька залишилося. Ну, то як нам, скажем, на два...
Пит.: Ну а як з сексотами, скажіть, будь ласка, щось про то.
Від.: Ну, от, скажемо, я пам'ятаю Федора Кравченка. Десь у 25-му році, в нас тоді ще була партизанка, фактично на Сіверщині, і ото ОГПУ, чи ГПУ, чи Чека, ну, тоді Чека не було - ГПУ, так званий, вони мали "Отдел по борьбе с бандитизмом" І от у нас, в районі, повстанці мали ватажка, чи отамана Пилипа Ващенка. І все що робилося, де кого ограбили, де кого убивали - все звертали на Ващенка, а це фактично не було правдою. От, скажемо, оцей Федір Кравченко, молодий хлопчина, комсомолець, син будушника з залізниці, на залізниці, наш сусід, його намовили, щоб він влаштувався в батька наймитом, щоб розвідати хто приходить до батька, коли приходить, де що лежить. Чи взагалі розвідати на госпо...
Пит.: У Вашого батька?
Від.: Так, у мого батька.
Пит.: Так, так.
Від.: Ну, й цей Федір попросив свого батька, батько поговорив з моїм батьком, що: - Федір, у мене дітей багато, - багато дітей в нього було, якихсь 12 дітей, - а тобі треба на господарстві, візьми мого сина, він тобі там поможе. Ну й цей Федір, значить, мені тоді було скільки, може чотири, може п'ять років, у мене вивідував де що лежить, як що лежить. Ну, а я, звичайно, Федорові... Ну, в мене тоді було дві сестри, вже дівки майже, він парубкує зі сестрами, і до дядькових дівчат учащає. Ну, то було, я довірявся йому, розказував де батько кладе те, де як у спальні, скажемо, двері відчиняються. Бо в нас було чотири кімнат: кухня, їдальня, потім велика світлиця, потім була спальня, де батько з матер'ю спали, менші діти, було, закладалися. Бо він не знав як то діло було. Ну й той Федір вивідав, вивідав і думав, що вже все він знав. Однієї ночі сестри спали на печі, то він до сестер, хотів якусь знасиловать, я не знаю. Батько почув, що до нього, він же кривий, завжди мав костур зі собою. То він костуром так в ночі й вигнав. Ну, вигнав, то вигнав, а вечір якихсь тиждень, чи що, прийшла жінка до нашого господарства. Стукає - проситься ночувати. А, ото ще розказувати як це діло було в революцію, як у нас, значить, ночували кацапи повна хата, поки мати захворіла на тиф. І від того часу батько, як мати захворіла на тиф, то він сказав: -Нікого пускати не буду в хату. І навіть я там був написав, як петлюровци - одного не пустили в хату, і потім мати плакала. Ну то прийшла...
Пит.: Мати від тифу померла?
Від.: Ні! Мати не померла з тифу, ні. Мати вижила. Ну, прийшла жінка проситися наніч. Батько змилосердився, мати кричала, не хотіла, але пустили, ну, значить, ця жінка заночувала в нас. А це була не жінка, а чоловік - перебраний на жінку. Знаєте? О! Ну, ми поснули, ця жінка, значить, відкрила двері і прийшли бандіти і ограбили нас. Забрали нашу кобилу, забрали, значить, запрягли кобилу, наклали на віз що їм треба, що вони хотіли, нас пов'язали чи шнурками, я вже, і мене навіть тоді, то шнурком зв'язали до батькових рук. І всіх в спальні зачинила і так покинули, і з тим поїхали.
Пит.: А хто то були ті бандіти?
Від.: Так отже - хто то були ті бандити?! То я мушу доказати по порядку.
Пит.: Так?!
Від.: Ну, поїхали. Батько, значить, якось розв'язав матір, а мати розв'язала батька, і мати... Ну, куди - ограбили, значить треба бігти до дядька на Писаревичі, яких два кілометра. То вона побігла з Катериною, бо батько ж не піде, бо... Побігли до дядька, значить, жалітися. Бігла, а коло Кравченкової будки наша кобила з возом стоїть. Вона злякалася, значить, так в ліс, так до дядька. Каже: -Отака справа. Ну, а дядько ж коло млина, там завіжчики так й в їх і ще було, була зброя. А тут у хату забігає чоловік із рушницею. Каже: -Куди на Глухів дорога? -Ну на Глухів дорога сюди. Ну, то полякалися всі. А вони, замість Глухова, забрались та поїхали на Вороніж, а з Вороніжа поїхали на село Клішки. Ну, коли це діло розкрилося вдень, виявилося, що це, влада каже, що це банда Іващенкова ограбила. Ну, то як же Іващенкова, коли вони були коло Кравченка? То Кравченко каже, що не були. То ти не можеш, значить, цього робити. А це була звичайна провокація, банда оцього Кравченка і провокація тих по "борьбе с бандитизмом," ОГПУ. Вони робили, посилали бандитів, посилали, грабунку, так як до нас. Вони ограблювали, а потім на Іващенка звертали. І тоді казали, що то Іващенко грабить. Так, так робили й з кооперативами. Знаєте - посилали своїх, ті грабилн, а потім звертали на Ващенка. І от їм - арештовані Федора. Арештовати Федора не можна, бо він комсомолець, а потім він ще зник, батько каже, що він поїхав учитися. Ну, от Вам і вся провокація. А той тоді Федір ще, що він зробив - намовив ще там одного нашого такого, він в нас жив, такого чудака, значить: -Ми спалимо Сірика. Вони погорять з душами, а ти перебереш господарство, будемо вдвох господарі з тобою. - І вони в 24-му році прийшли так й спалили нас. Ціле господарство. Коли кинулася, Федора немає. Десь зник. І аж у 30-му році я його бачив на залізниці, він там працював. А Федір зник, бо влада послала його. У школі, піонери, я там написав, у мене в тому, в другій частині анонімка. Так що там також розказано за молодого, за молоду провокаторку, піонерку. Така дівчина, та може, на мене, така була два роки молодша, чи може навіть тільки. Таке було цибате, руде. Непогана дівчинка. Пнт.: У Вас у школі, з Вами була в школі?
Від.: Ja! Вона, я думаю, була в п'ятій, а я був на рік... А вони разом ковзалися на ставу, разом були. Я не знав що ..., я не цікавився нею. Я ходив до сусіда, до товариша, так ми через дорогу. А вона чомусь поцікавилася мною. На піонерських зборах, чи де, але там розоблачали куркулів, і вона написала на мене донос. Що я, на станції Терещенській, украв - це було в 32-му, ні, в ЗЗ-му році, зимою в її тітки пирожки й тітку набив. Тітку побив. І написала донос у школу. Мене визвали в школу і кажуть, що тебе виганяєм зі школи. За що? Я там ще мало хі-хі, то вже багато. За що? Ті від попів, я ж кажу, що наша керівниця була Зінаїда Бондарівська, оцього сестра, тут в Голандії, Анатолій Голандсьий, то його рідна сестра. Вона трохи така чорнява, як і він був. Ну й вона з плачем, каже: -Ти, сукін син, мало того, що ти пирожки вкрав, а тоді нащо ти стару жінку побив? Я тебе... І виганяють мене зі школи. І немає ради. Ну, то куди ж? Я ж не винуватий! Виганяють. Та хто вона? Кажуть: - Параска Ворона. Вона вже подобріла, каже, що Параска. То шукай, каже, от найди ту Параску, і як вона скаже, що не піду ... то тоді будем бачити. Ну, то ми почали ту Параску шукати, значить, я те описував. Аж потім її мій друг найшов. Оце Параска Ворона. А фактично вона була Вороною, а тоді за Бабком була замужем, то її Бабак. А ця, в її сестри була також Параска - Паша -дівчинка ця. І воно, цибате, захотіло зі мною мати якісь ... ну... каже: -Чого то той хлопець до тебе не ходить, отой що в кожучку? Хай прийде до тебе. -Вона хотіла дівувати вже. Ну, й ми пішли, значить, до тієї тітки, та кажем, що така й така справа. Добре, що то тітка була, мало того, що вона батька знала, і знала мене, але й така доброго була серця, знаєш, ту свою Пашу - надавала їй, і сказала, що: - Як ти, що як ти не напишеш, що то Грицько не крав пирожків і не бив мене, то тебе поводком, на поводок, каже, і в сільраду відведу. Ну, та написала мені.
Пит.: І то помогло?
Від.: А звичайно, я приніс записку, що то зовсім не я, і та ж Паша написала, підписала. Розумне дівча було. Я не знаю потім як, я не знаю що з нею сталося, чи не знав, як вже парубкував. От, Микола Радіонов, Микола Наумович Радіонов, також був, скажемо - сексот, чи провокатор. І я з ним дружив, каже, навіть братом мене звали. Він звичайний патувійко(?), хуторський, 1910-го року народження, значить вісім років за мене старший, перед тим, як я з ним познався, я з його братами дружбу мав. В школу ходив, а потім в колгоспі працював. Він у 33-му році втік, я думаю, в 33-му році, вже восени, прийшов із Червоної армії. Він служив у військах НКВД, або так званого армія Фелікса Дзержинського, під Астраханю десь. І там його завербували в сексоти. То я ж не знав. То в хуторі знали, звичайно. А я не знав. То Микола, то він мені тоді ще й багато поміг, бо я ж сирота, в мене і того нема, і того нема. Одного разу де на роботі в колгоспі помагав мені, він встроїв на мірчук, до млина, тобто промол туди, а там, там добрий заробіток. Коли повезем, пару кілограм украдемо, і гроші, і... Одного разу приїхали з Шостки пізно в колгосп. Конюхи вже пішли додому, сторожів не було. Ну, поставили коней, заходимо там, де хомути вішають - сідло лежить таке, такий ремінь добрий на ньому, подушка хромова. Він каже: -Забирай, черевики добрі тобі будуть. Я кажу: -Це ж не можна, це ж завгоспа, Воронцьових тих двох, куди? -Бери, каже, дурак! Забирай! Це, каже, не його, не Воронцових, це ще Петлюрине. Забирай той ремінь, - знаєте, такі на на боках. І подушка хромова. Каже: -Черевики, в тебе черевика немає! Ну, то що. Я кажу: -Так то ж не можна. Це Петлюрине, а, каже, як він рота роз'явить, то його не буде, не тільки. Ну, то що? Ми й забрали. Звичайно - ремінь, та й подушку ту. А через рік, чи що, і Воронця не стало - арештували цього Воронця, і його брата, і другого, Олександра Коломійця, і Масного Трохіма, а ... Трохіменка Миколу. Арештували. Я тоже не знав. А потім мені Микола й каже, вже коли пізніше. -Ти ж, каже, знаєш, що мене ворони на очну ставку викликали. І я коли прочитав "(Гетманський) Сад" (Івана) Багряного, Багряного "Сад..." (n.p., В-во "Україна", 1950). То тоді мені повстав Микола в зовсім інакшому виді. Я знав, що щось він не робить. Але це ж мені аж у Канаді розвиднилось. Бо коли Микола за німців, скажемо, устроївся зовсім у другому лісництві лісником чогось. Ну, я думаю: -Чого? - А він там з партизанами мав спілку. Ну, оце й же Микола, то ми з ним добре, добрі приятелі були, значить, чи, скажім, робили разом і парубкували навіть - вчив мене парубкувати. Сватати він хотів, конче він хотів сватати дівку добрих батьків. Знаєте? А він з бідних. Так й Радіонови, вони кацапчуки. Ну, а Грицько ж Сіриків. То з Грицьком як підеш, то такі, він же Сіриків, то всі знають, що Сірик. Ну, й ми там сватались, ми навіть сваталися в моїх друзів, навіть мою, у двоюрідного брата, значить, дочку. Ми пійшли туди. Вона добра дівчина. Посватали, Манька та згодилася, і батько згодився, ну, та й Грицько прийшов, брат. Ну, то за Миколая. І то все поладилося. А прийшло яких тиждень, чи що, Катерина прибігав мені з мітлою, чи з віником, каже: -Що ти, сукін син, куди ти пхаєшся. Ти знаєш, що ти свого брата позориш, він не ходить тепер з тобою, тільки балака, і бачить тебе не хоче. Куди ти пхаєшся? Що ти з тим Миколою робиш? Ja! Я навіть, значить, також написав, ну, "Штани" одного разу, то таку статтю до газети, там у мене спомини є, як я штани загубив в річці. Ну й, небіж, сказати, Сірик, такого роду, як Сергій. Він і в школу ходив, дружив. Але його батько йще з революції вдома не був. Де він був, звичайно, з Ващенком був. Ну от, одним словом, батько його вдома не був. І от десь аж на Далекому Сході був пожежником потім, я довідався. У Миколая, або що. Ну коли ми з тим Сергієм в 33-му році колгоспних коней доглядали, він був сторожем, я був конюхом, була ціла, пока він таки поїхав до батька. Десь у 35-му році приїжджає Сергій на такому блискучім ровері, і з балалайкою - зовсім інакший парубок. І приїхав до мене, значить. А я живу на Андрониковому хуторі вже в дядьковій розкулаченій хаті. І вже й парубкував, значить, я в дядька того, цього що розкуркулив, донька була Манька, також. Він, значить, до Маньки. Ну й ми з ним подружили. А другий там іще, мій таке ровесник, захотів бути фотографом, ну, а я трохи знався з фотографією ще з школи. Ну, купили йому, а тоді у 35-му році німці, чи більшовики закупили в німців багато фотоапаратів Leica, Agfa Leica, то ми купили ... батько йому дав за те, що він перестав курити, і горілку пити, то батько йому дав цілого кабана. Ну кабан коштував яких тищу долярів. То ми поїхали з ним і купили за 750 карбованців Leic-у фотоапарат. Я його вчив, значить, цього Федора, а Сергій приїхав ровером. Ну, й, значить, ми парубкували. Але потім Сергієві чогось не подобалось, чи що там їм сталося, я не знаю. Він узяв украв печатку в голови колгоспу. То ограбив, забрав, украв той фотоапарат. І якимсь способом продав Миколі. І сам ушився з того, з хутора, втік. Ну, я ж не знав про це. Аж потім, десь уже в 36-му році визивають мене в сільраду, у Вороніж. Я приходжу, там хуторян повно, і моя двоюрідна сестра там, і з Васильківщини, значить, Федорові. І кажуть: -Так і ти туди вмішався? - От, каже, яблуко від яблуні далеко не відкачується. То як один злодій, то й другий такий. А я не знав про що. Заходжу в сільраду: -Ні!, кажуть, тебе більш тут не треба, бо... А Микола поладив уже, каже, то нічого не знаю, однаково, то йому не мішаю. Але я кажу, що він купив у Сергія цей фотоапарат, а фотоапарат замінив на радіо, а потім доніс на Сергія, що Сергій вкрав печатку голови колгоспу, і фотоапарат. То я аж взнав оте. Ну, такі от сексоти, такі провокатори.
Пит.: Так що то багато того було? Будь ласка скажіть ще трошки про церкви, яка доля церков і священиків в Вороніжі була?
Від.: У Вороніжі, як я Вам уже казав, було п'ять церков, а шість фактично, бо церква святого Миколая, дуже стара церква, то ще із до-христіянських часів і оборонні споруди, була Миколая у пивниці, чи перший поверх, а із оборонних брам, які були в Вороніжі, цеглу забрали і збудували над нею престол святого Михайла. Тобто, одна була церква, а два були престоли. Була церква Спаса, Пречистої, Покрови і Трьох святих. Ще була Троїцька церква, дерев'яна, стара. Але то вона фактично пішла на будову святого Михайла. То так було, як я після цього Вам розкажу. У Вороніжі був з покоління в покоління піп Богуславський. Отець Іван був настоятелем Троїцької церкви, але вона була маленька. Потім його перевели в настоятелі в церкві святого Миколая. І він надбудував цю святого Михайла. І тім троєщанам сказав, що то стара церква, дерев'яна, і ви перейдіть до Миколая, ми збудуємо надверх святого Михайла, а потім збудуємо вам тут, тоді вам поможуть збудувати на Тросвятщині. Ні! На Троєщині. Ну і так зробили, значить, Троїцьку, Святої Тройці церкву зліквідували. Що сталося з церквами в Вороніжі? Церква святого Спаса перейшла на українізацію в революцію. Святої Покрови перейшла на українізацію. Пречистої і Миколая і Трьохсвятська залишилися православна, чи російська, скажемо. Причім оця церква святих, Трьох святих, це фактично церква Панька Куліша, або, скажемо, його родини. Я не знаю, як вони, там три родини їх - Куліші, і Ващенки, і ще, не знаю, хтось збудували ту церкву вже. То, я думаю, вона була Пантелеймона чи якогось -Трьох святих. Вона була подібна, ось як, я не знаю, я читав десь, але тих менш як п'ять. Церкву святої Покрови, вона була коло цукроварні, то її ще в 30-му році, ні, ні - не в 30-му, пізніше, у 32-му, я думаю, в 32-му переробили на клуб цукровиків. Зняли хрести, і значить, повикидали ікони, і переробили на клуб цукровиків. А святої Пречистої в 30-му році нас заставляли, щоб ми підписувалися в школі, учеників, ліквідувати церкву. І в 31-му її знесли, а в 37-му фундаменти викинули. Церкву Св. Спаса переробили, передали під брухт радгоспові імені Петровського. І поскидали хрести, там, поскидали плуги і так далі. У Св. Миколая насипали солі, склад кооператив мав солі. А на престолі в святого Михайла на дзвіниці була пожарна сторожа. А в Михайла таки все була відправа деколи, якийсь там, кажуть, піп там був, я добре не знаю. Якийсь старий піп був. І вона так була і зачинута і не зачинута. Хрест із на дві(?) перетняв і скинули, але він застяг і там побило комсомольців, то вони так і покинули потім. Отак один хрест і залишився. Аж поки ото німці прийшли. Ну і, потім, я думаю, як і більшовики назад прийшли.
Пит.: А щось знаєте, що побили комсомольців, ви кажете, як знімали хрест?
Від.: Ja! Вони їх, їм попало, як вони на Спаса, на Спасівській церкві скидали. То їм попало трохи, покалічило. То вони сиділи тихо, а на Миколая, як полізли, я не знаю як, два чи один - скільки їх там було комсомольців, полізло, то коли хрест падав, зачепив того і, казали, кишки по деревах розкидало. Більш щоб комсомольці не лазили по хрестах.
Пит.: А люди при тим були, як то скидали?
Від.: А, звичайно, що були, звичайно, без людей же нігде не обійдеться.
Пит.: То така доля.
Від.: Тепер з попів. Скажемо, спаського попа, українізованого, Смичок його звали, або дрочили буфетом, бо батько торгував на станції в буфеті. Такий бідний чоловік, ну, то його заарештували десь у 31-му році, я думаю. Із справою СВУ він був замішаний.
Пит.: Щось знаєте більше про те СВУ? Що говорили, що Ви чули про те все?
Від.: Та про СВУ!? Що я міг сказати? Що, скажем, належали от те, скажемо, отой Смичок. Тепер, як я знаю, коли ми, батько мав родичів у Дубовицях, в Дубовичах - Жуки були, а потім іще за Василем Сіриком була Жуківна такою. І колись ми поїхали з батьком до Дубовичів, а там фотографія. Він подивився: -То це ж Смичок, то це, каже, Яків, той Чорнолапка, Жук, а це ж твій... А це хто?
Пит.: А що та знимка була?
Від.: А то фотографія така, звичайна. Родинна, знаєте. Ну й що? І ції, цей Чорнолап, чи Яків Жук приходив на хутір, а ті хуторяни, особливо з Васильківщини, це же Василь, і його брат Максим, та й взагалі мали стосунки з Ващенком. Чорнолапку цього арештували потім, пізніше. Пізніше їх двоє поїхало, від Вареників оцей Василь, а тоді ще більше поїхало їх із других, їм сказали, що вибирайся. Ну й от Вам це й СВУ. Скільки було пов'язаних хуторян із цією справою, я не можу сказати. Скажемо, один Вареник підложив голову під потяг, а нашого сусіда і голівне, що голова комнезамів, Парфіра Бабака ці агенти розвідки вбили. Було так: десь було це в 25-му році, я думаю, або що, літом. Я ж кажу, тамечки в мене написано - ярмарок був у Вороніжі. Ну, й батько строївся, чи пробував будувати хату, то повів жеребця продавати, на ярмарок. А, побув, побув трохи, подивився, та й забрав, запряг коня в воза, каже до матері: -Поїдемо додому. Немає чого тут торгувати. Ну, але не поїхали додому - після пожежі ми на Другій Васильківщині жили - а поїхали там, де стодола залишилась, де наша хата згоріла поперед. Ну, а їхали шляхом, і батько ж був на одне око сліпий, багато не додивляється, а мати й бачила, та не сказала. Бо так було, значить: у нашій клуні були або повстанці Ващенка, або агенти цієї розвідки, ГПУ. І в батька був сигнал - граблі догори зубом, вистромлені через ворота - до стодоли не приходь. А як ще помахають, знаєте, порушать, то зовсім близько не приходь. Ну, коли виїхали, мати бачила, що граблі порушилися, але батьку не сказала, а батько недобачив, і приїхав до стодоли - граблі, над воротами. То він, а мати каже, що то сукіни сини, мені хату спалили, мені знищили, каже, що я піду, каже, хоч помолюся на гробах. Бо там цвинтар був коло клуні - діда й баби і взагалі. Каже: -Я піду й їм поскаржуся, а ти, каже, як хочеш, так і роби. Знаєте, які жінки? Ну, батько, тепер вже діваться нема куди, та й з жінкою не буде ж також заводитися. Ну, хто його знає, що воно робиться. То він мене послав по воду до криниці, а тут з матер'ю якось поладив. То я вже прийшов, то вони відчинили такі ворота, в саду там, і дивилися, потім запрягли, значить, і поїхали. Ну, та й мати й каже: -Ти ж бачиш? Ну от, влізли в наше добро тепер, нас розігнали. Чого я буду? Ну, так нишком поспорилисл. Ну, одним словом то так. А Бабак, сусід, коло нас жив, та й вже Парфір, голова комнезаму, не поїхав додому, а поїхав до тестя в Вороніж. Ну, думав, хай вони пороз'їжджаються, а я потім поїду додому. Ну поїхав, і там випив, ну, звичайно, як у тестя бував. І їхав вже вечером. А його таки чекали на дорозі. Його забрали, а коня пустили додому, його забрали, завели на Дорошенків хутір. Там також до Бабака, до комнезаме. І там його десь допитували пару днів - били, а потім вивели в ліс і застрелили. Ну, ми... Застрелили цього Бабака, там Бабака потім найшли пастухи, ну, а хлопці наші, хуторяни тоже не не з тих, що даються так, то пішли отого Бабака спалили, ціле господарство. Ну, і на тому так виглядувало, що скінчилося.
Пит.: Так, будь ласка, Ви почали, власне, говорити про ту квестію жебрання, як воно виглядало?
Від.: Ja!
Пит.: Кажуть, що в Росії голоду не було, правда, то Ви знали?
Від.: Ja! То всі знали й то все. І люди з України їхали потягами - товарними, вантажними, переважно вантажними, значить чеплялися на платформу, на дах. І їхали в Росію. От у нашім районі...
Пит.: Так що вони їздили через Вашу частину?
Від.: Jeah! Бо ж я Вам казав, що залізницю йшла якраз у нас поміж хутором, а коло нашої садиби яких, скажем - через Ямпіль, через хугор Михайловський до кордону. Але на Сузенці переважно, а на ..., на річці на Русі. Там затримували потяги, скидали всіх тих голодних.
Пит.: Хто, значить?
Від.: Ну, хто? Частина війська, НКВД, і навіть активісти, бо не пускали голодних у себе в село. Звичайні люди, звичайні активісти. Не пускали. Кажуть: -Ну кто ти, хохол, едешь - то грабить? І от усі, що скидали їх, які здоровіші, значить, і згодужувлися їхати кудись на північ добровільно на каторгу, то їх позабирали туди. Який немочний, то їх зачиняли в вагони кудись на станції, і скидали там десь далі на Україні. А деколи, деякі розбігалися, розлазилися по Сіверщині.
Пит.: Утікали?
Від.: Ja! Ото в село. От прийде до вас, чи то там до когось, та й голодний, дай йому поїсти. Заходять. Дай йому поїсти. Ну, сам чоловік не мав що їсти, скажем для родини наготовила жінка борщу якогось. То треба дати чоловіку поїсти, а родина мусить бути голодна. Якийсь мав пиріжок там для дітей - треба хоч половину йому віддати. І от то так, так поступово...
Пит.: Ви бачили таких людей, вони приходили?
Від.: Ну, та, звичайно, що ходили по залізниці. Я ходив у школу, ну то їх над залізницею мерзли як було ще зимно. А потім як трохи розстало, настала весна, то частини тіла порізані, бо люди лежали понад залізницею. Всяких, то було сморід і жаль, і страх. То подавати. А друге те, раз він на станції Терещенській, чи взагалі на станції, їх підбирали і везли до лікарень, я ж Вам казав, і потім їх в трупарню, насипали тим, вапном посипали і хоронили їх. Оцих о, оцих жебрань нам, нам скажемо, жебрати, ну куди ти підеш жебрати як у нікого не було що їсти. У мене було дві сестри, я знав, що як сестер я лишу, вони пропадуть. Треба було якось триматися. Ну, а жебрати до кого ти підеш? Ну до дядька, до тітки, як вони самі пухли. Ну, то немає куди йти.
Пит.: Чи були в Вашій околиці випадки людоїдства, чи щось такого, чи Ви чули?
Від.: Я не чув, але був один такий випадок, що невістка вбила тестя сокирою. Це було в селі Лохні. Я туди заїхав із своєю тіткою, якраз на це нещастя, як вона забила тестя, а потім чоловік забив її, чи, сам збожеволів, чи щось.
Пит.: Але то не думаєте, що то було з голоду?
Від.: Ну, то фактично через те. Якщо Ви хочете подрібності, то я Вам розкажу. То було в селі Лохні, я туди заїхав, я ж кажу, що то була ціла історія.
Пит.: Але то, не думаєте, що то прямо може родинне непорозуміння, а не...
Від.: Ні! Ні! Позбуться батька-тестя, то - свекра. Щоб збутися свекра, щоб не їв те, що, бо то були колгоспники, її, вони були в колгоспі, з колгоспу приносили харчі. То щоб не ділитися тою, з свекром, вона взяла та зарубала його сокирою.
Пит.: А ще які теми, може, голоду пам'ятаєте, які в Вашій околиці були, які Ви пережили?
Від.: Ну, то я ж кажу, що людоїдства такого не було.
Пит.: Голодові, сцени голоду? Чи люди повмирали, чи...
Від.: Люди, люди, ну які могли бути сцени? Я бачив, скажемо, пару, той що впали з вагонів залізницями переїхали, вагонами розбили. Ну, частково тіла лежали понад залізницею. Мерзлі люди лежали в снігу. Ну, які ще картини, скажемо?
Пит.: Чи ще щось, думаєте, варто записати, взагалі, може, про Вашу околицю, Ви казали, що то були такі трошки інші люди, що в лісі виростали, не такі як у степу?
Від.: Ja, в лісі виростали, я ж Вам кажу, що в лісі, із лісу, в лісі ми живилися. Так скажемо - на весні зразу пішли жолуді збирати, знаєте? Тепер на фоїнах такі опуцьки ростуть, то дуже корисне, обривали опуцьки. Гриби пішли, горіхи старі десь валялися по тому. Ну, та й можливо якусь пташку видеруть, і все. В лісі то зовсім інакша справа, в лісі можна трохи, кажуть, у нас казали: -В лісі й Бог живе.
Пит.: І то, може, людини витворилися трошки інакше, правда?
Від.: Я не знаю. Звичайно, що в лісі, то і тип людини витворився, бо він уміє заховаться, скажемо, і подивитися, прислухатися, де що робиться. Це одне, а друге, дещо, я ж кажу, що ми привикли до борони, ми знаємо москалів, як вони поводяться. І партизанка, чи повстанці вміли де ходити. Ну, скажемо в нас, я не знаю, як от цього Пилипа вбили в 25-му році на Стрітення. А фактично повстанці, вони існували й аж до початку війни. Тоді, як оті о, 25.000-ники ходили. Я вправді не можу добре доказати. Оцей Максим Сірик, його дружина Катерина, Стегній, я не знаю як його було звати, я думаю - Василь. Корж Кіндрат і Корж Трохім загинули, загинули в якийсь такий таємний спосіб, що й ніхто не хотів казати. У 33-му році. Як вони повмирали. Чи вони такі від голоду пом... Але ж вони не могли від голоду вмерти. Я думаю, що коли 25.000-ники прийшли грабувати, вони поставили спротив. І їх постріляли. Але про те говорити не можна було.
Пит.: Боялися?
Від.: Розумієте? От, наприклад, це ж також з Васильківщини, моєї сестри Анютки, яка вмерла в 28-му році, дівер, тобто чоловіків брат. У 38-му році в нас появилися якісь такі грабіжники, як би так сказати. Що приїжджали і до людей, і що вони з ними робили, там у нас ровера забрали і так далі. Але от про цього Василя. Я робив тоді на залізниці. Одного разу вечером, дивлюся - той Василь з комсомольцями, з такими стрілячками, позалягали по кущах. Я подивився, подивися: ну, чого вони так заходять? Ну, то, кажуть, що бандіти приїдуть, потягом з Києва. Бо в 12-ій годині приходив потяг пасажирський, 72-ий, на роз'їзд. То бандіти приїдуть з Києва. Ну, і вони, значить, посиділи. Там і Василь цей. Посидів з комсомольцями, що там вони робили - я не знаю, я пішов додому. Але потім, осінню Васильове господарство згоріло. До основанія. Тоже я не знав. Аж потім ми з ним робили, за німців, у 43-му році, на дорозі. Я був бригадир, а він в мене, значить, робітником. Ну, і там, коло вогню сидимо, а він і каже: -Ну, ти ж знаєш же, Грицько, як мою хату спалили? Ну, а як? То ж прийшли, сукіни сини, обступили хату, вибив, каже, шибку стрілючкою, та й каже: -Ну, Василь Павлович, виходь з хати, або, каже, згориш з душею. Ну, я ж знаю чого вони прийшли. Знаю, хто вони. Кажу, що: -Слухайте, ну, на що це Ви робите? Ну! П'ять хвилин! Хочеш, каже, виходь з хати з жінкою, в його жінка була, і син вдома був, а один в армії. Або, каже, згориш з душею. Ну, так і Василь і зробив. Забрав дружину, забрав сина, вийшов, а його хату підпалили, спалили.
Пит.: І хто то був?
Від.: Ну, хто? Хто був? Бо, отой же Стегній, що в його був на квартирі, коли ще він був в армії, ще Ващенко живий. І Василь не без того, що мав зв'язок з Іващенком, а я думаю, потім він перемінився та й владі на когось сказав. І оті Ващенкові спільники відбули 10 років на Кавказі заслання, й прийшли розплачуватися з Василем. Що, я ж кажу. І от Василь аж у 43-му році розказав, що, каже: -То ж я знаю, хто вони й чого.
Пит.: А ще скажіть, будь ласка, коротенько, як після того всього за совєтської влади, де Ви працювали?
Від.: Я працював на залізниці переважно. А я працював у колгоспі, на торфорозробці, і потім, на залізниці працював.
Пит.: Тоді, як прийшли німці, то...
Від.: А ж прийшли німці, я повернувся назад у колгосп.
Пит.: І як Ви потім дісталися на Захід?
Від.: А на Захід я діставася, я ж Вам кажу, написав, що евакуювався в 43-му році. А це ж, евакуювався, то також ціла біографія. Бо я можу оповідати чому я евакуювався і так далі. Ми евакуювалися до Києва. У Києві нас німецька перекладачка, перекладач...
Пит.: Так!
Від.: Наша, вороніжзька, німкиня. Вірніше, вона з Житомира була одружена з нами, та з моїм шкільним товаришем. У Києві продала підпіллю^?). Нас, ми приїхали, значить, на двір, на жидівський базар. І нас поставили там надворі, бо нам треба було з Києва пропуск, далі. І ця Альвіна Тимченко, значить, в нас була, бо німець привіз нас, привів нас до Броварів, а той передав, Альвіні, щоб, значить, нас далі. Ну, в Києві ми сидимо на тому подвір'ї день. Альвіна каже, що не має пропуску, не дають. Сидимо другий, Альвіна каже, що не має, не дають німці пропуску з Києва. У нас вже й для коней немає харчів, і в нас немає харчів. І, щось треба робити, щось. Коли вечером приходить Альвіна, й їх три, німці, озброєні, значить в галіфе, ну, німці. Каже: -Будем виїжджати з Києва. Ну, й виїжджати, значить виїжджати. Ми, значить, зібралися, виїжджаємо, Альвіна йде попереду, а ці німці два збоку, а один із-заду. А я, звичайно, як маловажливий особа, задньою підводою їду. І один на возі, та й мені до того мадяри ще й коня забрали, то я такий був розстроєний, їсти немає, голодний був, та й коня немає, коня мого забрали, а дали такого якогось, шкапу. То я на задній підводі їду та й думаю: -Ну, що ти мені? А потім дивлюся - а мій шкільний товариш, Максим, стоїть на балконі й махає мені руками. Я там ще там тоді його, про Максима, то скочив з воза і кричу: -Максиме! А той німець з наганом до мене: -Ти фашистська морда, замовчи, каже. Ти що паніку підіймаєш? Я дивлюся на нього. Каже: -Сідай на воза, а то зразу ліквідую. То треба сідати. Я сів на воза. А нас провезли трохи, на Львівську 24, в табір їх, що невільних робітників, зачинили туди. В частині були ті, молодь, що висилали на Німеччину, а в частині були партизани, партизанські родини з-над Десни. Ну, нас тут...
Пит.: Радянські партизани, так?
Від.: Радянських партизан родини.
Пит.: Так, так!
Від.: З-над Десни. То їх, партизани такі, звичайні селяни, бо ліквідували... Щоб про партизанів розказати, то... Як їх, хто то були партизани, то ті були власовці, були власовці, поліцаї. Ну, от, значить, нас завезли туди, зачинили, сказали, що забирайте з возів що є, що, скільки понесете, а остачу, значить, залишите тут. Ну, й так забрали. Ми ж не були, не було нікого. Забрали, значить. А вони забрали коней, вози, коні пішли на ковбаси, а вози на, на паливо. А нам, значить, німець...
Пит.: А Вас тоді завезли на роботу?
Від.: Ja!. А то-то було підпілля. Вона договорилася, значить, з партизанами, і з підпільниками, і продала нас. Бо їм треба було коней на ковбаси. Я ж кажу, а вози, та й там і барахла трошечки в людей ще було, то позабирали.
Пит.: Ви думаєте, що яке підпілля забрало?
Від.: Більшовики! Більшовицьке.
Пит.: Що, вона для більшовиків працювала?
Від.: Ja! Вона для більшовиків працювала. Вона й в Вороніжі працювала для більшовиків.
Пит.: Так що Ви попали до Німеччини, куди Ви попали?
Від.: Ja! Привезли в Берлін, я Вам все то... я в Берліні був.
Пит.: А тоді вже з Берліну, як війна вже скінчилися...
Від.: В Берліні, я не чекав пока війна скінчиться. Я втік з Берліну. Ми втікли в березні місяці, ну, ja! На початку березня. Втікли з Берліну.
Пит.: Куди?
Від.: В Баварію, коло Байройт ... були там.
Пит.: Там працювали?
Від.: Ja, працював.
Пит.: А тоді як, були в таборі в Байройті, чи...?
Від.: Я працював у американців рік, а потім там у маленькому таборі коло Байройту, був приписаний до Байройту, але я не був у самому Байройті.
Пит.: А звідтам вже до Бельгії?
Від.: А звідтам поїхав до Бельгії, а з Бельгії приїхав сюди в Канаду. І тут зразу, на канадійській землі, зразу, значить не на канадійській землі, а ще в бритійській амбасаді в Бельгії, мене зробили фашистом, чи я не знаю - чим вони мене там зробили були. То те, в бритійській амбасаді. А в Монтреалі я вже мав повну валізку жидівського золота.
Пит.: Як то так?
Від.: Прошу?
Пит.: Як то так?
Від.: А, та мав таку валізку з Бельгії, таку чималу, показну. Бо вже там два роки робив, знаєте, а в Бельгії той... Ну, а на станції в тому, в Монтреалі хтось роз..., ну, та було нас там, я не знаю. Я й кажу, що... Ми чекали, приїхали вечером, чекали ніч, чекали цілий день на потяг. Мені все потяга немає. І ті залізничники кажуть, що твій потяг за дві години пізніше.
Пит.: А куди мав їхати потяг, куди?
Від.: До Саскачевану. А залізничники кажуть, що твого потягу немає. Через годину буде, через дві. Я через годину прийду. І так десь до десятої години вечера. Вечером мені кажуть, що не та станція. Це СіПіарська, а то треба СіПіарська. Ти тут не належиш. Ну, та де ж, кажу, та СіПіарська? Та тут, каже, пройти, отут недалеко, то ото там СіПіарська станція. Ну, я за валізку. Вийшов за станцію, а там стоїть, я думаю наш якийсь, той... Каже: - Давай валізку! Ти, каже, фашистська морда, каже, повно золота маєш жидівського в валізці. Забирає валізки. Я його в морду. А якийсь такий невеликий був. Та носаком. А він за валізку, і тягне. Я наробив крику, сюди завернувся в станцію. Кажуть, що то правда, що то ти не туди, таксі пошлем, то тебе там відвезем на СіПіарську. Завезли мене туди, значить. Приїжджаю в Вініпег, а там два панки пристали до мене. І давай от як ти, значить, як ти сюди в Канаду попав, як... Кажу: -Ну, продай нам валізку. - (Сміх.) їй Богу, це правда. -Продай нам валізку. Я кажу: -Та мені ж треба, на що вона Вам...? Продай! Я маю гроші, я маю сто долярів грошей при собі, бо в Бельгії... Я грошей маю, на що мені продавать. Мені вона, вона мені треба. - Ми тобі дамо дві валізки, продай ту валізку. Ми тобі дамо дві валізки, ти забери своє, а ми цю хочем. Що вони хотіли? Вони хотіли побачити, що я там везу, в тій валізці. Аж поляк, прийшов один, такий добрячий якийсь чоловік, з Англії їхав зі мною. То він каже: -Co ty, panie, ja zaraz policiju pozvu, ty czoho tutaj? І вони вшилися. І я з цією валізкою поїхав до Саскачевану.
Пит.: І Ви там працювали в Саскачевані?
Від.: Ні, в Саскачевані я не працював. Я там був тиждень, а потім мене послали в ліс, а я в лісі побув місяць, а як у лісі роботи не стало, то я приїхав в Ошаву, а з Ошави в Торонто, а з Торонта сюди приїхав.
Пит.: Так що скільки Ви вже тут?
Від.: Де?
Пит.: Тут, у Форт-Ірі.
Від.: Ну, та з 50-го року. Це вже скільки -50 -26...
Пит.: Тридцять...
Від.: Тридцять шість років. Тут, значиться, в одному місці.
Пит.: Ви видали, ми ще запишемо, Ви видали декілька книжок споминів, правда? І вони називаються "Під сонцем...?"
Від.: "Під сонцем обездолених."
Пит.: Що скільки вийшло їх?
Від.: П'ять частин.
Пит.: П'ять частин?
Від.: Yeah!
Пит.: То є спомини Вашого життя?
Від.: Оце все життя списано так як воно було, та яке.
Пит.: І в якому то є про голод?
Від.: Про голод починається в другому томі.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz