Case History UFRC14

Wasyl Onufrienko, resident of Australia, b. May 6, 1920, in the khutir of Lityrivka or Onufrienkiv, village of Kyshen'ky, Poltava region, son of a peasant, who was skilled at bootmaking and played in a local orchestra. The khutir, described as very old, was located near the confluence of the Dnipro and Vorskla Rivers and had 22-23 households and a population of 110-120. Near it was the khutir of Kintsivka, which was on the Dnipro and largely populated by Poles who came after the 1863 uprising and assimilated. The village was divided by the Vorskla into 2 parts, the right bank being the larger, a district seat with a population estimated at 1300-1700. The narrator lived on the left bank. Narrator estimates that at least 20% of the village population died in the famine, which was less than in areas farther from rivers. The village was half-supported by fishing, and before the war a fishing artel was established. Fishing explains the relatively low mortality. No members of narrator's nuclear family died in the famine, although they were swollen. Narrator's maternal uncle and wife perished. Narrator gives details on the 1920s, including the expulsion of the Russian priest by the villagers and his replacement by a Ukrainian. On NEP, he states: "I might say that in some ways there was more freedom than in Australia now. Nobody was prevented from doing what he wanted. With collectivization the village was divided up territorially into brigades. The first SOZ was created in the village in 1930, more or less voluntarily with members able to join or leave. About a year later, 2 or 3 SOZ's were amalgamated into an artel, which people could not leave. Narrator's father, a landless peasant, did not qualify as a subkulak, but he left the land and joined a bootmakers' artel in 1935. The state's demands on farmers got higher each year until no one could fulfill their quotas. The grain procurement brigades were "severe, harsh, unscrupulous. Not only the remaining bread was taken, but everything was taken that could be eaten. Very often they would take away borshch or something being cooked... This was in 1932. But even in '31 they already took all the grain. Thus the grain was taken in 1931, and in 1932 there was nothing to take." Famine began in December 1932 and lasted to mid-May 1933. Various brigades, sometimes organized from other nearby villages, came to the house of narrator's family two or three times a week. They took people from narrator's village to search other villages. They would climb up in the attic or poke around outside with iron bars to look for pits where food might be hidden. People survived by hiding food, and those who did not lacked enough food to survive. Narrator heard of cannibalism in neighboring villages but had no direct knowledge of it. Komnezam members were among the first to starve to death. Narrator saw first death in December 1932. April was the worst, and in mid-May things started sprouting which people could eat. Narrator's family survived because they were able to hide food. Narrator attributes famine to seizures of foodstuffs. Unlike 1921, in 1933 "there was no drought, it was specially organized," and there was no attempt to help the victims. Narrator answers specific questions on destruction of churches and reads a poem he wrote about the famine.

Пит.: Прошу скажіть Ваше ім'я й прізвище й де й коли Ви народилися.
Відповідь: Василь Онуфріснко, народився шостого травня 1920-го року на Полтавщині, в селі Кишеньці.
Пит.: Чи Ви можете сказати якої величини була Ваша родина і скільки осіб було в ній?
Від.: Родина була з п'яти осіб, батько, мати, я, брат і сестра. Я був найстарший.
Пит.: Скільки землі мала Ваша родина?
Від.: Батько не був у повному розумінні селянином, він був напів - інтелігентом назвати його не можно було також - але займався він і чоботарством, і був музикою, грав в оркестрі, і принагідне займався сільським господарством. В найбільшості, значить жили ми не з хліба того, що ... з купованого хліба.
Пит.: Може Ви могли дати нам деякі дані про Ваше село; наприклад, назва села район, і область? '
Від.: Так. Отже народився я на самому хуторі, який називався Літирівка, або хутір Онуфріенків, дуже старий хутір, біля яких чотири кілометрів від Дніпра. Від села, хутір цей був один кілометер звідтіля, і над річкою Ворсклою. На хуторі було якихсь 22, а може 23 хат. Хутір сам був невеликий, мав населення десь 110,120 людей. Більше ні. Отже там за тим хутором, ще один хутір - називався Юнці, Кінцівка, це був вже над самим Дніпром. Там було досить багато поляків, українці були, а навіть поляків, якимсь чином туди наїхали, мабуть після польського повстання в 1863 році. Але вони все асимілювалися, і вже поляками себе не вважали.
Пит.: А якої величини було Ваше село?
Від.: Село було Кишень. Воно було поділине на двоє частин річкою Ворсклою - права частина і ліва частина. Я належив до лівої частини Кишенівки. Отже ж воно мало двоє церков, і я думаю, що населення було в ньому мабуть десь півтора тисячи людей.
Пит.: Це ціле село?
Від.: Ціле.
Пит.: Лівий бік?
Від.: Лівий бік, так. Правий бік було більше село, воно було на горі, отже ліпше село - воно мало ліпше положення. Отже то більше село було. Там може було десь від 1.300 до 1.700 людей.
Пит.: А яке було найблище велике місто до Вас?
Пит.: Отже найблище місто до нас було Кременчук. Шістдесяти кілометрів на північ по Дніпрі. Але з Кременчуком наші люди чомусь то мали стосунки, але більше мали стосунки з Дніпродзержинським або з Камінським і Дніпропетроським.
Пит.: А яка віддаль була до них?
Від.: Отже, Дніпродзержинськ був 65 кілометрів від нас на південь, а Дніпропетровськ 100 кілометрів. Може тому, що легше човнами навантаженими, чи значить довбами великими, легше було плисти за Дніпром, за течією, а проти течії, вже легше було пустими пливти, аніж повними. Так що легши навантажилося й за водою поплили, от і за два дні, три дні, ночі, вже були в Дніпопетровському. А навантажені дуби, чи що, отже треба було гребти проти течі, й то надзвичайно тяжко було. Отже це була одна з причин чому виїздило багато людей не в Кременчук, а в Дніпропетровськ. Друга також причина та, що Кременчук на багато менше ніж як Дніпропетровське. Дніпропетровське зараз одне, мабуть з шести найбільших міст на Україні.
Пит.: Чи було також двоє шкіл? Ви кажете, що село було поділене.
Від.: Так. Правий бік став районовим центром. Той районовий центер називався Кишінський район, який проіснував ввесь час мабуть до 49-го чи до якогось року; я точно не можу Вам сказати копи. Прийшло так зване округлення районів на Україні, тоді по два, три і по чотири районів творили один район. Отже скажім уже нас тепер Кишінський район не існує як такий, бо його звели з Кобеляцьким районом. До речі, в Кобеляках народився Григорій Китастий. Отже з Кобеляцьким районом зведено, між інчим, Непорощацький(?) район в один район, який називається Кобеляцький.
Пит.: Чи був СОЗ у Вашому селі?
Від.: Так. СОЗ це був перший початковий форм колгоспів. СОЗ скорочене Спілька Обработки Землі.
Пит.: А Радгоспи багато пізніше прийшли?
Від.: Радгоспи прийшли пізніше й колгоспи пізніше; були СОЗи. Отже, СОЗи невеликі були. СОЗів бувало, що по три, чотири, п'ять було в одному селі.
Пит.: В яких роках це було?
Від.: Отже СОЗ, як я пригадую, був уже заснований в 30-му році в нас. Але, він довго не проіснував, бо незабаром, вже, наш СОЗ і ще інших кілька СОЗів було зведено до колгоспу, то до колгоспу, і створено в колгоспі було...
Пит.: В якому році це було?
Від.: Я думаю, що було десь в 31-ім році.
Пит.: Тепер скільки людей на Вашу думку згинуло в Вашому селі з голоду? 1564
Від.: Я думаю, що неменше як 20%. Тобто, п'ята-частина могла згинути з голоду, бачите, в нашому селі менше згинуло з голоду ніж у віддалених від річок степових селах. З нашого села легко було получатися з Кременчуком і з Дніпропетровським. Люди могли їздити човнами чи довбами чи навіть пароплавами, а, скажім, ті люди, що жили вже 20, ЗО кілометрів від Дніпра, тім людям сполучення було дуже тяжке, бо треба було або пішки - переважно пішки йти до станції - а станція була три...
Пит.: Чи риболовство було популярне в Вашому селі?
Від.: Так, отже ж це було напів рибальське село. Дуже багато людей занімалося рибальством. Скажім у Кишеньці на правому боці, навіть була артіль рибальська. Уже перед війною був створений рибальський артіль.
Пит.: Так що все ж таки, як не було збіжжя, то була риба.
Від.: Так. Як не було збіжжя, то риба рятувало багато людей. Але цікава річ, отже що це звички українські. Звички щодо харчування, що люди вмирали з голоду, але черепашок отих - мушлів, ніхто не їв.
Пит.: Чому?
Від.: Так люди вважали, що то щось нечисте, качкам давали їсти, свиням давали їсти, але самі люди це не їли. Це, що скажім у Німеччині скажім тоді в ресторанах можна було дістати, чи тепер у Австралії, купити можна слимаки в рибних магазинах. Тут ті самі слимаки, але вважалося чомусь, що тоді це для свиней харч, отже і лише дехто, я знаю, що лише дехто пробував вже в 33-му році, коли вже нічого не стало їсти - то кинулися ті мушлі їсти. То ті мушлі надзвичайно поживніші чим рива.
Пит.: Чи хтось з Вашої родини згинув з голоду?
Від.: Так. Отже з голоду помер на початку 33-го року дядько, Леонід Блахозний(?) - це рідний брат моєї матері, і його дружина. Трохи старша від неї була.
Пит.: Скільки їм років могло бути?
Від.: В 33-му матері було 33, а дядькові було мабуть 37 або 38.
Пит.: А з Вашої найближчої родини чи хтось помер?
Від.: Ну, це найближча родина, дядько - ні?
Пит.: Ну, я кажучи мати чи батько, чи...
Від.: Ні, ні, ні.
Пит.: Так що Ваша найближча родина ціла пережила голод?
Від.: З голоду, були опухлі, але вижили. То вже власне рятувала риба, потім почали щавель, дику цибулю. Отже дика цибуля, часник, щавель, і риба людей зрятували.
Пит.: З яких років е Ваші перші спогади про стрій села?
Від.: Найвиразніші спогади я маю від 1925-го року - коли мені було п'ять років.
Пит.: Так що Ви вже пригадуєте менш-більш...
Від.: Так. Я вже пригадую досить добре, де земля була. Я ходив, помагав, дививсь що батьки робили, там сіяли, щось робили, то я завжди ходив дивитися до Ворскли, що там робили.
Пит.: Чи Ви пригадуєте чи в уряді чи в правлінні села тоді були українці чи не українці, хто правив селом?
Від.: Я думаю, що я не можу точно сказати, знаю, що українці були. Навіть пригадую, що церква була зросійщена, як всі православні церкви були зросійщені, але коли отже була українізація церкви, яка була заснована в 21-му році, починала посуватися по селах, отже навіть значить в нашому селі десь може в цьому 26-му році. Я думаю, що в 26-му або може в 25-му році, вже я пригадую, батьки прийшли з церкви, і кажуть, що вигнали з церкви російського попа, і тепер служби Божі будуть відбуватися по українському. Я пригадую шість років мені тоді було.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про Комітет незаможних селян?
Від.: Отже я про це дуже багато не пам'ятаю, знаю тільки те що цей комітет люди називали КНС жартівливо - Комітет незаможних селян. Про КНС навіть був такий жарт, що значить, що баба кусок сала несе. Отже це були ті селяни, які з різних причин були незаможні. Тобто мало землі мали, або частина з них не хотіла працювати, або на заробітки до міста ходили, а тоді на зиму приходили до хати. Таких кругом є. В Австралії є також. Так само там були такі люди, що були Комітет незаможних селян. Був навіть такий Комітет тих наймитів. Цей комітет зник десь може в 27-му, 28-му році. Але я пригадую, що деякі багаті господарі мали тоді покілька наймитів, по два, три наймитів. Вони доглядали, бо часи НЕПу це були, ті часи, в яких економічна свобода в селі, та й в містах, значить, велика була. Може я сказав би, що декуди більша свобода була, ніж тепер в Австралії. Ніхто не втручався, нібито робити, що хочеш. Податків люди не платили з того нічого - тільки платили податки лишень хіба такі селяни, що займалися лише тим, що свині вигодували, або купували, різали, робили ковбаси, сало засолювали, а потім возили десь до Дніпропетровського переважно, чи до Дніподзержинського на продаж, або торгівлею займалися, скажім, в селах, ті, хто хотіли... називалися. Крамниці були в приватних руках.
Пит.: Назагал селянам досить добре жилося.
Пит.: Отже, як хтось працював, хотів працювати, то, досить добре жив. Але землю можна було дістати, якби хто хотів її діставати. Так що вона не продавалася, а наділ давався.
Пит.: Так що назагал незаможні селяни були ті, що не дуже хотіли працювати?
Від.: Так, переважно ті, що не хотіли працювати. Так мені здається.
Пит.: А чи був у Вашому селі відділ МТС?
Від.: Отже МТС це не є відділ, це є отже інститут - як назвати - це господарський заклад. Машино-тракторна станція. Отже появилися вони тоді коли трактори появилися. Трактори появилися на Україні вже десь в 30-му році, їх небагато було. Вже найголовніший розвит МТСу був десь може в 33-му, 34-му роках, коли кількість тракторів збільшилася.
Пит.: То вже справді було під кінець голоду.
Від.: То вже по голоді було.
Пит.: По голоді.
Від.: В часи голоду, тих МТС ще не було. Або були тільки в зародку. Отже тільки машини діставали. Роля МТСів була така: що вони виконували такі роботи як орання, пізніше навіть збирали збіжжя. Отже кажу, що в колгоспі великі ... землі були, не було чим обробляти, тоді колгосп складав договір з МТСом, згідно з тим договором, МТС мав виконати певні полеві роботи. Скажім, ранньою весною орання, а пізніше, як появилися комбайни, це пізніше знову після голоду. Вже в 36-му, 37-му роках, як появилися комбайни, тоді також збирання збіжжя, колгоспи платили тоді тим станціям, МТС певну суму - певну суму грошей. Я не можу сказати скільки вони платили за це, чи за оброботку і збір збіжжя.
Пит.: Але до голоду в Вашому селі трактори не відгравали великої ролі?
Від.: Їх не було. Отже перший трактор який я побачив десь було в 1930-му році, їх може на цілий район, а в районі було якихсь я думаю 50.000 населення, на цілий район може їх було якихсь три, чотири, може й більше.
Від.: Чи відбувся в Вашому селі поділ на сотні, десятки й п'ятки?
Від.: Ні, такого поділу не пригадую. Отже коли заснувалися колгоспи, колгоспи ділилися на бригади, а кожна бригада ділилася на ланки. То вони були, створені по територіальних принципах. Отже, скажім, якщо люди жили тут, я кажу на нашому хуторі ланка була. Отже їй давалася певна - це частина бригади була. У колгоспі бувало три, чотири бригади. Це залежало від розкиданости землі, там купували, кілька купували хутори, деякі належали до села і до одного колгоспу. То їх скажім, той хутір існував, отже окрема бригада. Скажім, там вже бригадир, він організував працю, а та бригада, тоді могла ділитися на ланки. Одна ланка наглядала за вирощенням буряків, там загородник був. А друга бригада, чи ланка могла бути, заглядала за посівами, скажім, пшениці, чи щось іншого. Так що на такі, на сотні десятки й п'ятки, отже, я не пригадую, щоб такий поділ був, але були - колгосп ділився на три, чотири бригади, а кожна бригада тоді залежно від кількості людей, від профілю господарства, ділилася на ланки.
Пит.: А чи Ви знаєте щось про 25.000-ників?
Від.: Про 25.000-ників? Отже, я знаю, що коли почали викачки, тобто викачування хліба, то тоді появилися 25.000 робітники, активісти, партійні, які були послані на села проводити витягання з населення так званих рештків хліба, то не були лиш тільки рештки хліба, то можна сказати, вже останній хліб, останнє збіжжя, яке люди мали собі на харчуванни. Отже, але 25.000 дуже невелика кількість, яка була вислана на Україну.
Пит.: А вони до Вашого села приїздили?
Від.: Я не думаю. Бачите, як їх 25.000 було вислано на Україну, то це може тільки на один цілий район наш, на 50.000 могло їх приїхати два, три. Чи може там 10 приїхало. Може був десь один на ціле село, оцей 25.000-ник.
Пит.: Так, до Вашого села вони...
Від.: Може й був, але я їх не бачив, я мав 12 років тоді як вони появилися в 32-му році.
Пит.: Так що якщо навіть він був, то він не відгравав як такої важної ролі, бо інакше б...
Від.: Він, бачите, він відігравав ролю тільки так би сказати багато, яким підганяють людей. До праці так би сказати на кінських перегонах. Іде, на коні верхи й батягом підмахує, щоб скоріше він їхав. Так само цей, він відігравав ролю політичного господарського батога, який, яким підганяли - людей до виконнання тих забов'язань які накладали.
Пит.: Чи мали Ви особистий досвід із сексотами?
Від.: Ні, бачите, треба взяти до уваги, що я мав лише 12,13 років десь. Так само в Австралії, це вже уявіть собі, значить, там, дітей по 12,13 років, що він мав! Чи він мав діло з поліцією! Він мав діло з поліцією. Так само і я. Але, бачите сексоти, це появилися пізніше, правда, що вони може після голоду вже, далеко пізніше. Сексоти, це скорочене від (Секретний сотрудник.* "Секретини сотрудник* це в таємний співробітник. Це значить, органи міліції або органи НКВД мали донощиків. Сексот це по нашому кажеться просто донощик. Цебто, що він, ніхто його не знав, це саме австралійська поліція скажім має, чи... поліція, отже всюди вони є, тільки під іншими назвами і іншими функціями. Отже тут в Австралії також є ті сексоти. Вони працюють так, що між нами європейцями...
Пит.: Але Ви особисто не мали жадних...
Від.: Ну та не мав ніякого діла, бо, бачите, їх тако було... Якщо десь були, скажім, то поки його не викрили люди, що він сексот, що він таємний співробітник, що він донощик, то ніхто не знав вже. Так що вони були замасковані, і знали про них люди лише тоді, а могли згадуватися лише, це що цей сексот. Бо такі явні працівники НКВД, чи співробітники НКВД, ті партійні, скажім, їм не треба бути сексотами, через те, що їх знали й вони працювали відкрито, але скажім сексот міг собі бути звичайний чоловік якому дали чоботи або сорочку або чогось там, скажім, може хліба чи ковбаси якоїсь, або фляшку горілки. Він міг доносити. Він чув щось таке, що там люди щось говорили, що владу лаяли або що-небудь, він ішов і доніс щось. ІЬгг.: А чи пізніше відкрилося то, що були між вами сексоти?
Від.: Бачите, дехто може бути відкритий, дехто ні. Але то дуже тяжко доказати. Так навіть сексотом називатися, що вони ті, діють таємно, і себе не відкривають. ІЬгг.: Коли повстав у Вашому селі колгосп?
Від.: Я думаю, що в 1930-му році був СОЗ, Дніпрова Хвиля називалася, а пізніше кілька таких два чи три СОЗи об'єднали в колгоспи. Де десь були може в 1931-му році.
Пит.: І хто були найперші, які вступили до колгоспу?
Від.: То тяжко сказати, бо перше бачите до СОЗу вступали люди, більш- менш добровільно, бо могли входити й могли виходити, отже, СОЗ був заснований на принципі добровільности. Не було обов'язково. І СОЗ полагався, що суспільна оброботка землі. Отже в СОЗі люди не всуспільнювали землі нічого. А в СОЗі люди мали свої землі так як і раніше, а тільки, що коли доводи дехто мав худобу, скажім, орати землю, чи обробляти, а дехто не мав. Тоді зводили до купи все це виконання певних цих сільско-господарських робіт, тих, що міг працювати - хто потребував допомоги, і тим займався СОЗ. А кожний собі скошував, значить, я пригадую, своє, то його було. Державі там мав податок заплатити, чи щось. Отже це був СОЗ - Спілка Обработки Землі - значить, і більше нічого. Але коли колгоспи, це вже інша справа. Коли створився колгосп - тоді земля була вже усуспільнена. Крім того, що ще почали оприділяти, скажім, приділянка, що було пів гектара. Значить приблизно 160 морґів поля. Що хтось собі... Отже, то ця земля належала, отже... вона не була власністю, бо власності землі не маєте. Отже це земля, значить була в користуванні приватного господаря. Решта все, земля, яка там у полі була, чи десь, чи худоба яка була, скажім коні зокрема, коней вже ніхто не тримав, коні всі були всуспільнені. Корови можна було тримати, але коні були всі усуспільнені. Різниця між колгоспом - артіль він називався - і СОЗом, СОЗ, це була добровільна організація, в якій люди об'єднувалися лише для спільного виконання певних сільско-господарських робіт, а артіль, це вже була усуспільнення реманенту, усуспільнення машин сільско-господарських, що займалася зборами чи кукурий(?) чи косарки, чи віялки, чи щось таке...
Пит.: Чи Ви пригадуєте собі, як люди дивилися на колгосп, на створення колгоспу, і на тих, що вступали в колгосп? Яка думка була про них?
Від.: Бачите, тому, що більшість людей вступили до колгоспу, відразу. Виходу не було ніякого, так що думка була..., бачите. Думка була така, що виходу немає. Отже хто міг, втікав до міста, кидав все, що мав і тікав до міста, хто не міг втекти, а всі не могли втекти, тому вихід був або лишатися одноосібником, або вступати до колгоспу. Бути одноосібником, це значить... на... ввесь тягар отих обов'язків різних, які накладаються на людину, яка не хоче вступати до колгоспу.
Пит.: І було багато таких?
Від.: Ні, не було багато, отже це ті люди, які з різних причин - або скажім - які добрі господарі були - які, вважали, що вони хочуть жити собі самостійно, або такі люди, скажім, як мій батько, щоб мати якісь принципи не вступили, хоч вони, не мали нічо втрачати, бо землювання не було.
Пит.: Коли почали розкуркупювати в Вашому селі?
Від.: Я думаю, що перший раз у 29-му році. Вже розкуркулювапи. В 30-му році вже, то майже дійшло до...
Пит.: Чи Ви пригадуєте, як то відбувалося?
Від.: Ну, так, я пригадую. Я мав тоді дев'ять років. Отже відбувалося в той спосіб, що, в сільській раді було складено списки тих людей, в яких треба було відібрати хату. Отже розкуркулювання це насамперед полягало в тому, що треба було відібрати хату, землю...
Пит.: А хто ті списки складав?
Від.: Списки, отже ж... в сільській раді, так як тут в Австралії вони мають вже списки всіх власників, хто яку хату має, чи що. А ті дивилися в цього чоловіка є скільки то землі й є хата, в нього, скільки в нього майна. Отже в цього хата, скажім, велика, отже має там п'ять кімнат, і хата вкрита залізом і ще будинки є, так клуня, чи хлів, чи щось таке, от цей належить під розкуркулення. Отже тепер, ще хтось там, якийсь мав добрий дім, то добре господарство велике, скільки будівель. От якщо скажім, у вас, у дворі було три, чотири будівель, то вже уважали куркуль, бачите. Перш за все, було визначено, хто є куркуль а хто не є куркуль. Бачите? Куркуль то було певно більш-менш, може не цілком чітке окреслення, що хто належить до куркулів. Як хтось, хто мав певний, так би сказати, певний обсяг господарства. Будівель, реманенту, худоби, тощо. Оце куркуль. Якщо, скажем, хтось мав, тільки одного коня, або, корову, то той не був куркуль. ...мав хату... Це мій дід мав двоє хат, на подвір'ї, отже мав двоє корів, значить, і він не вважався за куркуля. У нього не було...
Пит.: Чи приїздили до Вашого села військові відділи, чи бригади міських людей, щоби заохочувати людей ставати колгоспниками?
Від.: Я не пригадую цього. Я думаю, бачите, багато агітаторів було, то було нове для людей щось таке, знаєте. Знали люди, що то не є добре, але знали, що виходу немає, отже і коли створилися СОЗи, бачите, то вже, після створення СОЗів, створення колгоспів було справді більш-менш автоматичним. Так як, скажім, правда, одруження - заручення - як ви заручилися, тоді вже вінчання, одруження, то вже наступає майже, автоматично, хіба щось, взяли розлучилися. Передумали - так? Так само і СОЗ, якщо хтось у СОЗ вступив, а потім передумав, чекай я не буду. Як мій батько - вступив до СОЗ-у, а потім каже, а не хочу до СОЗ-у, і подав заяву, і зразу, я пригадую навіть, на хуторі то відбулося, збори - сходка називалася - сходка та відбулася, і батько подав заяву, про те що він із СОЗу виходе,... я, вже не рахував,... я.... І вже... І виступив і все й нічого - ніяких - ніхто не за те не карав нічого, бо то була добровільна ще організація. Але пізніше, отже, вже, а ті, що лишилися в СОЗі, отже, вони далі належали до СОЗу. А пізніше, ...прийшла про те, щоб об'єднати ті СОЗи в колгосп. Колгосп творився вже майже автоматично.
Пит.: Так що то просто було проголошення, що таке відбувається, чи ... ходили людей вербува...
Від.: Ну, скликали людей, власне, скликали людей на збори, на зборах люди голосували. Пізніше, бачите, як я не знаю, в якому році то було, мабуть в 34-му. Я не можу точно пригадати, було, що держава видала акт, чи закон про вічне наділення колгоспам землі на вічне користування. Тоді кожний колгосп отримав документ такий великий, таку грамоту, отже, якою давалося право на вічне користування землею. Отже я тільки не знаю, як вони, з тим законом поступали, якщо скажем, колгоспне об'єднання пізніше почали, існував колгосп, то він мав той документ на вічне користування. Але пізніше, копи колгоспи знову об'єднувалися в один, тоді вже значить те вічне користування... то що об'єднувалися на вічне користування - два колгоспи вже мали - отже я цього не знаю, як вони вирішували. Але знаю, що десь в 34-му році колгоспам потрібно було документів, великі грамоти... Пнт.: А Чи пригадуєте як з самого початку ті колгоспи - чи то просто прийшов наказ з гори? Чи люди мали якийсь вибір, чи так були вибори з тим?
Від.: Отже вибір такий, так якби, кажучи, чи тебе повішити чи тебе розстріляти. Вибір не є дуже великий. Вибір був такий: або втікати до міста або лишатися одноосібником, або лишатися десь вдома і вступати на працю десь до артілю, кудись... аби не рахуватися колгоспником. Отже, там здобувати собі статус робітника, або службовця або чого-небудь, щоб не бути колгоспником. Колгоспник, це не був, було найнище, що було в совєтські суспільній чи соціальній драбині. В колгосп іти, отже, як немає виходу, нічого. Нема виходу, що він мав робити?
Пит.: А що ставалося з тими, що відмовлялися вступити до колгоспу?
Від.: Отже, бачите, залежно, в якій формі та відмова була. Крім куркулів, ще була категорія людей яких називали підкуркульники. Про яких чомусь то в нас на еміграції мало говориться. Підкуркульники це були ті, які могли бути й не бідні, могли бути бідні, але які підтримували куркулів, давали їм допомогу якусь, або, скажім, вступали проти колгоспів навіть час, якийсь час був агітувати проти колгоспів, бо то можна було. То їх називали підкуркульники, цебто ті люди, які підтримують куркуля як клясу. Оце щось середнє було між колгоспниками, які вступають до колгоспу, і тими, які не хочуть вступати до колгоспу. Отже їх можна назвати підкуркупьниками, скажім. Але мого батька, скажім, не класифікували як підкуркупьника, може через те, що в нього землі не було нічого. Отже куркульники таки були підкуркульниками... такі селяни були заможні, яких не можна було розкуркулити, тому що вони, не надто багаті були... але до колгоспу теж втягти - їх не легко було, через те, що він не дуже хотів - своє піддавати. Отже, поки в колгосп не вступив, то він назвивався підкуркульник...., що він або втікав до міста, випродував все, що мав, отже, або нарешті змушений був вступати до колгоспу.
Пит.: Ну, ви кажете, що їх тиснули, а якою формою їх тиснули? Чи вони загрожували їм, чи податки на них накладали?
Від.: Податки, бачите, я скажу що, якщо він лишався одноосібником, так само як мій батько, і ще троє, тих селян, на нашому... Один на хуторі жив - на іншому, а один зі села, отже їх четверо було, їм сказали, добре, ви лишаєтеся, значить ..., маєте право. Формально ви маєте право бути одноосібником, але, натискали потім так, що він не витримував. Отже мусив десь або втікати, або вступати до колгоспу. Отже, які втиски були? Отже, якщо це одноосібник мав коня, або пару корів, то він міг витримати ще в той спосіб, що він тим... мав чим обробляти свою землю, яку йому може далеко від села давали. Отже переважно їм давали, створювали такі умови, при яких майже не можна було витримати. Я скажу, випадок з моїм батьком. Сказати, йому дали землю та чому кожного року міняли, в однім місці цього року в другім місці - в іншому, іншого року в другому місці. Давали землю за яких-небудь п'ять кілометрів від хутора нашого. Це, землі там багато було, значить, дали землю не дуже добру, далеко від хутора, треба, щоб робити, треба було наймати йому, когось, щоб виорав ту землю, а потім треба було посадити, треба доглядати, щоб ніхто не вкрав, або щоб щось не сталося там може. Потім треба було... кукурудза була, чи треба було їхати працювати там. Отже то дуже обтяжливе було - стільки роботи було, яких - чотири - поділля(?) правда. Потім коли наступав збір урожаю, то також проблема була. Його треба було привести додому було і т.д. і т.д. Це, отже ж, з початку значить, земля погана, земля далеко від хутора, землі цієї не багато, а потім податки, накладалися на все, що тільки на землі росло. Кукурудзу треба було здати, й овес, і просо, і все. Не багато, там кілограмів того з два, кілограмів того, тільки зі сіна, навіть з сіна треба було здати яких мабуть, скажім, кілограм може 100 або 200 кілограм. Ні 200 кілограм... Я вже не скажу скільки сіна було, але я знаю, що ми з батьком і сіно возили. Здавали...
Пит.: Чи ті податки змінялися з року на рік?
Від.: Так, вони змінялися, вони збільшувалися.
Пит.: Цілий час збільшувалися?
Від.: Так.
Пит.: Чи були групові або індивідуальні спротиви селян - ясі доводили до конфронтації з керівництвом? Ті, що не хотіли скажім, вступати до колгоспу.
Від.: Очевидно дещо, бачите, кожного агітували. От, батько між іншим, їх агітували, що, слухай, тримайтеся там осібно, отже, що колгосп буде краще, от, що Вам вигідніше буде там, всі люди вступають, чому Ви тримаєтеся - отже білі ворони ... не хочуть разом... От такий тиск був - так би - моральний тиск. Так що тато був, крім того тисненик на господарсько-політичному тиску.
Пит.: А які спротиви були проти того в Вашому селі?
Від.: Ну, та як, бачите? Спротиви - як таких спротивів, я не пригадую, щоб були. Але як я знаю тільки, що під час колективізації, коли вже колгоспи - засновані були - то, в нашому селі трьох чоловіків було забито. Забито було. І в них тоді був комсомолець, десь він був на праці, чи вночі пішов на колгоспне поле за картоплями, прийшла то його хтось застрелив, то знаю, що наша. Мені було одинадцять років, то вся наша школа брала участь в у похороні. Тепер забито ще двох людей бо думали, що один донощик, донощик був, зі східніх хоча людей він був, але, Іван ми його називали, забув його прізвище, правда, того хтось застрелив, і пригадую до школи йшли, кажуть, Івана застрелили. Пішли, подивилися, і він на дорозі лежить забитий. Пішли до нашої школи, кажуть, що одного чоловіка було застрелено також. Отак що були. Зброя була, і там ніхто не зайшов, ну очевидно, що...
Пит.: А то не було нічого відвертого?
Від.: Ні, то не було.
Пит.: Ви не пригадуєте?
Від.: Ні.
Пит.: Та бачите, відверто вже один у полі не воїн. Щось люди вже в колгоспі були, то треба було надзвичайної якоїсь смілості, я не знаю чого, може божевільної смілості, людина - почала стріляти, чи щось робити. Отже, єдине, що наші люди спромоглися, що в ночі, застрелив, той - чи хтось, чи той самий чи хтось інший може... Так не знайшли ніколи забитих, чи хто забив їх, бо детективів у Совєтьському Союзі сьогодні нема чи не можуть нічого відкрити,...
Пит.: Чи Ви пригадуєте, як приходили бригади хлібозаготівельні?
Від.: О, так. Це бачите, це ж було перед колективізацією. Коли накладено було на Україну надзвичайно великі пляни здачі хліба державі, отже, пляни, які на багато більші були, ніж що їх неможна було ніколи виконати. Чи мета того була, мета тих плянів була, щоб вигоподити українське село. Бо інакше, поки люди мають хліб, отже, з ними тяжко боротися, коли хліба не стане, тоді їх легко, ...але бачите. Витягання хліба було дуже суворе, дуже жорстоке, і безоглядне. Отже, не тільки хліба рештки забирали, але забиралося ВСЕ, що можна було з'їсти. Дуже часто бувало, ті приходили, витягали борщ, або щось зварили...
Пит.: То коли це відбувалося?
Від.: Отже це вже було в 32-му році. А в 31-му році також вже хліб витягали. Отже хліби витягали в 31-му році, а в 32-му році вже майже не було чого витягати.
Пит.: І чи не пригадуєте хто то робив? Чи то свої люди робили, чи то люди, що приїхали до села робили?
Від.: Бачите, бригади різні ходили. Вони для того, щоб все легше провести було, то ті бригади, які складалися з трьох, переважно трьох людей, троє, четверо людей було. Отже їх, для того, щоб їм легше було цю річ виконувати, бо це річ була досить неморальна і досить неприємна річ. То ці бригади посилали, організувалося в той спосіб, що аж з одного кутка села посилали в другий куток, а цих, посилали, скажім, із одного кінця в другий куток. Так що тих не... Так ті чужі... або щось. З інших збирали бригади, значить проходили там зі сусіднього села. Брали троє, четверо чоловіків..., посилали, скажім, в наше село. А з нашого села брали ту бригаду й посипали в якесь інше село. Так що вони немов би діяли на чужій території, а раз він є, між чужими людьми, він тих людей не знає, вони йому не приятелі, не знайомі, нічого, то він може з ними поступати, здалека безоглядніше, далеко суворіше, аніж з тими людьми, з якими він живе.
Пит.: А чи до Вас до хати приходили?
Від.: О, так. І приходили вони майже два або три рази на тиждень. Через день приходили. Бо думають, що сьогодні не знайшли хліба, тоді треба завтра знайти. Лазили на горище, ходили з тими, з великими такими ломами, залізними, по подвір'ї стукали, чи немає десь ями. Люди ховали багато, декуди закопували. І деякі люди врятувалися власне, тими, що потрохи позакопували зерна, отже це зимою було - снігом прикрило, не можна було знайти. А ну, помаленьку, то відкрити-витягти трошки хліба там скільки кілограм, отже, зварити щось і з'їсти собі. Хто мав, а хто не мав, очевидно, то не міг доживитися. Так що деякі люди рятувалися, також до певної міри тим, що вони могли позакупорувати десь продукти. Зимою, то не можна було знайти, бо прикрите снігом і морозом... земля. Пиг.: Коли Ваша родина вступила до колгоспу?
Від.: Отже вступили до колгоспу десь я думало в 35-му році.
Пит.: То вже геть після голоду.
Від.: Ні, ні. Вибачте! Родина моя в колгоспі не була зовсім. Ми були тільки в СОЗі, з початку, тому десь в 30-му році, а потім вже були одноосібниками аж до 35-го року. В 30-му році коли відбувалася артіль чоботарів, промисло-артіль називалося, отже тоді батько вступив до артілю робітником, і таким чином в колгоспі ми ніколи не були. Колгоспником ніколи не був.
Пит.: Я може тут перерву.
Від.: Отже, то вона надзвичайно добре ставилася до людей... і 15 років, і жили ми на хуторі, отже зі селом ми, дуже, не багато, мали звязку. Ну, хіба що треба до села було чогось піти. Отже. Так що я і потім тих я людей не знав. Можливо, що були якісь арешти, але не можу самому... за арешти не пригадую.
Пит.: За арешти не пригадуєте.
Від.: Я не пригадую арештів.
Пит.: А чи Ви пригадуєте, щоб когось вивозили на Сибір?
Від.: Ні. Бачите, я не пригадую, я знаю, що деякі люди повиїздили взагалі повтікали, від села. До міста. Так.
Пит.: Так що був масовий...
Від.: Ні, ні.
Пит.: ...Вивіз...
Від.: Ні, ні. Не було. Однак я думаю, що деякі розумініші були, може бачите, через те, що село наше не було дуже багате, і в нас не було дуже багато людей таких, яких можна було розкуркулювати. В нас були переважно бідні, або, так звані середняки, то не багатий й не бідний. Середняків не зачіпали, а ті багатші люди, які відчули, чим воно пахне, вони швидко спродали, або інколи покидали потім. А тому, що деякі з них переважно всі мали своїх якихсь родичів, або синів, або кого-небудь в місті.
Пит.: То як НЕП кінчався, то
Від.: Та, як НЕП кінчався вже, на кінці НЕПу вже дуже багато людей працювало, молодих зокрема працювало в місті, то приїздили в гості до себе, чи до батьків, так само як до моїх. В діда два сини працювали в місті, отже то як тільки треба було, то він би втік до міста та й жив би там, так де-небудь примістився. Так що деякі повтікали. Я тільки знаю про наш хутір, що багато людей виїхало, повтікало до міста. Покидали. Навіть продав хату свою.
Пит.: Чи Ви пригадуєте дещо про колгоспний суд? Де він був, як він діяв?
Від.: Ні, ні. Я не пригадую колгоспних судів. Таких колгоспних судів не було, бачите. Все судівництво було в руках районового керівництва. Отже суд як такий в колгоспах не існував. Є ще хіба може якийсь товариський суд може міг би бути. Але я такого суду не пригадую. Знаю тільки, що по районі був, скажім, один тільки суд. Отже, що в нашому районі тільки одна будівля суду була, і там, отже всіх судили з цілого району. Двадцять сіл було в районі - чи трошки більше було 20, 22, 23 сіл, в районі було. То всіх, як кого судили, сюди привозили до району. Це різні так, скажім, кримінальні справи, а справи, то вже тими справими НКВД займалося, про ті арешти, ніхто вже і не знав. Забирали когось і вже. Пнт.: Чи в Вашому селі було багато, так би сказати, інтелігенції - учителів, священиків?
Від.: Ну їх, бачите, двоє церков було, двоє священиків було, тепер вчителів було щось тамо може яких 10 учителів, 10 учителів було. Пнт.: Ви думаєте на обидва...
Від.: Ні, ні. Тільки в нашому селі. Кишеньці лівий бік. Учителів може було яких сім чи вісім, так були якісь службовці працювали в селі там або в крамницях працювали... або там у сільраді працювали, а деякі вже працювали в районі. Цебто через міст який був збудований з одного села йшли до Кишеньки правий бік, де був районовий центр. Ті вже могли легше було. Навіть із нашого села, вони там працювали, в різних тих установах районових. Там їх досить багато було. Що могло бути, я не знаю скільки...
Пит.: І що з тими людьми сталося?
Від.: Як Ви згадуєте?
Пит.: Ну, як прийшли колгоспи, прийшли деякі арешти, чи їх заарештували, чи їх залишили чи вони виїхали?
Від.: Ні, в нашому районі то досить легко відбулося. Вони далі працювали по тих установах.
Пит.: А яка була доля церкви?
Від.: Отже церква була, так як і на всій Україні. Отже, вже десь в 1930-му році, церкви були знищені, закриті, перший раз закрито було, а тоді було перетворено їх на пункти для збереження зерна. То бані позломлювали, хрести поскидали, дзвони поскидали, порозбивали. Церкви деякі були цікаві. Там наша церква була, казали мені, що то запоріжська церква, то її купили, десь, ту церкву, й перевозили шматками по деревині, потім склали знову так, якась хвороба божевілля була така, де казали руйнувати треба було.
Пит.: Чи пригадуєте собі, як закриття церкви відбулося? Чи то був наказ? Чи була дискусія?
Від.: Це наказ.
Пит.: Прийшло вісько й закрило, чи як?
Від.: Ні, ніякого війська, нічого, а просто, забрали ключі, яке військо? Забрали ключі від старости села, отже прислали міліціонера із сільської ради. Бачите, то вже влада міщаки(?) настановилася, міщаки(?)пи вже встійнена, тільки що досить було, щоб хтось прийшов зі сільської ради, секретарі, чи хтось, чи виконавець якийсь там, той, що таке є рішення в районі, про закриття церкви, ну отже ж прошу здати ключі. Отже люди відчуваючи, чим то буде, то вже знали, що вже відбувається закриття церков, то люди вже порозбирали з церков дещо, тільки... була, потім бачите, коли ті речі, вже, там прикраси вже, там вівтар і так далі, це все... якщо не можна було потягти що додому, що, скажім, що занадто важке було, то все потім позвозили, позвозили аж за село і потім спалили. Такі величезні ці багаття були. Такі ватри ... палили все.
Пит.: А що сталося з священиком?
Від.: Бачите, деякі священики були арештовані. Але деякі повиїздили до міста.
Пит.: А що сталося з священиком у Вашому селі?
Від.: Я не можу сказати. Я не знаю, що сталося. Бо деякі, я знаю, деякого я зустрічав. Одного священика я зустрічав, як він вернувся вже з того, з міста. От вже як німці прийшли, то він у місті працював у якійсь установі, і потім повернувся назад і став священиком там. Пнт.: Чи був голод у Вашій околиці на початку 30-их років?
Від.: Ну, так. В 1932-му, 1933-му роках.
Пит.: Ну, а коли почався голод у Вашому селі?
Від.: Отже сильний голод почався десь, вже, так би сказати в грудні 32-го року. Коли вже люди почали вмирати, вже хліба...
Пит.: Але до того, перед тим не було голоду? Вже люди голодували чи...?
Від.: Дуже не голодували, була недостача хліба, отже. Але люди якось давали собі раду, знаєте. То все дещо виростали, дещо, ще в тих, колгоспах давали на хліба на робітників ... не багато видавали...
Пит.: Чи Ваша родина різала худобу?
Від.: Так. Я думаю, що дід корову мабуть зарізав, бо в батька, ніякої землі не було. Ніякої худоби.
Пит.: Ваші вижили. А як люди на загал реагували, як голод почався? Чи не виїжджали, чи ні?
Від.: Отже коли почався голод, кожний кинувся рятувати себе й своїх найближчих рідних. Один, знаю, що помагав, що там скільки міг, але зразу почали, вже всі турботи людей були, дістати харчі. Так само як це в Австралії може то діялося як бензиновий страйк. Немає бензини, отже кожний де дістане бензину. Чи дорого, чи дешево, аби міг її дістати. Так, чи ні? Отже, а з харчами є важливіше, бо без бензини можна прожити, але без харчів не можна, то справа далеко поважніша й тяжча. Отже люди кинулися шукати хліба. Або будь-чого їсти. Отже, хто мав трошки золота, якісь золоті речі там, монети золоті, або що-небудь там, перстні, тощо, то той до міста поїхав ще на початку ще 33-нго року, до Дніпропетровська найближче, і здавав це золото і за ті гроші купував борошно. За такий перстень як оце скажім у мене, то можна було купити яких мабуть 16, 17 кілограм борошна.
Пит.: Ви говорили перед тим, що люди закопували зерно.
Від.: Так.
Пит.: Як, що, то спричинило, чи вони ще мали і вони вже знали, що від них забертуь...
Від.: Бачите коли почалася так звана закачування хліба, хлібних лишків, так називалося. То не були лишки але отже, витягання хліба. То хто тільки щось мав, відразу почав ховати його.
Пит.: Люди ще тоді мали?
Від.: О, ну, так, люди ще мали, але це було в 32-му році, це не було в 33-му році. Бо викачування хліба почалося вже в 31-му році.
Пит.: А чи багато людей покидали села й виїжджали шукати праці?
Від.: Дуже багато ні. Отже, бо всі не можуть люди втікти до міста, але скажу, на нашому хуторі досить багато було, може через те, що тут було дуже добре сполучення. Три кілометра до пристані, а там на пароплав, або хтось міг човном, міг хтось човном поплисти скажім, вниз по Дніпрі, або міг пішки піти 100 кілометрів. То не було так дуже далеко, щоб... Пінт.: А чи з Вашого хутора дехто то робив?
Від.: О, так.
Пит.: Ви не пригадуєте менш-більш скільки?
Від.: Я не пригадую скільки. Бачите, з нашого хутора багато людей, молоді я б сказав, працювало в місті. Так що коли комусь, скажім, було братові чи сестрі виїхати, там просить брата, й їхав до свого брата, або до своєї сестри тут до міста. А в степових селах там інакше. Мали інше сполучення з тим, з портами. Портовими містами, так як Петровським?) і Дніпропетровським.
Пит.: Чи були Ви змушені жебрати?
Від.: Ні. Але багато людей приходило жебрати. Бо жебрати почали - навіть з Росії приходили жебрали.
Пит.: Як то з Росії? Бо на загал наша опінія є, що в Росії не було голоду.
Від.: Ні, бачите. Залежить в якій частині Росії. Якщо, скажім, в такій місцевості було де українці й росіяни жили, мішаною масою, скажім, на Воронівщині чи на Курщині й так далі. Там є українців багато, і також росіян багато. Там почався голод, що там було українців відкрито, очевидно, й росіян там. Воно не розбиралося.
Пит.: І вони приходили аж до Вашого села?
Від.: Я чув, бачите, я зустрічав жінку одну, одружену з українцем, яка жила під Ленінградом, і вона розповідає, значить, кілька разів, як вони рятувалися від голоду. Вони в селі жили, але, тільки за Ленінградом. Вона казала як вони зі школи приходили, то в грудні (?) брали собі якісь лопати й каже, що йшли копати в тих на полі картоплю, каже, лишилася, і ту картоплю їли і так від голоду рятувалися.
Пит.: А що...
Від.: Так, то звичайно, в той самий час. Тільки вона ще молодша за мене була, то вона менша була.
Пит.: Чи зустрічалися Ви з випадками людоїдства?
Від.: Ні, я з випадками людоїдства на зустрічався. Чув таке, говорили, про те, що десь було...
Пит.: Люди говорили? Так?
Від.: Так. Але...
Пит.: У Вашому селі?
Від.: Так.
Пит.: Чи про другі села?
Від.: Про другі села говорили на Прящині(?).
Пит.: Так що в Вашому селі того не...
Від.: Про одну жінку говорили, що вона нібито дитину з'їла, але ніхто того не міг доказати. Так що померших закопали, скажім, такі два приятелі мої з якими ми разом рибу вудили, і вони померли, то їх не закопували на цвинтарі.., а там на городі їх в себе мати їх позакопувала. І там я знав тільки, що потім вже ... знали всі ми вже, що хтось після голоду, що тут лежать закопані, на городі.
Пит.: Чи відомо Вам, щоб з голоду гинули колгоспники також?
Від.: Ну, бачите, колгоспники в першу чергу не гинули від голоду. Але в них привілеїв не було. Від голоду загинули найскоріше ті, цілком ті незаможники. Бо вони не здатні були до праці, вони ніяких запасів, ніяких харчів не мали, і вони перші пішли. Що почався голод 33-го року, то ті всі власне незаможники майже всі загинули. Хба хтось на якесь становище вибився десь там служив десь, в якійсь організації, чи в інституті, вони там трошки платили хліба. О, давали хліб... А так, знаю, ті всі злидяні, так звані| комнезамітки - комітет незаможних селян - то ті комензамітки в першу чергу, і тим і загинули з голоду.
Пит.: Так що коли справді сильний голод у Вашому селі почався?
Від.: Бачите, в нашому селі, так само як і всюди, отже сильний голод почався вже десь, якщо б... може від кінця листопада до грудня таки... четвер... сього дня четвертого грудня й отже найсильніше...
Пит.: Тридцять другого року.
Від.: Тридцять другого. Найсильніший голод був оце починаючи від грудня, і кінчаючи, може, навіть серединою травня.
Пит.: А що сталося в травні?
Від.: У травні, бачите, вже весна прийшла. Вже почали ловити рибу, вже почало збіжжя деяке рости, скажім, вже в травні, отже, люди навіть брали ті колоски сухі, там сушили... варили собі юшку або ще-небудь.
Пит.: А то збіжжя, що росло, звідки вони дістали зерно на нього? Чи їм приділили, чи вони ще мали, чи як?
Від.: Крали в колгоспі.
Пит.: В колгоспі крали?
Від.: Так.
Пит.: І сіяли.
Від.: Дехто там трошки посіяв, а то переважно крали в колгоспі. Бо червень вже добрий місяць. Червень вже, колоски появилися, вже люди почали їсти тоді. Бачите, в ті часи система була та, що уявити собі ту систему 33-го чи спосіб життя в 33-ім році, таке було немов би безладдя було. Безладдя. Знаєте? Схоже... то корабель тоне, на морі, і нема капітана, нема нічого рятувальної системи, й рятуйся, як можеш. Роби саме то, що хочеш... Так, так. Кожний рятувався, як міг.
Пит.: Чи Ви б могли то трошки більше пояснити, бо я знаю, люди, що то не пережили, навіть не можуть зрозуміти, що Ви маєте на увазі.
Від.: Маю на увазі. Отже маю я на увазі ось що. Отже коли вже, скажем, підходила весна, отже вимерло багато людей. Найбільше вимерло людей, я думаю, що вже, отак у квітні, кінця березня, квітня. Квітень був вже, дуже, дуже страшний місяць. Отже, коли до травня дотягли до травня, то вже люди могли трошки жити, й вже навіть траву могли їсти. Тут у Австралії, знаєте то, там якась ціла наука, для людей, як можна вижити в лісі, як немає харчів. Що можна їсти, що не можна їсти, щоб витримати. Отже, люди кинулися їсти все, що тільки можна було.
Пит.: Але за той час коли цього не було, що люди робили, як вони...
Пит.: Як рятувалися?
Від.: Так.
Від.: Як то рятувалися? Як хтось мав якісь запаси сховані, то потрошку витягав собі, не побагато, але скажім, мінімум, щоб людина щоб прожила, а вже може собі, скажім, там жити на 500 калорій скажем на день, так? Отже, хтось картоплю може мав, трохи, чи чого-небудь, і її старався те розділяти потрошку так, щоб не побагато їсти, але щоб протягати так до весни. Щоб... до весни дотягти, тоді вже на весні щось буде.
Пит.: А про це безладдя, ви говорили недавно про безладдя, ви казали, як воно проявлялося.
Від.: Бачите, воно проявлялося в такий спосіб: влада існувала, але влада нічого не могла зробити, через те, що як люди пухлі були, не можна ні чоловіка ні жінку взяти на працю, через те, що він не в стані - не в стані щось робити.
Пит.: То нічого не діялось.
Від.: Ні, нічого не діялось. Лежати, лежали люди й всі вмирали, та й все. Хліба їм ніхто не давав. Ніякої допомоги не було нікому, отже, роби собі - як хочеш.
Пит.: Чи Ви бачили багато людей, що вмерли з голоду?"
Від.: Ні, я багато не бачив, бо наше село було окреме. Я бачив першого, що помер від голоду чоловіка, я побачив десь мабуть або кінець листопада або на початку грудня, 1932-го року. Там будувався клюб у нас великий, і був склад дерева такий великий, як будівля де той будівельні матеріяли в тім лежали там, ...дерево все, там ще залізо то, і тоді хтось із хлопців сказав, що там чоловік лежить мертвий. То ми пішли, подивилися. Він у кутку лежав там. А вже опух.
Пит.: Був спух.
Від.: Так. І лежав. Нам учитель лиш сказав, що перестаньте тепер говорити, бо каже не мо...
Пит.: А люди говорили хтось, що то з голоду...
Від.: Ну, так. Та кожний, що там, що не можна було вже нічого говорити, сказати, всі знали, що кожний чекав на кінець, чекав свою чергу.
Пит.: Чи люди може то ж дурне питання - чи люди знали, чому голод є? Вони непросто знали, що є голод, але не говорили, чому той голод?
Від.: Знали, бачите. Глибоких політичних причин голоду ніхто не знав, бо того голоду ніхто не нехтував. Отже сьогодні Ви, може знаєте, між нашими політичними там, діячами, які дивляться на причини голоду по різному. Одні дивляться та...
Пит.: Наприклад кажуть не було дощу, не було врожаю, тому є голод.
Від.: Ні, бачите, люди знали, що хліба ніде не можна дістати. Отже, це не було все. Знали, що хліба немає. Що ті люди, які його мали, в тих хліб забрали, а ті, що не мали, не могли десь дістати. Отже та причина така дуже проста ... добре? А глибше - чому нема - чи якась причина - чи для чого цей хліб забрали - чи щось. Отже над тим не... Деякі розумінші селяни може знали, але вони не говорили того нікому - тільки знали собі сам для себе. Пнт.: Але вони вважали, що то було все вина влади, чи ні?
Від.: А очевидно, що значить. Пнт.: Чи Ви, може ще щось сказати про голод, чи може ми оминули, чи Ви пригадуєте?
Від.: Я не знаю, отже. Я знаю тільки, що ті, що цікава річ, власне одна є, то можуть лікарі підкреслити, що ті люди, які страждалися на різні хвороби кишок або шлунка, або що небудь, то як що він пережив голод, то вони всі повиліковували. Отже те лікування голодом настало. Отже я знав кількох людей що хворіли, надзвичайно, отже від виразків шлунку і та від виразків кишок. Отже, ми, як вижили, перейшли вони той голод, вони мусили всі йти на мінімальну дієту через те, що не було чого їсти і вони повиліковувалися. Якщо не вмер з голоду, то всі вони потім те повиліковувалися. Отже їли, потім, як вже, отже хліб почали - появився десь уже в червні, цебто зерно. Врожай надзивчайний був, це хочу Вам може підкреслити, таких врожаїв, як в 33-му році, не пам'ятали люди. Чомусь так уродила - жито вродило, пшениця, що колосок кожний... такось так як - чуєте, що вага. Така торбина зерна, чи торбина колосків, вже могла Вам дати яких два, три кілограм зерна. Отже тоді те зерно крали, отже, переважно дітей посилали, ... за дітьми менше слідкували, або збиралося по двоє, троє чоловік уночі, й йшли стригти колоски. Брали зі собою ножиці, мішки, й ішли на поле стригти колоски. Ніхто не міг - не в стані доглянути, ще там. То тільки великі поля. До ранку приносили ті колоски, сушили в печі натопленій... посохло, отже до ранку вже вимолотили, і на ступі стовкли, вже на рано, десь на дев'яту годину - вже - був хліб.
Пит.: Чи Ви можете нам трошки точніше сказати як Ви прожили голод? Чим Ви годувалися, як Ви до тої проблеми підходили?
Від.: Отже, бачите нам трохи легше було ніж іншим, чому? Тому, що дід мій уже працював у рибалсьскій артілі, от, і йому трошки давали борошна. І він трошки нам давав. Тепер, батько мій грав у оркестрі, і щоб рятувати від голоду членів орекстри, то один, диригент оркестри, якийсь Христіян Автономов... не пригадую. То він також подбав про те, щоб дати хоч невеличкі пайки. Маленькі пайки, але давали. Отже тим музикантам отже і це трошки давало нам допомоги. Потім батько шукав отже через ней...то - макуху діставали, отже їли макуху. Товкли її, потім спекли такі оладки, з макухи... Отже вони може тоже поживні були - Їх люди не любили але я вважаю, що вони, те зерно дуже поживне, бо то зрештою зерно, як. Воно ще дуже багато - олії лишилося - що вони, калорійні були,... що люди не любили їх, бо вони несмачні були. Отже, але ще від того можна було врятуватися. Від голоду.
Пит.: Ще що люди їли?
Від.: Та їли отже, це якщо в нашому селі - отже ловили рибу, варили рибу й варену їли і смажену, смажена не була ...; переважно варену їли рибу.
Пит.: Чи забирали рибу, скажім, тоді як хліб забирали?
Від.: Ні.
Пит.: Рибу залишали?
Від.: Ні, та бачите, риби ж не зберігав ніхто. Через те, що тільки зловив її, вже не жила. Потім забирали хліб аж при кінці 31-му році, в осени ще 32-го року, забирали, а в ті часи вже було.
Пит.: Так що Ваше село справді...
Від.: Наше село було...
Пит.: Типічно не пережило голод.
Від.: Ні, наше село щодо голоду 31-го року, то наше село, та Кишенька. Не тільки Кишенька, а і наші Кишень. Кишенька потім, село Орлики над Дніпром, це з нашого району, потім на село Переволочне, це в якому Мазепа зупинявсь коли переходив Дніпро, тепер село Сокілки, одне й друге, отже, Гандалеївка, те село над Ворсклою, потім далі там на гору вже Гевровадивка(?) було село, й Село Шени(?) й так далі. Оті села - вони менше зазнали голоду. Поперше, тому, що були зв'язки з містом - можна було з міста щось дістати - мали собі там яких родичів в місті, а друге, що можна було ловити рибу, і так трошки вижити. Чи там. Але про степові села, про які я знаю менше - отже там вигинуло більше, а вже там, на Полтавщині, якщо взяти далі туди - там Миргородський район, там інші райони отже, там вже, мабуть вже далеко жахливий голод був, тому, що той...
Пит.: Чи Ви пізніше говорили з людьми з тих околиць? Чи Ви знали когось з тих околиць?
Від.: Ну так, я зустрічався по таборах вже в Німеччині я зустрівся з людьми з різних районів, не тільки з тих районів, але з різних частин України. Так би сказать такий отець Червонець(?), Василь отут сказав, він десь з Дніпропетровщини зі Скворівщини отже розповідав про голод як рятувався від голоду, от чи, скажім...
Пит.: Чи Ви можете щось розповісти, що вони Вам, казали?
Від.: О так! Та бо отець Червонець(?), він врешті колись спогад виступав із спогадами про голод, як він з сестрою - отже він десь такого віку як я,... мав тоді десь або 13 або 12 років, як голод був, то він казав, що вони із сестрою ходили в поле й ховрахів виловлювали. Брали відро води, тоді в нору виливали води, як ховрах втікав. Так в нас Австралійці кролів, значить, ловили, то в лісах. Тоді ховрахів тих ловили, значить, і вбивали й їли, і так каже рятувалися ховрахами. Не забуду це ніколи - спогади. Писав то, бо обзивалися люди мені. З Аделайд одна жінка казала, як я писав про... як ми з сестрою колоски збирали, то вона писала листа спеціально, каже: - Пане Онуфіренко, то ви писали мовби я. Бо я так ходила з братом, колоски збирала. Потім врешті, бачите, про 33-ій рік я написав одну поему.
Пит.: Може прочитаєте?
Від.: Ні. То забагато читати.
Пит.: Ні, прочитайте, чому. Ми візьмемо то на тясьму, то буде дуже гарне закінчення.
Від.: Бо той вірш, бачите, цей вірш "Моя тринадцята весна" навіть, газета "Свобода," щоденник у Ню Джерзі надрукували у 63-му році. Ні, то в 83-му році. То вони надрукували цю всю поему замість редакційної статті в одному місці.
Пит.: То може нам прочитаєте?
Від.: А Ви що хочете, записати? Моя тринадцята весна Ніколи не забудеться весна Не знаю я, коли сніги розстели, Як голубіла в світі далина, Як перелітні птиці пролітали, Як з Ворскли крига рушила як шум, Поплив так довгожданний берегами, Я тільки й пам'ятаю. Чорний сум і чорний град, І чорну смерть над нами. Я тільки й пам'ятаю як блукав, Шукаючи... з травою, Як друзі мерли - як день настав Коли важкою, мертвою ходою Ішли зривати перші колоски, І як нестигле зерно їли - їли, І всі думки, і всі й всі думки Кружляли там, де жито недоспіле. Як сидів над річкою щодня, І вудив рибу - все забувши в світі, І як сестра, голодне пташення, Приносила неспечені - пригріті макухи І я їх їв, І як хотілось хліба хоч крихтину. Проклятий рік! Ой як ти напоїв нещастям душу Гірко - до загину! Мені тоді тринадцятий минав... О! Скільки я за рік один зазнав!... У восени коли прийшов до школи, Побачив я, скількох між нас нема! І з ними не зустрінуся ніколи! Давила думки чорна пітьма... І я не знав - радіть мені, чи ні Що я не вмер десь впавши в бур'яні, Що переліз з опухлими ногами Стрімкий життя скривавлений поріг! Життя ж ішло... Минали дні за днями,я І я забув - Що лиш забути міг... Та стільки не забулось на завжди ... мали вже воли. (?) Заплющу очі... Сунуться картини... То перший труп померлого в зимі. Позлі... здохлої конини, То діти пухлі... сині... і німі. І друзів добрих, Павлика й Петра, Взяла весна - ... страшна пора... Пригадую... Мов очерет похилий Стоять вони - худі... А поруч батько - тихий й безсилий І всі мов небо - тихо й бліді. О, запах теплої житної хлібини, Що в перше з печі вийшла в жнива! Той чистий хліб Без бур'яну і глини, Був мов життя, Мов сила вікова, Ми знов жили - позаду ніч голодна. Ми знов жили - ми їли хліб і сіль. Жила земля, і річка повноводна І сурми щастя грали звідусіль. Часи голодні юности сумної Вже ген позаду там,... вмер. Чомусь ти серце б'єшся в неспокої Побачивши звичайний хліб тепер? Я дійсно не забуду всякі гри. Немов дідусь стома роками вбитий, Дививсь на все з невидної гори, І підземеллям, глибоко покритим, Мов дикий предок, витягнений з книг, Вишукував харчі я диким зором, І їв усе, що лиш ковтати міг, Забувши обережність, біль і сором. Я так любив - я так любив книжки! Я крав для них кождісіньку хвилину! А в ту весну, я доторком руки Не ворохнув друковану сторінку! І дивом лиш згадаю - в осени – Що як книжки, і зошити і школа Здалась такими дивними вони, Немов в житті не бачив їх ніколи. Кати! Кати! Коли відплата буде За люту смерть, яку ви нам дали? Коли спаде важкий туман облуди В яку ви світ сьогодні обвели? О! Прийде час жорстокої розплати! Тремтіть кати! Ми ще міцні, живі! І не втекти вам, чорні супостати З руками в нашій праведній крові! Цей вірш написав в 73-му році.
Пит.: Чи Ви думаєте, що той голод дійшов у психіку українського народу? Від.: Я не думаю. А то ось чому: тому, що багато тих людей, які його пережили вже померли на Україні, вже старі, які вимирають, а молоде покоління про нього нічого не знає.
Пит.: То в, що я питаю, чи люди про то зі своїми дітьми говорили, чи вони про то не споминали?
Від.: Ні, бачите, дітям не було про що говорити, бо діти самі його пережили. А пізніше...
Пит.: Ні, але той, що пережив скажемо ... і діти його вже народилися після голоду. Чи Ви думаєте, що на Україні йшла мова про той голод? Офіційно він не існував, але чи неофіційно люди знають, що він був?
Від.: О, так. Не офіційно так, бо якщо таке порівнять про 33-ій рік, бачите, 33-ій рік не кажеться - голод, великий голод, малий голод, чи інше, а 33-ій рік - оті тільки цифри - стали символом великого національного нещастя України. Що як десь хтось вам сказав 33-ій рік, це вже само собою говорило про що йде мова.
Пит.: Так що значить, думаєте, що більшість народу, більшість населення на Україні знають, що голод...
Від.: Всі знають, тільки, що одні його пережили, а другі не пережили. Знають про нього з книг.
Пит.: Ну я думаю, що на Україні вони з книг не можуть знати, бо там про то нічого не пишеться.
Від.: Є. Візьмім, скажім, цей роман скажім отой прогінка(?) Ну тепер 15 літ яких тому. Там є там один, скажім, що партійці якогось зняли з праці, бо той... ще 33-ій рік розповів. Отже коли він тільки там 33-ій рік розповів, вже в книжці яка вийшла, отже не підпільно там вийшла. Тепер знов, сказать, були розмови, такі наприклад, судили декого, скажім, такий був один голова колгоспу, і він, отже, за якусь жінку забив щось за те, що вона колоски крала,... потім витягла й того голову потім судили, і пізніше коли, скажім, я пригадую... коли у райкомі комсомолу розв'язалася однієї дівчини, яку хотіли про яку приймали до комсомолу, і потім це коли й питалися, чи хтось судився в родині. Вона каже так. Хто? Мати. За що? Колоски крала і за те судили. То, я ніколи не забуду, такий Василь Григоренко був секретар райкому комсомолу, жили там, дуже добре знаю, і він каже: - А то часи були, то каже.
Пит.: А в якому році це було?
Від.: А то вже в 50-му році? Ні, це було десь перед війною, вже скажім, може в сороковому році.
Пит.: І тоді споминали про голод?
Від.: І споминали... Коли дівчина сказала, що те значить, що мати судили за те, що колоски рвала, то той каже: - То часи... були. Навіть, значить, партісць говорив про партійця, який судив жінку... Уважалося, бачите, пізніше, що, мовляв, щось партія невинна? Ухили були. Що то робили люди, які мовляв, перегнули - передали куті меду як кажуть. Так. Таке саме як це, Ви знаєте як то була колективізація? Заганяли людей всіма силами, а потім коли вже загнали людей в колгоспи, тоді появляетеься в 1930-му році... величезна відома всім, що цікавилися сов'єтьськими проблемами називалася "Запаморочення від успіхів*. Де Сталін осудив тих, що хто виконував його розпорядження.
Пит.: А він не хотів того сказати.
Від.: А він того не хотів сказати. Він каже, що то все, то перегнули палицю. І тим часом ... а значить то партія невинна, партія чиста. Все гаразд, а то тільки знайшлися люди, виконавці, тое розпорядження партії, які не зрозуміли тих розпоряджень як слід, і почали перебирати міру.
Пит.: Чи в Вашому селі так як розповідає, приїздили й тих трупів забирали, чи то не було таке явильне...(?)
Від.: Ні в нашому селі не було так, бачите. Я не можу сказати за село. В ті часи, коли вже голод був, то, між самим ЗО років було, ще не минуло, мені в травні ЗО років ... але, голод... квітень був, то мені 13 навіть не було. То в ті часи, ми тільки думали як зварити. До села вже ніхто не ходив, бо не було чого йти. Так що я, що в селі було, я навіть не можу сказати Вам, бо я там не був.
Пит.: Так що Ви робили цілий день? ВІД.: Де?
Пит.: Скажім, що вдома.
Від.: Вдома?
Пит.: ...як Ваше життя виглядало?
Від.: Бачите, життя виглядало ще до кінця навчання. Отже до школи ще ходили, бо школа працювала.
Пит.: А як далеко була Ваша школа?
Від.: Школа була три кілометри. То до школи ми ходили, отже, але тільки що в школі там сиділи вже пухлі деякі діти, отже, а потім бувало, так що скажім, той не прийшов - до школи вже. Вже немає. Помер. Я пригадую там, один, на кінці хутора жив, бо ж ми ходили, з хутора. На кінці села, як ми ходили з хутора до школи, то пригадую, Микита був, Микита, Мирний, по мойому, прізвище його було. Отже, отже батько його помер, а мати жила з тим хлопцем удвох. То я пригадую, що, як у січні 33-го року, мати тягла задню кінську ногу, бо коні ще дохли, вже, дуже, багато коней, коні помирали, бо не було чого годувати, сіна, запасів нічого не було, от і худобі не було ніяких харчів, сіна запасів, нічого не було, бо то роки ... не було кому працювати в колгоспах.
Пит.: Так що в Вашому селі не вирізали так худобу як по других, як увійшли в колгоспи?
Від.: Вирізали, худобу так...
Пит.: Але ще...
Від.: І то, бачите, то були, вже коні були вже в колгоспі. Коней приватне ніхто не мав. Але в колгоспі не було кому їх доглядати, і вони вмирали, значить, і коні ... в колгоспі вмирали від недогляду і від недостачі харчів. То я пригадую, та жінка тягла задню кінську ногу, по змерзлі землі циг? (?) по снігу, я пригадую. Отже, то, значить, харчувалася вона, але той син її помер. То він так, ми його знали, там був, Микита не прийшов до школи. Потім ще там, значить Мурко! Мурчик! Потім Василь Луцька такий був, той він, той також помер, пухлий був, потім, не стало в школі. Це був кінець травня. Так що багато їх не приходило вже до школи. Пізніше деякі вже пізніше вже померли навіть вже в кінці травня, червень.
Пит.: Але був голод на Україні в 21-му році також здається, ні?
Від.: Так, в 21-му році був голод, я вже не певний ... вік був, то він? отже я тільки знаю, батько розповідав. Але бачите, той голод був ...
Пит.: Чи люди пригадували той голод, і порінювали...
Від.: Бачите, люди не могли його порівнювати, одного голоду з другим, тому, що 21-го року голод був наслідком посухи. Неврожаю. Тоді ввесь південь України був, отже, засуха вдарила, всі врожаї пропали, на Дніпропетровщині, Херсонщині, Одесі, ...от тепер, аж до нашого району дійшло. Отже південь, тому, що наш район це, останній район Полтавщини, на південний захід. Отже, бо то вже на Ниж і (?)... східній район вже Дніпропетровщина була. То ця засуха вдарила й наше село. Але кажім, у других частинах Полтавщини хліба було багато.
Пит.: В 21-му році.
Від.: В 21-му році. І кажім я знаю, що мій батько і дядько поїхали до родича якогось, який жив десь у Гадячі. В Гадяцькому районі. Отже, вони в Гадяч поїхали, от і в Гадячу там прожили самі й хліба привезли собі. ...Вже, бачите, не було хліба в однім місті, то можна було дістати в іншому місці.
Пит.: А в 33-му році
Від.: А в 33-му голод вже... То вже не засуха, то було спеціяльно вже зорганізоване, так що то не було ніяке нещастя, якесь, природне нещастя, чи щось таке. То ні, то вже від того рятунку не було. Там можна було врятуватися. Деякі померли люди із голоду в 21-му році, але в 21-му також крім голоду ще хвороби нападали. Мій батько захворів також, якусь хворобу мав. То, от, вижив. Так що то зовсім інше. То не можна цілковито порівнювати. Потім сам, той, сам советьський уряд тоді допомагав. Значить організував допомогу, голодуючим, тим, селянам. Там над Волгою скажім, там посуха велика була, туди посилали - багато хліба, во, і то зовсім інше. То немає що порівнювати.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz