Case History UFRC16

Olha Odlyha (nee Antonova), b. 1919, only child of a teacher with ties to countryside, in Chuhuiv (district center, Kharkiv region), later moving to Kharkiv. Narrator saw peasants come to the city and be arrested or die in the streets. Narrator's family had workers' rations, but food was scarce in the city from 1929 on. "Before that there was NEP, and life was very good, in the material sense, quite good. And even in every sense, you might say. From 1929 everything started to disappear, and they started to close the churches. In Kharkiv, as I recall, not one church stayed open. Some still stood, but were locked up, most were closed." Narrator's father was arrested in 1938. Her mother's uncle, an engineer, was arrested earlier and served two years. Narrator's family, which had sought work in the countryside in the 1920s, returned a couple of years after the famine to Poltava region to find empty villages. People said the inhabitants had died off during the famine and that there had been cannibalism. Narrator also includes some information about urban Russification in the 1930s the effects of the Purges in the university and on her family, and about World War II.

Питання: Будь ласка скажіть Ваше ім'я Й прізвище. І також подайте Ваше дівоче прізвище.
Відповідь: Зараз я називаюся Ольга Одлига. Але дівоче була Антонова, і я народилася в 1919-му році і жила в Харкові.
Пит.: Ви народилися в Харкові?
Від.: Ні, народилася близько Харкова, місто невелике Чугуїв, так 50 кілометрів від Харкова, але від чотирьох років життя жила в Харкові.
Пит.: Скільки було в Ваші родині.
Від.: Троє. Мама, тато, і я.
Пит.: Ну тут є питання про земельний стан, але, то той до Вас не відноситься.
Від.: Ні, ні. Вони нічо землі не мали.
Пит.: Так що я думаю може тепер перейдемо, бо Ви справді про села, село як так під час голоду не можете нам багато сказати.
Від.: Після, я можу сказати після. Два роки пізніше ми поїхали. Ми їздили на село лиш працювати тільки, й ну, в ті голодні роки правда не їздили, але коли два роки потом поїхали, то були села на Полтавщині абсолютно порожні.
Пит.: Ви можете пініше розказати нам, як ми вже запитаєм дещо про місто.
Від.: Добре, добре.
Пит.: Зараз ми вернемось до того. Коли перше Ви побачили голодуючих селян на вулицях Вашого міста?
Від.: Я точно не можу пригадати, але думаю, кінець 32-го, початок 33-ий рік.
Пит.: В якій частині міста Ви жили? На якій вулиці?
Від.: Вона тоді називалася Карпіківська(?), пізніше Проспект Сталіна. Тепер вона якось ще інакше називається.
Пит.: То було серед міста -чи десь?
Від.: То був район де були скупчені всі великі заводи - фабрики як тут називають, а власне такий трикутник там був.
Пит.: Чи Ви б могли може, трошки точніше описати як Ви тих голодуючих бачили.
Від.: Коли йшла до школи, то лежали по вулиці вмираючі люди, в страшному стані, зовсім виснажені, вже напів притомні, і потім бачили їх і мертвими. Так що один раз, мама йшла до роботи, й поклала хліб коло...
Пит.: Ваша мама?
Від.: Так. І коли йшла на сніданок, чи вже по роботі, то він ще вже лежав мертвий, і той хліб коло нього був. Вже не мав сили з'їсти. І взагалі мама зраня... бо ми на харчі мали хліба досить. То вона підрізала це, що могли віддати, й то нарізала кавалками, й цілий день йшли й стукали в двері, ті люди з села, і...
Пит.: Люди... в Ваші двері?
Від.: Так, просили хліба. І лежали по вулицях. Ну, й ми давали, все, що могли, віддавали, але я не знаю, чи то їм дуже могло помогти, чи ні.
Пит.: Чи те число людей зростало, чи воно не...
Від.: O, yeah. Зростало, зростало.
Пит.: І коли було найгірше, коли...
Від.: Yeah, в 33-му році, але точно не можу пригадати. Цікавий є, що розказував ще, коли я була в університеті, то один з наших викладачів, він був аматор фотограф, він дуже любив фотографію, і робив, навіть, мистецькі фотографії, і під час того голоду він, хотів фотографувати байдужий натовп людей, проходячі, і, тобто не всі байдужі були, але люди поспішали, проходили, і він таки завважив таку ситуацію, що людина протягає руку за хлібом, простягає, і люди йдуть. Ну, й він то... Тільки наставив фотоапарат, як зразу міліціонер його забрав.
Пит.: То дуже цікаве. Чи Ви можете нам дещо сказати, чи ставилася міліція до голодуючих селян?
Від.: Я не знаю. Я не бачила, справді, якось вони не дуже показувалися міліція в той час, не бачили їх багато на вулиціях, і я думаю, що не дуже добре, вони були правда, там де були комерційні склепи з хлібами, з хлібом, для тих селян. Переважно там де на багато дорожчий був хліб, і його можна було дістати без карток. Але там стояли великі черги, переважно селяни, я не знаю навіть по чому. Напроти нашої школи був так званий колгоспний базар. І там стояли всі в черзі, але ж його вистачало на дуже мало людей, більшість не могли дістати.
Пит.: А чи Ви бачили, як поліція забирали чи арештували голодуючих.
Від.: Ні, інколи, на базарчику тому, вони порядкували ніби чергу, ну й декого забирали, так. Але й багато міліції якось не бачили на вулиці під час тижня.
Пит.: Ви не знаєте яка доля була тих людей, що вони забрали?
Від.: No, я не знаю точно, але можу думати, що доля була Сибір.
Пит.: Але люди в місті так про то не говорили, чи їх, наприклад, щоб вони брали, чи їх відсилали назад до села.
Від.: Не змаю. Взагалі, в нас багато не говорили люди з людьми, говорили лише в своїй родині, і то в деяких родинах також, не можна було дуже вітверто говорити.
Пит.: Чи в той час були харчі по крамницях?
Від.: Дуже мало, дуже мало. Ми мали картки. Мої батьки були, можна сказати, привілійовані, бо вони були персонал, які, були, а кинені так, як робітники. Отже, той кусок? Та хліба на день, то була велика пайка. І тоді, що? Трохи, здається, цукру, більше ніщо, по крамницях нічо не було. Я пригадує, квашені огірки, й то такі дуже поганої якости, такі великі, перегнилі, такі порожні в середині. Цукерки, що наивалися зайчики, не знаю чому, такі знаєте, як тут. Дуже тверді,... от цукор варений, такий. І ті гіркі цукерки і хліб. Ну, ми були щасливі тим, що мали одну добру знайому, ще мамину, каже там то з дитинства, що жила там в Чугуєві, де я народилася, і вони мали бджоли. То ми мали від неї меду. То було харчування в основному, м'яса дуже рідко можна було дістати, дуже, дуже рідко. Один раз батько пішов на базар, і приніс, і сказав, що то є баранина. Але копи мама стала варити, то мусила її викинути, бо то був старий, старий цап. Отже було таке щось смердюче, що вся хата розсмерділася і взагалі...
Пит.: За які роки Ви говорите?
Від.: А, ну, від 29-го року. Почало все зникати в рік великого перелому, як учив в школі. Це 29-ий, і тоді вже почав. До того часу був НЕП, і було дуже добре жити, в матеріальному стані, то було досить добре. Та навіть у всякому відношенні, можна сказати. Від 29-му почало все зникати, і почали закривати церкви. В Харкові, як я пригадую, не залишилося жодної церкви відкритої. Деякі стояли ще, зачинені, а більшість позакривані.
Пит.: Чи то так раптом сталося, чи поступово?
Від.: Ні, раптом, раптом.
Пит.: Досить раптово.
Від.: Раптово.
Пит.: Чи були Ви особисто арештовані, допитувані?
Від.: Ні.
Пит.: Заслані?
Від.: Особисто, ні.
Пит.: Або хто з Вашої родини?
Від.: Батько мій. Yeah. В 38-му році.
Пит.: А ніде в той час?
Від.: Ні. Мамин дядько був заарештований. Він був головний інженер і він був заарештований тоді коли був процес в 30-их роках. Я вже не пригадую, який процес. То був процес інженерів, ну він був заарештований в той час. Він сидів пару років в тюрмі, його допитували, і його... Розказував їхні методи, як стояти на ногах заставляли 24 години, 36, 48, і так далі. Голодом мордували, різні методи. Вже тоді його випустили, але він був зломана людина. Він вже ніколи -поперше він уже не міг працювати там, де він працював, а вже десь у бюрі в місті, і він, а духово був абсолютно заломана людина; як він бачив десь міліціонера, навіть з далека, то він буде йти 10-ою вулицею, аби не зустріти, й таку дістав манію переслідування.
Пит.: Може ми повернемося до того, що Ви перед тим казали, що Ви два роки після голоду поїхали на село.
Від.: Так.
Пит.: Ви можете нам тепер розказати, що Ви там побачили, що люди говорили?
Від.: Порожні деякі села...
Пит.: А де ж це було?
Від.: Переїздили. На Полтавщині. Може десь інше було також, але оце ми бачили, що, як ми приїздили, то порожні села.
Пит.: А куди Ви їхали?
Від.: Абсолютно порожні села. Я там не пригадую, точно ті місцевості. Ми відпочивали тоді. Навіть забула. Невелике село в Полтавщині.
Пит.: Але Полтавщина є...
Від.: Yeah, я знаю, що є більша, але зараз не пригадую собі села. У всякому разі переїжджали села, абсолютно без жодної людини - немає. І забиті вікна в хатах, хати порожні - пустка. Коли доїздили до сел, люди, то вони казали, що там під час голоду. Ну, там і самі можуть то догадатися, але ті люди, що там всі вимерли під час голоду, і розказували, що були випадки канібалізму...
Пит.: Що були там?
Від.: Так. Люди там, там їли членів родини, інколи, що вмирали, тільки вмирали, те, що бачив.
Пит.: Чи є ще дещо, що Ви би хотіли сказати, що Ви вважаєте є важне про той час?
Від.: Ну важне, по-мойому найважливіше, щоб світ визнав це так само, як визнають жидівський голокост. Це є дуже важливе. Бо я питала тоді як Метелей(?) той був тут. Я питала чи то вже є історичний факт. Чи то є досить говорить, бо як чується те говорять і пишуть, то все так they say. Вони як експерти тепер? А просто, що вони кажуть, що так було, вони кажуть. А коли воно вже стане фактом записаним в історії, щоб писали люди, щоб знали, що то було?
Пит.: Я думаю, тому ми цей інтерв'ю робимо, бо на підстави таких можна, і тому я питаю, чи нам можете сказати, може, чи Вам хтось з Вашої родини пізніше казав, чи що Ви пізніше почули від людей?
Від.: Пізніше, наприклад, я чула, жінка приходила прати пізніше вже, вже здається мій батько був заарештований, але приходила, прала в нас, селянка одна.
Пит.: Це було в Харкові?
Від.: Так. Бо моя мама працювала довгі години завжди, ну й, завжди мусили мати когось для допомоги, ні й той. І вона розказувала, що коли їх вивозили, вона була з тих званих куркулів.
Пит.: А Ви знаєте звідки вона була?
Від.: Я не знаю. А вивозили їх на Сибір, то вона тримала маленьку дитину, й дитину загубила. Якось змучена, трохи задрімала, й дитина десь впала, і їй не дали повернутися, не дали шукати, і так виїхали. А тоді ще знаю випадок один, то правда з інших часів, то з 21-го року, мама вчителювала на селі, я ще була дуже маленька, і там куркуль підтримував - тримав людей. Один куркуль тримав це все село, годував фактично, бо голод був також тоді. І ну й вчителів, бо вчителі мали - діставали від держави - за їхню роботу, фунт пшона на тиждень. То все. Ну й всі були голодні, й аби не той куркуль, то те село, більшість би людей вимерли. Там. Вимерли. Деякі померли, але... І нас підтримував і тих. Ну й той коли прийшов той 29-ий рік, вони о вже були в Харкові, бо він був дуже розумний чоловік, із родиною, бачив до чого йдеться, і прийшли його заарештовувати, то він пішов, і положився на льоді, напарився пере тим, тоді ліг на лід, і дістав гарячку страшну, і лежав майже помираючий, коли їх прийшли викидати з хати, й якось, місцеві людин навіть прийшли, але змилосердилися, й його не вислали їх на Сибір, то вони після того втікли до Харкова, і він навіть якось умудрився синів вивчити і все, хоч вони.
Пит.: Але Ваші родичі пережили той голод в 21-му році?
Від.: Ми з мамою були на селі. Через те ми в голоді опинилися в місті може було трохи ліпше. Я не знаю, як. Тоді був - скрутний час, і по деяких місцях таки й голод.
Пит.: А вони щось розповідали про той голод в 21-му році?
Від.: Я не пригадую щось так багато, бо багато після того робило...
Пит.: Люди назагал про то події, що події що були в 21-му році, люди на загал як говорили? Чи дехто говорив?
Від.: Та чому ні?
Пит.: Люди дискутували, як, як люди до того ставилися?
Від.: Не люди з людьми, я тільки в своїх родинах.
Пит.: Значить в родині так.
Від.: А так, так.
Пит.: І як, що вони, думали про то?
Від.: Ненавиділи влади, та й все.
Пит.: Значить всі люди вважали, що то все було - люди знали, з яких причин то було?
Від.: Принаймні, ми в родині ніколи про те не мали сумніву. І я не знаю, я дивуюся, копи читаю книжки й говорять деякі що, думали, що воно, правда, й, ми ніколи в то не вірили. Наші родичі наскільки я знаю, з чужими не говорили багато. А ви не можете говорити, а родина за - якась.
Пит.: Я знаю, в демократії тяжко...
Від.: Тяжко... тяжко... так.
Пит.: Уявити собі, як то так можна зтероризувати цілу націю.
Від.: Так.
Пит.: А то знаєте, з жидами то саме було з жидами, і то саме молоді жиди знають, що до тепер перестали, але був час, що вони мали дуже сильні закиди...
Від.: І закиди до батьків робили?
Пит.: Так що бунтів не робили, що чому ж вони якось не протиставилися були тому...
Від.: О так.
Пит.: От вони казали, як Ви могли до того допустити?
Від.: Ай-яй (сміх). Як не допустити? Ну як? Як їх погроми, раз-у-раз? Мій батько, колись у 1905-му році допомагав тим жидам, бо погроми були, страшні, вони студентами були в універститеті, вони помогали, що могли, але ж...
Пит.: Я лише отже кажу, бо українців обвинувачують за антисемітизм. Яке було наставлення?
Від.: Було почуття антисемітизму, на жаль, воно до деякої міри можливо.
Пит.: Чи воно було загальне?
Від.: Зрозуміло було. Ні, не так, не так загально... Голос другої особи: На Полтавщині.
Від.: Але було трошки оправдане тим, що при владі було досить великий відсоток жидів. Були певно, так говорять, що були українці. Те й були українці, але там може один українець, а тих було на багато більше. Отже, до деякої міри, то можна, тепер, з цієї переспективи, певно, що я не почувала жодного такого не маю почуття антисемітизму, але, коли прийшов арештовані мого батька, офіцер НКВД, то був жид.
Пит.: В якому році?
Від.: В 38-му, березня 38-го. Певне, що було таке почуття. Правда, за пару тижнів, коли стояла НКВД, почула, що його заарештували вже. Так що їх також багато. Там де мама працювала на фабриці, велика фабрика. Був один інженер - жид, він - та хлуля терору - він покінчив самогубством. Він стрибнув через вікно - пробив. З шостого поверсу і вбився. А якраз його жінка була dentist, і я в неї ходила, зуби лікувала. І вона була в розпачі, бо дитина щось загинула під трамваєм, чоловік убився так, страшне. Так що вони також страждали, я не можу сказати, але, таке... Голос другої особи: Одиниці страждали тілько одиниці, а маси ні.
Від.: Та, well. Вони якось ліпше пристосовувалися, бо, треба віддати їм належне, що вони досить здібна нація, до музики, до комерції, бо всякі - певно, вже не було, тих приватних склепів, не було, але, навіть по державних склепах якось більшість було єврейського персоналу, повірняно з іншими. Вони пристосовувалсь якось. Як батька заарештували, ми мали досить добре мешкання наше, що було ціле багатство в Совєтському Союзі правда, і ми боялися, що нас, так би мовити, вони казали. Тобто, стільки й стільки кубометрів ви маєте право мати на людину, і в нас кімнати були великі] і в одній кімнаті нам не вистачало б тільки пів кубометра, якби на когось всадили другого. Але в Києві було десь вісім, а наше було 13, і шість, здається, в Харкові. Так що ми боялися, що нам когось... то ми хотіли помінятися, з однією родиною, і там були, власне, дві жидівські родини, і вони мали менше мешкання. І вони б пішли в наше, і їм було б вигідніше жити, ну, але нам не дозволили. Вони кажуть, що тут є робітнича, яка заробляє очевидно не так багато, а там один працює на ринкові там десь, а другий навіть не трудовий елемент. Колись мав свій склеп. Здається ювелірний, чи щось, так що каже то очевидно, щось там не так просто мінятися, і не дозволили. І так війна почалася, і так ми ніколи не вселилися, так, так. Вони й якось, дуже мудріші були від нас, від нас.
Пит.: А скажімо, ще за радянської влади, то було, може почуття проти них було базоване на тім, що так багато було в владі. Але як Ви думаєте було за царських часів?
Від.: За царських часів дуже переслідували їх, дуже.
Пит.: Так, але чи то було населення їх переслідувало, чи то...
Від.: І населення підбурене.
Пит.: Підбурене?
Від.: Так! Підбурене. Мене злостить, що вони кидають на українці, антисемітизм. Де зародився антисемітизм? Де гасла тих знаменитих чорносотенців, що робили погроми. То, не Україна, а таки Росія. Так що вони робили, то були початки антисемітизму, й то робили погорми, а населення? Населення - іде маси, ви знаєте маси...
Пит.: Але то воно вийшло від російського уряду.
Від.: О, безумовно. Я цілковито стою на тому, що антисемітизм пішов звідти. Так само, як тепер, коли говорять про тих військових злочинців, говорять латиші, естонці, литовці, українці, кого хочете, а де армія Власова? Хіба то не коляборація? І якось мовчали? Якось ані викинути сила, у пресі, а то, що? То не хіба не співпраця?
Пит.: А вони хотіли, ще... Голос другої особи: ...а німці були багато...
Від.: Аа, коли німці прийшли, в Харкові голод був, то тоді, Харків так само вмирав, як тоді селяни так само місто в нас. Я була худіша й мама й ми, аби не пішли з Харкова, ми б померли там. Дуже, дуже погано було бо, ті відступали, червоні, і зібрали все, попереливали кислотою, керосіна, все понищили абсолютно всі подукти. А німці прийшли, вони мали для себе, вони для нас нічо не принесли. Наші наївні люди пішли. Ми раділи, я не можу сказати. Ми раділи, бо ми думали, що гіршого нічого бути не може. Хто не прийде, буде, хоч трохи, а ліпше. Отже раділи - німці прийшли. Тоді в нас (сміх)... тоді на другий день хліб білий даватимуть. Ідея не знаю, звідки, взялась, тоді по хліб той білий опинився -копати німці заставили, щось копати на вулиці, і побачи на сам перед, ані білий хліб, нічого, а повішених людей. Так що коли німці прийшли, ми розчарувалися страшенно, і тоді той почався голод, і ми пішли, є втекли, куди могли дістати перепустку, бо німці не відпускали. То ми пішли на Лебедин, на Сумщину(?), і коли прийшли, хотіли працювати в колгоспі, хоч ніколи не робили тої праці, але, ну, що робити? Ну, вмираєш з голоду, щось будеш пробувати. А нам сказали, що нас своє - на своїх харчах. А в кінці року, тоді будемо розподіляти. А в нас нічо не було, абсолютно. Вже речі попродавали в Харкові, що мали. Отже, довелося піти мені працювати перекладачкою, бо то було потрібно, то й німецьку мову я знала від дитинства, отже я пішла працювати до сільско-господарчого бюра, там, писані переклади, переважно. Ну, а тоді прийшли перший раз, повернулися сонети, там я зустріла, між іншим, одного - та двох наших професорів з Харкова, бо, один був уродженець там, з під Лебедина, і він повернувся й вчителював в школі одній там, просто вчителем був, а другий був, забраний до армії, але покинув ту армію, лишився там. Але тоді коли прийшли знову червоні, що вони зробили? Вони зробили тоді жорстоку річ, вони всіх тих чоловіків забрали, тих. Зібрали всіх тих чоловіків, і погнали на фронт не давши зброї. Вони всі пішли з торбиночками білими, з дому вийшли, і пустили їх наперед, перед армією, армія йшла зі зброєю з-заду, а вони наперед їх пустили, а німці далеко не пішли, вони на горі сиділи там за річкою, і вони всіх їх побили. Я дуже сумніваюся, що хтось там лишився живий, бо ті йшли без зброї, на відкритому, і ті сиділи з гори стріляли, так що то була страшна річ. А тоді - але довго вони не затрималися. Десь за пару тижнів, чи десять днів чи пару тижнів, вони вже забрались, німці знов прийшли, а вже коли другий раз відступали, то, ми вже пильнували, і вже поїхали, думали, що також смерть може по дорозі десь буде, але залишатися не можна було, бо, вони тоді - перший наказ був - реєструватися з тим перекладачем і поліцаєм. Я пішла зареєструвалась, але вже після того додому не пішла, вже заховалася, там у знайомої, і розстріляли, і постріляли й перекладачів кілька й поліцаїв, хоча справді - прийнаймні я за себе можу сказати, нічо злого нікому не зробила. Но, а я, того вже - не розберешся.
Пит.: А яке наставлення було німецької влади? Чи воно було особливе, чи в них було до українців?
Від.: Вони не показували себе так. Бачите, якби вони свою філософію сказали ясно, то було б all right, то ми були б бачили, де ми стоїмо. Але вони - вони були ніби нічого. Слухали нас, співчували ніби й все, але потім взяли постріляли. Вже як ми пішли з Харкова, вони цілу родину недужих постріляли. І просвітних діячів постріляли. Голос другої особи: А чому? Чи тих людей...
Від.: Вони не хотіли української самостійної влади. Голос Другої особи: Ненадійний елемент.
Від.: Так, так, так. Так що ні, вони не показували своєї карти. Вони слухали нас, і співчували, що ми так страждали і все, але, тримали каменюку за пазухою, як кажуть, так що... В той час вони нам допомогли. Принаймні я вдячна за те, що ми могли виїхати звідти, бо аби не війна, ми ж ніколи в житті не могли б виїхати.
Від.: А може Ви нам ще порозповідайте про ті процеси.
Від.: А процеси - їх так багато було, що там, дивіться. То було в 30-их роках, шахтинський процес. Я навіть не пригадую, за що там ішло, СВУ процес, ту то... зазначили, тоді процес інженерів, бо, вони вибирали людей з такого, непідходящого походження, а...
Пит.: Що, що Ви розумієте?
Від.: Ну, як наприклад, мамин дядько. Його батько був 20 років головою міста... восьмий ряд. Ну і вони були багаті, вони мали два гарні будинки, на головній вулиці так і ще. Ну це було дуже - дуже непідходяще походження. Або мій батько - він син священика був, то вже зовсім. Я завжди там почувала як second class citizen, бо мої батьки знов працювали в бюрах, то вони вже - закон - на таких дивилися... То вже потенціяльні вороги. Мусив бути чистий пролетарій. І люди пробували підроблятися. Наприклад, коли я кінчала десятирічку, то 37-ий рік, то нас заставляли ходити там і на фабриках, і в бюрах, і в школах, і на університетах, скрізь. Заставляли ходити на збори де кожний, дорослий ясно, ми тільки слухали. І тоді мусили йти на сцену й відчитуватися, говорити свою біографію, і то було таке принижуюче, таке неприємне - бо людина - поважана, приємна, щодо люди поважающа - можете собі уявити -стоїть як - і ті шпигають, сидять НКВД-исти шпигають, таке їх принижують, а в кінці інколи, після того декого заарештовували, декого з роботи знімали. У ліпшому випадкові просто, то приниження. І так неприємно було, але нас дітей заставляли слухати то все.
Пит.: Яка пропорція, чи то влади чи то інтелігенції, в руках була українських в той час?
Від.: Знаєте, в кожній нації пропорція інтелігенції не буде така вже велика...
Пит.: Я казав НКВД чи в уряді, чи було багато росіян, чи було багато... не українців? (According to official figures of the period, Ukrainians were grossly underrepresented among members of the Communist Party of Ukraine but steadily increased their membership in the 1920s such they had become a majority bi 1930, a status they have retained ever since. Simultaneously the proportion of Jews in the Party declined, but there is some evidence that they remained overrepresented in the NKVD through the Yezhov Terror. There are, however, no official figures of the national composition of the NKVD. See, Basil Dmytryshyn, Moscow and the Ukraine, 1918-1953 { New York, 1956 }, pp.237-249; Leonard Shapiro, “The role of the Jews in the Russian Revolutionary Movement”, Slavonic Review, XL, December 1961, pp.161-166- Editors' note)
Від.: А як то можна сказати? Говорили біль...
Пит.: А так, то що Ви стрічали.
Від.: Говорили більшість російською мовою; тобто дивіться: вчилисям ми в школі в селі українською мовою, на університеті перші два роки цілковито українська мова. .
Пит.: В якому році?
Від.: Ну, я почала в 38-му, і два перші роки українською мовою, всі викладали, ще було all right. І книжки українською мовою. Від третього, кажуть професори, що вони вже не вміють українською мовою. Тобто, вже інші прийшли. Чи вони вміють, чи не вміють, очевидно їм наказано було. Ну й ми мусили вчитися російською мовою. Викладали російською...
Пит.: А третій рік перед Вами, чи він ще по-українськи вчився, Що чи то змінилосл за Вас?
Від.: Не знаю. Можливо й ні. Що? Але в всякому разі, я принаймні, особисто, я йшла іспити складала українською мовою, бо не з якихось таких патріотичних почувань, в той час, а з того, що мені легко було. Вчилася у термінів фізика, математика все, я тільки знала українською мовою. Отже питаю, чи можна українською мовою? Ну вони офіційно не могли відмовити. Хоч то було небезпечно. Я тепер тільки то розумію, бо студентів також арештовали. Ну, вони дозволяли іспит українською мовою, бо книжки українською мовою ще. Але так викладали вже. А найгірше було з тим, марксизмом-ленінізмом, бо там, як тільки помилишся, то не тільки не іспит опровалився, але ж можеш пропасти десь. Пришиють, і то треба було дуже, дуже обережно. А ще й сміється викладачка. Противна була вона, бо каже, що: - О, я бачу, що ви вивчили на пам'ять! Ну так, а як не вивчиш на пам'ять, як той іспит який...
Пит.: А ще когось з Вашої родини під час процесів арештували?
Від.: Ні, не знаю. Як пізніше маминого найменшого брата дуже часто викликали на допити. Мого батька викликали перед тим, як заарештували, то ввесь час викликали на допити, ну й його викликали на допити. І що саме найгірше було, що... Ну на Вас будуть казати все, що хоч воно й неправда, але вже як мучитиме, то підпишеш. Але вони заставяють на когось іншого сказати. Це було...
Пит.: А що вони їм закидали?
Від.: Шпигунство. В мого батька була біда та, що він втікав трошки від Червоної армії. Він в армії ніякій не був, бо вчителів не брали до армії. Він не був в армії. Але він утік, бо німці мало не розстріляли, бо прізвище Антонов, один з більшовиків дуже високий був, з таким самим призвіщем. І німці його захопили вже - стріляти. І один там втручився, місцевий німець. Каже: - Ти лиши цього, він вчитель. Ну, а тоді, крім того, більшовики могли - батько священик і все, також - небезпечно було, і він поїхав ап до Криму майже. А тоді - за кордон не поїхав - повернувся. І ось то, оті місяці пропущені в біографії - то НКВД на тому металися, мстилися, мстилися...
Пит.: Що вони робили?
Від.: Де був, що робив, ... Голос другої особи: А яка доля стрінула Вашого батька?
Від.: Мабуть розстріляли зразу, бо ніде ми не знайшли. Нічого. Я ночувала під НКВД і по чергах тих стояла, й ніколи, ніколи не знайшла. Я думаю і потім один там - сторож, що був... Ми жили в таких великих будинках. І був в тому будинкові сторож, то він приходив як свідок. З одними. Ну й він казав, що поїхали за місто туди, на тракторний завод. А чого туди їхали? НКВД в місті, а вони туди поїхали. А коли німці прийшли, то вони там розкопали могили такі як в ті часи. Але, скоро після того - мудрий Сталін - сказав таке, що діти і жінки не відповідають за батьків. Отже нас з мамою, хоч маму не забрали. Бо перед тим так: брали ж чоловіка, брали жінку, дітей викидали з університету. У нас двоє покінчили самогубством. Якраз ті, що батьки заарештовані були в 37-му восени, то їх забрали батька й маму, і тоді їх викинули з універститету з гуртожитку і вони покінчили самогубством. А після того вже вони трохи припинили. Та також мене викликали на допит то один раз тільки трошки покуштувала того в університеті. Готувалася до іспиту, а вони викликали і години дві так запитував.
Пит.: Що вони питалися?
Від.: Насамперед поклав аркуш паперу, і сидить, і мені здалося, що то вічність була, може то була хвилина або дві, але нічого не говорить. Це один їх методів, так казали люди, так. Сидить, мовчить. Це вже вас робить напруженим, а тоді каже, пишіть біографію батька. А що я багато писала, що знаю. А тоді, а що ви думаєте, чого його заарештували? Слава Богу, не питали мене зріктися, бо то дуже тяжка річ. І також багатьох питали. Я кажу, я думаю, що то помилка якась тільки. І що він вернеться, що розберуться. Ну, але, питав, питав так... Я вже забула, що далі питав. Він не так багато питав, як ото ті промішки, той напруження створює. Тоді пустив а... Ну й мене вже нічого більше не питали. І ще смішніше було те, що нас студентів посилали вчити темне населення, таке особливо не мало було, але вже старі в той час. Не працювали, неписьмені були. Де вчити їх конституцію? Вийшла та славана знамента конституція нова, і всі ми мусіли - й комсомольці й некомсомольці їхати вчити тут? І я їздила досить далеко, через міста, вчила, вчила, там... А й той несвідомий елемент, вони такий гумор мають. Вони кажуть: - А лишіть то панночко! Оце буде Великдень, приїжджайте сюди, ми тут гулятимемо, паски напечем. Я вже, ніби не чую й не бачу, кажу: - О, я... А тоді заарештували мого батька. І прибігає Парторг називався, ну, той партійний, керівний, факультету. Прибігає до мене й каже, що вже не можеш їхати, бо ти ворог народу. Так, але сьогодні ввечері я мала б їхати, й когось іншого тоді пошліть. Він бігав, бігав, бігав. На кінець дня прибігає, каже: -Знавш що, сьогодні ти поїдь. Більш нічого не казати не хотів такого, кажу: - Нічого й не казала, нічого й не збираюся їм казати такого. Ну, в всякому разі, поїхала. То була така комедія. Ну, вже то останній раз, після того не їздила, але... А вони якраз як на то питються, що: - А чого нема нічого в крамницях? Чого не можна дістати одягу? Черевиків, того, того? Я кажу шкідники, а сама думаю, а так, такі як мій батько, он там посадили, кажу, шкідники. То отак, пізніше прийшли, здається в вересні. А тоді в 37-му -38-му, то також мільйони пішли. Я не настоюю тільки на тому, що це, цілком можна порівняти з 33-ім, бо скільки ж людей знищили. То обоятно, українців чи... Голос другої особи: ...арештування, так?
Від.: Так. Арештовували, і забивали й стріляли, і коли війна почалася, то цілий той будинок НКВД з людьми там сидячими, в Харкові. А то величезний будинок був там. Голос другої особи: І звичайно яку, інтелігенцію так кидали?
Від.: Так. Переважно - ну й робітників брали, але вибирали - якось найліпших, найпорядніших людей. Як когось знав би, що то людина порядна, то, знав, що його заарештують, і так траплялося. А хто лишався, то вже був підозрілий. Голос другої особи: їх висилали звичайно на Сибір, чи тримали в містевих тюрмах?
Від.: Ні, я думаю, що висилали, бо ніякі тюрми стільки б не вмістили людей.

Пит.: Скільки населення знало про то, що діється?
Від.: Ну аякже не знали? Встаєш зрання, виходиш, колись виходимо, черги все. Все ж треба було стояти в чергах. Щось дають. В нас не називали продають, а дають. Чверть фунта масла або цукру, або щось. То стоїш годин чотири, а тоді підходиш -Та ми мало стояли, мама працювала, я вчилася, так що купляли на ринкові. Там на багато дорожче було, але що зробиш? У всякому разі, виходиш, стоїш у тій черзі -чуєш сьогодні тих латишів забрали. Приїхали машиною, і вибрали - вони з цими націями то, водилися, зовсім просто. Приїхали, машину величезну привезли, всіх позабирали, спеціяльно з нашого будинку. Голос другої особи: 3 одного будинку...
Від.: Так. Величезні будинки в нас були. Голос другої особи: І з родинами й дітьми?
Від.: Ні. Чоловіків брали насамперед. Пізніше жінок деяких, але, один раз латишів другий раз. Всіх забирали масово. Ну, наших поодиніі, але також, заніч також інколи, двоє, четверо, п'ятеро...
Пит.: Чи були якісь заяви чому вони то роблять, і що вони роблять?
Від.: О, ні...

Пит.: Не казали, що нам - підривають...
Від.: О, yes. Повно того було, що вороги, вороги і пильність муси бути, й то і це - скрізь ворогів шукали. До нас прийшли, насамперед зброї будемо шукати. Ніколи в житті ніхто в нас зброї не мав, але то тільки. А тоді, коли почали шукати, тоді взяли мама, якраз перед тим якось дістала. Купити неможна каже, в нас дістав якось. То тяжко було. Дістала пару черевиків гарних. І день не вдягала. Ми поставили ті черевики - Тоді взяв щось таке... щось тоді золоте... перстень, чи щось, поклав в то, а мама вже не знаю, чи з одчаю, чи що, каже: - То це до зброї нічо немає. І взяла і забрала то. Ну але він, він не взяв з собою. А то був повідставляв такі речі - що воно має до зброї?
Пит.: І був би взяв зі собою?
Від.: Ну так. Кради. Голос другої особи: На Вашу думку скільки...
Від.: Я думаю, що мільйони їх було. Голос другої особи: Мільйони!?
Від.: O yeah. Безумовно, бо то дуже рідко було знайти родину, де б ніхто не був заарештований, дуже рідко. То вже мусить бути хіба хтось партійний функціонер якийсь або в них працювати.
Пит.: То, що вони зробили, то, що в селі діялося.
Від.: Yeah!
Пит.: В 33-му році, пізніше діялося в місті 37-му?
Від.: Так. І вони то почали власно 34-го, тільки воно набрало повного розмаху вже в 37-му. А від 34-го почалося б вони ж казали, що то вбив хтось. Ну і тоді... Цікаво було як - в 9-ій - ні в 10-ій - вже в 10-ій клясі здається, іспити складаємо – історія - ніби якось і в 36-ий заарештували тих усіх: Тухачевський, забула вже які прізвища. Всіх тих маршалів, всіх тих командирів Червоної армії, що робили революцію, що виграли ту революцію - всіх заарештували й постріляли. А ми мали чотири дні на підготовку до того іспиту. І їх постріляли в той час. Приходимо на іспит, питаємо вчителя, що є нам робити? Повна ж книжка їхніх імен. А він каже ну, не називайте імена, та й все. Кажіть, Червона армія. А так само було пізніше, уже студіювала, обсерваторія в Ленінграді. І там вчених тих також заарештували головних, і позасилали. А я й моя коліжанка, ми робили доповідь - на тему щось, але там було, знов їхні були прізвища. Кажемо, що робити? Не вживайте їхніх імен...так що всі знали, що то роблять. Голос другої особи: Я хотіла Вас тільки запитатися, чи Ви - українська інтелігенція знала, щось про Хвильового, про Скрипника.
Від.: А певно. Знали. Голос другої особи: Який мав бути відгук серед нашої інтелігенці?
Від.: То воно тяжко, відгук, тяжко сказати, бо люди вже дуже мало говорили між собою. І дивіться, інтелігенція. Інтелігенція, та з якими водилися, що вони були заарештовані ще в 30-их роках, вже дуже мало лишилося тої інтелігенції. Голос другої особи: А що преса писала? Що Скрипник щось, чи то такво як ми?
Від.: Мало писали правда. Ну, писали можливо, що ні, за ті, що поповнили самогубство вони мало писали. Дуже мало. Вони більше любили розписувати, як процеси - тоді вони писали багато. А так, може трохи згадали, але не пригадую, щоб багато писали в газетах по-російськи.
Пит.: Так що розговірна мова була російська?
Від.: Так, так. І учителі й діти й все. Повірте, у... і ту...
Пит.: А чому вона була російська?
Від.: А я знаю? Спитайтеся чому. Потому, що так вони, якось - непомітно навіть, то застосовували. І відсоток дітей українських у школі можливо був - 80-90 може, але наперервах російська мова була. Один раз у семирічці, чи в той primary school, то, я з однією дівчинкою говорила на перервах українською мовою. То було, well, диво якесь (сміх) бо, кінець скрізь, все говорили, все російською мовою. Написи знову, розчаровані були страшенно, як, побачили Київ все російські написи, тоді з другого боку там українські були також, але... Ну і в нас були до...
Пит.: А яка була розговірна мова в Харкові?
Від.: Російська - більшість. Голос другої особи: Навіть населення так між собою говорили по-російськи?
Від.: Так... так. Голос другої особи: Українське населення?
Від.: Так. То було - бачите - українську мову ввели й віджила, багато, в 30-их роках, ото, перед тим, як убилися Скрипник і ті. Вже коли почалася, так звана українізація. І на заводах і скрізь всі мусили вчити українську мову й складати іспити (сміється). Мої батьки діcтали відмінно і все. Але так смішно, смішні були там такі жарти. Один такий був росіянин, ну то чистий росіянин, там де мама працювала. То він вчився, вчився, а тоді пішов іспит складати, виходе, каже, мабуть я дуже добре зробив, бо сказали, дуже кепсько (сміх). Ой, в всякому разі, ми говоремо. В театрі було українською мовою. Дуже добре вів. Чудовий театр був, і чудові установи.
Пит.: А чому Ви по-українськи говорили? Що думаєте?
Від.: Я не знаю чому. Просто то такого почуття протесту. Ну, не можу навіть сказати чому. Певно, що в 10 років, то не була якась, спеціяльна така...
Пит.: Ні, чому Ваша родина? Чи Ви думаєте, що якісь питання чи...
Від.: Ні, моя родина також була зросійщена, бо також говорили російською мовою. Батько правда, з Курської області, так що то вже край України, то пів-пів. Він, як він говорив українською, то в нього дуже такий дивний акцент був. Але він мав приятелів якраз дуже видатних українців, Чулимів(?) то і він якраз заохочував мене говорити з тою дівчинкою українською мовою. А мама з української родини, навіть можливо шляхти, бо-бо дід Лизогуб і все, і вони так. Мали Шевченкові листи, Гоголя книжки, і все - історію українську, але говорили російською мовою. Голос другої особи: Почувалися українці.
Від.: Почувалися українці.
Пит.: Але знали по-українськи?
Від.: Знали, але ж не були управні в тому, бо не вживали цілий час, так що то вже було... Я скажу то є прокляття 300 років неволі. Голос другої особи: Так.
Від.: Триста років.
Пит.: А Ви не настало на селі побували десь?
Від.: А на село ми їздили працювати. Голос другої особи: А село? Говорило мовою?
Від.: Село українською мовою. Ще недавно я мала розмову з галичанам...

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz