Anonymous male narrator, b. April 7, 1909, in an unnamed village in Kherson
region, one of 3 children of a worker-peasant who from time to time took skilled
jobs in Mykolaiv and ultimately earned enough money to buy a windmill. While his
father joined the kolhosp, narrator sought urban employment, in 1931 was drafted
into the military and was stationed in Kyiv. In 1932 he received letters from
his father about food seizures and worsening conditions, but they were not as
bad as in other villages, which died out completely. The father died in 1933,
and narrator got letters from his sister telling him about the famine in their
village. Narrator personally saw starving peasants in the city. On March 2,
1933, was sent to the village of Kudashivka, near Bozhedarivka, Dnipropetrovs'ke
region, not far from Kryvyi Rih. His unit was assigned to plant the crop,
because the peasants had insufficient strength to do so, although those with
some strength went to the fields to get food. People there were swollen from
starvation. Did not personally see people die, but others told him about it.
Then he was ordered to go to a village in Donets'ke region to help the family of
a starving Red Army man. Upon arrival, narrator saw bodies in the nearby
Postyshev station being loaded on a train, the barely living with the dead, for
burial . The village, 6km from the station, was virtually deserted. Narrator
protested to officials that people were starving to death, but the protests were
ignored. Narrator's native village was saved because the kolhosp chairman
discovered orders and let people have food. His family was also helped by
beehives they had set up before collectivization. During the war, narrator
passed through the village of Kuban'ka, which had had over 800 households, and
it was completely deserted. He was told that half the villagers had been sent to
Siberia and the other half had died. As a professional soldier, narrator vividly
portrays the style of official Soviet conversation as well as the pressures
often decent local officials were under, and describes discontent in the ranks
over the famine.
Питання: Будь паска, Ви нам скажете дещо про
голод, але Ви хочете пізнавати анонімно, так?
Відповідь: Так.
Пит.: Будь ласка, скажіть де й коли Ви народилися.
Від.: Я
народився сьомого квітня 1909-го року на селі, на Херсонщині.
Пит.:
Скільки було в Вашій родині?
Від.: Значить, тут справа складна.
Батько до 18-го року працював у Миколаєві на судонобудівельному заводі. А ми
жили в селі, а на зиму ми в Миколаєві жили, а на літо в село, приїжджали. І так
то було до 18-го року. А тоді вже батько, чи там покинув, чи ж воно було, під
час революції, то приїхав у село і почав господарювати. І господарював.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: В родині було до
18-то року, значить, було те, батько, мати, я й сестра. А вже після 18-го року
ще з'явився мій брат. Ото в нас було так, що через кожних п'ять років, значить,
так що то було в нас, значить, всього в родині було п'ять душ. І то батько в
селі вже був, бо ото ж наділ був землі. І тоді вже на душі. Бо перед тим він мав
три десятини землі. А як уже наділяли на душі, то вже було вісім, а тоді десять
гектарів. І він господарював. Але крім того, він якийсь"час, там недовго
працював, тоді в нього серце захворіло, на серце хворів. Так що він дуже мало
працював. А тут ще незабаром колгоспи почались. То він уже старший, ті колгоспи
організовували, він вступив в колгосп. А мені сказав: -Ти, каже, Якове, тікай
від села, бо село пропало. І люди, каже, загинуть в селі. Ну, так куди? Каже:
-Ти, каже, батько, -крім того ще був фахівець, столяр, він меблі робив гарні,
так що... - Так, каже, ти ж мені помагав дещо, ти можеш уже самостійно починати
десь працювати. Ну, от, десь у якійсь компанії, по тому фаху. Ну, я й пішов на
будову. І вже в 27-му році я був на будові. Значить вже в колгоспі я не був. А
батько то був в колгоспі цілий час, ну, а, так сказати, до самої смерті. Так що
а я тільки приїжджав, бо я від села, від дому не відривався. Я в селі, чи в
колгоспі не працював, але...
Пит.: Приїздили?
Від.: Щодва
місяці, там, чи що,...
Пит.: Так що батько був з бідняків тих?
Від.: Ну, так. Не був бідняк, бо він заможно жив, бо він фахівець
був. Тільки, що він не був великий господар. ІІит.: Так що він вступив до
колгоспу. А як було взагалі в селі з колгоспом? Люди вступали?
Від.:
В селі з колгоспом то було, ну, як вона, то, мабуть, як скрізь. Приїжджали,
агітували, ну й там все з іншим. Агроном приїжджав, каже що будете в колгоспі,
то дадуть трактор, агроном буде вам казати що сіяти, як робити. Тощо, у вас піде
діло добре. Ну, а там був такий один селянин, Андрій Рубан, і каже: -Нам аби
дощі та громи, то на бісового батька нам і агрономи. Ну, а він там поясняв,
поясняв. Ну, а другий раз то приїжджав фахівець, що в нас соціялістотна держава,
ми будуєм соціалізм, соціялістотний уряд. І по-ленінському кооперативну,
кооперувати все господарство, а то також соціял істотне господарство,
сошялістотна система, соціалістичний лад, все. Ну, так поясняв, як і як,
значить, колгоспи треба все до соціалізму. Ну, які питання? А Андрій Рубан каже:
- Ото ви казали - соціалізм, соціалізм, соціалізм, соціалістичне. Ви скажіть що
воно ото за соціалізм і на бісового батька він нам здався? Ну, він пояснює
такому, ніби, відсталому чоловікові, поясняв там. Так що вже всі знали, що він
сміється з того. Знали. В колгосп люди не хотіли йти. Але як, значить, як почали
притискати, почали податки накладати на то. Ну, то мусили. А батько та й каже: -
Все одно, раз уже уряд ухвалив, то, значить, я вступаю. І то спочатку 11 душ
організувало СОЗ. Рік попрацювали -приїжджає інспектор. -Чого ж ви, каже, як
куркулі, зібралися, і ото, значить, думаєте, так собі, а інші люди? Кажуть: -
Інші не хочуть, а ми так, самі. І то не куркулі, а, батько каже, я до куркулів
не належу. Бо ж, між іншим, перед тим пару років, то батько, як в селі був то
купив млина, вітряного. Так що а як колгоспи почались, то він зразу туди, щоб не
буть, каже, не треба нічого мати, бо це біда, передбачається. Так відразу здав і
відмовився від нього. Ну, ото і не хочуть люди. Ну, вони притиснуть, притиснуть,
притиснуть там якось, податками. То люди почали записуватися. І, значить,
записались, усе село, можна сказати. Дехто не хотів, то він собі на Кривий Ріг
поїхав і там собі знайшов роботу. І колгосп іде. І так, значить, колгосп ішов. А
я ж то тільки приїжджав, значить що е, як е, і то таким чином воно пішло. Тоді,
в 31-му році, то мене забрали до війська. Взяли і я вже нічого не мав з тим, з
колгоспом. Ну, а, то ж мені листи пишуть. Пишуть. В 32-му році пишуть мені, і
той батько пише листа, що погана справа -збіжжя все забрали і не знаєм як воно
буде далі. І це, вже в 32-му році літом, і пишуть, що тобі нам велика вдячність,
що ти завів бджоли. А я таку мав що купив в іншому селі бджіл, привіз, завів
чотири вулика бджіл. Ну, й, то ж уже я батькові поясняв як коли ходить, і вони в
31-му році добрий взяток був. А вони мало меду вибрали з вуликів, бо не знали,
може, ще як. А вже в 32-му році погано з харчами, а вони беруть по-трошки меду.
І за мед можна було вимінять, так, навіть писали, за шк ланку мед у можна блюд
очко муки вимінять в інших. І так, значить, їм, пишуть, нам не гірше як другим.
А іншим, то дуже погано. Ну, і як погано, що люди дуже бідують, але, значить, не
вмирають. А в інших селах вмирають з голоду. Отак, значить, так писали.
Пит.: А чому, власне, в тім селі не вмирали?
Від.: Тоді,
тоді, значить. То, бачите, то так писали. А в 33-ім році вже батько помер. То
вже сестра писала, що не думай, що то з голоду, бо нам було не гірше як іншим, і
бджіл ... бджолки допомагали. Крім того ще й інша справа допомогала. Ну, про цю
справу може, то зараз після я скажу, про цю справу -яка то інша справа. Що в
нас, значить, люди не вмирають з голоду, а в інших селах дуже масово вмирають.
Пит.: І Ви то від сестри знаєте все, про це?
Від.: Так.
Пит.: Про цю справу?
Від.: Від сестри, тільки що з листа.
І він тепер, ота справа кінчилась. Я тоді був в війську. У війську, значить,
добре. Відносно добрі харчі, нам належало кілограм хліба на день, ну, й так, що
вистачало. І от, 32-му році багато дістають листи з дому, червоноармійці, що то
біда. І ходять до начальства і скаржать, плачуть. Тощо, ну, то, мов, командир,
там чи комісар, напише, ну, й значить. Ну, і написали, та й годі. В 33-му році
вже...
Пит.: Так що в війську знали, що був голод?
Від.: А
певно, що знали.
Пит.: А де Ви були тоді?
Від.: У Києві.
Пит.: У Києві? В місті?
Від.: Так, у місті.
Пит.: А в місті, в Києві, не бачили голодних?
Від.: Яких?
Пит.: Голодних не бачили?
Від.: Були, але якось в то не...
Пит.: Добре.
Від.: Так ото, значить, отака справа в місті,
значить, листи дістають. От тобі, один раз, у війську, приходить, значить, із
штабу і заявляє, що кожний командир повинен мати зв'язкового. Як тільки який
наказ, щоб зразу вже не треба йому показувати де адреса, він повинен бігом
понести туди листа і все, значить, покликати. Ну, то мене призначили до
командира ескадрона, тим самим зв'язковим. Це, знаєте, до того положення в
війську. Один раз, днем, приходить: -Хто зв'язковий? До того я. Лист. Ну, я той
дістав, бігом, там не так далеко, три хвилини чи, може, п'ять хвилин пішки до
нього. Поніс туди до дверей. Постукав. Відчиняє старша жінка: - Що таке? - Ось,
кажу, я приніс командирові ескадрона листа. - Ну, то заходь, заходь, заходь
сюди, заходь. Ну, що ж, запрошує. Я зайшов. Каже: -Його зараз нема, він пішов до
міста, а ти посидь трошки, ми тебе чайком почастуєм. А тільки, що в нас цукру
нема - мені оповідає. Каже: -Оце я, донька моя, і маленька дитинка, і ми в
основному живемо тим пайком, що командир дістає на себе сухий пайок. Бо ми маєм
картки, але на картки, каже, 100 грам хліба належиться на день. Підеш -не
привезли ще. Стоїш півдня, або більше -нема сьогодні, ни привезли. На другий
день підеш -уже розібрали. І так, каже, що рідко коли доводитися взяти. І аби не
той, цей приділ, що він, значить, дістає, то в дійсності ми ним живем, а він,
каже, так напів голодний, як коли він в військовій частині -пообідає. То вже
дуже добре. І так мені оповідає. І чайком почастували, і сказали -цукру нема.
Ну, а я ж то, як в частині тій, то я був, перш, сержант уже і першого відділу.
Так що там порядок такий, як нема командира, то я є старшина, заступник. Як
старшини нема, то є командир першого відділу, то значить я. А там ще було таких
дев'ять як я, але був старший. То, значить, мої функції були вечером -хто в
наряді є, то на того замовлять у столовці, що два чи три чоловіка в наряді,
прийдуть на вечерю пізніше. То столовка повинна їм забезпечити харчі. Потім, хто
в наряді є, то я приходжу, там або кого вже посилаю, з тих, йти на стільки, на
стільки там, на один, на одного чи на двох взять обід чи вечерю і віднести туди,
де дежурять. Вони окремо там, де дежурять. То вони дають, або я піду. Ну, то я
тоді скомбінував. Пішов у кантину, значить, кажу на одного чоловіка порцію обід.
І сам взяв ото, приніс і поставив у канцілярію в скриньку, в скриню, в шафу. А
той каже. А той каже, це того самого, командира ескадрона. Ну, він приходе, там
де він, значить, де він був, тоді вже. Приходе туди в канцелярію там що-небудь,
а я відчиняю шафу, кажу: -То ваш обід. Що, каже, як? З якої речі? А я кажу: -Ви
не дуже хвилюйтесь, бо кажу, ваша мати мені, мені оповідала в якому ви стані.
Так що ви оце пообідайте і я вам кожний день буду приносити, в шафі буде стояти.
Це, кажу, ніхто не буде знати, тільки я. Бо я маю право брати і всі знають, що я
беру, я дежурний. А кому я віддав, то вже ніхто не цікавиться.
Пит.:
А хто він був, той командир, українець? Чи хто?
Від.: Українець був,
сам він із Кубані. Із козаків він. Може то, з тієї розмови, він мене дуже
поважав. Ну, так то таким чином я його цілу зиму годував обідом і вечерею. На
обід, на вечерю я йому завжди приносив, і то в шафу ставив, то він користався.
Чи, може, каже, як узнають, ти знаєш що буде? Кажу, не знаю що буде, але як я
знаю, що ви вдома голодаєте, то чого вам не їсти тут, як є тут досить. А, а дома
були більше без того. Ще й ото приносю хліба, бо то кожний раз, то порцію хліба
дають, то, може, або й дві порції дадуть, то напевно, бо ж я це бачив, напевно,
значить, він хліб не поїдає, а ще й у портфель і відносив додому. Це напевне
було. Таким чином я його зиму погодував. Весною вже, в 33-му році, значить,
директива така, значить з військових частин, з кавалерії, а то я в кавалерії
був, значить, відібрати частину і послати в села. І так ото, директива така, що
куркулі занедбали терен, нема, нема, значить, ну, поля незасіяні, і марнується
земля, а треба цю справу помогти, організувати. Ну, як організувати? І це ж
командир знову назначає їхати в село, він відбирав, там, половину, а навіть
трошки більше, й їдем в село. Другого березня ми вже були в селі.
Пит.: Березня 33-го року?
Від.: Тридцять третього року. В
селі, село Кудашівка, Божедаровського району, Дніпропетровскої області недалеко
від Кривого Рогу. Оце ближче вже до мого дому. Там організували ми, бо ще, ось
таким чином - хто розуміється на інвентарі? Сільськогосподарському. Ну, там
багато таких, що -є. А це село, оця ж Кудашовка, тут були половина німців, а
половина українців. А як ми приїхали -один дім, в якому жив ветеринар українець,
то той дім був замешканий, а то всі були порожні. Ані одного, ні українця, ні
ті, німців не було.
Пит.: Так, а що з ними?
Від.: Де їх
вивезли і защо -невідомо.
Пит.: Чи вони вимерли з голоду?
Від.: Ні, німці ні, бо їх, звичайно, їх вивозили. Переселяли. А тіх
українців напевно розкуркулили. Ото тоді, ото тільки було, в одному домі був той
ветеринар. І там не було йому що робити, але він був ще. Ну, й ото ж ми зайняли
там...
Пит.: Але з голоду, думаєте, там не вмирали люди? В тому селі?
Від.: В тому селі я, думаю, що ні. Бо я вже чув, що їх, тих, ще перед
тим голодом, то їх всіх виселили. І німців, і... Так що було пусте село. А далі
люди, село, три кілометри було, Ішин(?), там люди вмирали, будь-тоби не мали
відношення. Таким чином ми вже орали там, сіяли, отже те військо. Ну, й коли
сієм, маса людей, бо так сіє попе, то там коні ... там посадка, там дерева були,
акації зростали. І повно, і там повно. Ну, чи півсотні, чи там приблизно, людей.
Кожний, кожного пополудня збираються. Я пішов, питаю: -Чого ви тут сидите? І
більше жінок там. Жінки й діти. - Та, кажуть, ото ви сієте, і ми взнали, що то
військо тут сіє, і ви наніч ті букаря(?) залишаєте на полі, а там трошки зерна
залишається. Так ми, як ви поїдете вже туди, значить, на ну, кінчаєте роботу
днем, їдете, а ми йдем, визбіруєм те зернятко з букарів з скриньок, щоб там
що-небудь таки дістати. Бо інакше треба вмирати. Як там, значить, нічого не
найдем, значить треба вмирати. Бо голод, поважний, сплошний голод. Так що люди
оповідають мені, як то люди вмирають, але я, значить, не бачив. Тільки
оповідали. Ну, то вже як я там був, то вже тим старшим, ніби, то я доручав, бо
ото ж такий приказ е: -Кінчилась робота вечером -вибрать зерна з тих скриньок і,
значить на воза, і то так пильнувати уже. Але в тих букарях, то так як на полі.
Ну, я там одному сказав, там був такий Тумканіцин(?), що ти, значить повинен
пильнувати. Але в кожній скриньці ти повинен два-три відра залишати. А там було
12 тих букарів, в кожній скриньці по три відра. І то вже, і ті люди, я їм також
сказав, що як ми коней відведем то ви йдіть, і ще там, тільки не хватайте хтось
один забрати що є, а тіх, значить, там, чи три, чи п'ять, там скільки, вибирати
так, щоб не один, а других не пускають. Ну, й таким чином, тільки ото відходимо,
а вони біжать, люди, і вибирають. Ну, то ж я спеціяльно сказав, щоб залишати
там. Того зерна, побільше. Таким чином діло йде, там з тими. А мене викликає
командир один раз.
Пит.: Той сам, той сам?
Від.: Той
самий.
Пит.: Ви пам'ятаєте як він називався?
Від.: Кобзар,
його прізвище. Ну, та й каже, що вже всі, каже, до мене приходили зі скаргою. З
якою? Що вдома вмирають люди, а ти не приходив. В чім же справа? Кажу: -
По-перше, що ви не допоможете, а по-друге, що мені писали, що через те, що я
завів бджоли, то вони мають мед, а за мед можна дещо вимінять. Крім того, якось
так, що там ще їм є якась, якась можливість, що їм не так і зле. Отак. Так що...
Ну, от що каже він мені, я, каже, тебе знаю. І тепер ось тобі документ, каже, я
вже приготовив. Поїжджай в Донецьку область, там написано, Янесецький(?) район,
грецьке, село Сухі Орли (Яли?). Там е родина бшсея-Одисенка, то в нашій частині
він ... був. Каже: -Він до мене приходив і казав, що його батько при смерті,
опух уже, ходити не може, і все, і каже, якщо батько помре мій з голоду, то я за
себе не ручусь. Так от, каже, тепер він не ручиться, а що ж то він думає. Може
він покінче самогубством? То, каже, нам неприємність буде. А, може ще, він каже,
візьме карабін бо там же є, і втіче. Бо тут не можна, в селі хто його так
упильнює? І станція близько. Все таке. Там поїде і почне стрілять. То-то ж та
само, каже, нам погано буде. І взагалі, як неприємна справа, якщо навіть батько
помре, і він нічого не зробить, то чого, щоб він помер. Ти поєжджай і, може,
допоможеш йому. Тут тобі написано так, читаю: -Такий то сержант військової
частини номер такий, то, значить, невідомо, чи то сотня, чи полк, чи дивізія, чи
там той. Такої частини посилається туди для перевірки і допомоги
червоно-армійським родинам. І місцева влада повина забезпечить їх транспортом,
цього, значить, я приїжджаю, туди-сюди, потрібно, щоб дали телефон говорити до
Генерального Штабу, до Ворошилова, командуючому. Каже: -Бачиш, який ти тут,
каже. Тільки, каже, гляди, не попробуй справді телефонувати. - Це на те так
написав, щоб там подумали: О! Велика...(Шишка?) - А ти як там можна, ти ж, каже,
сам із села, знаєш як із селянськими людьми можна говорить, хто вони такі,
які... І щось зможеш таке, щоб йому допомогти, йому помогти. Бо дійсно дуже
добрий той, як то кажуть, солдат. І що, він гранату на 70 метрів кидає гранату,
що інший два рази - кине раз, а тоді піде і ще другий раз. А він, такий, такий
був. Він дуже добрий. Каже: - Шкода його, бо як узнають, що він затіває, можуть
його арештувать. Шкода, щоб його забрали, нехай-би тут. Крім того, якщо батько
помре, тоді що він? Треба якось що можна. Ну, що можна. Я от, з тим документом,
значить, мені на п'ять днів харчів у торбинку. І туди, такі штаб. Поїхав. Знаю
тільки, що тоді Постишев була станція, пересадку, на південь, але не пам'ятаю
яка станція була друга. Там мені треба було вже вставати. Встаю я на станції, а
то було так десь, ну, вже сонечко зійшло, рано. Ну, так тепер до того, до району
-питаю скільки? Кажуть: -16 кілометрів. Від станції. Який транспорт є? Нема,
хіба коли з радгоспу йде грузове, автомобіль. Але то коли прийде, а коли ні. На
станції мені поясняють. А Сухі Орли (Яли?).' Сухі Орли шість кілометрів. Ну,
село, де. Ну, то що мені, 24 роки, то що мені шість кілометрів?! Ну, я тоді
вийшов на, із станції, з помешкання, дивлюсь -віз гад Іжджає. А під станцією
сидять люди, якісь там, ноччю, видно сиділи. Беруть тих людей за ноги і кидають
на воза. Я підходю: -Що ви робите? -Так ото, з дивом. -Як що? Мертві люди, то
нащо ж вони будуть тут сидіть? Ми їх в ті... - Беруть їх за ноги, мертві...
Пит.: А вони мертві були вже?
Від.: Одного беруть при
мені, а він повертає голову і дивиться, а його тягнуть. Кажу - Що робите, він же
живий, кажу. Живого чоловіка? Бачите, дивиться он як, умоляющим таким..., тільки
що голосу немає, сили немає. Поставте назад. Так, кажуть, він через 10 хвилин
так само буде, то й ну, що? Поставте назад! Вони потягнули, назад поставили під
стіною. І він сидить, дивиться такими, як його... Жаль його осяг, але нічого не
каже. Я витягнув кусочок хліба, відрізав, ото зі своєї торбинки. Дам йому в
руку. Він взяв. Але до рота не донесе. Я піднімаю руку до рота, Він рота
розкрив, положив, а не вкусив. Кажу - Зачекай, я тобі водички принесу. Пішов в
станцію, а там є люди -хто, там, жінки є -хто, може, маєте, горнятко яке-небудь,
чи шкляночку, кажу -Мені на дві хвилини, я винесу одному чоловікові дати. Нема,
нема, нема. Я сюди, туди, шукаю - нема, ніхто немає. А от, один подає шкляночку,
таку алюміньову. Я взяв, набрав води туди, а його вже нема. І його забрали, і
решту, що там, І повезли. Ото, значить, я бачив, як люди голодні, як вони,
значить, кінчають своє життя І як з ними поводяться. Ну, що, ну, що зробиш Пішов
я там у село, шість кілометрів. Село, більше воно на ліво від тієї дороги, з то
на правий бік. Я запитав людей, де такий, та ще ж номера там були. На правий бік
Іду, хати порожні, нема нікого, травою заросли двори. Видно, що там нікого нема.
Там десь я, десь я, одна жінка стоїть. Де Задисенко(?)? Ото, ото його хата.
Пішов туди, постукав в двері надвірні. Не чути. Я відчиняю двері -вони не
замкнуті. У другі до хати постукав, питають: -Хто там такий? - Так, кажу,
позвольте, позвольте зайти. - О, каже, можна, каже -заходьте. І, каже, голод це
не з нашого села чоловік. Ви, може, від вшсея? Кажу так, від Єлисея, від його
сина. - Ну, то, каже, добре. Добре, що ви сьогодні прийшли, бо завтра мене вже
напевно не буде. Каже: -Подивіться на мене. Він лежить накритий так коцом. І
лежить, і каже: -Пробачте, ми, я вас не бачу, бо не можна. Він круглий, запухлий
весь, де очі, там тільки риски є, де очі. Руки також такі повні, і нігті
біліють. Відкрив його -і ноги такі самі, як ...шки. Оце, каже, я до того
дожився, догосподарився. Оце якщо, значить, ще сьогодні оте побачите, то
передасте привіт Єлисею. Побачили мене, то Єлисею привіт передасте, а я,
значить, вже, думаю, що завтра вже мене не буде. Я його пібадьорую, кажу: - Я
приїхав, щоб вам допомогти. Так що, кажу, я думаю, що вам допоможу. А зараз,
кажу, я вам кусочок хліба дам. Відрізав, там же ж е вода, умочив, по кусочку даю
йому в рот. Кажу: -Тільки не ковтайте, а жуйте, аж поки не стане. Він ото
жує,... він жує, то кусочок...
Пит.: Так, Ви казали, що як Ваша жінка
прийде...
Від.: Каже, а ще дівчина є в мене, донька. То вона, каже,
також в полі, ходе, шукає лободу і щавель, щоб нарвать, щоб то, каже, тільки тим
ми й живем. Чи вони, бо мені, каже, то вже все одно. Ну то ж я по кусочку
хлібів, а він каже -оце я попробував хліба, та й, каже, думка прийшла, може я ще
й не вмру? Я думаю то, що я таки щось достану. А через декілька хвилин приходе
його вже жінка худа, худа, висока така. Ну, я ото й кажу яка справа, чого я
приїхав. Далі пів-хпібини положив ото ж на стіл, і це, кажу, по кусочку будете
різати, шкуринка то буде вам, а мякеньку йому давайте. Тільки, кажу, не зразу,
по-трошки, бо то ж щоб не пошкодило. Ну, то далі. А я, кажу, зараз піду в
колгосп. Пішов в колгосп. Де голова колгоспу? Нема. Десь там у полі, він скоро
буде, там бугалтер там сидить. Приїжджає бугалтер, той, голова. Я йому показую
документ. Він так зайшов, і так на мене не звернув уваги, ни... Зайшов... Кажу
-Ви голова? - Так. - Маєте документи. - Ну, а що ви хочете? Кажу: -Мені треба
транспорт в район. Нема, в нас нема коней, мав, були коні, поздихали, ото тільки
кінь, отой, то що є, то-то в полі. Кажу. - А ви що, пішки ходите? А я бачив як
він приїхав. Ні, я їжджу, але людей нема в нас. А тепер ще тільки жінки, каже,
залишились. Нікого нема, щоб вам дати, щоб керував. Кажу -Не треба мені
керувати, я сам, кажу, вмію керувати. Кажу, в кавалерії. Мені, значить,
транспорт, бачите, документ. Ну, добре, то беріть. Ну, і я сідаю зразу на ту
його бідарку, що він приїхав, і в район. Приїжджаю в район, а там ото ж якихсь
20 кілометрів було, до райвиконкому. - Де голова? - Нема, поїхав в область. То
десь у Донецьк той. Єйого секретар, то він всі справи по лагод жує, так само як
голова, все одно як і голова є, то він, до його йдуть, і він ладнає ту справу. Я
підходжу -Добрий день! Ось вам документи. Подивився і: -Що ви хочете? Кажу -
Така і така справа. В одніх я був, а в мене ще є список і йнших червоноармійців
у тому районі, то, кажу, в одного я був отака ситуація, і що ви думаєте, до чого
оце, до чого це, значить, доведе діло? Що у вас така справа? А він каже: -Та це
в нас хіба тільки один він? Ой-ой-ой, каже, скільки в нас, каже, біди. А, кажу,
крім того, я, кажу, йшов до вас, ото, кажу, їхав до вас, то в однім місці бачив,
кажу, нескошена пшениця прошлого дня, кажу, гектарів 10, може, може й більше. Я,
кажу, зліз, подививсь, добре зерно, тільки колоски, що лежать на землі вже
попроростали. А то що зверху, то все добре зерно. І, кажу, у вас марнується
стільки добра, а люди з голоду вмирають. А він каже: - Ти ж тож бачив 10 гектар,
у нас не менше, як 1.000 гектарів нескошеного. Каже: -Люди ще в прошлом році
почали вмирати, і косити вже не було кому. То не менше як 1.000 гектарів в
районі. І, каже, ми хотіли, тіх людей, що бродять, ото шукають роботи чи харчів,
назбирати, щоб вони руками нехай виривають, мнуть, каже. Як по відру в день
натруть, натерреблють, та й то, каже, в нас було б багато зерна. Із області
прийшло розпроядження -ні в якому разі не смієте робити, а присилають 20
охоронників, каже, з карабінами. І тепер, люди ж знають, що поле нескошене,
пшениця. Ну, і ноччю стараються піти там нарвати собі, а ті стріляють. І я
записую сводку. І, каже, ти, каже, сводку пишу, що в нас, значить, з голоду
вмирають. - Я кажу, я буду телефонувати до Ворошилова, що в нас таке відношення
до бідних людей, тим більше до червоноармійців. А він каже: - Слухай, каже,
приятелю, що ж то поможе? Ворошилов коло Сталіна сидить не ближче як Молотов. А
я два рази на день пишу, каже, цією рукою, пишу і підписую, що по 700 душ у день
вимирає з голоду в цей час. А ти напишеш, що один чоловік, батько якогось там
червоноармійця при смерті. Нікого не здивуєш, вони, каже, знають добре. І ще,
каже, знають добре. І, якщо б ми зібрали той, людей й ту пшеницю руками виривали
навіть, то ми багато людей врятували б. І нам було б той... Заборонили. То,
каже, зверху розпорядження.
Пит.: А як він називався, пам'ятаєте?
Від.: Не знаю.
Пит.: Не знаєте?
Від.: Кажу, то
така справа. Ну, то що ж, кажу, по-вашому, тоді хай вмирає оцей? Кажу, він же ж,
кажу, в армії, зброю має в руках. Що, кажу, як він прибіжить додому, то почне
тут шукати винуватого, та стрілять. Та то, кажу, все можливо бути, то неприємна
річ. То тільки, каже, я тільки могтиму дать трошки від нашого кооперативного
фонду. Ми маєм 20 пудів муки, кооперативний фонд. А що то за фонд? А то для
наших службовців, для тих, районного, районної обслуги. То я, каже з того 10
кілограм дам. Та, кажу, як даєте 10, то дайте 16, щоб було пуд. А19, то
залишиться ще й для вас. Він каже: -Ну, то добре, вже, каже, я сам співчуваю,
каже, тобі. І, каже, і людям, а, каже, якби голова був би, він не дав би. Пішли
до магазину, до того. Він дає, там розпорядження дає комірникові. Той відважив
16 кілограм муки. Я, значить, на цього, на возика, і просто аж туди, до
Задисенка. Приїжджаю, кажу: -Ось, ви казали, що нічого не поможе. Бачите -торбу
муки привіз. А він каже: -Я, як поїв хліба, того, що ти залишив, трошки, я вже
почув силу. Я тепер, каже, думаю, що завтра вже вставати буду. Уже, появилась. І
надія. А тим більше, як привіз, значить є надія. То дякує, там він плаче, жінка
його. А то ще крім того я тому голові, чи то, секретарю райвиконкому, кажу -Ну,
а решта? І що ж цього, 16 кілограм? На тиждень, припустимо, потягне, а тоді? Він
каже, я, каже, знаю, що в колгоспах фуражний фонд є. Той фуражний фонд, що для
коней. Але коней, каже, багато поздихало. Так що, значить, фуражний фонд є в
резерві. І той фуражний фонд дуже під строгим таким контролем. Не вільно нікому
брати. То я йому напишу, що з фуражного фонду по 50 кілограм, то що там ж, чи
ячмінь, чи кукурудзу, каже, не знаю що в них є, щоб дали на кожного. Ну, то, по
тому списку, що я мав. На кожну родину він виписав, що в з фуражного фонду
видали по 50 кілограм.
Пит.: То ті родини червоноармійців, так?
Від.: Так, ті родини, що я маю на списку. То я тоді як приїхав, отже,
як приїхав сюди, вже лишив муку, а тоді в колгосп з тим документом. Вони набрали
кукурудзу в мішок. То я той мішок кукурудзи відвіз їм, а ще вона, кукурудза, в
качанах. Відвіз їм. О, і ще він помагав мішок йому піднесла жінка, підняла і
показала повний мішок. О, каже, я тепер вже чую, що я буду жити. Ну, то я
відвіз, відвів йому того коня з бідаркою, а тепер у район, та й ще, ні, не в
район, а там коло району, поза район, бо треба ж ще й тіх відвідати. То я пішов
вже пішки, на другий день, до тіх, вже з тими. Приходжу -як там справи, то греки
були. Біда, люди вмирають. І ще, як я, чим я приїхав? Я кажу, я прийшов пішки.
Де? Коло лісу, так? - А той піднімає плечі. Кажу -Що так дивися. Каже: - Не
можна пройти коло лісу! Чому не можна пройти? Там хто йде, то обов'язково
впіймають, в лісі, і тільки на другий день, каже, черевики там можна найти. - Та
чого ж, кажу, нічого не бачив. - То, може, того, що в військовій формі. Тобто,
хто пильнував. Каже: -Два рази вже ходили, там якась частина військова пршджала,
облаву робили, то, каже, багато постріляли їх. Та є, значить, їх купа, що хто
проходе, нападають і ріжуть, в день. Ну, так.
Пит.: Тощо, їх їдять,
чи що?
Від.: Ну, та певно. Так ото, тим я дав тоді з записочки,
значить, по 50 кілограм. І, там вже, поїхав додому. Приїхав, ну, бо то я був в
однім місці, а потім переїхав в друге село, переночував ще там, а через день
вернувся сюди. А той вже самий Задисенко сидить, на кріслі, на той, на ліжку. Я
заходжу, а він каже: -Тепер вже я тебе бачу, опух... вже одне око відкривається.
І вже сидить, ноги опустив. Каже: - Тепер я вже відчуваю, що я буду жити. Ну,
то, добре. Я там все, ото пішов там до одніх. Приїжджаю до частини, а той Єлисей
вже дістав листа від батька. Пише такий, той почав мені вже так дуже дякувати.
Значить, як ото е. Ну, я розказав командиру, мов, так, кажу, скрізь воно е. Ну,
похитав головою. Це було в травні місяці, я їздив. Десь спочатку червня місяця
Дніпропетровська газета, Дніпропетрвоської області, там розходиться. Приходи ж
туди, приносять. І там написані: - Секретар обласного районного партійного
комітету, Хатаєвич, ну, мав таку директивну промову до всіх колгоспів і голів
сільради. Так, такий заголовок. І читаєм. От він звертається до голів колгоспу,
що ми пережили тяжку зиму. Погані кліматичні умови були, і весна була така,
значить, затяжна, і мокра, що вона дуже виснажила людей. Там таким. Тому,
недалеко вже до жнив. Нам треба потурбуватися про робочу силу. Тому жито треба,
в першу чергу спіє. І то на тому схилі, де проти сонця, там звичайно, то
значить, розпорядження його, може таке: -Повинні скосити там, де поспіває жито.
В першу чергу, щоб дати людям поїсти. І тоді, як уже, значить, починаються
загальні жнива, то люди вже, щоб були в силі до роботи. Ну, то ж всі знають яке
положення, бо листи дістають із села. А тут така і така директива. Значить
дійсно, кажуть, чоловік турбується за людей. Знає, що гоподають, тільки не пише,
що люди гол о дають та вмирають, а що кліматичні умови дуже були несприятливі і
за тяжна весна, ото треба підкормити. Значить дуже добре. От тобі, те, значить,
уже тобі почнуть косить. Через три дні приходе газета "Комуніст." І там
заголовок "Вороже розпорядження" чи .Шкідливе розпорядження," Хатаєвича. Що він
є порушник постанови партійного комітету, чи Центрального партійного комітету.
Та ж кожному ясно, так написано, що закон є такий, що тільки після здачі державі
зерна, п'ять чи 10% можна для себе взять. Ніяких інших розмов нема. А він
агітує, що можна раніше скосити для людей. Це є порушення закону. Ну, і за те то
його треба до відповідальності. Ну, от тобі, оті ж самі... От тобі, і маєш.
Значить, люди нехай вмирають, їм байдуже, а треба тільки державі давати. Оце,
значить, така справа із тим. І, значить, вже кожний бачить, от що. Ото, каже,
думали, що це на місці робиться, а Сталін, чи там уряд, не знає. А як мені
секретар райвиконкому каже, що він вишле, на день жише, що то по 700 душ вмирає
з голоду, значить там же ж знають. Він же, каже, я пишу до тих, до Ради Народних
Комісарів, то, каже, до Молотова йде. То що? Вони не знають? І Сталін, каже,
знає, бо вони там, каже, рядом сидять. А тепер газета пише, що Центральний
Комітет України засуджує промову, заклик цього, Хатаєвича, що можна на бугорках
скосити, дати людям поїсти. То ж уже, то ж вища влада дає розпорядження.
Значить, нехай люди вмирають, влада тим зацікавлена. От в чім справа. Ну, що хто
зробить? Махнули рукою, от так. На тому й скінчилося. Ото таке, ото таке,
значить, і про, про ті справи. Що я бачив і що мені прийшлось мати розмову з
такими людьми, з тими газетами.
Пит.: А як в Києві, як Ви були в
місті, в Києві, чи Ви бачили в самім місті людей, шо приходили...
Від.: У Києві я бачив тільки -черги стояли, за хлібом. А так нічого,
бо там нам не можна було ходити, куди хто хоче. А тільки коли, колись десь
треба, до кіно, чи що там. Взагалі не пускали. То видно було, як проїжджаєм, то
видно, що черги стояли там. Але ж, та ж мати, того командира, казала, що стоїмо,
стоїмо -нема, не привезли. На другий день приходить - вже розібрали. От-так,
каже, тільки живем пайком того командира. А він, бідний, каже, голодає, так як і
ми. Ото так в Києві було.
Пит.: А як ще Ваше село, Ви згадували, що
там ще інша справа.
Від.: Та інша справа?
Пит.: Так.
Від.: Тоді кінчили ми уборку в цьому ж селі, де військові, значить, і
мені позволили поїхати додому, там е яких 80 кілометрів.
Пит.: Коли,
то в 33-ім році?
Від.: Це в 33-му році, тільки це вже тоді, як ми в
жнива, кінчили, в ту же саму, в Божедаровськім районі, а то з того району, вже
на Херсонщину дозволили їхати. Поїхав я туди, а там якраз молотять. І вже
двоюрідний брат мого батька каже: - Ота справа, каже, в нас. Каже: -Забрали в
нас в 31-му на 32-ій рік, забрали все, де що було, зимою' в людей. Ходили,
стукали, крюкали. І ще, каже, то що в нашому селі, то, каже, ніхто не йшов так,
значить, щоб розкуркулювати чи забирати. Тільки один чоловік, мусить хтось бути.
Бригада приїжджає, звідкіль там вона є, не знаю, в сільраду. Там їх шість чи
вісім душ. То вже фахівці йдуть обшукувати, де що е. І свій повинен бути. То був
там такий Руденко. Він іде. І він де шукає. Кажуть: -Ти обшукуй там. Він
обшукав. Він ніколи нічого ніде не находив. Але собі в кишеню положив. Бо він
голодний був. Каже, чи то там квасолі там, жменю чи дві, там насіння якого. А
так те е -нема, нема. Знали, що як він шукає, то він не найде. Але що він в
кишеню собі положе. Отак. Тепер, значить, ото те саме. Отой вже дядько мені
оповідає: -Забрали то все по селах. І був у нас колгосп, був, забув як прізвище,
приїжджий, значить, із Волині, з переселенців був. Ну, і його десь перевели в
інше місце, а нам прислали нового голову. Там яких 40 кілометрів від нас село,
Воскресенське називається, з того Воскресенського. Шевченко, його прізвище. І
він голова колгоспу новий, і то весною він приїхав, вже перед тим, як вже, як
вже мали починати в 42-му... то -в 32-му році. І він зібрав, то ж управа
колгоспу, і бригадири. І каже: -Знаєте наше положення? Знаєте. Яке? Люди не
мають що їсти? Ні. Люди, як не мають що їсти весною, звичайно, вони найдужче
вмирають. Бо потепліє, вони ходять, шукають і вмирають. Нам норма 11О гектарів
ячміню чи пшениці, на гектар, на висів. І той посівний матеріял ми маємо. Як ми
посієм не 110, а тільки 100, або навіть 90 кілограм, то ніякий фахівець то не
виявить, а врожай від того не поменшає. Тому я даю вам розпорядження, тим
бригадирам, загадайте, щоб з кожної хати, в кожний день хтось прийшов до бригади
на працю. А весною роботи такої нема. То на кожну душу в тій родині горнятко
зерна йому в кишеню всипати. І він нехай йде додому. Таким чином ми, каже,
врятуємо людей. Бо не тільки нам посіяти треба, а ще й треба буде косити. І ото
так, ще й попередив: -Що хтось кому скаже з другого села, там взагалі, то,
значить, кажуть, що то вже крадіжка. Скажуть: -Де ти взяв? - Дав бригадир.
Бригадирова запитають: -Ти давав? Той скаже: -Дав розпорядження голова. А я
скажу: -Неправда, я член партії, це, значить, наклеп на мене. І мені повірять, а
вас всіх загонять. То повинна буть абсолютна тишина. Декрет. І ото, значить,
таким чином весною, як почали сів, то на кожну душу горнятко зерна давали. І
ото, що мені сестра писала -інші обставини є, що нам тепер не гірше, як іншим.
Ото, значить, у нас таке було. І вони кажуть, в нашому селі, там, каже, не менше
половини померло. Трифоновка, коло якої я проходив, то там дійсно дуже рідко
хати остались, то було все село. Навіть Камінка, воно велике село, там було дві
великі церкви. То, каже, там- не менше 75% людей вимерло. Порожнеча зараз. Там
те село - також багато. Каже: -Це на 100 кілометрів, і далі, знають, що в цьому
селі ніхто не вмер. А тільки не знають чому. Ото, каже, так було, було в нас в
32-му році. Тоді, каже, Камінка в поле, Камінка, то велике село, то приходе аж
недалеко нашого села приходили під кінець там того. В них там була посіяна
кукурудза, в 32-му році. Але в 32-му році в них так люди повимирали, в 32-му
році, що не було кому убирати, косити. Вони косили до того часу, що й сніг уже
випав, а вони не кінчили ще косити. То, каже, що їм кукурудзу збирати. То ж
голова наш, той самий, поїхав в район, договорився, аби позволили нам збирати
їхню кукурудзу для них, а для нас, ми тільки будем, брати кукурудзиння, щоб
коровам було що давати. Район погодився на те, так ніби радо, бо в Камінці, там
людей нема. Нема кому косити навіть пшеницю, не то що... Погодились з тим. Ну,
але приходить троє інспецкторів, що не зміє ніхто качана вкрасти. Ламають, і
ото, і кидають на купи. Одні вози беруть качани відвозять туди їм, в село, п'ять
кілометрів від нашого села. А кукурудзиння то, зрубане, то на вози накладають і
везуть додому. То, каже, так усе зорганізовано, то інспектор там дивиться де
бертуть качани, накладають їм туди, а тут рубають кукурудзу з качанами та на
вози пожать. А зверху тими, що без качанів. І все в порядку. І в нас, каже,
кожний двір мав по три-чотири воз кукурдзи, чи кукурудзиння. Але там багато із
качанами. Таким чином ми вже з 32-го і на 33-ій роки голоду не мали. Кожний
собі, чи мамалиґу натре, чи кукурудзи наварить, але вже ми голоду не мали. А в
інших в 33-му році, то, каже, поголовне. Люди вмирали. Отаким чином ото “щось,"
що сестра писала, ото воно, таким чином врятували людей.
Пит.: І
ніхто не зрадив?
Від.: А в інших не було. Тепер ще, якщо ото такий,
до справи. Вже під час війни, тії з німцями, я ж був в Одесі, в війську.
Пит.: Ви цілий час були в війську?
Від.: Прошу?
Пит.: Ви цілий час були в війську?
Від.: Цілий час. Так
ото там, в війську, були на Румунії, на той бік. Ну, а тоді німці, як прорвали
тут до Дніпропетровська і повернули на Миколаїв, нашу частину, кажуть,
перекинуть на той бік Одеси, там заняти місце, бо там може німці повернуть на
Одесу з того боку. Туди, я на авто, щоб найти місце, де, наш штаб стояв, і там
то що... Туди, по малі, там гарне місце, село Кубанка. І та мапа на один
кілометер - центиметер. То там, де село написано, село зазначено, такий кубик, і
значить, як вода. І там написаний номер. То значить скільки дворів чи домів я в
тому селі. Там 802. Кубанка - 802. Значить, 802 двори, це ж велике село має
бути. По мапі, так я вже кажу - туди, де що там іде, кілометер приблизно там, то
тут наліво, туди направо. Ото там був ставочок зі самого боку, по тій дорозі.
Ну, кажу, як переїдем ставок, там приблизно пів кілометра, направо. І там буде
село. Так і е. Я їду, так і с, ж я кажу, показую -ставочок е. І коло того дорога
йшла просто, а то ще повертає. Приїжджаєм туди дивим -нема нічого. Нема. А
якийсь чоловік іде напроти. Ну, я виходжу, кажу: -Слухай, громадянин, ти скажи
де, село Кубанка? Кажу, по мапі я їхав ніби в село Кубанку, а то, кажу, та мапа,
той план, кажу, може недобрий, чи, може, щось. Каже: - Так, ото якраз ви стоїте
в центрі села. Та, як же, тут нема нічого. Голе місто таке, що тільки худоба там
паслась, випас такий. А ви бачите, каже, бугорочки такі? Ото де бугорочок, там
був дім. Оце, каже, ви на голівній вулиці. Одна вулиця нижче проходить від тієї
вулиці, а дві ще вище. І ото на краю села була земська школа велика. Будинок
тепер, то селеціонний відділ там є, там вирощують дещо. То агрономічний відділ
там є. А то -нема. Ну, де ж воно ділось? А він каже: - Та що є, ви
по-українському говорите, ви ж українець, що ви не знаєте де українські села
подівались? Ну, я йому кажу, я ж тут не жив, там де я жив, то там нічого такого
я й не чув. Каже: - Половину людей вивезли на Сибір, каже, ото, я вам кажу як
було. Половина, ті, що залишились, померли з голоду. Бо, каже, нічого ж не було
їсти, все забрали. І тіх, що залишились, половина розбіглась хто куди. То, каже,
напевно те ж, розбіглись, дехто, бо хто ж, каже, буде їх годувати. А з тих, що
залишились, всі після того, то пристроїлись там в Одесі, там на різних роботах.
А осталось, ото бачите, каже, отам димок іде, там де ви коло ставочка повертали,
так там долинка така, то в тій долинці, каже, там шість хат, де димок є. Ото
остались там, там ото ставок, і там огород можна посадити, там десь отам одна
бригада є. А друга аж он, в кінці цього села, що було. Дванадцять хат з того
краю, там друга бригада. Це все, що залишилось з села. Та й каже, так ще, що аж
дивно, що ви по-українському говорите, а не знаєте що, як люди вимирали з
голоду. Каже, вивозили і решта вимирала. Так то, значить, факт, що, що я сам
бачив той, той мені поясняв. Отака і така справа.