Olena Chesniisha (maiden name), b. December 1924 in Darnytsia district, Kyiv
region, daughter of a store owner. Narrator's paternal grandfather had had 300ha
of arable, which he rented out. Narrator resided in Darnytsia, then a large
railroad stop, but attended school in Kyiv. She remembers a starving person
coming into the house and stealing a piece of bread; he ate it and died. She
also remembers walking into the house of a neighbor and finding the mother lying
dead. One daughter sat crying, while her infant sister looked for her dead
mother's breasts. Narrator ran home and told her mother, who replied, “one could
do nothing – people were dying like flies”. Narrator's father “later explained
that our people did not want to go into the kolhosp. By nature they are
individualists; they love their land, their house, their family, and to work for
themselves. But that dragon took everything away from them and forced them into
the kolhosp. Those who refused were exiled, or shot, or sent to Siberia with
their families, and they perished there. They razed the village. They took the
last miserable kernel from them. They cleaned them out. A special brigade came,
cleaning people out, taking from people literally all sustenance, and condemning
them to a hungry death”. Narrator's family saved itself by selling off its
possessions to the torgsin. Narrator's father was arrested and the family
dispossessed in 1934 and sentenced to forced labor under Article 58. Narrator
witnessed the initial discovery of the mass graves at Bykivnia in 1941 and gives
details on emigration process.
Питання: Будь ласка, прошу скажіть
Ваше ім'я й прізвище.
Відповідь: Ім'я моє є Олена Чеснійша. Це моє
дівоче прізвище.
Пит.: А дата і місце народження?
Від.: Я
народилася 24-го року в грудні місяці. Народилася в Дарницькому районі, це
чотири кілометри від Києва. На Дніпрі. Родина моя складалася -з мене, сестри,
тата й мами. Ми були досить заможні люди. Батьки мої були, мали свої магазини в
Києві. Дід, по-батькові, мав 300 гектарів поля. Але він їх не обробляв, бо це
було біля Києва і там був і ліс, і він рентував. І до нього йшли всі, кому
потрібно було, весною особливо, коли не було, нехватало сіна, чи щось з
худобиною було, то всі приходили до Чеснійшого.
Пит.: А мешкали Ви
потім в місті, так?
Від.: Ми мешкали в Дарниці. Але вчилася я в
місті, в Києві. Середню школу я кінчала в Києві, 1941-му році.
Пит.:
В 30-их роках де Ви були?
Від.: В ЗО-ті роки ми були в Дарниці, де є
велика вузлова станція, де проїжджало багато потягів, де проходило багато людей.
І в 33-му році, мені було вісім років, так що я дуже багато не пам'ятаю, але
деякі фрагменти з мого дитинства лишились. Пам'ятаю один випадок. Тато і мама не
були в той час у хаті, вони вийшли надвір. У цей час зайшов мужчина, і він був
вже опухший від голоду, селянин. І в кухні взяв кусок хліба. Ухватив той хліб,
вискочив надвір, за наш двір, на наше подвір'я і з'їв той хліб, і там же вмер. І
ми, діти, прибігли і дивилися як там. - Мама, що таке, він же їв, і помер, мамо.
Мама каже: - Він довго не їв. Напевне його шлунок був настільки, каже,
зголоднений, а цей хліб не був чистий, він не був з житньої муки, в ньому були
різні домішки. І це йому пошкодило. Напевно, каже, розірвався той шлунок і тепер
вмирає. І він навіть не доїв той кусок хліба, він ще був в нього в руках. Це
лишилось також мені на ціле життя. Другий випадок -від нас була недалеко школа,
початкова школа, до четвертого клясу. І там був сторож. Він не був місцевий,
казали, що він був з Росії. Але женився на місцевій дівчині. Там мешкали. Було
двоє маленьких дітей, дівчинка одна вже ходила, а друге тільки народилось. Коли
він побачив, що на Україні таке нещастя, такий голод, то він її лишив і пішов
собі додому. Вона лишилась з тими дітьми. Певно, що ніякої школи в той час не
було, бо діти всі, і місцеві діти були напівголодні. Але вона мешкала там.
Одного дня не вийшла вона й ми, діти, які там росли, знали її, побігли
подивитися -що сталось, що її не видно, і не видно. Коли ми зайшли в ту кімнату,
де вона лежала, де вона мешкала, вона лежала на ліжку мертва. Ця маленька,
старша дівчинка плакала, сиділа, а те дитя шукало грудей.
Пит.: Чи Ви
пам'ятаєте її прізвище, як вона називалась?
Від.: Так, пам'ятаю. Вона
називалася Анна, а прізвище її було Голоставна. Вона була місцева. Виросла там.
Ми, звичайно, кинулися з тієї хати. То я прибігла додому і оповідаю мамі що
сталося. Мама каже: -Нічого не зробиш, люди мруть як мухи. Так же вони забрали,
та банда советська, каже, забрала все. І людей лишила на поталу, на голод. Ну,
багато речей я тоді розуміла, не розуміла -чому вони це зробили. Але пізніше
батьки оповідали, що наші люди не хотіли йти в колгоспи. Від природи вони е
індивідуалісти, вони люблять свою землю, вони люблять свою хату, свою родину і
працювати для себе. А той дракон все від них позабирав, загнав їх у колгоспи.
Хто не хотів, того вивезли, або розстріляли, або на Сибір вивезли з родинами, і
там вони загинули. Разорили село. Забрали ті нещасні зернини, що вони мали.
Вичистили. Ходила спеціяльна бригада, яка вичищала, яка забирала від людей
буквально всі пожитки й лишала їх на певну голодну смерть. Тим самим вони думали
зламати хребет український.
Пит.: А як Ви і Ваша родина, чи Ви
займались...
Від.: Бачте, в нас трохи інакше сталось. По-перше, ми
мали дуже малу родину, по-друге, мої батьки були досить заможні. Дещо вони
приховали дещо було, що могли піти, бо совети не тільки голодом виморювали, вони
ще від людей забирали золото, різні речі, які вони мали. Вони відкрили так
називаєми "торгсини," це спеціяльні склепи, де можна за золото було купити муку,
і різні, масло, і різні пожитки. І тому мої батьки, маючи нас двох дітей, то
старалися, віддали всі свої цінності, які вони мали, тільки, щоб нас врятувати.
Тому в нас абсолютного голоду не було. Але труднощі були.
Пит.:
Недоїдання?
Від.: Недоїдання були, бо не було е, як кажуть, ні
молока, ані овочів, ані фруктів. Це ж вони, як кажуть, склепи позакривали чи
позабирали. Де вони це все діли, я не знаю. Але не було нічого. Мама старалася
виміняти муку, там, на то, цукор. То, що необхідно було, щоб людина жила. Ми так
пережили. Але в 34-му році вони від нас забрали буквально все. Забрали хату,
забрали всі речі, які були в хаті, і заарештували нашого тата. Батька не було з
нами майже шість років. Вони дали йому багато років, вони дали 16 років. Це
шість років в'язниці, шість років далекі табори і чотири роки він не мав права
жити на Україні. Поза міхами. Певно, що коли його забрали, мама почала їздити
скрізь, апелювати. Писала, писала і до Постишева, писала і до Калініна, писала і
до Сталіна. Жадної відповіді вона не мала ані від Сталіна, ані від Калініна. Але
Постишев пізніше, чи Постишев, чи його секретар, написав, що відміняються йому
шість років в'язниці, відмінили йому чотири роки за межі України, але шість
років далеких таборів не відмінили. І він будував канал Москва-Вопга. Я маю
документи, і там він відбував свою незаслужену кару.
Пит.: А за що
його засудили?
Від.: Його засудили по 58-ій статті. Ця стаття казала,
що він агітував про радянську владу, що він експлуатував робітників, бо він мав
свою крамницю. І через те він відбував. Мама до нього їздила, бо він був в дуже
тяжкому стані. Мама вже до нього їхала вже в 36-му році, в Москву туди, в
Дмітровський. Це називалось Дмитрієвські патери. Там було 240 тих заарештованих.
І вони копали канал, з'єднували Москву-річку з Волгою. І коли вони скінчили той
канал будувати, тоді приїхав сам Сталін туди. І тато його бачив. Певно, що було
все загороджено, були скрізь НКВД, були собаки. Але арештанти трохи далі стояли
і тато бачив Сталіна. Каже: - Не був високого росту, побитий оспою. -Ви знаєте,
він рябий. Каже: - Щось там викрикував, щось говорив. Але, каже, навіть, сидів
на російському престо лі і навіть російської мови не вивчив. Говорив з великим
акцентом. В 37-му році, чи в 38-ом році, так, тато вернувся. А весною вернувся,
а восени за ним назад прийшли. Але мама настільки була мудра, що відкрила, копи
вони рвали двері, то вона відкрила вікно, і він вискочив через вікно. І сидів
там, там був кущ жасміну. І в тому жасміні він проседів. Питають: -Де? "Где ваш
муж?” Мама каже: - На другій зміні працює. А він в той час працював у
Дарницькому м'ясокомбінаті. Залишили записку, щоб рано до їх з'явився. Але він
ніколи до них не явився, і тільки вернувся до нас, як вже почалася війна.
Пит.: Як Ви тоді на Захід вже виїхали?
Від.: Ні, а на
Захід ми виїхали, тому що фронт німецький цілий час приближався, і німці нам
сказали, що ви мусите звідси евакуюватись. Ну, ми думали, що ми відійдемо десь
за Дніпро і вернемось назад. Але справи абсолютно інакше вийшли. Ми йшли, і
йшли, і йшли, і йшли на Захід і більше ніколи до них не верталися. Казав один
чоловік так: -Є два зла, і вибирай з них, яке ліпше. Перше зло, це є совєти, а
друге зло, то є німці. І, каже, вибирай - яке ліпще. Там, каже, у совєтах
неминуча смерть, а тут, можливо ще, каже, є перспективи врятуватися. Так ми
зайшли. Спочатку були в Західній Україні, були в Здолбунові(?), тоді з
Здолбунова перейшли в Перемишль. З Перемишля ми виїхали в Обершлез, там були, в
Німеччині. І коли фронт, радянський фронт зближався, ми далі тікали від них.
Тікали, як тільки могли. І війна скінчилася, нас застала в Баварії. Ну, в
Баварії, звичайно, під час війни було також тяжко. Знов радянські людоїди
старалися нас забрати, але ми, як кажуть, ми вже так навчилися від них тікати,
що й тут втікли.
Пит.: Чи ви щось з репатріяції може пам'ятаєте,
знаєте як...
Від.: Репатріяції? Що Ви маєте на ввазі?
Пит.: Ну, після Другої війни, як був договір, щоби всіх...
Від.: Ага! Був договір, щоби всіх громадян радянського підданства, бо
ми не міняли підданство. Ми не міняли прізвища, нічого не міняли. Ми були, ми
навіть не були в таборі. Ми були на приватні. І коли почалась репатріяція, в нас
були приятелі німці, де ми мешкали, і коли під'їхало авто з совєтами, то вони
нам сказали, і ми вийшли на інші двері...
Пит.: А вони по Вас
приїхали?
Від.: А вони приїхали по нас.
Пит.: А звідки
вони знали?
Від.: Приїхали грузовиком. Ну, я думаю, що вони дістали
списки. Я не знаю яким способом вони списки дістали, але вони списки дістали.
Пит.: Так що приїхали по Вас?
Від.: І коли приїхали по
нас, то ми на другі двері вийшли, а там було жито. Бо ми були в Бамберзі, але не
в самому Бамберзі, а таке було село, як воно називалося, забула, от забула це
село. І там було поле. То ми вийшли в те поле і в тому житі. Тоді господиня того
будинку, де ми мешкали, прийшла і каже: -Вже ті чорти, каже, поїхали, можете
вертатися. - Але цілий час були на поготові, що можуть приїхати і забрати. Ну,
так вдалося нам, чи, можливо, це вже провидіння нас так врятувало, що вони нас
не зловили. Прийшов цей час, записували молодих в Канаду, Австралію і інші
країни, в Америку. Ну, я записалася, я записалася в Канаду, а пізніше, значить,
привезла своїх батьків. Ну, батьки тут мешкали. В 1965-му році, їм вже було по
88 років, обоє померли в той самий рік. Тільки різниця в місяцях. Ми їх
поховали. Так і досі я мешкаю, маю троє доньок, всі закінчили університет, всі
повлаштовувались, працюють, живуть і часто і густо питають: -Чи ти поїхала б
додому? Кажу -Так -не дивлячись, що тут ми маєм досить добре життя. А старша
донька - всі вони говорять по-українському, читають і пишуть - старша донька
питає мене: -Ну, чого ж тобі туди їхати, як там так зле було вам? Я кажу так:
-То моя батьківщина. -І коли інші народи говорять про голокост, я не знаю чи
більше хтось має гол окосту як ми, як мій нарід. Коли совєти відступали, а німці
приходили, то майже біля кожного міста була катівня. І та катівня була набита
тими бідними людьми. Я одну бачила. Як я тільки скінчу працю, я напишу про ту
катівню. Вона була недалеко від дитячого відпочинкового резорту.
Пит.: Де то було?
Від.: Це було - хутір Биковня. Коли
прийшли німці, вони взяли мапу, взяли місцевих людей. Чому я знаю цю місцевість?
Бо мій дід -Чеснійший -походить з неї. Так що ми там ціле літо проводили. Взяли
людей, і пішли туди. Ця катівня була в зеленому лісі. І тин був помальований в
зелений кольор. Місцеві люди знали, що там щось робиться, але, звичайно, що
кожний боявся туди й близько підходити. Коли німці прийшли і відкрили ті ворота
і зайшли туди, то там була яма на ямі. І в кожній ямі було по 150 душ забитих,
переважно військовиків. Вони були в уніформах, тільки зірвані були їхні
відзнаки, скручені назад руки і куля у потилицю. Кожному. Навіть були і жінки.
Були і цивільні, але їх було менше. Це було і в місцевій газеті про цю катівню.
Скільки було їх... вони їх стріляли перед війною. Люди бачили як з Київської
в'зниці їхав чорний ворон набитий людьми. І вони їх там, і катували, і
мордували.
Пит.: Але то були військові?
Від.: Переважно
були військові. Так, я думаю, що вони, як вони казали очищають тил перед війною.
Бо це було якраз 37-ий, 38-ий і 39-ий роки. І навіть у війну. Вони ще стріляли.
Бо ті трупи навіть не розпожипися, вони були свіжі. Я, я побігла туди, і з
сестрою ми бачили. Не бачили всього, бо то страшне було там, але ми бачили пару
ям. Скільки тих ям там було, ми не знаємо. Але приблизно, казали, що там було
поховано 15.000 людей.
Пит.: Можете ще сказати назву тої місцевосте?
Від.: Хутір Биковня, це якраз між Слобідкою й Броварами. Від Києва
сім кілометрів. А до Броварів також сім кілометрів. Цей хутір був посередині.
Між Києвом і Броварами. І в цьому хуторі була катівня. Я думаю, що може совсти,
пізніше те оприлюднили, бо вони всю вину скидають на Сталіна, але Сталін сам
цього всього не робив. Він би не міг цього всього зробити.
Пит.: І
тоді як німці, значить, то відкрили...
Від.: Німці відкрили. Так,
німці прийшли, відкрили це, і це появилося в газеті місцевій. Але тоді все це
закрили. Я думаю, що їм не було, або вигідно не було, або вони не мали часу з
цим возитися. Причини я не знаю чому. Але це все було закрито.
Пит.:
Так що там люди не приходили, не пізнавали?
Від.: Люди не приходили і
не пізнавали. Було двоє чи троє ям відкритих і була ггівниця набита повно
людьми. Але все це закрили. Чому -я не знаю. Я то, говорили пізніше, що вони
закрили тому що на фронті не що як треба йде, і їм зараз не вигідно з цими
речами займатися. Але це є факт, і як я буду мати час, я більше опишу про цю
катівнню.
Пит.: Чи ще хочете додати?
Від.: Ну, то що
додати? Один раз, мама мені уже це оповідала. Іде вона в районі Липки біля
Лівашовської вулиці. Там була Олександрівська лікарня. Каже: -Дивлюсь, біжать
люди до Бору і кажуть щили не... На що вони дивляться? Це якраз було навесні
34-го року. Ну, й мама зацікавилася, думає - піду подивлюсь. Підходить туди,
дивиться, а там лежать трупи дітей. Напевно вони їх позбирали з цілого міста і
туди позвозили. Можливо, вони мали на увазі викопати велику яму і позарити,
поховати їх. І каже: - Кожний заглянув, втер сльози й пішов. В том числі і моя
мама. Ну, я думаю, що вже досить.
Пит.: Дуже Вам
дякую.