Anonymous female narrator ,b. June 10, 1928, in Kyiv region, one of 3
children of a well-to-do peasant, who was dekulakized. Narrator reports that she
later learned that there had been “quite a few” deaths in her village during the
famine and cases of cannibalism. After narrator's father was arrested in 1930,
her maternal grandparents came to live with them, along with her aunt. The
family suffered much from dekulakization. Narrator's paternal uncle and his wife
were also arrested. The father escaped, and the family lived illegally in Kyiv
from 1931 to the spring of 1933, at which time father gave narrator and her
brothers to an orphanage in order to save their lives. Conditions were terrible,
with narrator giving detailed account of life in the orphanage. The orphans were
given practically nothing to eat, resorted to eating grass and leaves, and tens
of children died daily. One woman tried falsely to claim narrator as her
daughter, nut narrator refused, suspecting the woman of cannibalism. Narrator's
father claimed her and siblings in the fall of 1933.
Питання:
Будь ласка, Ви хочете зізнавати про голод анонімно, правда?
Відповідь: Так.
Пит.: Скажіть коли й де Ви народилися.
Від.: На Київщині, в 1928-му році.
Пит.: Якої дати?
Від.: Десятого червня.
Пит.: Скільки осіб було в Вашій
родині?
Від.: Батьки і троє дітей -два брати й я.
Пит.:
Скільки було землі в Вас?
Від.: Багато землі було в нас.
Пит.: Можете сказати щось про село, в якому Ви родилися. Якої
величини було Ваше село?
Від.: Село це було на Київщині, було досить,
досить велике, досить гарне, мальовниче.
Пит.: Скільки людей було,
може пригадуєте?
Від.: О, це мені досить тяжко сказати, тому що я в
селі дуже мало жила, надзвичайно мало, з огляду на те, що батьків розграбили і
ми в ньому не жили, а, до початку війни, а спочатку війни жили всего, можливо,
рік часу. І в ті часи я мала що, тільки 14 років, так що Бог його знає. Але село
досить, досить велике. Досить велике.
Пит.: А чи Ви знаєте приблизно
скільки людей згинуло з гол о дув 30-их роках?
Від.: О, наше село
мало досить велику кількість померших із голоду, і плюс людоїдство.
Пит.: Було в селі?
Від.: Було в селі. Так. Так. То навіть
наші не так далеко сусіди, які мали ці страшні діяння.
Пит.: Так,
дякую. Будь ласка, скажіть, яка була доля Вашої родини на початку
колективізації. Двадцять восьмий, правда, 29-ий рік?
Від.: Нас почали
розкуркупювати, найсамеперше мого діда. А, дід, коли до нього приїхали, відразу
дістав сердечний припадок і його цілком зпаралізувало, абсолютно, відібрало
мову, відібрало його рухи, тіла всього. Через дві неділі дід помер. Тоді прийшла
черга до мого батька й до моєї матері. То зразу батька забрали до в'язниці у
нашому близькому, десь тільки дев'ять кілометрів, у...
Пит.: Отже, чи
Ви пригадуєте в якому то році було?
Від.: Нас почали розкуркулювати в
30-у році. Так в 30-му році. То коли мама забрала, ми ще в своїй хаті жили,
лишилися, і мама забрала діда до себе до хати, його перенесли з моєю бабцею й з
наймолодшою бабиною донькою, бо одна із доньок, вийшовши заміж, так само були
розкуркупені й їх відразу вивезли, вивезли в Сибір. А тепер мого дядька,
батькового рідного брата так само з дружиною їх забрали так само відразу в
Сибір. Між іншим, тітка, тітка Оксана, вона залишила своїх двох дітей в селі, в
своїх бідніших родичів, очевидно. А самі поїхали в Сибір. Властиво не поїхали, а
їх...
Пит.: Вивезли?
Від.: Вивезли. Вони там перебували в
тому, в Сибірі багато років, але їм все таки вдалося під кінець, під кінець
звідти вирватися. Спочатку вирвався один дядько, а тоді приїхала його дружина.
То так само батькова рідна сестра, вони так само зуміли якось звідти за якийсь
час виїхати.
Пит.: А Вашого батька заарештували?
Від.: А
коли пішла, коли нас, коли діда розкуркупили, тоді прийшла мого батька черга. І
відразу батька заарештували, мама лишилася з нами сама малишатами в хаті, поки
що. І баба була з нами, й її молодша донька. А батько сидів досить довго в
в'знищ, особливо в одиночці, може більше чим місяць часу. Після цього за якийсь
там не знаю як сталося, що батька випустили з тюрми. Але ж батько не встиг вийти
з вязниці, як його десь на другий, третій день знову арештували. І, то ми знову
залишилися самі.
Пит.: І тоді батька кілька разів підряд арештували?
Від.: Коли батька заарештували другий раз, він вже сидів у київській
в'язниці. І з київської вязниці батька за деякий час, за якийсь, не знаю, тому
що то час, окреслено, батько зумів втікти з вязниці. Але його знову зловили, і
знову його посадили. А за той час мама з нами малими виїхала до Києва, щоб там
загубитися. А бабця чекала, бабця з своєю наймолодшою донькою чекала на етап.
Все ж таки поїхати в Сибір. Але завдяки певним, певним обставинам, бабця все
таки не поїхала в Сибір, бабця залишилася в селі. І коли ми, копи мама з нами
малими виїхала до Києва, то нас так само, був час, і бабця, було все ж такі, ні
хати, ні місця. Життя взагалі не було. То вона з нами поїхала. З нами там була.
Так. Батько, будучи в в'язниці, то мама ходила, тоді як ми не мали ні хати, не
мали нічого. То мама ходила попід хатами, питалася, чи кому можна дрова
порубати. Пізніше, за деякий час, і ми ж так само з нею ходили, троє малишат.
Пит.: Де Ви жили, де Ви ночували?
Від.: Попід хатами, Боже
милосердний, на вулиці. Я думаю, то буде багато вірніше. Тепер мама знову десь,
якщо не було де рубати дрова, то мама ходила понад Дніпро. І коли приходили
баржі з цеглою, то ми бігали коло мами, а мама розгружала той нещасний, ту
нещасну цеглу. Оце було наше собаче життя. Тепер, коли батько знову в нас
появився, в нас зробилося вже ціла родина. І знову ж попідтиння спотикалося ціле
наше життя.
Пит.: То батько не мав права працювати, ані не мав
документів, пашпорту, правда?
Від.: Так. Взагалі батько
безпаспортний. І тепер вічно, отой страх, що не сьогодні -завтра його знову ж
заарештують. І нас троє малих. Мені було два роки, братові було чотири роки, а
другому братові було шість.
Пит.: Так що це вже є 31-"й рік, правда?
Від.: Уже це так, 31-ий рік. І все такі десь батько, все таки, ми
жили, приблизно до початків ранньої весни 33-го року. І дійсно, вже батько
дивився, вже...
Пит.: Так, у Києві Ви скиталися!
Від.:
Скитався по Києві, по тому нещасному -голі, босі і страшенно голодні. І батько
вирішив, щоб спасти наше життя, своїх дітей життя, він вирішив, мене і мого
брата, я мала п'ять років, а брат мав сім років, то він нас вирішив віддати в
будинок безпритульних. І тільки тому, щоб нам життя спасти.
Пит.: Чи
Ви пригадуєте де був той будинок безпритульних у Києві?
Від.: Я той
будинок маю в своїй уяві. Але вулиці, я не можу, я не можу назвати. І пізніше,
коли вже, коли вже була досить величенькою, я питала своїх батьків, як та вулиця
називається, то й вони навіть забулися. Але те, я думаю, досить природня річ.
Пит.: Так що як то відбулося, що батько Вас туди віддав?
Від.: Одним ранньої весни днем, батько сказав: -Ви знаєте що, каже
дітвора. Щоб спасти ваше життя, я вас віддам у будинок безпритульних. Очевидно,
ми почали плакати і, і просити: -Тату, ви нас не віддавайте, тату. Батько каже:
-Тільки щоб ваше життя спасти, я мушу. І привезли нас, привіз нас батько,
властиво привів батько до того будинку. Я, і сказав, і що саме ... коли я почала
перед тим будинком плакати, батько сказав: -Ти знаєш що, я не хочу, я вимагаю,
що ти не смієш плакати, ти не смій плакати. Ти знаєш, те мусить бути. Тепер,
копи ми прийшли в ту контору, чи як там можна назвати, то нас не хотіли
прийняти, але батько сказав їм таку дуже не, не дуже, не гарну, можливо, для
дитячих вух...
Пит.: Неприємну?
Від.: Історію, так. Ви
візвіріть тих моїх двох дітей, бо моя жінка в повія. І, ж тільки я знайду їм
яку-небудь другу матір, я їх відразу ж заберу. І вони, очевидно, йому повірили.
Можливо в нас, якщо не вірили, то вони зробили вид, що вони вірять. І
попрощалися з батьком, ми залишилися з братом у цьому будинку.
Пит.:
А хто були ті, що там опікувалися дітьми?
Від.: То були, назагал,
росіяни, я так думаю. Бо тільки вживали російську мову, яка для мене була в той
час досить чужою. Я ніколи не чула до того, можливо чула, але ніколи не знала
тієї мови. Я знала, що то е чужа для мене мова.
Пит.: Як, власне,
виглядало життя в тому...
Від.: Життя було жахливе, я б сказала. Я б
сказала навіть страшне. Тому що на самий початок нас із братом наніч поклали
спати на підлозі в величезній кімнаті, де була уже, можливо, сотня, можливо,
більше дітей. Спали ми цілком на підлозі, як малі собачата. Навіть, я думаю,
люди добрі, то навіть собаці підстеляють щось. Ми як собаки спали. Тепер,
встаючи вранці, ми всі були малі діти - в того ніс тік, в того очі позакисали.
Те так воно вночі замаралося, тому що не було ніякої лазнички. Може там де, я не
знаю. Але, якщо, наприклад, сьогодні я дивлюся на це, я думаю -який то був жах,
щоб так дітей нівечити. В кожнім разі вранці, як ми прокидалися, стояла жінка з
маленькою шматкою мокрою в руці. І кожний до неї підходить, і вона кожному
розвозила те, що текло з носа, і те що текло з очей. Тоді, значить, зиганяла і
давала якусь маленьку, якусь, щось там давали, я навіть вже не пригадую, що вони
там могли давати в ті часи. Нас виганяли надвір і єдине спасіння, я думаю, якщо
не є дивне, то одне з спасінь було, що ми паслися на траві. Трава, я не знаю, чи
Ви знаєте, шпориш.
Пит.: Так.
Від.: Вона стелиться по
землі. І ми нею, і ми нею запихали, запихали свої нещасні ротики. Тепер, у тому
самому подвір'ї, там були дерева, величезні дерева, я думаю, це були горіхи,
волоськові горіхи. І ми пробували їсти ті горіхи, то трава, порівнюючи з
горіхами, була солодка. А горіхове листя то жахливо гірке, жахливе. Але все
таки, все таки діти їли. Наслідки цього були ті, що шлунки забивали, бідна
дітвора, забивалися їм шлунки, і пізніше між нами ходила така, голі, ходили ми і
малі були, але все ж таки, що, коли ви йдете в лазничку, то дуже, дуже тяжко. І
задня кишка, вона виходила. Коли її брали, ту дитину, тягнули її за ноженята в
ізолятор якийсь там, і ту кишку старалися її запхнути назад, то ми вже тієї
дитини більш ніколи не бачили.
Пит.: Так що кажете, що дитина
загинула?
Від.: Так. Та дитина, вона абсолютно, вона абсолютно
вмирала. Нас рідшало. Щодня, щодня. І ще можу сказати, що, коли ми лягали спати
вночі...
Пит.: А Ви спали разом з братом?
Від.: Разом з
братом. Ми завжди трималися за руки, щоб нас, не дай Бог, щоб нас ніщо не
розділило. Тепер, коли ми вранці вставали, то ми дивились, в дійсності бачили,
що ота дитина вже не встає, вночі вже, напевно, Богу душу віддало, та дитина
лежить, вже більше не ворушиться. І Ви собі можете уявити, який це є, який це є
жах для дітей. Дорослі це дуже беруть досить тяжко. А ви собі можете уявити
дитячу мораль у цьому. Дитина, яка нікому нічого невинна і отако, дивиться,
отакі ранішні роки.
Пит.: Чи всі діти говорили українською мовою?
Від.: Ні. Я думаю, що була більшість, більшість була все таки
українців. Більшість була українців. Але були між нами і діти, які говорили
російською мовою. Але персонал, цей то всі говорили тільки російською мовою.
Пит.: Чи ставились вони інакше до тих дітей, що говорили російською
ніж до тих, що українською мовою?
Від.: Я думаю, що так. Тому, що із
висоти моїх п'ять років я стала з моїм братом говорити, бо я бачила, що ті, що
говорять по-російському, для них є більше, хоч там все було досить бідне, все
було таке, їжа була в дуже малій кількості, і їжа була, як я Вам сказала, вона й
трава хібащо. Але все таки, коли приходило, приходив час, коли давали по мисці
якогось там супу, або що, то ті, я зауважила, що ті діти, які говорять
російською мовою, вони чомусь мали густіше, так, густіше. І я сказала братові,
хоч він був і старшим за мене на два рочки, але все таки я дівчина, то видно як,
як мати...
Пит.: Більш вражлива.
Від.: Так. Очевидно. То я
казала, казала: -Знаєш що, братику, давай, давай ми будемо говорити так само між
собою "что." Я думала, що як скажеш "что," то оце вже і буде ознака, що ти
володієш російською мовою. І нам, можливо, так само щось перепаде, більше в наші
животики. Ну, але нам, ми все таки, сказати "что," але нічого нам те не
допомогло.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте імена якихось дітей, і чи Ви з
кимсь дружили, говорили там?
Від.: О, абсолютно ні. Ми лише з моїм
братиком тільки трималися. І вічно, вічно за руки. Щоб нас ніхто не розлучив. Бо
ми все таки мали надію, що колись наші батьки прийдуть і нас заберуть звідти. І
в той час, знаєте, коли дитина є голодна, коли дитина є, копи дитина тримає,
коли дитина є на розі життя й більше до смерти, то ш речі взагалі майже не
існують. Ви як маленька, ви як маленька, як маленька собачка, як маленьке
собача, ви тримаєтеся за життя. Щоб тільки не вмерти. Вас нічого не цікавить,
вас нічого не цікавить, вас тільки одне, єдине цікавить - як я можу, як я можу,
що я можу покласти в мій живіт, щоб тільки не померти. Єдине, єдине, це те, щоб
триматися на грані життя. І це й все.
Пит.: Ви не знаєте звідки ті
діти були, як вони називалися?
Від.: Ні, ні. Ні, я нічого не знаю.
Ну, я, можливо, якесь там, хтось там, можливо, напевне знала, якась там Наталка
чи, чи Оксана чи хто. Але в дійсності я не маю ні... Єдиний брат, це був, це був
мій світ. Це був мій цілий світ.
Пит.: Чи пробували Ви або брат
втікати звідтам?
Від.: О, так. Я пригадую, що, що один раз мій брат
прийшов до мене, хоч не прийшов, тому, що ми весь час із ним були, але він мені
почав оповідати, що він бачив, що хлопці продерли дірку в тинові зі задутого
будинку. І він сказав, що він хоче вилізти в ту дірку, піти, піти в місто Київ,
щоб напросити хлібу, і щоб тим хлібом, як він принесе, ми все таки трохи
відживимося. Я його просила, кажу. -Ти, не дай Бог, як тільки ти ж добре знаєш
що, який є голод в Києві, яке людоїдство. Тепер, як тільки ти вийдеш, вилізеш у
ту дірку, це буде значити те, що тебе хтось на вулиці там може зловити і тебе
пустити в м'ясорубку. І з тебе буде або холодець, або на базарі котлети. А він
все таки, я бачу, що він все таки підтягнув, щоб якось від мене, від мене
відійти, щоб дійсно втікти від мене. Але, але, але я ніколи його, ніколи, отак,
як оце тримала його, і так за ним пильнувала. Навіть коли він ішов до лазнички,
то я в дійсності стояла й чекала, що він вийде і я візьму за руку і він буде
тільки біля мене. Так.
Пит.: А чи хтось Вас, скажім, приходив,
пробував забирати?
Від.: Я пригадую, один раз ми сиділи в такій
вечірній кімнаті, і, очевидно, в нас ніяких забовок не було. І ми сиділи кожний
сидів і отак собі, сидів і все. І прийшла якась жінка в нашу кімнату. І вона
стала говорити з нашою вихователькою, якщо можна її так назвати. Ото та жінка,
що за нами дивилася. І вона казала, що вона шукає свою доню. І вона назвала ім'я
своєї доні. І каже, ця наша вихователька, вона каже: -Тут є, яка відповідає
ім'ям вашої дівчинки. І коли, коли та жінка до мене підійшла, і вона каже: -
Доню. Я кажу: -Ні, ви не є моя мама. Вона каже: -Ти що? Як же ж так? Невже ти
мене, каже, так живо забула? І я кажу, що: -Ні, ви не є моя мама. І плюс тут у
мене брат вже біля мене. І він так само каже: -Ні, ні, ні! Тьотю, ви не є наша
мама, ви нас абсолютно, навіть і... І коли вона таки стала в дійсності
настоювати на тому, що я є все таки її донька, то ми почали ридати, почали
кричати, почали не кричати, а страшно плакати. І казали до тієї нашої
виховательки, що просимо: -Це не я наша мама. І ми до неї не підемо. - І, я
думаю, пізніше, як я, пізніше, як я підросла, я думала весь час про цей випадок.
Я думаю, шо напевно вона хотіла нас, хотіла мене взяти. І, очевидно, вона мала
якийсь чорні думки про це. Бо тоді було таке жахливе, шаліло людоїдство, і я
тому думаю, що вона напевно хотіла, можливо, я виглядала, я не знаю, як то може,
напевно хотіла мене згамати.
Пит.: Чи пригадуєте собі якісь особливі
моменти з Вашого побуту в приюті?
Від.: О, так. Один з них, я б
сказала, самий один з таких найгірший. Найгірший випадок. Я достала інфекцію,
починаючи від паса до піхви. В мене був, і все таки як нійні чиряки, але злило
так як корж, прямо абсолютно. Тепер -я не могла ні сидіти, ні лежати. Єдиний був
спосіб тільки стояти, бо все текло і все покрилося гноєм. Тепер, мій маленький
брат, він діставав на це, між нашим шпоришем, діставав сухий шпориш і зробив для
мене так як маленьке гніздо, щоб я могла якось сидіти в тому, щоб не поранити,
щоб мій зад все таки якось був на м'якшому. І то досить довго тривало поки на
мене звернули ввагу й мене взяли в ізолятор. Коли мене привели до того
ізолятора, а мій братик залишився сам, то ізолятор був досить великий і було
досить багато ліжок. На кожному ліжку було по п'ятеро дітей: двоє, двоє й двоє.
Ногами до середини, але п'ята дитина лягала посередині ліжка, посередині. Я дуже
плакала і просила, щоб мені дали накраю, бо інакше мене ногами ті діти мене
вночі, мене, вони ж мене будуть штовхати. А то все тече. І я там була досить, я
думаю -якісь, може, може місяць, може, навіть два місяці, поки то рани почали
гоїтися. І пригадую один випадок, що напроти, напроти мого ліжечка, де я спала,
було друге ліжечко, і на тому ліжечку лежав такий маленький хлопчинка. Я думаю,
що, я думаю -йому було не більше, як сім років. І він умирав. Він уже мав свої
останні агонії, він був в агонії, властиво. І біля нього подушечки були, був
маленький шматочок хліба. І це була його пайка на цілий день. Тому, що в
ізоляторі нам видавали по шматочку хліба, бо інакше нам хліба не давали. І з
другого, з другого боку кімнати прийшов до цього умираючого так само хлопчинка,
він десь він, можливо, мав також, також не старший 10-11 років. І він був
глухонімий і в нього голова була цілком обголена. І коли він побачив цей
шматочок хліба, він на нього накинувся. Але цей маленький хлопчик, який умирав,
він, він, він так само хотів захистити той кусочок хліба, затримати в своїх
рученятах. А тому, що він знав навіть умираючи, що хліб, це є життя. Але той, що
над ним став, той глухонімий, він схопив той шматок хліба й почав запихати його
собі в рот. І, так як нічого не міг говорити, він тільки щось мурчав, і гладив
цю вмираючу дитину по головці. І на цьому так той хлопчина, бідний, помер. І
ніхто нічого не...
Пит.: Не реагував?
Від.: Не реагував
абсолютно. Як я ж сказала, що в цьому ізоляторові так само, як і в попередніх,
лягати спати, але вранці чи вночі, як ти прокинувся -дивися, особливо ранками,
що й той не встає, і той не встає. Діти вмирали, діти вмирали щоденно,
десятками. І наш цей приют, то він вічно поповнювався другими дітьми на місце
померших. І до таких розмірів дійшло, що там їх тисячі в цьому, якщо не тисячі,
то можливо менше, але маса дітей і то кожного дня.
Пит.: І багато
вмирало?
Від.: О, маса! Масово діти вмирали. І відразу ж
поповнювались. На місце померших другі йшли.
Пит.: І як довго Ви там
були?
Від.: Я була від ранньої весни в 33-му році до, до пізної
осени. Коли одного разу прийшов мій батько, перший раз за всі ті місяці й мене
взяв і мого брата в якусь кімнату й сказав, що нарешті прийшов той час, що я
можу одне із вас взяти. Так як я була менша, і я була дівчинка, то батько сказав
для брата, каже: -Ти, сину, ще потерпи трохи. Бо я таки, як я вже її візьму, я
трошки може щось, якось нам по ліпшає, чи я якось знайду якусь роботу, то я тоді
тебе так само заберу. Брат страшенно плакав. Батько йому казав: -Не плач, сину,
ти бач, я вже одне забираю. І прийде твоя черга і я тебе теж заберу. Ти побачиш.
Пит.: І забрав Вас батько?
Від.: Батько так, мене забрав.
Так як я мала те, що було на мені, і то все було, я навіть не мала в глибоку
осінь, я не мала ні панчіх, ані черевиків. І не мала ніякої теплішої одежі. То
мене батько узяв до себе, в свій, в свій душлат. І так як я, значить, п'ять
років, я не знала, я була дуже маленького росту, дуже маленька. А така була,
очевидно, худа, й пір'їнка легенька, якщо я могла вміститися в батька на грудях.
І коли мене батько повіз додому, до мами, мама навіть не замітила, що мене
батько приніс. Мама думала, що він мене приведе. Так що то було для мами,
настільки я була худа, мала і безсильна. Ото ж. Так як батько, прийшли до тієї
хатини, вони якраз, вони знайшли якусь малесіньку кімнатку, над самим Дніпром, і
було темно, коли ми до хати прийшли. То коли батько постукав і мама відкрила
двері, то мама каже: -А де ж, каже, дитина? А батько каже: -А їх уже, каже,
напевно, каже, вивезли, бо я її не знайшов. То мама як закричала, каже: -Господи
ж, милосердний, Господи! Я ніколи тих слів не забуду. Тоді батько випустив мене,
каже: -Дивись! Ось вона! Ну, а, то мама ті, на той вечір мама мала знамениту
вечерю: мала перловий суп. І насипала мені малесеньке блюдечко. І дала мені
ложку. Ти ж, каже, їж, ти ж така, ти ж дивися, ти ж їж. Я взялася, може, дві-три
ложки. Кажу: -Мамо, я їсти вже навіть не хочу. У мене всі кишки зсохлися й
шлунок, очевидно, в мене був, напевне, що як велика столова ложка. І туди
напевне могло влізти три чайних ложки того нещасного супу.
Пит.: Так
що той суп напевно Вам запам'ятався?
Від.: Коли я маю гостей, я
завжди, я не знаю чому, а то, я думаю, то, можливо, наслідки -я завжди хочу
зварити той перловий чудесний суп. Для моїх гостей.
Пит.: Так. Брат
ще був дальше в тім...
Від.: Так, недовший час, можливо місяць,
можливо два місяці. Батько пішов і забрав брата. Радості було, радості! Ми ж
діти. Раділи один одним. Страшне, вже ж тепер ціла родина. Але справа в тому, що
батько не мав права жити ні в одному великому місті. В Києві, в радіусі 50
кілометрів він не мав права взагалі ніде буги.Роботи батько не міг ніде дістати,
тому що не мав паспорта. То ми мали, батькового рідного брата, який жив у
Дніпропетровському. І батько вирішив, мама залишилася з двома хлопцями в Києві,
а батько взяв мене і ми виїхали в Дніпропетровськ. Тепер -він мене залишив, бо
там десь пішов шукати щастя, щоб якось працю де дістати. Бо як не маєте
паспорта, то ви не можете мати праці. І жив, очевидно, так само, тільки тільки в
парках, тільки попід тинами. Тому що ніде не міг, не мав грошей за що... Не знаю
чим він, бідний, жив, чим, що він їв і як він. Ну тьотя мене віддала в дитячий
садок, уже не в приют, а в дитячий садок. Тепер -бувши в тому садкові, я там так
само ночувала, час від часу тьотя мене забирала, тому що вона працювала і дядя
так само працював. А я була там. І за деякий час батько такі зумів дістати
паспорта. І на нього малесенький кусочок в однієї жінки, малесенький кусочок,
хатинку таку. Тепер до нього приїхала мама з Києва з хлопцями і прийшов час, що
мене так само мусили забрати, бо тьотя з дядьою від'їжджали, з
Дніпропетровського виїжджали. Так що вони мене мусили забрати. І ми вже стали
жити в тієї пані, вона називалася тьотя Фітяк (Віка?). І цікаво, що, знаєте,
тьотя Фітяк, у неї були, ту хату обліплювали там щось, там їй робили якісь
ремонти. І в неї посеред двору був величезний заміс. Ви знаєте, що то таке
заміс?
Пит.: Так, так.
Від.: Заміс, то там, де дається
коров'ячий або кінський гній, дається глина і солома. І пізніше туди давити
ногами і місити. І так як нам, таке часто не позволяли, треба бути дорослим,
щоби піти і помісити. То ми вирішили, сідали навкруги того замісу, з хлопцями,
не було ж чого робити, забавок не було ніяких, і нудно. То ми посідаєм і давай
плювати -хто далі плюне. І ото була така цікава історія. Але жінка та була дуже
проти цього. Вона могла місити кізяки, але вона не могла місити те, що туди
понапльовували. То вона нас розганяла і нас лупила. Кого тільки уловити. А за
цей час, мій батько купив, недалекі від тієї хати, там була така, називалася
балка, водяна балка. І ця балка невелика.
Пит.: Заглибина?
Від.: Заглибина. Там чудесна була дуже місцевість, між іншим. І
посередині тієї балки був великий ставок, прекрасний ставок. Але на тій горі,
там були так як нори, так як - люди почали рити землянки в тіх горах, у тій
балці. Так під горою. І там якісь були кацапи. І вони, була іх велика родина,
яких, я не знаю скільки там було їх. І вони продавали одну з землянок. І на таку
мій батько почав нарешті збирати гроші, таку землянку купити.
Пит.:
Коли це було?
Від.: Це було в 34-му році. Вона коштувала 200 рублів.
Пит.: А як вона виглядала? Можете описати?
Від.: О, то є
досить цікаво. То викопуєте квадратну яму.
Пит.: В горі?
Від.: В горі. В горі викопуєте яму так. І пізніше ставите на дах
якісь такі куски дерева. А часом те дерево заступається меншими, меншими
гілками. І на ті гілки знову накидається маса землі. Так що він цілком в землі.
Так як кріт.
Пит.: І стеля з землі й підлога?
Від.: Так.
Це є земля. Нагорі земля і вдолині. Але цікаве те, що коли ідуть дощі, то в хаті
повно води. Тому що вода просочується. І ви можете сміло тепер, навіть не треба
мати заміс надворі, ви його маєте вже в хаті. Місіть скільки вам подобається. І
було одне тільки малесеньке вікно, і двері туди, де ввійти. То була землянка.
Страшна річ.
Пит.: Чи якісь устаткування чи щось? На чім Ви спали?
Від.: На чім спали? Ой, Господи! Батько зробив із дерева таке як
лавки або щось. І на цій лавці ми спали всі покотом.
Пит.: Батько Ваш
працював?
Від.: Батько знайшов собі був роботу в кузні, ковалем.
Ковалем.
Пит.: А тоді вже як війна? Ви як довго там жили?
Від.: О, я думаю, ми там жили, в цій землянці, я думаю, то ми жили
якісь років два. Поки зібралися, там на станції, там були шпали, знаєте, щоб
для, для... Завжди з потяга, коли везли якісь дошки, то завжди можна було
вкрасти. То помадо якось придбали, купили трохи, то й збудували не, невеличку
хатинку. І так жили, до, до, до початку війни.
Пит.: А чи Ви
поверталися до Вашого родинного села?
Від.: Так. Лк прийшли до нас
німці, то ми жили в цьому містечку, а де почався так само другий голод, тому що
нічого не можна було дістати. І не було палива знову ж. Так що ми, все що ми
мали, які в нас були маленькі, маленькі, що в нас там, ну, що там в нас могло
бути? Все, яка була одежина, то ішли, якраз була -якесь крісло, якесь відро,
щось отако було, нічемність. А все таки мати брала ті речі і несла їх на ближчі
села для нас, і міняла їх на хліб або на муку, або на якусь крупу. І дожилися до
того, що вже дійсно ні їсти, ні палити. То батько вирішив поїхати в своє село,
на Київщину.
Пит.: І чи там Ви довідувались, як там перейшов голод?
Від.: О, людей, людей маса вимерла. А тепер, як я сказала, повторяю,
в нашому селі було досить велике людоїдство. Наприклад п'ята хата від нашої
хати, то була жінка, було в неї двоє дорослих дівчат. Але, але так як мати, вона
була слабша, вона була старша і слабша, то вона стала пухнути багато раніше за
тих дочок. І коли мати лежала на печі вже зовсім пухла і вона не могла вже
взагалі зійти з печі, то дочки її додушили її, і з'їли.
Пит.:
Пригадуєте як вони називались?
Від.: Так, ну, я не знаю, чи це було
їхнє вуличне прізвище, чи це було їхнє правдиве. Вони називались Шабатини.
Шабатин. То тіх дочок їх, коли, бо це дізналися, то хіба тільки вони одні були?
У нашому селі їх була маса. То тіх людей, тіх людоїдів, то їх зразу вислали на
Сибір. Але ж, але, висилаючи на Сибір, треба було написати -чого на Сибір? Хто
їх довів до того стану, що рідна дитина з'їдає свою матір, або мати з'їдає свою
дитину?! І пізніше знову про цю родину говорили, що вони так само, коли вони,
копи вони ту матір, коли вони ще передумають, копи ще матір жила, ще вона була,
коли вони ще маму свою не з'їли. То вони так само з'їли одного хлопчика, який
йшов із чужого села десь, і він не мав де переночувати. То коли його направили
люди то тієї хати, бо в них була досить велика хата, а їх тільки троє було в
тойчас, то вони ту дитину з'їли, також. Тоді вже дитину, тоді вони з'їли матір.
І пізніше їх вивезли на Сибір.
Пит.: То вже Ви довідались як приїхали
до села?
Від.: Так, так, так.
Пит.: То вже люди
розповідали?
Від.: Так, так. І в нас було дуже гарне і дуже велике.
Було два ставка й ставки були з'єднані річкою. І та річка далі плила, із ставків
вона далі випливала. То ні жаби, ні однієї собаки, ні одного кота, ні однієї
деревини не залишилося, тому що люди обдирали кору, сікли її. Що тільки де не
було, все перетовкувалося на їжу. Але все таки маса вимерла. Коли мама приїхала,
коли вони приїхали в своє село, і мама стала говорити з людьми, то кажуть, то
помер, то, ті померли. У нас цілий, в нас хати вимирали, і в нас навіть не було
кому їх ховати, до того доходило, що хати стояли пусті і люди, люди в тіх хатах,
ті що померли, не було кому їх вивозити, вони смерділи, вони засмерджувалися. Ті
хати закривали. То був, то пахлива річ, пахлива річ. То навіть нормальній людині
в цьому світі тяжко повірити про ці жахи. Навіть можна подумати, що, що люди
видумивали, але то дійсно факти.
Пит.: Так. Дуже Вам дякую.
Від.: Нема защо. Мені жаль, що я є живучий свідок отакого горя. Я
ліпше хотіла б бути свідком чогось щасливого, світлого, гарного. А я мушу оці
речі самій пережиті і комусь про таке, про ті жахи оповідати.