Olexander Romas', b. November 1, 1923 in the village of Vyshen;ky, Boryspil' district, Kyiv region, into a family of a middle peasant who did not join the kolhosp .the village had 2 rival churches and perhaps 1000 households, as well as about 800 children in the school. Narrator estimates that 25-30% of his village's population died in the famine, on the average someone died in every third house, but in the narrator's immediate family only his great grandfather died. Had strong recollections of seksoty, secret collaborators with the political police. He attributes the famine, which began in his village in 1931 or early 1932, to grain seizures: “I don't know how much grain was taken, but they took everything, not leaving hardly anything, especially before the famine”. In the famine “there wasn't anything, not even potato peels”. He adds: “There was a crop, but it wasn't gathered well because nobody could do anything because they were hungry”. Narrator heard of cases of cannibalism but had no direct knowledge. “But children did disappear, even the living disappeared”. Kolhospnyks starved to death along with individual peasants. The family had a cow which gave much milk, and this contributed to the family's survival. Only large families were allowed to keep a cow. Narrator did not know where the dead were buried, nor did he see regular pick-ups of bodies.
Питання: Будь ласка,
скажіть Ваше ім'я й прізвище?
Відповідь: Я називаюся Олександер
Ромась, народився на Київщині в 1923-му році. Пнт.: А день і місяць?
Від.: То було першого листопада.
Пит.: А яке село, яка
місцевість?
Від.: Село називалося Вишеньки, Бориспільського району.
Це була Київщина під час...
Пит.: А скільки осіб було в Вашій родині?
Від.: Фактично моя родина складалася тільки з трьох осіб. Але ще
перед голодом, ми зійшлися з родиною моєї матері, тобто з її батьками. І тоді
нас нараховувалось сім осіб, родини. Пнт.: А скільки землі мали Ваші батьки?
Від.: Перед колективізацією мій дід був зареєстрований як середняк.
Він мав звичайно пару коней, здається мав двох волів, мав вівці, мав свиней -
скільки, не пам'ятаю, бо, хоч катався на кабанцях, як був малим, але не пам'ятаю
скільки в нього було свиней. І мав пару корів.
Пит.: А скільки землі?
Від.: Не пам'ятаю скільки це було на десятини, але землі було досить,
бо навіть їздили ми аж до Бориспіль, яких 17 кілометрів. Він мав аж там землю, і
виїжджали там на цілий сезон, там або на посів, або на збирання врожаю. Та
окраїна називалася Абісінія, через те, що вона була далеко віддалена від села.
Отже землі він мав досить, бо працювали ціле літо безупинно. Але скільки - я не
знаю.
Пит.: Будь ласка, скажіть дещо про Ваше родинне село, величину
його, чи пам'ятаєте скільки там було хат?
Від.: Скільки хат, я не
пам'ятаю, але село було досить велике. Чому? Бо там навіть була одна церква, але
було два приходи. Це що я пам'ятаю, що був прихід, яких називали “слов'янами," а
другий був, яких називали “українцями." Отже була, чи існувала українська
православна церква і слов'янська. І було два священики. На додачу, пізніше було
побудована середня школа. Отже село, розміри села вимагали цього, бо в інших
селах цього не було, вони були багато меньші. Я думаю, що там було понад 1.000
дворів, але я не певний цього.
Пит.: Так що велике село?
Від.: Досить велике. І так, до школи ходило приблизно 800 учнів
завжди. Отже село було велике.
Пит.: Чи пригадуєте собі, чи в селі
був СОЗ - спілка оброботки землі?
Від.: Я пам'ятаю як почали
організовуватись колгоспи, не колгоспи, а фактично організовувались СОЗи. Одного
разу мій дядько, материн брат, приходить додому, то через те я й пам'ятаю, і
каже до свого батька, тобто мого діда: -Тату, продавайте все, бо зганяють людей
в СОЗи. То через те я знаю, що були СОЗи. А щоб так, я тоді був ще замалий.
Тільки в пам'яті, так.
Пит.: А дещо про голод. Скільки людей, на Вашу
думку, згинуло в Вашому селі з голоду?
Від.: Я думаю, що в моєму
селі, так перераховуючи вулицю, на якій ми мешкали, то приблизно кожна третя
хата, в середньому, когось стратила, або цілу родину. Між 25-30%.
Пит.: А хто з Вашої родини згинув з голоду?
Від.: З моєї
родини згинув з голоду тільки мій прадід, одинокий. А чому? То була причина та,
що я сказав - ми зійшлися докупи, всі, крім мене й мого діда, були працездатні,
отже могли працювати, могли піти десь щось роздобути, чи, продати, чи купити, і
так далі. А мій прадід жив сам, тобто батько мого діда. І він одного разу, коли
прийшов до моєї бабусі просити їсти, тобто до своєї невістки, вона йому
відмовила. Бо сказала, що в неї й для своєї родини немає. Він пішов, і на другий
день, не пам'ятаю хто, здається мій дядько, також прийшов, і каже, що дід Данило
помер, з голоду, під плотом. Бо йшов до свого сина другого просити їсти.
Пит.: А чи Ви не пригадуєте, може, з оповідань знаєте щось з часів
революції в Вашій околиці, як приходила революція.
Від.: Я з
революції знаю тільки з оповідань матері про Біпошапку. Вона завжди розказувала,
бо то був парубок, правдоподібно зі сусіднього села. І вони там були довший час
в лісі, здається в млині вони сиділи. І аж в 24-му році їх впіймали. Оце я
пам'ятаю.
Пит.: Щось більше про їхню діяльність?
Від.:
Більше про їхню діяльність я так не знаю, але мені здається, що його видала його
мачуха. Так щось мені в пам'яті є. Але докладно я не знаю про його діяльність.
Одні казали мені, що він бандіт, другі казали, що він наш. Знаєте, як на Україні
завжди в війну є. А більше нічого не знаю.
Пит.: А чи він мав багато
за собою, не знаєте, хлопців?
Від.: Не знаю, не знаю. Але вони сиділи
в млині, отже їх наостатку не було багато. Про нього я пізніше чув від одного
учасника визвольних змагань, який називався Лука Василенко. Він адвокат або
суддя був з Києва. То він його персонально знав, він згадував про нього, і
казав, що бачив його на військовому з'їзді в Києві, як був, так у революцію,
якийсь з'їзд у Києві мав там бути, це військовий з'їзд, здається. То він його
там бачив.
Пит.: Так, тепер про устрій і владу в Вашому селі. Хто був
у сільській раді Вашого села, чи це були місцеві селяни, чи позамісцеві, то вже,
значить, після революції.
Від.: Поскіпьки я пам'ятаю, в сільскій
раді, тобто в сільраді, були місцеві селяни. Весь час, аж, і так само
керівництво колгоспів, то були селяни. Аж десь у 32-му, у 33-му році почали
приїжджати, їх називали представники. З одним я мав чудову зустріч на полі. Ми
пішли збирати колоски. Це було весною, здається, 33-го року, а може й 32-го, не
пам'ятаю добре. Отже колоски ті були вже перемерзлі, нездалі ні до чого. Там і
гречки було, і з ячміню було - все таке, в торбочки. Коли дивимося - їде
вершник. Усі кричать, діти закричали, бо нас було там четверо, може п'ятеро, не
пам'ятаю. Що їде голова колгоспу. Ну, як голова колгоспу, то не біда. Він
називався Захарій Кіяшко, голова колгоспу.
Пит.: Він не був місцевий?
Від.: Він був місцевий, Захарій Кияшко, про якого я говорю. Навіть
його пізніше судили, і скинули з голови колгоспу, бо казали, що він був
гетьманець. То це вже було в часи єжовщини. Він під'їхав до нас, позабирав від
нас ті колоски, і мене навіть вдарив тією торбою по голові. І каже: -Як ти кому
скажеш, то пам'ятай, що я тебе вдарив. Він, правду сказати, був єврей. Бо зараз
є, щоб не казати багато про євреїв, але що правда, то в правда.
Пит.:
Так, то є правда.
Від.: То одинока зустріч, що я мав таку, із
властями позасільськими.
Пит.: А чи був у Вашому, пригадуєте, селі
Комітет незаможних селян?
Від.: Ну, я не знаю чи то був комітет
незаможних селян. Моя баба їх називала грабівницькою бригадою. Дуже просто.
Пам'ятаю, як вони приходили і до нас, дехто мав червоні пов'язки на лівій руш, а
дехто просто так убраний. Звідки вони походили, чи вони були сільські, чи вони
були приїжджі, я нічого не пам'ятаю. Бо село було завелике і я тільки знав людей
зі своєї вулиці.
Пит.: Так. Чи знаєте щось про МТС -машинно-тракторну
станцію?
Від.: Знаю, але небагато, бо в нашому селі її не було, вона
була в ранні, в Бориспіль
Пит.: Чи чули Ви про поділ на сотні,
десятки, п'ятки села?
Від.: Ні, не чув. Аж за кордоном почув, але
цього не пам'ятаю.
Пит.: А про 25.000-ників?
Від.: Також
почув за кордоном. Можливо, цей представник, про якого я розказую, був одним з
них.
Пит.: Чи Ви особисто мали якийсь досвід з сексотами?
Від.: Ой, Боже. Особисто. Особисто що там я не думаю, що хто з моїх
околиць не мав нічого спільного, завжди щось мав, бо сексотство завжди було.
Особисто на мене - ні. Але були приклади, бо по селах виходили стінні газети,
так називалися. Вони були й по школах, вони були й по колгоспах, вони були по
всіх артілях. І там, як якомусь ворогові, що ти посварився чи твоя жінка
посварилась, надоїв -він пішов, заявив на тебе, що знав тебе з давніх часів, що
ти служив у Петлюри, чи в гетьмана Скоропадського, чи в Денікіна, чи в будь-де.
Ти зразу полетів з роботи, тебе забирали до району -часом повернувся, а часом
ні. Отже сексотство існувало, не можна було нічого навіть їм сказати.
Пит.: А Чека чи ҐПУ, чи мали Ви щось з ними до діла?
Від.:
Ні, спільного я нічого з ними не мав.
Пит.: Тепер може дещо про
колективізацію. Коли повстав у Вашому селі колгосп, чи Ви пам'ятаєте?
Від.: Я думаю, чи не в 29-ім. Бо я ледве-ледве пам'ятаю. Як я говорив
раніше, що прийшов мій дядько й сказав. У нас на початку то були, в селі була
комуна Вишня, спочатку організувалася комуна, колгосп імені Петровського,
колгосп імені Шевченка, артіль "Дніпро” риболовецька, він пішов, та не
кооперативе, а артіль, я б сказав, де кравці ... ну, там, кравецька майстерня,
вона була дуже ті ... можливо 50 або більше осіб працювало. Отже по цьому видно,
що село було дуже великого розміру. Пізніше все це зліквідувалися, залишилася
риболовецька артіль тільки, два колгоспи -Петровського й Шевченка. Комуну Вишня
розв'язали, розбили людей по всіх колгоспах. Артіль ця лишилася аж до війни, де
шили. І так далі.
Пит.: А коли почали розкуркупювати в Вашім селі, як
це відбувалося?
Від.: Розкуркулювати, можливо, що почали в 29-ім
році, тоді колективізація. Але, я пам'ятаю, мій дід фактично все попродав,
зумів. Як я раніше говорив, то що дядько йому сказав, щоб він попродав усе. Але
вони прийшли вже не розкуркулювати, а відбирати речі за податки. Бо понакладали
такі величезні податки, що люди не могли платити. І прийшла ця, як моя баба
каже, грабіжницька громада, каже: -Йдуть грабить нас. Зайшли вони - позабирали
все: кожушанки, в наших околицях мали такі кожушанки, щось подібне на козацькі
жупани, але ширші, зроблено з вівці, вовною всередину, а шкірою наверх. Вони
були обшиті деякі, а деякі були просто...
Пит.: Поприкрашувані?
Від.: Поприкрашувані, так. Позабирали все. Тоді що найголівніше -
забрали, то навіть я, якби грабин когось, або брав, то цього не забрав би. Моя
мама була на курсах виробу дитячих забавок, які робилися і з матерії, і
набивалися тирсою. І деякі речі, які вони, вона виробляла на тих курсах, її дали
додому. Вона привезла такий сундучок, досить порядний для мене. Там і слон був,
пам'ятаю, жирафа була, всякі такі речі були. Вони це забрали. Я вчепився за
свого слоника, а один з них каже: -Да оставь ему зтого слона.
Пит.:
Він по-російськи говорив?
Від.: Так. Дехто з них. Так. Ну останні не
говорили, значить це показує на те, що були й чужинці між ними. То лишили мені
цього слоника. Пізніше, десь за рік, я бачив деяких своїх забавок, особливо
мавпу, в тодішнього голови колгоспу, як же його прізвище було, діти бавилися.
Ну, це в гол одівку було, в гол о дівку я побачив, цю забавку, ту мавпочку й все
те.
Пит.: Чи Ви пригадуєте як послуговувалися урядові чинники
пропагандою, щоби люди вступали до колгоспу?
Від.: Цього я не
пам'ятаю особисто.
Пит.: Ваша родина вступила до колгоспу?
Від.: Дехто. Дід вступив, бо дід був непрацездатний. Мій дядько й
один і другий не вступили. І батько не вступив. Не вступили. Батько виїхав до
Києва, і мата пізніше виїхала з ним до Києва. А дядько лишився, здається, без
колгоспу чи не до кінця свого життя. Він так -піде в місті трохи поробить, то на
селі поживе. Так колгосп старався обминути. А дід був в колгоспі, працював у
колгоспі.
Пит.: Але би, засадничо, були середняки, так?
Від.: Так.
Пит.: Так що вони не підлягали розкуркуленню.
Від.: Але всерівно позабирали все.
Пит.: Все позабирали.
Чи пам'ятаєте такий момент, так званий скасовання колгоспів - "бабський бунт?
Від.: Ні, тільки я з закордонної преси почув, дома я не чув нічого.
Пит.: Як Ви вже згадали -до Вас приходили відбирати весь хліб.
Від.: У нас казали -грабити.
Пит.: Грабити?
Від.: Так.
Пит.: Називали так?
Від.: Так,
просто так казали.
Пит.: Так. В початковій стадії колективізації -
скільки, на Вашу думку було забрано від Вашої родини, і як потім ця скількість
збільшувалася?
Від.: Я не знаю скільки збіжжя забрано, але забрали
все, не лишили майже нічого, особливо перед голодом. То, я думаю, було в 32-му
році, або вкінці 31-го року. Бо те, що в нас лишилося, вимели цілковито й ми
почали голодувати ще напочатку 32-го року, не тільки в 33-му. Я пригадую, що
часом, не то що збіжжя не було, а навіть лушпайок з картоплі не було.
Пит.: Вже з початком 30-...
Від.: Вже з початком 32-го
року.
Пит.: Другого року?
Від.: Я до школи йшов голодний.
Часом вдалося дістати лушпайок, то їх посушили, потовкли в ступі. Я не знаю чи
Ви знаєте що є ступа?
Пит.: Знаю.
Від.: Потовкли в ступі,
додали до того ще різних, ще гірших, можливо, присмак, і робили в цього такі
пляцки.
Пит.: А чи були в селі арешти, ви пам'ятаєте?
Від.: У час голоду, я не пам'ятаю. Пізніше, я пам'ятаю в часи
єжовщини, що було багато арештів.
Пит.: А висилки на Сибір перед
голодом?
Від.: Ні, після голоду.
Пит.: Після голоду вже
були, так. Колгоспний суд -такого не пригадуєте?
Від.: Я пригадую,
але не мав ні нагоди, ні розуму, навіть, піти на нього і послухати, бо ще був
замолодий.
Пит.: А чи знаєте що сталося зі священиками?
Від.: О, так. Я знаю що сталося зі священиками. Але то була їхня
власна вина.
Пит.: Так?
Від.: Бо, як я згадав раніше, у
нас побудували середню школу, її побудували після голодовки, після 33-го року,
можливо в 34-му можливо в 35-му, не знаю. В цей час ще обидві церкви були
відкриті.
Пит.: Так довго були відкриті?
Від.: Так. Але що
вони зробили? Вони відірвали половину церкви, тобто один приход, і зробили з
нього середню школу. Перед тим була тільки семилітка. І ключі і сказали
священикам: -Ви правте по-черзі в одну неділю, другий в другу неділю. І ніхто їм
не забороняв правити. Поки не йшла Пасха, не пам'ятаю якого року. І припало,
здається, українському священикові правити. А ключі мав слов'янський священик.
Слов'янський священик, замість того, щоб передати українському священикові
ключі, він заніс їх у сільраду. Голова сільради засміявся і каже: -Як вони такі
дурні, то ключів більше не отримають. І від того часу закрили церкву. І
священики кудись там позмикали. Чув, що український священик працював десь на
пасіці недалеко -чи в селі Ревни(?), там таке було, чи... Але десь недалеко.
Тобто він від Сибіру втік якось. І за часів, коли прийшли німці, він повернувся
до села. Це я чув, але мене в селі вже не було.
Пит.: А що з будинком
церковним сталося, з церквою самою?
Від.: Половина стояла і був в ній
клуб. А половину, як я сказав раніше, розібрали, зробили школу, бо то була
дерв'яна церква з великих брусів.
Пит.: І так як Ви згадували вже,
голод почався з початком 32-го року?
Від.: З початком 32-го, може
навіть і 31-ий, я добре не пам'ятаю. Бо було більше, більше як два роки
голодували в нас.
Пит.: Так. І як люди реагували, чи втікали зі села,
йшли шукати?
Від.: Ішли шукати. Так, наприклад, маємо, ну, з моєї
родини. Прийшлося до того, що вже тяжко було годувати двох дармоїдів, можна
сказати, діда і мене. То мені пізніше оповідала сестра моєї матері, мати ніколи
мені цього не сказала. Вони зробили родинну нараду -кого позабуватися, чи мене,
я був найменший тоді і такий що не працював, чи діда? Дід сказав, що ні, лишіть
його вдома, я добровільно зголошуюсь. Він пішов до Києва, і пізніше ми почули,
що він там жебрав. То пішла моя мама і його забрала. Як почула, що він жебрає.
Бо ми думали, що він там буде щось робити. То вона пішла і його забрала.
Пит.: Чи Ви знаєте, чи Ваша родина різала худобу, спеціяльно, щоб
пережити?
Від.: Ні. ТІ що, би... Худоби в той час вже не було в нас,
її позабирали, то не було що різати.
Пит.: Не було що різати.
Від.: Лишилася одна корова в нас, її чудом лишили, бо я був, як ще
малолітній, і родина була досить велика, через те, що докупи зібралися. Корова
була добра, дуже дійна. То-то я добре знаю, бо весь час оповідала бабуся, що
такої корови вона довго не мала і не матиме. Так що, ні, спеціяльно для того,
щоб не дати до колгоспу, моя родина не різала.
Пит.: Ні? А чи були
випадки людоїдства в Вашій околиці, чули Ви про то?
Від.: Так, я чув
про це, але персонально не бачив, а чув, що наша сусідка збирала мертвих дітей,
та й варила і продавала, казали навіть, до Києва. Але персонально я не бачив.
Але діти мертві зникали. Так. Навіть живі позникали.
Пит.: Чи знаєте
чи гинули з голоду і колгоспники?
Від.: Так. Я б сказав, що
колгоспники, біднота може більше погинула, ніж ті заможніші. Бо ті заможніші, я
думаю, можливо були ментально більше розвинуті і якось уникли, або повтікали з
села, бо позбивали родини докупи, для того, щоб легше було вижити і вигодувати
дітей. А та біднота що на них мав..., що мали бути стовпами колгоспу, вони,
власне, більше мерли, ніж ті, багатші.
Пит.: Так. Чому Ви завдячуєте,
що Ваша родина якраз вижила, як Вам вдалося?
Від.: Тільки тому, що
вони зійшлися докупи. І всі були працездатні, могли піти, одно пішло дров
роздобуло, друге пішло то роздобуло, третє пішло то роздобуло. А крім того
голівним ресурсом нашим, то була корова. І я вижив, можливо, тільки через цю
корову, бо тітка, материна сестра, піде доїти -кличе мене пальчиком, щоб я
зайшов там. Я зайду, а вона молока дасть трошки напитись. Мати, як доїть корову,
мати так само робила. Ну, і так, кожний потиху, щоб ніхто не бачив, мене як
найменшого підгодовували. Але від рі... я вже пухнути почав.
Пит.: Ви
вже пухли?
Від.: Я вже почав пухнути.
Від.: А Ви тієї
корови не мусили здати до колгоспу, чи то зи...
Від.: Ні, не забрали.
Ні, ні, позабирали, їх лишали тільки тому, в кого великі родини були. І то я
кажу, через те, що в нас велика родина збіглась докупи, розувалась як одна
родина, одна хата, ту корову лишили нам, не забрали.
Пит.: Не забрали
до колгоспу?
Від.: І вона була десь до 37-го року ця корова.
Пит.: Ну, скажіть що Ви ще пригадуєте про голод. Скажім, в Вашім
селі, чи бачили Ви людей померших з голоду, чи знаєте якісь конкретні випадки?
Від.: Так, я бачив. Бачив я два випадки, точних, що знаю, що вони
були померли. То, одного разу сусідка, так от, ми ішли ми. Бо, звичайно, це було
в 33-ім, здається, році! Ми ходили весною збирати щавель, лободу, різну таку
зелень їстивну, яка була не твердою, такою також, жувати, що можна було зварити,
знаєте. Можна сказати, що все, крім сосни. А так кожне дерево їли, де молоді
гілочки були. І як ішли ми по щавель із моїми друзями, нас трьох завжди ходило,
то, в нас сусідня хата, так через дорогу, і вона стояла необгороджена. Колись
там жила одна вдова з двома такими підлітками, я б сказав десь 15,17 років і так
далі. Вона втікла чи виїхала. І там поселилась якась жінка з дитиною. Без
чоловіка, зі самою дитиною. Ми почули плач дитини, і ми почали - думаємо -що
таке, що дитина плаче, давай заглянем через вікно, знаєте? Ми заглянули, а та
дитина якраз на грудях у неї лежала, і побачили чорні плями, темні плями на ній.
Значить та жінка... Ми не уявили, що вона померла. Ну дитина там лежить на мамі.
Лежить, а ми пішли собі далі. А пізніше, навечір, там вже тієї жінки не було,
забрали і сховали... Значить, то вона померла. Другий випадок був, то...
Пит.: Чи пам'ятаєте її прізвище?
Від.: Ні, не пам'ятаю.
Пам'ятаю тільки прізвище тієї жінки, що в тій хаті раніше жила, її прізвище було
Видиборець. Ця що мала т.., як я казав, а де вона ділася -я не знаю. О, -де вона
ділась -не знаю, а її сина, Івана, забив сусід за те що той рвав цибулю доперва
в пос... то він забив його насмерть. Так. А донька де ділася, я не знаю. Цієї
жінки прізвища не знаю. Другий раз, пам'ятаю, також ми їшли. Здається щавель
також рвати, а може рибу вудити - не знаю. То ми бачили двох дітей, і жінку, яка
помирала. Але вона не була з нашого села, бо це вже було за селом, перед луками.
І коли ми підійшли до них, попитали, що вони хочуть, бо діти були багато менші
за нас, що вони хочуть, вони кажуть: -їсти. А мама тільки відкрила рот, каже -за
Канева. Вона сказала, значить, місце свого замешкання. Ну, ми пішли собі далі,
кажем, підемо нарвемо щавлю, нарвемо вам цієї дикої цибулі, в нас казали часник,
там заячий часник такий ріс, і то ми завжди сіль зі собою носили, нарвав, ото й,
і посолив і їш. Отак проживали. Коли ми нарвали цього всього щавлю і так далі, й
йшли назад, то їх вже там не було. Була тільки свіжа закинута яма там. Я тіх
дітей пізніше зустрічав у школі. Вони були в приюті, в колгоспі Шевченка. Ну,
коли я хлопцеві сказав, що я знаю, що він з Канева, то він так просив, щоб я
нікому не казав цього, бо боявся повернутися туди, до Канева, думав, що там з
голоду помре.
Пит.: Так що їхня мама померла, а забрали.
Від.: Так, а їх забрали, бо в нас був приют, при одному колгоспі.
Пит.: Знаєте більше про той приют, скільки там дітей було?
Від.: Не знаю скільки там було, я думаю, яких 30 там було, може й
більше, не знаю. Докладно я не знаю, я там тільки раз, або два був.
Пит.: То були діти все тих померлих з голоду?
Від.: Тих,
що були з голоду в нашому селі померли, і так підбирали часом, ж переходив хтось
через село, помер, то забрали дитину.
Пит.: їздили, забирали тих
померлих регулярно в селі?
Від.: Я цього не бачив.
Пит.:
Цього не бачили?
Від.: Я цього не бачив.
Пит.: Де ховали?
Від.: Також не знаю. На тій вулиці, де я жив, то я навіть знаю, що
під хатою були люди поховані, під однією, діти однієї жінки, Федора, їй було,
здається ім'я, не пам'ятаю. У неї два хлопчики померли, вони майже близнюки,
десь тільки рік різниш було. Ото як померли, вона їх під хатою закопала. Але так
похоронів я не бачив, отже ховали людей де пришилося.
Пит.: Чи ще
щось ви знаєте про голод? Бачили? Варто би написати?
Від.: О! Варто
писати, якби так, якби сів та писав, то я б писав, і писав, і писав. А говорити,
то, знаєте думки через 540 хвилин повертаються.
Пит.: А як, чи Ви
знаєте як люди говорили -чому є голод, яка була загальна мова?
Від.:
Нічого не говорили, бо боялися. Абсолютно нічого.
Пит.: В кожному
разі не було якогось питання неврожаю, або чогось?
Від.: Ні, ні.
Врожай був, ні, ні, врожай був. Врожай був. Врожай був, врожай не був навіть
добре зібраний, бо не було кому були голодні люди. Або повтікали, полякалися,
до.міста. Не знаю. В мене голова в той час не працювала над цим подумати...
Пит.: Дуже дякую. Будь ласка, ще доповніть дещо.
Від.:
Одного разу, копаючи город, мій дядько замітив, що хтось вибіг із нашої хати.
Він пізнав сусідську дівчинку, яка називається Пріська Кіяшко. І зразу ж, з
чимсь металевим у руках, хотів за нею бігти, але зупинила його моя баба,
схопивши за руку. Пізніше виявилося що вона взяла півшклянки останньої крупи з
нашої хати. Чи він хотів її забити, чи ні, то напевно він сам не знає, узнав би
тільки тоді, копи б її нас догнав. Ну, і не раз питаються мене чужинці, чи було
людоїдство? Особисто я не бачив, але чув, що одна вдова на нашій вулиці збирала
молодих мертв'яків та робила холодець і продавала на базарі. Не можу підтвердить
те, чого не бачив.
Пит.: Так. Так. Дуже дякую.