Вячеслав Давиденко

Сорокоріччя Великого Голоду 1932-33 р.

7-гo жовтня 1972 року в резолюціях, прийнятих на XI Конгресі Українців Америки в Ню Йорку, ухвалено між іншими постановами: „В сорокову річницю початку московського наступу на українське село, напередодні національної трагедії 1933 року, схиляючи голови перед жертвами імперсько - большевицького вандалізму, проголосити третю неділю в травні постійним днем національної скорботи українців у ЗСА. Просити Проводи Українських Церков встановити цей день як День Жалоби й Молитви і доручити Екзекутиві УККА просити Президію СКВУ проголосити День Жалоби й Молитви для всіх теренів поселення українців. Зобов'язати Екзекутиву УККА негайно приступити до опрацювання науково-публіцистичної праці англійською і українською мовами, яка об'єктивно насвітлила б, як большевицька Москва вбивала тіло, дух і душу нації, винищуючи людей — селянство, провідних культурних діячів, ліквідуючи національні Українські Церкви”.

У цій статті не беремося розглядати в широкому аспекті терористичну політику Москви на Україні в тому періоді, а обмежимося лише тим її злочином, внаслідок якого згинуло голодовою смертю близько семи мільйонів українських селян — синів і дочок тих споконвічних трудівників-хліборобів, що протягом століть придбали для України славу „житниці Європи”. Сім мільйонів тих автохтонів України вистелили в 1932-33 роках своїми трупами найродючіші землі Європи в результаті голодової облоги, що її повела комуністична Москва проти зненавидженого Марксом - Енгельсом - Леніним - Сталіним селянства, щоб обернути його з „дрібнобуржуазних власників” на знівельованих із пролетаріятом рабів соціялістичного „безкласового суспільства”.

Помиляються ті, хто думає, що ідея сколективізованого сільського господарства зродилась у голові Леніна, а зреалізована Сталіним: про нову, скомунізовану форму сільського господарства виразно писав ще Карл Маркс. Але Ленін не мав виразного пляну реконструкції сільського господарства і не відважувався переводити такий експеримент у країні, де селянство становило понад 80% населення, а робітництво, чи пак пролетаріят у його клясичній формі щойно народжувався. Вірний продовжувач справи Леніна і послідовний ленінець Иосиф Сталін, ставши необмеженим диктатором, вирішив цю ідею зреалізувати, не спиняючись ні перед якими труднощами, ні перед якими насильствами. Однак, у голові Сталіна і в головах його в усьому слухняних членів Політбюра ця справа виглядала далеко простішою, як то сталося в дійсності. І про це він одверто заявив був Черчіллеві у розмові з ним в Кремлі в 1943 році.

Нищення українського селянства і його традиційного господарства йшло трьома етапами — наступом, відступом і знову наступом, що обернув кінець-кінцем селянина на раба „соціялістичної держави”, новітнього кріпака, найбільш упослідженого, безпашпортного совєтського парія.

Керуючись марксівською догмою про клясову боротьбу, як „рушія історії”, Ленін поставив перед своєю партією головне завдання — розшарувати селянство на так званих куркулів, середняків і бідняків. Згодом впроваджено ще й поняття підкуркульника, як середняка чи навіть і бідняка з „куркульською психологією”. Це був цілковито штучний поділ селянства, це було допасовування, натягання життя до догми.

Ще в 1918 р. „великий гуманіст” Ленін писав: „Закликати всіх незаможних селян негайно об'єднатися для нещадної боротьби з куркулями („кулаками”). Куркулі — скажені вороги радянської влади. Ідімо в останній рішучий бій! Слова „останній бій” означають, що куркулі, остання і найчисленніша з експлуататорських кляс, повстали проти нас. Куркулі — найзвірячіші, найбрутальніші, найдикіші визискувачі. Нещадна боротьба проти цих куркулів. Смерть їм! Ненависть і презирство до тих, що їх захищають! ..”

Українське дореволюційне село, звичайно, мало своїх глитаїв, описаних у літературі „жмикрутів” і „дерилюдів”, що становили мізерну частку населення і зліквідовані були на самих початках існування совєтської влади. Щож до слова „куркуль”, то придумали його з цим значенням глитая у большевицькому пропаґандивному штабі, бо в живій народній мові означало воно зайшлу з іншої місцевости людину, що оселилася на постійно в даному селі, або насмішкувату назву козаків - чорноморців. Розпалити на селі клясову боротьбу — це значило створити штучно численний прошарок „куркулів” і „підкуркульників”, як злісних ворогів совєтського ладу, визискувачів бідноти, які прагнуть привернути назад поміщицький стан і знову загнати селянство в „капіталістичне ярмо”. Куркуль у совєтській термінології це був також синонім петлюрівця, махнівця, бандита, що з „обрізаном” у руці ночами розправляється з „активістами”, місцевими комуністами і комсомольцями, які, мовляв, готові життя своє віддати за щастя трудящого народу.

Основною масою таких „активістів”, крім місцевої адміністрації, комсомольців і присланих з міста партійців, була організація „комнезаму” — Комітету Незаможних Селян, створена спеціяльно для України, де ще не вщухли відгомони визвольної боротьби, де ще блукали по лісах та ярах тіні отаманів із своїми загонами.

Відзначаючи в 1973 році сорокріччя Великого Голоду, наша преса майже цілковитою мовчанкою поминає 51-шу річницю першого большевицького голоду 1921 року, про який молоде українське покоління нічого не знає. В совєтській літературі якщо й згадується про цей голод, то причини його представляється лише як наслідок неврожаю і загальної господарської руїни після „громадянської війни”. Тому особливий інтерес для сучасного читача має невеличка книжка Івана Герасимовича „Життя і відносини на Радянській Україні”, що вийшла була в Берліні після цього голоду і що її годі вже знайти на книгарських полицях1). Повернувшися з України, автор цієї книжки на підставі особистих спостережень, офіційний даних і розповідей свідків подає у стислій формі політичні, економічні й національні відносини на Україні, настрої в різних верствах народу, а також об'єктивні інформації про той голод.

На міжнародній конференції в справі допомоги голодуючому населенню Росії (CISR), яка відбувала свої наради в Женеві 25-26 січня 1922 року, Фрітьоф Нансен (1861-1930), видатний норвезький полярний дослідник і Нобелівський лавреат, зажадав зорганізувати допомогу і для голодуючої України, заявляючи, що „голод на Україні викликаний скоріше політичними, як природніми причинами”. Це ствердження організатора міжнародної допомоги голодуючим Росії (про голод на Україні большевики замовчували) в совєтській літературі майже не згадується, а самого Нансена навіть іменовано пізніше „почесним членом Московської ради депутатів трудящих”, „прогресивним громадянським діячем” і „другом Радянського Союзу”.

Україна, не зважаючи на світову війну 1914-1918 років, під час якої вона прохарчовувала величезні російські армії в запіллі й на фронтах, не зважаючи на революцію та важку визвольно-національну боротьбу, під час якої всі воюючі сторони черпали поживу тільки у місцевого населення, мала ще величезні запаси збіжжя, незліченну кількість худоби, коней, свиней та свійської птиці.

Московські большевики, окупувавши Україну, грабували її головно трьома способами: так званою „продразвьорсткою”2 - накладанням на окремі господарства непомірно високих податків, збираних спеціяльними військовими загонами, обліком живого та мертвого реманенту, при якому визначалось зовсім нереальні норми, що їх мусіло здавати державі кожне господарство, і пляновим „розкуркуленням” заможних селян, тобто позбавленням їх усього їхнього майна і виселенням їх самих поза села — „на глинища”, де вони мешкали в землянках, Майно всіх розстріляних „контрреволюціонерів”, „петлюрівців” і „саботажників” конфіскувалось, і це часто бувало єдиною причиною засуду багатьох осіб на смерть, щоб таким чином мати претекст для пограбування їхнього майна.

Прикро помилявся той, хто думав, що, виконавши „развьорстку”, мав уже спокій. Фактично він з тієї злощасної „развьорстки” ніколи не вилазив. Наприклад, виконала якась волость „развьорстку”, звезла її на приймальний пункт — скажімо 200 тисяч пудів збіжжя — і одержала на це урядове потвердження, але за місяць приходять списки з новою „развьорсткою”, ще за місяць-два нові, ніби „останньої”, і так без кінця. Коли ж якесь село на означений час не виконало норм, прибував спеціяльний відділ червоноармійців і силоміць стягав останні крихти збіжжя.

Большевики, забираючи з України всі харчові продукти, прислали численну армію на постій та прохарчування, спровадили десятки тисяч дітей з голодуючого російського Поволжя. Страшний голод охоплював чимраз ширші області України також там, де був добрий урожай. Навіть Полтавщина та Харківщина не минули марива голоду.

Створена в Америці на чолі з Г. Гувером Американська Організація Допомоги (АРА — American Relief Administration) була допущена згідно з договором, підписаним з урядом УССР 10 січня 1922 р., на Поволжя, в Катеринославську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську губернії і Крим. „Віддячуючись” за цю безкорисливу допомогу, пізніше совєтська преса заявляла, що „апарат АРА використовувався для підтримки контрреволюційних елементів та шпигунства і діяльність її в червні 1923 р. була припинена” (УРЕ, т. І, стор. 273).

Представник д-ра Нансена у Харкові телеграфував до Швайцарії, що п'ятьом мільйонам населення України грозить смерть. Лютують тиф і холера. Цей представник бачив у Константинополі американських морських старшин, які саме повернулися з Одеси. Вони казали, що не можна уявити собі всього жаху одеського життя. Голод і хвороби вбивали щоденно 2-3 тисячі людей. Харчова пайка зійшла на 15 грамів хліба. „Американці запевняли мене, — казав він, — що, не зважаючи на цей жах, ЧеКа день і ніч працює, розстрілюючи всіх підозрілих”.

Всяка негайно потрібна стороння допомога, — пише автор книжки І. Гарасевич, — оскільки фактично дійде до рук нещасних жертв голоду і не розтратиться по дорозі большевицькими комісарами, матиме тільки хвилеве значення і не може усунути цієї небезпеки на майбутнє, бо — сказано — голод на Україні викликаний політичними обставинами!

У написаній під свіжими враженнями голодової катастрофи 1921-22 років книжці, коли ще не було сталінської колгоспної системи, автор її стверджує, що під комуністично-московською владою український народ ніколи не осягне повного добробуту, що перед ним вічно стоятиме мариво голоду. Але не передбачав він того, що не мине й десяти років, як Україна зазнає такого політичного голоду в 1932-33 роках, якого не зазнавало людство за всю свою історію. Не передбачав і голоду 1946-47 років, також політичного, наприкінці і після другої світової війни, коли большевики вивозили із знищеної війною України мізерні здобутки селянської праці.

Під час „обліку” живого та мертвого реманенту в 1921-му році застосовувалось ту саму систему. Коли ж український селянин старався умовити комісара, що для обробітку потребує він пару коней, бо треба кілька разів орати на чорні пари, а дво- чи трилемішний плуг один кінь не потягне, то на це комісар з Вятки чи Калуги казав : „Брось, ґражданін, свої буржуазниє предразсудкі! У нас пахают одною лошадью і одной сохой — і получаєтся харашо!”

І так позабирано в селян коні, корови, ялівки, свині, вівці, свійську птицю, а також чимало плугів, молотарок, жниварок, січкарень та іншого сільськогосподарського знаряддя. Найбільш трудящі хлібороби, які найбільше продукували для себе і держави, залишилися з голими руками. І так Україна стала перед загрозою загального голоду ...

Звичайно, мільйони пудів збіжжя, все пограбоване селянське майно вивозилося вглиб Росії і тільки мізерні охлапи з того діставалися „комнезамам” за їхню яничарську службу. Але й не всі члени комітетів незаможних селян користалися з тієї большевицької даровизни. Велика частина їх — це були загальновідомі типи тих сільських голодранців, які перебувають днину в коршмі, а вночі займаються своїм „ремеслом”. Отже, такий голодранець-нероба, діставши від совєтської влади коня чи корову, зараз же продавав їх і пропивав. Як він далі буде жити, тим він найменше журився : він — незаможник і стоїть при владі, а вже „куркуль” має йому виорати й засіяти. Він знав, що коли „куркуль” не виконає „предписанія”, то піде до ЧеКа і дістане там кулю в потилицю.

Поминаючи грабіж, про розмір якого ні Европа, ні Америка не мають ані найменшого уявлення — вже само недбале і невміле хазяїнування тим награбованим добром призвело до його знищення в дев'яті десятих частинах.

Десятками й сотнями тисяч пудів збіжжя зсипалося під голим небом, де воно кільчилось, затухало, гнило і пропадало. Десятки тисяч пудів сала, масла та іншої продукції псувалось. Автор книжки сам був свідком, як за місяць у самому тільки Первомайську (Говтві) викинено й закопано повні три вагони сала. А таке діялося всюди по Україні. Зібраних коней, корів, овець і свиней не було кому доглядати, годувати та напувати, і вони масово гинули.

Так пограбовану і знищену в період „воєнного комунізму” Україну застав рік 1922.

Ставши в обличчі економічної катастрофи X З'їзд компартії 21 березня 1921 року, на пропозицію Леніна, ухвалив перейти від політики „воєнного комунізму” до нової економічної політики, НЕП'у. Передусім скасовано „развьорстку” і замінено її так званим продподатком — продовольчим податком, що мав задовольняти „лише найнеобхідніші потреби держави”. Декретом Раднаркому УССР з 29 березня того ж року обсяг продподатку встановлено в 117 мільйонів пудів збіжжя замість 160 мільйонів пудів за „продразвьорсткою”. Зменшено також майже наполовину податок від усіх інших сільськогосподарських культур.

Але продподаток становища пограбованого українського селянства не облегшив. Для його стягнення спроваджено на Україну з Росії численну армію в формі „заґрадитєльних отрядів”, яку розташовано по всіх залізничних станціях і майже в кожному селі.

Стягання продподатку відбувалося дуже просто. На повіт визначалося певну кількість продподатку, повіт розкладав цю кількість на волості, волості — на громади. По громадах розкладалось продподаток поміж селян залежно від числа десятин землі, без огляду на те, чи той селянин встиг землю обробити і засіяти і чи земля йому вродила. При цьому різні комісії діяли самовільно, накладаючи часом у два й три рази більше, як належалось. Скарги до вищих інстанцій не мали ніякого успіху. Економічне становище країни гіршало.

Тоді Ленін застосував свою відому засаду „два кроки вперед, крок назад” — і на XII з'їзді компартії в квітні 1923 р. ухвалено замінити продподаток „єдиним сільськогосподарським податком”, який почали стягати в грошовій формі. Крім того в економічному житті зроблено значні поступки: дозволено приватну торгівлю продуктами рільництва, засновування дрібних приватних промислових підприємств, західноєвропейським капіталістам надавано широкі концесії для будови фабрик і експлуатації природних багатств країни. Внаслідок розв'язання приватної ініціятиви в скорому часі на базарах появилось подостатку хліба, м'яса, ярини з селянських приватних городів, по містах відкрились численні приватні ресторани і крамниці із закордонними товарами, поширилась спекуляція, а рівночасно зростало безробіття. Селянство віджило. Появився новий тип підсовєтської людини — „непман”, дрібний капіталіст.

НЕП назвали большевики „економічною політикою радянської держави в переходовому періоді від капіталізму до соціялізму при використанні ринкових зв'язків між державною промисловістю та дрібнотоварним селянським господарством і тимчасовому допущенні приватного капіталу”. Земля, велика промисловість, транспорт, зовнішня торгівля залишались в руках держави. Фактично ж це був відступ комуністичної партії, крах її дотеперішньої внутрішньої політики, період, коли партія, передавши частину економіки в приватні руки, перегруповувала й мобілізувала свої сили для дальшого наступу на „капіталістичні елементи”.

На XV З'їзді ВКП (б) в 1927 році прийнято „перший плян розвитку народного господарства СССР”, так звану першу п'ятирічку. В 1929 році „затвердив” його 5-ий Всесоюзний з'їзд рад у Москві. Основним завданням цього пляну була індустріялізація країни і переведення „на добровільних основах” сільського господарства на рейки великого колективного господарства. Совєтські офіційні джерела стверджують, що „завдяки самовідданій праці народу плян було виконано за 4 роки і 3 місяці, внаслідок чого створено 200.000 колгоспів, 5.000 радгоспів і 2.450 машино-тракторних станцій”. Але й донині ці джерела замовчують моторошну правду, що переведений не на добровільних основах, а найжорстокішими засобами цей народовбивчий плян коштував українському народові 6-7 мільйонів жертв, що на довгі роки підірвало його субстанцію. Замовчують большевики й те, що створена на мільйонах трупів антинародна колгоспна система 40 років не виходить із стану глибокої кризи, доказом чого є те, що навіть у 1972 році московський уряд змушений купувати сотні мільйонів пудів збіжжя в Америці, Канаді, навіть Західній Німеччині.

Одержимі божевільною ідеєю перескочити відразу через декілька щаблів нормального економічного розвитку суспільства і за найкоротший час індустріялізувати країну та сколективізувати сільське господарство, Сталін і його Політбюро вирішили величезні фонди для індустріялізації країни і забезпечення колгоспів сільськогосподарськими машинами із-за кордону експропріювати у селянства, поглиблюючи серед нього розшарування на „куркулів”, „середняків” та „незаможників”. На Україну для реалізації цього сатанинського експерименту привезено з Росії десятки тисяч випробуваних комуністів, які з допомогою місцевих яничарів відбирали у селян „під мітлу” все збіжжя та інші продукти і висилали їх до Росії та на експорт до Західної Європи, продаючи там по демпінгових цінах, одночасно заганяючи селян у ненависні колгоспи. Тут треба згадати про невдалу спробу ще на початках революції творити з незаможників так звані сільськогосподарські „комуни”, в яких не мали вони нічого власного і спільно харчувались. До тих комун переїхало з Америки навіть кілька сотень емігрантів в надії, що там вони знайдуть всі ті ідеали, що про них писали соціялісти-утопісти ще у XVIII сторіччі. Та, попри всебічну допомогу держави, всі ті комуни по короткому часі розпались.

Не зважаючи на стихійний пасивний і активний спротив селянства колективізації, що його здушували большевики збройною силою, влітку 1932 року в колгоспах і радгоспах охоплено вже 69% селянських господарств. Селяни, щоб не віддавати до колгоспів свою худобу, масово її різали. І тоді в пограбованій, відтятій від усього світу Україні почався нечуваний голод, що його не знала ця країна за всю свою тисячолітню історію. Збори в справі створення колгоспу відбувалися за стандартним порядком. Висланці сільради зганяли селян до школи чи іншого громадського приміщення і голова зборів, звичайно присланий з міста, після короткої промови про „вигоди”, які несе з собою сколективізоване господарство, ставив питання: „Хто є проти колгоспу?” Стероризовані люди, знаючи з досвіду, що той, хто виступить проти буде висланий на Сибір, мовчки голосували „за”.

А все ж у першому наступі на українське село московські большевики зазнали поразки, і тоді Сталін у своїй статті „Запаморочення від успіхів” переклав усі провини за насильства над селянами на низових комуністів, послабив темп колективізації і навіть дозволив селянам виступати з колгоспів. Селяни масово йшли до колгоспів і забирали звідтам своїх коней, корів та відібране у них рільниче знаряддя. По короткому періоді затишшя почався другий штурм на селянство, внаслідок якого хребет його зламано. Однак, силою загнаний до спільної кошари селянин не хотів працювати на державу-експлуататорку, масово не виходив на „панщину”, тікав із села до міста, переважно на Донбас, де в шахтах глибоко під землею очікував кращої долі.

У 1942 році під час німецької окупації Східної України по селах спонтанно висипали могили в пам'ять жертв створеного Москвою голоду. На еміграції написано сотні статтей і видано кілька праць присвячених цій трагічній добі в історії нашого народу. В сорокові роковини Великого Голоду наші Церкви і центральні громадські та політичні організації в усіх країнах, де живуть українці, широко відзначають жалобними зборами, демонстраціями і відповідними публікаціями народовбивство, запляноване в Москві і з нелюдською жорстокістю переведене.

На наших академіях, присвячених жертвам голоду 1932-33 pp., не раз приходиться чути, що „світ про цей голод не знав”. Це правда, що совєтська пропаганда докладала всіх зусиль, щоб переконати Захід, що ніякого голоду в Україні немає. Але не зфальшовані вістки пробивались невпинно крізь гуркіт цієї брехливої пропаганди. Щоб переконатися в цьому, вистачить переглянути річники „Свободи” з того часу: мало не щодня друковано там свідчення утікачів-очевидців, листи з України, кореспонденції чужинецьких журналістів. Українська еміграція зверталася з апелями до урядів різних країн, а вершком акцій-протесту проти московських злочинців, організаторів голоду, була численна демонстрація українців, що довжелезним походом із транспарентами перейшла вулицями Ню Йорку, зударяючись по дорозі з місцевими комуністами.

Протягом сорока років відійшла стара і народилась нова генерація. Голод 1932-33 років, що й досі стоїть страшною примарою в очах його сучасників, для молоді може бути лише одним із страшних фрагментів історії, подією, яку може вона ототожнювати з іншими трагічними подіями в історії України. Але це був безпрецедентний, політичний, як і в 1922 році, голод, це була „облога України”, ведена споконвічним ворогом, щоб її знесилити й остаточно упокорити. Наша молодь, як і народи, серед яких ми живемо, мусять це зрозуміти, щоб усвідомити істоту московського большевизму-комунізму і московського захланного імперіялізму.

З-поміж праць і літературних творів, присвячених Великому Голодові, варто окремо відзначити видану ДОБРУС'ом десь на початку 50-их років „Білу книгу про чорні діла Кремлю”, книжку Д. Солов'я „Голгота України”, збірку автентичних совєтських документів п. н. „Що несе з собою комунізм”, які пощастило вивезти з України і видати у в-ві СВУ-у в 1953 році Олексі Калиникові; повість недавно померлого совєтського письменника Василя Ґросмана „Все тече”, після його смерти нелегально переслану на Захід, і опубліковану в 1972 році Петром Страдником книжку „Правда про совєтську владу в Україні”.

Подані в книжці О. Калиника документи охоплюють роки 1929-1933 і походять головно з Криничанського району на Дніпропетровщині. Її авторові під час німецько-совєтської війни вдалося забрати ці документи саме тоді, коли з наказу совєтського уряду НКВД нищило всі архівні матеріяли, тікаючи на Схід. Всіх тих документів є коло ста і більшість їх „строго таємні”, призначені для тих осіб, що переводили нищення українського селянства.

Документи в книжці О. Калиника згруповані за певним порядком, що охоплює ведені большевиками під жорстоким примусом так звану хлібозаготівлю і інші роки заготівель — м'яса, молока, масла, шкіри тощо. Тут зустрічаємо характеристичну для тих часів телефонограму голови райвиконкому до всіх сільрад, що закінчується словами: „Рішуче наступайте на куркулів, заставте виконати надані їм до двору плани, усувайте з роботи опортуністів - підкуркульників!” Вражає в цих документах те, що серед згадуваних „ворогів народу” називається ... робітників місцевих заводів, що, рятуючи від голоду своїх сільських свояків, переховували їхнє збіжжя.

У листі до всіх голів сільрад згадується про численні випадки „хижацького забою худоби” і тут же проголошується нагороди для осіб, які будуть доносити на тих „хижаків”, що ріжуть власну худобу, щоб не віддавати її хижачці-державі.

В одному з документів читаємо про сувору заборону продавати власні вироби приватним кустарям-доморобам. Навіть кравцям, шевцям, малярам, ганчарам за порушення цієї заборони загрожується тюрмою. Селянам заборонено також у себе вдома виробляти олію, молоти борошно в млині, поки не виконають хлібопостачі державі. З огляду на небезпеку масових заворушень видано закон про вилучення у громадян всякого роду вогнепальної зброї. А проте, не зважаючи на це, відомо, що в багатьох районах України селяни чинили збройний спротив колективізації, що його треба було здушувати не лише піхотними відділами, військами НКВД, а навіть авіяцією.

Для підсилення своєї вкрай захитаної економіки совєтська держава широко використовувала горілку. В одній із директив, розісланих до кооперативних установ, дослівно сказано: „Забезпечити нормальний збут горілки в районах”, бо „інакше утворюється наявна загроза виконанню прибуткової частини бюджету”. І далі: „Окрспоживспілка повинна забезпечити безперебійне постачання торговельним одиницям горілки”.

Для доповнення державної скарбниці ширено серед селянства в „добровільно-примусовому” порядку державні позики. Ще не встигав появлятися в пресі урядовий декрет про видання чергової позики, як по селах скликувано мітинги, на яких люди „з захопленням” вітали нову позику, знаючи, чим вони ризикують, відмовившись на неї підписатись.

Водночас із безпосереднім грабуванням українського села застосовувано проти селянства політичний терор: так зване позбавлення виборчого права, що було рівнозначне з втратою праці і позбавленням всіх інших громадянських прав.

Серед документів зустрічаємо й згадки про совєтських низових службовців, що виступали проти колективізації. Ось один із характеристичних: „Бувший секретар сільради Золотний Пилип, середняк (!) так агітує, кажучи: „Ви нас притискуєте, колектив це — ярмо”, а також малось і таке нездорове явище збоку голови комнезаму”. В політзведенні про настрій селянства під час весняної посівної кампанії на 14 березня 1930 року сказано: „Настрій селянства Червоно-Іванівки та Коропчино був найкращий до 12-13/III, а тепер почались хвилювання та організований виступ на сільраді з вигуками: „Віддайте коней, віддайте посівматеріял!” Селяни вимагають дозволити їм самим сіяти індивідуально на своїй землі, віддати назад землю, вернути арештованих куркулів за агітацію проти СОЗ-у (первісна форма колгоспу — В. Д.).

І тоді московсько-комуністична влада в 1932-33 pp. вживає останнього заходу, щоб змусити українського селянина працювати в зненавидженому колгоспі — запроваджує в Україні штучний голод.

Величезний матеріял, який промовляє сам за себе, переважно журнали для селян з тих років, використав Петро Страдник у своїй 220-сторінковій книжці „Правда про совєтську владу в Україні”. У цій своїй книжці висвітлює він ганебну ролю комнезамів у боротьбі за совєтську владу, наводить постанови Ради Народних Комісарів і Центрального Комітету ВКП (б) „про розгром куркульських елементів на селі”, коли колгоспам належало вже 80% усієї посівної площі на Україні, дає широкий образ тих трагічних подій, які розігрувались у 1932-33 роках на наших землях, і жалюгідну ролю в тих подіях місцевих елементів — ренеґатів свого народу.

З нелегальною літературою, що прибуває на Захід із СССР, дісталась згадана вище повість совєтського письменника Василя Ґросмана. „Все тече”. Її автор, що недавно помер, написав цілий ряд романів, схвально прийнятих офіційною критикою. Повість „Все тече” писав він не для совєтського видавництва, а, як кажуть дисиденти в СССР, „для шухляди”, може й не сподіваючись, що опиниться вона поза межами засягу кагебівських цензорів.

Народився Василь Ґросман 1905 року на Донбасі і майже все своє життя провів на Україні. Російська еміграційна критика, позитивно оцінивши повість „Все тече”, як гострий осуд совєтської антинародної системи, одночасно осуджує самого автора як „західняка” і „недруга російського народу”, що його він кваліфікує як „вічного раба”, який свободи ніколи не прагнув і не прагне.

Окремий, великої зображувальної сили і сповнений глибокого співчуття до українського народу розділ у цій книжці присвячує автор голодові 1932-33 років на Україні. Нижче передруковуємо з нього в перекладі кілька уривків.

Розповідь у цьому розділі ведеться від імени жінки, колишньої комуністки, що від жахіття колективізації, в якій сама брала участь, і зв'язаного з тією колективізацією голоду втекла до міста, де влаштувалась на працю, як звичайна робітниця.

... Голодова кара прийшла.

А я тоді вже не підлоги мила, а рахівником була. І мене, як активістку, послали зміцнювати колгосп. На Україні, нам казали, дух приватної власности сильніший, як в Ресефесер. Приїхала я туди, куди сказали — люди, як люди ...

Як було? Після розкуркулення дуже посівні площі впали і врожайність стала низькою. А в звітах подавали, начебто без куркулів відразу розцвіло наше життя. Сільрада бреше в район, район — в область, область — в Москву. Все як треба: центр в області, області — по районах. І нам дали в село заготівлю — за десять років не виконати! У сільраді і ті, що не пили, зо страху поперепивались. Видно, Москва найбільше на Україну понадіялась. А опісля на Україну і найбільше злоби було. Річ відома — не виконав, значить, сам недобитий куркуль.

Звичайно, пляни годі було виконати. Звідки ж узяти море колгоспного збіжжя? Значить, поховали! Недобиті куркулі, ледарі. Куркулів позабирали, а куркульський дух залишився. Приватна власність у хохла в голові господиня.

Хто убивство масове підписав? Я часто думаю — невже Сталін? Я думаю, такого наказу не то цар і татари, а й німецькі окупанти не підписували. А наказ — повбивати голодом селян на Україні, на Кубані, повбивати з малими дітьми. Наказ був забрати і посівний фонд увесь. Шукали збіжжя, наче не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, усі льохи перекопали, всі підлоги поздирали, по городах шукали. У деяких забирали збіжжя, що в хатах було, — в горщики, в корита насипане. В одної жінки хліб печений забрали, кинули на воза і теж до району відвезли. Удень і вночі підводи скрипіли, курява над усією землею звисала, а елеваторів не було, то висипали на землю, а довкола вартові ходять. Збіжжя від дощів намокло, горіти почало — не вистачило у совєтської влади брезенту селянський хліб прикрити.

От тоді я зрозуміла: для совєтської влади передусім — план! Виконай план! Найперше діло — держава. А люди — нуль без палички.

Батьки і матері хотіли дітей врятувати, хоч трохи хліба сховати, а їм кажуть: у вас люта ненависть до країни соціялізму, ви план хочете зірвати, дармоїди, підкуркульники, гади!

Розповісти я все можу, тільки в розповіді — слова, а це — життя, мука, смерть голодова. Між іншим, як забирали хліб, казали, що з фондів годувати будуть. Неправда це була. Ані зернятка голодним не дали.

Хто відбирав хліб? Здебільша свої ж: з райвиконкому, з райкому, ну комсомол, свої ж ніби хлопці, звичайно, міліція, енкаведе, подекуди війська навіть були, я одного мобілізованого московського бачила. І знову ж, як під час розкуркулювання, всі ці люди очманілі були, озвірілі ... А скотина стала якась розгублена, дика, всього лякається, мукає, нарікає, і собаки вили дуже ночами. І земля потріскалась.

Ну от, а потім осінь прийшла без дощу, а по тому зима сніжна. А хліба немає.

І в райцентрі не купити, бо — карткова система. І на станції не купиш — воєнізована охорона не підпускає. А комерційного хліба нема.

З осени почали натискати на картоплю, без хліба швидко вона пішла. А перед Різдвом почали худобу різати. Курей порізали, звичайно ...

Уся надія на озимину. Озимина під снігом ще, весни не видно, а вже село в голод входить. Страшно стало. Матері дивляться на дітей і з остраху кричати починають. Кричать, наче змія в хату заповзла. А ця змія — смерть, голод. Уночі прокинешся, навколо тиша, ні розмови, ні гармоні. Як у могилі. Тільки голод ходить, не спить. Діти по хатах з самого ранку плачуть — їсти просять. А що мати їм дасть — снігу? А допомоги нізвідки. Відповідь у партійних одна — працювати треба було б, ледарювати не треба було б. А ще казали: у себе самих пошукайте, у вашому селі збіжжя закопано на три роки.

До весни ще діти до школи ходили, а навесні школу закрили — вчителька до міста виїхала. І з медпункту фельдшер виїхав: їсти стало нічого. Село само залишилось. І представники різні з міста їздити перестали...

Відійшла від голодних держава. Почали люди по селах ходити, просити одне в одного, голодні в голодних. І траплялось, давали горстку висівок чи пару картоплин. А партійні не давали. І робітничо-селянський уряд зернятка не дав. По всіх шляхах застави війська, міліція, енкаведе: не пускають голодних до міста. Ось як німці дітей жидівських в газу душили — вам не жити, — ви жиди!

А коли сніг танути почав, увійшло село по горло в голод. У людей обличчя, як земля, очі каламутні, п'яні. І ходять сонні, ногою землю намацують, рукою за стінку тримаються. Менше стали ходити, більше лежать. І все їм увижається — вози скриплять, з райцентру прислав Сталін муку — дітей рятувати.

Баби виявились міцніші за чоловіків, цупкіше за життя чіплялися. На той час котів і собак не залишилось — позабивали. І ловити їх було тяжко — вони боялись людей, очі дикі в них стали.

Сніг зійшов, і почали люди пухнути — обличчя пухлі, ноги, як подушки, в животі вода, мочаться увесь час. А селянські діти! Чи бачили ви в газеті друкували — діти в німецьких таборах? Однакові: голови, як ядра, тяжкі, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і ногах видно, як кожна кісточка ходить. А обличчя старенькі, замучені, неначе ті діти сімдесят років уже на світі прожили. А очі, Господи ! Товаришу Сталін, Боже мій, чи бачив ти ці очі? Може й справді він не знав, адже він статтю написав про запаморочення.

Я й тепер, коли про все це думати починаю — божеволію — невже зрікся Сталін людей? На таке страшне вбивство пішов! Таж хліб у Сталіна був. Значить, зумисне вбивали голодовою смертю людей. Не хотіли дітям допомогти. Невже Сталін гірший за Ірода був? Ні, не може такого бути. А потім думаю: було, було!

Ось коли ще не знесиліли остаточно, ходили полем до залізниці, на станцію охорона не пускала. Коли йшов поспішний поїзд Київ-Одеса, навколішки ставали і кричали: хліба, хліба! І траплялось, кидали люди кусники хліба, недоїдки всякі. А потім вийшов наказ: коли поїзд по-через голодні райони йшов, охорона вікна закривала і завіски спускала. Та й самі сільські ходити перестали, — сил забракло не то до залізниці дійти, а й з хати на подвір'я виповзти.

Пам'ятаю, один дід приніс голові сільради клапоть газети, підібрав його на колії. І там замітка: француз приїхав, міністер, і його повезли до Дніпропетровської области, де найстрашніша моровиця була, ще гірша за нашу, там люди людей їли. І от у село його привезли, в колгоспний дитячий садок, і він питається: „Що ви сьогодні на обід їли?” А діти відповідають: „Курячу супу з пиріжками та рижові січеники”. Я сама читала, от як зараз бачу цей клапоть газети. Що ж це? Убивають, значить, потихеньку мільйони людей і цілий світ обдурюють! Курячу супу, пишуть! Січеники! А от хробаків усіх поїли. А дід голові сказав: „За Миколи на ввесь світ про голод газети писали: поможіть, селянство вигибає! А ви, іроди, театри представляєте!”

Завило село, побачило свою смерть. Усім селом вили — не розумом, не душею, а як листя від вітру шумить. І тоді мене злість брала — чому вони так жалісно виють, вже не люди стали, а кричать так жалісно. Треба кам'яною бути, щоб слухати це виття і свій пайковий хліб їсти.

Мені один енкаведе сказав: „Знаєш, як в області ваші села називають: „цвинтарі суворої школи”. Але я зразу не зрозуміла тих слів.

Ворожили все взимку, чи буде врожай, старих дідів розпитували — вся надія була на озиму пшеницю. І надія справдилась, а косити не здужали. Зайшла я до хати. Люди лежать, чи то ще дихають, чи вже не дихають, хто на лежанці, хто на печі, а хазяйська дочка, я її знала, зубами гризе ніжку у стола. І так моторошно це — почула вона, що я ввійшла, не озирнулася, а загарчала, як собака гарчить, як до неї підходять, коли вона кістку гризе.

Пішла по селу поспіль моровиця. Спершу діти, старі, потім середнього віку люди. Спочатку закопували, потім уже не стали закопувати. Так мертві й валялись по вулицях, по подвір'ях, по хатах. Тихо стало. Померло все село. Хто останнім помирав, я не знаю ...

Потрапила я спершу до Києва. Саме в ті дні комерційний хліб почали давати. Що діялося! Черги по півкілометра з вечора ставали. Черги, знаєш, всякі бувають — в одній стоять, підсміхаються, насіння лузають, в другій числа на папірець списують, в третій, де не жартують, на долоні пишуть або на спині крейдою. А тут черги особливі — я таких більше не бачила: одне одного охоплюють за пояс і стоять одне до одного притулившись. А то шпана в чергу вдирається: дивляться, де її легше прорвати. І коли шпана підходить всі виють з остраху, і здається, що вони співають. У чергах за комерційним хлібом стояв народ міський — позбавленці, безпартійні, ремесло або підміські.

А з села повзе селянство. Повзуть полем, цілиною, болотами, лісочками, аби застави обминути на шляхах. Вони вже ходити не можуть. Люди поспішають у своїх справах: хто на роботу, хто до кіна, трамваї ходять, а голодні серед народу повзуть — діти, дядьки, дівчата, і здається це не люди, якісь собачки або котята паскудні рачки лізуть. А воно ще хоче по-людськи, сором має. Дівчина повзе опухла, скиглить, а спідницю поправляє, соромиться, волосся під хустку ховає. Але це щасливі доповзли, одно на десять тисяч. І все одно їм рятунку нема, — лежить голодне на землі, просить, а їсти вже не може, доходить...

Ранками їздили плятформи, збирали, котрі за ніч померли. Я бачила одну таку плятформу — діти на ній лежали. Ось як я казала — тоненькі, довгенькі, личка, як у мертвих пташок, дзьобики гострі. Долетіли ці пташки до Києва, а що з того? А були серед них — ще пищали.

Я в той день московську газету купила, прочитала статтю Максима Горького, що дітям потрібні культурні іграшки. Невже Горький не знав про тих дітей, що їх на смітнище звозили — їм, чи що, іграшки? А може він знав? І так само мовчав, як усі мовчали. І так само писав, як ті писали, начебто ці мертві діти їдять курячу супу.

А деякі божеволіли. Ці вже до кінця не заспокоювались. Їх по очах було знати — блищать. Ось такі мертвих розробляли й варили, і своїх дітей убивали і з'їдали. У цих звір прокидався, коли людина в них умирала. Я одну жінку бачила, до райцентру її привезли — обличчя людське, а очі вовчі. Їх, людожерів, казали, всіх розстрілювали. А вони не винні, винні ті, які призвели матір до того, що вона своїх дітей їсть.

Кожний голодний по-своєму вмирає. В одній хаті війна йде, одне за одним слідкують, одне в одного крихти видирають. Жінка на чоловіка, чоловік проти жінки. Я знала одну таку, четверо дітей, вона казки їм розповідає, щоб про голод забули, а в самої язик не повертається, вона їх на руки бере, а в самої сили немає руки підняти. А любов у ній живе. І завважували люди — де ненависть, там скоріше вмирали ...

Пізніше довідалась я, що біля нашого села пшеницю війська косили, тільки в мертве село їх не пускали, в шатрах спали. Їм пояснили, що пошесть була. А вони нарікали, що від села сморід страшний іде. Війська й озимину посіяли.

А на другий рік привезли переселенців з Орловської области — адже земля українська, чорнозем, а в орловських завжди недорід. Жінок з дітьми залишили біля станції, а чоловіків повезли до села. Дали їм вила і звеліли по хатах ходити, тіла витягати. Мужики собі роти й носи хустками позав'язували — почали витягати тіла, а вони на кусні розвалюються. Потім загребли ці кусні за селом. Ось тоді я зрозуміла — це і є цвинтар суворої школи! Коли очистили від мертвих хати, привели жінок долівки мити, стіни білити. Усе зробили як слід, а сморід стоїть. Другий раз побілили і долівки новою глиною помастили, не відходить сморід. Не могли вони в тих хатах їсти, ні спати, повернулися до Орловської области. Але, звичайно, земля пусткою не стояла — інші приїхали.

І нікого не залишилося з тих людей, які в тому селі жили. Невже нікого не залишилось? Невже ніхто не відповість за це все? Отак і забудеться без слів ? Травка виросла...”

Минуло якихось 12 років. Вибухла друга світова війна і німецькі армії в першому її періоді блискавично окупували територію України. Колгоспів німці назагал не розв'язували ,і навесні 1943 року під тиском німецької окупаційної влади по деяких областях Східної України засіяно до 75-80% посівної площі. Після поразки під Сталінґрадом німецькі дивізії покотились на Захід. В зруйнованій Україні почався голод, що був би, зрештою, нормальним при всякій іншій владі, але не совєтській. Бо і цей третій большевицький голод був політичним, був помстою на українцях за їх „коляборацію” з німцями.

Свідків цього голоду 1945-46 року є багато на Україні, є вони й на еміґрації. Вони пригадують, як тоді люди з Східної України пробирались нелегально на західноукраїнські землі, де місцеве населення допомагало їм харчами, хоч само жило у великій біді.

Але закуліси цього третього голоду розкрив несамохіть у московському місячнику „Новый Мир” за серпень 1965 року в своїх мемуарах генерал-майор Н. Антипенко, що починав свою службу 1940 року у Львові в ролі заступника начальника прикордонних військ округи і начальника окружної управи постачання, а в останньому періоді війни виконував функції „начальника запілля фронту”.

Ось короткий уривок з його спогадів, з якого видно, як большевицькі „визволителі” поставились до „визволеного” ним українського голодного населення:

У м. Орлі, куди викликали Антипенка, зустрівся він з Атанасом Мікояном на нараді секретарів партійних комітетів областей. Між Мікояном і ним відбулася така розмова:

— Ну, як діла на фронті?

— Погані діла, хліба нема, товаришу Мікоян.

— А хочете мати хліб?

— Я на те й прилетів до вас, щоб попросити.

— А я на те й викликав вас, щоб запропонувати хліб.

— А де ж той хліб?

— Увесь хліб у вас. Ви по хлібі ходите.

— Не розумію вас, товаришу Мікоян.

— Ми дамо вашому фронтові області Сумську, Чернігівську, Гомельську для заготівлі хліба. Зумійте взяти цей хліб.

На заготівлі виділено 27.000 солдатів лише по цих областях, 2.500 офіцерів, 20,000 вантажних авт. Усе це звичайно, під контролею НКВД. Через райвиконкоми, сільради, через т. зв. уповноважених сіл збиралося сільськогосподарський реманент. Усі старики, інваліди, жінки й діти — усі працездатні мусіли брати участь в збиранні та обмолоті збіжжя. Його просушували на печах, на лежанках, а то й просто на долівках. Там, де зерно було в скиртах, копицях або хоча б у валках, головною справою було позвозити його і обмолотити. Поляглий і підмерзлий хліб збирали так: один солдат граблями обчищував сніг, а другий підтинав стебла серпом і складав.

На початок лютого 1944 р. заготовлено або, інакше кажучи, пограбовано у селянства в самому лише запіллі цього фронту 13.607.000 пудів збіжжя. Цей грабіж народу автор мемуарів назвав „блискучою перемогою”. У перших же днях після того вислано на північ, до Росії, 60.000 пудів українського збіжжя.

Очевидно, таку саму грабіжницьку операцію, при якій не залишено селянству збіжжя навіть на посівний фонд, проведено й по всіх інших сплюндрованих війною областях України і Білоруси.

Внаслідок цього вибухнув голод, що пригадував голод чорного 1933 року.

Так само відібрано від українського населення все поголів'я великої рогатої худоби, що її вивели були з початком війни на схід. 530 величезних гуртів худоби, — пише Антипенко, — сконфісковано для потреб війська, а частину відігнано на північ, до Росії. Напевно диктувалося це не тільки потребами фронту: з доповіді Хрущова на XX партійному з'їзді відомо, що плянував Сталін зробити з українським народом по закінченні війни.

У київській „Літературній Україні” з 18 серпня 1972 р. в репортажі С. Плачинди п. з. „Битва за хліб” автор переказує слова працівниці „хлібозаводу”:

— А от я пригадую повоєнні роки. Жили ми тоді в селі на Донбасі. Про хліб лише мріяли. А то ходили в ліс і збирали жолуді. Товкли їх у ступі — виходило таке собі темнувате борошенце. З нього й пекли хліб. Він був дуже гіркий. Але їли, нічого не поробиш ...

Очевидно, і в Донбасі добре попрацювали під наглядом політруків бійці червоної армії, щоб позбавити місцеву людність, „німецьких коляборантів”, її основного харчу — хліба.

Після гіркого досвіду понадпівстолітнього панування московських большевиків українське селянство, в обличчі можливого нового голоду унаслідок неврожаю 1972 року і крайньої неефективности колгоспної системи, навряд чи сподівається дістати щось із закупленого на сотні мільйонів долярів в Америці і Канаді збіжжя.

1 Іван Герасимович — Життя й відносини на Радянській Україні, Бібліотека „Українського Слова”, Берлін, 1922 p., cтop. 104.

2 „Продразвьорстку”, введену декретом Ради Народних Комісарів РСФСР 11 січня 1919 року, селяни повинні були обов'язково здавати державі по твердих, тобто визначуваних згори, цінах. При цьому відбиралось у селян під загрозою смерти усі лишки і навіть частину необхідного їм хліба та інших продуктів. Максимальну норму запровяджено для ”куркульських господарств”, які крім встановлених для них норм „развьорстки”, повинні були покривати і ту частину, від якої звільнялось бідняцькі господарства. „Продразвьорстка” базувалась на ”воєнно-політичному союзі робітничої кляси і селянства”, як офіційно оправдувано цей грабіж українських хліборобів.

Джерело — сторінки "http://kobza.com.ua/ounruhu/".
Вячеслав Давиденко
Сорокоріччя Великого Голоду