Посол Ізраїлю в Україні виправляє вади української освіти

Роман Круцик
директор музею «Совєтської окупації», голова Київського «Меморіалу»

Нещодавно радіостанція «Німецька хвиля» повідомила про заяву посла Ізраїлю в Україні Зіни Калай-Клайтман, зроблену нею на міжнародній конференції з питань Голокосту: «...в українських школах та вузах надто мало уваги приділяється вивченню проблеми Голокосту». Сказаного можна було б і не коментувати, оскільки, згідно з науковим визначенням, «дипломат — це той, хто бреше в чужій країні в інтересах своєї країни». Як свідчить Міністерство освіти і науки України, тему єврейського Голокосту глибоко вивчають українські школярі у 10-х та 11-х класах на уроках з новітньої історії України і всесвітньої історії. Водночас із жалем доводиться констатувати, що кар’єрний ізраїльський дипломат такого високого рангу, яким є З. Калай-Клайтман, зовсім не знайома з міжнародним принципом взаємности. Це означає, що неетично ізраїльській стороні вимагати від українських партнерів більше, ніж вони самі зробили для вивчення в освітніх закладах Ізраїлю Голодомору в Україні.

Вся прогресивна українська громадськість уважно спостерігала за останнім візитом Президента України В. Ющенка до Ізраїлю і його спробами схилити керівництво цього нашого «стратегічного партнера» на Близькому Сході визнати Голодомор 1932–1933 років актом геноциду українців. Однак цього не сталося. Керівництво Ізраїлю вкотре продемонструвало свою байдужість до страхітливої трагедії українського народу. Зрештою, цього треба було очікувати.

У переддень візиту Президента України провідна єврейська газета «Гаарец» зазначила, що офіційною відмовкою ізраїльського уряду буде теза про небажання протиставлятися Росії, яка не визнає спричинений більшовиками голод за злочин.

Неофіційно ж, у Тель-Авіві мовилося, що зусилля українського керівництва натрапляють на впертий опір з огляду на прийняту в Ізраїлі теорію «винятковости Голокосту». Згідно з нею Голокост є злочином, який не має аналогів у світовій історії. Визнання Великого Голоду геноцидом могло б зрівняти обидві події, а це, на думку ізраїльських політиків, неприпустимо. Тому місцеві історики, як і їхні колеги з єврейської діаспори, так вперто обстоюють постулат комуністичної пропаганди про класову природу подій 1932–1933 років в Україні.

— Ініціатива В. Ющенка досить недоречна, — сказав в інтерв’ю польській газеті «Жеч Посполіта» Іцхак Арад, колишній шеф Інституту «Яд Вашем», під час війни — радянський партизан. Звичайно, кожен народ має право на власне бачення своєї історії, але у Великому Голоді не було елементу расизму, додав він. За І. Арадом, наскільки метою Голокосту було знищення цілого народу, настільки Великий Голод був скерований тільки проти «багатих селян». Отже, маємо цілком різні мотиви. Тут — расистський злочин, а тут — класова боротьба, переконує єврейський історик. Зрештою, в самому Ізраїлі йому й переконувати нікого не треба, адже значну частину населення становлять репатріанти з колишнього СРСР, виховані в комуністичному дусі.

З огляду на зазначене, заяву посла Ізраїлю в Україні Зіни Калай-Клайтман можна розцінити не інакше, як грубе і безпардонне втручання країни, яку вона представляє, у внутрішні справи України. І те, що Міністерство закордонних справ України не звернуло увагу посла Ізраїлю на недипломатичну поведінку, свідчить щонайменше про непрофесійність нашого МЗС. Адже можна було б запросити Зіну Калай-Клайтман на Михайлівську площу і пояснити, що її вимоги були б доречними за умови:

— визнання Ізраїлем Голодомору 1933 року в Україні геноцидом українців;

— офіційного вибачення керівництва Ізраїлю за дії представників єврейської общини України — співорганізаторів і співвиконавців злочину геноциду проти українців 1932–1933 років;

— введення у навчальних закладах Ізраїлю та єврейських навчальних закладах світової єврейської діаспори вивчення курсу Голодомору 1932–1933 років в Україні;

— вимоги до ізраїльських вчителів не лише викладати факти з історії Голодомору, а й домагатися від учнів-євреїв емоційного усвідомлення трагедії українського народу;

— створення в «Моссад» підрозділу для боротьби з ксенофобією та українофобією.

Те, що такого досі не сталося, породжує питання: чи Україна вже завойована, як колись Палестина, ізраїльською армією, і окупаційна влада вже розпоряджається, що і як мають вивчати в навчальних закладах українські діти?

Факт злочину геноциду, штучно створеного Голодомору 1932–1933 років московською комуністичною владою, не тільки вже доведений українськими дослідниками і вченими, а й визнаний багатьма державами світу. Перебуваючи у вересні 2007 року в Єрусалимі з музейною експозицією про Голодомори в Україні, від декількох євреїв похилого віку я почув їхні унікальні свідчення про цю страшну трагедію українців. Адже під час Голодомору загинуло від 7 до 10 мільйонів осіб. Хіба це не трагедія світового масштабу? Про таке не можна мовчати, бо кількість загиблих від Голодомору не є меншою від кількости жертв Голокосту. Але хіба трагедії народів можуть порівнюватись і «змагатись між собою»? Якщо український народ визнає Голокост, то чому ж ізраїльський народ не хоче визнати Голодомор геноцидом?! Ці дві страшні трагедії обидвох народів в ім’я світової пам’яти мають право на визнання. Інакше бути не може.

Під час візиту українського президента до Ізраїлю він відвідав музейний комплекс «Яд Вашем», щоб віддати данину пам’яті невинно убієнних. Але його чекав неприємний сюрприз. Голова комплексу Йосиф Лапід повів розмову про Р. Шухевича, приписуючи йому єврейські погроми у Львові. Президент, звісно, заперечив цю ідеологічну комуністичну провокацію, бо підтвердження цьому немає в жодному архіві. Мало того, родина Р. Шухевича переховувала в себе єврейську дитину. Але ж для чого це все? Напевно, в такий спосіб готувалася якась фальшивка, аби тільки не вести мову про визнання українського Голодомору. Дивним є те, що пан Лапід не повідомляє, звідки, з яких архівних першоджерел, він почерпнув такі «глибоко точні» дані. Йому, як голові меморіалу «Яд Вашем», добре відомо, що найбільша кількість «Праведників миру» є власне українцями.

Виявляється, що визнати трагедію українського народу не можна тільки тому, що в його історії є постать Р. Шухевича. Якщо виходити з такої аналогії, то українська сторона теж могла би заявити про невизнання трагедії Бабиного Яру, як і самого Голокосту, тільки тому, що національного героя українського народу Симона Петлюру в Парижі підступно вбив єврей Шварцбард (до речі, кажуть, що похований він на Алеї героїв у Тель-Авіві). Але такі хворобливі думки не приходять в голову жодному українському політичному чи державному діячеві, і це викликає глибоку повагу і шану.

Перебуваючи в Єрусалимі, я відвідав меморіальний комплекс «Яд Вашем», подарував бібліотеці комплексу кілька українських видань: «Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950 рр.)», «С. Петлюра і єврейство» та ін.

Глибоко вражений побаченим. По-доброму заздрю єврейському народові за вміння берегти національну пам’ять. Вірю, що і в Україні постане меморіальний комплекс трагедії і національної пам’яти українського народу, в якому будуть подані імена жертв та імена їхніх катів.

джерело: Українське слово, № 7, 13-19 лютого 2008 року