У чому суть українсько-російської суперечки?

Станіслав Кульчицький, професор

1932—1933 Пам'ятаємо! Валерій Вітер, Київ. Із колекції робіт: Голодомор очима українских художників, Зберігач Морган Вільямс

Різні підходи українських і російських учених із питання про інтерпретацію голоду 1932—1933 рр. у СРСР уперше проявилися 15 років тому. Практично відразу питання з суто наукового переросло на політичне. 2008 року, оголошеного Роком пам’яті жертв Голодомору, суперечка між політиками і вченими обох країн з приводу цієї трагічної сторінки нашого спільного минулого набула замежних форм. Українцям — громадянам Російської Федерації не дозволили провести меморіальну акцію «Невгасима свічка».

Чи можливо досягти взаєморозуміння між сторонами? Що для цього потрібно зробити? Формулюючи свої відповіді, не хочу прагнути до компромісу. Мета вченого — показати минуле таким, яким воно було.

1. Деякі підсумки року пам'яті

Головним підсумком минулого року потрібно вважати колосальний масив нової інформації про Голодомор. Безпрецедентною акцією є вихід у світ Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Український інститут національної пам’яті зміг організувати видання 19 томів великого формату, кожен із яких містить до тисячі сторінок тексту. Це — аналітичні нариси, документи і фотодокументи, свідчення очевидців, мартиролог. На доповнення до Національної книги пам’яті видано збірники документів, включаючи чотиритомник матеріалів комісії американського Конгресу «Великий голод в Україні 1932—1933 рр.», монографії та збірники статей, альбоми, спогади, популярні книги. Проведено наукові конференції в багатьох містах України, в ряді найбільших університетських центрів Європи та Північної Америки. Організовано виставки документів на тему Голодомору в країні та за кордоном. У Києві споруджено вражаючий пам’ятник жертвам голоду.

Проте, не вдалося (головним чином — через протидію Росії) домогтися від ООН визнання Голодомору геноцидом українського народу. Не вдалося переконати в цьому й значну частину громадян власної країни. Більше того... 17—24 грудня соціологічна служба Центру ім. Разумкова провела передноворічне опитування, яке виявило масштабну алергію суспільства з приводу Голодомору. З’ясувалося, що вшанування жертв Голодомору вважає подією національного масштабу лише 3 % опитаних.

Подібна алергія має раціональне пояснення. Ніскільки не маючи сумніву в тому, що від голоду загинули мільйони людей, суспільство відкидає політичне протистояння з цієї проблеми, яке виявилося і всередині країни, і у відносинах із Росією. Що можна зробити в цій ситуації? По-перше, подати свої аргументи і почути аргументи протилежної сторони. По-друге, винести на суд міжнародної громадськості глухоту тих, хто не бажає чути аргументів.

2. Головна тема суперечки

В українсько-російській суперечці навколо Голодомору можна виділити ключову тему: наявність або відсутність принципових відмінностей між українським Голодомором і загальносоюзним голодом. Блокуючи визнання Голодомору геноцидом українського народу на міжнародному рівні, Росія обрала шлях заперечення регіональних відмінностей у загальносоюзному голоді 1932—1933 рр.

В одній, навіть доволі великій за обсягом газетній статті неможливо схарактеризувати всі аспекти українсько-російської суперечки. Щоб викласти позиції сторін і оцінити їх з наукового погляду, необхідно представити читачеві власну систему висновків разом із найважливішими фактами, на основі яких її вироблено. Тому потрібно зробити вибір на користь головної теми суперечки. Постараюся показати, чим український Голодомор відрізнявся від загальносоюзного голоду.

3. Масштаби українського голоду

Інститут історії України НАН України видав до 70-річчя Голодомору колективну працю: 888 сторінок великого формату і зошит ілюстрацій у 48 сторінок. Книгу ми повезли до Москви, щоб обговорити її за участю найбільших російських фахівців з аграрної історії. 29 березня 2004 року обговорення відбулося в Інституті загальної історії РАН. Вердикт цих учених був таким: український голод не відрізняється від загальносоюзного. В. Данилов та І. Зеленін услід за обговоренням помістили в часописі «Отечественная история» статтю, останній абзац якої звучав так: «Якщо вже характеризувати Голодомор 1932—1933 рр. як «цілеспрямований геноцид українського селянства», на чому наполягали деякі історики України, то потрібно мати на увазі, що це був геноцид у рівній мірі й російського селянства».

Процитоване твердження дорого коштує. Адже багато хто з порога відмітає думку про можливість геноциду радянського народу, що здійснювався функціонерами робітничо-селянської влади. Можна було б відповісти так: досліджуйте те, що відбувалося в Росії, а ми зосередимося на сталінських репресіях в Україні. Але така відповідь суто формальна, бо голод 1932—1933 рр. — це частина нашої спільної історії.

На перший погляд здається, що Українська СРР і Російська Федерація постраждали в рівній мірі. За підрахунками, опублікованими 2001 року австралійським демографом С. Віткрофтом, викликана голодом надмірна смертність у обох республіках приблизно однакова: по 3,5 млн. людей. («Трагедія радянського села», том 3, С. 866—887). Зроблені 2008 року розрахунки Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ дають в Україні приблизно таку ж цифру прямих втрат. Збігається ця цифра і з моїми підрахунками, опублікованими ще 1990 року. В аналізі демографічних величин, який потребує спеціальних знань, я тоді спирався на допомогу вченого, який працював у Гарвардському університеті, відомого в світовій науці під псевдонімом Максудов (це був висланий із СРСР дисидент Олександр Баблнишев).

Але збіг величини втрат у двох республіках — уявний. До складу Російської Федерації входили Кубанський округ Північно-Кавказького краю та Казахська автономна республіка, які дають левову частку жертв. Якщо україномовну Кубань віднести до України (в 20-і роки спроби возз’єднання робилися, але виявилися безуспішними), а Казахстан винести за межі Російської Федерації (1936 року він отримав статус союзної республіки, та й механізм голоду в казахів специфічний), то надмірна смертність у російських регіонах обчислюватиметься лише сотнями тисяч. Сотні тисяч жертв — можна говорити про геноцид. Але зрозуміло, що на мільйонні втрати України вплинув якийсь додатковий чинник.

Після обговорення нашої монографії про Голодомор я полишав Москву з твердим наміром з’ясувати, чому українські втрати на порядок перевершують російські. Зізнаюся, що я знав: різниця у втратах була результатом ретельно замаскованої чекістський акції, яка мала місце лише в УСРР і на Кубані. Мав сумнів лише в тому, чи вдасться довести її документально. Плануючи найбільш зловісну в своїй практиці терористичну акцію, Сталін намагався не залишати слідів.

Поставленому завданню довелося присвятити багато років. Науковий пошук нагадував рутинну роботу судового слідчого. Часом давно відомі документи набували іншого значення, коли зіставлялися зі знову виявленими. Працювати в архівах майже не доводилося, в основному знайомився з джерелами, які в достатній кількості входили до наукового обігу. Адже темою Голодомору вже займалися сотні краєзнавців, архівістів, учених.

Перші результати моєї роботи оперативно публікувалися в газеті «День» (на основі цих статей була складено книгу для «Бібліотеки» газети). У 2007—2008 рр. було опубліковано й інші книги. З’явився аналітичний нарис «Як це було», яким відкривається зведений том Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Але найкоротший шлях до читача — як вітчизняного, так і міжнародного — це публікація в газеті «День». Притаманна будь-якій газеті оперативність інформації поєднується в ній із можливістю підкріпити висновки достатньою доказовою базою.

4. Геноцид чи не геноцид?

Українська і російська сторони одностайні в тому, що голод 1932—1933 рр. був викликаний хлібозаготівлями. Щоб дійти такого висновку, досить переглянути обсяг літератури з цієї тематики, який постійно збільшується, (тепер вже і в Росії) з цієї тематики.

Переконаний, що коли постійно і в унісон із росіянами говорити про хлібозаготівлі, то українська сторона не зможе переконати опонентів у обгрунтованості своєї думки про геноцид. Хлібозаготівля дійсно була причиною безлічі смертей від голоду. Але дуже важко, а точніше — зовсім неможливо довести, що вони застосовувалися владою як метод цілеспрямованого знищення своїх співгромадян.

Відомо, що першопричиною голоду 20-х і 40-х років був природний катаклізм — засуха колосальної сили. Відомо й те, що в 1930—1933 рр. природні умови сприяли хорошим урожаям. Коли керівництво Компартії України дозволило публікацію документів про голод 1932—1933 рр., воно мало пояснити, в чому полягала причина трагедії. У постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 року говорилося: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».

Держава заготовляла хліб, щоб нагодувати міста і армію або продати зерно за кордон із метою отримати валюту для закупівлі необхідного новобудовам п’ятирічки обладнання. Згубні для селян заготівлі хліба здійснювалися в усіх зерновиробляючих регіонах. Наслідком ставав голод у сільській місцевості цих регіонів, а також серед міських споживачів, яким держава урізувала хлібний пайок або зовсім знімала з централізованого постачання.

Безперечно, голод може слугувати знаряддям геноциду. Але українські політики, які прагнуть до міжнародного визнання Голодомору геноцидом, використовують лише один аргумент: в Україні від голоду загинуло істотно більше людей, ніж у Росії. Не потрібно мати багату уяву, щоб уявити собі реакцію протилежної сторони, коли цей безперечно сильний аргумент обростає конкретними цифрами. Адже число загиблих бездоказово збільшується до 10 млн. людей і більше. Чомусь багато які політики зважуються відсунути на бік демографів і назвати взяті зі стелі цифри. Це наївна позиція, якщо врахувати, що демографічна статистика з 1989 року загальнодоступна, і розрахунками надмірної смертності багато років займаються вчені в країнах Заходу.

Наші опоненти в Росії визнають різницю в надмірній смертності між УСРР і сусідніми регіонами. Але вони озвучують зовні переконливий контраргумент: «УСРР і Кубань — основні виробники експортного зерна; отже, саме через це і лише через це хлібозаготівлі тут були особливо згубними». Таке твердження нагадує відому байку М. Крилова «Вовк та ягня»: «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать». Але воно «працює», коли йдеться лише про одне: геноцид чи не геноцид? Якщо держава піклувалася про постачання хлібом міст чи вивозила зерно за кордон, то її можна звинуватити лише в злочинному ігноруванні насущних потреб селян. Ігнорування призводило до масової смерті від голоду, але в цьому контексті неможливо говорити про вбивство голодом як кінцеву мету хлібозаготівельної політики. Іншими словами, в розумінні російської сторони тут немає геноциду.

А ось українська сторона чудово розуміє, що хлібозаготівлю можна використати і для форсування темпів індустріалізації (до речі кажучи — в тій же Україні), і для придушення національно-визвольної боротьби. «Кістлява рука голоду» в поєднанні з пишномовними деклараціями про дружбу народів — хороший спосіб утримати республіку в силовому полі Кремля.

Отже, нам говорять про Дніпрогес і Магнітку, а ми цитуємо рядки з довірчого листа Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 року: «Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити... Повторюю — ми можемо втратити Україну» (Сталин и Каганович. Переписка. 1931—1936 гг. М., 2001, С. 274). І що ж далі? Кожна сторона залишається при своїй думці.

Чи зможемо ми переконати російських політиків і вчених у тому, що Сталін використав хлібозаготівельну політику як форму терору голодом, спрямованого на утримання України в рамках Радянського Союзу? На жаль, у нас немає можливості виявити критерії, якими керувалися в Кремлі, коли розверстували хлібозаготівельний план за регіонами. Сталін не мав звички мотивувати свої дії в письмовому вигляді. Можна назвати лише два викликаних особливими обставинами випадки, коли відхилялася непроникна завіса, яка огортала його: цитований тут лист Л. Кагановичу від 11 серпня 1932 року і знаменитий лист М. Шолохову від 6 травня 1933 року зі звинуваченнями донських хліборобів у саботажі хлібозаготівель.

Таким чином, про каральну роль хлібозаготівель ми можемо судити лише за непрямими ознаками. А дійовим особам тієї доби залишалося дивуватися, чим були викликані «перекоси» в плануванні. Це здивування можна проілюструвати прикладом. 6 липня 1932 року уповноважений ДПУ в Новопсковському районі (Донецька область) звернувся до голови ДПУ УСРР із доносом, завдяки якому нам став відомий хід думок секретаря райпарткому Горшкова. Говорячи про завищений план хлібозаготівель з урожаю 1931 року, який отримала УСРР, Горшков зазначив: «Нехай би помилилися на десять-двадцять районів, це ще припустимо, але помилятися в розрахунках майже на всі райони України — це щось не те. Хоч би написали нам коротко, з чим все це пов’язане, а то прямо голову ламаєш і не додумаєшся, чим усе це викликане. Подивишся на ЦЧО (Центральна Чорноземна область у складі РСФРР, яка межувала з Україною. — Авт.), там повно хліба, а в нас голодують».

Безперечно, що згубні заготівлі хліба з урожаїв 1931 і 1932 рр. відняли життя у сотень тисяч селян як в Україні, так і в інших зерновиробляючих регіонах СРСР. Добре б разом із російськими вченими пошукати де-небудь у Президентському архіві РФ документальні докази того, що ці хлібозаготівлі в певний час і в певних регіонах використовувалися як знаряддя терору голодом. Але зараз потрібно відмовитися, аж до з’ясування всіх обставин, від спроб характеризувати голод 1932—1933 рр. в СРСР як геноцид.

Чи означає це, що потрібно відмовитися від законодавчо закріпленої в нас думки про те, що Голодомор є геноцидом українського народу? Зовсім ні! Потрібно навчитися розрізняти український голод першої половини 1932 року, який у всьому схожий на загальносоюзний голод 1933 року, від Голодомору, який протікав у першій половині 1933 року на тлі загальносоюзного голоду.

Датувати Голодомор двома роками, як це заведено, цілком припустимо, але лише тому, що сталінський режим застосував не пов’язані прямо з хлібозаготівлями каральні заходи вже в листопаді-грудні 1932 року в занесених на «чорну дошку» українських селах. Ці ж заходи було застосовано в січні 1933 року на території всієї України, що призвело до Голодомору.

"День" №13, четвер, 29 січня 2009

5. Натуральні штрафи

1932—1933. Народ, який не пам’ятає свого минулого... Олександр Мікула, Київ. Із колекції робіт: голодомор очима українських художників, зберігач Морган Вільямс

Голодний мор — той самий голод, тільки більш тяжкий. Голод у СРСР мав своєю причиною хлібозаготівлі, а Голодомор — вилучення всіх продовольчих продуктів після того, як держава конфіскувала у селян хліб. Люди вмирали від голоду і до вилучення всіх продуктів, і в Голодомор. Обставини, за яких вони вмирали, не мали значення для них, але не для нас — їхніх нащадків. Бо в іншому випадку вже неможливо говорити про те, що влада рятувала робітничий клас чи сама рятувалася вивозом зерна від дефолту, який загрожував втратою власності за кордоном. Другий випадок — це використання голоду з метою вбивства. Це те, що ми називаємо геноцидом.

У позбавленому хліба селі вмирали ті, хто не мав добре поставленого господарства — бідняки, незаможники. Інші могли протриматися до наступного врожаю на продуктах, вирощених у власному господарстві. Після 1928 року крамниці перетворилися на розподільники, де отоварювалися лише ті, хто мав продовольчі та промтоварні картки. Продовольство можна було купити лише на селянських базарах або в крамницях державної фірми «Торгівля з іноземцями» (Торгсін), які почали продавати свої товари всім, хто бажав, але лише за валюту й побутове золото. Тому продовольчі запаси колгоспників і одноосібників набували для них стратегічного значення. У селах, позбавлених цих запасів, починався голодний мор. Адже конфіскація продовольства в широких масштабах автоматично призводила до зникнення базарної торгівлі, а валютних накопичень у селян не було.

Потрібно встановити, чи вдавалася держава до вилучення всього продовольства до Голодомору? Досі такого питання не ставили з тієї простої причини, що не відділяли загальносоюзний голод, у тому числі й в Україні, від українського Голодомору. Виявляється, конфіскація всякої їжі й раніше використовувалася владою як каральний захід, хоча забирали не все. Ось що писав 10 лютого 1932 року секретар комсомольського осередку села Полонисте (нині Голованівський район Кіровоградської області) Пастушенко в листі до Сталіна: «Зараз буксир над буксиром, бригада 86 осіб ходить 3 місяці й нічого не зроблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії вже перешпарили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всі городні культури, в колгоспі, в колгоспників залишили на душу 2 пуди картоплі, а всю до фунта — в заготівлю».

22 жовтня 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) відрядило в УСРР хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, а до Північно-Кавказького краю — комісію під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича. На певний час Кремль сформував у цих регіонах надзвичайні органи центральної влади. Постанови, які приймалися ними, підписували від свого імені регіональні керівники.

На підставі отриманих від Сталіна інструкцій Молотов написав тексти республіканських партійно-урядових постанов і надіслав їх знову-таки Сталіну (Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи і матеріали. К., 2007, С. 402). Після узгодження в Кремлі їх було опубліковано у вигляді постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада й постанови РНК УСРР від 20 листопада під однаковою назвою — «Про заходи з посилення хлібозаготівель». В обох постановах містилася вимога організувати вилучення зерна, розкраденого під час жнив, обмолоту та транспортування. Цей зловісний пункт означав, що держава санкціонує обшуки з метою конфіскації запасів зерна, які були в селян.

Нарівні з вимогою застосувати обшуки в постановах містився не менш зловісний пункт про штрафування боржників із хлібозаготівель м’ясом і картоплею. Таким чином, натуральні штрафи, на які скаржився генсекові комсомолець Пастушенко, були взяті Сталіним на озброєння і перетворилися на норму закону. Саме вони є візиткою Голодомору.

Наші російські колеги кожного разу говорять: у нас було те ж саме! Найбільш радикальні з них додають: якщо вже геноцид, то геноцид сільського населення в усіх зерновиробляючих регіонах! Тому поспішаю визнати, що випадки застосування натуральних штрафів як засобу форсування хлібозаготівель зустрічалися й у Поволжі, й у ЦЧО, і в сусідніх із Кубанню округах Північно-Кавказького краю. Не потрібно, проте, змішувати терор голодом із хлібозаготівлями, в ході яких могли використовуватися в окремих випадках такі методи, як натуральне штрафування чи конфіскація господарств із висилкою їхніх власників до північних регіонів СРСР. Нам не назвуть регіон, за винятком УСРР і Кубані, в якому натуральним штрафуванням було б охоплено всю сільську місцевість.

6. Напрямок «нищівного удару»

Сталінська команда інтернаціоналістів визнавала в своїх деклараціях лише один пріоритет у репресивній політиці — класовий. Декларування колективної відповідальності за національною ознакою Сталін зміг дозволити собі лише в ході війни на знищення з гітлерівською Німеччиною (заклики «убий німця!», депортації німців і так званих малих народів у пустельні місцевості Казахстану). У репресіях 30-х рр. національна складова ретельно маскувалася. Виселення десятків тисяч «німців-фашистів» і «поляків-пілсудчиків» із прикордонних з Польщею районів Правобережної України в 1934—1935 рр. проводилося в ситуації повної секретності як суто військовий захід. Удар по УСРР і Кубані в 1932—1933 рр. завдавався під виглядом боротьби з куркульським саботажем, який прирікав на голод місто й армію. Ми можемо лише зафіксувати «чистку» висловлювань, що вказували на репресії за національною ознакою, при їх публікації у відкритій пресі.

У другій половині 1932 року СРСР стояв на межі економічної катастрофи. Сільське господарство деградувало, хлібозаготівлі було провалено, в країні починався масштабний голод. Ряд відповідальних партійних керівників на чолі з А. Смирновим заявили про те, що генеральна лінія ЦК ВКП(б) у її сталінському виконанні являє загрозу для партії та країни. 27 листопада Сталін скликав об’єднане засідання вищих органів партії, члени яких до цього часу встигли стати його маріонетками — політбюро Центрального комітету і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б). На ньому генсек поставив питання про «контрреволюційну» групу Смирнова. Дисидентів було покарано, а стенограму засідання — розіслано партійному активу з метою боротьби з інакомисленням.

2007 року Російський державний архів соціально-політичної історії та Гуверівський інститут війни, революції і миру опублікували правлену стенограму (розіслану партійному активу) разом із неправленою (яка фіксувала те, що реально говорилося). Зіставлення обох варіантів дає уявлення про те, що Сталін хотів сказати партійному апаратові, і що він вважав за краще затаїти.

У варіанті документа, який розсилався парткомам, говорилося про те, що в колгоспи і радгоспи проникли антирадянські елементи з метою організації шкідництва та саботажу. «Було б дурістю, — підкреслював генсек, — якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом». Отже, влада мала намір завдати «нищівного удару» по окремих колгоспниках і колгоспах. Напрямок удару виявлявся розмитим за всіма параметрами.

У реально виголошеній промові Сталін був відвертішим. Він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії (Північний Кавказ, Україна, Нижня Волга), а також конкретних ворогів — білогвардійців і петлюрівців.

Північний Кавказ складався з 11 округів. У протоколі політбюро ЦК ВКП(б) від 1 листопада 1932 року цілі надзвичайної комісії Кагановича формулювалися таким чином:

«Доручити всій групі товаришів спільно з крайкомом виробити заходи для посилення хлібозаготівель на Північному Кавказі, особливо на Кубані, і безперечному виконанню плану озимої сівби; основне завдання зазначеної групи товаришів — виробити й провести заходи для зламу саботажу сівби і хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані».

Якщо аналізувати цілі надзвичайної комісії з погляду співвідношення між частиною (Кубань) і цілим (Північно-Кавказький край), то виявиться, що частина явно домінує. Посланці Сталіна повинні були спілкуватися з крайкомом, і тому в сферу інтересів «групи товаришів» потрапляв увесь край. Хоча і в першому абзаці підкреслювалося: «особливо — на Кубані». У другому абзаці арена дій надзвичайної комісії означалася чітко — Кубань.

На засіданні бюро крайкому ВКП(б) 23 листопада Каганович не менш чітко змалював географічні пріоритети своєї комісії, але пояснив їх так: «Не потрібно брати Північний Кавказ загалом. Адже північна частина план сівби виконала. І хліб здала краще. Весь упор потрібно робити на Кубань». Дійсно, інші округи краще виконали план. Але Каганович не повідомив, якими міркуваннями керувалися в Кремлі, коли визначали регіональний зріз хлібозаготівельного плану.

Ми можемо передбачати, що особлива напруженість українських хлібозаготівельних планів, як і націлений на УСРР і Кубань вектор «нищівного удару» пояснювалися прагненням сталінського керівництва в корені ліквідувати можливість возз’єднання двох українських регіонів, а також виходу України з СРСР. Радянська держава мала зовнішній вигляд федерації союзних республік-держав, кожна з яких мала конституційне право на сецесію (тобто на вихід зі складу федерації). У тоталітарній країні з максимально централізованою владою такий розвиток подій здавався фантастикою. Але не потрібно забувати, що на початку 30-х рр. влада Сталіна захиталася під впливом економічної та політичної кризи, викликаної форсованими темпами індустріалізації і авантюристичною аграрною політикою. При гострій кризі здатність центральної влади контролювати ситуацію на периферії різко знижувалася, внаслідок чого конституційні декларації могли набути реального значення (що й сталося, але набагато пізніше — в 1989—1991 рр.).

Викладене вище допомагає зрозуміти мотиви, якими керувався Сталін у своїх діях. Однак для нас головним завданням є не встановлення мотивів, оскільки навряд чи можливо обгрунтувати їх документально, а реконструкція лиходійства, яке послужило причиною Голодомору. Виявляється, що така реконструкція можлива.

"День" №14, п'ятниця, 30 січня 2009

7. Роль чекістів у підготовці «нищівного удару»

Україна 1933: Кулінарна книга. Ліногравюра №1. Микола Бондаренко, Дмитрівка, Сумська область. Із колекції робіт: голодомор очима українських художників. Зберігач Морган Вільямс

Саме в той день, коли Сталін оголосив про намір завдати нищівного удару по «окремих колгоспниках і колгоспах», він зробив два важливі кадрові призначення в системі ОДПУ. Повпред ОДПУ в Середній Азії Євдокимов ставав повпредом у Північно-Кавказькому краї, а заступник голови ОДПУ Балицький — повпредом в УСРР. Обидва вже працювали раніше в регіонах нового призначення: Євдокимов — в 1924—1929 рр., а Балицький — у 1919—1931 рр. 1 грудня Балицького кооптували в члени політбюро ЦК КП(б)У. Ці чекісти повинні були очолити задуману генсеком терористичну акцію небаченого масштабу.

Ми не знаємо, як Сталін інструктував Балицького, але дізнатися про це неважко: шеф українських чекістів озвучив поставлені завдання в оперативному наказі по ДПУ УСРР за №1 від 5 грудня 1932 року. Змішавши в одне ціле саботаж хлібозаготівель, масові крадіжки хліба в колгоспах і радгоспах, перекидання з-за кордону петлюрівських емісарів і розповсюдження в сільській місцевості петлюрівських листівок, Балицький (а точніше, — Сталін) робив висновок про «безумовне існування в Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, пов’язаного із закордоном та іноземними розвідками, головним чином — Польським генштабом».

На перший погляд, наказ був дивним: апарату держбезпеки диктувалася версія про діяльність антирадянської агентури, аж до її зв’язків із Польським генштабом. Виконавцям залишалося лише матеріалізувати слідчими діями контрреволюційні організації та наповнити їх арештованим членським складом. Але в зворотній послідовності дій не було нічого дивного. Чекісти повинні були виявляти вогнища можливого опору і знищувати їх ще до того як вони могли себе виявити. Маючи колосальний корпус сексотів і провокаторів, вони були спроможні діяти на випередження. У цьому випадку для Сталіна виявилося важливим зв'язати можливий опір «нищівному удару» з боку місцевого компартійно-радянського апарату з діяльністю польської дефензиви. Така зв’язка паралізувала місцевих апаратників, позбавляючи їх можливості чинити опір планованому знищенню мільйонів людей.

Наступний крок, який ще більше продемонстрував задум Сталіна, було зроблено в Кремлі 10 грудня 1932 року. Цього дня на засідання політбюро ЦК ВКП(б) було викликано керівників УСРР. Генсек безпощадно розкритикував за м’якотілість у боротьбі з саботажниками генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і звинуватив Миколу Скрипника в зв’язках із «націоналістичними елементами». За результатами цього засідання 14 грудня було прийнято постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області». У ній ішлося не так про хлібозаготівлі (встановлювався новий термін виконання заготівельного плану для УСРР — до кінця січня), як про українізацію. Будучи різновидом політики коренізації, тобто вкорінення радянської влади в національних регіонах, кампанія українізації проводилася послідовно й енергійно. Виявилося, проте, що вона сприяє швидкому зростанню національної самосвідомості населення як в УСРР, так і на Кубані. Тому українізацію було поділено на «більшовицьку» та «петлюрівську». Подальшій українізації в УСРР надали більшовицького характеру шляхом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», оголошеним головною небезпекою. Українізація за межами УСРР зовсім заборонялася. Кубанцям наказувалося вважати себе росіянами. При переписах населення 1937 і 1939 рр. українцями записували лише тих, хто прибув на Північний Кавказ після попереднього перепису 1926 року.

До програми «нищівного удару» увійшла вперше озвучена Кагановичем 1 листопада 1932 року пропозиція занести найбільш відсталі із хлібозаготівлі села на «чорну дошку». За текстом постанов, які публікувалися в газетах, статус «чорної дошки» не видавався смертельним. Мова йшла про припинення постачання товарами широкого вжитку, відмову від кредитування, дострокове стягнення виданих кредитів та ін. Рапортуючи 8 грудня Сталіну про те, що ЦК КП(б)У та РНК УСРР помістили на «чорну дошку» шість великих сіл, а керівники областей — до 400 сіл, Косіор невисоко оцінював ефективність такого карального заходу. «Найбільш хороші результати серед репресій дає натурштраф та позбавлення присадибної землі», — повідомляв він.

Ми не маємо у своєму розпорядженні документів, які фіксують, як і ким було враховано зауваження Косіора. Можливо, такі документи існують у таємних архівах ФСБ РФ. Але зі спогадів тих, хто вижив, випливає, що зауваження було враховано найпростішим способом: це покарання об’єднали з натуральними штрафами. Чекісти заблокували поставлені на «чорну дошку» села, в них проводились постійні пошуки схованого зерна, які супроводжувались натуральними штрафами. Позбавлені всякої їжі, люди починали вмирати від голоду.

«Нищівного удару» по українському селянству завдавали під прикриттям зимової хлібозаготівельної кампанії. Розлютованому поширюваним голодом місту треба було показати винуватця: куркуля-саботажника, який проник у колгоспи. Небажання селян третій рік поспіль безоплатно працювати на державу можна було розцінювати як стихійний саботаж, але Сталін хотів подати його в категоріях класової боротьби, до того ж, яка змикалася з петлюрівським підпіллям в Україні та Польським генштабом. Його підголосок Каганович писав із Краснодара 5 листопада: «Головне завдання тут зараз — це зломити саботаж, безсумнівно організований і керований з одного центру».

Місту треба було показати результати боротьби із саботажем — підземні «пшеничні міста», про які постійно твердили газетярі. Селяни дійсно намагалися зберегти від заготівельників жалюгідні залишки врожаю, щоб врятуватися від голоду. Використовуючи для обшуків ще існуючі комітети незаможних селян, сільську міліцію, уповноважених із хлібозаготівлі, яких зігнали в села з міст десятками тисяч, і власну, вельми численну агентуру, чекісти намагалися знайти ями з прихованим хлібом. На відміну від картин голоду, розкриття ям демонструвалося радянською кінохронікою, і ці кадри тепер із задоволенням використовують російські кінодокументалісти.

На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня за участю Кагановича і Постишева Балицький докладав, що з початку грудня співробітники ДПУ знайшли 7 тис. ям і 100 «чорних комор», в яких було 700 тис. пудів зерна. Отже, грандіозна кампанія обшуків дала нікчемний результат. Кількість знайденого зерна не мала державного значення. Відсутність «пшеничних міст» українські селяни підтвердили згодом власною загибеллю.

На згаданому тут засіданні політбюро ЦК глава українського уряду В. Чубар говорив про те, що недоліком хлібозаготівельної кампанії є слабке використання натуральних штрафів. Косіор таким недоліком вважав поголовні, але малоефективні обшуки. Зіставляючи ці думки, ми приходимо до висновку про те, що в другій декаді грудня натуральні штрафи та обшуки ще не злилися в єдину репресивну акцію. Проте початок Голодомору потрібно віднести до листопада і грудня 1932 року. В ці місяці злиття обшуків та натуральних штрафів вже відбулося в сотнях поставлених на «чорну дошку» та заблокованих чекістами сіл.

8. Сталінська телеграма селянам України

1 січня 1933 року в Харків прийшла телеграма Сталіна, яку належить привести повністю:

«Запропонувати ЦК КП(б)У та РНК УСРР широко оповістити через сільраду колгоспи, колгоспників та трудящих одноосібників про таке:

а) ті з них, хто добровільно здає державі раніше розкрадений і прихований хліб, не зазнають репресій;

б) відносно колгоспників, колгоспів та одноосібників, які наполегливо продовжують приховувати від обліку розкрадений хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходи стягнення».

У чому полягав зміст телеграми? Відповіді ніхто не давав з 1990 року — моменту першої публікації цього документа. Я також не надав належної уваги телеграмі, коли готував до друку в 1991 році свою першу книгу про колективізацію та голод. Пам’ятаю тільки, що дивувався: як міг керівник держави через сільраду спілкуватися з селянством однієї з національних республік? Лише після того як були розставлені належним чином майстерно перемішані фрагменти сталінських дій у 1932 році, з'ясувалося, що початок Голодомору по всій території України можна датувати з точністю до однієї години — години отримання цієї телеграми в Харкові.

Вже знайомий з натуральними штрафами та обшуками читач зрозуміє приховане значення телеграми за допомогою нехитрого зіставлення двох її пунктів. Перший пункт вимагав здавати зерно, а другий загрожував тим, хто цю вимогу проігнорує. Яким же чином можна було визначити тих, хто ігнорував сталінську вимогу? Досі не вигадали нічого іншого, крім обшуку. Сталінська телеграма була сигналом до масових обшуків.

Завдяки чекістам генсек вже знав, що в українському селі немає запасів зерна, які мали б державне значення. Навіщо знадобилася телеграма, суть якої зводилася нібито до обшуків заради обшуків? Відповідь очевидна: щоб під виглядом хлібозаготівлі, до якої вже звикли і в селі, і в місті, скористатися законодавством про натуральні штрафи та провести каральну акцію, значення якої зводиться лише до одного: слідом за проведеною раніше конфіскацією хліба позбавити селян будь-якої іншої їжі.

Кожного разу (в тому числі й в полеміці з проф. В. Кондрашиним на сторінках газети «День») представники російської сторони говорили мені: немає документа, який наказував би конфісковувати все продовольство в українському селі й тим самим приректи селянство на смерть від голоду. Згоден, що сталінську телеграму не можна вважати прямим документальним підтвердженням провини Кремля в справі конфіскації продовольства. Вона свідчить про те, що Сталін звернувся до українського селянства із загрозами з приводу хлібозаготівлі. Але телеграма була сигналом до обшуків селянських садиб у всеукраїнському масштабі. До того ж існує законодавство про натуральні штрафи. І, нарешті, ми знаємо про наслідки, викликані сталінською телеграмою. Тисячі людей, що вижили, в один голос заявляють, що під час обшуків у «боржників» забирали все їстівне. Залишали в багатьох випадках корову, оскільки діяла постанова ЦК ВКП(б) «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року.

Тут немає потреби цитувати свідчення очевидців. Частина з них міститься в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору, в багатьох інших виданнях, деякі залишаються в рукописах. Люди говорили про те, що під керівництвом чекістів члени комітетів незаможних селян та інші «активісти» під виглядом пошуків прихованого зерна вилучали в селянських садибах не тільки сало, м’ясо та картоплю, що передбачалося законодавством про натуральні штрафи, а й усі інші харчові продукти. Чи це не документи?

Є люди, які свідчать про те, що в їхніх селах не було таких конфіскацій. Не треба відразу відкидати їхні заяви. Каральна акція чекістів відбувалася на великій території, але не торкнулася сіл прикордонної смуги, глухих місцевостей Полісся, а також колгоспів, які виконали хлібозаготівельний план. За станом на жовтень 1932 року з наявних у статистичній вибірці 23270 колгоспів річний план виконали 1403.

Конфіскація продовольства під прикриттям хлібозаготівлі була лише частиною всієї акції. Несумісні з фізичним існуванням умови для українського селянства складалися лише тоді, коли вона сполучалася із забороною на інформацію про голод та з блокадою голодуючих.

Заборона на інформацію не має документального підтвердження, але відомо, що Кремль не визнавав голод 1932—1933 рр. в СРСР аж до 25 грудня 1987 року. Пов’язана з голодом термінологія не вживалася навіть у документах із грифом «цілком таємно». Вона використовувалася тільки в закритому сегменті діловодства зі специфічним статусом «особливої папки».

Блокада сіл, де було конфісковано все продовольство, має повноцінне документальне підтвердження. 22 січня 1933 року ЦК ВКП(б) та РНК СРСР розіслали в сусідні з українськими регіони шифровку такого змісту: «До ЦК ВКП та Раднаркому надійшли відомості, що на Кубані та Україні почався масовий виїзд селян «за хлібом» у ЦЧО, на Волгу, Московську обл., Західну обл., Білорусію. ЦК ВКП та Раднарком СРСР не мають сумніву, що цей виїзд селян, як і виїзд з України минулого року, організовано ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади». Цей документ редактор третього тому збірника «Трагедія радянського села» (М., 2001) І. Зеленін доповнив такою ремаркою: Сталін написав його власноручно (автограф зберігся), і тільки в передрукованому примірнику під ним з’явився підпис Молотова.

Декілька слів з приводу зауваження Сталіна про виїзд з України в 1932 році. Дійсно, коли в УСРР почався голод, викликаний хлібозаготівлею з урожаю 1931 року, близько трьох мільйонів селян подалися в сусідні регіони за харчами.

Конфіскація всієї їжі практично відразу перетворювала селян, що давно голодували, з киплячої від обурення на інертну масу. Секретар Сталіндорфського райпарткому Кіпер повідомляв у Дніпропетровський обком КП(б)У 25 лютого 1933 року: «Відчай колгоспників дійшов до крайніх меж: люди перестали просити допомоги, лежать у холодних нетоплених хатах і чекають смерті». Саме таких наслідків Сталін і домагався.

Як довго тривала чекістська акція з вилучення продовольства? Логічно можна допустити, що вона завершилася з початком масштабної продовольчої допомоги голодуючому селянству. 7 лютого політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило перші постанови — по Дніпропетровській та Одеській областях про надання продовольчої допомоги (по 200 тис. пудів жита). Допомога призначалася «партійному та безпартійному активу нужденних колгоспів». Після того як «нищівний удар» унеможливив соціальний вибух, лексика Сталіна змінилася: «куркулі-саботажники» перетворилися на «безпартійний актив колгоспів».

"День" №16, вівторок, 3 лютого 2009

9. Вторгнення МЗС РФ у інтернет

Це не повинно повторитися! Автор невідомий. Із колекції робіт: голодомор очима українських художників. Зберігач: Морган Вільямс

Напередодні розгляду у Верховній Раді України законопроекту про Голодомор Федеральна служба безпеки РФ передала для опублікування «Вістям» низку розсекречених документів із власного архіву. 24 листопада 2006 року документи були опубліковані з коментарем журналістки Олени Лорія. Журналістка дорікнула українським політикам у тому, що вони вимагають визнати Голодомор геноцидом українського народу, але намагаються не згадувати, що голод торкнувся Поволжя, Північного Кавказу, Уралу, Казахстану, Далекого Сходу. Здавалося б, у чому річ — це ж російським ученим і політикам слід згадувати про голод у перерахованих регіонах СРСР. Ніби передбачаючи такі заперечення, О. Лорія закінчила короткий коментар абзацом, який варто відтворити повністю: «Однак у спробі українських політиків «приватизувати» трагедію та переписати історію є один беззаперечний плюс — на Україні все більше людей дізнається про Голодомор, згадує свою історію. В російських підручниках цієї теми торкаються побіжно. Неначе й не було семи мільйонів загиблих, третина з яких — росіяни». Що ж, як кажуть, без коментарів...

2008 року між зовнішньополітичними відомствами Росії та України відбувалися аж ніяк не дипломатичні пікіровки у зв’язку зі спробами останнього привернути увагу міжнародних організацій до Голодомору. У вересні на офіційному сайті МЗС РФ з’явилося 197 документів із ЦА ФСБ і ще трьох центральних російських архівів про голод 1932—1933 рр. у СРСР. У короткій передмові укладачі цієї солідної добірки не коментували зміст: нехай, мовляв, користувачі самі розберуться!

Цілком зрозуміло, що укладачі керувалися певною ідеєю. Її озвучив Сергій Лозунько у заголовку своєї статті, опублікованої 17 жовтня газетою «2000»: «Документи спростовують «спланований геноцид українців». Відповідно до тематики документів стаття складалася з двох великих розділів: «Голод охопив увесь СРСР» і «Допомога голодуючій Україні».

Звісно, голод охопив увесь СРСР, хто ж сперечається? Звісно, голодуючій Україні надавалася допомога. Не було б цієї допомоги — вимерли б майже всі 25 млн. осіб, які жили тоді в селах УССР. Конфіскувавши всі запаси їжі, держава через деякий час стала годувати «з рук» тих, хто зберігав здатність трудитися, щоб отримати врожай 1933 року.

Кожна газета має своє коло читачів. Тому я підготував власний коментар до документів на сайті МЗС РФ і відіслав його до тижневика «2000». Статтю надрукували без купюр, дякую. Перед читачами цієї газети мушу вибачитися за одне-єдине виправлення мого тексту: в ньому незаможні селяни стали небагатими селянами. Не всі знають, що є неперекладні терміни: «незаможник» у російській мові або «чекіст» — в українській.

Відповідь С. Лозунька редакція надрукувала в тому самому номері. Талановитий полеміст, він побудував статтю на перекрученні, але жодним словом не обмовився по суті моєї концепції Голодомору. В коментарі до дискусії на сайті «Новороссия// Единое отечество» (13 грудня 2008 року) Олег Качмарський це зауважив і з відкритим забралом кинувся у бій, аби спростувати тезу про геноцид. Позаяк я погоджувався, що у хлібозаготівлі є «прикриття» у вигляді державних зобов’язань годувати місто й армію, а також платити по кредитах за іноземне обладнання, у зв’язку з чим вилучення хліба важко довести як акцію геноциду, то логічно, на його думку, було б відмовитися й від геноцидної кваліфікації вилучення нехлібного продовольства. Цитую: «Невже робітники й солдати не харчуються цибулею, капустою, салом і буряком? Можна припустити, що саме ці продукти їм і призначалися, тоді як зерно — переважно для обміну на валюту». Коментарі й тут зайві...

10. Коли бракує аргументів

Згоден із пензенським професором Віктором Кондрашиним, який постійно повторює, що голод 1932—1933 рр. — це наша спільна трагедія, і вона повинна об’єднувати, а не роз’єднувати. Та для нас дієслово «об’єднувати» не означає «розчинятися». Компартійно-радянський центр у Кремлі не залежав від волевиявлення населення і маніпулював долею всіх народів СРСР, визначаючи своє ставлення до кожного з них залежно від власних інтересів. Щоб уникнути лобового зіткнення з національно-визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії, більшовики збудували свою державу-комуну на етнократичній основі, як федерацію союзних і автономних республік, національних країв, областей, районів і навіть сільрад. Коли радянська влада остаточно укорінилася, від національних районів і сільрад відмовилися, проте статус союзних республік із їх правом на сецесію лишився непорушним. Тому проф. Кондрашин має зрозуміти, що тоді перед Кремлем стояло завдання не допустити «титульну націю», якій було подаровано право на сецесію, перетворитися з шароварно-етнічної на державно-політичну. На жаль, далеко не всі ще усвідомили специфічність національно-державного устрою Радянського Союзу та значення штучного терміну «титульна нація», що виник в умовах тоталітарного режиму. Адже цим терміном послуговуються і зараз.

Для Кремля всі нації були рівні, але деякі, висловлюючись мовою Джорджа Оруела, «рівніші». В радянському «параді націй» росіяни займали перше місце, будучи «титульною нацією» не лише в Російській Федерації, але й у всій країні. Українці та решта націй, які далі імена союзним республікам, займали другу позицію. Молдавани у Молдавській автономній ССР і решта націй, що стояли на чолі автономних республік без державного статусу, знаходилися на третій ієрархічній сходинці. Найгірше доводилося представникам націй, які мали держави за межами СРСР. Після загострення міжнародної кон’юнктури Сталін депортував із Пулінського національного району «німців-фашистів», а з Мархльовського національного району — «поляків-пілсудчиків».

Не можна заперечувати, отже, що Кремль мав свою національну політику, і кремлівське керівництво могло виявити своє ставлення до тих чи інших «титульних націй» у найрізноманітніші способи. Розумію, що виявлення такого ставлення у формі геноциду в багатьох людей просто не вкладається у голові. Радянська влада не змінила своєї природи після того, як побудувала методами терору і пропаганди устрій, названий нею соціалізмом. Але вона докорінно змінила своє ставлення до громадян. Необхідність у «масовидному» (неологізм В. Леніна) терорі відпала після того, як громадяни «першої у світі країни соціалізму» опинилися у цілковитій економічній залежності від держави, і в життя ввійшло нове покоління вихованців радянської школи.

Цьому поколінню неможливо уявити собі радянську владу такою, якою вона була 1933 чи 1937 років. Слід зрозуміти, однак, що влада спочатку була подвійною: робочо-селянською, без усяких лапок, і водночас — максимально тоталітарною. Піднявшись на вершечок владної піраміди, вождь міг робити все що завгодно і з державною партією, і з народами, які населяли країну. З цього випливає, що жодний народ не може нести відповідальність за злочини вождя. Всі народи незалежно від статусу в ієрархії «титульних націй» були жертвами винайденої Леніним підступної політичної системи.

Вивчаючи протягом чотирьох із половиною десятиліть вітчизняну історію в проміжку між двома світовими війнами, я пересвідчився в тому, наскільки вузьким було коло осіб, причетних до організованого Сталіним Голодомору: Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов, Павло Постишев, Всеволод Балицький, Єфим Євдокимов. Решта дійових осіб цієї драми займали незначні посади у вибудованій Сталіним піраміді влади. Російська сторона звинувачує в організації Голодомору Станіслава Косіора та Власа Чубаря, та від керівників союзної республіки в цей час уже практично нічого не залежало. Їх можна звинуватити лише у причетності до геноциду.

Сталін вважав за краще не залишати слідів ні на папері, ні у пам’яті людей. Постишев, Балицький та Євдокимов загинули під час чергової «зачистки». У Молотові й Кагановичу вождь був упевнений, як у самому собі, й не помилився. Обидва після його смерті залишили мемуари (Молотов — у формі діалогів із Ф. Чуєвим, який таємно від нього фіксував розмови на плівку). Але в цих спогадах немає нічого про Голодомор.

Коли після багаторічних досліджень мені вдалося знайти документальну основу головоломки, яка однозначно вказувала на Сталіна і кількох його підручних як організаторів Голодомору, я поквапився поділитися здобутими фактами з російськими тележурналістами. Знімальна група Першого національного каналу, яка працювала над фільмом «Голодомор-1933. Невивчені уроки історії», записала у моєму кабінеті 4 квітня 2008 р. цілу касету з розповіддю про Голодомор, але нічого цього у фільмі не виявилося. Дякую Андрієві Акарі, котрий захистив мене у відгуку на цей фільм від закидів тележурналістів, які будувалися за добре накатаною схемою: раніше Кульчицький казав одне, а тепер — інше, чи можна йому вірити? (Телекритика, 2008, 12 листопада.) Адже я справді розповідав про те, яким складним і довгим для мене виявився шлях до розуміння Голодомору, а у зв’язку з ним — радянської політичної системи й усієї історії СРСР.

Коли цей самий телеканал запросив мене на ток-шоу «Судите сами», присвячене 27 листопада Голодомору, я погодився, сподіваючись у прямому ефірі розповісти телеглядачам, що трапилося 1933 року і на кого слід покладати відповідальність за злочинні дії влади. Був упевнений, що необхідно протистояти обвинуваченням наших політичних маргіналів на адресу Російської Федерації, які радісно підхоплювалися по той бік кордону, аби створювати негативний образ України в очах російської громадськості. Для цього я мав достатньо доказового матеріалу: віз із собою два томи Національної книги пам’яті жертв Голодомору.

Вже в літаку мені трапився номер тижневика «Столичні новини», який видається у Києві. На першій сторінці — анонс статті «Голодомор-2008» із текстівкою: «З подачі старих компартійних холуїв нинішня влада продовжує перебріхувати історію, морочачи голови громадянам. А багато кому з них — плювати на пишні ритуали за бюджетний кошт. Їм просто хочеться їсти». Сама стаття відомого Вадима Долганова була розміщена на розвороті разом із додатками: моїм великим портретом, вибіркою з моїх книг, біографічними відомостями про мене. Сюжет той самий: раніше казав одне, а тепер — інше. Особливо обурювався Долганов тим, що учні у школах України вивчають мою статтю «Голодомор 1933 р. Сталінський задум і його виконання». Чи випадково цей матеріал з’явився в газеті напередодні телепередачі «Судите сами»?

Своїми враженнями про це ток-шоу поділилася з журналістом газети «День» Ірина Геращенко, яка також брала у ньому участь («День», 5 грудня 2008 р.). Немає сенсу повторювати вже сказане нею в матеріалі під заголовком «Розмова «глухого» з «німим». Хочу лише підкреслити, що «німим» виявився я. Ведучий Максим Шевченко все намагався з’ясувати нюанс моєї біографії, взятої зі «Столичних новин», але не дав можливості щось сказати по суті обговорюваної проблеми. Було дуже прикро, але я зрозумів одне: в Росії не хочуть втягуватися у дискусію стосовно проблеми Голодомору. Бракує аргументів?

У телевізійному проекті «Имя России», який завершився в останні дні минулого року, його організаторам вдалося зіштовхнути Сталіна з п’єдесталу, відсунувши на третє місце. Вже надто одіозно виглядала б Росія, якби ототожнила себе з іменем Сталіна.

Тому мені незрозумілі ті люди в сучасній Росії, які панічно бояться розмови по суті відносно ролі Сталіна в організації вбивства голодом мільйонів українських селян. Не можу зрозуміти і своїх співвітчизників, які не сприймають очевидних фактів, оскільки дотримуються якоїсь політичної лінії. Серед них чимало людей, котрі втратили рідних і близьких під час Голодомору. Яка вже тут політика...

"День" №19, п'ятниця, 6 лютого 2009