Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small station and
trading settlement of about 100 families, inhabited mainly by traders, on the
Kyiv-Kharkiv railroad line, Poltava region. Sahaidak had its own sil'rada but
the church and 7-year school were located in the nearby village of Dmytrivka.
Narrator gives extensive background on parents. Describes experiences during the
famine and especially the Sahaidak uprising of 1932-1933 when local peasants,
mainly women from nearby khutirs, sacked the grain stored at the depot. Many
were beaten, crippled or arrested in the aftermath, but food was also
distributed within days. The population of Sahaidak itself did not starve
because of access to railroad. In the spring of 1933 narrator accompanied her
mother to Kharkiv to buy bread and saw many homeless orphans there.
Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Я називаюся Валентина Савчук, з дому Різниченко, і я
народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує
Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля," а також і про Сагайдак згадує др.
Конквест у своїй книжці. І через те я хочу потвердити, що справді повстання на
станції Сагайдак було на весні 1933-го року.
Пит.: В якому році Ви
народилися?
Від.: Я народилася в 1925-му. Отже ж я мала сім років в
1933-му році, й я була в другій клясі. Станція Сагайдак в дуже мала станція. Там
всього яких було 100 хат. Але дуже важлива станція тим, що там була водокачка, і
через те майже всі потяги, що йшли Київ-Харків ставали в Сагайдаку, щоб напитися
води, бо в той час звичайно були паровози. Отже ж кожний потяг ставав на станції
Сагайдак. І через те на Сагайдаку під час НЕПу, коли була дозволена торгівля,
дуже багато було торгівців, які там жили. Багато їх було, але пам'ятаю тілько
одного - пан Баяцький, який справді мав лавку в Сагайдаку, а то більшість з них,
так як мій батько й мій батько хрещений, і чоловік моєї мами хрещеної, вони
їздили із своїм товаром по ярмарках. Отже ж у Сагайдаку були базари, в середу, в
п'ятницю і в неділю навіть як вони могли торгувати. Але переважно вони торгували
на ярмарках під час храмових свят по всіх більших і менших селах Полтавищини.
Так що мої батьки Полтавщину добре знали, й я з ними їздила на тих ярмарках, так
що я також перемандрувала через цілу Полтавщину. Мій батько називається Михайло
Різниченко Тихонович, і він народився на Харківщині, в великому селі,
Черкаського зова, яких ЗО кілометрів від Харкова. То було величезне українське
село. Моя мама народилася також на Харківщині, в малому селі. Сороковка, всього
18 кілометрів від Харкова. Отже то було під город не село. Колись воно мало дуже
багато панів, але землі воно не мало багато, й вони переважно садили там
городину, так що все доставляли до міста, щоби й також майже всі мали корови.
Моя мама вийшла заміж дуже рано. Але її чоловік був ранений в Першу світову
війну і він помер. Так що мама залишилася вдовою з трьома дітьми, але також і
тільки з дітьми: два хлопчики захворіли на кір, померли, а дівчинка померла на
дитячий параліч. Так що мама залишилася молодою вдовою, і її вітчим забрав назад
до себе. Але прийшов 21-ий -страшний голод на Харківщині. Де голод не був на
Полтавщині? Мама була найстарша в родині, а моя баба, мамина мати, мала ще
четверо менших дітей і вітчим також помер. Так що вони були без господи, так
кажу. Отже ж мама ті свої речі, що могла віднесла на Полтавщину, щоби міняти за
харчі для тих молодших братів і сестер, бо вона мала троє братів і сестру, і
потім сама захворіла на тиф на Полтавщині, й там залишилася. А батько мій був
мобілізований в Першу світову війну; він був на війні; на війні він був ранений
десь під Румунією в обидві ноги, і він лежав у лікарні в Москві. Отже ж
революція його застала в Москві. Так що оті всі переходи, що були на Україні під
час 18-го, 19-го, 20-го років. Він прийшов з Москви аж у 20-ах у своє село. То
там у Москві він був зв'язаний із революційними якимись загонами. Так що це йому
трошки допомогло, бо справді його не могли оскаржувати, не оскаржити в
українські дії, що так, як скажу, а навпаки його, ніби посвідки, що він десь там
був у якихсь партизанах. І це його справді дуже рятувало. Отже ж коли батько
пішов до свого села, то батько його також вже помер, мій дідо помер. Дідо не мав
багато землі, лише, що вони мали такий завод -випалювали цегли. І це все,
звичайно, вже було розорене, бо не було комуна ньому працювати. Старший брат
батька оженився з дуже багатою дівчиною, але її також розкуркулили й його також
не вивезли лише через те, що він справді походив з досить бідної родини. Отже ж
вони втекли до Харкова, і там вони працювали довший час в такому великому
будинку доглядаючи той будинок. І жили в такій одній малій кімнаті в підвалі
довші роки. Навіть я пам'ятаю як ми їх відвідували. Аж потім, з часом вони
вибудували собі маленьку хату. А батька молодший брат Андрій залишився на
господарці в селі. д наймолодиший Петро став професійним вояком. Так що як
батько прийшов з війни в 20-их роках, він справді не мав навіть де бути, бо на
господарстві, на батьківщині, на господарстві жив його молодший брат Андрій, що
вже оженився. І батько почав. Батько тоді жив у свого дядька Касіяна, але знову
ж прийшов 21-ий голодовки рік, і батько пішов шукати хліба на Полтавщину, і там
він спіткав мою маму й там вони одружилися. І коли прийшов НЕП, коли прийшов,
прийшла можливість торгівлі, то батько з мамою почали торгівлю з нічого. Так.
Але вони собі якось дали радуй залишилися на постійно жити в Сагайдаку, де я й
народилася. Отже я сказала, що Сагайдак то е мала станція, всього 100 хат.
Сагайдак не мав ані школи, ані церкви, ані цвинтаря. Школа була три кілометри
від Сагайдака на селі Дмитрівка. І там був і цвинтар. Церква була в Федунці. Це
був тгівстанок. Отже ж там не зупинявся кожний потяг. І там була чудова церква
-Спаса. Там завжди на Спаса був храм і ми туди їздили і на Спаса, і звичайно на
ярмарок, так що я це дуже добре пам'ятаю. Та церква не була розвалена, і вона
була лише закрита в 30-их роках. А через те мама вже не носила святити паску до
Федунки, лише до Лиману, що було може яких сім або дев'ять верст від Сагайдака.
Дмитрівка мала школу, мала семирічку. І я там ходила до четвертої кляси, може до
35-го року. Колись був такий поміщик Карпенко. І в його хаті була ця школа, а
потім п'ята, шоста, сьома були вже в нововибудовані школі. Так що там була
неповна середня школа, бо на Радянській Україні неповна середня школа була
обов'язкова. І десятилітка бра лише в Шишаках, у районі, куди ми пізніше
переїхали. Отже ж мої батьки торгували до якогось 31-го року. В 31-му році
почали вже забороняти торгівлю. З цим, не було заборонена торгівля, лише було
наложені великі податки на купців. Ми не мали своєї власної хати в Сагайдаку. Ми
жили в хаті, що належала до досить багатого селянина з Дмитрівки, на ім'я
Федоренка. Цей селянин був на стільки розумний, що як лише почалися
організовуватися колгосп, то він перших, що вступив до колгоспу. І через те в
нього в дворі й був колгосп. А він мав ще дітей і найстаршого сина Івана. То він
скоро цю хату, що ми в ній жили, віддав своєму синові. Хоч в цей час, як ми
жили, то він хату винаймав. Половина хати була поділене на - ліпше
по-американську - на два апартаменти, на дві половини. В одній половині було
чотири кімнати й в другій. Хіта була дуже цікава тим, що вона була лита з глини.
І вона мала дуже грубі стіни. І досить великі двері, величезні вікна, і
величезні лутки, на яких я могла собі сісти й бавитися з мамою ляльками. І ми
наймали одну кімнату, а в другій кімнаті мешкала така вчителька Шегольківська,
що вчила в цій Дмитрівській семилітці. Вона мала дівчинку Ліну, молодшу від мене
на декілька місяців і маму старшу. Вона не мала чоловіка. Я не знаю, де її
чоловік був - забраний, пропав, чи арештований, чи розведена. Але, одне, що вона
нам дуже помогла під час голоду. Перед голодом мама дуже її помагала, бо вчителі
мали малу заробітки) платню і дуже їм тяжко було жити, а її особливо -втримати і
маму старшу і маленьку дитину. Так що мама її дуже багато помагала, а коли
прийшов голод, то вона дістала вартісний пайок, все могла нам дати, щось трошки
більше з свого. З другого боку хати (отже ж хата була на чотири і чотири
кімнати) з другого боку хати жили Ваяцькі. То були євреї, вже досить старші, і
це якраз Баяцький мав сталу крамницю в Сагайдаку. Він мав двоє дітей. Син його
був інженером, а донька старша була лікарем. І донька була десь у Києві, десь у
Москві, а син -я не знаю також у якомусь місті. І десь у 28-му, або 29-му році,
в той час, коли було досить багато банд на Україні. Бо то ще не було
зорганізоване. І прийшли в той час, коли син був на вакаціях, його ограбували.
Отже ж після того Баяцькі виїхали десь до Москви. А там, на їхнє місце прийшов
жити нашого господаря син Іван, який оженився і прийшов жити зі своєю молодою
дружиною. Отже е десь в 30-му або 31-му році, напевно в 31-му році може навіть
при кінці 31-го року, до батька прийшов досить великий податок. Бо для того,
щоби можна було торгувати, треба було мати дозвіл. А разом з тим платилися
податки. Але треба було мати й дозвіл, щоби торгувати. І отже ж коли прийшов цей
податок, батько був дуже здивований, що така величезна сума. І перед тим вони
стільки абсолютно не платили. І батько майже випродав ввесь свій товар, зібрав
усі свої гроші, що він мав. І він пішов до сільради й заплатив цей податок. Отже
ж у Сагайдаку була сільрада. Мимо того, що там було мало хат, але всі ті села
довкола Сагайдаку належали до Сагайдацької сільради. І ще одне, що Сагайдак мав,
це величезні рамки при станції. У цих рамках зберігалося збіжжя. І за НЕПу уряд
купуючи збіжжя від селян, правда, зберігав в тих рамках, і потім тими товарними
вагонами відвезено туди, куди треба. І копи батька пішов виплатити в цей час,
вже почалася дуже активна колективізація, в Сагайдаку, й в довколішних селах, як
у Денисівці й в Голубах. Вже кожне село мало свій колгосп. В Сагайдаку не було
колгоспу, бо це була мала станція. Всі, що належали до Сагайдаку, належали до
Дмитрівни, й як я вже сказала, що колгосп був якраз у нашого господаря, Федая.
Але багато селян не належало до колгоспу, особливо хутори, ті рідні. Заможні
селяни абсолютно відмовлялися належали до колгоспу, й далі вправляли землю самі
як могли. Отже ж мої батьки були не мали землі взагалі. Ми не мали хати взагалі,
ми жили в чужій хаті. Але цей податок, що прийшов, не кажу, то коштував батькові
всі його гроші, що він зберіг. За якийсь місяць до батька знову приходить
податок у цій самій сумі. Отже далі батько напевно позичив гроші й купив трохи
товару в Полтаві чи в Києві, чи в Харкові, і помалу провадив торгівлю, хоч
бачив, що вже справи дуже погіршуються. І коли до нього прийшов цей другий
налог, то він думав, що то якась є помилка. І він пішов до сільради, і каже: -Я
ж прецінь заплатив це! І узнали, що ні, що: -Це в додатковий податок, і ти мусиш
його заплатити. Якщо ти не можеш його заплатити, то ти тоді маєш два вибори: або
іти працювати до колгоспу і стати колгоспником, або перекваліфікуватися на якусь
іншу працю. А якщо ти не хочеш ані того, ані того, то ти будеш позбавлений права
голосу. Отже ж, що батько, звичайно, не міг заплатити, бо він вже не мав ані
грошей, ані нічого й батька було позбавлено права голосу. Але батько сказав, що
він не може, і так сказати, до колгоспу, перше, що він ніколи не працював на
ріллі, і він не уміє, і буде лише заважати тим людям і він просто не може собі
уявити, як він до того мав ще найменші кваліфікації, щоб іти й працювати на
землі. Отже ж батько, маючи знайомства в Києві, він поїхав і перекваліфікувався.
За місяць батько мій приїздить фотографом. З такою чорною маленькою скринькою, і
він вже вмів робити фотографії за п'ять хвилин. Так! Він там робив. Але мимо
того він вже був позбавлений права голосу, бо він не заплатив того податку, що
був останній раз накладений. І коли батько прийшов, приїхав і сказав у сільраді
тим, що він мав тепер нову професію і вони обіцяли, що вони дадуть йому працю, і
що вони повернуть йому назад права голосу і так далі, то вони сказали, що він
мусить з тим почекати, і що вони не знають, бо вони мусять на те, в першу чергу,
знайти місце, але далі батько залишився без праці й без права голосу. Отже ж,
якщо він щось фотографував, то він, можна сказати фотографував на чорно. І тут
приходять ці страшні 32-ий і 33-ий роки. Коли шукали хліба по селянах, то
прийшли й до нас шукати. Мимо того, що вони знали, що ми не пахаемо хліба, що ми
навіть не мали городу, бо город належав до нашого господаря, а потім до сина,
який обробляв город. Але мимо того вони прийшли до нас шукати хліба. У нас у
хаті іще з торгівлі залишилося дуже багато таких дерев'яних скринь. І вони
стояли займали одну цілу стіну, аж майже до самої гори. Отже ж вони переглядали
ті скрині, але мабуть за молитвою моєю мамою вони якраз до тієї скрині, де був
хліб, була пшениця, вони не заглянули. Бо батько сказав: - Ми не маємо нічого!
Ми не маємо нічого! Ви не маєте що тут шукати! І мимо того, у нас був запас
цього зерна. Що нас рятувало від голодної смерті, це є лише те, що мама ще
трошки проховала хусток якихсь, заполочі, якихсь голок, якихсь стяжок, якоїсь
біжутерії, яку вона тримала. Все знайде якийсь гріш, то вона все купила щось з
золота. І то нас рятувало від того, що ми не мусили їсти так як інші оповідали -
й кору з дерев і листя і так далі. Отже ж мама виміняла все своє золото на
торгсині в Полтаві за риж чи там за деякі жири чи за муки, чи що там вона могла
за все те виміняти. Одного мама не виміняла в торгсині, це було -золоті гроші.
Через те, що вже в той час ходили слухи, що якщо вони побачать, що ви мавте
золоті гроші, то вони потім допитуються, приходять, шукають і вимагають, і то
людину дуже нервує. Отже мама дуже боялася того. Я також мала яких 70 рублів
сріблом. Мені моя баба подарувала як мого діда... То за ті срібні гроші ми якраз
в оцього нашого Феділяки, в нашого господаря, з його допомогою мама виміняла
картоплі, й ми мали. А вже на кінець, як у нас вже справді не було майуже нічого
їсти, то за стільки золотих грошей цей нам Феділяка десь напитав козу. І то було
чудо. Ту козу, в ночі звичайно привели, заховали в спальні, і мама рано мені
сказала: -Тепер ми аж доживем, через те, що ми маємо козу. І коза в з козеням,
так що не мав молока, але скоро буде козеня і тоді ми будемо мати молоко і тоді
буде козення. Ну, як народилося те козення, то був козел. Ну, і так що за якийсь
час його треба було також зарізати через те, що то не можна було показувати між
людей або взагалі. Але справді те молоко нам дуже помогло, і я думаю, що то
також до певної міри урятувало нас від смерті, й в першу чергу від пух лизни, бо
то недожива з того білка спричинила такі величезну смерть у ранніх весняних
місяцях 33-го року. Отже ж мої батьки були без праці і без ніяких засобів просто
до існування. Але мимо того одного дня прийшли з сільради й сказали, що вони
його назначають -виконавцем. І батько мусив там ходити рано до сільради й його
вони по якихсь там справах посилали. І ось одного дня - то була вже десь рання
весна, але було ще досить холодно, мої батьки були обоє дуже якісь такі по
денервовані. Взагалі про голод, про потребу про те все говорилося тихо, щоб я
нічого не знала й не чула, лише я все бачила, що щось не так діється, і я все
казали: -Мамо! Чого ти даєш татові більший кусочок хліба, мені менший, а собі
найменший? Вона казала: -Бо я не хочу їсти. Бо я не є голодна. А я, щоби ти й
тато, щоб вам вистачило. А цього ранку вони мене замкнули в хаті на замок. Отже
залишили саму. Бо переважно тато там, якщо треба було, то він там ішов десь до
сільради. Але цим ранком мама також сказала, що вона йде з татом, що вона не
залишається і не зістає ті гроші в хаті. Вони замкнули мене на замок, і я
залишилася сидіти на тому вікні і бавитися. Казали, наказали мені бавитися зі
своїми забавками. А вікно, кажу, що виходило надвір, виходило на нашу стайню. І
раптом я бачу: з Кіннів -це е хутори -бо я казала, що Сагайдак то було таке, як
дві вулиці: з одного боку, і з другого боку. Отже ми були на кінці поля, там вже
були поля. А хутір, то були ті Кінні. І я бачу, що з Кіннів біжать люди, біжать
переважно жінки. Повбирані в свитах, у чоботях і позакутувані хустками, бо же ж
було досить ще зимно. І з мішками, і десь біжать туди до станції, біжать туди до
рейок, біжать туди особливо до рамок. Бо якось змовилися ті рамки розбити. Бо
рамки було повні хліба. Рамки були повні на Сагайдаку хліба. На тих рамках
працював моєї мами хрещеної чоловік. А мій батько хрещений також працював на
рамках, але він не мав фізичного здоров'я стільки, і він осліп. Так що він не
працював уже в 33-му році. Він ще в 32-му році працював, але в 33-му році він
вже не працював. І мій батько хрещений Яків Булот одинокий був у Сагайдаку, що
кінчив самогубством під час 33-му року. Через те, що зі Сагайдаку населення
могло їздити й до Полтави, і до Харкова, отже ніхто в Сагайдаку не помер з
голоду. Бо все могли десь поїхати й якийсь кусочок хліба роздобути. Але
довколіпші оці хутори, що не могли, що не знали і що не мали вже сили, попросту
були на стільки вичерпані фізично звичайно, що довкола хутори вимерли. Але в
Сагайдаку, як я кажу, одинокий мій батько хрищений, що покінчив життя
самогубством, бо він вже був осліп, і він вже був майже пухлий, і він просто не
хотів, я думаю, більше бути тягарем для своєї родини. Але вони навіть також,
мимо того, що вони працювали там, нагружаючи це зерно, вони не могли нічого
взяти зі собою: їх перешукували, їхні кишені вивертали і то як вони йшли додому.
Хіба вони могли трошки пшениці чи чогось там жувати під того часу, як вони, як
вони працювали. Але скільки було хліба на Сагайдаку, що хліб почав горіти, почав
псуватися, бо то не було вже людей його пересипати, його ворушити. Тоді вже не
було стільки людей, щоб його навіть вивозити. Отже ж ці люди накинулися на ці
рамки й рамки розбили. Прислали з Полтави і то так, що приїхали напевно й почали
цих людей розганяти кіньми, бити. Мій батько потім оповідав, що люди зробили
кулю таку, і ті не могли їх розривати. Вони так трималися один одного як куля і
вони нарешту тими кіньми там на них наскакували. Дуже багато було ранених, дуже
багато було покалічених, і дуже багато було якраз в той час арештованих і
відвезених до Полтави. І якраз цей один з Решетилівки й бачив цього одного з
Сагайдака, що був заарештований в Полтаві, але я сидячи на тому вікні, бачила як
ті люди бігли назад. Дехто мав якийсь там мішок того зерна, але то вже був такий
виснажений той народ. Вони не мали навіть сили то тягнути зі собою. То все
порозсипалося, то все попадало. Я пам'ятаю, що одна така жінка таки якимсь чудом
доповзла до нашого хліва цього, і там зайшла і там закрилася, і я думаю, що
вночі вона, можливо, що щось трошки донесла додому. Так то, що на другий день,
вони відчинили рамку. Отже ж багато людей було побитих, покалічених,
поарештованих. Але на другий день по декілька кілограм гороху було видано
селянам, що ще знайшли.
Пит.: Це було в якому році?
Від.:
Це була весна 33-го року. Я ще також пам'ятаю, що я ходила до школи в Дмитрівці.
То було три кілометра. І при кінці вже в школу менше й менше дітей почало
приходити до школи, майже школи були пусті. І в школах почали давати потрошки
хліба для дітей, такого дуже гпивкого, і дуже такого страшного, що я не могла
того хліба взагалі їсти. І якусь таку зулу, я не знаю з чого вони варили, але та
зупа дуже мені нагадувала якісь бур'яни. Якийсь такий страшний запах, що хіба в
німецьких патерах нас такою зупою годували з самої води і якихсь таких страшних
рослин. Але я скінчила ту другу клясу і мене мама рішила відвезти на літо
відгодуватися до моєї баби, до села Сороковки там, де моя мама народилася. І ми
приїхали до Харкова. Отже ж то був напевно червень; в червні скінчилася школа.
Ми приїхали до Харкова, і в першу чергу пішли до маминої тітки, що жила в
Харкові, а потім на Кінний базар, на якому мама думала, що вона найде там
когось, якусь підводу з цього села Сороковки. На жаль то вже було пізно, то вже
було по обіді, яка може третя година. І мама рішила, що вже всі підводи поїхали;
і через те, що її дуже спішилося іти, повернутися назад додому, вона рішила йти
пішки. То Сороковка -18 кілометрів/то в добрий кавалок дороги для семилітньої
дитини. Але мама рішила йти пішки й каже: - Ми будемо помало йти, а може якась
буде підвода йти і нас нажене, і нас там підвезе. Вже можна було в Харкові в той
час купити хліба. Мама купила краківську булку й ще там щось інше, й мала всього
два пакунки,. Зараз пам'ятаю це було по дощі. Вона скинула свої черевики. Ще до
того мала такі гумові черевики. І вона зложила в них два таких пакунків, один на
перед, один назад, і ми з нею ідемо на Сороковку. Лише минули тракторний завод,
у Харкові десь так підійшли пів кілометра, я оглядаюся та й кажу: - Мамо, за
нами йде якихсь два мужчини йдуть! Мама каже: -Ну, то нічого, отже ж буде нам
вже веселіше, бо хтось за нами йде. То були два молодих мужчин, один досить
високий, другий нищий. І вони лише підійшли й відразу до маминої торби. В неї
той хліб виглядав з торбини. І мама кинула свої пакунки на дорогу, вийняла той
хліб, розломила на двоє, каже: -Хлопці, ви голодні? Маєте! Кажуть: -Ні, ми
хочемо все що маєш! І мама почала не давати їм, а вони до себе почали тягнути, й
один майняв такий залізний болт, той якими рейки причеплені, й вдарив маму по
нозі. Звичайно, що мама впала. І вони тоді вхопили той клунок в якому було
їстівне, і все почали викидати з нього. Так що вони спраді нічого не забрали. Я
ще за ними бігла і кричала: -Віддайте мамин другий черевик! Вони кинули десь цей
черевик, а другий був у тому пакунку. Але вони справді викинули той мамин другий
черевик. Ну ми вже тоді не могли йти. Ми позбирали все що вони повикидали, і так
вже сиділи, бо мами нога так розпухла, що вона вже не могла бідна йти. І в той
час почали їхати підводи. І одна підвода нас підвезла й привезла нас до баби.
Звичайно, що мама на другий день в ніякому разі не могла їхати. Вони сиділа може
якийсь тиждень, поки їй то все погоїлося. І потім від'їхала, і я залишилася з
своєю бабою. І я з нею пробула ціле літо. Але я з великим нетерпінням чекала й
питалася, коли нарешті приїде мій тато, бо мали мене забрати додому. Бо я ще не
звикла до інших людей. Хоч то була моя баба й мій дядько, але я їх вперше в
житті бачила, і вони для мене були досить чужі. Отже ж коли мій батько десь
наприкінці серпня приїхав за мною, я страшенно втішилася. І ми від'їхали. Ми
приїжджаємо до Харкова. І було ще рано до потяга. Отже ж батько знов мене
потягнув на той Кінський базар, щоб щось купити їсти. І батько, щось там купив.
Я вже не знаю, що ми з ним їли. В крайнім разі я страшно розхворувалася. Я
страшенно розхворувалася, і мала такі воміти - чимсь була отруєна - що й батько
перелякався, і почав питатися тих людей, де в шпиталь. Треба лікаря, бо дитина
тяжко хвора. А всі казали: -Смішний чоловіче! Звідки ти е? Він каже: -Я в з
Сагайдаку. - Забирай скоро свою дитину на залізницю, і їдь скоро в Сагайдак, бо
тут у Харкові так переповнені ті лікарні. І така маса, що в той час була
голодаючих, безпритульних, просячих, що навіть на тих живих дітей десь там за
містом була якась яма, що вивозили й складали. Так що, бачите, справді зі мною
такою хворою приїхав на залізницю, заплатив там носильщикові дістати квиток, і
мене через голови, знаєте, бо то тоді, в той час було добитися до потягу дуже
тяжко; мене через голови десь там, і його десь там пхнули й ми приїхали додому,
і я якось з того виздоровілася.
Пит.: Ви сказали, що Ви ходили до
школи в Сагайдаку.
Від.: Не в Сагайдаку, в Дмитрівщ.
Пит.:
В Дмитрівні, коло Сагайдаку?
Від.: Коло Сагайдаку. Три кілометра,
так.
Пит.: ТІ діти, які також ходили до школи з Вами, чи вони були
діти селян?
Від.: Вони були діти селян. Так. То були діти селян. Отже
ж довкола нас, всі наші сусіди мали землю, що їм напевно наділили по революції.
І як сьогодні пам'ятаю; у них, наприклад, кожний двір мав молотьбу, й селяни
приходили, сусіди приходили і помагали молотити збіжжя, і тоді був обід на
дворі, на таких застелених полотнах, і так, що то були тільки селяни. Всі були
тільки селяни.
Пит.: Чи дуже багато померло з голоду?
Від.: Не в Сагайдаку! В Сагайдаку ніхто не помер.
Пит.:
Але Ви казали, що менше й менше ходили до школи?
Від.: Так! Так! Але
я не знала чому. Я попросту не могла, не здавала собі справи, що робиться
довкола, бо кажу, перед дітьми дома дорослі про те ніколи не горовили, щоби
дитину напевно не лякати або не турбувати.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте
про школу? Чи то була українська школа?
Від.: Так. У Сагайдаку й в
Дмитрівці, я вже казала, я побула до четвертої кляси. У третій клясі, тобто рік
після голоду, мене вже записали ж у піонери. Моя мама була побожна, глибоко
релігійна жінка. І вона день і ніч молилася. Вона день і ніч говорила молитву.
Вона ставала в шостій годині ранку, нераз в п'ятій. Вона вмивалася, чесалася і
вона годину молилася рано перед образами, і коли лягала спати, то вона також
молилася цілу годину вечером. Але в міжчасі вона проказувала молитву. Як хтось
ішов до нашого двора, на неї нападав страшний страх. Тоді ніхто не знав хто,
чого й за чим приходить. Отже ж її молитва рятувала нас і рятувала її. Уявіть
собі, що я в третій клясі біжу три кілометри. Я біжу з усієї сили додому
сказати, що я піонер і що сьогодні нам казав уважати в школі, що Бога немає, що
треба то розказати нашим батькам, що вони є старі, що вони є забобонні, що вони
були виховані неправильно й неправильно думають, і що ікони треба з хати
повикидати. Отже ж я мушу сказати мамі ту новину, бо тут моя мама молиться день
і ніч до Бога, але його нема. Отже ж я прибігаю додому захекана (я взагалі була
дуже імпусльсивна, дуже невигідна дитина). Моя мама вже бачила, що щось таке
дуже особливе сталося, і каже: -Ну, що ж там таке, та розкажи! -Мамо, ходи! Тобі
скоро розкажу, що в нас сьогодні сказали в школі. -Ну, що ж він сказав? - Мамо,
він сказав, що Бога нема. І що треба ікони повикидати, бо то лише неписьменні
люди, неграмотні можуть у такі забобони вірити. Моя мама каже: -Знаєш що,
дитино. Вже в цей час мій батько не жив з нами, лише був в Шишаках. Йому там
знайшли працю фотографа при театрі. А ми з мамою чекали коли там наш батько нам
знайде якесь помешкання, щоби ми там мешкали. Отже ж ми тут з нею. Вона каже:
-Дитино моя! Нехай ікони висять, бо вони їсти не просять. А ось як ми поїдемо в
Шишаки то там може треба буде ікони сховати до скрині. Бо батько працює в
театрі. То там не знати, які будуть люди до нього приходити. А ти вже будеш
тепер в четвертій клясі, потім в п'ятій, а там же є й десятилітка. Ти скінчиш
десятилітку. Але знай моя дитино, що колись ті ікони я вийму й знову новішую їх
на покуті. І вечером я лежу і думаю: -Чи прийде моя мама молитися біля мене?
Звичайно, що моя мама прийшла. Довго молилася. До Шишакова вони часто їздили на
ярмарки. З Шишаків зробили район. Отже ж там батько якраз при цьому театрі де
стояла колись п'ятибанна церква. Вони її розорили цілковито, і на тому місці
поставили театер. Це на горі. А на подолі в Шишаках була також чудова церква, її
розвалили й нічого не зробили. Так розвалене лежало, а потім розібрали. Якраз ми
в Шишаках жили напроти церкви. Жили рядом із школою-десятиліткою і напроти
церкви. То моя мама як встала, то все хрестилася за церкву, хоч то був вже й
театер. І ніколи не пішла до театру. Ну так то мама тоді пішла на збори. Бо ж я
там була, належала ж до тієї школи. Але одного разу приїхав театер із Полтави,
імени Котляревського і ставили “Сватання на Гончарівщ." І ми таки упросили маму,
щоб вона пішла з нами на ту комедію. Ну, й ми сидимо: -всі регочуться, всі
сміються, а мама сидить, в неї сльози цілий час течуть і течуть з очей. -Мамо,
чого ти плачеш? -Мені так смішно, що мені плакати хочеться. Ну й нарешті
скінчилася та вистава. Ми вже йдемо додому, а вона каже: -Дитино моя, я тобі так
дякую, що ти мене сьогодні туди повела, на цю виставу, але я тебе прошу, щоб ти
мене ніколи більше не брала на виставу, бо я не хочу. Бо мамі все здавалося, що
там де була та сцена, там же ж колись був вівтар, там колись правилося, і вона
абсолютно того не могла перенести. Ніколи ми не їли несвяченої паски. Як ще були
в Сагайдаку, то я кажу, як закрили церкву на Хведунці, то мама до Лиману ходила,
а як приїхали до Шишаків, то мама ходила до Багачки, якихсь 38 кілометрів, щоби
посвятити ту паску. Отже ж приїхали ми в Шишаки в 35-му році. Вже був кінець
четвертої кляси. Батько знайшов нам помешкання, і батько працював при театрі
фотографом, за 35, тобто як він заробив 100 карбованців, то 65 карбованців ішло
до театру, а 35 карбованців ішло батькові в кишеню. Бачте, як я все нарікала, що
я плачу великі іах-и тут в Америці, то батько мені все пригадував, казав: -Ти
пам'ятаєш, як я в Радянському Союзі працював за 10, а нераз і менше процентів.
Бо за тих 35, що батько працював, ніби театр мав для нього постачати матеріял.
Але для того, щоб купити фільми чи касети, чи папір - то не в так легко в
Радянському Союзі дістати ті речі. Треба було за ними стояти місяцями нераз і
днями, по чергах, і то лише в Києві або в Харкові. Навіть у Полтаві був дуже
малий - бо Шишаки, хоч і було районове місто й мало десятилітку, але в Шишаках
не було залізниць. До Шишаків треба 12 кілометрів було йти, щоби сісти на потяг;
не було ніякої транспортації. Не було ані автобусу, не можна було винайняти
коня, бо всі коні були в колгоспі. (Сміх.) Так що хіба хтось десь припадкове
якось там їхав. То була ціла проблема дістатися де-небудь. Так лише через це, що
мої батьки були з Харкова. А там наші були дядьки. То все стояло в чергах, щоби
батькові десь купити того матеріялу. Отже ж батько наш побачив, що треба за свої
гроші купити матеріаялу, щоби працювати. Бо іначе він взагалі не буде мати за що
працювати, і з того взгалі не буде мати ніяких заробітків. В Шишаках була
десятирічка, і викладова мова була виключно українська мова. В нас була лише
російська мова як предмет. У Шишаках ніхто не говорив російською мовою. Шишаки
було село відокремлене, бо не було доступу залізниці, не було доступу ніякої
іншої транспортації, так що село жило причавив, і хоч жило убого, але селяни
могли трошки ткати полотна якогось, і давати собі раду. І в нашому селі жив дуже
знаний професор - Федір Григорович Кричевський; мав хату в нашому селі. І хоч
він жив постійно в Києві, то на літо все приїжджав в село малювати, і звичайно,
що в дуже багато, його картин з нашого села. То він казав: -Якщо хочете побачити
Україну, то приїдьте в Шишаки. Також з Київського кіно інститута дуже часто
приїздили в Шишаки. І "Наталка Полтавка” була фіпьмована в Шишаках. "Майська
ніч” в Шишаках, "Сорочинський ярмарок” в Шишаках. Це в дуже мальовнича, дуже
гарна околиця над річкою Пслом, над річкою Пслом. Тепер, у 70-му році, коли одна
моя товаришка написала до мене листа, бо я в цей час була дуже тяжко хвора, то я
до неї написала запитати чи то в правда, що вик ладова мова в нашій школі е
російська зараз. І вона напевно побоялася мені відписати, то відписала п сестри
чоловіка сестра, що е звичайна колгоспниця. То вона написала так: -Що маю зараз
я внучку, й вона ходить до "садика”, отже до передшкілля - дитсадка. І вона як
вже прийде додому, то не хоче говорити по нашому. Отже ж вони мені дали знати,
що не лише російською мовою, а вже починається від передшкілля російська мова. А
в нас ніколи ніхто'не говорив російською мовою, бо російська мова була як
предмет, але всі виклади були виключно українською мовою. І моєї найліпшої
товаришки, коли я приїхала в Шишаки, стала донька вчителя української мови й
літератури - Володимира Захаровича Невтріввського(?), а його дружина викладала в
нас біологію. Він викладав українську мову й літературу старших клясах (адже я
була в четвертій клясі), ну й моя товаришка дуже добре вчилася, була відміницею,
і копи ми скінчили сім клясів, то її батьки, які були учителі в радянській школі
діставали цю саму платню, що й лікар чи інженер: вони дістають дуже добру
платню, так що вони в нагороду своїй доньці зафундували прогульку до Києва. Ну,
й моя товаришка прибігла до мене й каже: -Слухай, Валю! Мій тато хоче, щоб ти
поїхала з нами до Києва. Ну, я кажу: - Я б дуже радо хотіла поїхати до Києва,
але мої батьки подарували мені гітару, що коштувала 75 долярів (сміється), і ми
маємо дуже обмежені фонди, і я вже не можу від них більше вимагати ніяких
грошей. Знаю, що вони б дуже хотіли, особливо моя мама. Вона ціле своє життя
мріяла піти на прощу до Києва, побачити Київ, Печорську Лавру, але її тато, моєї
товаришки тато, сам прийшов просити маму, й мама нашкрябала десь 150 рублів і
пустили мене з ними до Києва. То був 38-ий рік, я скінчила сім клясів, тобто
неповну середню школу. І то був переломний час в моєму житті. Через те я ніколи
не була в Києві. Я часто була в Харкові, бо там мої батьки, але Київ я бачила
вперше. І він нас в першу чергу повіз до Києво-Печереської Лаври. І в першу
чергу повів до собору, що був зірванний більшовиками в 41-му році, до Успіння
Пресвятої Богородиці. Отже ж цей фантастичний собор з чудовими тими фресками на
мене не зробив ніякого враження, бо я мала всього 13 років і десь там ті фрески
-чорним, нічого не видно, й той екскурсовод - в той час уже Печорська Лавра була
музеєм - розказував нам. Ну, а ми з Ніною там позіхали поза кутами. Але нарешті
ми приходимо до голівної ікони в Пресвятій Богородиці, яка сама була досить
малого розміру, але в великій золотій рамі з дорогоцінними камінями зсипані по
цій рамі. І як я глянула на ту ікону, то я не могла відірвати своїх очей, через
те, що такого багатства й такої краси я в своєму житті ніколи не бачила. І ікона
висіла досить високо, на такому блакитному оксамиті. І цей екскурсовод нам
показував як там монах стояв і спускав її на храмове свято. І справді то так
виглядало, якби вона сама пливла радо на долину. Ну, але ми вже звикли до тієї
радянської пропаганди, то нам там в одне вухо входило, а в друге воходило. А
ікона сама була щось надзвичайна! І ті самоцвіти грали. Я кажу, я в цей час у
своєму житті не бачила. І раптом хтось з цієї товпи, що ми разом були, спитав
його: -Чи це є правдиві каміння? А він каже: -Це не є правдиве каміння. Це є
чеське шкло. Бо правдиві каміння були продані, щоб купити хліба голодаючим
закордон в 33-му році. І як він те сказав, раптом, якби мене вдарив обухом по
голові, то я б була меншого шоку. І раптом в мене очі налилися повні сліз, і
сльози почали текти в мене по обличчі. І я повернулася до свого вчителя
Володимира Захаровича. Я не знала як вони пережили голод, бо я в той час була в
Сагайдаку, вони були в Шишаках; вони не знали як я пережила голод, бо вони
взгалі не знали де я була в той час. І я кажу до нього, шепочу до нього: -Він
бреше! Цей чоловік бреше! Бо я знаю як моя мама віддала свою біжутерію, і ніхто
ніколи нічого від держави за них не дістав! Держава мала повно всього, і держава
нікому не дала в Сагайдаку нічого. То як тут раптом у Києві я бачила, в Харкові
тих голодаючих і тих нещасних. І Володимир Захарович вхопив мене руками,
притиснув до себе, і каже: - Тихо, тихо, тихо; я знаю, і всі знають! І я в цій
церкві в 13 років стала віручою і дорослою. Я сказала собі: -Ага, ось у цій
церкві живе з нами Бог. Він точно є. Бо цей чоловік сказав, що його нема. І він
сказав, що оце було продане голодним. Він каже неправду. Всі кажуть неправду. Я
тепер знаю, де є правда, а де є неправда. Ми потім вийшли, і він нас повів до
дзвінниці, яка ще сьогодні існує. Дзвінниця була в досить розваленому стані: ті
всі дзвони проіржавілі, той чудовий годинник, що там був не працював і так далі.
І ми сиділи на тих сходах годинами поки я заспокоїлася, поки я трошки прийшла до
себе. Але потім він нас повів до тих цвинтарів довкола цього собору чудового:
все позаростало страшними бур'янами. І він відкривав ці бур'яни. Володимир
Захарович закінчив духовну семинарію в Києві; потім в Педагогічному інституті.
Знав Київ дуже добре - такий і такий князь. Потім ми пішли до таких ближніх і
дальших печорських лавр. І там знову вони ту саму пропаганду: як це там монахи
то робили і так далі. А мені від тих мошів пахло святістю. Як я приїхала додому
перший раз я нічого не говорила мамі. І мама бачила, що також щось зі мною
сталося. І мама каже: -Ну, розкажи про свою подорож до Києва! Я кажу: -Мамо! Я
тобі нічого не скажу! Я тобі лише одне скажу; що як я скінчу 10 кляс, то я
ніколи не поїду вчитися в Харків. Я поїду в Київ учитися.
Пит.: Я
хочу ще запитати, чи Ви колись після того чули про голод від інших людей, які
пережили голод перед тим, як Ви приїхали до Америки?
Від.: До
Америки? Ні, ніколи. Ніхто ніколи не говорив. То було, кажу вам, що то було
таке, що кожний собі глибоко десь таїв і боявся сказати. Про те не можна було
там говорити.
Пит.: А після того як Ви приїхали сюди?
Від.: Ну, звичайно, що тут кожний пережив, кожний мав когось, що
помер, що страждав. Тут у нас на горі живе один, кого майже ціла родина померла
з голоду, і він оповідав як він зі своїм другим братом вже десь роздобули муки,
але вони й рішили зварити вареників. Але вони не вміли як. Отже ж вони наробили
тих вареників і кинули до холодної води і, звичайно ж... (сміх)... то значить
була одна така велика варениця.
Пит.: Я знаю, що Ви були дуже молоді
тоді, але що Ви знали про тодішних політиків?
Від.: Цього я вам
абсолютно нічого не можу сказати. Через те, що все, що було, було від мене
абсолютно батьками приховуване. Одначе, коли ми приїхали до Шишаків то почалися
арешти в 36-му році, і секретар райпарткому в Шишаках називався Черкалов (він
був росіянин), його дружина була латишка. Вони мали одну доньку - Віру. Віра
ходила до нашої школи (вона була на декілька років, звичайно, старша від мене,
скінчила десятилітку, і була дуже здібна дитина) і цей Черкалов як секретар
партії мав шофера, мав хату, мав служницю і так далі. Його дружина, це та, що
була з Прибалтики, час від часу діставала якісь там листи з хати, або якийсь
подарунок чи що. їв 36-му році її заарештували за зв'язок з закордоном і вислали
десь без права переписки. Його, звичайно, звільнили з праці і (говорили навіть,
що він дістав туберкульоз], а цю дитину, що скінчила якраз в той час десятилітку
й була десь прийнята в Полтаві, то вигнано з факультету. В нас у школі працював
такий учитель, Пежук(?) називався, що він був із Західньої України, і він був,
здається, в Усусусах. Його також було забрано, хоч він був заступник директора
школи. Його в ночі також заарештували й він не викладав в старших клясах. Так що
я його ніколи не мала за вчителя. Його дружина, Наталка Пежук, викладала нам
аритметику, а їхній одинокий син, Володимир, був в моїй клясі. Коли його
заарештували через те, що моя товаришка - це я кажу Ніна і її батьки були
вчителями; так що я дуже близько з ними, ми разом ходили до школи, ми разом
бавилися, і ми дуже близько собі жили. Хоч цей Пежук мешкав не в учительському
будинку, а мешкав окремо, але коли його заарештували, то він сказав до своєї
дружини, щоб вона побігла до Невтріввських, бо він був учителем літератури і
мови, і він мав багато книжок: наприклад, Федьковича, що були заборонені
радянською владою; то були письменники Західньої України, й щоб він їх десь там
поховав, бо той думав, що йому знову за декілька місяців привезуть заберуть.
Пежука за декілька місяців було привезено назад до села на якісь іще перепити чи
що, й їй було не дозволене побачення. Вона пішла попросту під будинок НКВД
чекати коли його будуть переводити з одного будинку до другого. І вони
дочекалися. Він був в жахливому фізичному стані. І коли він побачив дружину, то
він замість того, щоб щось сказати до неї, він сказав: -Мене били! І всі діти,
що були з нею підняли такий крик, такий плач, бо це було проти всього того, що
вчили й вчила конституція радянська. І через те це було, це було щось жахливого.
Потім ціла школа кричала -як це могли їхнього вчителя бити! Що то є? Де це є
такі закони, щоб це могли когось бити в радянській країні? Отже ж це було, це
була страшна знову ж ревеляція для тих дітей: яка є брехня, яка говориться
брехня, а потім яке справді, що то в за страшна по ліщина держава. І його
засудили, і ніхто не знає, що з ним сталося. А Невтріввських було також
переведено через те, що, як я вже сказала, що Володимир Захарович учився в
духовній семінарії, а його дружина Іванівна, Невтріевська взагалі була донькою
священика. Але через те, що я не знаю з яких причин їх було переведено в лихе
село десь там працювати в школі. Але за якийсь час було їх повернено, й вони
були в моєму селі. Але за Пежуком слід пропав. Він був з Західної України. Він,
здається, був вивезений. Так що це було страшне. Друге, що було дуже страшне в
нашій школі, це був сороковий рік, коли була війна з Фінляндією. І почали
приходити ті страшні вістки, що радянських солдатів посилали на ці фронти
попросту голих. Там в той час були величезні морози -до 40 градусів. І отже ж ці
солдати повідморожували собі руки, ноги й без рук, без ніг такі страшні каліки
повернулися з війни. І школа кожного місяця мала такий звіт перед директором
школи. І в цей час в додатку до того мав вийти закон, що діти мали платити за
десятилітку. І на цій лінійці виступав учень десятої кляси і каже: -Мій батько
згинув під час революції; моя мама колгоспниця, і вона не заробляє в колгоспі
навіть, щоб нас прохарчувати; мій брат є в молодшій кпясі, а я зараз кінчаю
десятилітку, і за що згинув мій батько, як я тепер не маю нізащо скінчити
десятої кляси? Отже ж то була справді також ніби революція, бо щось такого
відважного сказати перед цілою школою -ми то чули вперше. Але напевно цих
протестів було так багато, що потім цей платіж за десятилітку було скасовано.
Пит.: А Ви були піонеркою, цілий час?
Від.: Так, так!
Пит.: А що вони вчили?
Від.: Піонери мали зібрання раз на
місяць. І оці піонервожаті цілий час вчили яка прекрасна є Радянська країна, які
величезні має повновласти там людина, й які в можливості, яка то є найліпша в
світі країна, і "нашим обов'язком як піонерів є вирости й оцю нашу країну
розширити на цілий світ." Це була пропаганда день і ніч оцих дітей.
Пит.: Чому Ви входили до вибору?
Від.: Ви мусили бути, бо
ви є частиною школи. Бо вже як ви є в дев'ятій клясі, вас починають
рекомендувати як найліпшими дітьми. Директор школи, що обов'язково є партійний,
належить до партії, вже починає рекомендувати в Комсомол. Там вже є ще гірше, бо
піонери, то ще е діти. Але все є індоктринація. В першу чергу, що піонер не
вірять у Бога, й піонер усвідомлює інших, що Бога немає. Піонери ходили й
питалися кожного: був перепис. Ходили від хати до хати й кожної людини питалося:
-Чи ти е віруючий? І як хтось сказав, що "я є віруючий," то вони ще раз і ще раз
до вас приходили й казали: -Ми знаємо, що ви є віруючі, але скажіть, що ви
невіруючі, щоб ми вже до вас не приходили.
Пит.: А може Ви маєте щось
додати до того?
Від.: Ні, я не знаю. Думаю, що ви вже все чули. То
все, що я маю. Бо в першу чергу, я хотіла сказати, що я ж особисто бачила
повстання і те повстання, що було на Сагайдаку, я особисто бачила.
Пит.: А через ту станцію Сагайдак, чи приходили голодні селяни?
Від.: Так, так! Я кажу вам, що на Сагайдаку були ці величезні базари,
середа, п'ятниця, субота. І там селяни з усіх сіл приходили, й ви могли там
бачити найчудовіші плахти.
Пит.: Під час голоду?
Від.: Під
час голоду. Це все міняли за кусок хліба, так!
Пит.: А чи багато там
померло, чи багато там?
Від.: Ні, ні! У Сагайдаку ніхто не помер, і
зі Сагайдаку можна було виїхати до міст.
Пит.: Так. Але я питаю чи ті
голодні селяни, які приїжали до Сагайдаку.
Від.: До Сагайдаку. О того
я вже вам не можу сказати. Того я вам не можу сказати, бо я думаю, що якщо вони
прийшли до Сагайдаку то вони старалися як найскорше виїхати десь до міста, щоби
ще шось дістати. Але, що на Сагайдаку ви могли дістати чудові коралі, чудові
плахти, чудові рушники, чудові сорочки, все надзвичайної краси та за безцінь, за
безцінь.
Пит.: Я думаю, що то вже досить. Дуже, дуже Вам
дякую!