Присутність голодомору: уроки мертвих живим і ненародженим

Петро Іванишин
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова

Запитаймо себе: що таке для нас Голод 1932-1933 років і яке його можливе значення, які уроки слід би нам засвоїти, щоб творити власне, а не подароване чужинською милістю майбутнє?

Зміст Голодомору загалом окреслюють три основні поняття. Насамперед це помста російської комуністичної влади українській нації, а отже, було і є злочином. На запитання «Чому саме Україна?» добре відповів Дж. Мейс: «Тому що вона мала більше населення, ніж усі інші, разом узяті, неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки Гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. (...) Щоб перетворити СРСР [у] "складну єдність", про яку мріяв М. Волобуєв, у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну» («Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.)»).

Це була помста більшовицьких окупантів за український націоналізм, за вважання української мови таки мовою, а не «нарєчієм», за інший етнотип, за прадавню культуру, за спротив насадженню радянської влади, за постійні селянські повстання у 20-х, за вимушену політику «коренізації», що в Україні виявилась як «українізація» й поширилась на більшість українських етнографічних земель, теж (як-от Кубань) покараних голодом, за перешкоджання перетворенню поневолених народів у безлике, зденаціоналізоване рабське стадо — «радянський народ».

Зламати українську націю означало передусім зламати хребет селянству. І йдеться не лише про кількість (хоча саме селяни становили 70 відсотків українців). Червоні імперіалісти добре усвідомлювали те, що озвучив Сталін: «національне питання є за суттю справи питанням селянським». Вагомість селянського чинника у структурі національної ідентичности добре пояснюють українські націоналістичні автори: «...село, — зазначав Василь Іванишин, — це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловости. Це щось значно важливіше для нації. (...) Українське село — це сформована за цілі тисячоліття ефективна й унікальна система всебічного матеріального і духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націєзбереження» («Село і вибори-2002»).

Голодомор 1932-1933 років постає перед нами як наймасштабніша в історії України трагедія. Якщо порівняємо його із іншими схожими подіями — голодоморами 1920-1922 та 1946-1947 років, із жертвами Визвольних Змагань, репресій, концтаборів, жахіть Другої світової, численних депортацій і пацифікацій тощо, то неважко помітити, що Великий Голод 1932-1933 років забрав найбільше жертв за найстисліший термін. Сім-десять-дванадцять мільйонів життів — це страшна у своїй масштабності цифра. У такий спосіб Голодомор виявив не лише власну опечалену глибину через «надмірність трагічних наслідків» (Г.-Ґ. Ґадамер). Він розвернув народ обличчям до його, здавалося б, неможливого земного Кінця — національної смерти, небуття, повного фізичного знищення — через розривання кровно-духовного ланцюга поколінь тих «мертвих, живих і ненарожденних», про яких писав ще Т. Шевченко.

І нарешті — третій, змістовий, аспект Голодомору виявляє себе як певну розплату. Розплачувався народ передусім за недолугу, антинаціональну соціал-демократичну політику своїх керманичів доби Визвольних Змагань 1917-1920 років. Насамперед — політиків Центральної Ради, які замість будівництва УНР як Української національної держави, будували її як державу «демократичну» й «соціалістичну», а як наслідок — розплачувався також народ за усі похідні помилки: за нерозуміння необхідности завершення національної революції, за віру в начебто авторитетну особу (які поважні імена — Грушевський! Винниченко!), а не народорятівну ідею, за підтримку анархічних отаманів і обстоювання визволення лише власного села, за віру в міфічні абстрактні «загальнолюдські» («демократія», «пацифізм», «рівність», «гуманізм», «єдність із братнім російським народом» та ін.), а не конкретно-національні цінності, за довір'я до солодкобрехливих пропагандистів сатанинського більшовизму, які обіцяли всім усе й відразу, хоча насправді нічого не збиралися давати, за толерування різноманітних проявів українофобії, русифікації, антиукраїнського московського православ'я, за іронізування над національними інтересами, за наївний націонал-комунізм, що роздвоював душі, за відмову від безкомпромісної національно-визвольної боротьби під єдиним проводом, за слідування квієтичному принципу «якось воно буде», загалом — за відмову будувати своє буття на основі власної української національної ідеї.

Які ж основні уроки дають ті мільйони закатованих комуно-соціалістами українців нам і нашим нащадкам?

Перший урок — історичний. Уважний до проблем національного буття іспанський філософ Мігель де Унамуно стверджував, що «пам'ять — основа індивідуальної особистости», а «традиція — основа колективної особистости народу». Другий Голодомор (як і всі інші прояви російсько-комуністичного геноциду) увійшов до духовної пам'яті і традиції нашого народу як важливий спогад, що об'єднує українців, де і коли б вони не жили. Таким чином, Голодомор стає вагомим чинником національної ідентичности новітнього українства. Бо з усією очевидністю зрозуміло: щоб зламати українців як націю — убивали український народ. А щоб знищити народ — викорінювали носіїв основоположної (селянської) культури. Щоб зберегтися як нація, слід звернути особливу увагу на те, що нищили окупанти.

Апологетам сучасних теорій перетворення української нації в "націю політичну" — без етнічних коренів — варто б запитати у жертв Великого Геноциду: їх убивали за паспорт, за громадянство УРСР, чи за при належність до кровно-духовної (національної) єдности українців? І що важливіше для самостійного історичного буття українців — забути свою етнічну ідентичність чи зробити її осердям ідентичности національної, із культурною системою, з якою зможуть ідентифікуватися представники інших на родів (так, як це й було у бездержавний період і свідченням чому П. Могила, М. Кривоніс, Марко Вовчок, Т. Рильський, А. Кримський, В. Липинський, С. Русова, В. Вишиваний, Л. Ребет, Ю. Клен (Бургардт), Л. Кисельов та ін.)? Мають рацію ті дослідники, які окреслюють сучасне українське суспільство як «постгеноцидне». І для правильного розуміння Голодомору як закономірного наслідку московської імперської політики його слід вивчати у широкому історичному контексті з урахуванням того, про що пише французький історик Ален Безансон: «Російське гноблення розпочалося не вчора. Було і винищення козаків, і придушення українських вольностей, зрештою — порушення Переяславської угоди. Все це українці мають вивчити ще в школі».

Справді, слід зробити все можливе й неможливе, щоб об'єктивне вивчення української історії в українській школі стало постійним. Але як бути із тими, хто, незважаючи на документи та свідчення, заперечує сам факт Голодомору як геноциду? На мою думку, таким людям добре у 2006 році відповів український письменник — єврей Мойсей Фішбейн: «Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтелігенцію, українську еліту. Ув'язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації — українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. «Раби, підніжки, грязь Москви». Вони не українці. Вони украіноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)». Таку саму думку підтримує кожна нормальна українська людина і, якщо вірити заявам, починають підтримувати деякі українські політики. Саме від політиків залежить подальша реалізація ідеї кримінальної відповідальности за заперечення Голодомору. А нам варто уважно стежити за обіцяним: той, хто прикриває чи виправдовує катів власного народу, сам стає катом. Урок другий — світоглядний, ідеологічний. Як жодне з інших звірств російсько-комуністичних окупантів, Голодомор — найпереконливіший доказ у давно назрілій справі національного й міжнародного засудження антинаціональної, антилюдяної, антихристиянської, антидержавної комуно-соціалістичної ідеології. Хіба Великий Голод та інші антиукраїнські дії комуністичної влади — ще не занадто гіркий плід, що розкриває криваву сутність марксизму-ленінізму? Скільки мільйонів людей мають ще замордувати червоні фанатики «наукового атеїзму», «класової боротьби» й «соціальної справедливости» (а фактично — Московщини як «третього Риму»), щоб заслужити на людський суд і довічне прокляття?

Обнадійливо у цьому зв'язку виглядає позиція Президента України Віктора Ющенка, завдяки якому цьогорічне вшанування пам'яті жертв набуло належного державного значення: «Треба мати мужність зрозуміти причини біди. Назвати вбивць. Через 50 років після смерти головного ката не важко назвати його ім'я, імена його челяді. Але маємо йти далі. Українська держава має назвати всіх злочинців. Назвати владу, що вся тоді була в руках партії. Вона стала організатором і виконавцем геноциду. Її ЦК приймав постанови про знищення мільйонів людей, прикриваючи вбивства безбарвними словами про збільшення хлібозаготівель».

Ця позиція повинна стимулювати реальні політичні, законодавчі та юридичні дії щодо засудження окремих катів-комуністів, їхніх холуїв та комуністичної ідеології загалом. Прикладом для нас може бути позиція Ізраїлю щодо Голокосту. (Щоправда, у євреїв, на їхнє щастя, не було таких супертолерантних борців із «полюванням на відьом», із люстрацією та Нюрнбергом-2, як в Україні на початку 90-х). Але чи спроможеться на такі рішучі та справедливі дії «держава Україна»? Держава, у якій цілком нормальним вважається реєстрування громадських організацій та допущення до виборчого процесу політичних сил, що відверто визнають себе прямими спадкоємцями комуністичної традиції радянської імперії. Отже, визнають себе прямими спадкоємцями найлютіших катів української нації. Чи можна уявити собі, щоб у тому ж демократичному Ізраїлі допускали до політичного життя партії чи організації, що стоять на засадах німецького націонал-соціалізму? Ні, не можна, бо єврейська держава захищає права, свободи та інтереси передусім єврейського народу. Зате в Україні — скільки завгодно продовжувачів кривавої справи «сталінських соколів». Тривалий час вони навіть мали більшість в українському парламенті. Чи не абсурд?

Досі гідно відповісти на український геноцид вдалося лише Організації Українських Націоналістів, член якої, Микола Лемик, 22 жовтня 1933 року убив московського консула у Львові, добровільно здався поліції, і тим самим на судовому процесі було озвучено на цілий світ замовчувану проблему штучного голоду.

Важливого значення має набути також і наша активна національно-громадянська позиція. Нехай кожен українець усвідомить, що коли твердить, мовляв, «червоні уже не такі», з комуністами і соціалістами «можна мати справу», вони уже «не проти України», то він не просто наївно толерує одну із найнебезпечніших антидержавних реваншистських ідеологій. Ніхто з мислячих людей не вважає, що комуністи та комуноїди України є насправді українськими комуністами. Нехай кожен українець усвідомить, що коли він вважає українофобів-реваншистів (кремлівську «п'яту колону») «українськими (?) лівими (?)», а гнітючу радянську спадщину — усі оті пам'ятники совковим вождям, спотворені їхніми іменами назви українських областей, міст, сіл, вулиць, радянські свята тощо — спадщиною власною, національною, то тим самим він по-міщанському плює у кров усіх убієнних московським комунізмом, а найперше — убитих Голодомором українців.

Кожен, хто живе в Україні і хоче називатися українцем, мусить вибирати: чи він з українським народом, а чи з його убивцями? Бо третього не дано.

І нарешті — третій урок Голодомору — державницький, політичний. Чому так сталося, що чужинцям ледь не вдалося успішно вирішити на українській же ж етнічній території «українське питання»? Ледь не вдалося ліквідувати Україну як народ, націю, країну? І що може вберегти нас у подальшому від можливих повторень — на найбагатших, найродючіших у світі чорноземах — Великого Голоду, та й інших окупаційних реалій? Добру відповідь на це запитання дає уже згадуваний Джеймс Мейс: «Сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри, справді, знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації — якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина та ін., призвести до реставрації втраченої незалежности передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичности, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що, коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР. У 1991 році ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому, помилку, коли думали, що ми створили нову, незалежну державу (Курсив мій. — Авт.). Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди і далі робили так само, і дальший розвиток пішов від цього. Посткомуністична Україна вже не просто унезалежнена УРСР, але в суб'єктивному сенсі, коли люди мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, — ще нема української України в сенсі, як Польща є польська і Чехія є чеська».

Справді, Голодомор з особливою трагічною чіткістю дає нам урок політичний. Не може нормально існувати та розвиватися нація, яка, навіть маючи демократичний устрій, не має власної національної держави. На жаль, українці не змогли створити таку державу в 1917-1920 роках, немає такої держави, «української України» (якщо вірити Дж. Мейсу та багатьом іншим відомим українцям), і нині. А це вкрай небезпечно — залишити процес українського державотворення без логічного завершення. Інакше ми ніколи не залишимо три страшні голодомори у нашому минулому — народ без національної держави цілком закономірно може з таким зустрітися ще і в майбутньому. От тільки чи на цей раз переживе їх?

І не треба надто сподіватися на міжнародний захист, розуміння чи допомогу. Слушно твердив один із перших західних дослідників Голодомору Роберт Конквест: «...Проблема вільної України є або повинна бути одним із ключових моральних і політичних питань для всього світу загалом», — але, на жаль, швидше «повинна бути», ніж була чи є. Прикладом цьому нехай буде минула і сучасна позиція світової спільноти щодо Голодомору. Йдеться про колишнє замовчування і невизнання цієї української катастрофи геноцидом (не випадково США вельми цинічно визнали СРСР саме під час Великого Голоду) та сучасне часткове визнання (лише 14 держав поки що не побоялися ускладнень відносин із Росією). (До речі, чи помітили ви, як швидко притихла тема поневолення Чечні й геноциду чеченського народу у західному світі?) Міжнародна підтримка може ефективно допомогти лише тому народові, який чітко усвідомлює власні національні інтереси і вміло захищає їх у своєму державному домі. Насторожує і те, що Російська Федерація (окрім кількох інтелігентів), оголосивши себе спадкоємицею СРСР, чомусь не квапиться розкаюватися у злочинах, здійснених матірною для неї більшовицькою імперією. Тому урок національної державности — це, мабуть, найважливіший з усіх уроків, що їх дають нам замордовані комуністами земляки. «Держава — держить. Бо вона — держава. У неї скипетр влади у руці», — слушно твердить у романі «Берестечко» геніальна Ліна Костенко. От тільки де та «держава», яка б по-справжньому «держала»?

Чимало авторів, осмислюючи проблему Голодомору, життєствердно наголошують на тому, що, незважаючи ні на що, українці таки вижили. Так, це справді важливо. Але націєбудівничим цей факт повною мірою стане тоді, коли усвідомимо його зміст та смислові уроки.

Тому віддаймо гідну шану померлим під час Голодомору — Вічна їм Пам'ять! — а до їхніх убивць, натомість, доречно звернутися словами Василя Симоненка із інвективи «Де зараз ви, кати мого народу?»:

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

джерело: Українське слово, №№ 49-50, 5-18 грудня 2007 р.